Програма факультативного курсу «письменники красноградщини»



Сторінка5/5
Дата конвертації07.05.2017
Розмір0,91 Mb.
ТипПрограма
1   2   3   4   5

Воєнні твори

У воєнні роки письменник виступав із критичними статтями: «Образ бійця», «Думи і мрії», «Про золоте яблуко», «Живий Котляревський», «Євген Гребінка», «Остап Вишня» тощо, опублікованими на шпальтах «Літератури і мистецтва» та «Літературної газети».

У цей період він написав і деякі художні твори — невеличкі за обсягом збірки оповідань та п'єс-одноактівок «Віч-на-віч» (1943), «Вітрила нап'яті» (1943), а також оповідання «Кінчався вересень 1941 року», опубліковане 1945 року в журналі «Українська література», низку яскравих публіцистичних статей і нарисів.

Повоєнна творчість

Неповторний аромат «червоноградського» циклу, особливо у пейзажних сценах, знов відчувся в романі з життя київської молоді повоєнних років «Його покоління», який з'явився друком 1947 року в журналі «Дніпро». Цей самий мотив проявився і в оповіданні «Ой у полі жито...» (1957).

У 1950-х роках Сенченко зробив кілька вагомих відкриттів і для себе самого, і для читача. Це стосується циклу оповідань з життя київської робітничої Солом'янки: «Рубін на Солом'янці», «На Батиєвій горі», «На калиновім мості», «Про лист з крапками», «Денис Сірко», «Син Дмитрій», Чи не найяскравішою подією у літературному процесі 1950-х став «солом 'ямський» цикл Сенченка. У ньому, як згодом і в «донецькому», завершеному 1964 року («Під териконом», «Рідний Донецький край», «Жовта волошка», «Цвіт королевий» та ін.), письменник постає вже цілком зрілим майстром.

У 1950—1960-х роках Сенченко багато працював над книжками для юного читача: «Мої приятелі» (1951), «Два дні з життя Женьки і Левка» (1957), «Діамантовий берег» (1962), «Дороги — близькі й далекі» (1965). 1958 року було перевидано повість «Руді вовки».

Із середини 1960-х років Іван Юхимович видавав книжечки для п'яти- шестилітніх дітей. Оповідання, що з'являлися у дитячій періодиці, вийшли згодом окремими збірками: «За лісом, за пралісом золота діжа встає» (1965, друге видання -- 1978), «Сім господинь» (1969).

Лише через сорок років (у середині 1960-х) Сенченко знов ступив на батьківський поріг. І те, що в юності здавалося невиразним й не привертало уваги, сповнилося глибоким смислом. Спочатку письменник переробив оповідання «У золотому закуті» та «Історія однієї кар'єри», рукою зрілого майстра відсікаючи усе зайве. Згодом він доопрацював останню частину «Червоноградських портретів» — повість «Фесько Андибер», що дістала нову назву «Фесько Кандиба». Автор скоротив її вдвічі, і твір став сконденсованішим, художньо переконливішим.

Наприкінці 1960-х у митця виник задум повісті з дореволюційного життя Червоноградщини. Упродовж 1967—1972 років працював він над своїм вершинним твором — повістю «Савка», поставивши перед собою завдання утвердити неминущу життєву силу й самоцінність буття через його філософське осмислення у буденних проявах. Герой, якого з любов'ю описує Сенченко, — це український народ з його мудрим світоглядом, з його всеперемагаючим добром, з глибокими моральними засадами. Це вже не «соціологія», яка раніше шкодила письменникові, а художньо переконлива, написана соковитими барвами, картина соціальної дійсності.
БОБЕНКО (БІБИК) Андрій Михайлович (1854-1920)

Народився 12 серпня 1854 року в с. Добренька Костянтиноградського повіту Полтавської губернії в сім'ї селянина-бідняка. Шести років Андрій залишився без матері. В хату прийшла зла мачуха. У вірші "Було" поет згадує тяжке дитинство:



Раз я малим колись тікав,

Побила мачуха сердита.

По полю мокрому блукав

І від дощу ховався в житі.

З десяти років Андрій пішов заробляти на хліб. Батько віддав його за 20 крб. на 4 роки працювати наймитом у крамаря. В згаданому вже вірші поет писав:



Я виріс в наймах,

мов не знав

Ніколи батьківського дому,

І даром хліба не давав

І ніхто ніде мені малому.

В 17 років Андрій потрапив на пароплав у Херсоні, звідси до Одеси. Працював кочегаром на океанських пароплавах, і там, далеко від рідних берегів, став писати вірші українською мовою. Капітан пароплава Л. І. Гаврилов помітив обдарованого юнака і познайомив його з діячами культури Одеси. Вони допомогли Андрію Михайловичу влаштуватися на роботу в залізничне депо, одержати освіту.

Склавши іспит на звання вчителя, Бобенко працював педагогом. Друкуватися почав у 1883 році в альманасі М. Старицького "Рада". Згодом його твори з'явилися в журналі "Зоря" й петербурзькому соціал-демократичному виданні "Вільна Україна". Як поет, формувався під впливом Т. Г. Шевченка Бобенко — один з перших поетів-робітників. Відоці його твори: "Бурлака", "Марні сльози", "Лірник", "Багата кутя".

В листопаді 1919 року, незадовго до смерті, Андрій Михайлович написав заповіт, у якому є такі рядки:



Здається, скоро я покину

Все, що любив, для чого жив,

Сім'ю, народ свій, Україну,

Все, чим на світі дорожив.

А вам, брати мої і діти,

Даю маленький заповіт:

Шукайте всюди правди —

світу,

Бо в світі правда,

в правді світ.

У 1920 році Андрій Михайлович помер.



ОРОВЕЦЬКИЙ Павло Андрійович (1905 - 1976)

Народився 17 березня 1905 року в с. Єлизаветівка (тепер Царичанського району Дніпропетровської області).

Літературну діяльність почав у 1930 році як нарисовець.

У боротьбі за вирощування високих врожаїв на колгоспних ланах значну роботу проводила Красноградська районна газета "Соціалістична перебудова", редактором якої був талановитий журналіст Павло Андрійович Оровецький, працівник газети Іван Антонович Цюпа, Володимир Якович П'янов, Олексій Павлович Приходько.

У 1935 році газета "Соціалістична перебудова" у Всесоюзному конкурсі за краще висвітлення робіт по догляду зернових культур та виконання хлібозаготівель державі високоякісним зерном вийшла переможцем і була премійована легковим автомобілем. В цьому велика заслуга Павла Оровецького, Івана Цюпи, місцевого журналіста Олексія Павловича Приходька.

У 1937 році Павло Андрійович був репресований і працював робітником на цегельному заводі. Перед Великою Вітчизняною війною був реабілітований.

П. А. Оровецький — автор повістей "Серце солдата", "Рубіновий промінь", "Загибель Полоза", романів "Друга зустріч", "Глибока розвідка", "Береги життя", збірок, нарисів.

20 лютого 1976 року Павло Андрійович Оровецький помер.



ЩЕГОЛЄВ Василь Матвійович

Драматург і артист

Народився Василь Щеголєв 18 травня 1904 року у Костянтиноіраді.

В 17 років почав працювати в Красноградському народному театрі.

Потім - в театрі ім. Заньковецької та у Дніпропетровському театрі ім. Шевченка.

Після війни закінчив Київський інститут театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого (театральний факультет).

Учасник Великої Вітчизняної війни.

Друкуватись почав у 1928 році.

П'єеи Щеголєва видавалися в збірках, виходили окремими збірниками: "Берізка". "Осінні квіти", За брамою" та інші. його п'єси користуються великою популярністю не тільки в нашій країні, але й далеко за її межами. В музеї є фото — на сцені в Нью-Йорку грають п'єсу Щеголєва "Єдиний чин".



КОВАЛЕНКО Неля Сергіївна

Народилася 1935 року в сім'ї красноградських вчителів. Після закінчення Красноградської СШ № ЗО (тепер це СШ № 3) працювала піонервожатою Хрестищенської школи. В 1954 році вступила до Харківського педінституту на філологічний факультет.

Після закінчення педінституту все життя працює в Тишенківській школі вчителькою української мови та літератури. Любов до рідного слова, поезії успадкувала від матері, а в шкільні роки мала добрих наставників — Лідію Антонівну Кучеренко та Анастасію Силівну Ярмульську.

Писати вірші стала, вже працюючи вчителькою. Багато її поезій присвячено людям праці села Тишенківки. Частина з віршів стала піснями, які охоче співають діти й дорослі, сільський ансамбль "Червона калина".

В доробку поетеси Нелі Сергіївні десятки віршів та пісень. Вона проводить велику громадсько-корисну роботу в школі, в селі і в районі.

Є в Нелі Сергіївни вірші, присвячені воїнам, які не повернулися з війни:


Батьку, рідний, де ти ?

Озовися!

Ми тебе чекаєм стільки літ.

Як без тебе гірко дні

тягліїся,

Скільки ми перетерпіли бід.

Наша мама, як в мороз

калина,

Коси її стали, наче сніг,

Досі, батьку, жде тебе

родина

Із далеких грозових доріг.

Є в Нелі Сергіївни й гуморески:



Хвалилися в Тишенківці,

Що у цьому році

Посіяли вареники

Дітям на толоці.

Будуть учні йти у школу

Й швидко без мороки

Поснідають в ранню пору

І гайда на вроки!

Ось і сходи вже з 'явились—

Вареники з сиром.

Недаремно старалися

Для дітей всім миром.

Бігли юні тишенчата

Після гри з толоки.

Як уздріли теє диво,

Аж взялися в боки.

Пхе,— скривилися скептично,

— Людей насмішили,

Краще були б замість нас

Уроки повчили.

КАСІЛОВ Юрій Іванович

Народився 1939 року в місті Білогорську Амурської області. В Біробіджані закінчив педучилище, а пізніше — історичний факультет Полтавського педінституту.

З 1963 року живе у Краснограді. Працював у середній школі №4, у профтехучилищі, а нині в педагогічному коледжі. Юрій Іванович — високоерудована людина, досвідчений педагог. Великий вплив на формування його світогляду мала поезія Єсеніна, Грані-на та інших поетів.

Писати вірші почав з юнацьких років. На сьогодні його доробок нараховує більше сотні віршів, друкувався в районній і обласній газетах. Заповітна мрія — видати збірку віршів. У своїх віршах Юрій Іванович оспівує красу рідного краю, закликає творити добро.



Стыдимся доброти й прячем,

Как рубль в заветный кошелек.

А мне хотелось бы иначе,

Чтоб не копили ее впрок.

В нас слишком много практицизма:

Ты — мне, я, может быть,— тебе.

Глаза— весы полны цинизма,

Не прогадать бы в торге мне.

А доброта — она без веса,

Скорей на пригоршни возьми.

Она как луч средь жути леса,

Она как в ссоре "извини",

Она— спаситель в нашем мире,

Как в шторм сигнальные огни.

Давайте ж вновь вернем ей силу

И будем ДОБРЫМИ ЛЮДЬМИ.

Юрій Іванович тонко відчуває мелодію природи, вбирає від неї натхнення до творчості:



Мне одиночество— отрада

Среди моих полей, лесов,

Ведь столь желанная награда

Мне— звуки птичьих голосов.

Хитросплетенье лесных тропок,

Рассказ ручья и шепот ив

Подскажут мне на книжку строчек.

Я не скучаю в зтом мире—

Наш край и светел, й красив,

Мне просто некогда скучать:

Гляди, и сосны и рябиы

Хотят мне что-то рассказать.

Юрій Іванович у розквіті творчих сил. Його б підтримати — і він сильніше б заспівав.


МУЦ Віктор Миколайович

Народився 7 квітня 1953 року. Вірші почав писати у четвертому класі. В 1976 році закінчив Львівську школу міліції, а в 1983 році — Волгоградську вищу слідчу академію. Міліцейська наука і служба не порвали його поетичну струну.

Віктор Миколайович працював вчителем історії, робітником газопромислу, а в душі залишається поетом. Поетами люди народжуються. Вірші В. М. Муца часто друкуються в районці:

Рідна нене, світла доле,

Не покинь мене

ніколи,

Не залиш в хвилини

смутку.

Дай про себе знати чутку,

Підведи крило до мене,

Понеси в село

зелене.

Де весною квітнуть роки,

Де знайдуть з дороги

спокій.

В його поезії звучить любов до матері, до рідного краю, мелодія красивого кохання. Мріє Віктор Миколайович видати збірку своїх віршів. Але не всі мрії здійснюються без грошей.



АНГОЛЕНКО В'ячеслав Володимирович

Від шкільної парти В'ячеслав закоханий в українську поезію, а потім і сам став писати.

"Його вірші не писалися для демонстрації свого вміння або з метою вразити когось, їх диктувала одна тільки глибока душевна потреба... Від перших рядків вони приваблюють пружним ритмом, добірною мовою, глибиною настрою...

Ваговитість і неминучість віршованих рядків випливали з напружених, часом болісних переживань і роздумів людини, надзвичайно чутливої до краси й до несправедливості, до гармонійного світу природи й до дисгармонії сліпої жорстокої поведінки людей. Художність натури молодого автора сумніву не викликає...". — так написав про молодого красноградського поета у літературному журналі "Березіль" літературний критик Спілки письменників України Володимир Брюгген. Високу оцінку збірці віршів Анголенка дав український поет Іван Драч.



Молитва

Я молюсь на цей вечір,

На тихе його, ідилічне,

І на приспане сонцем,

Вколисане вітром лице.

Я молюся так ґречно

І благаю, благаю про вічне:

Про дітей і про вечір,

Про тебе й про вечір оцей.

Це ж я щойно осліп,

Я від щастя осліп, бо солоний,

Як сльоза, сліпий дощ

Надвечір 'я розраяв сухе,

Я молюся про хліб,

Про бабусю мою на ослоні,

І про вечір молюсь,

І про добре молюсь і лихе.

І нехай цю мою,

Цю молитву мою безсловесну

Ткаля-ніч загортає

У чорну свою пелену—

Я молюсь на цей вечір,

А він поряд сидить— не шелесне—

Вже заснув,

вже заснув,

вже засну...

Олександр Іванович КОПИЛЕНКО - людина і письменник (1900-1958) 1 серпня 2000 року літературна громадськість України відзначила 100 років від дня народження відомого українського письменника — нашого земляка, автора понад 100 книжок О. І. Копиленка.

Народився письменник в Костянтинограді у родині залізничника, в будинку, який зберігся до нашого часу і розташований по вулиці ім. Лермонтова.

У нашому місті пройшло босоноге Сашко все дитинство, тут закінчив він школу та учительську семінарії Наша красноградська земля наділила його наснагою та творчим горінням, любов'ю до природи, до людей до життя.

Людиною життєрадісної вдачі прийшов Копиленко у літературу в 20-і роки. Прийшов, щоб оспівати у

своїх книгах багатство душі людської, тайну природи, яку він спостерігав та дуже любив, героїзм

трудового народу в боротьбі за здобуття людських прав. Раз у раз виступав з книжками сучасної, тільки сучасної теми, відгукуючись на проблеми, котрі найбільше хвилювали громадськість.

Перші книги Копиленка "Кара-Круча", "Буйний хміль", "Іменем українського народу" висунули

письменника в перші лави молодої української літератури. Ці книги за короткий час кілька разів перевидавались.

Був Копиленко членом літературних об'єднань "Плуг", потім "Гарт", ВАПЛІТЕ, "Пролітфронту", виконував обов'язки редактора журналу "Всесвіт", входив до складу редколегії журналу "Соціалістична борозна", співробітничав у товаристві кінорежисерів, літераторів та сценаристів, яке скорочено називалось "Кореліс".

Жадібний до всього нового, закоханий у киплячу сучасність, Копиленко не любив засиджуватись на місці. Він здійснює дві подорожі — до Середньої Азії та по Європі (Чехословаччина, Польща, Німеччина). їздив на відкриття Турксибу, оглядав будівництво Біломорсько-Балтійського каналу, об'їзди всю Україну, бував у Грузії.

Подорожі збагачували його новими враженнями, давали невичерпний матеріал для роздумів. Натхненний співець сучасності, він жив трудовим сьогоденням свого народу. Його твори — це мистецький літопис майже 35-літньої історії нашої Батьківщини.

У 1930 році вийшов у світ роман Копиленка "Визволення". Вийшов він тільки один раз, тому що критика відкрила по романові нищівний вогонь.

Тільки у 1990 році на книжкових полицях читач знову побачив цю цікаву книгу. Читаєш зараз цей роман, вражаєшся його актуальності, вражаєшся прикро, бо ось більше як 60 років минуло, а ми весь час "боремося" за те, за що боролись герої Копиленка ще у 30-му році.

У 1932 році Копиленко пише роман про будівництво Харківського тракторного заводу — "Народжує місто".

Цей твір став значним досягненням не тільки української, але й усієї радянської літератури. Твір здобув ( неабияку популярність. Недарма тільки за перші чотири роки після написання він витримав сім видань Глибоко усвідомлюючи постійну потребу великої і невтомної роботи по вихованню підростаючого покоління, розуміючи, що вдача людини формується в дитинстві, О. І. Копиленко приділяє дедалі би уваги літературі для дітей.

Перша його книжка для юних читачів "Сенчини пригоди" вийшла в 1928 році. Відтоді письменник д< кінця своїх днів багато і натхненно писав для дітей і юнацтва, виявляючи у своїх творах неабиякий х педагога.

"Причин того, чому я почав писати для дітей, немало. Ще в дитинстві я багато читав про цікаві пригоди про нашу природу. Читав я Марка Вовчка, І. франка. Велике враження справили твори Аксакова, Тургенева. Як вони уміли писати про природу! А я любив її ще з дитинства. Любив бігати по берега? річки Берестової, по яругах і перелісках. Ловив рибу, ганяв за вужами, бив гадюк. Якось, мабуть у 15 чи 1922 році, мені потрапили до рук два невеличкі томики творів Дніпрової Чайки. Доти я не знав цієї письменниці. Та почитавши її оповідання і вірші, я побачив, як вона уміла говорити про цікаві речі д Мені самому захотілося так написати. Та не було ні вміння, ні сили примусити себе сісти писати. Ко. я надрукував кілька оповідань про громадянську війну, то в мені ожила думка про дитячі оповідання цього мене підштовхнули заклики нашої партії про створення літератури для дітей, а також оповідай моїх колег і старших товаришів-письменників, твори яких подобались дітям.

Книжковий ринок у перші роки Радянської влади був бідний на дитячу літературу. Мені хотілося да"

дітям щось таке, щоб вони читали, щоб було правдою про дітей, доля яких складалася інакше, ніж Миколки з відомого оповідання Архипа Тесленка, якого я також любив і читав багато". У 1936 році вийшов роман "Дуже добре". Автор згадує: "..."Дуже добре" я написав для дорослих чиї зокрема, для батьків. Коли працював над цією книгою, багато розмовляв з А. С. Макаренком, з яким знайомий ще з Харкова, коли він був начальником комуни ім. Дзержинського. Антон Семенович дуже радив мені не загладжувати кутів, щоб книжка була правдивою і гострою... І ось, коли вийшло "Дуже добре", книжкою відразу заволоділи юні читачі, молодь".


Михайло Яловий ( 1895-1937)

Яловий Михайло Омелянович народився 5 червня 1895 року в селі Дар Надежда, на Полтавщині (тепер Сахновщенський район Харківської області) в сім'ї волосного писаря.

1916 року закінчив Миргородську гімназію і вступив на медичний факультет Київського університету. Тут він одразу ж прилучився до революційного руху, пройнявшись симпатіями до есерів.

Після Лютневої революції повернувся в рідні краї, де проводив агітацію серед селян, був обраний головою Костянтиноградського революційного комітету, під час гетьманщини сидів у полтавський в'язниці. За дорученням боротьбистів у роки громадянської війни вів підпільну роботу в Одесі, на Херсонщині, в Галичині. Після встановлення Радянської влади разом із Василем Блакитним видавав газету "Боротьба".

У березні 1920 року вступив до КП(б)У, із зарахуванням стажу з 1918 року посів місце редактора газети "Селянська біднота". Потім деякий час працював у газеті "Вісті" Київського губревкому, представником українського уряду в Москві, відповідальним секретарем журналу "Червоний шлях" редактором "Вапліте" членом редколегії "Журналу для всіх", директором видавництва ЛІМ (Література і Мистецтво). Брав активну участь у створенні літературної організації "Комункульт", був першим президентом ВАПЛІТЕ. Друкувався у збірниках "Жовтень", "Шляхи мистецтва", "Всесвіт", "Знання" та да.

Ї92І року разом із М. Семенком та В. Алешком започаткував "Ударну трупу поетів-футуристів" у Харкові. Невдовзі в більшому об'єднанні підписує програмну редакційну статтю футуристів у альманасі "Семафор у майбутнє" (1922). Через рік з'являється перша і остання його збірка "Верхи" (1923).

Але швидко облетить сухозлотиця експериментування і вже на початку 1925 року з футуристичного "Комункульту", письменник разом з О. Слісаренком та Миколою Бажаном переходить до "Гарту", де тривала конфронтація між стриманим В. Блакитним та імпульсивним Миколою Хвильовим, Згодом у критиці усталиться думка Володимира Коряка, що "Гарт" знищено прихильниками Миколи Хвильового "за допомогою групи Ялового". Як там не було, але відтоді Хвильовий з Юліаном Шполом були до останніх днів життя найщирішими друзями.

Це підтверджує й спільність позицій письменників у роботі редколегії журналу "Червоний шлях" (звідки обидва були одночасно звільнені постановою Полїтбюро ЦК КП(б)У від 20 листопада 1926 року у всеукраїнській дискусії 1925-1928 років, та в літературній організації ВАПЛІТЕ. Хоча вага діяльності Хвильового, звичайно, була істотно значнішою, ніж Михайла Ялового, останній так само публічно приймав на себе всі удари партійно-адміністративної системи. Варто назвати, наприклад, принциповий публіцистичний виступ Михайла Ялового "Санкт-Петербурзьке холуйство" в оборону національної самобутності української культури - з приводу редакційної "Самоопределение или шовинизм?" опублікованої у ленінградському журналі "Жизнь искусства" 1926, N 14.

У середині 20-х років Юліан Шпол почав писати малу прозу в романтичному ключі очевидно під впливом Миколи Хвильового. Основним гаслом (ідеєю) яких є: революція - понад усе! Заради неї можна» йти на будь-які жертви... У цьому ж ключі написано роман "Золоті лисенята". Але романтичний стиль поєднано з імпресіонізмом.

1929 року "Золоті лисенята" з'явилися окремим виданням, потім - повторно. Та широкого резонансу роман не набрав, залишився непомічений критикою.

Пробував письменник виявити себе і в гумористично-іронічній прозі та драматургії: комедія "Каті любов або будівельна пропаганда" (1928), оповідання "Голомозий гевал" (1927) та "Веселий швець Сябро"(1930).

Але слід зазначити, що Михайло Яловий насамперед був громадським діячем, дбайливим, щирим товаришем, а вже опісля - митцем. Його твори немов "запізнювалися" у своїй функціональності, у них майже нема "живого" навколишнього матеріалу і тому часто на момент публікації не знаходили свого читача. Художнім об'єктом Юліана Шпола залишалися романтика відшумілої доби в той день, коли 6} чистою віра у високі ідеали революції, у їхнє неодмінне звершення на рідній землі. Можливо оминаю1 дійсність, не хотів ятрити своє сумління розчаруванням. А "поблажливість" до його творів у середовищі прискіпливих ваплітян пояснювалася, можливо й тим, що більшість з них в його героях крізь символі1 образи, романтичний ореол впізнавати свою юність яку, попри всі розчарування, викреслити з пам'яті неможливо.

В ніч з 12 на 13 травня 1933 року на квартирі Михайла Ялового працівники ДПУ УРСР провели т| а господаря заарештували.

31 травня 1933 року ЦКК КП(б)У виключила з партії Михайла Омеляновича Ялового з мотивацією що він "пробрався" в її ряди "з метою створення контрреволюційної фашистської організації, яка ставила перед собою завдання повалити Радянську владу".

Оперуповноважений секретно-політичного відділу ДПУ УРСР Пустовойтов у своїх звинувачувальних висновках після допитів стверджував, що член підпільної боротьбистської організації Яловий М.О. входить до центру УВО. За завданням організації, "яку очолював Шумський, брав участі групуванні контрреволюційних кадрів серед літераторів... Після розгрому шумськізму і переходу боротьбистської організації до нової тактики підготовки збройного повстання Яловий брав активну участь у контрреволюційній повстанській роботі, особисто проводячи вербування в Красноградському районі". Вів також шпигунську роботу, передаючи у польське консульство матеріали шпигунського характеру, мав доручення "підготувати замах на тов. Постишева".



Яловий винним себе не визнав. Проте судова "Трійка" при колегії ДПУ УРСР своєю постановою в 23 червня 1933 року позбавила його волі на 10 років. Спецконвоєм 11 травня 1934 року він був направлений у Сєвєрлаг ОДПУ м. Лодейне поле. На засланні судова трійка УНКВС Ленінградської області 9 жовтня 193? року винесла вирок: вища міра покарання через розстріл.

19 червня 1957 року Військовий трибунал Ленінградського військового округу скасував попередні вироки і припинив справу за відсутністю складу злочину. Михайло Яловий був реабілітований посмертно.

Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5

Схожі:

Програма факультативного курсу «письменники красноградщини» iconПрограма факультативного курсу «Літературна мозаїка»
Програма факультативного курсу «Світова дитяча література» базується на результатах сучасних психолого-педагогічних та методичних...
Програма факультативного курсу «письменники красноградщини» iconПрограма факультативного курсу Літературне краєзнавство (Зарубіжні письменники І Україна) Пояснювальна записка
Заняття допоможуть глибше простежити взаємозв’язки та взаємовпливи, зробити зрозумілішими витоки запозичень у різних національних...
Програма факультативного курсу «письменники красноградщини» iconПрограма факультативного курсу
«Феномен Тараса Шевченка у культ урному і гуманітарному просторі України і світу»
Програма факультативного курсу «письменники красноградщини» iconПрограма факультативного курсу «Сучасне франкознавство»
Франкознавство – самостійна дисципліна гуманітарної науки, галузь українського літературознавства
Програма факультативного курсу «письменники красноградщини» iconПрограма факультативного курсу для 10-11 класів філологічного, суспільно-гуманітарного та художньо-естетичного профілів
Укладач: Володимир Терехов, заступник директора з навчально-виховної роботи Державного ліцею м. Білої Церкви, учитель-методист
Програма факультативного курсу «письменники красноградщини» iconПрограма факультативного курсу «Пізнаємо Україну»
Зростаючі потреби у спілкуванні та співпраці між країнами І людьми з різними мовами та культурними традиціями, процес оновлення освітньої...
Програма факультативного курсу «письменники красноградщини» iconПрограма факультативного курсу для учнів 9 класу
Дев’ятикласники зараз знаходяться перед вибором майбутньої професії, саме тепер їм стануть у пригоді позитивні приклади життя І наукової...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка