Програма з української літератури для вищих навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації складена за концепцією розвитку гуманітарної сфери в Україні



Сторінка4/9
Дата конвертації21.03.2018
Розмір2.16 Mb.
ТипПрограма
1   2   3   4   5   6   7   8   9
Тема 7: Юрій Яновський. Новела «Дитинство» (з роману «Вершники»)

План


  1. Фольклорні джерела новели, відображення української звичаєвості у ній.

  2. Філософський підтекст твору; духовна краса людини як умова гармонізації світу.


Найкращі новели роману «Вершники» Ю.Яновського— це «Дитинство» і «Шаланда в морі».

У «Дитинстві» Ю.Яновський змальовує дореволюційну дійс­ність. Новела сповнена описів степових просторів, народних зви­чаїв, пісень і дихає красою життя.

Навальність дій, гострота, динамічність, які характеризу­ють першу новелу «Подвійне коло», змінюються в «Дитинстві» спокійним екскурсом у дитинство Данила Чабана, життя якого уособлює шлях україн­ського народу, роду «затятого і непосидючого», який «козакував і землю обробляв». Новела сповнена глибоких роздумів про життя дореволюційного українського села.

У творі немає ні банальних сцен, ні гострих соціальних конфліктів, ні напружених ситуа­цій. Не стикаються тут у смертельному герці люди, не ллється кров, але дух волелюбства і нескореності народу оживає зі сто­рінок цієї новели.



Провідна думка розділу підкреслюється розповіддю старого Данила про повстання в селі Турбаях 1789 року. Прадід навчає правнука не коритися долі, виховує в малому Данилові одвічне прагнення до волі, до боротьби за краще життя. «І ми з роду турбаїв, не були кріпаками з роду-віку, і Данило хай не буде» — так закінчує свою розповідь про турбаївців прадід Данило.

Його велична постать нагадує героїв українських дум та казок, у яких узагальнюється віковий життєвий досвід народу, утверджується його невичерпна мудрість і оптимізм. Глибоко емоційна й лірична оповідь про дитячі літа героя надає цьому розділові особливої поетичності й пісенності, суво­рої урочистості й ніжної мрійливості. Як своєрідний гімн «незай­маному степові», гімн народові — саме так сприймається новела «Дитинство».

«Степ простелявся перед ним, як чарівна долина, на якій пахне трава, пахнуть квіти, навіть сонце пахне, як жовтий віск (ось візьміть лишень потримайте на сонці руку й понюхайте її!). І скільки всіляких ласощів росте на степу, яких можна попоїсти і потім приблукати до батька, що пасе ватагу панських овець…

І жайворонок, що загубився в небі, співаючи жайворонисі, і орел, що повис на вітрі, ледве воруше кінчиками крил, виглядає здо­бич, чорногуз бродить по траві, як землемір, ящірка перебігла обніжок — зелена, мов цибулиння, дикі бджоли гудуть за небом, ховрашок свистить, цвіркунці — одно пиляють у свої скриньки, наче сільський швець на весіллі». І все це переплітається з лег­ким гумором і дитячою безпосередністю бачення світу.

Слухові й зорові образи творять справжню симфонію україн­ського степу. І той степ чи не найбільша радість у житті Данила, бо дитинство його вщерть сповнене гіркоти злиднів, горя й смутку: «Його смалило сонце та обпікав вітер, і завше йому хотілося їсти, бо народився в бідній хаті, і першим спогадом дитинства був степ». Але холод, голод, злидні не такі страшні, коли поруч добрі й лагідні люди. Ось і мати, від якої часто перепадало малому хлоп­цеві. Усе село її запрошувало, щоб до свят розмалювала піч або хату.

Навіть батько, який щодня заливає горілкою свої злидні, чарував людей співом. А поруч із Данилком мудрий прадід Данило, який знав усе: і коли риба краще ловиться, і коли бджоли більше меду кладуть, де ластівки зимують, що треба робити, коли перший грім ударить, коли з’явиться голубий ряст, і яка квітка на яку користь. Бути спостережливим, людяним, добрим навчається малий Данилко у прадіда. Западають у його душу гайдамацькі й козацькі пісні, казки й легенди. І росте хлопець розумним і допитливим. Воле­любність, життєстверджуючий оптимізм народу живив юне серце, і воно згодом повстало проти кривди. Усе дитинство Данилка переплелося з чарівними обрядами й звичаями, прошуміло серед казок та пісень, убираючи незлам­ний дух і стійкість трудового народу, віру в краще майбутнє.

Новела «Дитинство» не має єдиної наскрізної сюжетної лінії.

Розділ складається з окремих пейзажних і побутових епізодів, кадрів, хоча й переплетених між собою: відчуття, емоції, а також дії малого Данилка, повчання прадіда, його заповіт онукові та його раптова смерть. Вони пов’язані авторським поглядом, наскрізною ідеєю – про нетлінну вартість національних основ буття, спадковість поколінь, духовну пам'ять. У долях Данилка й старого Данила автор також утілює поетичну ідею про сутність життя, його вічність і водночас швидкоплинність, просту мудрість народу: людина щаслива вже тим, що живе на цій землі, може сприймати красу довколишнього світу. Символічно, що життя прадіда закінчується саме в той момент, коли він, нахилившись до квітки, зрозумів для себе щось дуже важливе. Уже напівпритомним, він заповідає нащадкові: «Топчи землю, синок». Тобто живи, ходи по землі, як я ходив, - чесно, упевнено, сміливо, не забувай пісень, яких тебе вчили, радій весні, зеленій траві, усьому живому. Малий Данилко мовби переймає атмосферу в прадіда Данила, а з ним і силу для життя в тому світі. Письменник наголошує, що поняття роду для українців може мати лише безперервний сенс, ланцюгову пов’язаність один з одним – як усе у природі, у цьому південному степу. Коли розпадеться рід, не буде родини – стане спустошеною, безплідною земля, - підкреслює автор.

Несподівана смерть прадіда серед квітучого степу дає Данилкові відчути себе самотнім, але не зупиняє його спраги до життя. Оспівування міцних родових традицій, гуманістичного сприйняття буття, здорового існування людини на землі стає провідним для письменника.

Письменник щедро використав багаті фольклорні джерела, май­стерно відтворив народні звичаї, побут, нужденне й злидарське життя закріпаченого трудового люду України, його велич і не­зламну духовну силу. Філософське кредо новели — у ствердженні невмирущості й волелюбності людської гідності. Мандрівка пра­діда з правнуком у степ, до моря символізує шукання світлої долі: вони «ішли великий день і все панською землею», і прадід по дорозі розкриває перед малим Данилком могутність народу, пророчить йому чудове майбутнє.


Запитання для самоперевірки

  1. За хронологією новела «Дитинство» мала б бути першою у «Вершниках». Чому, на вашу думку, автор порушив часову послідовність, почавши роман саме з новели «Подвійне коло»?

  2. Яку роль відіграють описи природи, традицій і звичаїв, християнських свят у новелі «Дитинство»?

  3. Що символізує фінальна сцена (смерть діда Данила)?

  4. Визначте філософський підтекст новели «Дитинство», її головну думку.


Література

  1. Костюк Г. Лицар культури нації // Українське слово: Хрестоматія. – Кн. 2. – К., 1994.

  2. Лавріненко Ю. Юрій Яновський // Розстріляне відродження: Антологія 1917-1933рр. – К., 2002.

  3. Мовчан Р. Українська проза XX ст. в іменах. – К., 1997.

  4. Мовчан Р., Авраменко О., Пахаренко В. Українська література: Підручник для 11 кл. - К., 2011.



Українська література за межами України

Тема 8: Українська література за межами України

План


  1. Література в Західній Україні (до 1939 р.): культурницька діяльність на Галичині, виникнення літугруповань, видавнича діяльність.

  2. Загальний огляд творчості Тодося Осьмачки, Б.-І.Антонича, Ю.Липи, О.Турянського, І.Вільде та ін.: позаідеологічність, дотримання національних традицій, ідейно-тематичне багатство.

  1. Розвиток історичної прози (Б.Лепкий, К.Гриневичева, Ю.Опільський).

Українська література у XX ст. розвивається мовби двома потоками: в УРСР та за її межами – у Галичині, на Закарпатті, у Польщі, Румунії, Чехії, Словаччині, Німеччині, Франції, США та ін., тобто там, де українці проживали та перебували в еміграції.

У першій третині XX ст. більшу частину земель Західної України було розділено між владою декількох держав, де політичне та соціально-економічне становище корінного українського населення (майже 7 млн.) було важким. Пригнічувались і будь-які національні прояви, культурно-освітнє життя. Тому національно-визвольний рух на окупованих землях ніколи не припинявся.

Недавні січові стрільці, вояки Армії УНР часто ставали вчителями, просвітянами, навчаючи дітей самовіддано любити Україну. У 1921 р. в Галичині було відкрито таємний Український університет і Вищу технічну школу; розпочинає свою діяльність Наукове товариство ім. Шевченка.. У всій Західній Україні стає масовою діяльність культурницького товариства «Просвіта», педагогічного товариства «Рідна школа» тощо.

У такому непростому суспільно-культурницькому контексті 1920-1930-х рр. активно розвивається й література Західної України. Тут продовжують працювати такі вже відомі митці, як В.Стефаник, О.Кобилянська, Б.Лепкий, А.Чайковський, М.Яцків, П. Карманський, Ю.Опільський. Розквітає ціле гроно і нових імен: Б.-І. Антонич, С.Гординський, Юрій Липа, О.Турянський, К.Гриневичева, Ірина Вільде. Вони друкуються в газеті «Буковина», журналах «Літературно-науковий вісник», «Нові шляхи», «Вікна», «Поступ», «Ми», «Світло» та ін

Західноукраїнські письменники утворюють групи «Поступ», «Танк», товариство письменників і журналістів ім. Франка. Видавництво «Червона калина» згуртувало поетів стрілецької тематики, а «Гроно» - пролетарських письменників.

Особливістю західноукраїнської літератури були наступні чинники:

- вона існувала автономно від радянських ідеологічних догм, від соцреалізму;

- вона була відкритою до зарубіжної традиції та новітніх мистецьких впливів (авангарду, модернізму);

- продовжувала ідейно-естетичні пошуки «молодомузівців» і літератури «розстріляного відродження» (до 1939р. Західна Україна не входила до складу СРСР).

Ця література стала важливим фактором пробудження національної свідомості, державницьких змагань українського народу. На згаслому багатті стрілецької поезії (Василь Бобринський, Олесь Бабій, Роман Купчинський) розвинулося яскраве поетичне сузір’я: Тодось Осьмачка, Богдан-Ігор Антонич, Богдан Кравців, Святослав Гординський, Юрій Липа, Осип Турянський та ін.

Тодось Степанович Осьмачка народився 3 травня 1895р. в с. Куцівка на Черкащині. Тут же здобув середню освіту. Писати поем розпочав ще в школі. У 20-х pp. закінчив Київський інститут народної освіти, працював учителем у київських школах, увійшов до літературного угрупування «Ланка». Видав три збірки -поезій: «Круча» (1922), «Скитські вогні» (1925), «Клекіт» (1929). З 1926р. Осьмачка належав до організації МАРС (Майстерня революційного слова). У 30-х pp. з початком сталінських репресій намагався перейти західний кордон, але був спійманий, відсидів у Бутирці, Лук'янівській в'язниці, проходив курс примусового лікування в Кирилівській психіатричній лікарні, звідки втік і переховувався в рідному селі. 

У 1942 р. Осьмачка приїхав до Львова, а звідти потрапив на Захід. Жив у таборах для переміщених осіб, гнаний манією переслідування, постійно переїжджав з місця на місце: жив у країнах Європи, США. Активно співпрацював в організацією письменників-емігрантів «Мистецький український рух» (МУР). Здійснив блискучі переклади із О. Уайльда та У Шекспіра. 

6 липня 1961 р. у Мюнхені Т. Осьмачку розбив параліч. Друзі перевезли поета на лікування до Нью-Йорка, де 7 вересня 1962р. Тодось Осьмачка помер. 
      Перша збірка поезій Т. Осьмачки «Круча», яка з'явилася друком 1922 p., була дуже схвально сприйнята критикою, яку привабила «нерозгадана глибінь образів і разом з тим блискуча народна мова та епічний стиль дум з чисто народними способами...».

Друга книжка поезій «Скитські вогні» фактично стала гімном українському степові: 



Гей, степе мій, 

підпер ти ріками моря, 

щоб не схитнулися вони,

на ниви хлібороба... 

Ти запалив дзвінкі вогні 

великих сизих рос, 

що з ринків падають на обрій —

на вічний твій покос... 

 Поет прагнув образно простежити історичний шлях України і пройти «по шляху віків», усвідомивши, куди летить новий вік і якою буде майбутня доля українського народу. Проте тривога, сумнів, страх, передчуття біди — ці настрої, характерні для подальших творів Осьмачки, ще не переважають у його поезіях періоду 20-х pp. Він ще зберігає віру в можливість рівноваги завдяки утвердженню нашого сильного «сьогодні». 


      Третьою — і останньою в радянській Україні — була збірка «Клекіт», у якій посилились настрої самотності, змученості душі, розпачу.

  Проза Тодося Осьмачки така ж неординарна й самобутня, як і його поезія, така ж різнопланова. Якщо повість «Старший боярин» позначена казковістю й ліричністю, то «План до двору» й «Ротонда душогубців» — вражаючі жахливі літописи злочинного винищення українства в період примусової колективізації, нелюдських жорстокостей НКВС. 

Повість «Старший боярин» — це гімн старій Україні, могутня симфонія, присвячена красі української землі. Це ностальгія за тією Україною, якої не стало і яка не воскресне, бо невідхильна у своїй жорстокості рука зіштовхнула її у вогненний кратер пекла. 
Богдан-Ігор Антонич народився в Новиці Горлицького повіту, в родині священика. Справжнє прізвище батька було Василь Кіт; родина змінила прізвище перед народженням Ігоря. Початкову освіту здобував Антонич дома, під наглядом приватної вчительки, а гімназію закінчив у Сяноці.

Антонич почав писати вірші ще дитиною. Він продовжував писати їх в середній школі, але тому, що школа була польська і що він перебував тоді майже виключно в польському оточенні, його юнацькі твори були написані по-польськи.

Восени 1928 року Антонич переїхав до Львова і вступив до Львівського університету. Цей етап його життя мав вирішальне значення для розвитку його творчої особистости. Бо хоч університет був польський, велика частина його студентів складалася з українських інтелігентів. Вони заохочували молодого поета писати по-українському і помагали вивчити українську літературну мову. Перші свої українські вірші він читав у колі студентів-українців.

Антонич пристрасно включився в літературне та громадське життя столиці Західної України і наполегливо почав вивчати нюанси української мови, вчитуючись не тільки в словники та граматично-лінгвістичні підручники, але також у твори поетів Радянської України.

Перший свій вірш поет опублікував 1931 року у пластовому журналі «Вогні». Потім він містив поезії в багатьох періодичних виданнях.

Незважаючи на велику поетичну творчість і трудний процес засвоєння літературної мови, поет все-таки знаходив час на працю в інших жанрах та на публіцистику. Він виступав з доповідями про українську та чужу літератури; робив переклади; писав етапі та рецензії; на сторінках преси, під псевдонімом Зоїл, сперечався про політичні та громадські справи; публікував сатиричні фейлетони та пародії, що в них виявив гостру дотепність; у «Дажбозі» вів літературну хроніку. Крім того, він пробував своїх сил у прозі та драматургії. Залишилася незакінчена новеля «Три мандоліни» та великий фрагмент повісті, що мала називатися «На другому березі». Він склав лібретто до опери «Довбуш», що її мав написати Антін Рудницький. Треба згадати і редакторську діяльність Антонича: він деякий час редагував журнал «Дажбог» і також, з Володимиром Гаврилюком, журнал «Карби».

Антонич також малював, грав на скрипці і компонував музику, навіть мріяв бути композитором. Ці галузі мистецтва, особливо малярство, дуже сильно вплинули на його лірику.

Помер Антонич на двадцять восьмому році життя. Запалення сліпої кишки привело до дуже тяжкого запалення олегочної, що його все-таки лікарям вдалося перебороти. Але як поет уже видужував, перевтомлене довгою і високою гарячкою серце не витримало.

Антонич-поет народжувався трудно. Але знайшовши свій справжній творчий шлях, пішов ним семимильними кроками. В його перших віршах надто ще елементарна, і тому художньо цілком нецікава, боротьба з мовою, а також боротьба з силабо-тонічною метричною системою.

В першій збірці «Привітання життя» молодий поет намагається внести багато поверхового, нового в формальний арсенал поезії. Виникає часом враження, що його найголовніша художня ціль — гасло кінця минулого сторіччя: «мейк іт нью!»

«Привітання життя» — єдина збірка, де Антонич звертає головну увагу на «слухову» експериментацію. Це збірка талановитого молодого поета, який одчайдушно себе шукає, блукаючи в чарівному і приманливому лісі світової поезії.

У другій збірці «Три перстені» Антонич стає вже завершеним поетом-майстром. Не так продовжує, як цілком міняє свій шлях, насправді розвиваючи техніку і кольорит єдиного твору — «Зеленої елегії». Антонич вирішує, що цей новий напрям буде його справжнім шляхом.

Найголовнішу прикмету його мистецько-філософського світогляду становить дуже своєрідне (хоч в основному романтично-ідеалістичне) трактування природи. У «Трьох перстенях» природа наче «фіксована» спогадами лемківських краєвидів з дитинства і юности поета. Побут, обряди та звичаї лемківського села, як його бачить поет через часові фільтри дитячого світосприймання, — «оказковують» природу, і краєвиди стають ніби чарівними картинами з дитячої книжки.

Коли «Три перстеня» можна назвати «оказковуванням» реальності, тоді «Книгу лева» треба назвати її «омітизовуванням». Натяки на міфічну основу збірки бачимо вже в назві. Лев — п'ятий знак зодіака, що символізує силу сонця, волю і «прозорий» вогонь. Через цілу збірку леви набувають різних значень.Але, здається, найголовніший символ лева — сама поезія, бо вона для Антонича поєднує всі відповідники для символа лева.

Дуже цікавий і важливий етап у розвитку поета Антонича становить посмертна збірка «Ротації». У багатьох формальних і поетичних аспектах вона відрізняється від головного русла його таланту. Урбаністичні теми були в нього й раніше, але тут місто стає вже своєрідним символом «антиприроди», в противагу до «оприродненого» села «Трьох перстенів». Людським інтелектом створене страховиддя — воно сковує природні зростання та буяння, а з ними і людське щастя. У цій збірці вже нечасто зустрічаємо урочисті гімни святкування життя. У високомайстерних, часом гротескових, саркастичних чи моторошних образах зустрічаємо своєрідні апокаліптичні візії міста-марева, міста-пекла.

Останніми роками творчість Антонича здобуває належну їй пошану всюди, де живуть українці. Нарешті стало ясно, що Антонич — один із кількох найкращих українських поетів нашого сторіччя.






Юрій Липа — видатний український мислитель, поет, прозаїк, перекладач, лікар. Народився 1900 р. у м. Одесі в сім'ї Івана Львовича Липи — відомого політичного діяча, письменника, засновника першої української політичної організації «Братство тарасівців», що проголосила своєю метою боротьбу за самостійність України. Початкову освіту здобув у гімназії № 4 м. Одеси. Навчався в Новоросійському (Одеському) університеті. 1918 р. у складі одеської студентської сотні брав участь у боях проти російських шовіністичних організацій і допомагав військам Директорії здобути Одесу.

З осені 1920 по 1922 рік перебуває у таборі для інтернованих вояків Армій УНР та УГА у Тарнові.

На цей час випадає початок активної літературної діяльності та утворення літературного об'єднання «Сонцесвіт», до якого, крім Ю. Липи, входять Наталя Холодна, Микола Ковальський, Борис Лисянський. 1922 р. вступає на медичний факультет Познанського університету в Польщі. Зближається з літературною групою «Митуса» (О. Бабій, В. Бобинський, Р. Купчинський) і друкується в часописах «Літературно-науковий вісник», "Митуса".Саме на шпальтах ЛНВ з'явилася друком більшість творів Ю. Липи. У 1928 р. пройшов однорічний курс навчання в Школі військових підхорунжих польського війська, після закінчення якої в 1929 р. закінчив Вищу школу політичних наук при Варшавському університеті. Цього ж року у Варшаві ініціює створення літературної групи «Танк» (проіснувала тільки рік), яка, певною мірою, розколола Празьку поетичну школу. Цим кроком Ю. Липа прагнув звільнитися від ідеологічного впливу Д. Донцова. До цієї групи входили «пражани» Є. Маланюк, Н. Лівицька-Холодна. О. Теліга, а також багато інших літераторів. У 1933 Ю. Липа ініціює створення літературної групи «Варяг» (1933 — 1939), а також журналу «Ми» (проіснував до 1939 р.). Деякий період студіює медицину в Лондоні.
1940 р. у Варшаві разом із професорами Л. Биковським, В. Щербаківським, В. Садовським, І. Шовгеновим Ю. Липа створює Український Чорноморський Інститут, а невдовзі також Український Океанічний Інститут та Український Суходоловий Інститут. Науковий та політичний авторитет Ю. Липи стає настільки великим, що на нього звертають увагу нацисти і пропонують йому очолити маріонетковий український уряд, але він відмовляється. У 1943 р. за активну політичну та наукову діяльність отримує ультиматум від польської Армії Крайової (АК) з вимогою покинути межі Польщі. Цього ж року переїздить до м. Яворів на Львівщині.

У 1944 р. Ю. Липу було жорстоко закатовано енкаведистами.


Його перу належать брошури «Союз Визволення України», «Королівство Київське по проекту Бісмарка», «Носіть свої ознаки», «Гетьман Іван Мазепа», які побачили світ у роки національно-визвольних змагань 1917—1920 рр., «Українська доба», «Українська раса» (1936), поетичні збірки «Світлість» (1925), «Суворість» (1931), «Вірую» (1938), славетна історіософсько-геополітична трилогія у книгах «Призначення України» (1938), «Чорноморська доктрина» (1940), «Розподіл Росії» (1941), роман «Козаки в Московії» (1934), трьохтомник новел «Нотатник» (1936). З 1933 по 1937 рр. Ю. Липа опублікував низку наукових досліджень з фітотерапії.

Однак саме в поезії Липа найповніше реалізував себе як митець. Передусім, у його поезії масштабно окреслюється образ втраченої України:

Вперед, Україно! В тебе – тяжкі стопи,

Пожари хат димляться з-під них:

Ні Росії, ні Європі

Не зрозуміти синів твоїх!

У своїх змаганнях за волю й державність Україна повинна йти своїм шляхом, а не сподіватися на допомогу західних чи східних сусідів. У медитаціях, баладах Липи немає настроїв розпачу, розгубленості. Прийшли філософська переоцінка минулого батьківщини, бачення шляхів, які можуть відродити Україну. Митець закликає плекати душу людини, що є умовою захисту й збереження держави.



Осип Туринський народився в с. Оглядів Радехівського району на Львівщині в селянській сім'ї. Був найстаршим серед восьми дітей. За допомогою сільського вчителя вступив до Львівської української гімназії, потім закінчив філософський факультет Віденського університету. Там же захистив докторську дисертацію.

Перші оповідання були опубліковані 1908 року. З 1910 року О. Турянський викладає українську мову та літературу в Перемишлянській гімназії. Восени 1914 року був мобілізований в австрійську армії і відправлений на сербсько-австрійський фронт. Потрапив у полон. Пережите в таборі для інтернованих на італійському острові Ельбі письменник відтворив у повісті-поемі «Поза межами болю» (1917 р.) Цей твір, написаний у стилі експресіонізму, став видатним явищем української модерної літератури.

Після повернення з Італії до Австрії О. Турянський викладає право у Віденському університеті. До Галичини Осипові Турянському вдалос­я повернутися лише в 1923 році. У Рогатині бере участь в організації видавництва «Журавлі», де було надруковано кілька його творів. Працює у приватних українських та польських навчальних закладах Яворова, Дрогобича, Рогатина — директором, викладачем іноземних мов (французької, німецької, латини). В останні роки — у польській державній школі Львова.

Повернувшись у рідні краї уславленим автором повісті «Поза межами болю», письменник намагається працювати й далі, шукає нових способів виразити наболіле. Проте укладає лише невеличку книжечку «Бороть­ба за великість» (1926) із двох давніх гумористично-сатиричних опо­відань.


Наболіле — це відчуття себе одиноким, чужим у тодішньому галицькому мистецькому й освітянському середовищі. Тому й з’являється його сатирична комедія «Раби» (1927), заснована на непривабливих життєвих реаліях, спрямована проти «українського рабства», що відзначила й тодішня критик­а.

Підірване сербським полоном здоров'я швидко тануло, і 1933 року письменника не стало. Тільки через п'ятдесят років його ім'я та літературна праця були гідно пошановані.

Про повість-поему «Поза межами болю» Осипа Турянського письменник, критик, громадсько-політичний діяч на еміграції Михайло Селегій колись писав: «Автор дав геніальний твір, що, користуючись лише національними засобами творчості, увійшов у сім’ю видатніших всесвітніх творів і своєю вірою в перемогу людяності та добра надбав собі вічної юності безсмертя». Саме цим єдиним твором письменник надійно уві­йшов в історію української літератури ХХ століття.

Цей твір справді могла написати лише людина, яка сама пережила межовий стан між життям і смертю, побачила смерть зблизька. Справедливі слова Осипа Турянського: «Для творчої праці замало самого таланту. Поет мусить пройти найглибше пекло людського буття й найвищі небесні вершини людського щастя. Тоді його слово буде хвилюват­и, захоплювати, піднімати людську душу».

Як підкреслив колись німецький критик Роберт Плєн, «„Поза межами болю“… своєю ідеєю і своєю могутньою силою зображення переходить межі свого народно-українського походження і стає незвичайно цінним здобутком загальнолюдського духу». 
Хтозна, чому юна Дарина Макогон обрала собі літературне псевдо Ірина Вільде. Але такий вибір здається невипадковим – адже «Vilde» в перекладі з німецької означає «дика, бурхлива».

Можливо, такою майбутня письменниця була ще з дитинства, а можливо – хотіла такою стати. Але одне можна стверджувати точно – цей псевдонім повністю відповідає характеру Дарини: дикою, нескореною, волелюбною, неприборканою – саме такою вона була в житті.

Зовні життєвий шлях письменниці сприймається цілком благополучним. Прожила вона в достатку й пошані до старості; після 1939 р. видала понад двадцять книжок прози, була лауреатом літературної премії імені Т. Г. Шевченка, обиралася депутатом Верховної Ради України.

Трагічність письменницької долі Ірини Вільде в тому, що її талант не міг розвиватися природно, був здеформований лещатами «соцреалізму» та примусовою для західноукраїнських митців ейфорією «визволення» й «щасливого сьогодення».

Найбільша таємниця – як людина, з-під пера котрої вийшли листи до Сталіна на захист української мови, численні звернення до органів радянської влади в обороні українських дисидентів, могла стати депутатом Верховної Ради УРСР, очолювати Львівську організацію Спілки письменників. Ірина Вільде не приховувала, що є письменницею націоналістичного спрямування і всюди, де тільки могла, пропагувала українську мову. Не сприймала радянську диктатуру. В її творах не згадувалися Ленін, партія, Сталін. Але водночас письменниця отримувала визначні державні нагороди і, зрештою, Шевченківську премію за роман «Сестри Річинські».

Народилася Дарина Полотнюк (справжнє прізвище) 5 травня 1907 р. На Буковині в сім'ї народного вчителя і українського письменника Дмитра Макогона. Батько був її першим учителем літератури, а його книжки — початковою позакласною лектурою.

У листопаді 1918 р. Буковину окупувала боярська Румунія. Рятуючись від переслідування й арешту, батько переїжджає 1922 р. до Станіслава. Тут Дарина вчиться у приватній гімназії, потім вступає до Львівського університету. Коли через матеріальні нестатки вона мусила залишити університет, то вже була відома як перспективний молодий прозаїк. Влаштувавшись на роботу в часопис «Жіноча доля» у Коломиї, працює там до 1939 p., а потім переселяється до Львова. Перші книжки — повість «Метелики на шпильках» і збірка новел «Химерне серце» — вийшли 1935 р. і здобули премію Товариства українських літераторів і журналістів ім. І. Франка. Претендували також на неї Катря Гриневичева зі своїми «Шоломами в сонці» та Наталена Королева з романом «1313». Нагороджена була «мало ще відома початкуюча Ірина Вільде». Наступного, 1936 p. з'явилася повість «Б'є восьма», а 1938 — роман «Повнолітні діти».

Суспільно-політична атмосфера в Галичині 20—30-х років не була кращою від буковинської. Польський уряд запровадив тут той же режим денаціоналізації. Закривались українські школи й культурно-освітні та національно-економічні заклади. Тож більшість західних українців щиро раділа приходові червоної армії у 1939 p., зустрічала її як визволительку. А потім «золотий вересень» забагрився кров'ю наступних місяців «волі», коли тисячі людей були кинуті до в'язниць, передовсім національно свідомі й освічені, тисячами їх вивозили до Сибіру. У червні 1941 p., коли червона армія поспішно відступала під ударами гітлерівських військ, всі ув'язнені були знищені.

У такій суспільно-політичній атмосфері формувався світогляд Ірини Вільде, жили й мислили її герої; але на сторінки творів радянського часу ця атмосфера майже не потрапила. І все ж критика називала їх ідейно незрілими, бо письменниця зосереджувала свою увагу на інтимних переживаннях героїнь, а не на «викритті жорстокої капіталістичної дійсності».

Роман «Повнолітні діти» — один із кращих творів письменниці. Талановито, психологічно достовірно, з тремтливою ніжністю й стриманим ліризмом, водночас із безжальною відвертістю відображено тут процес становлення особистості головної героїні — Дарки Попович. Дитячі переживання дівчинки, що «мала багато клопоту з очима, які не вміють говорити неправди», перше кохання до юного скрипаля Данка Данилюка, ревнощі й розчарування, перші уроки життєвої зрілості. Усе подане через сприймання Дарки, спочатку дитини, потім підлітка й дорослої дівчини. Ця докладність душевних переживань героїні, її багата уява, що виказує в ній майбутню письменницю, факти біографії дають підстави віднести твір до автобіографічних.

У журналі «Жовтень» (1973, № 5) був опублікований фрагмент продовження твору під назвою «Дзеркало». Ця «повість про жінок» згодом переросла в роман-епопею «Сестри Річинські». Над романом письменниця працювала понад двадцять п'ять років.

З погляду жанру «Сестри Річинські» — кілька романів у романі: родинно-побутовий, соціально-психологічний переростають у соціальний панорамний роман, далі — історико-революційний; у результаті постає досить складна, хай і художньо неоднорідна, синтетична структура. «Сестри Річинські» — справді найбільше творче досягнення письменниці, але це й найбільша її поразка — компроміс між реалізмом і соцреалізмом, талантом і кон'юнктурою, правдою життя, історії і «правдою» комуністичної ідеології.

Це найбільше стосується високохудожнього змалювання людських характерів. Величезна кількість персонажів, сюжетних ліній, планів, екскурсів у минуле краю і героїв, відступів, подій, історичного фактажу — весь осяжний життєвий матеріал запускається у романний рух особливим епічним, «сюжетотвірним» талантом письменниці. Найдинамічніше розвивається центральна група сюжетних ліній, пов'язана з історією родини священика Аркадія Річинського, життям його п'яти дочок і дружини Олени.

Смерть Аркадія Річинського і його банкрутство відіграли роль катаклізму, що гвалтовно зірвав покров «нормальності» з членів його родини, висвітивши спід душі кожного, справжній характер і різну реакцію на зміну суспільної, моральної і фінансової температури. П'ять сестер Річинських та їхня мати Олена — шість сюжетних розгалужень образу Аркадія, шість історій зі своїми персонажами, побічними лініями, новим життєвим матеріалом. Із двох потрясінь — смерть каноніка й банкрутство — друге, безперечно, вдарило по них сильніше й боліло довше, бо зруйнувало назавше належність до світу заможних людей, нав'язавши кожній із жінок нову й принизливу, обтяжливу для них роль і соціальний статус, що побутовою мовою означав одне: тепер жодна із сестер не мала шансів вигідно вийти заміж.

Роман «Сестри Річинські», як і «Повнолітні діти», не закінчений, про що говорила й сама авторка.

В одній із окрушин Ірина Вільде писала: «Щоб увійти в безсмертя, людина мусить скласти два екзамени: один перед сучасниками, другий — перед історією». Іспит перед сучасниками вона склала. Тепер слово за історією.

Завдяки твердому й непокірному характеру письменницю поважали, завжди дослухалися до її думки. Зрештою, недарма Ірину Вільде ЮНЕСКО внесла до числа знаменитих людей ХХ століття.


Західноукраїнська історична повість 20 – 30-х років минулого століття – неординарне явище в історії вітчизняної літератури, яке перш за все вражає своїми кількісними показниками. За досить короткий проміжок часу було написано й надруковано понад п'ятдесят творів повістевого жанру. Доробок західноукраїнських письменників був настільки значним, що вважаємо за можливе подати лише прізвища найпопулярніших авторів: В. Бірчак, В. Будзиновський, В. Ґренджа-Донський, К. Гриневичева, Н. Королева, Ю. Косач, І. Крип'якевич, Б. Лепкий, А. Лотоцький, О. Назарук, Ю. Опільський, С. Ордівський, І. Филипчак, А. Чайковський.

Автори українських історичних повістей 20 – 30-х років ХХ століття якогось нового, відмінного від вже існуючих типів розвитку сюжету не запропонували. Вони, опираючись на зарубіжний досвід і вітчизняні твори ХІХ століття, використовували для будови фабули тогочасної повісті ті ж схеми, що й письменники європейських країн.

Образна система західноукраїнської історичної повісті, до якої теми з національної історії не зверталися б автори, має обов'язковий атрибут – образ „взірцевого громадянина", яким марило все тогочасне галицьке суспільство. Ідея створення такого характеру знайшла своє втілення ще в повісті І. Франка „Захар Беркут". Це людина, яка, забуваючи про особисте, своє життя кладе на вівтар служіння Вітчизні, громадським справам. Такий герой, чітко усвідомлюючи своє призначення, у певному сенсі одержимий великою благородною ідеєю. Образи таких персонажів в українській історичній повісті відповідають образам середньовічних лицарів у західноєвропейській літературі. Вони сміливі, відважні, мужні, холоднокровні, рідко проявляють емоційність у вияві власних почуттів, міцно тримають слово, не бояться смерті, а головне – беззаперечно віддані своєму керівнику та Вітчизні.

Комплекс характерних рис ріднить їх і з героями сучасної літератури, які вважаються еталоном чоловічості. Він притаманний як для представників давніх українських княжих родин, так і для козаків і формує модель їхньої поведінки. Саме такими виглядають князь Роман у повісті К. Гриневичевої „Шестикрилець" чи, скажімо, син боярина Судислава Ярослав у повісті Ю. Опільського „Золотий лев". Останній – своєрідне ідеальне втілення чоловічої поведінки: спокійний, небагатослівний, розумний, сміливий, вірно кохає свою Оленку й завжди готовий виступити на захист інтересів громади, уміє передбачити події наперед і спрямовувати їх у потрібне русло.




Катря Гриневичева Богдан Лепкий

Значне місце в західноукраїнських історичних повістях відведено жіночим образам. Їх достатньо багато. Обов'язким атрибутом в описі жінки-українки є її виключна вродливість, як мінімум – зовнішня привабливість. Але у своїй повсякденній поведінці позитивні героїні керуються все тими ж правилами обов'язку. Правда, для жінки галицька супільна думка формулює їх дещо інакше: дотримуватися звичаєвого права; дослухатися до порад та зауваг спочатку батьків, а потім чоловіка; бути надійною опорою в усіх його справах, свято берегти подружню вірність або ж кохати лише одного. У зв'язку з чим героїні часто виконують у творах власне чоловічі функції. Дбаючи про долю своїх дітей, намагається утримати свою вотчину, а пізніше повернути княжий стіл сину Данилові княгиня Анна в повісті К. Гриневичевої „Шоломи в сонці"; переодягшись козаком, мчить на коні „дух степів" – Оксана з книги С. Ордівського „Багряний хрест"; взявши меч в руки обороняє власний дім Настуня з твору А. Лотоцького „Кужіль і меч". Коли ж жінка виконує функції, покладені на неї автором і суспільством, то йде в монастир. На таке романтичне кліше у вирішенні долі головної героїні досить часто грішать автори західноукраїнської історичної повісті.

Найвизначнішим твором історичної прози Західної України став роман Б.Лепкого „Мазепа” („Мотря” (1926), „Не вбивай” (1926), „Батурин” (1927), „Полтава” (1923-1929), „З-під Полтави до Бендер” (1955), що утвердив в українській прозі жанр роману-епопеї.


Запитання для самоперевірки

  1. Схарактеризуйте суспільно-культурницький контекст, у якому розвивається українська література в Галичині у 20-30-х рр XX ст.

  2. Іменами яких талановитих митців вона представлена?

  3. Чим, на ваш погляд, був зумовлений геноцид проти українського народу? Яких втрат зазнала наша література у 30-их рр.? За якими критеріями потрібно оцінювати митців тієї доби?

  4. Дайте коротку характеристику творчого доробку митця, що найбільше вас зацікавив. Висловіть свої враження.від прочитаного.

  5. Окресліть ідейно-тематичне коло творів історичної тематики західноукраїнської літератури означуваного періоду.


Література

  1. Андрусів С. Модус національної ідентичності: Львівський текст 30-х рр. ХХ ст. – Тернопіль, 2000.

  2. Жулинський М. Із забуття — в безсмертя (Сторінки призабутої спадщини).  – К., 1990.

  3. …З порога смерті: Письменники України – жертви сталінських репресій. – К., 1991. – Вип.1.

  4. Історія української літератури XX ст.: У 2 кн. / За ред. В.Г. Дончика. — К., 1998. — Кн. 2. 

  5. Мовчан Р. Українська проза XX століття: В іменах. — К., 1997. 

  6. Мовчан Р., Авраменко О., Пахаренко В. Українська література: Підручник для 11 кл. - К., 2011.

  7. Рубчак Б. Українське слово. — Т. 2. — К., 1994.

  8. Славутич Яр. Розстріляна Муза: Антологія. Нариси про поетів. – К., 1992.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9

Схожі:

Програма з української літератури для вищих навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації складена за концепцією розвитку гуманітарної сфери в Україні iconПрограма з дисципліни "Зарубіжна література" для спеціальностей
Робоча навчальна програма складена викладачем Матійчук О. М. на основі навчальної програми для вищих навчальних закладів І-ІІ рівнів...
Програма з української літератури для вищих навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації складена за концепцією розвитку гуманітарної сфери в Україні iconПрограма для вищих навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації. Укладачі
Культурологія. Примірна програма для вищих навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації
Програма з української літератури для вищих навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації складена за концепцією розвитку гуманітарної сфери в Україні iconРобоча програма навчальної дисципліни дерматологія, венерологія для студентів вищих медичних навчальних закладів ІІІ-ІV рівнів акредитації
За редакцією чл кор. Намн україни, професора Зіменковського Б. С., – Львів, 2015р.; та типової програми навчальної дисципліни : Дерматологія,...
Програма з української літератури для вищих навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації складена за концепцією розвитку гуманітарної сфери в Україні iconПрограма курсу «теорія держави І права»
Програма складена в обсязі навчальних програм для вищих навчальних закладів ІV рівня акредитації
Програма з української літератури для вищих навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації складена за концепцією розвитку гуманітарної сфери в Україні iconПрограма для вищих навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації, які здійснюють підготовку молодших спеціалістів на основі базової загальної середньої освіти
Світова література навчальна програма для вищих навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації, які здійснюють підготовку молодших спеціалістів...
Програма з української літератури для вищих навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації складена за концепцією розвитку гуманітарної сфери в Україні iconМетодичні рекомендації з елективного курсу «косметології» для студентів / магістрів вищих навчальних закладів львів 2017
Методичні рекомендації підготовлені згідно вимог, які передбачені типовими навчальними програмами для студентів медичних І стоматологічних...
Програма з української літератури для вищих навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації складена за концепцією розвитку гуманітарної сфери в Україні iconПрограма для вищих медичних навчальних закладів І ііі рівнів акредитації за спеціальністю 12010105 «Акушерська справа»
С. С. Омельченко – голова циклової комісії, викладач вищої категорії, викладач – методист, крвнз «Кримський медичний коледж»
Програма з української літератури для вищих навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації складена за концепцією розвитку гуманітарної сфери в Україні iconЄдині вимоги до оформлення методичної літератури
Методичний посібник на допомогу викладачам та майстрам вищих навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації / Упоряд.: І. В. Іванова...
Програма з української літератури для вищих навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації складена за концепцією розвитку гуманітарної сфери в Україні iconПрограма для проведення курсів підвищення кваліфікації вчителів загальноосвітніх навчальних закладів різних типів і форм власності
Програма навчальної дисципліни для курсів підвищення кваліфікації вчителів загальноосвітніх навчальних закладів різних типів І форм...
Програма з української літератури для вищих навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації складена за концепцією розвитку гуманітарної сфери в Україні iconПрограма для проведення курсів підвищення кваліфікації вчителів загальноосвітніх навчальних закладів різних типів і форм власності
Програма навчальної дисципліни для курсів підвищення кваліфікації вчителів загальноосвітніх навчальних закладів різних типів І форм...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка