Програма з української літератури для вищих навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації складена за концепцією розвитку гуманітарної сфери в Україні



Сторінка6/9
Дата конвертації21.03.2018
Розмір2.16 Mb.
ТипПрограма
1   2   3   4   5   6   7   8   9
Тема 12: Українська «химерна проза» ХХ ст.

План


1. Історія виникнення літературного явища, опозиція до методу соцреалізму.

2. Найяскравіші представники української «химерної прози» (О.Ільченко, В.Земляк, Є. Гуцало, Ю.Щербак, В.Дрозд та ін.).

3. Спорідненість української «химерної прози» з творами магічного реалізму світової класики.
    Химерна проза стала досить помітним явищем у потоці української літератури 70-80 р.р. ХХ ст. Можна окреслити умовно певні "крайні точки" цього явища: від роману О. Ільченка "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця" 1958р., до творів В. Шевчука "Дім на горі" та "На полі смиренному" (1983р.), включаючи широкий простір справді неординарних спалахів – В. Земляка "Лебедину зграю", "Левине серце" П. Загребельного, Є. Гуцала "Позичений чоловік...", "Оглянься з осені" В. Яворівського.
   Термін «химерний» досить уміло оминався літературознавцями. Наприклад, у виданій збірці матеріалів V пленуму правління Спілки письменників України 12-13 квітня 1978 року "Український роман сьогодні" у ряді статей, зокрема М. Жулинського "Поглиблення аналітичності – вимога часу", йде мова про оновлення форм романного мислення, про наповнення сучасного художнього мислення міфологізованими образами і символами, про щедре використання умовних форм, як жартування, гротеск, гіпербола, а також необхідність "включення" в процесі співтворчості абстрактно-асоціативного сприймання, про руйнування традиційної схеми побудови сюжету, про іронічно-бурлескну манеру викладу. Зрештою, називаються автори – О. Ільченко, В. Земляк, П. Загребельний, Р. Федорів, В. Яворівський, проте термін химерний не вживається..

Крім того, простежується намагання закопати це явище у надра соцреалізму, тому його розглядають переважно як різновид філософського роману, який ніби органічно вписується в загальну картину розвитку української прози. Звернімо увагу на назви окремих досліджень – "Художня умовність...", "Ідейно-естетичні функції фольклорних елементів...". Мова йде про ту ж химерність, але треба було видавати це як прояви "умовних прийомів типізації, які багато чим завдячують фольклорові". Абсолютно не заперечуючи сам принцип повернення "до джерел", все ж вловлюємо постійний острах, що непряме зображення дійсності, хоч і розкриває перед письменником широкі можливості, таїть у собі також і значну небезпеку...бо "умовні образи в таких випадках "вириваються" з-під контролю письменника, не співвідносяться з реальністю, стають самодостатніми.

Термін химерний з’явився у 1958 році разом із романом з народних уст О. Ільченка (1909-1994) "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа молодиця". На той час це був єдиний твір, у якому наскрізним, центральним елементом поетики була саме умовність. Уже з перших сторінок роману О. Ільченка читач потрапляє в химерну атмосферу, де діють Господь Бог, святий Петро, безсмертний козак Мамай, Чужа молодиця (тобто Смерть), з усіма казковими героями трапляється безліч дивних, часом фантастичних пригод. Оповідь ведеться від першої особи. Це нагадує казку, де відчувається присутність автора, іронічного сучасника, який оповідає у розважливій формі про якісь давноминулі події. Гумор і безліч його відтінків (тонка іронія, сарказм, карикатура, бурлеск і травестія, гротеск) виступають основоположними принципами.

Природа такого гумору – у народно-сміховій культурі. М. Наєнко зауважує, що це нагадувало форму вкраплень зовсім "іншої" наукової мови в панівну соцреалістичну методологію. Очевидно, якраз остання гальмувала активний інтерес учених до таких першооснов літератури, як стиль і поетика, жанр і естетика, текст і стилістика, слово й емоція, таїна письменницької думки, секрети пошуків сенсу людського буття. Будь-які термінологічні означення ( на кшталт химерна проза), які не зовсім вписувались у соцреалістичні рамки, застерігались.

Суть найпоказовіших рис, які дозволяють об’єднувати окремі твори у химерні полягає в особливостях оповідної манери, де завжди присутній всюдисущий, іронічний, всезнаючий оповідач, тобто бачимо тяжіння до особливостей усного мовлення, простежуємо перехрещення різних планів бачення, що зумовлює складні стилістичні ефекти – хронологічну непослідовність у викладі матеріалу, зміну тональностей – від комізму до глибокої лірики і драматизму, а то й трагізму, загальну романтичну піднесеність, композиційну розкутість, вільні комбінації з часом, власне часові маніпуляції. Наприклад, в романі О. Ільченка "Невмивака-невмирайло" козак Мамай був "таким спритним, що не брали його ні шабля, ні куля, ні неміч, не брали-таки, аж сама пані Смерть, либонь, відступилась від нього так давно, що він уже й не тямив, скільки він парубкує на світі: двісті? Триста? – хоч йому й було ввесь час сорок та й сорок – ні більше, ні менше"

Після роману О.Ільченка була перерва у 13 років, а в 1971 В. Земляк (1923-1977) ніби відроджує це явище, хоча химерною свою дилогію "Лебедина зграя" та "Зелені Млини" він не називає, це уже критики активно використовують цей термін.

Оповідач В. Земляка теж живе одночасно ніби у двох часових площинах. В одній іде розповідь про події, а в другій оповідач постає своєрідним істориком і коментатором, який ці події осмислює. Зв’язок таких двох планів називають іще діалектичним ототожненням протилежностей: кінечного, яке вимірюється малою календарною міркою, і безконечного.

Своєрідний хроносинтез виступає і в інших творах. Скажімо, оповідач (він же герой) в "Ирії" В. Дрозда (1939-2003) живе фактично у 40-і роки, але сповнений думок і прагнень покоління 70-их.

Поява повісті В. Дрозда свого часу викликала багато різнопланових відгуків. Одні схвально відгукнулись про повість, інші радили В. Дрозду: «Заховайте й нікому не показуйте, то. буде вам гірше». Чим пояснити таке ставлення до однієї з яскравіших химерних повістей нашої літератури?

Можливо, тим, що тут немає чіткої межі між реальним і казково-нереальним світами, в яких паралельно існує головний герой. Михайло Решето — мрійник із Пакуля. Для нього є цілком нормальним по рятування корови Маньки; ту ж корову він повертає додому — живу і здорову, тільки трішечки схудлу, бо три дні поштою мандрувала. Цей сільський хлопчисько нічим не поступається пригодам барона Мюнхаузена або Гулівера Дж. Світа. Місце дії в повітрі — невигадане. Там пройшло дитинство письменника.

Автор не намагається подати розлогу оповідь; він зосереджується на принципові «тут і тепер». Особливістю повісті є те, що письменник, взявши за мету розкрити психологію головних героїв, не надає особливого значення описові зовнішності. За жанром — це химерна повість, однак автор наповнив її фантастичними елементами. Сцени польотів, яких дуже багато з «Ирії», більше не викривальні, а ностальгійного плану. Автор часто вдається до гіперболізації, яка є характерною для твору Ф. Рабе «Гаргантюа і Пантагрюель». Особливо яскраво перебільшення виявляється в описі сцен, пов’язаних із харчуванням: на весілля Михайлових тітки й дядька: дядько Денис «перегородив ріку Стрижень, і коли води набігло багато, що й воша могла втопитися, привіз… сто сім возів густого червоного морсового концентрату на сахарині та скинув у річку»; коли тітка Дора й мати Михайла після примирення плачуть, то міські вулиці заливаються потоками сліз; свиноматка, яка поросилася кожного місяця двісті сорока дев’ятьма поросятами.

У повісті багато фразеологізмів, які перекручуються Михайлом і набувають нового змісту: згадка про рака, який, коли свисне, за Михайлом прийде дядько й забере його в омріяний ирій.

Як і кожна химерна повість, «Ирій» за жанром складний і суперечливий твір. Це не вигадка про давно минулі часи, це твір з поглядом у сучасне. Треба все зважити, перш ніж рядки ляжуть на аркуші. Герой повісті з народу, він діда Тараса він дізнається про коріння родини. Воно сягає в часи козаччини.

У творах В. Дрозда фантастика переплітається з містикою. Так, коли Михайло прийшов до актора Кузьми Перебенді, то побачив його у незвичайному вигляді: «в чорній парі і білосніжній сорочці, з темним метеликом на шиї, але ще без обличчя. Там, де мало бути лице Перебенді, сіріло обрамлене густим, хоч і припорошеним сивизною волоссям, схоже на вимок у полі порожнє місце. Місцями оповідь у химерній повісті вивищується до рівня пристрасної патетики: «Присягаюся тобі, мій Пакулю, присягаюся тобі, мій Стрижню, мій Иріє, мій Дніпре, присягаюся тобі, моя рідна земле, тобі майбутнє: допоки здатен буду на щось путнє в цім світі», не покладатиму рук, працюватиму що є сили».



Ліричними, хи­мерними інтонаціями сповнена «Хроніка міста Ярополя» повість, досить характерна як для творчості Ю. Щербака (нар. 1934р.), так і для становлення химерної прози в україн­ській літературі 70—80-х років.

Вдало стилізована оповідь од першої особи, де переплетені різноманітні мовні пласти — від літописної епічності до гумористично-побутових паса­жів,— знайомить читача з життям невеликого затишного міс­течка Ярополя.

Дія повісті починається з розлогої картини приїзду до цього провінційного післявоєнного містечка циркової трупи. І далі все дійство мозаїчно побудованого твору нагадує виставу, що охоплює значний відтинок часу — від революції й давнішої історії до наших днів.

Можливості химерної про­зи, прийоми художньої умовності дозволяють письменникові вільно пов’язувати різнопланові події, легко зміщувати часові площини, уникати описовості, без якої рідко обходиться епопея великого обсягу. Художній час «Хроніки…» макси­мально спресований. Давній спогад одного з героїв повісті — Андрія Микитася — несподівано з’являється на екрані телевізора, перено­сячи персонажа в його революційну молодість; образ ніби роздвоюється, і оповідач сам іронічно дивується з такого хи­мерного явища.

Інший персонаж твору — Лаврін Червінка — має від народження кілька століть, і з ним автор вирушає мандрувати в давню історію містечка. Ще інший — вилітає на вантажній машині, як на літаку, шукати загибло­го сина-льотчика…


Трилогія Євгена Гуцала ((1937-1995) «Позичений чоловік», «Приватне життя феномена» та «Парад планет» (1982 — 1984) викликала неоднозначну реакцію критики, спричинювалась до літературних полемік. За щедрістю використання фольклорних скарбів (насамперед — народної фразеології, прислів'їв, приказок, анекдотів тощо) трилогія може змагатися з відомим романом О. Ільченка «Козацькому роду нема переводу...».
Герой трилогії Є. Гуцала Хома Прищепа — персонаж народного комічного дійства, втілення найвиразніших рис національного характеру, насамперед оптимістичного світосприйняття, морального здоров'я, життєвої сили та мудрості. Роблячи саме такого персонажа героєм романної трилогії, письменник, вочевидь, мав намір оновити, осучаснити традиційну постать українського фольклору — веселого мудрого оповідача й навчителя життя.
Письменник акцентує саме на фольклорній домінанті головного персонажа трилогії, відтак прагнучи вписати цілісний фольклорний світ у конкретику сільського побуту 80-х років; при цьому неминуче впадає у заданість і штучність: хліборобська цивілізація остаточно втратила свою цілісність на українському терені, як утратив світопояснюючу роль фольклор. Мабуть, ця невідповідність між концепцією трилогії та житейською конкретикою й спричинилася до того, що образ Хоми Прищепи сприймається як проект характеру, а просторі його розмірковування — як різновид народознавчих студій.

Український химерний роман завжди ставився у контекст інших літератур, зокрема романів Гарсіа Маркеса, Ч. Айтматова, Н. Думбадзе, Й. Друце, В. Василаке, А. Бела, Ю. Ритхеу, В. Сангі тощо.

Досить поширена тенденція до проявів умовності в образотворенні спонукала жваву дискусію на сторінках тодішньої преси. Усе почалося із публікації А. Аннінського "Жажду беллетризма" на сторінках "Литературной газети" у 1978 році за 1 березня, яка вилилась у ряд публікацій у цій газеті за березень-травень місяці. Частина учасників захищали белетристику, з її традиційною чіткістю соціальних мотивів і характеристик, інші ж – необхідність чи порушення норм, які склались, живильну силу міфів, легенд, притч, казок.

   Найповнішу спробу вивчити химерну прозу здійснив А. Кравченко у праці "Художня умовність в українській радянській прозі". Він відштовхується від думки, що одним із центральних питань поетики химерної прози є умовність або нежиттєподібність (поняття вживаються як синоніми), бо якраз деформація реальних зв’язків є характерною для химерної прози, тому теоретичне вирішення його послугує аналізу течії в цілому.

Витоки химерного роману сягають іще "Енеїди" І.П. Котляревського, яка утвердила в українській літературі нові принципи художнього освоєння дійсності, народний світогляд. Близькими є також "Конотопська відьма" Г. Квітки-Основ’яненка, "Марко у пеклі" О. Стороженка, "Співомовки" С. Руданського, "Лісова пісня" Лесі Українки, "Тіні забутих предків" М. Коцюбинського, "Вечори на хуторі біля Диканьки" М. Гоголя. При всій різності цих творів, співзвучності знаходимо у високому синтезі набутків народної творчості з літературними прийомами, в осмисленні фольклорного світобачення. Отже, ми можемо говорити про національні витоки, власне підґрунтя химерної прози, яка не була запозичена. Це явище являє собою синтез національних фольклорних набутків і літературної традиції. Тому найвідповіднішим даному явищу є і сам термін химерний. Химерна проза — письмо, насичене міфологічністю, філософськими роздумами, художньою умовністю.

Ознаки химерної прози:

1. Використання міфів.

2. Міф не має хронотопу.

3. Присутність химерних образів.

4. Межа між світом реальним та ірреальним стерта.
Запитання для самоперевірки


  1. У чому полягає своєрідність «химерної прози» в українській літературі? Чому, на вашу думку, для цього феномену в літературі використано саме таку назву?

  2. Чому виникає цей стильовий напрям саме у 60-70-х рр.? Як сприймалися такі твори критикою та читачами?

  3. Назвіть представників цього напряму в українській літературі 60—80-х рр

  4. Який із означених творів вас особливо зацікавив? Висловіть своє ставлення до творів «химерної прози».

  5. Назвіть відомі вам твори світової літератури, суголосні за стилем із українською «химерною прозою». Чи має вона власне національне коріння? Відповідь аргументуйте.


Література

1. Гром’як Р. Літературний словник-довідник. – К., 1997.

2. А. Кравченко. Історія української літератури ХХ ст. — Кн. 2. — К., 1998.

2. Мовчан Р., Авраменко О., Пахаренко В. Українська література: Підруч. для 11 кл. – К., 2011.

3. УСЕ: Універсальний словник-енциклопедія. - К., 1999

4. Чайковська В. Українська химерна проза: історія народження терміна. – Житомир, 2006.

  

Сучасна «молода» українська література

Тема 13: Сучасна поезія: загальні зауваження до характеристики літературного явища

План


  1. Проблематика та тематика сучасної лірики, художні особливості (гра зі словом, образом, «чужим» текстом, наскрізна іронічність).

  2. Поліфонічність ліричних голосів, присутність різних стильових тенденцій в поезії Л.Талалая, П.Мовчана, Б.Нечерди, В.Герасим’яка, І.Іова, В.Махна, І.Малковича, О.Лишеги, Н.Дзюбенко, А.Мойсієнка, І.Андрусяка та ін.

Сучасна українська література побудована на фундаменті вікових традицій і водночас це якісно новий продукт сучасного глобалізованого інформаційного світу. Основною ознакою сучасної літератури є її транснаціональний характер, що виявляється в спробі письменників-сучасників розв’язати глобальні вселюдські проблеми.

Сучасні українські письменники намагаються подолати «провінційність», «окремішність» нашої літератури. Тому оцінки художніх творів українських митців слова часто неоднозначні, іноді діаметрально протилежні.

Сучасна письменниця Н. Сняданко каже: «Українська література не призначена для читання. Її можна цитувати, за неї можна страждати, її можна любити, за неї боротися. Але для читання вона надто болісна, надто консервативна, надто багатовимірна, надто елітна»?

Критика виділяє літературу елітну, маргінальну (тобто призначену для вузького читацького кола).

На противагу такій літературі визначають також так звану масову, актуальну літературу (призначену для певного читацького кола, яке й визначає читацькі пріоритети).

Що становить собою сучасна українська поезія?

Сучасну українську поезію творять представники різних поколінь. Поети «старшого» покоління концентрують увагу на філософському осмисленні життєвої проблематики (І. Драч, Б. Олійник, І. Калинець, Д. Павличко).

У тематиці й проблематиці акцентують увагу на проблемі взаємозв’язку людини й Всесвіту, ширше — на філософському осмисленні проблеми людського буття, що виявляється у відповідальності людини перед природою й суспільством. У цей період повертаються до другого мистецького життя твори літератури початку ХХ ст., актуальними стають багато мистецьких ідеалів тієї доби.

Поети «середнього» покоління активно розвивають урбаністичну тему, віддають належне футуристичним традиціям, оригінально поєднують християнську етику з гуцульською язичницькою міфологією (В. Голобородько, В. Герасим’юк, І. Римарук, В. Цибулько). Провідними мотивами стають роздуми про сенс людського буття, про роль рідної мови як чинника становлення особистості.

Ще однією особливістю сучасної української поезії є феміністична течія, представлена іменами О. Забужко, Л. Таран, Л. Голоти, І. Жиленко, Л. Гнатюк.

Другою важливою ознакою цього періоду є розширення жанрового, стильового, мовного спектру української поезії, яку одні літературознавці називають постмодерном, інші це заперечують.

Отже, сучасна українська поезія віддає данину усім відомим словесно-мистецьким експериментам, усе ж спираючись на літературні традиції й живлячись народнопоетичними джерелами. Щоб сприймати модерну лірику початку XXI ст., треба, на думку сучасного поета Петра Мідянки, «мати відчуття не тільки мови, а й слова…В поезії рівень «зрозуміле-незрозуміле» не головний. Тут важить чуттєве начало, а не раціональне».

Сучасний поетичний простір в українській літературі представлений такими митцями:


Андрусяк Іван Михайлович (нар. 28 грудня 1968, с. Вербовець, Косівський район, Івано-Франківська область) — поет, прозаїк, літературний критик, перекладач.
       Увійшов у літературу на початку 1990-х як учасник літературного угруповання «Нова деґенерація», до якого також входили Степан Процюк та Іван Ципердюк. Критика вважає його одним із чільних поетів покоління «дев’ятдесятників». 
       Прихильник герметичного поетичного дискурсу, творча еволюція - від неомодерністських, декадентських мотивів ранньої творчості до символічно-асоціативного письма «Часникового соку», витриманого в рамцях неомодерного світовідчуття, але класичної поетичної форми. Виробив власну впізнавану поетичну манеру, базовану на метафоризмі («Андрусяк пише метафорою, якої нема» - Т. Девдюк, «Критика»), яку критика називала «плаваючою семантикою» (А. Дністровий, «Книжник-review»).

Проза Івана Андрусяка характеризується як «густа» символічна метафорика з активним використанням діалектів. Тематично автор досліджує психологію людини в символічно-межових ситуаціях на матеріалі Гуцульщини 1940-50-х років. 


       Із 2000 р. активно виступає як літературний критик (часописи «Книжник-review», «Книжковий огляд», «Кур’єр Кривбасу», «Кальміюс», «Березіль», «Сучасність» та ін.), аналізуючи здебільше поезію й обстоюючи моральні принципи в літературі та розмежування «високого письменства» й «попси». Лауреат першої премії конкурсу видавництва «Смолоскип» (1995), літературних премій «Благовіст» (1996) та ім. Бориса Нечерди (2002). Член АУП. Живе і працює в Києві.

Поетичні збірки:
       «Депресивний синдром» (в кн.: Нова дегенерація. Івано-Франківськ: Перевал, 1992) 
       «Отруєння голосом» (К.: Смолоскип, 1996) «Шарґа» (Львів: Лір-Артіль - Піраміда, 1999) 
       «Повернення в Ґалапаґос» (Донецьк: Бібліотека часопису «Кальміюс», 2001) 
       «Сад перелітний» (Львів: Кальварія, 2001 / серія «Ковчег») 
       «Дерева і води» (Харків: Акта, 2002 / серія «Ars poetica») 
       «Часниковий сік» (К.: Факт, 2004 / серія «Зона Овідія») 
       «Храбуст» (Донецьк: Бібліотека часопису «Кальміюс», 2006) 
        Проза:
       Вургун (К.: Діокор, 2005, до книжки увійшли повість-метафора «Реставрація снігу», новела «Шарґа», роман-новела «Вургун») 

Іван Андрусяк - поет української ментальності. Тематично й психоемотивно його твори пов'язані з характерним для українця конфліктом примітивного, міфологічного, народнопісенного начала, незіпсутої цивілізацією душі з цинізмом навколишньої дійсності. ("супер-его").

Починаючи зі збірки "Отруєння голосом" (1996), поезія І.Андрусяка стає ліричнішою, світлішою й трохи терпкою, не втрачаючи водночас своєї різкості, намагання шокувати читача. Автор по-новому розкрився в інтимній ліриці, зосередився на внутрішньому світі, на розмовах з Богом, який "мовчав" у попередніх збірках.

Благословить не бог, а босх
рукою відгорнувши ґражди
і ми підем в ґалапаґос
спокійно гордо і назавжди...
(Збірка "Депресивний синдром", 1992)
Я помираю вас. Така печаль.
Така зоря над віком перестане.
Говорить Бог: Прости мені, Іване,
прости мені за те, що я мовчав.
(Збірка "Отруєння голосом", 1996)

Творча еволюція, постійний пошук притаманний, напевне, кожному справжньому митцеві, тим разючіші зміни, які простежуються від збірки "Депресивний синдром" до збірки "Дерева і води". Тут усе той же потужний і непередбачуваний І.Андрусяк, але тут ні тіні страху, комплексів, "шокової хірургії" - всього, що так вабило/відштовхувало в ранніх творах. Натомість розважлива, плавна, довірлива розмова з читачем про красу і відчуття краси, творчість і пізнання її, ширше - про людину і людське в ній. Вочевидь, таки не про "дерева і води" розказує автор, а про містичні глибини свідомості. Поет оригінально й майстерно трактує несказане і несказанне крізь призму власного світосприйняття.

Інтелектуально насичені твори І.Андрусяка мають одну характерну рису: автор уміє одним лише називанням потрібного йому культурологічного явища чи контексту вводити його в тканину власного твору, таким чином цитуючи не образи, а витворювані цими образами емоції:

на погнутому тлі
кучерявої гущавини
бачив знуджену тінь
недобитого каменем авеля...
("ти деревам шептав")
дмухаєш на метелика
щоб не обпектися бо якщо є метелик
то поблизу має бути вогонь і якщо є камень
то поблизу має бути сізіф


помішаний на цьому камені
("ріка-2")
Ця збірка - спроба говорити про те, що відбувається саме нині, спроба максимально відобразити ту реальність, яка ще в процесі, а тому й осмислити її в цілості не можливо.
вартовими земля засіяна
за хрестами вола і степ
україною світло-синьою
небо визбиране цвіте
ополченці виходять хмарами
замикаючи гирла вод
ми не віримо ми не маримо
ми самі собі цей народ
("облога")

Природа - людина - вища сила і гармонія - ці три явища надають збірці "Дерева і води" натурфілософської наповненості. В останній збірці поета зросла також роль символу, причому символи здебільшого тяжіють до спокою, сталості.


Герасим'юк Василь Дмитрович народився 18 серпня 1956 року у Караганді, де відбували заслання його батьки. Дитинство провів у Прокураві. Тут закінчив неповну середню школу, а середню — у Коломиї. Вірші почав писати ще у початкових класах.  Починаючи з 1972 року, Герасим'юкові вірші все частіше з'яв­ляються на сторінках районної газети. Після закінчення се­редньої школи успішно складає екзамени і стає студентом філологічного факультету Київського державного університе­ту імені Тараса Шевченка. 

Від перших віршів до першої поетичної збірки («Смереки», К., 1982) поет ішов 10 років і прийшов уже сформованим поетом. Він чинив власне першовідкриття Карпат як світу особливого співжиття людини й природи. Назва збірки немовби нав'язувала до традиціоналізму версії гуцульського локального патріотизму. Смеречки й потічки на той час уже заполонили українську поезію й естраду. Але в Герасим'юка смерека — не окраса ландшафту, а величина міфотворча, аналог світового дерева чи дерева життя і роду. У цій збірці Гуцульщина поставала не етнографією і не екзотикою, не щемливою лірикою і не грайливою бравадою, а магією позачасовості: вічність гір розряджає людський час у світове безчасся, і «тінь незриму» неназваної миті щастя «століттями лататиме павук». Стихії й сили цього простору — повітря, вітри, води-потоки.

Його поезія і досі пахне смерекою і чебрецем. Де­бютуючи у літературі збіркою «Смереки», він передрікав: «Я напишу такі вірші, у яких кожна відчімхана галузка повто­риться, наче крик у горах». Поетові справді не байдужі еко­логічні проблеми. 

Пізніше поет напише вірші про безіменних героїв УПА, про зірвані криївки і карагандинські бараки. Про це тоді не можна було й думати , не те що говорити вголос, а тим більше — писати. Навряд чи знайдеться в сучасній українській літературі книжка з такою ж силою вираженого у ній трагіз­му історії. У віршах «Кілька хвилин Першої світової», «Ста­ровинний хор», «Фантастичний етюд» найяскравіше просту­пає ненависть ліричного героя до всього того потворного і трагічного, що несуть каламутні води історії. 

У 1986 р. у Києві вийшла друга збірка «Потоки». Назва також не довільна: потоки — одна з тих стихій, що творять космос Карпат. З потоками колобродять інші стихії, інші сили Карпат — гордовиті верхи, затаєний ліс, нездоланний всеєднавчий і всероз'єднуючий вітер, вічнозримі небеса, то глухонімі, то вогненномовні, — всі ці стихії живуть у авторі не як натуральність, а як витворена ним самим міфопоетика. В цьому герці порозуміння зі світом поет не сам — з ним тіні далеких і ближчих предків, з'яви забутих опришків, карпатські дебрі, верховини, оселища, самі назви яких звучать, мов чаклунська магія, мов голоси з інобуття правічності: Брустури, Прокурава, Космач, Монгели, Завоєли, Ґреґіт, Рушір, Шешори, Ворохта…

Третя збірка — «Космацький узір» — з'явилася вже в роки «гласності» (К., 1989); у ній знайшло вихід і те, що нагромаджувалося в душі, тамувалося раніше, відлунюючи розкиданими в просторі голосами, і те, що визрівало в атмосфері суспільного піднесення 80-х рр. У «Космацькому узорі» багато тяжких роздумів про негаразди власні, своїх ровесників і своєї нації («Ми на камінь поклали мечі…», «Ми все залишили в могилах предків…», «Ми будемо довго криваві роки розгрібати…»). Багато гіркого і розпачливого сказано про світову покинутість. Але й у цій світовій забутості й покинутості ми не самі — бо: «…про стаєньку ветху і маленьку // Співали рідні мати і земля… // Забули тріє царі ту стаєньку. // Ми не забули. З нами немовля». Так обернувся батьків урок — ягня на руках у батька, ягня «на руках у Христа». Наше немовля, якого не можна зрадити, навіть якщо всі зрадять, — і яке не зрадить нас…

Збірка «Діти трепети» (К., 1991) — може, найдраматичніша у творчій спадщині Герасим'юка минулого десятиліття. До неї ввійшли вірші, писані переважно в період піднесення національно-демократичного руху, коли складалися об'єктивні і суб'єктивні передумови для здобуття омріяної державної незалежності України. Ця атмосфера тривог, надій і жадань не могла не відбитися на поетових настроях. Поет відчуває сучасний стан свого суспільства як критичну масу зла. Біблійний мотив гріховності визначає основний тон збірки.

Своєрідним підсумком до тодішнього творчого шляху стала книга «Осінні пси Карпат», що мала підзаголовок «Із лірики 80-х» (Київ, 1998). Це було невелике вибране, як і наступна маленька збірка «Серпень за старим стилем» (Л., 2000). В 1998 році за книгу поезій «Осінні пси Карпат» спільним рішенням Мі ністерства інформації України та президії Спілки письменників України Василеві Герасим'юкові присудили пре­мію ім. Павла Тичини. 

Вершини свого самовираження — свободи самовираження Герасим'юк сягнув у збірці «Поет у повітрі» (Л., 2002), відзначеної Національною премією України ім. Т.Шевченка (2003). Поет дедалі більше тяжіє до «епічного» розгортання своїх візій, що відповідало б суприсутності в його самопочуваннях багатьох часових і подійних зрізів буття, масштабам його асоціативного поля, просторові уяви.

Збірки останніх років – «Була така земля» (2003р.), «Папороть» (2006р.).



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9

Схожі:

Програма з української літератури для вищих навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації складена за концепцією розвитку гуманітарної сфери в Україні iconПрограма з дисципліни "Зарубіжна література" для спеціальностей
Робоча навчальна програма складена викладачем Матійчук О. М. на основі навчальної програми для вищих навчальних закладів І-ІІ рівнів...
Програма з української літератури для вищих навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації складена за концепцією розвитку гуманітарної сфери в Україні iconПрограма для вищих навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації. Укладачі
Культурологія. Примірна програма для вищих навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації
Програма з української літератури для вищих навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації складена за концепцією розвитку гуманітарної сфери в Україні iconРобоча програма навчальної дисципліни дерматологія, венерологія для студентів вищих медичних навчальних закладів ІІІ-ІV рівнів акредитації
За редакцією чл кор. Намн україни, професора Зіменковського Б. С., – Львів, 2015р.; та типової програми навчальної дисципліни : Дерматологія,...
Програма з української літератури для вищих навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації складена за концепцією розвитку гуманітарної сфери в Україні iconПрограма курсу «теорія держави І права»
Програма складена в обсязі навчальних програм для вищих навчальних закладів ІV рівня акредитації
Програма з української літератури для вищих навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації складена за концепцією розвитку гуманітарної сфери в Україні iconПрограма для вищих навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації, які здійснюють підготовку молодших спеціалістів на основі базової загальної середньої освіти
Світова література навчальна програма для вищих навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації, які здійснюють підготовку молодших спеціалістів...
Програма з української літератури для вищих навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації складена за концепцією розвитку гуманітарної сфери в Україні iconМетодичні рекомендації з елективного курсу «косметології» для студентів / магістрів вищих навчальних закладів львів 2017
Методичні рекомендації підготовлені згідно вимог, які передбачені типовими навчальними програмами для студентів медичних І стоматологічних...
Програма з української літератури для вищих навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації складена за концепцією розвитку гуманітарної сфери в Україні iconПрограма для вищих медичних навчальних закладів І ііі рівнів акредитації за спеціальністю 12010105 «Акушерська справа»
С. С. Омельченко – голова циклової комісії, викладач вищої категорії, викладач – методист, крвнз «Кримський медичний коледж»
Програма з української літератури для вищих навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації складена за концепцією розвитку гуманітарної сфери в Україні iconЄдині вимоги до оформлення методичної літератури
Методичний посібник на допомогу викладачам та майстрам вищих навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації / Упоряд.: І. В. Іванова...
Програма з української літератури для вищих навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації складена за концепцією розвитку гуманітарної сфери в Україні iconПрограма для проведення курсів підвищення кваліфікації вчителів загальноосвітніх навчальних закладів різних типів і форм власності
Програма навчальної дисципліни для курсів підвищення кваліфікації вчителів загальноосвітніх навчальних закладів різних типів І форм...
Програма з української літератури для вищих навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації складена за концепцією розвитку гуманітарної сфери в Україні iconПрограма для проведення курсів підвищення кваліфікації вчителів загальноосвітніх навчальних закладів різних типів і форм власності
Програма навчальної дисципліни для курсів підвищення кваліфікації вчителів загальноосвітніх навчальних закладів різних типів І форм...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка