Програма з української літератури для вищих навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації складена за концепцією розвитку гуманітарної сфери в Україні



Сторінка9/9
Дата конвертації21.03.2018
Розмір2.16 Mb.
ТипПрограма
1   2   3   4   5   6   7   8   9

В'ячеслав Медвідь (Медвєдєв) - український письменник-прозаїк, есеїст, Заслужений діяч мистецтв України, почесний член Асоціації «Нова література», член літературного гурту «Пси Святого Юра».


Народився письменник 22 лютого 1951 р. в селі Кодня на Житомирщині,

Після закінчення школи із срібною медаллю, він, приїхавши до столиці, складає вступні іспити на філологічний факультет Київського державного університету імені Тараса Григоровича Шевченка.

Проте набраних балів вистачило на інший заклад — бібліотечний факультет Київського державного інституту культури ім. Корнійчука (нині — Київський національний університет культури і мистецтв), відділення масових та наукових бібліотек. Здобувши фах бібліотекаря-бібліографа вищої кваліфікації, він їде за направленням до Ужгорода і з 1972 року працює методистом у Закарпатській обласній бібліотеці для дітей. Потім служба у збройних силах. З армії повернувся до Ужгорода, але не надовго.

У 1975 році В'ячеслав Григорович від'їжджає до Києва. Працював в різних бібліотеках міста. У 1981 році був редактором редакції «Романів і повістей» видавництва «Дніпро». Тривалий час працював старшим науковим співробітником Українського центру культурних досліджень Міністерства культури і туризму України, секретарем ради Національної Спілки письменників України.

З 1988 року — на творчій роботі.

Літературна кар'єра В'ячеслава Медвідя розпочалась у шостому класі школи. Перші його поезії, нариси, етюди друкувалися в районній газеті «Зоря комунізму» у 19671968 роках. Автор книжки оповідань «Розмова» (1981), книжки прози «Заманка» (1984), романів «Таємне сватання» (1987), «Збирачі каміння» (1989), «Кров по соломі» (2001), книжок прози «Льох» (2000), «Лови» (2005), щоденників, есеїв та інше.

Членом Спілки письменників України став у 1982 році. За роман «Кров по соломі» був відзначений Національною премією України ім. Т. Г. Шевченка та премією імені Євгена Бачинського (США) у 2003 році. Зараз живе та працює у місті Києві.

У більшості своїх творів — від експресіоністичних новел до складних романів — Медвідь занурений у поліський регіон, часто звужуючи географію своїх творчих пошуків до одного села. В.Медвідь – автор безсюжетних текстів, темою яких є село, що вироджується. Він представляє в українській літературі манеру потоку свідомості із використанням житомирської говірки.

В.Медвідь дотримується національної літературної традиції, належить до нового покоління письменників неотрадиціоналістів (В.Медвідь, В.Портяк, В.Габор, Є.Пашковський). «Своєрідний ідеальний простір» для цієї літератури складає духовність «селянської» нації, як зазначає Н.Зборовська.

У побутово-психологічному романі В'ячеслава Медведя „Кров по соломі" немає основних чи другорядних подій: історії повторюються, переплітаються, трапляються "порожні" сюжети, які з'являються, "аби заповнити безодню мовчання". Проте роман не сприймається як велике безсюжетне марево. Мозаїчна побудова роману, коли сюжети, повторюючись і комбінуючись, утворюють своєрідне плато, підсилює значущість іншого рівня – інтердискурсивного. Політичні, соціальні, культурологічні міркування героїв підпорядковані одній глобальній меті – охарактеризувати складне і суперечливе ХХ століття. Це своєрідна філософія історії українського народу в правдивих розповідях "із життя". Реальне буття не вкладається в жоден сюжет, воно "розшматоване на безліч цитат, з яких письменникові, хоч-не-хоч, доводиться монтувати художні твори".

Сюжет роману "Кров по соломі" – це легко замасковані алюзії на відомі сюжети літератури минулих епох (народні легенди, Біблійні перекази і притчі, твори Г. Сковороди, Т. Шевченка, І. Нечуя-Левицького тощо) і сюжети своїх же попередніх текстів. Література "без лапок" передбачає енциклопедичного читача, позаяк сучасна доба "надто освічена й зарозуміла". Запозичення, перегуки спостерігаються не лише на сюжетно-композиційному, а й на образному та мовному рівнях.

Форма оповіді, у якій переплітаються сюжетні лінії, людські долі, розповіді – найадекватніше відображає реальне життя. У невеличкому містечку (яким є Кодня – головний простір буття персонажів В. Медведя), де всі знають одне одного, долі настільки тісно переплелися, що й більшість мешканців між собою виявляються родичами. Хоча часто родичання таке: "Прокопчук Андрей, свекор тітки Гані, сестри моєї мами, але од другого чоловіка моєї баби Марини, Максима Черниша..."

Форма роману як потоку свідомості й асоціацій без поділів на традиційні речення, абзаци, розділи тощо відображає діалектику самого життя. Власне, щоденник Марти Зіневич, уміщений у романі "Кров по соломі", – це найкращий спосіб всеохопно описати дійсність. Докладніше зафіксувати всі православні, язичницькі, світські свята, усі події села – дні народження, хрестини, проводи, весілля, похорони, погоду за 22 роки, нарешті, – було б просто неможливо. Немає в житті (і відповідно, у романі) значущих чи неважливих подій – усе рухається одним потоком: народження – весілля – похорон, дощ – сніг – спека, весна – зима, урожай – неврожай і т.д. "Все життя до дрібочки пам'ятаєш, а чогось головнішого згадати не годна" – чи не найголовніша думка твору.

Буття складається зі спогадів, кожна подія усвідомлюється вже тоді, коли вона відбулася. Тому життя – це "бліда копія того, що відбулося в дитинстві". Персонажі творів В. Медведя в "архівах дитинства" залишили перші й найяскравіші враження, переживання, почуття. Тому все життя повертаються думкою до дитячих років.

Одна з головних тем у письменника – проблема часу. Тривалі родинно-побутові описи переконують, що мить людського життя – це і є вічність. В'ячеслав Медвідь відокремлює наш, український, час від будь-якого іншого, оскільки "в нас він триває інакше, як будь-де у світі: то вподібнюючись шаленству серцебиття, то завмираючи на безвік" .

Як відомо, мова відображає свідомість героя. Деформована особистість змальовується розмовною мовою – з діалектизмами, суржиком, вульгаризмами, якщо ж трапляються філософські роздуми – мова стає вишукано-літературною. Численні неологізми, метафори, симфори, використання слів у непритаманному їм контексті надають українській мові деякої незвичності. Це не просто діалект, це певний стиль, шарм, завдяки якому центральним елементом тексту стає ритм.

Постмодернізм позначений антиформою, культом неясностей, пропусків, фрагментарністю, іронізмом, деканонізацією традиційних естетичних цінностей. Змішуються жанри. Високе і низьке взаємодоповнюють одне одного і в трактуванні тем, і в художніх прийомах.

Постмодернізм сприймає життя як текст, гру знаків і цитат. Численні запозичення, обігрування світів попередніх культур пов'язані зі ставленням до художнього тексту як до першої реальності. Культура, накопичуючись століттями, стала реальнішою за саме життя.


Євген Пашковський народився 19 листопада 1962 року на станції Разіне у Житомирському краї. Навчався в індустріальному технікумі та педагогічному інституті. Між тим — праця монтажником на будівництві, короткочасне шахтарювання, метробудівництво, асфальтівництво, підпрацьовування вантажником на різних складах, солдатчина.

З 1987 по 1990 рр. подався у мандри, об'їздив і обійшов пішки Ростовщину, Ставропілля, Північний Кавказ, Башкортостан, Урал. 1990 року прозаїк вирішив повернутися в Україну з «близького зарубіжжя», як він напише пізніше, «Із Дону додому».

У 1992 р. — оглядач газети «Так» університету «Києво-Могилянська академія», потім на творчій роботі, голова комісії з видавничих проектів Національної Спілки письменників України. Потім — голова правління «Шевченківсього фонду XXI ст».

Побачили світ його романи: «Свято» (1989), «Вовча зоря» (1991), «Безодня» (1992), «Осінь для ангела» (1993) і «Щоденний жезл» (1999). Один із чільних представників житомирської прозової школи.

Перу Євгена належить і багато цікавих есе про художників та письменників

Знаменитою стала стаття Євгена «Література як злочин», виголошена як післяслово до премії доктора Михайла Дем'яніва «Свобода і мир для України».

Лауреат Національної премії ім. Т.Шевченка за 2001 р. (за роман-есей «Щоденний жезл»). Став наймолодшим літератором — лауреатом національної премії.

Член Національної Спілки письменників України і ПЕН-клубу (з 1993 р.).

Заступник головного редактора журналу «Неопалима купина».

Живе у Києві..

Прозу Євгена Пашковського відносять до стилістичного потоку чи потоку свідомості та «соціальної клініки», та найдоречніше, називати її потоком мислення, лавою художніх узагальнень. Він дуже вдало поєднує потік мислення з глибокою християнською традицією і біблійністю. Беззаперечним є те, що так про Содом і Гоморру, безумне пекло нашого життя і пекло в людських душах, давно у нас ніхто не писав.

Романи «Свято» і «Безодня» тематично поєднані, у них Євген Пашковський змальовує безпритульність людських душ у нашому світі.

Дуже влучно висловився П.Загребельний: «Пашковський — один із найталановитіших митців не тільки в Україні, а й у цілій Європі. Якби його перекласти на світові мови, світ сильно здивувався б. Так писати — неможливо, так писати здатен тільки він… Пашковський з мовою робить таке, що не снилося жодному письменникові. Подібного твору, з таким неспокоєм, не було в українськії літературі за всі століття історії України. Так, як пише Пашковський, ніхто ніколи не писав і не писатиме в найближчих сто років. Це неможливо».

У його прозу дуже важко вчитатися, але так само важко і вийти з його світу образів. І читають Пашковського не для того, аби якнайшвидше дійти до останньої сторінки і довідатися, чим закінчиться твір. Його читають, щоб повернутися до себе і бодай на хвильку відчути Час, у якому перетікаємо у Вічність…



«Щоденний жезл» – це роман-роздум про наше життя, про наше буття, про нашу історію. Там про все. Там є про релігію, там є про філософію. Там є пробутові речі, там є про любов, про підступність і злодійство. Про підлість. Про все є. Про Чорнобильську катастрофу, про те, як її замовчували. Про те, що діється сьогодні

Роман Пашковського – це безперервна думка. У ньому суцільний текст на 20 друкованих аркушів. Крапки, абзаци іноді є, але вони там не потрібні. У літературі відомий «потік свідомості», як ото в романі Джеймса Джойса «Улісс» та в творах інших модерних романістів. У романі Пашковського – «потік мислення», лавиноподібне мислення. Як лава з вулкана витікає й тече і її ніщо не може зупинити, вона все спалює, так і роман Євгена Пашковського тече глибоким, безмежним мисленням.

Проблема часу набуває тут несподіваного розвитку. Час— це головний ворог, з яким змагається письменник. Автор пише: «Якщо кілька століть тому війна, моровиця, ганебний устрій сприймалися, як похибка від Абсолюту— і вимагали дії — то тепер кожна дія, надірвавшись від марноти, прямим підштовхуванням бокує до антиабсолюту, назвемо його хоч апокаліпсисом». «Коли на вигуб різниці між добром і злом знадобилися віки, то на знищення відмінностей між життям і смертю стало достатньо десяти літ». Чорнобильска катастрофа раптово відтінила покрученість і жах цивілізаційного тривання, в осерді якого вже не було міри оцінювання. Пашковський називає час сатанинською вигадкою, заокруглюючи його, протестуючи проти фальшивої, вигаданої, нав’язаної нам дійсності. Вона не така, як ми її відчуваємо, але нова ідеологія твердить, що її треба вважати саме такою, і не інакшою.

«Щоденний жезл»— це роман про Чорнобиль як прообраз Страшного суду, коли кожен дасть відповідь на питання: з Христом чи проти Христа? Ідеологізація будь-якої свободи (похідної від ідеї часу, прогресу) є пародією на Божественне покликання людини. Всі форми затуманення зору так чи інакше стають тоталітарними.

Тепер проблемою номер один для світу гуманізму і поступу є чорнобильський саркофаг, а не подальша доля українців, що живуть довкола нього. Гуманізм відверто оголошує себе вбивцею людини. Державний тероризм і засаднича паразитарність викликає аналогію з неприродністю давно зниклої хазарської держави, що завжди залишатиметься для України історичною метафорою.

Тепер Україна роззброєна, статистично підрахована і успішно вживається. «Але нема тобі відповідей,— пише Євген Пашковський,— і хліб стає прісним, і вино загустає на жовч, у чорнобильському безчассі ти між покинутих і забутих, мов ягнята в зимівнику». В сучасній Україні панує лицемірство (постмодернізм), нема твердості, визначеності, люди не відрізняють добра від зла, слова не відповідають своїм значенням. Письменник з болем застерігає: «Ваші герої пересуватимуться навприсядки, в битвах за унітази отримавши праця, ваші володарі за звичаєм павіанів дбатимуть лише про культуру краваток, вашою мовою залишать одні написи на туалетах і радіоактивних смітниках».

Це гротеск, наступний крок після якого— прокляття.

Одним із центральних мотивів роману «Щоденний жезл» є визначення місця і ролі літератури у переддень апокаліпсису. В добу, коли «апатію визнано головною вірою», «література постала перед завданнями — не збожеволіти і по можливості залишитися гідною». Автор продовжує: «Нова література, про що б вона не казала, розказує про останнє, про те, як час забився в аритмії розщеплення».

Але в чому полягає надія? — В любові та вірі. Зло не може сподіватися на остаточну перемогу в людській душі. «Ти на їхніх терплячих, неозлілих прикладах зрозумів просту й вічно спраглу повторення істину: про неможливість витруїти богоподібне з людини, якщо навіть така людоїдська влада, докладаючи надзусиль до перетворення біомаси на подобизну самої себе, безсила була зробити з господаря розбійника».
Юрко Іздрик народився в м. Калуш на Івано-Франківщині. Літератор зростав в інтелігентній родині, де шанували мистецтво та літературу. У 14 років написав перші вірші, щоправда російською мовою. Особливу роль у літературній творчості митця відіграв чотиритомник Хемінгуея, котрий став «першим підручником справжньої української літературної мови » і дав зрозуміти, «що всі речі, всі емоції, всі переживання, все взагалі можна передати своєю рідною мовою». Ю.Іздрик також закінчив музичну школу.. По закінченні школи вступив на навчання у Львівський політехнічний інститут на механіко-технологічний факультет. У студентські роки вивчав історію мистецтва, відвідував публічні лекції з мистецтвознавства, грав у рок-гурті, брав участь у постановках самодіяльного студентського театру.

Закінчивши університет у 1984 р., Юрко Іздрик почав працювати інженером на Івано-Франківському заводі автоматизованих ливарних машин (1984–1986), згодом — у Калуському науково-дослідному інституті галургії (1986–1990).

Наприкінці 80-их років письменник активно включився у мистецьке життя: брав участь у численних офіційних та неофіційних мистецьких акціях, виставках, співпрацював з обласною комсомольською газетою. У 1989 р. розпочалася історія легендарного журналу — «Четвер». Перші два номери були самвидавними. У 1990 р. на одному з мистецьких заходів (під час підготовки бієнале «Імпреза», що відбулося в Івано-Франківську) Іздрик познайомився з Юрієм Андруховичем, що стало визначальним у житті автора. Юрко запропонував Андруховичу разом випускати «Четвер», на що той одразу ж погодився. Кілька років митці працювали над журналом разом. Дружні стосунки Ю.Андрухович та Ю.Іздрик підтримують до сьогодні.

Перші твори письменника з'явилися друком у самвидавних випусках журналів «Четвер» та «Відрижка» (Польща). В останньому надруковані перші вірші. У «Четверзі» були опубліковані цикл оповідань «Остання війна» та поетичний цикл «Десять віршів про Батьківщину». Після появи перших творів дехто з критиків вважав, що «Іздрик — це фікція, псевдонім Андруховича». Це й не дивно, адже у деяких творах Іздрика, Андруховича, а також Прохаська перегукуються певні сюжети, герої та навіть фрази, що й об'єднує та вирізняє творців «станіславського феномену» своєю оригінальністю. З часом Юрко Іздрик заявив себе як неординарний митець і ні про який плагіат вже мова не йшла.

Після літературного дебюту митець ненадовго перериває письменницьку творчість. Окрім редакції «Четверга», Іздрик починає активно займатися малярством (1990–1994).

У 1994 році митець остаточно повертається до літературної творчості та діяльності. Автор «вийшов з підпілля», й у журналі «Сучасність» з'явилася перша «легітимна» публікація повісті «Острів Крк» (1994). Критика позитивно оцінила цей твір, і згодом він з'явився у польському перекладі на шпальтах журналу «Literatura na świecie» та окремою книгою у 1998 р. під назвою «Острів Крк та інші історії».

У перервах між написанням книг Ю.Іздрик співпрацює з газетою «День», продовжує редагувати «Четвер», займається музикою,створює музичні цикли на вірші Анни Кирпан та Юрія Андруховича.

Справжнім злетом у літературній творчості Юрка Іздрика став роман «Воццек» (1998), у якому автор по-справжньому розкрив своє обдарування. З'явившись на літературній сцені, роман «Воццек» справив фурор — викликав захоплення читачів та схвальну критику літераторів. Читачі настільки захопились «книгою про сни у снах» (В.Габор), що перший тираж книги, виданий в Івано-Франківську, був розпроданий за тиждень.

У 2000 р. світ побачив наступний роман «Подвійний Леон». У 2004 р. з'являється принципово новий роман у новелах «АМтм». У 2008 р. з'явився останній 30-ий номер журналу «Четвер», видавництво якого поки що призупинено. У 2009 р. видається збірка есеїв та шкіців «Флешка 2GB» та «ТАКЕ», за яку автор отримав нагороду «Книга року Бі-Бі-Сі 2009». "Таке", за словами автора, "це книга про чоловіків і жінок, про звірят і птахів, а також про рослини, вітер, землю, дощ та інші Господні дари. Коротше, про таке". Його твори здобули культову популярність, хоча й навряд чи принесли авторові якісь суттєві статки. Тексти, які пише Іздрик, розраховані далеко не на всіх, але не схоже, що автора це надто сильно турбує.

У 2011 р. письменник представив книгу «Underwor(l)d» («Підземелля»)- поезії, есе та колажі. 2013 у Львові друком вийшла поетична збірка «Іздрик. Ю», тексти якої публікувалися раніше у блозі автора «Мертвий щоденник». «Після прози» (2013р.) – найповніша на сьогодні добірка поетичного доробку Юрія Іздрика, що відомий читачам передусім як прозаїк. Знайдемо тут і “перехідні” у стосунку до прози верлібри, і ритмізовані нариси, і традиційну римовану поезію. До книги увійшли твори, написані впродовж останніх 20-ти років.

Тривале метання поміж музикою, візуальним мистецтвом і літературою на сьогоднішній день вирішується на користь першого, хоча Ю.Іздрик продовжує писати вірші та працює над виданням вуличного журналу «Просто неба». Вже другий рік поспіль Ю.Іздрик займається спільним музичним проектом з поетом та музикантом Григорієм Семенчуком «DrumТИатр».

Письменник добре знаний як і представник «станіславського феномену» - своєрідного мистецького угрупування літераторів Івано-Франківської обл., — творці якого найповніше втілили український варіант постмодернізму у своїй творчості. За нетривіальним визначенням самого Іздрика, для «франківського феномена» притаманне прагнення ввібрати в себе всю культуру останніх ста років, двері до якої, ще недавно зачинені (хоч і не щільно), раптом широко відчинилися.






Володимир Діброва - яскравий представник «андеґраундної альтернативи» 1970 — 1980-х років.

Успішний письменник, чиї книги сьогодні друкуються англійською в американському видавництві Nothwestern-UniversityPress, здібний перекладач, лауреат престижних літературних премій і водночас – викладач Гарвардського університету. Не дивлячись на такий широкий спектр талантів, мало хто з пересічних українських читачів знає про Володимира Діброву. Можливо тому, що вже протягом двадцяти років він живе й працює у США.

Понад десятиліття письменник не був в Україні, але це не заважає йому презентувати свої твори на українському книжковому ринку. Так, В. Діброва – автор книжок «Тексти з назвами і без назв» (1990), «Пісні Бітлз» (1991), «Peltse. Pentameron» (1996), «Збіговиська» (1999), «Вибгане» (2002), «Довкола столу» (2005), роману «Андріївський узвіз» (2007), за який одержав премію конкурсу «Книжка року БІ-БІ-СІ», та збірки оповідань «Правдиві історії» (2010), що стала одним із претендентів на цю ж премію.

Володимир Діброва – лауреат премії імені М. Лукаша за переклад роману С. Беккета «Уот» (1992) та премії імені Щербань-Лапіки за п’єсу «Короткий курс» (1996).

Народився письменник 11 серпня 1951 року в Донецьку. Він пише в «Автобіографії»: «Я народився на площі Тридцятиріччя Народу серед службовців. Батько – службовець, мати – службовиця, материна мати – службовка, сестра – службовиця, через що я до всього мусив доходити самотужки».

Із 1968 по 1973 рр. майбутній літератор навчається в Київському університеті імені Тараса Шевченка на відділенні перекладачів факультету романо-германської філології. Закінчивши аспірантуру при цьому ж університеті, захищає кандидатську дисертацію з ірландської літератури та влаштовується на роботу в Інститут іноземних мов, де працює до грудня 1989 року, і згодом переходить до Інституту літератури АН УРСР. Із вересня 1990 року письменник займає посаду голови прес-агентства рухівської «Народної газети» у Вашингтоні (США) і рівночасно веде щотижневу рубрику на «Радіо Свобода».

Нині він авторитетний перекладач і викладач україністики в університеті Гарварда (США) з 1994 року.

Здавалося б, що може бути краще – кар’єрне зростання, гарна сім’я, запрошення викладати в Гарвардській Літній Школі. Але все ж не обійшлося без ложки дьогтю: хоча майбутній письменник і почав писати ще в студентські роки, проте постійно друкується він лише з кінця 80-х. А все тому, що В. Діброва входив до так званої «андеграундної альтернативи», тобто до товариства митців, які представляли неофіційну, не визнану владою культуру. Ідеологічний тиск, вмираюча совдепія, застійний морок радянських часів провокували не тільки розпач, а й опір.

Такий культурний і літературний контекст сприяв становленню творчої особистості, однак не давав можливості їй розкритися, бо писали андерграундовики «у шухляду». Саме В. Діброва виявився тим сміливцем, який створив художній портрет свого покоління, яке втратило надію, не змогло себе реалізувати. Його майстерність полягає в тому, що він показує несформовану свідомість людини, яка не може змінити коди радянської доби, не може ввійти в простір самостійного мислення й вимушена жити у світі симулякрів.

У статті «Альтернатива у Києві» О. Семенченко згадує про внесок Діброви у формування тогочасної неофіційної культури. У «застійних» сімдесятих, зазначає автор, найзручнішими місцями, де тоді можна було зібрати альтернативні творчі сили, були художницькі майстерні, в одній з яких збирався гурт на чолі з В. Дібровою. Ці люди були знайомі з іншою літературою, п’єсами, які в разі постановки могли стати справжнім авангардом. А Діброва в Інституті іноземних мов навіть спромігся поставити «Носорогів» Йонеско англійською мовою, завдяки чому вистава стала величезною подією у театральному житті України. Читав він і власні твори, тепер вже відомі в Україні.Незважаючи на абсурдність навколишнього світу, пише О. Семенченко, молодь років «застою» прагнула жити нормальним життям, і за умов тоталітаризму найкращим полем для альтернативи була саме література, для творення якої потрібні лише ручка і папір.

Входження Діброви в літературу відбувалося всупереч ідеологічній лінії, всупереч логіці літературного процесу,

Протягом 1992–1995 рр. Діброва створив роман «Бурдик», головна постать якого – «це портрет запізненого покоління, – пише С. Іванюк у післямові, – в найкращих і найгірших його рисах», персонаж, у якому «ми впізнаємо одного з численних представників андеґраундної культури».Але зображає його Діброва у властивому йому стилі: в «Бурдику» іронія майже повсюдна, деякі уривки – всуціль, але іронія тонка.

«Вибгане» можна читати певною мірою як один текст, адже по ньому кочує спільний мотив – портрет доби: абсурдистського характеру «Пельце» і «Звіздонавти» містять знайомі реалії радянської влади тоталітарного СРСР, у якому так само всіх силоміць «було занурено в рівність, щастя та труд»; «Пісні Бітлз» розповідають про становлення покоління, є своєрідною ліричною втечею від дійсності на хвилях улюбленої музики; «Пентамерон» ставить вічне запитання «бути чи не бути?» тих, хто вже виріс і вирішує – залишатися «тут» чи їхати «туди»; «Мукументи» – як мовний портрет; «Бурдик» – «роман значною мірою автобіографічний. Та більшою мірою він автоіронічний – позбавлений патетики й ідеалізації, натомість сповнений іронії й дотепу»; і «Тягнуть телевізор» як продовження теми радянської дійсності, хоч конкретний час і не зазначено. Якщо Бурдик ще мав ілюзії щодо зміни суспільства й держави завдяки якійсь нововіднайденій філософії, то у п’єсі «Тягнуть телевізор» помітно лише скепсис і гірку іронію. Час змінився, але ми – все одно «мудаки», як говорить один з персонажів.

Визначальною рисою стилю письменника стало поєднання легкої іронії, вишуканого гумору та гострої сатири, які він використовує, аби показати своє категоричне ставлення до принципів естетики соцреалізму. Найпомітніший представник іронічного напряму в українській міській літературі, він сприймає реалії існуючого світу через їхню ницість та дріб’язковість і засуджує їх у своїх творах. Іронічність, безумовно, – одна з основних ознак індивідуального стилю Діброви. Критики відзначають також інтелектуалізм його прози та значний автобіографізм текстів.


Євгенія Кононенко — письменниця, літературний перекладач з англійської та французької мов, науковий співробітник Українського центру культурних досліджень. Народилася 17 лютого 1959 р. у Києві. Закінчила механіко-математичний факультет Київського державного університету ім. Т.Шевченка (тепер — Київський національний університет ім. Т.Шевченка) (1981) та французьку філологію Київського інституту іноземних мов (тепер — Київський лінгвістичний університет) (1994). Живе у Києві. Вона — член Національної спілки письменників України та Асоціації українських письменників.

Учасник багатьох міжнародних літературних, культурологічних і наукових форумів в Україні, Франції, США, Польщі, Фінляндії, Естонії, Росії тощо. Переможець і лауреат низки літературних і перекладацьких премій.

У творчому доробку Євгенії Кононенко поезії, оповідання та есеї, повісті та романи, кілька дитячих книжок, ряд культурологічних розвідок з тем популярної культури та гендерних питань і журналістські статті. Але найбільше визнання Євгенія Кононенко отримала за свою коротку прозу: книжки її оповідань, новел та есеїв постійно додруковуються в Україні, перекладаються за кордоном і є темою наукових досліджень в Україні та за її межами. Сьогодні твори Євгенії Кононенко вже перекладено та опубліковано українською, англійською, німецькою, французькою, хорватською, фінською, чеською, російською, польською, білоруською та японською.

Зокрема, Євгенія Кононенко є автором:


• повісті «Сестра» (1996)
• поетичної збірки «Вальс першого снігу» (1997)
• книги оповідань «Колосальний сюжет» (1998)
• дитячої книги «Інфантазії: За мотивами поезій Клода Руа» (2001)
• роману «Імітація» (2001);
• роману «Зрада. ZRADA made in Ukraine» (2002)
• роману «Ностальгія» (2005)
• роману «Жертва забутого майстра» (2007)
• дитячої книги «Неля, яка ходить по стелі» (2008)
• збірки новел «Без мужика» (2005)
• збірки новел «Повії теж виходять заміж» (2005)
• збірки новел «Новели для нецілованих дівчат» (2006)
• збірки новел та есеїв «Книгарня “ШОК”» (2009)
• підліткової книжки «Бабусі теж були дівчатами» (2010)
• роман «Російський сюжет» (2012)

Євгенія Кононенко також перекладає з французької та англійської мов поезію, прозу та науково-популярну літературу. Сьогодні вона — чи не найпопулярніша українська письменниця, до її текстів не слабне читацький інтерес — той інтерес, що йде від спраги на людяну цікаву книжку, в якій би відзеркалювалася мінлива ріка дійсності.

Проза Є.Кононенко – зразок "жіночого" письма в українській літературі, зокрема того, що в феміністичній критиці називають "психоаналітичною моделлю жіночого письма", у сфері якого твори О.Забужко, С.Майданської, Т.Зарівної та ін.

У парадигму прози 90-х рр. XX ст. Євгенія Кононенко входить темою оповідання „Земляки на чужині”. Авторка шукає своїх героїв у таких ситуаціях, де найповніше розкривається світ маленької і самотньої людини, людиноньки (лагідно по-авторськи). Наріжною в її творчості постає проблема психологічного співжиття чоловіка і жінки. У творчості Є. Кононенко йдеться про психологію жінок у час великих суспільних перемін.

У творах письменниці — життя епохи, де розпад радянської системи спаралізував привчених до передбачуваних ситуацій, запрограмованих на мінімальну соціальну стабільність чоловіків. Тож жінкам самим довелося виборсуватися і витягувати за чуби із цього стану чоловіків. Не розпуста, не ностальгія за нормальним чоловіком, а відчай від злиднів, від безпорадності батьків своїх дітей штовхають жінок у любовні авантюри з іноземцями. Але дороги знову повертають їх до рідних злиднів.

У романах "Імітація", "Зрада", "Ностальгія", в оповіданнях Є.Кононенко акцентовано психоаналітичні проблеми жіночого приватного життя; конфліктні ситуації в них вибудовуються на свідомому чи несвідомому протистоянні жіночого і чоловічого світів, пов'язаного із феноменом сексуальності. Інтимні стосунки чоловіка і жінки у прозі Є.Кононенко продукуються як опозиції об'єкт-суб'єкт, патріархальний світ і вільний. У ній домінує мотив вірності і зради (нові його модифікації), багатогранно виокреслюється неідентичність понять кохання-любові у розвитку теми усвідомлення жінкою своєї самодостатності, здобуття нею власної суверенності.

Автор названих вище романів створює різні типи жінок, випробовуючи їх у ситуаціях (драматичних, а часом і трагічних) неоднозначних взаємостосунків з чоловіками, подолання своєї ролі як "підлеглого об'єкта". Героїні у перипетіях приватного життя – центр своєрідного трикутника, дві сторони якого – чоловік (колишній чоловік) і людина, в яку вона закохується (або коханець). Як у традиційному літературному трикутнику, вибирати їй, але не між чоловіками: її вибір – то вибір власного самоутвердження як активного суб'єкта культури.

Отже, сучасна жінка та її проблеми – одна з наріжних тем творів письменниці.

Торкаючись у зв'язку із осмисленням концепції кохання-любові проблем, що виникають на грунті взаємостосунків чоловіка і жінки, зумовлених різницею статей (опозиції матріархат – патріархат, жінка – чоловік, жіноча екзистенційна ситуація, зрада – вірність тощо), Є.Кононенко, як бачимо, вибудовує своє "жіноче письмо" на психоаналітичному відкритті жіночого "я" у всій його внутрішній багатогранності.
Степан Процюк народився 13 серпня 1964 року у селі КутиБродівський район (нині — Буський район) на Львівщині у сім'ї політв'язня. Через декілька років родина переїхала до Івано-Франківської області. Степан Процюк закінчив Івано-Франківський педінститут та аспірантуру Інституту літератури НАН України. Кандидат філологічних наук. Викладає сучасну українську літературу в Прикарпатському університеті Івано-Франківська.

Літературна біографія Степана Процюка розпочалася 1991 року з літгурту  «Нова деґенерація», куди він входив разом із Іваном Андрусяком та Іваном Ципердюком. Наступного року була надрукована їх перша поетична збірка «На вістрі двох правд» (з передмовою  Юрія Андруховича). На думку літературознавців, на початку 90-х літгурту «Нова деґенерація» вдалося стати одним із небагатьох руйнівників літературної стагнації. Згодом з'явилася збірка віршів «Апологетика на світанку» (1996) та збірка поем «Завжди і ніколи» (1999). Згодом автор припинив писати вірші, перейшов на прозу й есеїстику.

1996 року вийшла збірка есеїв Степана Процюка «Лицарі стилосу і кав'ярень», а також перша  книжка  прози «Переступ у вакуумі»2001  року  тернопільське видавництво  «Джура»  друкує збірку повістей «Шибениця для ніжності», що викликала різні відгуки та рецензії. У повісті «Шибениця для ніжності» домінує єдина оповідна форма — сповіді головного героя Дем'яна. Приводом для її розгортання став лист колишньої коханої, написаний через двадцять років після того, як їх стосунки завершилися. Структурно повість складається із двох частин та епілогу. Перша частина починається зі спогадів про дитинство Дем'яна, розповідає про навчання в школі й перше кохання. Провідною композиційною рисою повісті є сюжетна дискретність. Життєвий шлях персонажа переказаний непослідовно, автор зупиняється на найбільш екзистенційно значимих подіях, що дозволяють глибше усвідомити еволюцію характеру. Друга частина розпочинається спогадами про навчання Дем'яна в інституті. До особистої історії додаються суспільні узагальнення, що віддзеркалюють специфіку радянського суспільства. Центральною в другій частині є історія взаємин Дем'яна й Зоряни. Поруч із життєвою історією головного героя фрагментарно згадуються історії його батьків, дядька, що став жертвою тоталітарної системи, брата Сашка — також жертви, тільки ще безглуздішої і жахливішої системи. Композиція повісті традиційна для ранньої творчості Степана Процюка: колажність, фрагментарність картин, репортажність, полеміко-публіцистичні авторські відступи.

У 2002 році івано-франківське видавництво «Тіповіт» друкує збірку повістей «Серафими і мізантропи». У ній, за спостереженнями критиків, посилюються декадентські кольори, а також інтерес до зображення межових невротичних станів людини. Стильово повісті Степана Процюка поєднують творчі практики експресіонізму й екзистенціалізму, містять посутні постмодерні вкраплення. Для автора характерний тип героя — рефлексуючого інтелігента з сильною потребою ідеалу, в якій упізнається туга за Богом.

2002 року Степан Процюк дебютує як романіст — львівська «Піраміда» друкує «Інфекцію». Як зазначено в анотації, це книга «про нас, нинішніх українців, і про нашу історію хвороби». Олег Соловей твердить, що «Інфекція» стала заявкою на опанування рідкісним нині жанром соціально-психологічного роману. Центральною в цьому творі є ідея інфікованості українства чужою мовою, культурою, способом життя. 2003 року за цей роман Степан Процюк був номінований на здобуття Шевченківської премії.

Другий роман «Жертвопринесення» (2004) став своєрідною відповіддю на питання, чому Степан Процюк припинив писати поезії. У центрі романної дії — поет із провінційної Мічурівки Максим Іщенко, який не знаходить місця в брутальному суспільстві, що живе за законами «ринкової економіки».. Головне у романі — дослідження хворобливих зламів людської психіки, оголення й вивчення таємниць свідомості. Зображена ситуація мимоволі проектується на сучасну суспільну атмосферу, в якій некомфортно почуваються неординарні, талановиті люди.

У 2005 році вийшов третій роман „Тотем“ Актуальні проблеми роману: ідолопоклоніння, фальшивий патріотизм, деградація особистості під впливом психотропів, нездорова фетишизація пристрасті. Поведінкою персонажів керує єдиний справжній тотем — пошук любові.

У 2007 році було видано збірку есеїв Степана Процюка „Канатоходці“.. Канвою сюжетних ліній письменник вибирає щоденник, тому в тексті відчувається потужний автобіографічний струмінь, що об'єднує й підживлює цікавість читача. Темами оповідей-есеїв стають родовід автора, його поетична юність і письменницька зрілість, сучасний літературний процес. Письменник безжально зриває маски й руйнує камуфляжні уявлення про сучасну літературну ситуацію, шукає аналогій у минулому, не боїться оприлюднювати негатив.

Ще одна грань письменницького таланту Степана Процюка — література  для підлітків. У 2008 році побачила світ трилогія про кохання „Марійка і Костик“, „Залюблені в сонце“ (Друга історія Марійки і Костика»), «Аргонавти» (Третя історія Марійки і Костика). Події книги розгортаються в маленькому українському місті Старомихайлівка. Герої живуть своїм цікавим життям: зустрічаються, ведуть романтичні розмови, зізнаються в коханні. Готується до друку повість для старшокласників «Вітроломи», адресована читачам трилогії «Марійка і Костик», які, за словами автора, за час, що пройшов від виходу останньої книги трилогії, виросли і по-новому осмислять написане.

2010 року була видрукувана збірка есеїв «Аналіз крові». Книжка складається із 20 замальовок-роздумів на різноманітні екзистенційні, літературні та політичні теми.

Цього ж року вийшов роман «Троянда ритуального болю». Це одна з перших спроб серйозного художньо-психологічного осмислення постаті Василя Стефаника як людини й творця. Його образ подано в нестереотипних для українського літературного канону життєвих ситуаціях. У творі чимало йдеться про загублені кохання головного героя, його пошук Жінки свого життя, болісні втрати найдорожчого і їхні можливі причини. Автор висвітлює стосунки з Євгенією Бачинською, Євгенією Калитовською, Ольгою Гаморак, менш відомі — з Ольгою Кобилянською й Софією Морачевською. Також у романі відображено взаємини Василя Стефаника з його колегами й сучасниками: Іваном Франком, Михайлом Коцюбинським, Лесем Мартовичем, Марком Черемшиною, Станіславом Пшибишевським, митрополитом Андреєм Шептицьким, Вацлавом Морачевським. Є міркування про політичну діяльність персонажа й тонкі проникнення в його творчу лабораторію.

Наприкінці жовтня 2010 року вийшла остання частина «психіатричної тетралогії» Степана Процюка — роман «Руйнування ляльки». Це специфічний зразок філософської прози, не роман дій, а роман ідей, твір більше публіцистично-есеїстичний, аніж власне художній, в якому більше психології, аніж інтриг і пригод. Степан Процюк гостро розкриває проблеми нашого індивідуального й колективного буття. У романі концептуально гостро зведені умоглядні Архе і Лялька. Архе — це пам'ять про першопочатки й елементарні істини, що гарантують людині людське життя. Лялька — це привид, симулякр (за Бодріяром), фальшивка, порожня голоґрама, що водить людину плутаними манівцями, плекаючи гріх, а відтак — довічну юдоль печалі. Степан Процюк — письменник, який має сміливість показувати найдальші закутки людської душі, найглибші провалля людського розпачу, заплутані лабіринти людського життя.

У 2011 році побачив світ психобіографічний роман Степана Процюка про Володимира Винниченка «Маски опадають повільно». Перед читачем постає образ письменника-новатора європейського рівня і разом з тим — ексцентричного невротика з драматичною долею. Степан Процюк послідовно й логічно вибудовує систему життєвих і суто психологічних координат митця. Джерельною базою роману став епістолярій і щоденники В.Винниченка. Глибинне занурення у внутрішній світ В.Винниченка і його творчу лабораторію, цікаве поєднання документалізму і домислу, яскрава метафоричність і метафізичність, соковита мова — все це робить роман помітним явищем сучасного літературного процесу.

Також 2011 року вийшла книга есеїстики Степана Процюка «Тіні з'являються на світанку». Страх смерті, неврози абсурдності життя, любовні залежності, самотність, глибинні внутрішні конфлікти — це неповний перелік того, про що пише автор, і що становить коло екзистенційних проблем сучасної людини. Домінуюча екзистенційна спрямованість цієї книги Степана Процюка засвідчує, що автор поволі долає буттєві провалля на шляху наближення до себе, духовного зростання, спроб подолати порожнечу, самотність, страх.

Наприкінці 2011 року на сторінках журналу «Кур'єр Кривбасу» була надрукована повість Степана Процюка «Бийся головою до стіни» — про непрості стосунки батька, який помирає, і сина, який намагається його зрозуміти. Автор витримав цю повість на найвищому регістрі почуттів і переживань. Тричленна структура повісті віддзеркалює три змістові концепти (зрозуміти, пробачити, відпустити минуле), разом із тим це проекція трьох часових площин: перша — минуле, передісторія, що проказує розгортання батьківсько-синівських стосунків, друга — сьогодення: сім днів «відходу» і прощання з батьком; третя — проекція майбутнього, що містить алегоричні картини, які натякають на очищення і незворотні внутрішні зміни. Художня реальність повісті розгортається у двох вимірах: «видимому» і «невидимому», реальному й уявному, профанному та ідеальному. Повість «Бийся головою до стіни» сприймається як фінальний акорд «психіатричної» тетралогії, своєрідний підсумок другого періоду творчості Степана Процюка.

Окремою книгою повість вийшла у березні 2013 року в луцькому видавництві «Твердиня» в одній книжці разом із повістю «Гілочка і Муркотасик».

У січні 2013 р. вийшла заключна частина психобіографічної трилогії - роман «Чорне яблуко», присвячений наймолодшому класику української літератури Архипу Тесленку. Роман написаний у формі спогадів Архипа Тесленка, що переплітаються з картинами сновидінь та авторськими відступами. Така наративна стратегія дозволяє автору глибше проникнути у внутрішній світ персонажа і створити психологічно достовірне художнє полотно.

На думку Людмили Скорини, «ці твори читати непросто. Особливо для тих, чиї уподобання обертаються в річищі примітивно-розважальної масової літератури. Неприкрите відображення суспільних проблем і катаклізмів, відразливі картини моральної деградації, натуралізм окремих сцен, потужна сугестія — ці та інші риси індивідуальної манери Степана Процюка здатні шокувати. Але це шок заради катарсису. Екзистенційно-експресіоністська проза цього автора дає шанс на внутрішнє очищення й оздоровлення… Романи Степана Процюка — багатовимірні, тож кожен читач матиме змогу взяти з них те, що буде важливо саме йому, у конкретній екзистенційній ситуації буття „тут і зараз“».


Юрко Ґудзь (Юрій Петрович Гудзь) - поет, прозаїк, драматург, есеїст, публіцист, мистецтвознавець, художник. Народився в с.Немильня Новоград-Волинського району на Житомирщині, помер у неповних сорок шість років за трагічних і нез’ясованих обставин у Житомирі (1.VII.1956 - 20.II.2002).

Закінчив восьмирічну школу в рідному с. Немильня. Відслужив у Збройних силах Радянського Союзу. Навчався у Київському геологорозвідувальному технікумі, Київському педінституті ім. Горького (нині Київський державний університет ім. М.Драгоманова) (1978-83). Працював геологом-розвідником, вчителем історії, географії та малювання у школах Київської та Житомирської областей, з 1986-го по 1988-ий рік працював молодшим науковим співробітником Музею народної архітектури та побуту України, заступником директора у Музеї сучасного образотворчого мистецтва, в редакціях журналів “Авжеж!”, “Слово і час” та ін. Був членом Національної спілки письменників України (Житомирське відділення, 1991) та Асоціації письменників України (Київське відділення). Був заступником голови, а згодом – головою Житомирського обласного літературного об’єднання ім. Бориса Тена.



Співпрацював з “Ярою Мистецькою групою театру-студії Ля Мама в Нью-Йорку”. Був учасником об'єднання “Центр Сучасної драматургії Анатолія Дяченка” (1993-1995). Засновник „Лаврської школи”, під яким Юрко Ґудзь об’єднав поезію Олега Лишеги, Івана Семененка, Миколи Воробйова на спільному поетичному вечорі (1993) . Брав участь у Теоретичній конференції «Україна чи небуття» (2004). У 1994 р. посів третє місце в конкурсі молодої прози, що проводився у м. Львові.

Відзначений преміями Міжнародного поетичного конкурсу в м. Тріуджіо (Triuggio, Італія, 1994); фундацією ім. Є. Бачинського “У свічаді слова” (США, 1997), Всеукраїнською ім. Івана Огієнка в галузі літератури.

Твори перекладалися російською, італійською, французькою, німецькою, англійською мовами.

Книгу новел і оповідань Ю. Ґудзя “Замовляння невидимих крил” за результатами анкетування критиків, яке щорічно проводить журнал “Слово і час”, було визнано кращою книгою прози 2001 року.

Є автором поетичних книжок Postscriptum до мовчання" (1990), “Маленький концерт для самотнього Хронопа” (1991), “Боротьба з хворим янголом” (1997), романів “Не-ми”, “Ісихія” (1998-2001.), книги прози “Замовляння невидимих крил” (2001).

Писалась повiсть “Дембельський альбом” (1973), готувалися друком збірки віршів “Вишивки, хронотопи, без”(1992), “Млеко хронопів глосолалійне”(1993) та “Знаки білої крові” (1993), незавершений творчий проект у дві руки із Тетяною Чебровою – роман “Сердце Мангупа”, залишилась неопублікованими: поема “Барикади на Хресті”, нотатки на берегах книжок. Наприкінці життя Юрко Ґудзь мав намір разом із презентацією книги “Замовляння невидимих крил” зробити виставку власних картин.


Питання для самоперевірки

    1. Як змінилась картина літературного процесу в останні десятиліття XX – початку XXІ ст.? На які цінності орієнтується нова генерація українських митців?

    2. Визначте основні здобутки сучасної прози. Назвіть українських прозаїків означеного періоду.

    3. Які думки викликало у вас знайомство із сучасною українською прозою? Зробіть аналіз одного-двох прозових творів наших митців-сучасників.

    4. Як, на вашу думку, розвиватиметься українська література у XXІ ст.?


Література

1. Бестселери українського читача: огляд сучасних українських письменників // Шкільна бібліотека. – 2008. – № 10.

2. Бойчук Г. Література постмодернізму: реальність чи віртуальність?// Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. – 2006. – № 2.

3. Всесвітня література в іменах і творах. – К., 1999.

4. Дзюба І. Енциклопедія сучасної України. — Т. 5. — Київ, 2006.

5. Зборовська Н. Психоаналіз і літературознавство. – К., 2003.

6. Квіт С. Основи герменевтики: навчальний посібник — К., 2003.

7. Мєднікова Г. С. Українська і зарубіжна культура ХХ століття: Навч. посібник. – Київ, 2002.

8. Сучасна українська проза: Постмодерний період: навч. посіб. / Р. Б. Харчук. – К. , 2008.

9. Українська модерна література. – К., 2001.

10.Українське слово: Хрестоматія української літератури та літературної критики ХХ століття.– К., 2001.– Т. 4.

Тема 15: Література рідного краю (студентський проект)

За результатами досліджень студенти укладають папки. Їх орієнтований вміст:



  1. Тема проекту, автори-розробники.

  2. Об’єкт дослідження, мета проекту, механізм реалізації.

  3. План роботи творчої групи над проектом.

  4. Біографічні відомості про письменника (поета, драматурга).

  5. Огляд творчого доробку митця.

  6. Тексти поетичних творів, які аналізуються.

  7. Слайди, презентації, які ілюструють творчий доробок митця.

  8. Інші довідково-інформаційні чи ілюстративні матеріали.


Очікувані результати: студенти знають представників літератури рідного краю, розповідають про них, їхню творчість, вміють аналізувати твори, що сподобалися найбільше, обґрунтовувати свій вибір.

ЗМІСТ

Передмова ……………………………………………………………………………………………….. 3


Теми для самостійного вивчення з предмета «Українська література» …4 – 6
Зміст навчального матеріалу:

Література 70-90-х років ХІХ ст.

Тема 1: Михайло Старицький. Повість «Оборона Буші» ……………………. 6 - 11

Тема 2: Драма Івана Франка «Украдене щастя»

(або повість «Перехресні стежки») ……………………………………………………. 11 - 17



Українська література 10-х років ХХ ст.

Тема 3: Українська література 10-х років ХХ ст. Борис Грінченко. Оповідання «Каторжна» …………………………………………………………………. 17 - 22

Тема 4: «Покутська трійця». Загальний огляд творчості …………………. 22 - 28

Тема 5: Володимир Винниченко. Збірка малої прози

«Краса і сила» (загальний огляд). Роман «Сонячна машина» …………. 28 - 32

Українська література 20-30 х років ХХ ст.

Тема 6: Проза 20-30-х років. Загальний огляд …………………………………. 32 - 38

Тема 7: Юрій Яновський. Новела «Дитинство»

(з роману «Вершники») …………………………………………………………………… 39 – 41



Українська література за межами України

Тема 8: Українська література за межами України …………………………… 41 – 52

Тема 9: Василь Барка (В.Очерет). Роман «Жовтий князь» ………………... 52 - 58

Українська література другої половини ХХ - початку ХХІ ст.

Теми 10-11: Українська література у другій половині ХХ ст. ……………… 58 - 64

Тема 12: Українська «химерна проза» ХХ ст. ……………………………………. 64 - 69

Сучасна «молода» українська література

Тема 13: Сучасна поезія: загальні зауваження до характеристики літературного явища ………………………………………………………………………… 70 - 97

Тема 14: Сучасна українська проза: загальні зауваження

до характеристики літературного явища …………………………………………. 97 - 118



Тема 15: Література рідного краю (студентський проект) …………………118 - 119

ДЛЯ НОТАТОК
______________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9

Схожі:

Програма з української літератури для вищих навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації складена за концепцією розвитку гуманітарної сфери в Україні iconПрограма з дисципліни "Зарубіжна література" для спеціальностей
Робоча навчальна програма складена викладачем Матійчук О. М. на основі навчальної програми для вищих навчальних закладів І-ІІ рівнів...
Програма з української літератури для вищих навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації складена за концепцією розвитку гуманітарної сфери в Україні iconПрограма для вищих навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації. Укладачі
Культурологія. Примірна програма для вищих навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації
Програма з української літератури для вищих навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації складена за концепцією розвитку гуманітарної сфери в Україні iconРобоча програма навчальної дисципліни дерматологія, венерологія для студентів вищих медичних навчальних закладів ІІІ-ІV рівнів акредитації
За редакцією чл кор. Намн україни, професора Зіменковського Б. С., – Львів, 2015р.; та типової програми навчальної дисципліни : Дерматологія,...
Програма з української літератури для вищих навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації складена за концепцією розвитку гуманітарної сфери в Україні iconПрограма курсу «теорія держави І права»
Програма складена в обсязі навчальних програм для вищих навчальних закладів ІV рівня акредитації
Програма з української літератури для вищих навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації складена за концепцією розвитку гуманітарної сфери в Україні iconПрограма для вищих навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації, які здійснюють підготовку молодших спеціалістів на основі базової загальної середньої освіти
Світова література навчальна програма для вищих навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації, які здійснюють підготовку молодших спеціалістів...
Програма з української літератури для вищих навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації складена за концепцією розвитку гуманітарної сфери в Україні iconМетодичні рекомендації з елективного курсу «косметології» для студентів / магістрів вищих навчальних закладів львів 2017
Методичні рекомендації підготовлені згідно вимог, які передбачені типовими навчальними програмами для студентів медичних І стоматологічних...
Програма з української літератури для вищих навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації складена за концепцією розвитку гуманітарної сфери в Україні iconПрограма для вищих медичних навчальних закладів І ііі рівнів акредитації за спеціальністю 12010105 «Акушерська справа»
С. С. Омельченко – голова циклової комісії, викладач вищої категорії, викладач – методист, крвнз «Кримський медичний коледж»
Програма з української літератури для вищих навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації складена за концепцією розвитку гуманітарної сфери в Україні iconЄдині вимоги до оформлення методичної літератури
Методичний посібник на допомогу викладачам та майстрам вищих навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації / Упоряд.: І. В. Іванова...
Програма з української літератури для вищих навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації складена за концепцією розвитку гуманітарної сфери в Україні iconПрограма для проведення курсів підвищення кваліфікації вчителів загальноосвітніх навчальних закладів різних типів і форм власності
Програма навчальної дисципліни для курсів підвищення кваліфікації вчителів загальноосвітніх навчальних закладів різних типів І форм...
Програма з української літератури для вищих навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації складена за концепцією розвитку гуманітарної сфери в Україні iconПрограма для проведення курсів підвищення кваліфікації вчителів загальноосвітніх навчальних закладів різних типів і форм власності
Програма навчальної дисципліни для курсів підвищення кваліфікації вчителів загальноосвітніх навчальних закладів різних типів І форм...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка