Програма з української літератури для вищих навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації складена за концепцією розвитку гуманітарної сфери в Україні



Сторінка7/9
Дата конвертації21.03.2018
Розмір2.16 Mb.
ТипПрограма
1   2   3   4   5   6   7   8   9

Дзюбенко (Мейс) Наталя Язарівна народилась у червні 1953-го року в місті Миколаєві Львівської області. Закінчила факультет журналістики Львівського університету, займалася редакційною роботою (зокрема, у столичній газеті «День» ).

Збірки віршів «Притча про зорю» та «Перепливти ріку» зайняли почесне місце серед шанувальників її поетичної творчості. Як автор відомого роману «Андрій Первозданний», заявила читачам і критикам про свій незаурядний письменницький дар. Вона – лауреат Всеукраїнської премії імені Олеся Гончара та премії Дмитра Нитченка.

Крім того, автор аналітичних статей і досліджень з питань голодомору 1932-33-х років, опублікованих у різних періодичних виданнях, і книги «День і вічність Джеймса Мейса» – в якій зібрані матеріали історичних досліджень її чоловіка, відомого наукового діяча і професора Києво-Могилянської академії. «Індіанець за походженням, громадянин США, він був адвокатом України у світі. Одним із перших почав боротися за те, щоб український голодомор визнали геноцидом, щоб молода українська держава утвердилась у цивілізованій світовій спільноті».

Світлій пам’яті свого чоловіка присвятила Н. Дзюбенко нову збірку поезій «День холодного сонця», презентація якої відбулась у червні цього року в приміщенні Національної Спілки письменників України на ювілейному творчому вечорі поетеси. За словами Наталі Дзюбенко-Мейс, «Джеймс – яскрава константа, котра своїм життям і своїми діяннями повертає справжній зміст історії і прочитує складний зміст реальності». Саме йому, американському політологу й історику, належить пропозиція запалити свічку – в оселі кожного, хто небайдужий до історичної пам’яті України. Відтоді кожного року, в останню суботу листопада – у вікні кожного свідомого українця (в якому б куточку світу він не знаходився) – мерехтить вогник свічки, яка стікає воском – ніби слізьми. Життя чоловіка Наталі Дзюбенко схоже на спалах яскравої свічки, що висвітлила замасковану часом історичну суть і наповнила немеркнучим змістом життя самої поетеси, залишивши в ній незгасаюче життєдайне тепло.

Завдяки зустрічі двох близьких по духу талановитих людей, двох неординарних особистостей – утворився новий світ. Прізвище Мейс залишилося не тільки в її паспорті, а і в документах цілої історичної епохи нашої держави. Яке ж воно різнобарвне й непередбачене наше земне життя! І нехай швидкоплинне – та залишаються посіяні зерна, посаджені дерева, нові дослідження й відкриття...А ще розпочаті справи – які стануть для когось дороговказом, а, можливо, і сенсом цілого життя.. І пам’ять серця, що не вмирає. І поезія. І любов.

... Мимо проходжу
Своєї любові і друзів.
В змученім зорі
Мерхне, твердішає лід.
Видимість руху
У завороженім крузі,
Винна сама,
А проклинаєш весь світ...
Враз зупинюся:
Мене хтось так болісно кличе.
Нащо я тут,
У чужому будинку й житті?
Й ця суєта, непотрібна й така войовнича:
Істини всі
Надзвичайно короткі й прості..
Треба любити!
Руки кохані й роботу,
Дощ і вікно,
Суєтних буднів заков.
Враз зупинюся
І зрозумію: достоту 
Тільки любов...
Тільки любов...
І любов... 


Любов – один із найцінніших скарбів, якими володіє людство. Вона живить душу, випромінюючи в ній світло і тепло. Наталя Дзюбенко назвала це почуття найгеніальнішим і найзагадковішим серед усіх відкриттів. Перед ним бліднуть найдосконаліші форми пензля й пера:

Наталя Дзюбенко-Мейс в пориві відвертя й довіри оголює перед читачем найвразливіші струни своєї душі. І, водночас, відчиняє вікно в бездонний світ філософського осмислення законів і форм і світобудови. 



Не доторкайсь – болить. І ради Бога,
Не треба показного співчуття,
Це все таки, надіюсь, ненадовго,
Лиш на одне-однісіньке життя...
PS


Соломія

Усе спізнать. І не бажать нічого.
У горлі власнім затиснути мить.
Вогонь горить. Але вогонь не стогін,
Навіть якщо життя в ньому згорить.


Хитаються осінні екіпажі.
Жалюче сонце слави. Самота.
Піднесена. Ославлена. Зневажена.
І все-таки... І все-таки свята.


Одне лице у різних іпостасях.
Згоря самотній голос, як свіча.
Скидає осінь вицвілі прикраси.
Зліта накидка з ніжного плеча.


Хтось ловить погляд. Пада на коліна.
Втиска троянди в рученьку бліду.
В Європі голос – голос України.
Стефаник плаче в третьому ряду.


Уже Варшава. Рим. Париж і далі.
Князі, барони, голосний райок...
Який далекий голос у печалі!
Який у пісні проминальний строк!..


У Львові скажуть: нащо стільки пристрасті?
Ляга дорога знов на чужину.
І тільки листя... листя... листя... 
Вкраїнської берези на кону... 

*****

Жаринка – з горючої рани, –

В долоні твої я лечу.

Болить вона, але не тане.

Запалюй свічу, мій коханий!

Запалюй свічу!

В печалі і вічній скорботі,

У неперебутній біді.

Багато ще носимо потай…

У пам’яті довга робота,

Однакові очі у вдів…

І буде довіку боліти

Цей хліб пресвятий на столі,

За словом Нового Завіту

Вклонімось землі, мої діти,

Вклонімось землі!

Ще руки до нас простягають

Опухлі батьки й матері,

І не кажіте: «Не знаєм», –

Бо літо було урожайним,

І сонце було угорі,

А діти в лахмітті… Руїна

І безмір людського плачу…

Була в них єдина надія,

Що їх пригадає Вкраїна

Й запалить свічу.

Згадає жнива оті чорні,

Червону мітлу і торгсин…

Так вовчо повзли людомори

По наші серця і комори,

По хліб наш, і жорна, і млин.

Збирались ми надто повільно,

Наш голос ще світ не почув.

Вдовину, сирітську, нетлінну

Запалюй свічу, Україно!

Запалюй свічу

Від іскри кожен порохом займався,



писали, пишемо собі на безголов’я:

І той, що лиш рядком запам’ятався

І той, що за строфу згубив здоров’я

Іван Іов


Іов Іван Павлович народився 2 жовтня  1948 року в селі Кам'янка Апостолівського району на Дніпропетровщині у родині інженера. Після закінчення одинадцяти класів школи працював токарем на паровозоремонтному заводі, служив ув армії. У 1974 році закінчив філологічний факультет Кам'янець-Подільського педінституту. Викладав українську мову та літературу в школі, працював у редакціях газет Івано-Франківська, Хмельниччини та Київщини, працював асистентом оператора кінокорпункту «Укркінохроніка», редагував щомісячний вісник «Позиція» у Хмельницькому. Останні роки життя перебував на творчій роботі.

Помер 4 лютого 2001 року після тяжкої та тривалої хвороби.



Є автором поетичних збірок:

«Стяг золотої гілки» (1983,),

«Світло рідної хати» (1989),

«Книга перша» (1992),

«Рукопис» (1995),

«Чернетка» (1996),

«Періодична система слів» (1997),

«Каліграфія» (1997),

«Великдень долі» (1998),

«Невибране» (1998),

«Словопис» (2000).

Посмертні збірки поета:



«Мене вам дав Господь» (2001)

«Віск іксів» (2001)

«Вічністю живемо» (2001)

«Любіть мене врожаєм і землею», вінок сонетів (2002)

Поетика І. Іова характеризується плідним симбіозом традицій і новацій національної літератури. «Козацьким бароко» назвав у свій час деякі авангардні тексти Івана Іова Олег Бурячківський, мотивуючи це тим, що поети українського бароко дуже полюбляли «витівки», пізніше охрещені авангардними. Поетичне слово Івана Іова закорінене в традиції українського фольклору, барокової поезії.

У Івана Іова свої естетичні засади, з огляду на які він творить, своя манера письма, свої художньо-виражальні засоби. Поет цей самобутній не тому, що пише подекуди надмір ускладнено, а тому, що в його поезії присутнє органічне начало, властиве лише цьому автору. Тут тобі і свіжа метафора на метафорі, звуковий перелив алітерацій і розкутий плин верлібру, добротні рими і простеньке, але зігріте сердечним теплом письмо.

Цікавим є цикл паліндромів. Це зразок сучасної модерної української поезії. Для чого, здавалося б, вишукувати слова, що читаються однаково зліва направо і навпаки? Але якраз у цьому невичерпні можливості людської фантазії, словотворення, без чого немає живого руху, все стає гладеньким, прилизаним, і… примітивним.

… Козак з казок: «Бувалому булаву б…»

Ого силак — дідька лисого!

Тну бунт і мить ратну —

бунтар тим!…

Освоїв автор і таку віршовану форму, як монорим. Монорим – це вірш, в якому всі рядки пов’язані однією римою:



Заклято дивляться

то в очі, а то в рот,

де сльози - креовот,

і крізь них — анекдот…

Вірші, написані так, що початкові букви рядків, прочитані згори вниз, утворюють слово або навіть ціле словосполучення, називається акровіршами.



І Овва!Характерних козацьких облич,-

Воловодять турецькі, горбаті мотиви…

А в душі ходить з виляском парений бич

Ніби знову чотири всю ніч молотили.

І вуста пересохлі, пекельні вуста,

Отверзаються: кінь, щоб мальований встав —

Виніс в поле, де пісня, як тиша густа.

Взагалі, поезія Івана Іова – вже в заголовках його віршів. Хіба не стрепенешся, прочитавши: «Баба долонею бахнула в бубен»? Пробігаємо очима:



Бавиться в звуки, які не ввібгать -

в брагу, в бурду, у барвисті обруки,

у боротьбу і братерство багать.

Брилами падають бронзові брівки —

вибила бубну майбутнім боям… 

Алітерація на літеру «б». Поет повиписував десятки слів, що мають цю букву, та секрет його успіху – в умінні витворити з цього безладного лексикону не тільки звукову гармонію, але й смисл.

Тому можна стверджувати, що новаторство Івана Іова – це не гра, а клопітка, важка дослідницька робота, науковий експеримент над Словом і його можливостями.

За видатні заслуги в галузі літератури правління Міжнародного дослідного інституту включило ім'я І. П. Іова до Міжнародного довідника «Людина року — 2000», що видається Американським біографічним інститутом.


Лишега Олег Богданович народився 1949 року в Тисмениці в родині вчителів на Івано-Франківщині — його батько викладав іноземні мови у школі, а мати була родом із Запорізької області, та викладала у Тисмениці українську філологію та малювання. Дід та прадід Лишеги були кушнірами. Його бабуся все життя прожила у Тисмениці, але померла та була похована у Польщі.

В дитинстві Лишега навчався в художній школі. У 1968 році вступив до Львівського університету, де вивчав англійську філологію та вперше прочитав Ясунарі Кавабату, якого називає своїм учителем .Протягом останнього року навчання Лишегу було відраховано з університету за участь в неофіційному літературному колі «Львівська богема» та публікацію в самвидавному альманасі «Скриня», у якому Григорій Чубай розмістив першим вірш Лишеги «Віч-на-віч». Наприкінці 1971 року Лишега на квартирі Віктора Морозова у Львові зустрічав Василя Стуса, який повертався з лікування у Моршині незадовго до свого арешту.

Починаючи з 1972 року Лишега проходив службу в армії у Бурятії, де з 1974 року почав викладати англійську в сільській школі. В Бурятії Лишега зацікавився китайською філософією та літературою.

Після повернення з армії Лишега працював на хутряній фабриці у Тисмениці, пізніше  — художником-декоратором сцени на кінофакультеті Київського державного інституту театрального мистецтва, що розташовувався у Лаврі. Товаришував з поетом Миколою Воробйовим, великий вплив на нього справив художник Григорій Гавриленко. У Києві Лишега одружився з телережисеркою Дарією Ткач, разом з якою згодом співпрацював над створенням кількох фільмів. З 1984 року в Лишеги починається «глиняний період», в цей час він випалював глечики у сосновому лісі на Виноградарі.

Лишезі було офіційно заборонено публікуватися з 1972 по 1988 роки. Перша його книжка під назвою «Великий міст» з'явилася у 1989 році, а вже через рік вийшла друком збірка «Оповідок давнього Китаю», до якої увійшли історії, перекладені ним разом з «совєтським капітаном» Ігорем Зуєвим — Зуєв робив переклад з китайської, а Лишега займався літературною обробкою.

У 1997–1998 роках Лишега відвідав  Пенсильванський університет, отримавши стипендію Фулбрайта. Цей рік він жив у Лемонті,Пенсильванія, де працював над перекладами та укладанням антології.

У 2003 році Вірляна Ткач, режисерка мистецького об'єднання «YARA», поставила виставу за віршем Лишеги «Либідь», а 8 квітня 2011 року у Нью-Йорку в театрі «Ля МаМа» відбулася прем'єра вистави за мотивами поеми «Ворон», написаної Лишегою у 1987 році.

Лишега відносить себе до поетичної традиції, що визначається іменами Івана Франка та Богдана-Ігоря Антонича.

Лишега перекладав українською твори Томаса Стернза ЕліотаЕзри ПаундаДевіда Герберта ЛоуренсаМарка Твена, М. Лаурі, Генрі Девіда ТороСильвії ПлатРоберта Пенна Воррена та Джона Кітса. Протягом свого перебування у США він оголосив про намір написати книгу під назвою «Америка», до неї мали увійти переклади Роберта Фроста та враження Лишеги від США. У 2010 році він повідомив, що працює над книгою «Америка емеральда».

На початку 1990-х років Лишега почав займаєтися дерев'яною скульптурою, зокрема на творчому вечірі, що відбувся у 2008 році в арт-кав'ярні «Квартира 35» та був присвячений Григорію Круку, Лишега зазначив: «Поезія живе у різних формах, і література — це далеко не абсолют поезії. Поезія може жити усюди, зокрема і в скульптурі. На відміну від живопису, який потребує денного світла та тіні, скульптура є продуктом ночі і найбільше наближена до музики. Різьбярство — це алхімія дерева, це алхімія запаху, кольору й навіть слова». У 1993 році за свої скульптурні роботи отримав диплом ІІІ Міжнародної бієналє «Імпреза», яка проходила в Івано-Франківську.

Перша збірка Лишеги під назвою «Великий міст» (1989) була видана, коли Лишезі вже виповнилося сорок років. Збірка складалася з двох частин, перша з яких отримала назву «Зима в Тисмениці», до якої увійшли вірші, написані у другій половині 1970-х років.

До другої поетичної збірки Лишеги, яка побачила світ у 2002 році під назвою «Снігові та вогню», увійшла половина віршів з «Великого мосту», загалом до двох збірок увійшло тридцять чотири тексти. Сам Лишега, коментуючи ощадливість, з якою він пише вірші, зауважив, що кожен літературний твір для нього містить свій еталон часу, і розуміння цього певним чином споріднює його з Тарасом Прохаськом. Якщо спочатку він відчував, що в нього є моральне право написати «один вірш на рік», узагальнюючи «отой річний досвід, який перейшов через вогонь, через воду, через сніг», то згодом йому здалося, що написати один вірш за десять років буде цілком достатньо.

До збірки прозових творів Олега Лишеги, виданої у 2010 році літературною агенцією «Піраміда», увійшли оповідання «Море» (видане у 1997 році під назвою «Квіти в темній кімнаті»), «Людина в просторі», «Відчуття весни» та «Розмова тіней», оповідання київського періоду «Син», «Голос» та «Портрет», п'єса «Друже Лі Бо, брате Ду Фу..», есеї «Флейта землі і флейта неба» та «Adamo et Diana» (де розповідається історія Київської школи поезії), а також «Балачки з Прохаськом», видані раніше у серії «Інший формат». Ці твори писалися Лишегою протягом тридцяти років, до книги також увійшли фрагменти загубленого фантастичного роману Лишеги під назвою «Пава».

Видавництво А-ба-ба-га-ла-ма-га анонсувало появу збірки творів Олега Лишеги під назвою «Поцілунок Елли Фіцджеральд» на вересень 2012 року, але згодом дату видання перенесли на 2013 рік.

Лишега — перший український поет, якого було нагороджено премією ПЕН-клубу за поетичний переклад. Вручення нагороди йому та його перекладачеві Джеймсу Брасфілду відбулося 15 травня 2000 року в Театрі Волтера Ріда в Лінкольн-центрі. Член журі, американська поетка Рейчел Гадас зокрема зазначила: «Лишега веде нас до ноктюрного світу, де темні дерева, заледенілі стави та невидимі істоти віщують появу альтернативного всесвіту, де можна будь-що втратити та віднайти».

18 січня 2013 року було оголошено, що Олег Лишега став лауреатом премії «ЛітАкцент року — 2012» в номінації «Художня література» зі своєю збіркою «Великий міст».



PS

ПІСНЯ 551

Поки не пізно – бийся головою об лід! 
Поки не темно – бийся головою об лід! 
Пробивайся, вибивайся – 
Ти побачиш прекрасний світ!
Короп – той навпаки, зануриться в глибини, 
Втече на саме дно – 
Та короп і служить для того, 
щоб колись бути пійманим, раніш чи пізніше.. 
Але ж ти людина – тебе не впіймає ніхто. 
Коропи – ті не такі. 
Цілі століття повільно осідають 
Їхні зграї, полохливі і темні, – 
Вони віддаляються в протилежний бік – 
Бач, наше століття давно поспішає вслід? – 
Торкається плавником як рукою їхніх плавників 
І втікає.. ти покинутий? – але ж ти людина – 
Не відчаюйся – ти проб’єшся. 
Поки не пізно – бийся головою об лід! 
О прекрасний неозорий засніжений світ..

ПІСНЯ 212

Так багато суперзірок, порослих очеретом.. 
Десь там Том Джонс 
Співає про зелену-зелену траву.. 
В таку ніч місячними борами 
Водять хороводи опеньки, 
Притрушені цинамоном.. 
Як би я хотів пуститись знову 
Тим Чумацьким Шляхом назад, 
Поорати ще теплий пил.. 
В таку ніч 
Відкриваються найбільші оперні театри – 
Для тих, хто в морі, для тих, хто не спить 
Елла Фітцджеральд 
Мажеться глиною голубою – 
Ми не пропадем у цьому світі! 
Ніколи, ніколи не сумуватиму – 
Зовсім як дерево низенько над водою

Малкович Іван Антонович народився 10 травня 1961 року в Березові Нижньому на Івано-Франківщині. У 1976 році після закінчення місцевої школи вступає на скрипкове відділення Івано-Франківського музичного училища імені Д. Січинського. 1980 рік — закінчує Івано-Франківське музучилище та вступає на філологічне відділення Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка.

6 січня 1981 року виходить його перша велика поетична публікація у «Літературній Україні» із вступним словом Д. Павличка. Друкувався в журналах "Київ", "Жовтень", "Дніпро", літературному альманасі "Вітрила", газеті "Літератрна Україна". 

Член Спілки письменників з 1986 р.

Автор п'ятьох «дорослих» поетичних книг: «Білий камінь» (1984), «Ключ» (1988), «Вірші» (1992), «Із янголом на плечі» (1997), «Вірші на зиму» (2006). 

У 1981 році ще 19-річним юнаком на всеукраїнському літературному семінарі в Ірпені таємним голосуванням кількох сотень літераторів І.Малковича було обрано «Найкращим молодим українським поетом». 

Публікацію першої поетичної збірки «Білий камінь» відстоювала легендарна українська поетеса Ліна Костенко. «Найніжніша скрипка України» — так назвала молодого поета Ліна Костенко у видавничій рецензії на «Білий камінь» 

У 1985 році, отримавши диплом філолога-україніста Київського університету імені Т. Г. Шевченка, кілька місяців працює у школі вчителем української мови та літератури. У 1986 році переходить на посаду редактора дошкільної літератури у видавництві «Веселка». У 1986 році став (наймолодшим на той час) членом Спілки письменників СРСР. 

1987 рік — переходить на посаду редактора відділу поезії у видавництво «Молодь», де у 1988 році виходить друга його поетична збірка «Ключ».

У 1989 році поет долучається до організації першого молодіжного пісенного фестивалю «Червона Рута». З 1991 до 1992 року працює в редакції дитячого журналу «Соняшник». З 1992 року працює на посаді головного редактора дитячих програм «Укртелефільму». У 1992 році у створеному власному видавництві «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» видає першу книжку — «Українську абетку». Того ж року виходить третя поетична збірка «Вірші». 1994 році у видавництві «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» виходить перше видання «Улюблених віршів». У 1997 році побачила світ четверта книга поета «Із янголом на плечі»
У 2002 році Форум видавців у Львові визнає «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГУ» найкращим видавництвом року в Україні. У 2004 році видавництво «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» отримало право на створення філії в Москві, і того ж року Форум видавців у Львові визнає Івана Малковича найкращим директором видавництва в Україні. Тоді ж Іван Малкович став кавалером Міжнародного ордену усмішки (свого часу цю нагороду отримували Папа Іван-Павло ІІ, Астрід Ліндґрен, Сєрґєй Образцов, Дж.Роулінґ та ін.) 

У 2005 році у видавництві «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» виходить перше видання «100 казок. 1-й том», а також п'ята поетична книжка Івана Малковича «Вірші на зиму». 

З 2008 року Іван Малкович починає видавати в «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-Зі» «дорослу» літературу. У 2009 році у видавництві виходить «Дитяча Євангелія» з благословіннями Предстоятелів найбільших традиційних християнських церков в Україні.

Іван Малкович — редактор, упорядник, автор та перекладач кількох десятків книжок для дітей. «Це людина, маніакально віддана ідеї «особливо якісної української книги». У 2004, 2008, 2009 рр. входить до «ТОП-100 найвпливовіших людей України» щорічного рейтингу журналу «Кореспондент». 

Поезiя Iвана Малковича проголошує безумовну естетичну вартiсть краси, народженоï з глибин нацiонального духу. Читаючи його вiршi, ми вiдчуваємо ïх схожiсть iз модерновою поезiєю 20-40-х рокiв (П. Тичина, Є. Плужник, Б.-I Антонич, В. Свiдзiнський). Саме тому творчiсть Малковича та iнших представникiв новоï генерацiï можна вiднести до постмодернiзму в украïнськiй лiтературi.

Поезiю I. Малковича не можна читати швидко, лише очима. Перший же прочитаний вiрш вимагає ще раз повернутися до першого рядка, читати серцем, розчиняючись у красi художнiх образiв. Дивним здається нам навколишнiй свiт митця, але досить лише подивитися на нього поетовим поглядом 


- i перед нами розривається найпотаємнiша суть кожноï деталi буття, природи, 
явища  - усього того, що становить наше життя.

Я загубив свiй ключ: я голочку соснову 
Назвав своïм ключем 
- i загубив чомусь...
 - зiзнається I. Малкович.

Усього два рядки - а який глибокий символ! "Ключ" - як зв'язок iз своïм родом, корiнням, без нього неможливо вiдiмкнути дверi до оселi (читай iсторiï) багатовiковоï родини, тож i доводиться "до дверей тулитися". Але чому цей "ключ" - "голочка соснова"? "...Чому так пахне вiн менi, // як голочку сосни у пальцях розтираю?" В уявi виникає образ розтертоï сосновоï голочки, навiть 


вiдчувати терпкий присмак хвоï, ïï свiжий запах. I раптом 
- як осяяння: природа! Ось де наше корiння, ось що споконвiчно стоïть "при 
родi": навколишня краса матерi-землi, ïï багатство й щедрiсть. I 
нещасною буде та людина, яка загубить ключ вiд усього цього. I вже не буде 
повернення у той "загублений рай" (вiрш "Загублений рай"), вiд якого "на двадцятий поверх корiння не дотягується", "й землi не чуєш". От i настає неминуча розплата за "загублений рай": 

...зiтерлась шкiра: рiже по живому 
Байдужостi пила, iржа цинiзму й лiнi.

Художнiй прийом алегорiï влучно передає стан душi, вигнаноï "з раю", 


- вона "в жалiв крiпачить", а все твоє життя перетворюється у сiре iснування 
"бджоли, що загубила вмiння любити мед". Не менш пронизливою алегорiєю вражає i поезiя "Пiсенька про черешню", у якiй образ черешневоï кiсточки, що 
"просвердлить сорочку тонку" i "ввiйде ... у серденько, як в черешеньку", 
зливається з образом безжалiсноï кулi. "Зводить душу" (знов-таки влучна метафора Малковича) i "старосвiтська балада" "Iз янголом на плечi", в якiй поет вдається до вiчноï теми двобою чистого добра iз жорстокою сiрiстю буденностi. Через баладу "хтось бреде собi самотньо // iз 
янголом на плечi"
. На цiй дорозi життя його "сiрий маятник", "все дужче бухка" у 
спину. "Стогне янгол ледь живий..." пiд вiтром випробувань i мiцними ударами долi. 

Та ми вiримо, що цей "хтось" (я, вiн, ми всi!) обов'язково вистоïть, бо його 


веде вiра у янгола - добро:

"...вуста дрижать гарячi:

янголе, не впадь з плеча".

I з цiєю вiрою приймаємо "З нiчних молитов" побажання  - благословення:


Хай кожен в цiм свiтi спасеться, 
Хай св
iтить з-за темних круч 
Довкола кожного серця
 
В
iри твоєï обруч.

Вірші Івана Малковича перекладено англійською, німецькою, італійською, російською, польською, литовською, грузинською та іншими мовами.


Помітним у літературі залишається  Махно Василь Іванович (нар. 1964 р.) – поет-перекладач, к.ф.н. Член угрупування «Західний вітер».

Василь Махно народився у Чорткові в 1964 р. Закінчив Тернопільський педагогічний інститут  (нині ТНПУ), викладав літературу у Тернопільському університеті, а згодом — у Ягеллонському (Краків).

З 2000 р. проживає у Нью-Йорку, працює у НТШ-Америка.

Автор дев’яти поетичних збірок: «Схима» (1993), «Самотність Цезаря» (1994), «Книга пагорбів та годин» (1996), «Лютневі елегії та інші вірші» (1998), «Плавник риби» (2002), «38 віршів про Нью-Йорк» (2004), «Cornelia Street Cafe» (2007), "Зимові листи" (2011), "Котилася торба" (есеї),2011, "Я хочу бути джазом і рок-н-ролом. Вибрані вірші про Тернопіль і Нью-Йорк" (2013). Його вірші, есе та драми перекладено польською, німецькою, сербською, англійською, литовською, чеською, івритом, іспанською.

Дебютна збірка Василя Махна вийшла у Тернополі 1993 року. Вона має назву «Схима» й нагадує сірого метелика або ж чайку над водою Тернопільського ставу. Перша поезія збірки – сонет «Лінії» підсилює це враження:

І лінії криві. Квадрати чорні.
Господнє слово стратилось в пітьмі,
немов вулкан, звергаючи німі
й пожовклі звуки, начебто мажорні.
І холоди спинилися в зимі.
Часи завітні, мабуть, і потворні,
і потороч на золотій валторні,
і погань в лісі, і святі в тюрмі.
І коли схочеш випрямити їх,
ці лінії, які вкриває сніг
і сліпить очі,
невже не зможеш вижити отут,
валторну взяти в руки золоту,
щоб голови зривало з поторочі?

Риторичне питання, яким завершується вірш, нині видається знаковим і для літературної творчості Василя Махна, і для його реальної біографії, оскільки і ствердна, й заперечна відповідь на нього насправді однакові. «Ні» відрізняється від «так», хіба тим, що веде до подвійного заперечення: «Так, не зможеш вижити отут, валторну взяти в руки золоту…» і «Ні, не зможеш вижити отут…».

Ось і не вір після цього у пророчі властивості поезії. Звичайно, в 1993-му Василь Махно не міг знати, що через сім років переїде до США і стане українським поетом у Нью-Йорку. Майже за Лоркою, майже за Стінґом.

Тернопіль для Василя Махна – це музика юності, яка ніколи не стихне, це посиденьки у кафе «Муза», це вечори «Західного вітру» – поетичної групи, учасником якої був Махно, це бійки район на район у вісімдесятих, і хаос дев’яностих. Легко помітити, як багато автор пише про маргінальних персонажів. Богемні неприкаяні герої, важкі підлітки, безпритульні – вони з’являються і в його поезії, особливо багато їх в «Зимових листах», де до тіней з минулого – «юних щипачів» та завсідників барів – додаються натовпи нью-йоркських бурлак і нелегалів.

Відчуття напередвизначеності всіх доріг та віражів долі постійно проявляється в текстах Махна. У поезіях він щораз обертається в минуле, немов знову й знову проходить незбагненними стежками людського життя, накресленими кимось згори. Подібне містичне світовідчуття пронизує і ранні вірші Махна, і тексти з найсвіжішої на сьогодні збірки 2011 року «Зимові листи». У вірші «Батько» містечко Чортків, у якому народився поет, пов’язане ще не проявленою, але вже накресленою звивистою лінією із Нью-Йорком: точка відправлення й точка прибуття. Вірш подібний до задушевної розмови, що передбачає граничну щирість, хоч би хто виступав співрозмовником ліричного героя – чи хтось сторонній, чи він сам:

знаєш мій батько ровесник Джона який Ленон
коли Джон співав він закладав клему
і закладав також при кінці тижня тому що шофер
щось там ламалось – гасли «свічки» залиті бензином –
бітли літали до Індії – минали зими
і діти квітів ламали стебла і строфи…


знаєш на розі вулиць де батько чекав маму
музика не змінилась я чую її ту саму
і чую як та оркестра збивається з ритму і нути
і Джон що лежить на асфальті – застрелений у Нью-Йорку –
в затемнених окулярах уже постаріла Йоко
і музику як розлучення мені не збагнути
знаєш тому що мій батько ровесник Ленона Джона
я бачу його молодого що мчить у кабіні «газона»
а мама стоїть на розі підспівуючи «Let It Be»
вона його дівчина і він поспішає летить
ще мить їм лишається – справді ще мить
а музика їхня залишиться тільки тобі

У цьому тексті особливо старанні читачі зможуть розгледіти зв’язок біографії Василя Махна не лише з «Великим Яблуком», а й із постаттю лідера The Beatles, який знайшов у Нью-Йорку свій дім та місце останнього спочинку.

Щодо «Ліній» та інших текстів «Схими», помітно, що вже тоді Василь Махно віднайшов óбрази, які стали центральними в його творчості і супроводжують поета до сьогодні. Передусім це образ снігу та мотив зими: «І холоди спинилися в зимі», «і коли схочеш випрямити їх, ці лінії, які вкриває сніг і сліпить очі», «сніг летить з останніх століть і сторожа обдерта стоїть». Зима відтоді з віршів Махна не відступить, а навпаки перейде в наступ, залишить сліди у назвах окремих збірок – «Лютневі елегії та інші вірші», «Зимові листи».

Середній часовий відтинок між збірками Василя Махна три роки, або три зими. Зима для Махна стає екзистенційним Рубіконом, часом самозаглиблення та спостережень, часом спогадів та сподівань. Імовірно, тому м’який різдвяний мотив стає своєрідним емоційним і тематичним обрамленням збірки «Зимові листи». А між врочистими різдвяними інтонаціями нас очікує блукання звивистими лабіринтами поетичної уяви, авторських спогадів та сновидінь, що зійдуться на останніх сторінках у барвистий калейдоскоп святкових вогнів Нью-Йорка.

І.Андрусяк назвав автора поетом для поетів за його рафіноване письмо, чи не найважливішим у сучасній ліриці герменевтиком культури. Якщо у перших віршах В.Махно говорить про естетику культури, то в останній збірці – про її філософію, що значно глибше.
Творча доля Мовчана Павла Михайловича (нар. 1939 р.) склалася і нелегко, і незвичайно. Народився він в с.Вільшанка Васильківського району на Київщині у 1939 р., закінчив Літературний інститут (1965) та Вищі сценарно-режисерські курси (1970) у Москві; у 90-х роках – депутат українського парламенту.

Дебютував він збіркою «Нате!» (1963), справжнє обличчя молодого автора у ній важко було розпізнати за курявою гігантичної риторики, що знялася в українській поезії після перших гучних виступів «шістдесятників». Лідери вихопилися далеко вперед. Молодий поет спинився перед загрозою промовляти у вибалаканому вже просторі. Треба було заново шукати себе. Це прискорило й загострило внутрішню роботу самовизна­чення.

Доба так званого застою була ворожа чесній думці й та­лантові, гасила їх і гнітила. У ті роки твори П. Мовчана з’являлися не часто і, здається, більше в російських перекла­дах, ніж в оригіналі.

70—90-ті роки були дуже плідними для П. Мовчана: одна за одною виходять його збірки «Пам’ять» (1977), «Досвід» (1980), «В день молодого сонця» (1981), «Голос» (1982), «Жолудь» (1983), «Календар» (1985), «Світло» (1986), «Хрест» (1993) та ін. Кожна його книжка — етап розвитку, до якого поет уже не повер­тається.
Павло Мовчан — митець непростий, не легкий для читан­ня. Основні поняття його поетичного тексту: рух, простір, час. Це — першоелементи буття, і зосередженість на них виказує поета філософічного. Простір, рух, час у П. Мовчана — не просто атрибути світу. їх можна було б назвати ліричними героями його по­езії: «І простір сипучий кришився, і сипався, сипався
мелений час…».
Життя постає як незупинний процес замішування й «мучення матерії».
Ко­жен окремий вірш є не розвитком певної логічної думки, а картиною душевного процесу, неповторного й непередбачуваного. З цього погляду його поезії «сюжетні»: у них самоорганізується «сюжет» душевного процесу.
П. Мовчан — увесь у проблематиці людської духовності. Знаходить свій
спосіб говорити про моральне життя душі не називально, а метафорично, образно, тобто предметно, картинно. Його пое­зія — вдумлива й змістовна мова про людські боріння, про духовність, що не приємле суєти і зла, про віднайдення й
здійснення свого людського призначення, про людську надію і добро.

Чим спокутувать мені це життя по кривизні?
Що не крок був — шлях з обриву,
що не лінія, то криво,
що не слово, то верзня!
Доля гнулася щодня

Образ любові у Мовчана тривожний, болючий і покаян­ний. Поки є зусилля бути собою (а найбільша «мука — бути не собою»), є й надія на порятунок любов’ю. Це і на рівні інтимному, і на рівні соціальному (коли йдеть­


ся про любов як про вищий сплав добра, справедливості й чесності у ставленні до людей), і на рівні «космічному», де любов — вищий суддя у нерозв’язаній тяжбі між скороминущістю й вічністю.

І проблематика, і образність поезії Мовчана закорінені в житті та духові нашого народу — хоч це не завжди очевидно — не поверхово, глибинно. Багато що в нього — зі світу української народної поезії, казки, легенди, демонології,


міфологічних та космогонічних уявлень народу. Особливо це стосується розгалуженої і багатозначної символіки, пов’язаної з образами шляху (тут і євангельська традиція), кола, свічада, коня, вершника, вогню, води, піску,
солі тощо. Можна зауважити зв’язок Мовчанової символіки і з сим­
волікою Г. Сковороди, вплив якого взагалі відчутний у його
поезії.

Павло Мовчан — один із тих українських письменників, які багато сил і часу віддають вивченню культур інших на­родів та ознайомленню з ними українського читача. Його творчі шляхи пролягали і в Башкирію, і у Вірменію, і в Се­редню Азію, не кажучи вже про Росію, Москву, де він не один рік провів у навчанні й творчій праці. Багато перекла­дає, успішно виступає як літературознавець, дослідник, як літературний критик.



У незалежній Україні – народний депутат України 1-6 скликань. Лауреат Державної премії України ім. Т.Шевченка (1992), нагороджений орденом князя Ярослава Мудрого V (1998), IV ступенів (2005).

PS

Блажен, хто оддалік від гомінких турбот… 
Горацій
Блажен,  хто  оддалік  від  гомінких  турбот  
не  дбає  про  свій  пай,  кладе  цілушку  в  рот  
і  думає  про  мить  прожиту,  пам’ятку,  
що  в  солі  солод  є,  а  мед  —  у  гірчаку.  
Блажен,  хто  береже  розважливі  слова,  
і  радістю  журбу  іржаву  сповива,  
і,  випивши  вина  прозорого  ковток,  
бере  у  праву  руч,  мов  берло,  колосок.  
Блажен,  хто  чує  рух  і  в  колуванні  днів  
на  забува  про  час,  про  обшири  земні  
і  бачить  поза  всім  безмежну  широчінь  
і  що  минуща  плоть  безслідна,  наче  й  тінь.  
Блажен,  хто  з  дня  у  день  весь  многотрудний  вік  
не  випускає  з  рук  чепіг,  а  у  засік  
по  зернятку  збира,  щоб  лан  не  здичавів,  
щоб  марним  не  було  це  колування  днів.  
Блажен,  хто  слово  «хліб»,  як  «доля»,  вимовля,  
ласкавіє  до  тих  запліднена  земля:  
то  луг  пласта  до  ніг,  то  пагорб  підійма,  
то,  розступившись  враз,  углубину  прийма.



*******


Дорого,  доріженько  з  отчого  краю,  
завіяна  снігом,  що  й  сліду  немає…
Торохнеш  бідою,  зведешся  стовпом,  зітхнеш  під  п’ятою  скрипучим  мостом.  
Домівко  далека  в  улогах  снігів,  
де  дим,  як  лелека,  що  в  леті  зчорнів,  
зронивши  пір’їну,  летить  у  світи,  —
і  гони  прожиті  вінчають  хрести…  
Віддалений  долею,  безліччю  днів,  
не  дим  і  не  голос,  а  спогад  летів:
—  Гніздо  мого  роду,  далека  оселя,
очима  до  сходу  стоїш,  превесела…—
Ганчірка  замерзла  на  дроті  тремтить,  
а  з  неї  вітри  виторочують  нить,  
аби  доточити  той  шмат  полотна,  
яким  твою  душу  зима  впелена…


Дорого,  доріженько,  жилко  без  крові,  летять  над  тобою  пташки  паперові,  
сніги  білоброві  на  чатах  стоять,
аби  не  верталася  пам’ять  назад.
Та  я  над  снігами  торішнім  листком  до  шибки,  до  рами  приб’юсь  потайком.  
І  мати,  стенувшись,  так  тяжко  зітхне,  
що  вихор  від  шибки  відірве  мене…  
Стовпом  закружляю  —  в  очах  каламуть,  
небесною  стане  земна  моя  путь





Мойсієнко Анатолій Кирилович народився 09.07.1948 р в селі Бурівка Городнянського району на Чернігівщині. Закінчив філологічний факультет Ніжинського державного педінституту ім. М. Гоголя (1971). Доктор філологічних наук, професор, завідувач кафедри сучасної української мови Київського національного університету ім. Т. Шевченка. Автор низки досліджень з філології.

Творчий доробок митця

Опублікував поетичні збірки «Приємлю» (1986), «Сонети і верлібри» (1996, 1998), «Шахопоезія (1997), «Сім струн» (1998), «Віче мечів» (1999), «Нові поезії» (2000), «Спалені камені» (2003), «Мене любов’ю засвітили скрипки» (2006). Вірші А. Мойсієнка перекладалися німецькою, англійською, російською, білоруською, польською, угорською, румунською мовами. Виступає також як перекладач з німецької та слов’янських мов. Упорядник двотомної антології «Золотий гомін: українська поезія світу» (1991, 1997), антології різномовної поезії України «На нашій, на своїй землі» в трьох книгах (1995, 1996). Член Національної Спілки письменників України (1988), один із засновників гурту поетів-паліндромістів «Геракліт» (1991). Лауреат літературних премій «Благовіст» (2000), ім. Бориса Нечерди (2001), ім. Івана Кошелівця (2004).



Особливості творчої майстерності А. Мойсієнка

  Його поезія відкриває унікальні можливості пізнання естетичної, зображальної, змістової, звукової цілісності поетичного твору. Присутня наявність духовного зв’язку візуальної поезії митця з бароковими українськими поетами, зокрема І. Величковським, до творчості якого не раз звертався поет.

 Не терпить митець словесних штампів, образних кліше, метафоричних стереотипів, а надто не любить «напоротися» на звиклі, старі класичні рими. «Душа А. Мойсієнка вразливо споєна ніжністю і прагне дати квітці відчути своє цвітіння, а яблукові зрозуміти власну достиглість» (М. Жулинський).

Свідченням сміливого поетичного експериментаторства Мойсеєнка є збірка паліндромів «Віче мечів».



Паліндром (грец. раlіпdrотеo — біжу назад), або перевертень. — віртуозна віршова форма, в якій певне слово (тут, потоп і т. п.) або віршовий рядок можна читати зліва направо і навпаки при збереженні змісту. Паліндром відомий світовій літературі здавен, особливо поширений у Китаї. В Україні до цього жанру зверталися поети барокової доби. Іван Величковський називав його «раком літеральним».

Паліндроми є жанром так званої візуальної поезії. Зорова або візуальна поезія (сучасний «аналог» курйозних віршів) виникла в результаті злиття літературних основ із живописними. Це дало поштовх до зміни самого статусу зображення і слова: картина, графічне зображення перетворюється на ілюстрацію до тексту, а текст - на видозмінений підпис до малюнка. Новий зміст, утворений від такого синтезу, відзначається особливою силою дійового впливу на читача. Таку властивість зорових поезій іноді пояснюють їх зв'язком із вищою силою або магією, оскільки візуальна поезія може впливати на чуття навіть тоді, коли сприймач не розуміє її, а лише відчуває.




Як приклад, можна схарактеризувати поезію-паліндром «Хижих мечем мирим», темою якої є візуальне відтворення прагнення митця за допомогою меча захиститися від будь-яких хижаків.

Ідейне спрямування твору полягає у возвеличенні мужності, сили волі, віри у силу перемоги над ворогом; добра над злом. Тож основна думка може бути сформульована так: хто ступить на рідну землю з мечем, той від нього і загине.

Три слова назви вірша, знайдені поетом, несуть у собі глибокий смисл — вони нагадують нашим хижим недоброзичливцям, що на їхні зазіхання ми можемо відповісти мечем, тобто постояти за себе.

Крапка в кінці речення свідчить про відсутність агресивності, тобто поезія має миротворчу функцію, а не войовничу, як може видатися при першому ознайомленні. Зміст поезії свідчить, що мова йде про «меч духовний», який проникає в камінне серце ворога і перемагає його. Пригадаймо латинський вислів «Обачний подорожній оперізується мечем».

Вся поезія – розгорнута метафора, яка сприймається як риторичне ствердження.

Український графік Володимир Чуприні, ілюструючи поезію, зобразив не тільки мечі, а й козацька шабля. Це символічно єднає зорову поезію сучасності з традиціями барокової культури.

Меч може символізувати зброю воїна, символ влади. Однак в якості емблеми апостола Павла виступає «меч духовний, котрий є слово Боже». Меч також був інструментом мучеництва. Мечем творять злочини, ним же зупиняють зло.

Цінність української зорової поезії полягає у відкритті нових можливостей давньоукраїнського слова та створенні цілком своєрідної естетичної реальності, в якій воєдино злились різноманітні види мистецтва: література, графіка, музика, мистецтво шрифту та ін. Така поезія збагатила українську літературу новими формальними знахідками, сприяла залученню її до західноєвропейської художньої традиції, розкрила перед вітчизняними митцями нові естетичні обрії. І в її розвиток вагому лепту вніс і Анатолій Мойсеєнко.



PS

******


Козакую у казок...

Се - пес

Чи лева велич?

Велес об жах аж - бо се лев.

Лева ракуватою бiдою одiб`ю, отаву каравел -

Мечем.

Ереб бокатого так оббере -

Що в холод iдолохвощ!

О ружо-журо...

Було, гра збоку кобзар-голуб,

А на дуду - Дана...

А лодiя iдола

(Iдол гув у глодi)

На красу - вус-аркан.

Дiд:

- Ого! - й мечем його.

I розкотив виток зорi -

Яс оливо вилося...

Я сволок зорi мечем - i розколовся.

Козакую у казок.

*******

Щодуху дощ -

Лозу в вузол;

Мов швом -

Межу; в хащах- вужем...

I лопух у полi -

Мов швом.

Жах аж!

Потоп...

I -тиш... Зорi розшитi...

Радощi в хатах... Вiщо дар...

... Довжiнь-тишу рову ворушить нiж вод.

*******

Килимами-димами лик вiкiв, килимами-димами лик

Її

В`яв.




Нечерда Борис Андрійович (1939-1998) народився 11 липня 1939 р. у с. Ярешки Андрушівського району на Житомирщині в родині залізничника.

Закінчив Одеський інститут інженерів морського флоту, працював у редакції обласної молодіжної газети, відповідальним секретарем Одеської організації Спілки письменників України. 1963 р. у видавництві «Маяк» побачила світ його перша збірка з символічною назвою «Материк». Вона була суголосною рокам «відлиги», що подарували суспільству стільки надій та ентузіазму, народили «естрадну» поезію й надовго прикували до неї увагу найширшого загалу.

Уже тут поряд із захопленими вигуками й романтичними інтонаціями, характерними для цього поетичного покоління, зазвучали й суто індивідуальні мотиви Бориса Нечерди, які увиразнилися в наступній книжці — збірці поем «Лада» (1965). Він поет на диво сповідальний, запальний і в тій сповіді безжальний до себе.

Позбуваюсь дрібниць,
напівнатяків модних,
обережностей — чистих...
Учорашній мій стид,
учорашній мій мотлох,
а не дасть мені спокою більш,
а не дасть!

Нечерда «шістдесятник» і за духовним досвідом, і за ладом мислення. Він не був серед них законодавцем мод, як, скажімо, І. Драч або М. Вінграновський, але й ніколи не був їхнім епігоном. Мав свій шлях, свою, сказати б, творчу автономію.

Б. Нечерда жадібно шукає в собі точку душевної рівноваги і не знаходить її. З гулом, гуркотом і скреготом летить крізь душу його ліричного героя тривожна епоха, в якій так важко відшукати острівець спокою й тиші, прихисток од тривог. Його поетичний світ вельми залюднений. На кожному кроці — обличчя, обличчя... Тут і спрацьована сільська жінка, і бідовий таксист, морський еколог і міліціонер, сержант і йог, кіношник і здекласований елемент. Тут дуже багато жінок, починаючи від задумливої й небагатослівної матері й закінчуючи загадковою грузинкою у білому светрі. Образ матері з'являється в Нечерди у віршах і поемах всіх періодів.

Сміюсь і плачу на додачу.
Кришу тремтячі сірники.
Якщо в собі чого й не втрачу —
єдино
мамі
завдяки.
І вільно сльози віділлються.
Знайдеться в тому свій резон,
Отак живу — в осерді людства —
удвох із матір'ю,
разом.

Уже від перших літературних кроків Нечерда показав себе справжнім ліриком. В нього все дуже особисте: природа, соціальний клімат, інтимні почуття — тісно пов'язані, переплетені між собою, і виокремити з його віршів «чисті» тематичні острови буває просто неможливо.

Поет зазнав складної творчої еволюції. Він належить до того рідкісного типу авторів, яким однаково близька і акцентна, і непрограмована поезія. Він успішно поєднує різні стильові манери: химерний гротеск і «чистий» ліризм, викличну прозаїзацію, власне, «депоетизацію» поезії і сувору канонічність сонетної форми, йому однаково близькі балада з її динамічно розвиненою фабулою і повільний плин медитації. Але в усіх випадках він тяжіє до складної метафорики, майже скрізь відчуваємо екстатичну напруженість авторського почуття. У його текстах органічно співіснують різні лексичні шари, діалектизми й техніцизми.

Після «Лади» були «Барельєфи» (1967), «Літак у краплі бурштину» (1972), «Танець під дощем» (1978), «Вежа» (1980), «Удвох із матір'ю» (1983), «Поезії» (1984) та «Лірика» (1989). За двадцять вісім років після дебюту — це не так багато.

В одній зі статей якось писалося таке: «Лише зіткнувшися з своєю мрією про свободу, покоління «шістдесятників» нарешті здобуло той статус, з яким воно вічно загравало, — стало втраченим поколінням». Ця ефектна фраза не позбавлена сенсу для багатьох творчих біографій. Бо ж такими офіціозно-казенними бачаться сьогодні деякі з учорашніх «напівлівих» чи й навіть «лівих» поетів, які, зрештою, стали трубадурами т. зв. соціалізму, його сліпими апологетами. Нечерда вистояв перед подібними спокусами, хоча серед «заглавних» образів у нього напочатку були і «червоний прапор», що «годиться тільки на поступ», і «Інтернаціонал», і Ленін, і Жовтень. Проте цей обов'язковий свого часу «антураж» насправді й тоді нічого не значив для емоційно напруженого, розумного, іронічного лірика Бориса Нечерди.

Він завжди «пильнував душу».

Неповторний світ поета з його особистими і суспільними болями та тривогами, самобутні художні відкриття та утвердження нових напрямків у поезії   характерні особливості творчого доробку лауреата Шевченківської премії 2000 року Бориса Нечерди (за збірку поезії «Остання книга»). На жаль, премію присудили посмертно… Так і хочеться додати слова Ліни Костенко, сказані нею з іншого приводу і в інший час: «хоч посмертно, зате своєвремєнно…»- знову ж таки, згадуючи Ліну Василівну, повторити:

…на цій планеті

відколи сотворив її пан Бог,

ще не було епохи для поетів,

але були поети для епох!

«Вже від перших літературних кроків Нечерда показав себе як поет, у котрого важко рубрикувати твори на так звану громадянську, інтимну й пейзажну лірику. В нього, здається, все дуже особисте: природа, соціальний клімат, інтимні почуття   тісно пов’язані, переплетені між собою, і виокремити з його віршів «чисті» тематичні острови буває просто неможливо. Таким Нечерда був, таким і лишився» (Михайло Слабошпицький)



В світі нерозщеплене гарячім –

хочеться такого а чи ні –

визнаю для захисту

за краще,

що мене немає в множині…

Як машину,

Щоб не розібрали

І не розтягли для запчастин

Удаю: в одному екземплярі

І мені судилося рости. («Автопортрет 1966 року») 

Б.Нечерди справді «не було у множині…», він прийшов у цей світ, щоб прожити в ньому 59 непростих життєвих років і залишити нам своє непересічне високе Слово.


Талалай Леонід Миколайович (1941-2012) — український поет, член Національної спілки письменників України (від 1967). Леонід Талалай народився 11 листопада 1941 р. в селі Савинці Харківської області в родині колгоспників. 1956 р. сім'я Талалаїв переїхала на Донбас у Горлівку. Тут, у восьмому класі останньої української школи Л. Талалай продовжував навчання, однак невдовзі перейшов до вечірки й подався працювати (бібліотекарем вечірньої школи, на озелененні залізничних лісосмуг, теслею в будівельному тресті).

Вірші почав складати від п'ятого класу, з 1956 р. — друкувався в горлівській міській газеті «Кочегарка». Служити в армії йому довелося в Білорусії й Казахстані в ракетних військах, де він зазнав опромінення, довго й тяжко хворів. У віршах Талалая можна вловити ноту глибокого прихованого болю за понівечену молодість, за вкрадену радість. Та й саме відчуття часу у поета, котрий буквально повернувся з того світу, особливе, позбавлене ситуативної марноти.

Одужавши, Леонід Талалай підробляв по колгоспах Харківщини й Полтавщини. 1967 р. в Донецьку вийшла перша збірка його творів «Журавлиний леміш». Тоді ж Л. Талалая прийняли до Спілки письменників та на Вищі літературні курси. Після Москви, 1969 p., він був запрошений до Донецька, де очолив обласне літоб'єднання, працюючи з творчою молоддю. Незабаром нова хвиля арештів захопила українську літературу: за гратами опинилися В. Стус, В. Захарченко, І. Дзюба, Ю. Бадзьо та багато інших. 1973 р. на допитах у відповідних службах Донецька побував і Талалай.

Саме тоді він вирїшив будь-що вирватися до Києва, де було більше таких, як він. Це вдалося 1976 р. Відтоді Леонід Талалай живе в Києві «на творчих хлібах», має близько десятка ліричних збірок, має світлий і добрий погляд на життя, друзів і чисте сумління: він один із тих, хто «чесно йшов».

«Журавлиний леміш» мав два яскраво виражені плани. Перший явив приналежність поета до художньо-філософського бунтівництва «шістдесятників» з їхньою нездоланною духовною енергією, яка неодмінно має порятувати світ: «Ми одержимі, одержимі. Нам світ тісний, мов одежина...».

Це був порив не в холодні космічні простори, а в духовний всесвіт народу, настільки ж палкий, наскільки й романтичний, оторочений ілюзіями осягнутої справедливості й близького добра. «Славлю руки, що стискають мітли, Славлю спини зігнуті людські. Це без них не мали б стільки світла, стільки сонця вулиці міські». Так, рядки молодого Талалая повнилися повагою до людини праці, але разом з тим і недомовленістю про її буття, замовчану скруху, яка буде зворотним боком високого й по-своєму дуже чесного пафосу «шістдесятників».

Другий план збірки явив читацтву іншого Талалая — значно тихішого й складнішого, зосередженого на тонких матеріях, із яких потім і зітчеться його поетичний світ. Виняткова чуйність, психологічна проникливість позбавляють лірику Талалая афектаційності, оглушливого емоційного надміру й витворять рідкісну перспективу, духовний простір, у якому кожне явище матиме свій розвиток, своє резонансне тривання (звернімо увагу на постійний для поета образ відлуння, відгомону).

Леонід Талалай буде одним із тих українських поетів, котрі за неможливості чесних громадянських суджень не висловлюватимуть жодних, не осквернять свої вуста возвеличенням суспільної фальші. Уникаючи конформізму й кон'юнктурництва, ця лірика повернулася до «чистої» роботи, по суті — до ідеї власної мистецької чистоти, яку почала не обстоювати, а реалізувати. В цьому розумінні поетичне малярство Талалая перетворювалося на основу не лише поетики, а й етики, форму звільнення і від щирих ілюзій, і від цинічної брехні.

«Тиха» поезія 70-х: коли це визначення (як і кожне інше, в чомусь, безумовно, ущербне) й має свою позитивну вартість, то насамперед завдяки творчості Леоніда Талалая. «Тиха» — то не означає млява чи боязка, чи байдужа до страждань упосліджуваного народу. Вже в поемі «Відлуння вирію» (збірка «Осінні гнізда», 1971) він недвозначно скаже: «І не посмієш власні рани Нести між люди у світи В новітній час, коли султанам Ще не написано листи». У поезії Талалая «тиха» означає замислена і зірка, зібрана в увазі до реальної дійсності, і людини з її мінливими настроями й почуттями. Як добрий і мудрий спостерігач, ця лірика бачить і знає більше, ніж каже, зображальний план завше передує виражальному. Крізь знервованість і бедлам віку поет продирається до врочистої гармонії форм і кольорів, маючи в тому насолоду вільного творення.

Сумлінність поетичного письма, яким вирізнилися з потоку 70-х збірки Талалая («Осінні гнізда», 1971, «Не зупиняйся, мить!», «Допоки твій час», 1979), підносила гідність мистецтва, була чи не головною на той час формою заперечення настирливого ідеологічного бурмотіння «верхів»:



І мокнуть кури в лопушинні,
І сіра стріха намока.
Моя надія в безгомінні
На що схилитися шука.

Тонкі, писані природними барвами поетичні картини Талалая повертали людині слух і зір, здатність розуміти затюкану цивілізацією мову природи, і в цьому також незаперечний гуманістичний сенс «тихої» поезії:



Не чути цвіркуна у бур'яні,
Як павутина тягнеться хвилина.
І доки грію руки на вогні
Охолоня під зорями долина.

Все зоряне й високе, «всі думки, народжені в тривозі», прийняли в цій ліриці свою земну, прозору, — «ніби видих на морозі», — форму. І, найцікавіше, не тільки духовний простір, а й час. Тут ми наближаємося до того, що є суто талалаївським внеском в естетику 70—80-х років.

Лірика Талалая наскрізь освіжена нестримним часовим потоком. Сам нематеріальний, він здобуває колір, звук і форму в особистісному світосприйманні ліричного персонажа, у світозміні, яку цей персонаж спостерігає з жаским захопленням, — як танок на вогні або сонячне бездно з-над краю урвища. Навіть коли поет пригадує, здається, ніби він дивиться вперед, так швидко злітає з-перед його очей і мчить у непроглядну далеч колишня гармонія форм і настроїв, неповторний стан світу й душі. «І тільки тим багата вічність, що наша пам'ять береже», — наголошує Талалай. І тому це — значима тимчасовість, філософський стрижень даного поетичного світу.

Аби сягти вічності, не треба тягтися до зірок — треба лишень «розщепити» власну мить і в її блакитних розколинах побачити бажане. Поезія Талалая від початку 80-х років («Високе багаття», 1981; «Глибокий сад», 1983; «Наодинці зі світом», 1986; «Луна озвалась на ім'я», 1988; «Вибране», 1991) і є таким захоплюючим творчим актом, дивовижним у своїй цілісності й художній красі. Людина й вічність, що зустрічаються «на рівних», бо однаково завдячують собі існуванням, — більш ні в кого з сучасних українських поетів ми не бачимо цього в такій достовірній ясності, як у Талалая. Відтак стає цілком зрозумілим, наскільки позірною є «тихість» його слова: «І зазвучало над землею, Але не музика одначе, А вже оте, що після неї в людській душі тремтить і плаче».

Талалай завжди прагнув бути земним і чесним — і як художник, і як мислитель. Таким він лишається нині «наодинці зі світом» (а насправді — разом зі світом!). Навіть коли з подивом і журою відчуває нездоланну земність митця — небесного птаха (збірка «Крилом по землі», 1996).


Запитання для самоперевірки


  1. Якими ознаками характеризується постмодернізм? Яких поетів відносимо до постмодерністів?

  2. Окресліть коло художніх шукань поетів-вісім-дев’яностників. Проаналізуйте поезії сучасних авторів, які найбільше сподобались.


Література

1. Анісімова Н. Український поетичний авангард кінця XX ст. // Дивослово. – 2003. – № 6.

2. Бестселери українського читача: огляд сучасних українських письменників // Шкільна бібліотека. – 2008. – № 10.

3. Бойчук Г. Література постмодернізму: реальність чи віртуальність?// Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. – 2006. – № 2.



  1. Всесвітня література в іменах і творах. – К., 1999.

  2. Дзюба І. Енциклопедія сучасної України. — Т. 5. — Київ, 2006

  3. Дністровий А. Автономія Орфея: Варіації на тему поетичної творчості і навколо неї. - Харків, 2008.

  4. Жулинський М. Чи відчуваємо ми катастрофу в простій українській душі?: (бесіди про сучасну літературу) // Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. – 2001. – № 2.

8. Логвиненко О. “Зупинилось небо у вікні” молодої української поезії // Слово і час. – 2002. – № 4.

9. Москальчук В. Українська література кінця XX століття (література постмодерну) // Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. – 2006. – № 2.

10. Наєнко М. Типи творчості в епоху постмодернізму / Слово і час. – 2002. – № 4.

11. Пахаренко В. Нарис української поетики Українська мова та література. – 2001. – № 29.

12. Ткачук М. Літературний процес 90-х рр. XX ст. // Українська мова та література. – 2000. – № 22.

13. Українська література: Хрестоматія нововведених творів за програмою 2002 року: У трьох частинах. Ч. 3 (9-11 класи) \ Упоряд. Р. Мовчан. За наук. ред акад. М. Жулинського.– К., 2003.

14. Українська модерна література. – К., 2001.

15. Українське слово: Хрестоматія української літератури та літературної критики ХХ століття.– К., 2001.– Т. 4.

16. Штонь Г. Художня реальність і постмодерн // Слово і час. – 2002. – № 4.

17. Яровий. О. Постмодернізм – це антибуття // Слово і час. – 2002. – № 4.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9

Схожі:

Програма з української літератури для вищих навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації складена за концепцією розвитку гуманітарної сфери в Україні iconПрограма з дисципліни "Зарубіжна література" для спеціальностей
Робоча навчальна програма складена викладачем Матійчук О. М. на основі навчальної програми для вищих навчальних закладів І-ІІ рівнів...
Програма з української літератури для вищих навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації складена за концепцією розвитку гуманітарної сфери в Україні iconПрограма для вищих навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації. Укладачі
Культурологія. Примірна програма для вищих навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації
Програма з української літератури для вищих навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації складена за концепцією розвитку гуманітарної сфери в Україні iconРобоча програма навчальної дисципліни дерматологія, венерологія для студентів вищих медичних навчальних закладів ІІІ-ІV рівнів акредитації
За редакцією чл кор. Намн україни, професора Зіменковського Б. С., – Львів, 2015р.; та типової програми навчальної дисципліни : Дерматологія,...
Програма з української літератури для вищих навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації складена за концепцією розвитку гуманітарної сфери в Україні iconПрограма курсу «теорія держави І права»
Програма складена в обсязі навчальних програм для вищих навчальних закладів ІV рівня акредитації
Програма з української літератури для вищих навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації складена за концепцією розвитку гуманітарної сфери в Україні iconПрограма для вищих навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації, які здійснюють підготовку молодших спеціалістів на основі базової загальної середньої освіти
Світова література навчальна програма для вищих навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації, які здійснюють підготовку молодших спеціалістів...
Програма з української літератури для вищих навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації складена за концепцією розвитку гуманітарної сфери в Україні iconМетодичні рекомендації з елективного курсу «косметології» для студентів / магістрів вищих навчальних закладів львів 2017
Методичні рекомендації підготовлені згідно вимог, які передбачені типовими навчальними програмами для студентів медичних І стоматологічних...
Програма з української літератури для вищих навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації складена за концепцією розвитку гуманітарної сфери в Україні iconПрограма для вищих медичних навчальних закладів І ііі рівнів акредитації за спеціальністю 12010105 «Акушерська справа»
С. С. Омельченко – голова циклової комісії, викладач вищої категорії, викладач – методист, крвнз «Кримський медичний коледж»
Програма з української літератури для вищих навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації складена за концепцією розвитку гуманітарної сфери в Україні iconЄдині вимоги до оформлення методичної літератури
Методичний посібник на допомогу викладачам та майстрам вищих навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації / Упоряд.: І. В. Іванова...
Програма з української літератури для вищих навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації складена за концепцією розвитку гуманітарної сфери в Україні iconПрограма для проведення курсів підвищення кваліфікації вчителів загальноосвітніх навчальних закладів різних типів і форм власності
Програма навчальної дисципліни для курсів підвищення кваліфікації вчителів загальноосвітніх навчальних закладів різних типів І форм...
Програма з української літератури для вищих навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації складена за концепцією розвитку гуманітарної сфери в Україні iconПрограма для проведення курсів підвищення кваліфікації вчителів загальноосвітніх навчальних закладів різних типів і форм власності
Програма навчальної дисципліни для курсів підвищення кваліфікації вчителів загальноосвітніх навчальних закладів різних типів І форм...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка