Пророк Мусій Вернигора – між людиною та міфом



Сторінка1/5
Дата конвертації19.01.2018
Розмір0.52 Mb.
  1   2   3   4   5

Пророк Мусій Вернигора – між людиною та міфом


Polacy teraz w swoich zamiarach upadną i Polska trzykroć będzie rozszarpana. Różni ludzie kusić się będą o jej odbudowanie, ale nadaremnie. Przyjdzie wielki mąż od zachodu: Polacy oddadzą się jemu na usługi; wiele im przyobieca, a mało uczyni: chociaż nazwą się znowu narodem, będą jęczeli pod jarzmem Niemców i Moskali. Potem zostanie ich królem człowiek zły i zacięty, który wiele krwi przeleje. Polacy powstaną przeciw niemu, i jeszcze upadną przez nieład i niezgodę. Długo niewola i ucisk rozciągną się nad nimi; aż na koniec zajaśnieją błogie czasy, kiedy naród bogaty sypnie pieniędzmi, Mahometanie w Horyniu napoją swoje konie, i Moskale dwa razy na głowę pobici zostaną: raz pod Batowem około Semi-mohił (siedmiu mogił), drugi raz pod Starym Konstantynowem w jarze Hanczarycha zwanym. Od tego czasu Polska zakwitnie od Czarnego do Białego morza i będzie trwała po wieki wieków».
Наразі поляки у своїх намірах зазнають поразки, і Польща тричі буде розшарпана. Різні люди дбатимуть про її відбудову, але даремно. Прийде великий чоловік від заходу: поляки віддадуться йому в услужіння; багато їм наобіцяє, але мало зробить: хоча й назовуться знову великим народом, нидітимуть під ярмом німців та москалів. Потім їх королем стане затята та зла людина, що багато крові проллє. Поляки повстануть проти неї та знову поляжуть через безлад та незгоду. Довго неволя та утиск триватиме; аж накінець заясніють благі часи, коли нарід багатий сипне грошима, магометани у Горині напоять своїх коней, і москалі двічі наголову будуть розбиті: раз під Батовим біля Семи могил, другий раз під Старим Костянтиновим в ярі, що зветься Гончариха. Відтоді Польща зацвіте від Чорного до Білого моря та перетриває багато віків.

Коли читаєш книжку про загиблі цивілізації Близького Сходу або Америки, про кельтів, етрусків або майя, мимоволі виникає відчуття поваги до втраченного невідомого знання, яке могло би змінити світ, зробити його казковішим, людянішим, прекраснішим. Зрозуміло, все те було в давнину, коли й маги могли своїми чарами перемагати дебелих вояків, і на дракона живого можна було раптово надибати на якомусь шпацері. Але виявляється, ця сива давнина не така вже й сива, вона десь зовсім поруч. Здається, сама земля, перетворена на руїну та пустку, промовляє тими легендами, передаючи живим поколінням своє життя, свої змісти та кшталти. Дракони вештались по Криму аж до початку ХХ століття, про теє чи не в кожній кримській родині збереглися оповідки. Натомість в українських родинах можуть розповісти про своїх пращурів чумаків або й козаків, які вміли так причарувати своїх ворогів, що ті лишалися паралізованими аж до скону. Врешті, ще якісь 250 років тому на корсунській землі жив наш український Мерлін, пророк Мусій Вернигора, найтаємничіша фігура української культури, водночас - одна з найвпливовіших.

Про те, що за цією постатю стоїть реальна історична особа, а не казковий богатир, ми можемо сказати напевно, хоча у нас немає жодного на те доказу: Вернигора існує лише у легендах, чутках, піснях та романтичних літературних творах. Могила його не зберіглася, жодного достовірного тексту теж нема, нема й зображення, невідомо ким він був насправді. Але так само ми нічого не знаємо і про губернатора Корсуня Нікодима Суходольського, який, згідно знов-таки з легендою, записав вернигорини пророцтва про сумну долю Польщі. Ми навіть не знаємо майже нічого і про культурне життя тих країв у часи панування поляків. Все це пішло на дно, було анігільоване в часи російського правління, як і численні замки, монастирі та церкви, якими рясніла Київщина та Черкащина ще на початку ХІХ століття. Можливо, саме через цю таємничість привид Вернигори, як і привид України, відіграв таку величезну ролю у польському літературному романтизмі, збудивши екзальтовану польську фантазію.

Але значення Вернигори і для української культури теж важко переоцінити. За звістками сучасників, саме він сформував українське кобзарство як таке, навчивши «лобурів», тобто жебручих дідів, «співати українські думи, щоби бунтували людей проти москалів». Зараз це нібито очевидні речі, після «Кобзаря» Шевченка всі ми уявляємо собі образ мандруючого паладина української пісні, що є совістю та свідомістю нації та безумовним авторитетом для всіх «голів слухаючих та миру християнського». Але є декілька нюансів, які спростовують стихійність цієї постаті.

По-перше, епос, тобто розлогі співані оповідання про героїчні події минулих віків, а саме він складав серцевину репертуару тих дідів, не належить до обшарів «народної» пісенної культури – він надто громіздкий для зберігання у пам’яті та надто залежний від індивідуальних чеснот виконавця, який має бути водночас оратором, співаком, актором та шаманом. Тому як в європейських, так і в азійських народів він зазвичай є шляхетним гатунком, що розвивається у середовищі «служивих» людей, в якому формується національна еліта та аристократія, і надалі зберігає ключові ознаки цього середовища, починаючи від характерної «піднесеної» лексики, кінчаючи авторитарною ролею виконавця. Звісно, ми звикли до пейоративного образу солдата-москаля, що крім стройових пісень не знає геть нічого, але в традиційних суспільствах військова верства зазвичай є доволі розвинутою, адже культивує у своїх лавах увагу, дисципліну та шановливість, а також в мирний час «має час та натхнення» і тому здатна зберігати найскладніші культурні форми. Для шляхти всіх країн, насамперед європейських, музичність, володіння інструментом та знання репертуару було своєрідним маркером гідності, адже артистизм натури напряму пов’язувався із військовими чеснотами. Дещо подібне було і в козацькому війську, недарма таке велике значення надавалося складним та розлогим багатоголосним пісням, які у нейтральному народному середовищі просто не могли би ані виникнути, ані утриматися до наших днів. Що ж до козацької старшини, то у своїх мистецьких вправах та вподобаннях вона вповні відповідала вимогам гречності, що панували серед європейського лицарства ще з XIV століття. Коли до намету Хмельницького завітало шведське посольство, воно побачило його граючим на лютні із чорним мопсом обік крісла. А торбан Мазепи (тобто модернізовану сармацькою шляхтою барокову лютню, що згодом була фольклоризована до народної бандури) будь-який пересічний українець може побачити на десятигривенній купюрі. Отже, то було звичайне культурне комільфо, через яке люди з різних країн могли розумітися на спільних речах та почуватися у спільному світі. Тому межа між граючим на торбані гетьманом та сліпим бандуристом - то є прірва, яку важко навіть собі уявити. Але саме так зазвичай і відбувається боротьба епох: були часи, коли і гомерова Іліада вважалася застарілим мотлохом, фольклором, і лише лицарі традиції зберегли цей скарб на належному місці. Для Бога нема нічого неможливого, він скидає у прах народи та верстви суспільства, керуючись одному йому відомим планом. Інша справа, що не всі люди та не всі народи здатні гідно пройти через ті випробування. Згодом настають часи, коли культура заходиться «пакувати валізи». В цей момент вирішується її подальша доля - чи бути їй, чи не бути.

По-друге, досить часто стається так, що якісь речі, що ми вважаємо за споконвічні, є не такими вже й давніми. Особливо це справедливо для тих культур, яким вдалося якнайдовше протримати свою архаїчну екосистему неушкодженою, що зберегли свою автентичну чарівну цілісність до сьогодення. Взірцем такої культури є, звичайно, Японія, для якої все її «вчора» є одним безперервним сьогоденням. Сюди ж іранська класична музика, яка в теперішньому вигляді сформувалася лише у 19 столітті, але хто зна якої давнини сягають ті живі клітини, що утворюють її єство? Те ж саме можна сказати й про українське кобзарство - воно являє собою цілісний організм, що сам по собі є давнім, тому нема майже ніякої різниці, коли саме була складена та чи інша псальма чи дума, які вона містить в собі шари - та ми й ніколи про це й не дізнаємося докладно. Мабуть, єдине, на що ми здатні - то відрізнити тонким чуттям правдиві козацькі думи від романтичних підробок ХІХ століття, та й те врешті не дуже суттєво.

Отже, вертаючись до Вернигори, зауважимо, що саме завдяки йому та його послідовникам, що зуміли спакувати все найсуттєвіше та найсокровенніше величної козацької культури у торбинку мандрівника, український нарід зміг уникнути асиміляції у тих безнадійних умовах, що створилися в роки Руїни. До того ж Вернигорі вдалося створити не тільки суспільний рух, але й потужну законспіровану організацію на взірець європейських цехів та орденів, зі складною багаторівневою системою втаємничення, «визвольними» ритуалами та навіть таємними книгами. Останні називалися кахтирями, їх було дев'ять, кожен том відповідав рівню втаємничення та жанровій ознаці текстів. Звичайно, переписувати їх не мало сенсу - утаємничений адепт сам перетворювався на книгу, на манір відлюдників-бібліофілів із «451 за Фаренґейтом» Рея Бредбері. Ці книги, нажаль, не дійшли до наших часів. Їх дехто бачив, є звістки про зміст перших п'яти, проте найвищі рівні втаємничення ми не можемо собі навіть уявити. Вповні вірогідно, що на початку ХХ століття, коли репертуар кобзарів почав фіксуватися фольклористами, кобзарський орден перебував уже не в кращому стані, тож носіїв цих вищих рівнів вже попросту не було, у 20-х роках ХХ століття навіть думу рідко видавалось почути. Але повідають, що найвищий рівень складали саме знамениті «стації», себто пророцтва Вернигори, про зміст яких ми можемо судити хіба що на підставі конспективних записів корсунського старости Никодима Суходольського, що нібито був присутній при смерті «старечого короля» та зафіксував те, що особисто йому як поляку було цікаво та зрозуміло. Записи ті були опубліковані у 1830 видатним польським істориком Йоахімом Лелевелем, після чого почалася потужна вернигоріана у польській культурі.

Впродовж ста років «індекс цитування» Вернигори сягнув найвищої відмітки, наразі це одна з найпопулярніших, знакових постатей польської культури. Художники Матейко та Виспянський, той же Виспянський як драматург у його знаменитому «Весіллі», бунтівний Садик-паша - гроза московитів Міхал Чайковський, що створив героїчний образ Вернигори - козацького ватажка, буквально закоханий в образ народного лірника-віщуна Юліуш Словацький, поети так званої «української школи» - Ґошчинський, Ґрабовський та інші, навіть рокова суперзірка Чеслав Нємен долучився до цієї плеяди! Пророцтва Вернигори, заледве не ставши окремим літературним гатунком, стають провідною зіркою на шляху поляків до незалежності: раз у раз напередодні доленосних подій з глибин легенд та народної творчісті виринають якісь нові версії, нові пророцтва, що приписувалися або Вернигорі, або його духу, викликанному під час спірітичного сеансу; відповідно до зміни епохи проявляються якісь нові риси народного віщуна - від романтичного козацького отамана до фантасмагоричного воскреслого мерця, що встане з-під землі у скрутну для України хвилину.

Викликає неабиякий подив, що в той же час майже для всіх українців Вернигора - то є лише кумедний чарівний помічник Котигорошка, ніхто й гадки не має про цю постать, попри те величезне значення, яке вона має для нашої культури. Єдину згадку знаходимо у Котляревського у переліку козацьких душ, що перебувають у пеклі. Мимо те що сама постать ця видається дуже знайомою: шевченків Перебендя, зрештою сам Кобзар як символ незалежного українського слова. Чому?

Відповідь є дуже простою: Вернигора трохи не вписується у сонм героїв нашої історії. Він був «мазепинцем», тобто захисником проєвропейського та антимосковського вектору. Ми звикли героїзувати гайдамаків, цих здичавілих реліктів Запорізської Січі, підбитих агентами Російської імперії на страшні злочини проти людства. Натомість звикли вважати Мазепу якщо не зрадником, то принаймні невдахою, що через розкоші та корупцію у своєму апараті втратив контроль над українським народом. При тому якось забувають, що це був найкультурніший з усіх гетьманів, в часи якого було побудовано храмів та монастирів більше, ніж за всі часи гетьманування його попередників. І що відпочатку він втратив ледь не половину свого козацтва, найкращі сили - посилаючи їх на смерть у провальні військові авантюри Петра, за що й був мало не проклятий як верхівкою, так і простими козаками. І що йому весь час доводилося боротися з, мабуть, найжахливішою силою у світі - московськими інтригами, що раз у раз вганяли його в глухий кут. І коли за всі заслуги він був поставлений перед вимогою застосування традиційної російської практики випаленої землі у своїх землях від Глухова аж до Києва, своєю зброєю та своїми ж людьми, чарка терпцю переповнилася. Хоч це і виглядало нормально для російської імперії, що ніколи не рахувалася з людськими втратами (баби єщо нарожают), для козаків це було відвертим порушенням переяславської військової угоди, яка за старим європейським звичаєм вимагала від сюзерена дбати про свого васала. Отже Мазепа погодився на пропозицію Карла, що гарантував збереження української незалежності, але ж надто пізно і надто недбало. Відтоді оригінал переяславської угоди таємничо зник, а «мазепинство» стало притчею во язицех та жупелом для влади. Саме у мазепинстві традиційно звинувачувалися будь-які люди, що намагалися хоч як дбати про збереження української національної спадщини. Тому й згаданий в одному з гімнів часів визвольних змагань «великий дух Мазепи» - ніяка не поетична гіпербола. Фактично, Мазепа є антагоністом Хмельницького, «проклятого гетьмана» українських пісень руїнної доби. Зрозуміло, що в «парадигмі Хмельницького», промосковській, ніякої України вже не було й не могло бути, на цьому місці постав офіціозний пропагандистський фейк; єдиною реальною Україною, якою живилася народна душа та перед якою тремтіла охранка, була Україна мазепинська, Україна кобзарська, Україна Мусія Вернигори.

Справді, Вернигору можна вважати за одного з найперших відомих та впливових представників мазепинської ідеології на Україні. Це образ шляхетного козака-культурника, що протистоїть у світовій системі цінностей тому образу козака-різуна, що плекався роками та століттями в часи нашої колоніальної ізоляції від світу. Декларуючи себе другом поляків, він іде не проти власного народу - навпаки, він пробує врятувати цей народ від падіння в темну прірву безкультур'я, від амнезії щодо свого європейського минулого. Спочатку він закликає їх як військовий авторитет - не долучатися до гайдамаків, не ганьбити Січ, не ставати пішаком в чужій грі, підтримати конфедератів - адже саме проти Барської конфедерації й спровокували пожар Коліївщини московські віртуози гри чужими руками. За цю діяльність Вернигора нібито й дістав своє іронічне призвісько («бо більше хотів ніж сила», за свідченням одного з інформантів), а за голову майбутнього старечого короля був призначений солідний приз, і не аби ким, а самою царицею Катериною! Збагнувши неефективність прямого протистояння, він іде в підпілля та вдається до беспрецедентного культурницького проекту, передаючи величезний корпус козацької музично-поетичної культури у володіння ницим дідам, творячи з них звитяжну армію українського слова.

Але й того мало - він провістує майбутнє, чого точно не робив жоден з українських громадських лідерів. До того ж, виходячи з тих скупих записів, у яких мала частина їх дійшла до наших днів, провістує напрочуд точно. Звідки ж взялася у Вернигори та сила? Про те оповідає зокрема наступний фрагмент:

«Вернигор, мужній воїн та співак над співаками, пам'ять по якому так живо тримається в українському повіті, лишив по собі пророцтва, об'явлення яких мало відбутися таким чином: Вернигор був помер, а душа його, вибігши з тіла, три дні блукала в краях вічності, де мала побачити все майбутнє світу. Накінець третього дня прийшов до неї янгол, тай надавши їй деякі настанови й мабуть попрохавши мовчати про численні речі, підвів його до жахливої прірви, з якої виходив нестерпний трупний сморід; тоді янгол показав їй, що то є її тлінні зостанки, та скинув у ту прірву, і Вернигор повернувся до життя. В ту хвилину зірвалася велика буря; вітер страшливо вив по степах та земля затрусилася. Перелякані люди шукали сховок у полі, що прилягає до могили Сороки, як втім з її верхівки почувся голос, тривожний як відгук грому та хриплий як крячіння крука, що почав від слів: «Послухайте люди, що Вернигор каже» і так далі розказав про своє воскресіння та потішив людей віщуваннями:

Що Господь Бог має в цілковитій своїй опіці Україну, хоч за недбання до заповідей Його народ було покарано панською неволею, голодом, мором та війною; але ж то скоро відміниться й Україна стане щасливою.

Що перед тим як надійде ця щаслива для України година відбудеться кривава битва між її захисниками та ворогами на полях, що прилягають до могили Сороки.

Що в значній частині світу богослужіння набуде іншого вигляду. Давні королівства зникнуть, а нові повстануть. Алеж що має бути та настане далі, про те мені не годиться казати, щоби Дніпро не вийшов з берегів». (Луціан Сємєнський – Перекази та легенди польські, руські та литовські.)

З цього тексту виникає тонка паралель між двома Мойсеями, вочевидь невипадкова, що дає підставу припускати, що ані правдивого прізвища, ані навіть правдивого імені цієї людини ми ніколи не дізнаємося. Тільки замість Св’ятого Синаю ми бачимо могилу, курган, що відсилає вже до новозавітних мотивів. Справа не в тому що в тій частині України бракує гір, хоча виходячи з рештків того ж кургану Сороки можна гадати, що то була велична споруда, яка сягала висотою ледь не з півкилометра - то є дуже характерний момент, який об'єднує всі більш-менш автентичні списки з пророцтв Вернигори: сакралізація курганів. Свого часу ця деталь настільки вразила Юліуша Словацького, що у своїй поемі «Срібний сон Саломеї» він подав сплюндрування курганів як ледь не основний мотив та детонатор народного гніву в часи Коліївщини. Але найдивніше мабуть не це, а той факт, що ті могили не вважалися чужими, люди знали, хто в них похований і що з ними сталося.

«Пракседа, володарка Кальника, воювала з сусіднім володарем Непромахом; другій її сусід Сорока, бажаючи її підтримати своїм військом, підвів його під Кальник, Пракседа ж, прийнявши його за очікуваного нею Непромаха, вступила з ним у бій, в якій поклала Сороку трупом. В останню хвилю помилку свою збагнувши, насипала в пам'ять полеглого могилу, а ще у дві поклала вбитих у тій битві мужів обох військ. Але заледве скінчила ту роботу, як підступив Непромах. Пракседа, не довіряючи виснаженому боєм війську, викликала на двобій Непромаха, в якому одне одного повбивали, а на їх тілах війська понасипали могили.» (там же)

Аж ось історія про курган Переп'ятиху, який у інших переказах виступає маркером місця останньої апокаліптичної битви всіх народів. Це є унікальна пам’ятка VII ст. до н.е., яка являла собою складний багатоетнічний(!) поховальний комплекс, оточений високим зовнішнім валом, з підземною камерою, складеною з гранітних брил - можливо, на кшталт кельтських поховальних склепінь, відомих у Західній Європі. При будівництві цієї споруди вперше в усьому Причорномор'ї була використана техніка щільно збитих земляних валків, що давала можливість зводити мури майже під прямим кутом. Взявши участь у перших його розкопках, Тарас Шевченко був настільки вражений, що написав один з найвідвертіших своїх віршів, скандально відому «Розриту могилу».

«Був князь Переп'ят, і пішов він на війну. Пішов да й три года додому не вертавсь. Княгиня ждала, ждала — нема князя, от вона зібрала військо і пішла шукать його. Пішла вона, коли стрічає свого чоловіка та й не узнала його, бо на йому одежа уже обпала за три годи, і він змінився [за іншими варіантами, князь сам перебрався у ворожі обладунки разом із військом]. Княгиня стала з ним воювати і вбила його. Після роздивилась, пізнала, що її чоловік, взяла да й сама себе убила. Дак ото князя поховали ув одній могилі і назвали Переп'ят, а княгиню — в другій і назвали Переп'ятиха.» (За Грушевським, ІУЛ, т.4 кн.2)

Ким були ті люди з такими дивними іменами та звичаями, з войовничими амазонками на чолі війська, якого роду-племені, звідки вони прийшли і куди поділися? Навряд чи кого з українців те дуже цікавило. Ці мерці були своїми, могили їх - «милими», і крізь плин часів тягнулася тонка містична вервиця, яка щоразу з'єднувала світи із засвітами: через пісні, перекази, через любов до землі. Той же славний град Кальник, столиця невідомо якої держави, а нині дрібненьке село під Немировим, стоїть поблизу трипільського поселення-гіганта...

Тож попри визнану за Вернигорою прогностичну силу найзагадковішим та найважливішим є саме оте останнє провістування, в якому надаються ці містичні віхи простіру та часу - і вони ж є, з огляду на українські фольклорні джерела, найавтентичнішими. Щоправда, і тут багато розбіжностей. Число майбутніх апокаліптичних плацдармів коливається від одного до п'яти. Деякі з них не підлягають чіткій ідентифікації, як-от Сім Могил під Батовим або навіть Яр Гончариха під Старокостянтиновим - таке село там справді є, але де там той яр і чи малося на увазі саме воно, хто там розбере. Від деяких віє тривогою - назва річки Красної, живописна долина якої знаходиться відносно недалеко від Перп’ятихи, у контексті пророцтва про зафарбування Дніпра ворожою кров'ю набуває зловісного змісту. Але найдивніше - те, що у наших самотніх полях, таких близьких та знайомих, де й іноземця люди не бачили останні сімдесят років, зійдуться «всі земниї язики» і відбудеться драматична розв'язка світової, всесвітньої епопеї, що триває вже тисячоліттями. Це бентежило душі ще тоді, коли ті краї були не такими вже й занедбаними:

«Тут шляхтич якийсь, здається Пясецький, бачив Вернигору та записав його пророцтва, котрим українська шляхта так же свято вірить, як Бердичівському Календарю. То тут, то там можна іще побачити копії тих пророцтв, багато з них мали б уже відбутися, проте найцікавішою річчю є той факт, що все розв'язується на Україні, всі європейські народи приходять битися до могили Переп'ята та Переп'ятихи. В околицях Македон дотепер зберігається пам'ять про українського віщуна; повідають, одного разу на пагорбах, що оточують Македони, показалася людина на білому коні, махнула звідти рукою до Вернигори, мовляв, агов, вже пора тобі! Вернигора похилив голову та пішов за ним. Відтоді жодної звістки не було про українського віщуна. Здається, народ вірить, що незнайомець на білому коні був істотою з іншого світу, що український віщун був живцем перенесений до якогось таємничого краю, де живуть святі. Легенду ту належало би порівняти з переказами про землі Рахманів, з повістю Геродота про Агріпеїв (білоконних?), про святих, про гіпербореїв і т.д.» (Антоній Новосєльській (Марцінковський), Легенда про Вернигору)

І хто може знати, чи не встане тоді той Вернигора з могили разом з усіма Переп'ятами, Пракседами та Непромахами, коли вчиниться кара над Князем Жаху, Лжи та Темряви?




Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5

Схожі:

Пророк Мусій Вернигора – між людиною та міфом iconНавчальний матеріал Естетика
Естетика охоплює всю сферу людських почуттів, вивчає стосунки між людиною І світом, між людиною та іншими людьми, впливає на формування...
Пророк Мусій Вернигора – між людиною та міфом iconБурхливий, суперечливий суспільно-історичний розвиток світу в першій половині XX ст. Зміна світоглядних та естетичних систем. Складність І неоднозначність художнього процесу цього періоду
«Утрачено рівновагу між людиною І природою, між життям І мистецтвом, між наукою І музикою, між цивілізацією І культурою»,— писав...
Пророк Мусій Вернигора – між людиною та міфом iconЗавдання ІІІ етапу Всеукраїнської олімпіади з історії, 8 клас Тести
Віра у спільне походження І кровну спорідненість між людиною І певним видом тварин називається
Пророк Мусій Вернигора – між людиною та міфом icon«Повість Джека Лондона
Мета: розглянути проблему добра І зла, з'ясувати погляд авто­ра на цю проблему; акцентувати увагу на стосунках між людиною й твариною;...
Пророк Мусій Вернигора – між людиною та міфом icon“ Єдине,що важливе, це бути людиною”. “ Єдине,що важливе, це бути людиною”
Персоніфікація різних можливостей морального вибору в образах роману А. Камю " Чума". Символіка чуми
Пророк Мусій Вернигора – між людиною та міфом iconТ. Г. Шевченко геніальний поет, мислитель, пророк національного відродження в Україні
Т. Г. Шевченко – геніальний поет, мислитель, пророк національного відродження в Україні
Пророк Мусій Вернигора – між людиною та міфом iconРобота формування міжпредметних компетентностей під час вивчення шкільного курсу фізики
Зміст Вступ Значення між предметних зв’язків для формування наукового світогляду учнів. Основні напрями здійснення між предметних...
Пророк Мусій Вернигора – між людиною та міфом iconСерпень 2015 року
До Іллі ( 2 серпня) дощ ходить за І проти вітру – як накаже пророк, а після нього лише за вітром
Пророк Мусій Вернигора – між людиною та міфом icon8 клас І. Виконайте завдання
Назвіть усі відомі вам фольклорні жанри. В чому, на вашу думку, полягає відмінність між народним переказом І легендою, думою та історичною...
Пророк Мусій Вернигора – між людиною та міфом iconТарас Шевченко — український Рембрандт (порівняльний аналіз мистецької спадщини) Думка мистецтвознавця
Надрукована в Україні 1925 р стаття проводить не тільки паралелі між обома митцями, але й знаходить спільність між ними у соціальних...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка