Програма з української літератури для вищих навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації складена за концепцією розвитку гуманітарної сфери в Україні



Сторінка5/9
Дата конвертації21.03.2018
Розмір2.16 Mb.
ТипПрограма
1   2   3   4   5   6   7   8   9
Тема 9: Василь Барка (В.Очерет). Роман «Жовтий князь»

План


1. Загальний огляд життя та творчості письменника.

2. Реалістичне змалювання трагедії голодомору в романі «Жовтий князь»:
а) історична основа твору;


б) утвердження високого духовного потенціалу українців, їх здатності до саможертовності заради ближнього;

в) образи-символи на означення добра і зла;

г) гуманістичне звучання твору.
Василь Барка  (справжнє ім’я —  Василь Костянтинович Очерет) - талановитий письменник і поет, представник української діаспори у Сполучених Штатах Америки — народився 16 липня 1908 року в селі Солониця Лубенського району на Полтавщині в козачій родині. Батько письменника служив у козачій частині, звідки повернувся покаліченим після російсько-японської війни. Сім’я Василя Барки жила небагато, постійно бідувала, батько працював стельмахом, а також розом зі своїми трьома синами доглядав чужі сади, під час громадянської війни працював інструктором у майстернях, де виробляли кінське спорядження для армії Будьонного. Сім’я Очерет переїхала у відкритий степ неподалік від хутора Миколаївка, де Василь ходив до трьохкласної початкової школи.

З 1917 р. письменник навчався в Лубенському духовному училищі («бурсі»), яке згодом було перетворено в трудову школу. Улюблений предмет Василя Барки література.

У 1927р.  Василь Барка закінчив Лубенський педагогічний технікум, працював учителем фізики і математики в шахтарському селищі Сьома Рота на Донбасі (в автобіографії зазначав, що професію обрав помилково, прийнявши за авторитет старших братів). 1928 р. через конфлікт з місцевими партійними керівниками Василь Барка виїздить на Північний Кавказ до м. Краснодар. Там письменник вступає до місцевого педагогічного інституту на філологічний факультет.

Згодом, у 1930 р. в м. Харкові Василь Барка видає книгу поезій «Шляхи». Але «Літературна газета» звинуватила його у виявах «класово ворожого» світогляду, «буржуазному націоналізмі», у спробах відновити релігійний «пережиток капіталізму». Василя Барку примусили публічно при всіх каятися на зборах РАПП (Російської асоціації пролетарських письменників, до української секції якої він входив).

Друга книжка Василя Барки «Цехи» виходить 1932 р. у Харкові, вона «ідеологічно правильна», цілком на «виробничі сюжети». Вірші цієї збірки створювалися під враженням спостережень на заводі «Красноліт», де письменник був у «творчому відрядженні». В цей час Василь Барка одружується: з дівчиною-адігейкою. Писати на замовлення поет облишив, тому обирає «добровільне поетичне мовчання», але продовжує творити «для себе».

Але, на жаль, всі ці твори загинули під час війни. Василь Барка вступає в аспірантуру на українське відділення, але через постійний тиск він змушений був перевестися до відділу історії середньовічних західноєвропейських літератур Московського педінституту.

Одночасно з навчанням в аспірантурі укріїнський поет працює в Краснодарському художньому музеї науковим співробітником. Але і там пильні ідеологічні наглядачі добачили «контрреволюційність» в оформленні експозиції (використав твори митців релігійної тематики). За це Василя Барку було віддано під суд. Врятувався поет випадково через зміну настроїв у Кремлі. Пізніше Барка-науковець почав читати курс лекцій з історії західноєвропейських літератур у Краснодарі, також працював над кандидатською дисертацією щодо стилю «Божественної комедії» Данте.

У 1940р. Василь Барка успішно захистив дисертацію у Москві.

У 1941 році поет добровольцем іде у «народне ополчення», хоча і має можливість звільнитися за станом здоров’я. Під час одного з наступів німців у 1942 році його був тяжко пораненено. За поетом доглядали, незважаючи на ризик, чужі люди. Одужавши, працював коректором у місцевій газеті «Кубань».

У 1943 р. була оголошена мобілізація всіх чоловіків на роботи в Німеччину. Війна назавжди розлучає Василя Барку з сім’єю. У важкому зимовому переході поет писав вірші, та більшість з них загубилися. У цьому ж році письменник вибрав собі псевдонім, дивлячись на барки, які розвантажував, і порівнюючи себе з ними («тягнуться по річці туди-сюди, несучи на собі те, що людям потрібно»). Зміною прізвища на псевдонім намагався захистити свою родину від переслідувань. У Берліні Василеві Барці вдалось вирватися з табору. Пізніше працював коректором у видавництві «Голос».

Після розгрому Берліна у 1945 році разом з іншими вигнанцями-втікачами письменник здійснив 1000-кілометровий перехід до Авсбурга в табір «Ділі» (табір для переміщених осіб). Ночував у ящику, терпів незгоди. Там поет почав свій перший прозовий роман «Рай», який вийшов у Нью-Йорку в 1953 р.

У 1946 році у Німеччині вийшла збірка віршів Василя Барки «Апостоли», у 1947 році з’явилася збірка «Білий світ». Письменник намагався перебратися до Франції, але невдало.

У 1950 р. за офіційним дозволом Василь Барка переїхав до Америки, де працював над історією української літератури. За кордоном поет видав окремі частини під назвами «Хліборобів Орфей, або кларнетізм», «Правда Кобзаря» (1961). Також там Василь Барка писав релігійно-філософські та літературознавчі есе, займався перекладом. Кілька років працював редактором на радіостанції «Свобода». Поетичні збірки поета «Псалом голубиного поля», «Океан» вийшли у 1958-1959 pp.

Протягом 1958-1961 рр.. Василь Барка працював над романом «Жовтий князь», який опублікував у 1963 році окремою книгою в Нью-Йорку (перевиданий 1968р.; 1981р. Вийшов у перекладі на французьку, і тільки в 1991 р. з’явився в Україні).

У 1968 р. вийшла поетична збірка «Лірник» (відповідно до естетичних традицій «нью-йоркської школи»).

Протягом 1969-1988 рр.. письменник працював над романом-притчею «Спокутник і ключі землі» (про життя українців в Америці). У цей час написані: епічна поема «Судний степ», 2 і З томи поезій «Океан», поетична збірка «Свідок сонця шестикрилий» (Нью-Йорк, 1981), драматична поема в двох томах «Кавказ» (Київ, 1993). Ці твори Василь Барка вважав найголовнішими у своєму художньому доробку. У 1992р. в Україні опубліковані кілька творів Василя Барки.

Помер видатний український письменник у Глен Спей (українському поселенні неподалік від Нью-Йорка) 11 квітня 2003 року.

Чи не єдиним з усiєї української людностi, кому художнiм словом вдалося вражаюче вiдтворити не бачену ще нiде у свiтi, а пережиту, страшну картину голодних рокiв, був саме Василь Барка. Повiльно повертаються до нас твори українських письменників iз діаспори, а, безперечно, i В. Барки, якого в Українi не те, що не читали, а навiть i не згадували, бо склалося так, що його iм'я потрапило пiд багатолiтню заборону.

Голодомор повернув нам забуте iм'я. Саме його роман «Жовтий князь» розтривожив нашу iсторичну пам'ять про голод 1932−1933 рокiв.

Голодний 33-й рiк! Скiльки горя, слiз, смертей?! Страждала Україна, страждали старi й малi, сподiвались на краще, але не бачили його нi восени та взимку 32-го, нi навеснi та влiтку 33-го. Досить надовго прикривали цю трагiчну сторiнку людської пам'ятi. Та чи можна таке приховувати? Не недорiд з'їдав людей, а тоталiтарна сталiнська система. Настав час − i вiдверто заговорили. Чи не найвiдвертiше, не найвичерпнiше розповiв нам про голодомор невiдомий донедавна Василь Барка − наш український письменник з дiаспори. Переживши цю трагедiю, вiн мав повне моральне право бути суддею, але В. Барка вiдвiв собi iншу роль: "Свiдок для суду − розповiдати, що сталось у життi". 25 рокiв вiн виношував у своєму серцi, як незагойну рану, болючi спогади про голодомор. Та час все ж настав − i 1961 року з'явився високохудожнiй правдивий твiр про голод "Жовтий князь".

На сторiнках роману вiдтворено всi подробицi лихолiття, пережитi нашим народом i самим В. Баркою. Головна частина у творi − це власнi спостереження i враження. Закарбувались у пам'ятi письменника тi образи: голоднi, виснаженi, пухлi вiд голоду люди; бачив, як важко було їм ходити − сили не було; бачив i мертвих. I всi свої болi передав у романi через реалiстичне зображення нещастя в сiм'ї селянина Мирона Катранника, боротьбу темряви зi свiтлом, Бога з дияволом, людини з людиною. Його хвилює вiчне болюче питання: для чого людина приходить у цей свiт? А щоб дати вiдповiдь, Барка знайомить нас з численними рiзноплановими образами, а умовно дiлить їх на людей-варварiв i людей-жертв.

Письменник розкриває перед нами два духовнi свiти: диявольський свiт жовтого князя i християнський − родина селянина-хлiбороба Мирона Даниловича Катранника та його дружини Дарiї Олександрiвни. День за днем автор розповiдає про життя хазяїна та його родини. Якою ж була ця сiм'я? Якi життєвi принципи сповiдала? Чим жила? Про що думала i мрiяла? Як сприйняли полiтичнi подiї епохи гвалтiвної колективiзацiї i штучного страхiття-голодомору в Українi? Якими були наслiдки цих подiй? Як автор ставиться до своїх героїв? Все це панорама життя сiм'ї Катранникiв, що потрапила, як i iншi − пiд безжалiсне колесо голоду. Як i всi голоднi, родина їла вночi кашу iз ще поки що схованого пшона, а голод ставав ще сильнiшим; потiм їли усе, що залишилося в полi − буряки, соняхи, мерзлу конину, зерно, вiдловлених Мироном та Андрiєм ховрахiв, горобцiв, шпакiв. 

Але порятунку немає. Смерть голодна хапає у свої обiйми родину. Першою помирає берегиня роду, сiмейного затишку, бабуся Христина Григорiвна. Вона щедро надiляла всiх любов'ю, теплотою, мудрими порадами − дорослих, казками − дiтей. Вона вчила доброти, людяностi й своїх дiтей та внукiв, й чужих. Другим забирає смерть старшого сина Миколу, розумного, доброго, справедливого. Це вiн дає влучнi назви людям i нелюдам, залежно вiд того, як вони заробляють свiй хлiб на прожиття: хлiбо-труди, хлiбо-куси, хлiбо-проси, хлiбо-вози, хлiбо-дани...

Гострий конфлiкт виникає мiж хазяїном роду Мироном Катранником i представником бiльшовицької влади Григорiєм Отроходiном. Хоча вони − люди однiєї епохи, одного часу, але у кожного своя мета в життi. У Мирона − християнська вiра в Бога, i вiн усiма своїми силами, але тiльки не за рахунок когось, прагне зберегти життя своєї родини, а у Отроходiна − партiйно-бiльшовицька вiра в Сталiна, який ладен винищити цiлий народ заради так званого "свiтлого майбутнього". А тому гостро зiткнулися iнтереси Мирона i Отроходiна на чашi. Чому Мирон мовчав, не показав місце, де заховав церковну чашу, яку врятував під час погрому церкви «совєтами».? Адже його мовчання − це смерть родини. Мiг би й признатися заради своїх дiтей. Нiхто б i не дiзнався. Все одно через деякий час село вимерло б, а Катранники залишилися б жити. Чому ж вiн так не вчинив? Бо людська етика, мораль села не дають права вибору. Односiльчани проклянуть його i всю родину. 

Нiщо не може змусити Мирона вийти за межi народної моралi. Вiн отримав у спадок вiд своєї нацiї найголовнiше − вiру в Бога, яка дає мiцну духовну силу. Сам потерпає, а iнших обороняє, нiколи не стоїть осторонь чужої бiди. Згадаймо, як Мирон знаходить у мертвого хлiб. Вiн ховає мертвого. Хоч i ганебно, але можна забрати хлiб у мертвого, як це зробив Мирон, можна вбити ховраха, собаку, з'їсти їх. Однак є речi, через якi переступити неможливо. Коли переступиш − ти вже не людина. Тому Мирон дiлиться кониною, не вiдганяє немiчного, слабкого, старого. А чи замислювались ми, чому так само поступає i Андрiй? Звiдки така поведiнка в обох?

Коренi її − в одвiчнiй родиннiй педагогiцi, в основi якої лежить глибока повага до людини, дотримання законiв християнської моралi. У сiм'ї Катранникiв всi жили один для одного. Висока етика родинних стосункiв передавалася дiтям, потiм внукам. А йшли вони вiд бабусi Христини Григорiвни.

Василь Барка, переймаючись болем, розповiдає, якими засобами кривава бiльшовицька влада руйнувала одвiчнi устрої життя українцiв. Перший удар прийняла звичайна селянська хата, пiд час обшуку все розгромили, розкидали. Це було першим кроком до знищення, бо хата для селянина − це надiйне родинне гнiздо, запорука миру, достатку, оберiг. А її зруйнування − це початок власної смертi, як фiзичної, так i духовної. Другий удар спрямовано на ламання вiками усталеного українського сiмейного устою, обрубування родинних коренiв. Поступово вимирає сiм'я Катранникiв, бо її традицiйний годувальник − батько не здатен утримати родину. 

Помирає донька Олена, мамина радiсть i надiя, помирають усi Катранники, крiм Андрiя. Село доведене до вiдчаю, їсти бiльше нiчого − починається людоїдство. I все ж, чого в романi бiльше: людоїдства чи людяностi? Хоча людьми править в час голоду зло, страх, безнадiя, але ж людяностi бiльше. Люди як можуть пiдтримують один одного.

Партiєць Отроходiн − найяскравiший представник людей-варварiв. Вiн слiпо виконує партiйну волю: "Забрати хлiб увесь! До зернини!" А хто такi хлiботруси, хлiбохапи, хлiбобери? Люди без iменi, вони втратили людську подобу, а прийняли варварську, сатанинську, це вони викошують голодною смертю українських селян. Головнi ж винуватцi людського лиха присутнi незримо. Ми бачимо портрет вождя свiтового пролетарiату: "Охрою горить вигляд iстоти, що нiма до сльози i хижа до життя".

Iз вражаючою силою i правдивiстю автор показує, як українська земля, що завжди несла радiсть хлiборобовi, який горнувся до землi, жив у гармонiї з природою, перетворилася для селян у зону смертi, могилу... Дехто iз селян не мiг збагнути, хто ж спричинив їхнє лихо, а тому вiрили у прихiд антихриста. Вони були охопленi мiстичним жахом, бо не могли зрозумiти абсурдної логiки винищення своєю владою своїх же людей i тому вiрили, що наближається кiнець свiту. Зляканi, вони в усьому вбачали знаки бiди: в бiблiйному числi 666, у апокалiптичному завершеннi XX столiття, в падiннi з неба мертвих птахiв, у червоному прапорi, що набухає i чорнiє вiд пролитої кровi. Батюшка ж закликає людей не уподiбнюватися до слуг антихриста, а мати в душi злагоду, мир, любов i прощення. Тому і багатоликим постає у романі символічний образ «жовтого князя» - самої смерті, косу якої заніс над селянськими головами антихрист у образі «вождя народів» (Сталіна).

З метою яскравiшого, переконливiшого змалювання картин голодомору письменник використовує цiлий ряд образiв-символiв. Мiсяць − мов карб, мiсяць − мов крейдяна печатка на блакитний папiр, мiсяць − як нагайка проти каїнства. Асоцiюються цi порiвняння iз легендами та повiр'ями про Каїна i Авеля, переростають у символ бiблiйної кари за зло. Символiчним i вражаючим є той факт, що руйнацiя духовностi йде разом iз фiзичним знищенням людей. Чи не найяскравiший приклад i доказ цього − руйнування сiльської церкви: "Дзвiн летить, як блискавка; свiтнув, обкинутий сонцем, i з громовим гуркотом ударився об цеглу бiля дзвiницi... Нечутно, але з страшною луною духовною вiдгукнувся той звук навколо − в цiлому селi. Стало сумно, як пiсля пожежi".

Хлiб − ще один символiчний образ, то головна вiсь, навколо якої обертається все в романi. Церква у селi Кленовичi − то "Давня церква. Бiла, як празниковий хлiб". Органiчне єднання людини − Божого творiння i церкви − посередника мiж Богом i людьми.

I створена В. Баркою кольорова жовто-чорно-бiла гама допомагає ще чiткiше, повнiше i яскравiше вiдтворити на сторiнках роману народне горе. Жовтий колiр збуджує апетит, чорний i бiлий заспокоюють, нейтралiзують усi почуття. Жовтий − ненаситнiсть, спустошенiсть, а у поєднаннi iз словом князь утверджує зверхнiсть, могутнiсть, непоборнiсть i повновладдя. Уявляється мiфiчна iстота, подiбна до гоголiвського Вiя, що своїм поглядом все спопеляє. Тож створивши правдиве полотно − роман "Жовтий князь", автор вiдповiв на своє запитання: "Чому?" Український народ має спокушувати свiй грiх, який полягає у вiдступництвi вiд вiри, неординарному ставленнi до Бога, руйнуваннi храмiв, закриттi їх, масовому гонiннi вiруючих. Роман-хронiка розкриває перед читачами широку панораму штучного голодомору 33-го, але над усе розкриває свiтовi болючу правду про тоталiтарну систему, яка нищила все свiтле й гуманне на своєму кривавому шляху, "пожирала своїх дiтей", бо сама була "жовтим князем".

Василь Барка вiрить у вiдродження життя людей, а тому й лишає у творi живим наймолодшого з Катранникiв Андрiя. Вiн оживає, повертається до життя, бо бачить уже красу синього ранку, чує запах м'яти. Його серце не байдуже до краси, а отже, й до життя. Письменник вiрить у незнищеннiсть душi, яка вихована у красi, гармонiї взаємин людини з природою i людини з людиною. Церковна чаша символiзує в романi свiтло, вiчнiсть життя, а отже, й вiчнiсть України, яка вiдродиться, незважаючи нi на що.


Запитання для самоперевірки

1. Яка життєва основа твору й ті вчинки, що спонукали автора написати твір?

2. Назвіть найголовніші проблеми, порушені у творі?

3. Назвіть жанр роману?

4. Що становить основу сюжету?

5. Схарактеризуйте образ Мирона Катранника: які дії, вчинки Мирона Катранника під час пошуків харчу для всієї родини стають уроками високої моральності? Яка основа його духовного світу?

6. Як змальовано образ Григорія Отроходіна?

7. Чому автор залишив жити Андрійка - наймолодшого з родини Катранників?

8. Розкрийте символічне значення назви роману.

9. Які почуття виникли у вас після прочитання твору?
Література

  1. Бойчук Б. Василь Барка // Спомини в біографії. — К., 2003.

  2. Історія української літератури XX ст.: У 2-х кн. Кн.2. / За ред. В.Дончика. – К., 1993.

  3. Мовчан Р. "Жовтий князь" Василя Барки // Слово і час. - 1998. - № 12.

  4. Письменники української діаспори: Донбаський вимір / Упоряд. В. А. Просалова. — Донецьк, 2010. 

  5. Сверстюк Є. Поет, філософ, самітник // Слово і час. - 1993. - № 3.

  6. Українське слово: Хрестоматія української літератури та літературної критики XX ст. - К., 1993. - Кн. 3.


Українська література другої половини ХХ - початку ХХІ ст.

Теми 10-11: Українська література у другій половині ХХ ст.

План


1. Соцреалізм як основний напрям радянської літератури.

2. Відродження та розвиток модерністських тенденцій.

3. Дисидентський рух як ідейна основа шістдесятництва.

4. Розвиток української діаспорної літератури.

5. Постшістдесятництво, ознаки культурологічного явища.

6. Постмодернізм, його основні риси.
У цей досить непростий історичний період українська література характеризується нестабільним, хвилеподібним розвитком. На перший погляд, це був період розквіту української радянської літератури, однак для неї як виду мистецтва було притаманне зниження художнього рівня.

На І з’їзді радянських письменників у 1934 р. було визначено основні риси й принципи методу соціалістичного реалізму, який на довгі роки став провідним художнім напрямом і в УРСР.



Соціалістичний реалізм – основний художній напрям у радянській літературі, який характеризується нерозривним поєднанням реалістичного зображення із соціалістичною ідеологією, принципами партійності і т.ін. На практиці його утвердження означало:

- знецінення естетичних принципів розвитку мистецтва;

- обмеження свободи творчості;

- заборону будь-якого експериментаторства, новаторства;

- тематичну обмеженість (дозволено лише «правильні» теми);

- залежність творчого процесу від партійних вказівок та ідей;

- концепція «ідеального» героя – носія комуністичної ідеології;

- схематизм у розробці сюжетів, характерів, образів.

Через панування методу соцреалізму українська література у 1950-1980-х рр.. існувала ізольовано від світової літератури, переклади світової класики здійснювались в основному російською мовою.

Проте всупереч канонічним вимогам соцреалізму виникає когорта талановитих українських митців із почуттям власної гідності й сповідуванням свободи творчості. Зазвичай вони писали «у стіл» - із надією на майбутні сприятливі часи, хоча іноді їхні твори все ж потрапляли до читачів, сміливо прориваючи застиглу атмосферу мистецького середовища. Такими були Ліна Костенко, Валерій Шевчук, Ігор Калинець, Василь Голобородько, Володимир Дрозд, Роман Іваничук та ін. Саме завдяки їм в українській літературі 2-ї пол.. XX ст. відроджуються стилістичні тенденції модернізму (риси імпресіонізму, експресіонізму, неоромантизму, неореалізму, символізму, міфологізму та ін).

Розвінчання «культу особи Сталіна» та тимчасова «хрущовська відлига» (50-ті рр.) сприяли пожвавленню мистецького життя. На цей період припадає офіційна реабілітація репресованих у 1930-х рр. письменників, перевидання їхніх творів (М.Куліш, Г.Косинка, Є.Плужник, Б.Антоненко-Давидович, М.Драй-Хмара). Національну культуру поповнюють оригінальні переклади Бориса Тена, Г.Кочура, М.Лукаша із зарубіжної класики.




У першому ряду (зліва направо): М.Вінграновський, Є.Гуцало, В.Дрозд,

Гр..Тютюнник, Вал. Шевчук, Б.Олійник.

У цей період спостерігається «третє цвітіння» поетів старшого покоління: П.Тичини, М.Рильського, В.Сосюри, А.Малишка, які всіляко підтримували творчу молодь. Саме з нею пов’язане явище шістдесятництва в українському суспільстві, яке безпосередньо має відношення до дисидентського руху, тобто критичним виступам проти існуючої системи влади. Його активні учасники – В.Чорновіл, Л.Лук’яненко, І.Світличний, В.Стус, Є.Сверстюк, І.Дзюба, брати Горині, Ігор та Ірина Калинці та ін. Шістдесятництво охоплює специфічні процеси в суспільстві, культурі, науці, мистецтві і пов’язані з опозицією до влади.

До літературного шістдесятництво належить творчість поетів В.Симоненка, Л.Костенко, Д.Павличка, І.Драча, М.Вінграновського, Б.Олійника, І.Жиленко, прозаїків Гр.. Тютюнника, Вал. Шевчука, В.Дрозда, Р.Іваничука, Є.Гуцала, деяких драматургів. Вони прагнули перетворити літературу, мистецтво на один із найважливіших державотворчих чинників, а місію письменника вбачали у служінні рідному народові.

Однак уже у 1963 р. розпочався новий ідеологічний наступ на українське мистецтво, що його не всі шістдесятники змогли винести.
М.Вінграновський, І.Дзюба, І.Драч, І.Світличний,

Ліна Костенко, Є.Сверстюк


Іван Світличний, Алла Горська, Борис Нечерда
За межами рідної землі продовжує розвиватися українська діаспорна література Наприкінці 1950-х – у 1960-ті рр. особливо яскраво заявила про себе «нью-йоркська група» українських митців, ядром якої були поети-модерністи Б.Бойчук, Б.Рубчак, Є.Андієвська, В.Вовк, Ю.Тарнавський, О.Зуєвський та ін. Вони видавали журнал «Нові поезії», власні книжки, сповідуючи «абсолютну свободу творчого вислову», незалежність від будь-якої політичної кон’юктури. У 1957 р. в Нью-Йорку було утворено об’єднання українських письменників в еміграції «Слово», яке продовжило традиції свого європейського попередника – МУРу. Його членами були Е.Андієвська, У.Самчук, В.Вовк, І.Багряний, Є.Маланюк, О.Зуєвський, Ю.Косач, літературознавці Ю.Шерех і Г. Костюк та ін. Об’єднання проіснувало до здобуття Україною незалежності.

На означення когорти українських митців, які хоч і відштовхнулись від шістдесятництва, але пішли іншим, осібним шляхом, вживають термін пост- шістдесятництво. До них зазвичай відносять В.Стуса, І.Калинця, «київську школу» українських поетів (В.Голобородько, В.Кордун, М.Воробйов та ін.). Їхня поезія не відповідала стандартам соцреалізму, вони зазнали гоніння від влади (а то й були нею знищені), тому роками перебували у «внутрішній еміграції». Їхній доробок з’явився у літературному процесі аж у 80-ті рр.



Постшістдесятники / Витіснене покоління – генерація поетів в українській літературі, найбільша активність яких припадає на сімдесяті роки XX століття.

Термін було запропоновано українським письменником Іваном Андрусяком, який, зокрема, спирався на оцінки критика Володимира Моренця. Поширенню терміну посприяла антологія «Поети витісненого покоління», впорядкована Іваном Андрусяком і видана видавництвом «Ранок» в 2009 році.

На думку Івана Андрусяка, поетів «київської школи поезії» не слід розглядати ізольовано, оскільки стилістично й тематично вони споріднені з львівськими «підпільними сімдесятниками» (Григорій Чубай), та деякими іншими авторами, яких зазвичай не зараховують до «київської школи» (Олег Лишега).

Термін «витіснене покоління», на думку Івана Андрусяка, є значно переконливіший за термін «постшістдесятники». Некоректність терміну «постшістдесятники», на його думку, полягає в тому, що поети «витісненого покоління» не були продовжувачами шістдесятників, а створили новий формально-есетичний напрямок в українській поезії.

Недоречно зараховувати цих письменників і до вісімдесятників. Адже хоча їхні поетичні збірки справді з’явилися у 80-х роках минулого століття, писалися вони в сімдесятих, й лише через заборону друкуватися у той час з’явилися на десятиліття пізніше.

Типові риси поетів «витісненого покоління» (за І. Андрусяком):

- глибинні безсвідомі рефлексії;

- найтонші емоційні порухи;

- гра нервів;

- мінімізовані спостереження.

 На думку критика Володимира Моренця, поети «витісненого покоління», на відміну від шістдесятників, не вдосконалювали соцреалізм, а творили нову для української літератури поетику. Їхня творчість «прямо кореспондує з домінантами європейської поетичної традиції типу Аполлінера, Еліота, Сен-Жон Перса, Пшибося, Незвала, Неруди».

Такі естетичні настанови офіційна радянська критика зустріла відверто вороже, тож більшість поетів «витісненого покоління» десятиліттями не мали змоги надрукувати свої твори навіть у районних газетах. Яскраві дебюти цих поетів не вийшли за межі поодиноких журнальних і газетних публікацій. Лише Тарас Мельничук встиг видати першу книжку. Наклад першої книжки Василя Голобородька, внаслідок втручання радянської цензури, було знищено. Фактично творчість цього покоління відбувалася підпільно, в умовах «внутрішньої еміграції».

Ігоря Калинця (нар. 1939р.) було засуджено «за антирадянську агітацію і пропаганду», до рідного Львова він повернувся лише у 1981р. За кордоном було надруковано (1991р.) два томи вибраного «Невольнича муза» і «Пробуджена муза». За них та збірку «Тринадцять алогій» У 1992 р. отримав Державну премію України ім. Т.Шевченка

Василь Голобородько (нар. 1945р.) мешкає на Луганщині. У 1994р. за збірки «Ікар на метеликових крилах» і «Калина об Різдві» отримав Державну премію України ім. Т.Шевченка. У його поезії оживає прадавній світ української казки, пісні, обряду.

Віктор Кордун (1946-2005) довгі роки вважався політично неблагонадійним. Автор збірок «Земля натхненна», «Зимовий стук дятла» та ін. Художній світ його поезії «переінакшений», це світ його відчуттів.

Упродовж двох десятиліть замовчувалось ім’я Миколи Воробйова (нар. 1941р.). Лауреат Національної премії України ім. Т.Шевченка 2004р. за збірку «Слуга півонії».

Саме завдяки шістдесятникам, «нью-йоркській групі» та пост шістдесятникам на літературному просторі зявляється нова потужна хвиля, умовно названа вісімдесятництвом (Г.Пагутяк, І.Римарук, В.Герасимюк, В.Медвідь, П.Гірник, І.Малкович, Ю.Андрухович та ін.). Для них характерне творче використання національної традиції, модерністська відкритість до європейських взірців. Більшість вісім десятників активні і нині.

Основним художнім напрямом сучасної української літератури (як і світової загалом) є постмодернізм, який не є запереченням модернізму, а його новітнім наступником в опозиції до тоталітаризму та породженої ним естетичної програми – соцреалізму. Для нього характерні:

- гра зі словом, образом, «чужим» текстом;

- поєднання несумісних і різнорідних елементів у творчості (еклектизм);

- наскрізна іронічність;

- втеча від об’єктивного зовнішнього світу у внутрішній тощо.

У другій половині XX ст. змінюється суспільна культурна атмосфера у світі. Пом'якшення клімату, бурхливий розвиток науки і техніки позначилися на всіх сферах життя і мистецтва. Важливою подією 60-х років став вихід людини в космос, що змусило світ замислитися над долею цивілізації. З освоєнням зоряного простору людство почало пов'язувати нові проекти перетворення дійсності. У.Еко назвав 60-і роки "пробудженням від важкого сну з кривавими картинами й сценами численних убивств". Однак світові не вдалося розв'язати всі свої проблеми. Духовне піднесення заступив трагізм загрози екологічної кризи та ядерної катастрофи. Найбільшою подією кінця XX ст. став крах соціалістичної системи, що привело до зміни географічних та економічних кордонів, пошуків нових засад співіснування різних держав; цей процес триває нелегко, що пов'язано зі складністю зміни суспільних форм і свідомості, однак головний результат XX ст. - усвідомлення людством згубності насильства у всіх його проявах і взаємозалежності всіх на планеті.

 Кінець XX ст. викликав занепокоєння у багатьох представників культури. Відчуженість людини, зміна суспільних устоїв, бурхливий розвиток цивілізації, відмова від колишніх ідей поставили нові запитання: що буде з людиною і світом, куди прямує суспільство, як відновити моральні цінності? Тому центральним явищем літературного процесу другої половини XX ст. став перехід до постмодернізму, який філософ А.М. Фуко назвав "хворобливим дитям літератури кінця віку, сповненим лихих передчуттів, катастрофічності, страху перед дійсністю".



Постмодернізм (лат. past - префікс, що означає наступність; фр. moderne - сучасний, найновіший) - загальна назва окреслених останніми десятиліттями тенденцій у мистецтві, головними рисами яких є показ зруйнованої свідомості, деформованої дійсності, задушливої атмосфери епохи.

 На Заході поява постмодернізму була зумовлена переважно вичерпністю індустріального суспільства - виникненням мультинаціональних монополій, комп'ютерної цивілізації, загрозою екологічної та ядерної катастроф, а також необхідністю оновлення модернізму. В літературах країн Східної Європи, на думку українського літературознавця Г. Сиваченко, це явище, крім того, виникло і як одна з небагатьох можливостей для письменника зберегти власну мистецьку й людську позиції, відстояти, бодай у такий спосіб, власний погляд на світ за умов потужного політичного та ідеологічного пресингу.


      Герой літератури постмодернізму - людина, що загубилась у повсякденному бутті, втратила зв'язок із Всесвітом, гостро переживає власну відчуженість і втрату духовних орієнтирів. Вона не відає, куди йти, у що вірити, навіть про що думати й що відчувати, оскільки її думки й почуття здеформовані під впливом трагічної дійсності. Постмодернізм в образно-символічній формі відтворює загальній абсурд життя, розрив соціальних і духовних зв'язків у світі, падіння людства у безодню, де немає шансів на спасіння.

Твори постмодернізму відрізняються особливою поетикою. Автор взаємодіє з текстом, як з цілим світом. Розуміння "тексту як світу" зумовлює численні ремінісценції, підкреслену цитатність, які, з одного боку, відтворюють дійсність у розбитих образах колишньої культури, а з іншого - нагадують про необхідність об'єднати "розірвані шматки реальності" в цілісну картину, віднайти втрачений зв'язок між подіями, думками, почуттями. Сюжет у постмодерністських творах, як правило, розпадається на велику кількість мікросюжетів, відступів, коментарів тощо. Текст є своєрідним колажем думок, почуттів, ситуацій, ремінісценцій; Мета такого "роздрібнювання" оповіді - показати  втрату цілісності у самій дійсності, дисгармонію існування людини у світ. Однак усі мікросюжети об'єднуються в творчій уяві оповідача. Він постає як Творець і водночас як персонаж більшої, ніж "текст", реальності - життя. Письменник сподівається, що особистість зможе подолати власну відчуженість і стати об'єднуючою силою не лише у "тексті", а й у світі. 

Характерною ознакою постмодернізму є поєднання комічного і фантастичного. Пародія, гротеск, художнє передбачення допомагають авторам оволодіти логікою абсурду, зазирнути за межу реального, протиставити суцільному хаосу "сміх життя".

Нерідко представники постмодернізму застосовують елементи різних напрямів і течій - реалізму, натуралізму, "потоку свідомості", експресіонізму, сюрреалізму та ін., які активізують пошук засобів боротьби з трагічністю буття.

Наприкінці 1980-х рр. група «Бу-Ба-Бу» (Ю.Андрухович, В.Неборак, О.Ірванець) відродила кар навальність в українській літературі – іронічно-ігрове (а не критичне, як було у 60-ті рр.) переосмислення попередніх понять, ідей, цінностей.
Запитання для самоперевірки


  1. У чому принципова відмінність методу соціалістичного реалізму від традиційного реалізму?

  2. Як період «відлиги» позначився на розвитку української літератури?

  3. Як простежується рух поколінь в українській поезії середини 50-х – 80-х років?

  4. Що нового внесли в літературу шістдесятники?

  5. Як розвивається у цей період література за межами України?

  6. Чи існує відмінність між поняттями «постшістдесятники» та «витіснене покоління»? Доведіть.

  7. Що спільного між літературною діяльністю «шістдесятників» і «постшістдесятників»?

  8. Чи правильно вважати поетів «витісненого покоління» представниками «вісімдесятників»?

  9. Назвіть відомих вам представників постшістдесятництва.

  10. Яких поетів-вісімдесятників ви знаєте?

  11. Що є головною особливістю сучасного літературного процесу?

  12. Перелічіть основні риси постмодернізму.


Література

1. Андрусяк І. Про птахів «затиснутих дощами», або Що існує у «проміжку між травами». – Х., 2009.

2. Жулинський М. Нація. Культура. Література: національно-культурні міфи та ідейно-естетичні пошуки української літератури. – К., 2010.

3. Історія української літератури XX ст.: У 2-х кн./За ред. Д.Донцова. – Кн..2. – К., 1995.

4. Мовчан Р., Авраменко О., Пахаренко В. Українська література: Підруч. для 11 кл. – К., 2011.

5. Тарнашинська Л. Українське шістдесятництво: профілі на тлі покоління. – К., 2010.

6. Харчук Р. Сучасна українська проза. Постмодерний період: Навч. посібник. – К., 2008.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9

Схожі:

Програма з української літератури для вищих навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації складена за концепцією розвитку гуманітарної сфери в Україні iconПрограма з дисципліни "Зарубіжна література" для спеціальностей
Робоча навчальна програма складена викладачем Матійчук О. М. на основі навчальної програми для вищих навчальних закладів І-ІІ рівнів...
Програма з української літератури для вищих навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації складена за концепцією розвитку гуманітарної сфери в Україні iconПрограма для вищих навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації. Укладачі
Культурологія. Примірна програма для вищих навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації
Програма з української літератури для вищих навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації складена за концепцією розвитку гуманітарної сфери в Україні iconРобоча програма навчальної дисципліни дерматологія, венерологія для студентів вищих медичних навчальних закладів ІІІ-ІV рівнів акредитації
За редакцією чл кор. Намн україни, професора Зіменковського Б. С., – Львів, 2015р.; та типової програми навчальної дисципліни : Дерматологія,...
Програма з української літератури для вищих навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації складена за концепцією розвитку гуманітарної сфери в Україні iconПрограма курсу «теорія держави І права»
Програма складена в обсязі навчальних програм для вищих навчальних закладів ІV рівня акредитації
Програма з української літератури для вищих навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації складена за концепцією розвитку гуманітарної сфери в Україні iconПрограма для вищих навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації, які здійснюють підготовку молодших спеціалістів на основі базової загальної середньої освіти
Світова література навчальна програма для вищих навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації, які здійснюють підготовку молодших спеціалістів...
Програма з української літератури для вищих навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації складена за концепцією розвитку гуманітарної сфери в Україні iconМетодичні рекомендації з елективного курсу «косметології» для студентів / магістрів вищих навчальних закладів львів 2017
Методичні рекомендації підготовлені згідно вимог, які передбачені типовими навчальними програмами для студентів медичних І стоматологічних...
Програма з української літератури для вищих навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації складена за концепцією розвитку гуманітарної сфери в Україні iconПрограма для вищих медичних навчальних закладів І ііі рівнів акредитації за спеціальністю 12010105 «Акушерська справа»
С. С. Омельченко – голова циклової комісії, викладач вищої категорії, викладач – методист, крвнз «Кримський медичний коледж»
Програма з української літератури для вищих навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації складена за концепцією розвитку гуманітарної сфери в Україні iconЄдині вимоги до оформлення методичної літератури
Методичний посібник на допомогу викладачам та майстрам вищих навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації / Упоряд.: І. В. Іванова...
Програма з української літератури для вищих навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації складена за концепцією розвитку гуманітарної сфери в Україні iconПрограма для проведення курсів підвищення кваліфікації вчителів загальноосвітніх навчальних закладів різних типів і форм власності
Програма навчальної дисципліни для курсів підвищення кваліфікації вчителів загальноосвітніх навчальних закладів різних типів І форм...
Програма з української літератури для вищих навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації складена за концепцією розвитку гуманітарної сфери в Україні iconПрограма для проведення курсів підвищення кваліфікації вчителів загальноосвітніх навчальних закладів різних типів і форм власності
Програма навчальної дисципліни для курсів підвищення кваліфікації вчителів загальноосвітніх навчальних закладів різних типів І форм...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка