Програма з української літератури для вищих навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації складена за концепцією розвитку гуманітарної сфери в Україні



Сторінка2/9
Дата конвертації21.03.2018
Розмір2.16 Mb.
ТипПрограма
1   2   3   4   5   6   7   8   9
Тема 3: Українська література 10-х років ХХ ст.

Борис Грінченко. Оповідання «Каторжна»

План


  1. Загальний огляд розвитку української літератури у 10-х роках ХХ ст.

  2. Борис Грінченко – «Вартовий» історії рідного краю. Загальний огляд творчості.

  3. Утвердження прагнення людини до любові, добра; засудження невідповідності між високим призначенням людини та умовами її будення в оповіданні «Каторжна».

Новий період розвитку української літератури позначений суттєвими змінами у суспільному житті нашого народу на рубежі XIX-XX ст.

На цей час припадає інтенсивне розгортання визвольного руху в державах, до складу яких входила Україна, - Росії та Австро-Угорщини. Особливу роль у ньому відіграла демократична революція 1905-1907 років, що сприяла активному підвищенню національної самосвідомості українців.

У кінці XIX - на початку XX ст. зароджуються перші українські політичні партії, які стають на чолі національного руху (РУП, УСДП та ін.). Важливе місце у громадському житті не тільки Західної, а й Східної України зайняли осередки "Просвіти", наукове товариство ім. Т. Шевченка, інші культурно-освітні організації. Справжньою демонстрацією національної самосвідомості і гідності українців стали відкриття пам'ятника І. Котляревському в 1902 р. у Полтаві і відзначення у 1914 р. столітнього ювілею Т. Шевченка.

Виразником громадських настроїв в Україні була періодична преса. Найпопулярнішими стали такі газети й журнали, як "Рідний край", "Рада", "Нова громада", "Шершень", "Боротьба", "Вік", "Киевская старина" та ін. Великий вплив на формування естетичних смаків читача мав літературний часопис "Українська хата", який виходив у Києві впродовж 1909-1914 рр. Пропаганду національних ідей активно провадив журнал "Дзвін" (Київ, 1913-1914), в якому публікувались не тільки видатні письменники, а й визначні політики Д. Донцов, В. Винниченко, Л. Юркевич.

На сторінках періодичних видань України остаточно сформувалася в окрему літературну галузь критика, яскравими представниками якої виступили І. Франко, Леся Українка, М. Коцюбинський, М. Павлик, О. Маковей. Вони активно відстоювали право української літератури на самостійний розвиток, відзначали її демократизм і високу художню майстерність.

Українська література кінця XIX - початку XX ст. характеризувалася бурхливим розквітом поезії, найрізноманітніших ліричних та ліро-епічних жанрів. У жанрі поезії одночасно працюють представники кількох літературних ґенерацій. Це і її старійшини (І. Франко, М. Старицький, Б. Грінченко), і зрілі майстри (Леся Українка, Олександр Олесь, М. Вороний, В. Самійленко), і дебютанти (М. Філянський, Грицько Чупринка, Михайль Семенко, П. Карманський, П. Тичина, М. Рильський).

Найвищим злетом поетичної майстерності цього часу є, безумовно, творчість Лесі Українки.

Громадянська наснаженість її ліричних творів поєднувалася з глибиною почуттів і переживань. Поетеса активно розвиває властиву українській літературі тему ролі художнього слова в суспільному житті, порівнюючи його з "твердою крицею", щиро вірячи, що "вільная пісня не може умерти". Лірика Лесі Українки відзначається жанровим багатством і різноманітністю, а її пошуки у ритміці та образності вивели поетесу на світовий рівень.

М'який ліризм, глибина переживань і гостра актуальність поєдналися у творчості Олександра Олеся, музу якого покликали до життя буремні події 1905-1907 рр. Виразні символічні образи його віршів сповнені оптимістичної віри у прогресивний шлях розвитку батьківщини, становлення її духовних сил.

Гостро викривальною стала поезія Володимира Самійленка, спрямована проти колонізаторської національної політики царизму і національного нігілізму українських псевдо-патріотів. Водночас В. Самійленко відстоює право на існування української мови та української культури, захоплюється генієм її творця - Т. Шевченка.

Ідеологом нового в українській літературі напрямку - модернізму- виступив Микола Вороний. Він декларативно відмовився від хуторянсько-народницької поезії, наполягаючи на культі "натхненної чарівниці" краси. Безперечним здобутком Вороного є збагачення поетичного словника і строфіки. У поемі "Євшан-зілля" митець відстоює спадкоємність духовних традицій, виступає з патріотичних позицій.

Справжнє художнє оновлення пережила на початку XX ст. українська проза, головними рисами якої стають психологізм, тяжіння до лаконізму, концентрованість образів, висока емоційність. Улюбленим жанром українських прозаїків виявилася новела, справжніми майстрами якої показали себе В. Стефаник, М. Коцюбинський, Марко Черемшина. Близькими до цього жанру є також оповідання Леся Мартовича, В. Винниченка, А. Тесленка. Проза кінця XIX - початку XX ст. демонструє і різноманітність стильових пошуків українських митців. Так, О. Кобилянська виступає переважно як неоромантик, М. Коцюбинський - імпресіоніст, В. Стефаник - експресіоніст, М. Яцків - натураліст, В. Винниченко - психореаліст. Кращі митці цього часу виходять за межі змалювання життя конкретних соціальних станів, порушуючи у своїх творах загальнолюдські проблеми.

Такі ж тематичні пошуки властиві і драматургії. Розквіт нової для української літератури проблемно-філософської та філософсько-психологічної драми пов'язаний з ім'ям Лесі Українки. У її творах вражає гострота соціальних, а ще більше - морально-етичних конфліктів.

У дусі символізму творять свої драматичні зразки В. Пачовський, С. Черкасенко, Олександр Олесь. І навіть Панас Мирний звертається до не властивого його творчості жанру драми-містерії, хоча і не сповідує принципів символістської естетики.

Разом з тим досить сильними залишаються і позиції традиційної соціальної драми і комедії, у жанрі яких працюють І. Карпенко-Карий, Б. Грінченко, Л. Яновська, а її подальшому розвитку сприяє С. Васильченко. Популярність зберігається і за історичними драмами та трагедіями ("Маруся Богуславка" П.Куліша, "Облога Буші" М. Старицького, "Степовий гість" Б. Грінченка, "Сава Чалий" І. Карпенка-Карого, "Про що тирса шелестіла" С. Черкасенка).

Література і мистецтво кінця XIX - початку XX ст. формували духовний імідж українського народу, розчиняли йому двері у європейське співтовариство.

Борис Дмитрович Грінченко народився 9 грудня 1863 року на хуторі Вільховий Яр поблизу села Руські Тишки, тепер Харківського району Харківської області, в родині збіднілих дрібнопомісних дворян. Нестримний потяг до знань, любов до слова, бажання оволодіти законами прекрасного виявилися у хлопця ще з раннього дитинства. Він багато і натхненно читає. І скоро, під враженням прочитаного, підліток починає писати і сам. Він створює «самвидавівський» рукописний журнал, який заповнює власними оповіданнями та віршами.

З 1874 по 1879 рік Борис Грінченко навчається у Харківському реальному училищі, де зближується з народницькими гуртками. За поширення заборонених царським урядом видань його заарештовують і кілька місяців тримають в ув’язненні. Після звільнення Борису Дмитровичу довелося залишити навчання і самому почати заробляти на прожиття.

Здобута самоосвіта дозволила Б.Грінченку скласти іспити на звання народного вчителя при Харківському університеті. З 1881 року починається його освітньо-педагогічна діяльність, яка тривала до 1893 року. Вчителював він у селах Харківщини, Сумщини, Катеринославщини. Учителювання Б.Грінченко поєднував з фольклорно-етнографічною, культурологічною, науковою та лінгвістичною справами. Багато пише.

У цей час його різножанрові твори, підписані або власним прізвищем, або псевдонімом (П.Вартовий, Василь Чайченко, Б.Вільхівський, Іван Перекотиполе), регулярно друкуються в журналах та альманахах. Виходять у світ його поетичні збірки «Пісні Василя Чайченка» (1884 р.), «Під сільською стріхою» (1886 р.), «Під хмарним небом» (1893 р.), «Пісні та думи»(1895 р.),«Хвилини» (1903р.). З 1894 року Борис Дмитрович працює в Чернігівському губернському земстві. Важка й марудна робота забирала в письменника майже весь вільний час.

За час роботи у земстві Б.Грінченко пише дилогію «Серед темної ночі» (1901 р.), і «Під тихими вербами» (1902 р.), публікує п’єси «Лісні зорі» (1897 р.), «Нахмарило» (1897 р.), «Степовий гість» (1898 р.), «Серед бурі» (1899 р.), «На громадській роботі» (1901 р.). Б.Грінченко був людиною надзвичайно працелюбною. Палка любов до рідної землі, до свого народу змушувала його «силуватися знаходити іскру світу там, де, здавалось, була сама темрява». Саме такими променями справжнього народного єства стало видання його наукових розвідок «Етнографічні матеріали, зібрані в Чернігівській і сусідніх з нею губерніях» у трьох томах (1895—1899 рр.), «З вуст народу» (1900 р.), «Література українського фольклору (1777—1900)» (1901 р.).

У 1902 році письменник перебирається до Києва. Тут разом з дружиною Марією Загірною він трудиться над укладанням вершинної своєї праці — чотиритомного «Словаря української мови» (1907—1909рр.). Цю визначну роботу було відзначено академічною премією. Підірване задавненим туберкульозом здоров’я письменника (наслідки харківського ув’язнення) не витримало такого напруженого, безперервного ритму. Останньою краплею його життєвого випробування стала смерть дочки Насті та її малорічного сина. Різке загострення хвороби змусило його вирушити на лікування до Італії, але запізно — 6 травня 1910 року життя невтомного трударя обірвалося в м. Оскендалетті. Поховано Б.Грінченка в Києві, на Байковому кладовищі.

Життя і діяльність Б.Грінченка для багатьох поколінь служить дієвим прикладом подвижництва на теренах розвою української культури і національної ідеї. Мабуть, найвлучніше сказав про нього інший український письменник Микола Чернявський: «Більше працював, ніж жив».

Один з його літературних псевдонімів — Вартовий. Звісно ж, таким чином письменник свідомо визначав свою роль і своє місце в суспільних процесах. Сьогодні ми знаємо Бориса Грінченка як письменника, поета, автора славнозвісного «Словаря української мови», але не слід забувати, можливо, найголовніше: він один з небагатьох будителів національної свідомості, один з небагатьох справжніх будівничих національної ідеї, один з небагатьох істинних патріотів України.

Перу Бориса Грінченка належить чимало творів для дітей і про дітей. Орієнтуючись, насамперед, на творчість Л. Толстого та І. Франка, знавець дитячої психології написав ряд оповідань, серед яких і «Каторжна», в яких відображено духовний світ селянської дитини.

Тема природного, нічим не скутого розвитку особистості належить до тих, якими постійно цікавився Борис Грінченко. У своєму оповіданні «Каторжна» письменник розкриває беззахистність та вразливість людської душі: напівсирота Докія після того, як у дім увійшла мачуха, ураз і до кінця свого короткого життя замкнулася у собі, перетворилася на «каторжну». Це була реакція на відсутність ласки, доброти, причому сама Докія могла б наділити цими якостями багатьох.

Дівчинка не знаходить подруг і серед селянських дівчат. Улюбленою її подругою стає червона калина, з якою вона розмовляє, розповідаючи про свої біди та нещастя. Тільки їй вона довіряє свої дитячі таємниці. І тут Грінченко вирішує показати підлу жорстокість мачухи. Не залишає вона дитині навіть цього маленького щастя. Епізод рубання мачухою червоної калини, взятий Грінченком з усної народної творчості, став у творі символом ненависті.

Докія, зовсім позбавлена дитинства і єдиної «приятельки» в образі калини, стала здаватися гнівною, жорстокою і замкненою дівчинкою. Селянські діти тільки розпалювали її ненависть до людей. Але душа маленької героїні таїла у собі стільки любові, співчуття і доброзичливості, що при найменшому натяку на спасіння людського життя, Докія не замислюючись, з радістю віддає своє. Такого вчинку ніхто не сподівався, але героїчна модель поведінки закладена була у Докії ще з дитинства.

Зовнішня краса і розум перетворюють з роками маленьку дівчинку у прекрасну молоду дівчину, яка, як і всі дівчата, чекає свого нареченого. І ось він з'являється. Шахтар Семен заполонив усі її думки, пробудив почуття кохання, що дрімало в її душі, змусив захвилюватися її юне серденько. Докія за кілька тижнів настільки змінилася, що пізнати її було неможливо. Але не судилося їй щасливого подружнього життя, бо людська злість і заздрість ніколи не переведуться на землі. Зневажена Семеном, вона мститься відступникові і гине. Гине тільки тому, що у фатальну мить свого життя пройнялася уболіванням за людей, які виявили до неї таку черствість. «...Палахкотів у мареннях дівчини вогонь, а вона кричала: «Санька, голубонька згорить!..»

За що?» — таке останнє запитання, з яким помирає Докія і яке рефреном повторює також автор, спонукаючи читачів замислитися над тим, чому стільки муки, горя та сліз додають інколи люди та чому душа не завжди відкрита щирому співчуттю.

Оповідання «Каторжна» недарма називають літературознавці психологічним. У ньому головне — не події, а психологія вчинків людини. Зважаючи на вчинки літературних героїв, маленькі читачі повинні замислитися над своєю поведінкою, бо головна мета Грінченкових оповідань для дітей — виховання почуттів добра, любові та гуманізму. 
Запитання для самоперевірки


  1. Як ви зрозуміли слова М.Чернявського, сказані про Б.Грінченка: «Він більше працював, ніж жив»?

  2. У яких жанрах працював Грінченко-прозаїк?

  3. Визначте тематичне коло прозових творів письменника.

  4. Які засоби творення характеру використовує письменник, моделюючи образ Докії?

  5. Що, на вашу думку, є основною причиною, вчинку героїні, що став для неї фатальним?

  6. Який комплекс проблем порушує Б.Грінченко в оповіданні «Каторжна»?


Література

  1. Авраменко О., Пахаренко В. Українська література: Підручник для 10 кл. – К., 2010.

  2. Слоньовська О. Конспекти уроків з української літератури. 10 кл. – К., 2000.

  3. Погрібний А. Борис Грінченко: Нарис життя і творчості. – К., 1988.

  4. Українська література: Підручник для 10 кл./За заг. ред. Г.Ф.Семенюка. – К., 2010.



Тема 4: «Покутська трійця». Загальний огляд творчості

План


1. Творча співдружність В. Стефаника з Лесем Мартовичем і Марком Черемшиною.

  1. Лесь Мартович і Марко Черемшина – «літописці» зубожілого гуцульського села (оповідання «Лумера», «Нечитальник» Леся Мартовича, новели «Чічка», «Село потерпає», «Туга» Марка Черемшини).

   Українська література, кінця ХІХ – початку ХХ століття на Західній Україні розвивалася в силу суспільних обставин. Галичина, Покуття були поневолені цісарською Австро-Угорщиною. З 90-х років тут посилювалася боротьба трудящих проти поневолення та гніту цісаря, австрійських борців польської шляхти. Демократичні письменники Західної України гуртувалися тоді навколо славного письменника і мужнього революціонера Івана Франка, вважали себе його “наслідниками”. 

Серед таких демократичних письменників виділяються троє – так звана «покутська трійця»Василь Стефаник, Лесь Мартович та Марко Черемшина. Їх літературна діяльність була ідейно співзвучна з діяльністю Лесі Українки, Михайла Коцюбинського, Архипа Тесленка, Степана Васильченка – письменників, що їх творчість живилася насамперед революційно-демократичними ідеями Тараса Шевченка. Творили письменники у надто важких умовах. Літературна творчість стала справжнім подвигом для передчасно зломленого безпросвітними злиднями талановитого сатирика Леся Мартовича. В селі Русові біля Снятина кров’ю власного серця писав свої новели Василь Стефаник. Іван Семанюк – Марко Черемшина половину свого творчого життя також провів по закутках Гуцульщини. Тільки сильні і самобутні таланти здібні були прорвати товсту кору косності, затхлості, що панувала в усіх сферах життя галицької провінції, і вийти на шлях творення демократичної літератури. 
   Внаслідок діяльності письменників – демократів українська проза кінця ХІХ – початку ХХ ст. піднеслась на новий, вищий, щабель. Захоплюючись цим, Іван Франко з гордістю говорив, що мати такі таланти не постидалась би ні одна далеко багатша від нашої література”. 

Великий Каменяр відзначав, що в галицькій новелістиці тих часів плідно працювала “різнобарвна китиця індивідуальностей – Стефаник, Мартович, Черемшина...”. “... Яке широке поле, яка різнорідність, яка свіжість, що віє майже з кожної з цих фізіономій! – захоплено говорив Іван Франко. Література в її цілості чимраз більше починає ставити не подібною до школи, де все підігнано під одні правила, а чимраз більше подібна до життя, де ніщо не повторюється, де нема правил без виємків, нема простих ліній і геометричних  фігур, де панує безконечна різнорідність явищ і течій”. 

“Переважно хлопські сини походженням, соціалісти з переконання, молоді письменники, - говорив про них Іван Франко, - взялися малювати те життя, яке найліпше знали, - сільське життя”. 

Творчість “покутської трійці” в своїй основі має багато спільного, але водночас кожен з письменників творча індивідуальність займає своє місце в літературі. 

Творчість Василя Стефаника, Леся Мартовича і Марка Черемшини - новелістів – це своєрідний мистецький тріумвірат в нашій прозі, кожен з яких є самобутньою і цілком оригінальною творчою особистістю. 

Василь Стефаник народився в селі Русові на Івано-Франківщині. Дитинство його пройшло серед бідняцької дітвори, з якою пас худобу, серед наймитів, які розповідали малому Василеві багато казок. Любив пісні, що їх співала мати й сестра Марія. Коли підріс, допомагав влітку у роботі дорослим, а після закінчення польових робіт ходив до сільської школи. 

Вчився у початковій школі в Снятині, де “..почув велику погорду для мене і для всього селянського від учителів. Тут зачали мене бити”. 

Ще гостріше відчув на собі хлопець соціальний й національний гніт, коли у 1883 році вступив до Коломийської польської гімназії. І вчителі, і гімназисти – паничики ставилися до мужицьких дітей з відкритою зневагою, глузували, знущалися і навіть били. Тоді селянські діти рідко потрапляли до гімназії, бо навчання вимагало великих витрат. “На послідній лавці, - згадував пізніше Стефаник, - сиділо нас кілька мужицьких хлопців в селянській одежі, і всі ми зазнавали такого трактування”. Знущання одного з учителів мало не довели хлопця до самогубства. 

У Коломийській гімназії вчилися селянський син і майбутній письменник-гуморист Лесь Мартович та гуцул Іван Семанюк, який увійшов у літературу під псевдонімом Марко Черемшина. Хлопців не задовольняла суха схоластична наука, і вони виявили великий інтерес до революційно-демократичних видань, що їх здійснювали Іван Франко і Михайло Павлик, до забороненої літератури. Допомагала їм у одержанні таких книг сестра. Михайла Павлика Анна. 


   Передові гімназисти утворили свій гурток, потай від учителів збиралися за містом, щоб послухати статтю, доповідь на політичну чи літературну тему, обговорювати прочитану книгу. Вскладчину вони поступово придбали чималу бібліотеку, в якій, крім політичної літератури, були твори Тараса Шевченка, Марка Вовчка, Юрія Федьковича, Івана Франка, Панаса Мирного, Миколи Гоголя, О.Герцена, М.Чернишевського, М. Добролюбова, М.Салтикова-Щедріна, М.Некрасова, А.Чехова, Л.Толстого. “Там було майже все з тодішньої української літератури. – згадував Василь Стефаник в автобіографії 1929 року. – Найкраще ми читали твори Франка, соціалістичну літературу українську і польську з Женеви, Герцена, Чернишевського, загалом те, що заказане”. 
   Члени таємного гуртка ходили по навколишніх селах і створювали там хати-читальні, виступали перед селянами з доповідями, агітували за “мужицьких полів” під час виборів, збирали етнографічні і фольклорні матеріали, допомагали селянам писати дописи до газет про горе селянське, при цьому вивчаючи життя сільської бідноти та її прагнення і на матеріалі реальних факторів створюючи свої твори. 
Коломийські власті й начальство гімназії переслідували учасників таємного гуртка. Спершу виключили з гімназії Леся Мартовича, потім ще двадцять учнів “за політику”, серед них – Василь Стефаник.

Скоро коломийські вибранці особисто познайомилися з Іваном Франком, зустрічалися з ним. 

Склалося так, що самобутня постать Леся Мартовича в українському письменстві початку нашого століття досить довго залишалась в тіні. За життя письменника не вийшла і половина того, що він створив. Літературна критика зігнорувала його оригінальний талант, записавши такого неповторного гумориста й сатирика на правах учня в новелістичну “школу” Стефаника. Художня спадщина Леся Мартовича й досі повністю не зібрана, достатньо не вивчена. 
   В українській літературі Лесь Мартович є неперевершеним гумористом-сатириком. Художню спадщину письменника складають 27 оповідань, повість “Забобон”. Декілька наукових розвідок і рецензій, низка публіцистичних статей, невелика група листів. 

Лесь Мартович народився 12 лютого 1871 року в с. Торговиця Городенківського району на Івано-Франківщині. Як свідчив Василь Стефаник, дотепність і розважність український гуморист одержав у спадок від батька, розумного чесного хлібороба. 

Навчався у Коломийській та Дрогобицькій гімназіях і майже весь час в одному класі з Василем Стефаником. “Мартович був надзвичайно здібний, - згадував Стефаник. – Вже в четвертому класі гімназії писав поезії проти учителів, повні злоби й насмішки”. 

Перше оповідання “Нечитальник” (1889), видане окремою брошуркою, залишилось непомічене критикою Анонімний дебют Мартовича залишився майже невідомим. Справжній літературний виступ молодого письменника відбувся у 1898 р. на сторінках “Літературно-наукового вісника”, коли побачила світ його “Мужицька смерть”. Як письменник із своїм світосприйманням, вже виробленою манерою письма Мартович виступив у трьох збірках: “Нечитальник” (1900), “Хитрий Панько і інші оповідання” (1903), “Стрибожий дарунок і інші оповідання” (1905). Після смерті письменника в різних виданнях появилися такі твори, як “Забобон”, “Пророцтво грішника”, “Жирафа та Ладо”, “Народна ноша”, “Винайдений рукопис про руський край” а інші, що розкрили нові, уже істотні риси його літературного портрета.

Лесь Мартович належить до тих українських письменників, у творчості яких яскраво відображені важливі сторони соціально-національного й громадсько-культурного життя галицької групи українського народу. Письменник писав, головним чином, про життя українських прикарпатських селян, проте, на відміну від Василя Стефаника і Марка Черемшини, в його творчості охоплено ширину західноукраїнську етнографічну територію. Якщо в ранніх оповіданнях, зокрема в “Мужицькій смерті”, йдеться про характерні риси життя й побуту населення Покуття, то в пізніших творах, особливо у повісті “Забобон”, письменник відтворює картини народного життя з Рава-Руського повіту (тепер Львівської області), де він довгі роки жив і працював. 

Творчості Леся Мартовича характерна політична сатира. Центральною проблемою його творів є проблема соціальної й національної самосвідомості народних мас, їх згуртування в боротьбі проти австро-угорського поневолення, викриття антинародної суті буржуазно-поміщицьких інституцій. 


   Лесь Мартович – один з найкращих у нашій літературі знавців села, побуту й психологій трудівника-селянина. У своїй сукупності його твори дають широку й глибоку картину життя різних верст галицького села на межі двох століть, розкривають соціальні процеси й культурно-освітні зрушення, що в той час у ньому відбувалися. 

У ставленні до села письменник, як і його побратими Стефаник і Черемшина, був безкомпромісним: всі серцем люблячи тих, хто “ллє свій піт і кров, кого гнетуть окови” (Франко), піднімаючи на їх захист полум’яне слово, Мартович висміював індивідуалізм певної частини селянства, їх рабську покірливість і пасивність. Він намагався збудувати в них почуття людської гідності, вселяв у їх серця віру в свої сили. Звідси в його творах стільки душевного тепла до людини-трудівника, яка шукає шляхів скинути з себе кайдани соціального духовного поневолення, звідси такий рішучий осуд тих, хто покірно гне свою спину. 

Третім у “покутській трійці” був уродженець с. Кобаки Косівського району Іван Семанюк – Марко Черемшина (1874-1927). 

Глибокий і всесторонній знавець селянського життя і побуту, Марко Черемшина показав у своїх творах колоритну панораму життя гуцульського села впродовж понад чверті століття. Письменник здійснив творчий подвиг, написав головну книгу свого життя, у якій з великою художньою силою показано три етапи повільного вмирання гуцульського села: в “Карбах” воно задихається в лабетах злиднів, безземелля, марновірства, темноти, соціального гніту; в циклі “Село за війни”, - воно “вигибає” під пострілами обох воюючих армій; у “Верховині” його прибирають до рук нові пани й орендарі, ласі до чужого шматка, руйнуючи його матеріально і морально. 

Марко Черемшина навчався у сільській початковій школі, з 1889 року – у Коломийській польській гімназії, де, як і Василь Стефаник та Лесь Мартович, пройшов сувору життєву школу: приниження, знущання, поки не скинув селянський одяг і не вбрався у міську одежу. Невдовзі Іван Семанюк став одним з перших учнів гімназії. Незадовільняючись гімназійною освітою, займався самоосвітою, читав книжки з бібліотеки, яку таємно збирали гімназисти.

У 1896 році надруковано перше оповідання Івана Саманюка, “Керманич” під літературним ім’ям “Марко Черемшина”. 

Після закінчення гімназії М.Черемшина восени 1896 р. виїжджає до Відня з наміром вступити на медичний факультет університету, але через високу плату за навчання записався на юридичний. У Відні Марко Черемшина займається культурно-громадською роботою стає членом земляцьких студентських товариств “Січ”, “Товариство студентів з Росії”, робітничого товариства “Поступ”.

У травневому номері “Літературно-наукового вісника” за 1899 рік, редагованого Іваном Франком, було надруковано два “образки з гуцульського життя” – “Святий Миколай у гарті” і “Хіба даруймо воду”, які засвідчили появу нового письменника-реаліста. 

Протягом 1900 і 1901 рр. у львівському “Літературно-науковому віснику” і чернівецькій “Буковині” надруковано ще ряд оповідань, які склали першу книгу письменника “Карби. Новели з гуцульського життя”, видану у 1901 році заходами студентського товариства “Молода Україна”. Ця невеличка книжечка одразу поставила Марка Черемшину на  одне з чільних місць серед українських новелістів початку ХХ століття. 

Після виходу “Карбів” у творчості Марка Черемшини настала тривала перерва. 1901 року закінчив університет, але 1906 року одержав диплом. Фахова практика у Відні не давала йому задоволення, тому Марко Черемшина перебрався до містечка Делятина на Станіславщині (нині Івано-Франківщині) і працював адвокатом шість років, а у 1912 році  він відкрив власну адвокатську канцелярію у м. Снятині і там залишився до кінця свого життя. 

На початку першої світової війни Марко Черемшина з дружиною виїхав до батьків у село Кобаки, яке опинилось у зоні воєнних дій. Він був свідком жахливих подій воєнного лихоліття, тому в нього виникає задум цілої книги оповідань “Село за війни”. У цей час він працює над новелами “Село вигибає”, “Зрадник”, “Село потерпає”. Сюжети для своїх творів Черемшина брав безпосередньо з життя. У травні 1915 року Марко Черемшина повернувся до Снятина, де продовжував громадську і письменницьку роботу. 

   У 1925 році у Києві вийшла книжка новел Марка Черемшини “Село вигибає”, до якої ввійшли новели із збірки “Карби”, а також нові оповідання та переклади. 

Нові дві збірки оповідань – “Село вигибає. Вибрані оповідання. Кн.1” і “Верховина”. Вибрані оповідання. Кн.2” вийшли у видавництві “Книгоспілка” 1929 року уже посмертно (раптова смерть 25 квітня 1927 р. обірвала всі його творчі плани). 

Отже, Василь Стефаник, Марко Черемшина, Лесь Мартович - три видатні майстри новели. Перший з них – Василь Стефаник – безперечно, найдраматичніший з українських прозаїків початку ХХ століття, - володіє тільки йому притаманним даром писати “коротко сильно і страшно” (Максим Горький), а другий – Марко Черемшина – у своїх гуцульських новелах виступає натхненним ліриком, який навіть трагічні картини з життя Верховини закосичує найніжнішими полонинськими квітами, третій – Лесь Мартович – є неперевершеним гумористом-сатириком в літературі цього періоду, що виявляє надзвичайно глибокі життєві спостереження над різними прошарками й станами галицької суспільності, зокрема над селянством. 



Спільне у їх творчості:

1) всі троє вихідці з нижчих верств трудового люду; 


2) однодумці за поглядами, вони і в громадській і в літературній діяльності керувалися одними і тими ж принципами; 

3) виступали поборниками демократичних свобод, корінних соціальних перетворень; 

4) їх життя і творчість проходили переважно на Покутті – тій невеличкій частині Галичини, що розташована між Прутом і Черемошом, що одним кінцем упирається в Карпатські гори, а другим – у подільську рівнину; 
5) спорідненість тематики творів: в їх творчості протиставлені два світи - світ важкої праці й злиднів і світ паразитизму й розкоші; шану й співчуття віддають письменники першому, ганьбою і прокляттям таврують другий; 
6) використання у творах для передачі характеру людини діалектизмів, покутської говірки, що наближала мову творів письменників до народної; 
7) Василь Стефаник, Лесь Мартович і Марко Черемшина розробляли жанр новели і дали її класичні зразки;

8) пишучи про народ і для народу, письменники  використовували фольклорні багатства. 



Індивідуальні риси творчості: 

1) надзвичайний лаконізм, драматично-трагічне напруження психологічних конфліктів – характерні особливості індивідуального стилю Василя Стефаника;

2) Василь Стефаник не дає докладних описів зовнішності, а обмежується вказівками на окремі характерні деталі; 

3) Марко Черемшина закосичував свої твори народно-пісенними чічками; 


4) пісенні мотиви включені у новели Василя Стефаника, але ми їх швидше відчуваємо, ніж читаємо;

5) у творах Леся Мартовича – на відміну від Василя Стефаника і Марка Черемшини – охоплено значно ширшу західноукраїнську етнографічну територію: Покуття і Рава-Руський повіт (тепер Львівська область); 


6) Марко Черемшина, щедро зачерпнувши самоцвітів із невичерпної криниці гуцульського фольклору, став ніжним ліриком у прозі;
7) Лесь Мартович продовжував і розвивав традиції докладного оповідання, але щедро скупав його в народному дотепі. Про болі, трагедії він розповідав з усміхом на устах – сміх крізь сльози. У його творах присутні і їдка іронія, і спопеляюча сатира, і сарказм.  Лесь Мартович – сатирик-фотограф; 
8) Василь Стефаник і Марко Черемшина пройшли складніший шлях самовизначення, зазнали деякого впливу імпресіоністичних течій (ранній період творчості), тоді як Лесь Мартович зразу виступив з реалістичними образками; 
9) Василь Стефаник і Марко Черемшина вже першими новелами привернули до себе увагу широких кіл читачів і критики, Лесь Мартович  публічно почув доброзичливе слово заохочення лише через 10 років після виходу першого оповідання “Нечитальник”;

10) спадщина Леся Мартовича дійшла до нас не в повному обсязі (чимало творів збереглося в уривках). 


Запитання для самоперевірки

  1. Що спільного у життєвій та творчій долі представників «покутської трійці»?

  2. Яке спільне коло тем та проблем притаманне їх творам?

  3. У чому оригінальність творчої манери письменників?

  4. Прочитайте та висловіть власне ставлення до окремих творів Леся Мартовича та Марка Черемшини.


Література

1. Засенко О. Марко Черемшина. Життя і творчість. – К., 1974. – с. 239. 

2. Погребенник Ф. Лесь Мартович. Життя і творчість . – К.: Дніпро, 1971. 
3. Погребенник Ф. Сторінки життя і творчості Василя Стефаника. – К., 1980. 
4. «Покутська трійця» й літературний процес в Україні кінця XІX – початку XX століть. – Дрогобич, 2001.   

 



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9

Схожі:

Програма з української літератури для вищих навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації складена за концепцією розвитку гуманітарної сфери в Україні iconПрограма з дисципліни "Зарубіжна література" для спеціальностей
Робоча навчальна програма складена викладачем Матійчук О. М. на основі навчальної програми для вищих навчальних закладів І-ІІ рівнів...
Програма з української літератури для вищих навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації складена за концепцією розвитку гуманітарної сфери в Україні iconПрограма для вищих навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації. Укладачі
Культурологія. Примірна програма для вищих навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації
Програма з української літератури для вищих навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації складена за концепцією розвитку гуманітарної сфери в Україні iconРобоча програма навчальної дисципліни дерматологія, венерологія для студентів вищих медичних навчальних закладів ІІІ-ІV рівнів акредитації
За редакцією чл кор. Намн україни, професора Зіменковського Б. С., – Львів, 2015р.; та типової програми навчальної дисципліни : Дерматологія,...
Програма з української літератури для вищих навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації складена за концепцією розвитку гуманітарної сфери в Україні iconПрограма курсу «теорія держави І права»
Програма складена в обсязі навчальних програм для вищих навчальних закладів ІV рівня акредитації
Програма з української літератури для вищих навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації складена за концепцією розвитку гуманітарної сфери в Україні iconПрограма для вищих навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації, які здійснюють підготовку молодших спеціалістів на основі базової загальної середньої освіти
Світова література навчальна програма для вищих навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації, які здійснюють підготовку молодших спеціалістів...
Програма з української літератури для вищих навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації складена за концепцією розвитку гуманітарної сфери в Україні iconМетодичні рекомендації з елективного курсу «косметології» для студентів / магістрів вищих навчальних закладів львів 2017
Методичні рекомендації підготовлені згідно вимог, які передбачені типовими навчальними програмами для студентів медичних І стоматологічних...
Програма з української літератури для вищих навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації складена за концепцією розвитку гуманітарної сфери в Україні iconПрограма для вищих медичних навчальних закладів І ііі рівнів акредитації за спеціальністю 12010105 «Акушерська справа»
С. С. Омельченко – голова циклової комісії, викладач вищої категорії, викладач – методист, крвнз «Кримський медичний коледж»
Програма з української літератури для вищих навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації складена за концепцією розвитку гуманітарної сфери в Україні iconЄдині вимоги до оформлення методичної літератури
Методичний посібник на допомогу викладачам та майстрам вищих навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації / Упоряд.: І. В. Іванова...
Програма з української літератури для вищих навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації складена за концепцією розвитку гуманітарної сфери в Україні iconПрограма для проведення курсів підвищення кваліфікації вчителів загальноосвітніх навчальних закладів різних типів і форм власності
Програма навчальної дисципліни для курсів підвищення кваліфікації вчителів загальноосвітніх навчальних закладів різних типів І форм...
Програма з української літератури для вищих навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації складена за концепцією розвитку гуманітарної сфери в Україні iconПрограма для проведення курсів підвищення кваліфікації вчителів загальноосвітніх навчальних закладів різних типів і форм власності
Програма навчальної дисципліни для курсів підвищення кваліфікації вчителів загальноосвітніх навчальних закладів різних типів І форм...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка