Пророк Мусій Вернигора – між людиною та міфом



Сторінка2/5
Дата конвертації19.01.2018
Розмір0.52 Mb.
1   2   3   4   5

Пророцтво: жанр, вид, тип культури?


Наразі ми покидаємо нейтральний історичний дискурс та переходимо до розмови про пророцтва. Це передбачає зміну позиції спостерігача на позицію учасника, бо цього вимагає сам жанр. У пророцтвах немає митців та критиків – є пророки та тлумачі. Останні, порівнюючи символи сучасності із текстом пророцтва, створюють цілісну семіотичну ситуацію і тим самим теж змушені встати у позу пророка. Можна, звичайно, піти на компроміс та підшукати найближчий аналог ситуації у минулому, щоби забезпечити собі філологічне алібі, але якщо час надає аж занадто виразні знаки, інколи простіше визнати, що текст таки діє за своїм призначенням. Як показує практика, розум навіть у мирні часи не дуже цьому противиться. Ми доволі спокійно перетравили збіг назви апокаліптичної зірки, що отруїла воду в земних річках, із назвою міста Чернобиль. До сих пір це викликає в нас не більше паніки, ніж спостереження за смисловими арками у кіно чи романі. Можна припустити, звичайно, що паніка уже відбулася, тобто ми цю гірку полинову пігулку проковтнули разом із самою подією, есхатологічність якої для більшості людей, що пережили Совітський Союз, стала очевидною. До того існував міф про штучний безбожний рай на чолі з комуністичною партією, більш того, цей рай у тому самому Чорнобилю майже був побудований: величезні зарплати, дешеві квартири, дармове соцзабезпечення, їдальня, дитячий садок і т.п., студенти на підробітки їдуть із Києва сотнями, художники отримують вигідні замовлення на монументалку та скульптуру, ракети на причал прибувають щопівгодини. І раптом цей сновидний безбожний рай перетворюється на реальний біблійний Содом. Тоді навіть у школах почали розігрувати утрєнніки з цитатами з Апокаліпсису, що було чимось геть неймовірним в контексті атеїстичного совітського виховання. І те, що комуністичний міф луснув разом з чорнобильським енергоблоком, це не метафора, а реальність. І очевидно, семіотичний контекст, що відсилав до тієї жахливої книги, відіграв у цьому раптовому витверезінні неабияку ролю – в історії нашого народу знову почав гупати реальний час, і ми знову згадали про Бога.

Отже, перед тим як перейти безпосередньо до текстів вернигориного пророцтва та почати порівнювати його з іншими провістуваннями про ймовірну долю України, варто поміркувати про те, що являє собою сам профетичний простір, що то є за жанр, вид або напрямок – і чого: мистецтва, історії або політики? Відповідь очевидна – сам цей простір є давнішим і за мистецтво, і за історію, і за політику, тому має розглядатися як є. Мабуть, опис цього простору був би радше завданням для філософії, але відтоді як та втратила рівновагу, зазирнувши у безодню екзистенціалізму, від неї давно ніхто не чув вагомого слова. Щось мали б розповісти психологи-юнґіанці, але нажаль, наукова міфологія цієї верстви лежить поза часом, вона занадто статична, її призначення – втішати, викривати, зводити індивідуальне до загального, завдання ж пророцтва – збуджувати, уводити в таємницю, витягувати з теплого ліжка рефлексії у пітьму та негоду безглуздої та відчайдушної людської дії, безпорадної та нікому не потрібної, крім Бога. Її царина лежить там же, де дитячі мрії, де магія, ініціатичні міфи та віра у власне призначення. Згодом дитина дорослішає й починає соромитися тих казок та побрехеньок – але не через їх нікчемність, а через власну безсилість та власний страх знову відчути себе немічною дитиною. В мирні часи, особливо в часи імперій, коли будь-який рецидив тих дитячих страхів загрожує втратою рівноваги та успіху в справах, всі ці іграшки вкриваються порохом у коморах. Аж раптом настає день, коли цей світ сам виявляється іграшковим, коли він опливає, розсипається або тріщить по швах, коли його обступають якісь невідомі сили, такі ж грізні як і безглузді, і тоді спантеличений розум кидається знову в ту саму дитячу комору – і зазвичай крім понівечених ляльок та миршавих ведмедиків не знаходить там нічого. Може б і з іграшок наших колись би виросло щось незвичайне та величне, якби ми були б їм вірними, якби про них не забували. Бо будь-яке служіння вимагає вірності та тяглості у часі, це як кімнатна рослина, яку треба весь час поливати. Профетичний простір, не даючи жодних гарантій, жодного позитивного знання та системи оцінок, забезпечує саме цю тяглість, просту тяглість існування, абсурдну та нераціональну. З покоління у покоління передається не просто надія, але складна й структурована культура надії, в якій минуле, теперішнє та майбутнє ув’язані в багатомірну інтерактивну композицію, в якій приймає участь весь народ. Ця містерія триває роками, віками, тисячоліттями, збагачуючись новими текстами, лейтмотивами, концептами, ритуалами та допоміжними дисциплінами. В цьому просторі гинуть найдосконаліші та найталановитіші артистичні витвори, які виявляються нікому не потрібні, натомість приживаються та пускають могутні пагони якісь незграбні та наївні тексти, якщо в них була відтворена панівна матриця профетичної культури. В докір снобам на смітнику опиняються «реалісти», «класицисти», «авангардисти» та їм подібні діти свого локального історичного вавілону, натомість який-небудь Толкіен, якого ніхто й за письменника не вважав за життя, раптом виступає творцем неосяжного простору, у містичному позачасовому люстрі якого ціла Європа бачить, що насправді з нею відбувається.

В профетичному просторі нема чіткого розмежування між творцем та творінням, між композитором та композицією, між автором та його героєм. Це такий неосяжний супер-інтер-метатекст, який нависає величними арками та колонадами над усією тією історією, в яку вплутався той чи інший її співтворець. Можливо, йому вдасться прорубати ще один прохід у скалі, завісити ще один місток над прірвою або поставити ще одну сторожу на кордоні з чужим миром. В кінці кінців навіть не так вже й важливо, наскільки той витвір буде привабливим естетично – досить щоб був надійним та стояв у правильному місці. Бувають генії, які створюють цілі світи, є прості їх мешканці, є мандрівники між світами, але й ті й ті між собою пов’язані складною системою взаємовідсилок, яка керується спільною культурною міфологією. Зазвичай національною, бо суб’єктом подібної священної історії є нація - хоча, можливо, є й більш специфічні випадки. Окремі історії можуть між собою монтуватися, вкладатися одна в одну або інтегруватися в складні багатовимірні структури.

Наприклад, те розширення профетичного простору, яке зазнав корпус давньоєврейських текстів по новозавітній надбудові, хоч і не було визнано євреями, але де-факто відбулося, і культурою та долею цей нарід пов’язав себе із Європою: вони стали частиною нашої історії, ми - їхньої. Насправді нічого особливо єретичного в ученні Христа не було - якщо б не це «прикре непорозуміння», могутня культура юдейської книжності проковтнула б і єсеїв, як згодом проковтнула ту ж каббалу. Воно органічно виростало з усієї попередньої містичної традиції, зосередженої на спогляданні непростих відносин між Богом та людиною. У релігійному плані він розвивав теми, які не раз з’являлися у пророків: тема Боголюдства проглядає в Даніїла та в Ісайі, до того ж сам статус Адама, поява якого спричиняє розкол між «синами Божими», вповні легітимізує екстраполяцію цього поняття і для його нащадків. У соціально-політичному сенсі те, що він пропонував, було типовим ненасильницьким протестом в дусі Ганді - дарма що невідомою в ті часи, але по суті єдиною можливою формою протесту у тій ситуації. Що було дійсно новим – це розгерметизація, демократизація релігії, завдяки якій ліквідувалися протиріччя між верствами єврейського суспільства та робився крок назустріч іншим поневоленим Римом народам, в першу чергу європейським. Але і цей універсалізм уже був і в псалмах Давида, і в Еклезіасті, і скрізь, де мірилом виступала жива людська любов або живе людське страждання. Просто прийшла пора дорослішати та виходити у великий світ загальнолюдської цивілізації, до чого народ Іудеї, інфантилізований імперією Ірода Великого, був неготовий. У тому й недолугість імперій, що, створюючи для своїх підданих комфортні умови та натомість паралізуючи їх волю, вони атрофують їх творчий потенціал, від чого народ «дитиноватіє». Він прив’язується до формальних речей, кам’яніє в конкретній «класичній» чи «канонічній» культурній формі й перестає чути своїх героїв та пророків, перетворюючись на натовп. Фактично, розіп’явши Христа, євреї зреклися свого національного лідера на користь нехай удаваного, але по суті конформізму з окупаційною владою, за що й були покарані долею на довгі віки. Достатньо було в одному лише моменті втратити увагу, помилитися – і те, що було благословенням, обертається на прокляття. Але натомість нашу долю ми тягаємо по світу за собою. У ній може взяти участь будь-хто, хто трапиться нам дорогою. А з прокляттям ще гірше – його перебирає на себе той, хто чинить нам кривду. Отже якщо припустити, що всі біди, які з часів Хмельниччини випали на долю України, якось пов’язані з тою кривдою, що проклятий гетьман був учинив проти юдейського племені, то нині московіти отримали все це добро у семижди-семикратному розмірі. Мабуть, варто таки всім триматися від них подалі, бо годі собі й уявити, що то за страшний грім паде на їхні безумні голови!

Є ще одна цікава історія – про мексиканського бога на ім’я Кецалькоатль. Типологічно він є богом-драконом (саме ім’я перекладається як «пернатий змій»), отже господарем річок, землеробства та родючості. Природно, що у тому релікті землеробської культури, яким були цивілізації Нового Світу, йому відведено ролю культурного героя. Тобто саме він навчив людей усіляким наукам та мистецтвам, приніс їм зерна кукурудзи та лишився у їхній пам’яті як кумедний міфологічний персонаж, якому постійно щось не вдається. Як свідчить фольклор народів світу, це доволі типове зайняття для драконів. У більшості випадків саме змії, дракони або заміщуючи їх хтонічні істоти виступають вчителями та бенефакторами героя або цілого людства. Навіть юдейський Бог, таємне ім’я якого має підозрілі асоціації не тільки із славнозвісним вигуком «яху!!», але й з ностратичним коренем *jaha, що зустрічається у багатьох мовах у близьких по значенню словах, в тому числі нашому «пояс» (а можливо, і в імені нашого дніпровського божества Яши-Ящура), з’являється в Письмі у вигляді змія під час мойсеєвої виправи, що інтерпретується як один з ветхозавітних прообразів розіп’ятого Єшуа з Назарета. Сказати, що то свідчить про якісь реальні контакти між світом плазунів та людей, важко, тим більше припустити, що людям в якийсь спосіб передалася мудрість динозаврів. По-перше, нащадками динозаврів є не плазуни, а птахи. Так, вони співають, їхнє вбрання теж вражає красою, а їхня поведінка – складними ритуалами, і вповні можливо, що саме від них людина навчилася творити та розуміти красу. Але в будь-якому разі це сягає далеко за межі моєї розвідки.

Тож натомість був іще один Кецалькоатль, Кецалькоатль-людина, що в усій доколумбовій Центральній Америці уважався втіленням того пернатого змія. Він був доволі цікавою особистістю, був білим, бородатим, блакитнооким, а його воїни, судячи з їх посагів, носили обладунки, подекуди дуже схожі на норманські. Символом його був хрест, він був гуманістом; завітавши до Мексики звідкілясь із півночі, він відмінив людські жертви та встановив закони, за що був підступно скомпрометований своїми «папєрєдніками» - місцевою кровожерною партійною номенклатурою, змушений був піти геть аж до океану, дорогою втратив військо, челядь та багатство, прийшов на берег голий та босий, сплів собі пліт та поплив геть на схід, до Європи – але обіцяв повернутися! І повернувся – саме в той час, коли всі коліщатка складного мезоамериканського календаря стали в позицію, в якій вони перебували на момент прибуття його попереднього аватара. Але хто з європейців міг припустити, що бандит, шибеник та покидьок на ім’я Ернан Кортес стане новим втіленням якогось чудернацького мексиканського бога, тобто правдивим індіанським месією? Що ж, який месія, таке й майбутнє. Хто зна, був би він не таким покидьком, була б у його середовищі людина, яка могла б йому щось пояснити, можливо, й Мексика зараз була б зараз іншою, не такою ницою, кримінальною та депресивною. А те, що мексиканці не дочекалися вдруге свого месію, що нібито мав прийти до них у грудні 2012-го – можливо, хтось із наших кімнатних романтиків занадто слухався маму або жінку, тому й не доїхав до свого Синаю, а може й доїхав, але випадково згинув у дорозі, і через те вся священна історія того народу згинула з ним разом як Атлантида, а з нею й доля мільйонів пересічних мексиканців, нащадків майя та тольтеків. Люди минулого були значно вільніші у своїх маневрах, бо більше вірили у чудо та Провидіння й пильніше стереглися Зла, тому й краще відчували композицію, як у загальному метаісторичному вимірі, так і у своїх творах та вчинках – отже, охочіше офірували своє тіло та долю священній історії. Власне, це і є героїзм – ось чому герой роману та герой України позначається одним і тим самим словом.

Нажаль, профетичний дискурс має заслабе випромінювання та заслабий зв’язок між елементами, він оперує неочевидностями, або ж очевидностями, які не уважаються за такі. Проте коли їх накопичується достатня кількість, а для цього потрібен час, терпіння та вірність ідеї, відбувається тектонічний зсув, як у романах Гомбровича. Тоді стаються якісь неймовірні речі, які суперечать пересічній злиденній логіці, коли маленька Іудея стає найбільшою та найславнішою з усіх цивілізацій давнього Сходу, а у тоталітарне пекло ацтекської ритуальної людобійні вдирається провінційний іспанський гопнік з малим загоном із парою десятків чоловік, після чого настає геть інша епоха. Чи можна казати, що то воно сталося б і само? Гадаю, що інтерпретація цілковито залежить від стану культури. З точки зору імперії та класичного розуму, Іудея – маленька країна між Єгиптом та Вавілоном, навіть не країна, а територія, яка не мала жодного шансу вижити, а Кортес – диверсант-професіонал, і взагалі все вирішив порох та мушкети, інакше би й статися не могло. Але ця очевидність є очевидністю переможця, якій протистоїть правда переможеного. Хто з них переміг насправді, ще не зрозуміло: перемогу Іудеї у культурно-релігійному змаганні можна вважати такою ж перемогою, як і втілення Кецалькоатля у тіло іспанського бандита. Важливо, що саме в той момент, коли у якоїсь культури з’являються подібні раціоналістичні інтерпретації, розривається віковічний дискурс, який виправдовував взагалі присутність цієї культури у світі, замість нації-героя постає нація-персонаж. Ті смисли, що визрівали в її надрах, перестають озиватися, перестають живити культурні комунікати, без чого ті перетворюються на дурну тріскотню. Вона вже не створює шедеври, не стає на захист знедолених, вона розважається цькуванням левами мучеників, содомією та демагогією. І навіть якщо якийсь політичний компроміс подарує їй ще кілька років або навіть віків, коріння її всохло, насіння згнило, вона врешті герметизується та випадає і з космічного дискурсу, і якісь чергові хвилі її ось-ось розметуть по світу, не лишивши по ній жодної живої пам’яті, жодного живого співчуття. І всі її велеречиві класики, герої та авторитети стануть просто безіменними бовванами, до діянь яких матимуть цікавість хіба що книжні хробаки. Натомість некласичний Давид зі своїми поетичними депресняками спокійно й велично крокує, пританцьовуючи, із давньоюдейського фольклору у загальнолюдську вічність.

Втім, профетична культура не є антитезою класичної, на манір “модернізму”, “авангарду” або “контркультури”. Вона існувала ще задовго до всіх цих новомодних викшталтувань. Сучасні мистецькі та культурологічні антиномії загалом є штучними, вони працюють лише у тому репресивному культурному середовищі, яке було утворено в епоху імперій. Тоді були сформовані мистецькі інкубатори – академії мистецтв та консерваторії - в яких муштрували майбутніх творців імперського офіціозу, відповідно “під замовника” була відкалібрована і вся машина академічного мистецтва. Почався культ пересічності - у цій системі будь-який старанний студент міг стати добрим ремісником, але натомість обдаровані натури або нітилися та ставали такими як всі, або конали у злиднях десь на узбіччі життя. І хоча на технічному рівні гармонія та симетрія ревно оберігалися від дисонансів та диспропорцій, на рівні змісту в мистецтві запанувала фальш. Чомусь нас не дуже обходить, чи справедливо трактує Пушкін історію, чи зрадив він своїх друзів, чи покривив де душою, нам важливий слог, метафори, поетичні тропи та інші мистецькі чесноти. Натомість поезія Шевченко видається подекуди кудлатою, експресивною, але в ній відчувається сила та краса особистості й правда народу. Допоки ці фактори вважаються за другорядні, за позамистецькі, ми стоїмо на позиціях класицизму, як би те не називалося і в які би строї не рядилося. По суті, той, хто цінує в мистецтві саме мистецтво, плекає імперський академічний простір, хоч би він був затятим авангардистом. Бо чесність та чистота совісті для пророка – те, без чого він втрачає любов та перетворюється на бринячу мідь, натомість “геній” легко може обміняти це добро на золото, славу та визнання. Недарма жодної народної пісні на текст Пушкіна немає, в той час як для Шевченка то є абсолютно природня стихія. Тож це ще дуже велике питання, що саме пригадуватиме українець, вмираючи на вигаданому Бродським “гнілом матрасє” – рядки Тараса чи брехню Алєксандра.

Українська культура в певний момент мала вибір між “цивілізованим”, компромісним шляхом та профетичним екзилем – від початку її злуки з Москвою аж до початку 19 століття вона почувалася у ролі “вчителя”, адже, вихована на європейських зразках, була значно розвинутішою, складнішою та змістовнішою, ніж тодішня московська. Вчитуючись у громіздку поезію Феофана Прокоповича або Симеона Полоцького, ми часто відчуваємо вповні класичне прагнення замістити риторичними та поетичними експериментами живе почуття та здоровий глузд. Але вони всеціло перебувають у тілі своєї величної епохи, говорять її мовою, яка є іще доволі гнучкою, не надто стиснутою граматичними та поетичними правилами, іще вкоріненою у ту загальну магічну традицію мистецтва, що живила духовний простір Старої Європи від її античних та навіть архаїчних часів. Справжня війна за Україну для них іще не почалася, вони й досі європейці, що плекають у собі якусь особливу, трохи відмінну – не польську й не латинську – ідентичність. У цій докласичній культурі Росії немає взагалі – Новгород та Твєрь знищені впень, Московія являє собою сліпу темну пляму, що стрімко розповзається довкола, єдиним живим культурним легатом Русі, що готовий свідчити від імені руського народу перед Богом, є Україна. Саме тому цей докласичний світ завжди був таким неприємним для московської культурної політики та історіографії, навіть старовинна музика мала такий же дисдентський статус, як і модерна. Пересічний російський інтелигент розглядає бароко як недолугу й нудну преамбулу до класичної – звісно, російської – культури, а з часів Белінського панує максима про те, що сама та культура стала російською та культурною лише по тому як звільнилася від засилля малоросів, які її ледь не спаскудили. Але якщо вилучити з російської культури тих малоросів, ми отримуємо зовсім інший її портрет. Замість гоголівської та чехівської іронії майорить саркастична салтиковська ухмилка, на місці химерного психологізму Чайковського – декоративність Римського або “сєрмяжний” реалізм Мусоргського, на місці врубелівських кольорових містерій – камерна монотонність мусатовських примар. Фактично, за якісь сто років на місці зниклої у проваллі утопії “руської культури”, що втішало душу українським бароковим грамотіям, постає нове старообрядство, прив’язане вже не до міфічного Константинополю, а до химерного Петербургу, але таке ж засліплене у своїй гордині і таке ж закохане у власну косність та власні помилки.

Відтоді європейська культурна ідентичність остаточно стає українською ідентичністю. “Сарматська мода” на вуса, оселедці та шаровари, що постала у Східній Європі під впливом героїчної степової романтики, визначає національний стрій, національний побут, шляхетне кантове європейське багатоголосся визначає український фольклор, а галантний лицарський етикет – міжродинні та міжособові відносини. Галичани годні навіть забути власні “руські” одноголосні пісеньки, щоби долучитися до цієї етногенези. Дивовижним чином Схід України, попри постійний нищівний пресинг з боку влади, стає в авангарді євроінтеграції, випереджуючи консервативні промосковські анклави на Заході. Козацька держава духу виявляється настільки життєздатною та оригінальною, що стає антитезою будь-якій імперській моделі, як російській, так і австро-німецькій. Звичайно, нація до цього дозріла й сама, до цього спонукала й ситуація, у якій вона опинилася – але найголовнішим чинником є таки чудо, і це чудо – поява Пророка. Чи міг він лишитися непоміченим, чи міг згинути забутим на чужині, чи міг задихнутися від байдужості своїх земляків тут, на Україні? Міг. Але не згинув і не задихнувся.

Всіх трьох наших пророків – Вернигору, Сковороду та Шевченка - об’єднує комплекс ознак, серед яких найпринциповішими суть особистий подвиг, доля вигнанця та тісна взаємодія з народною традицією. Останній пункт є особливо важливим – в культурах імперського типу фольклор здебільшого являє собою доволі однорідне звалище кітчу, тому придставники високої культури їм гордують та нехтують. Отже виникає термінологічне непорозуміння - те, що в Україні визначається як фольклор, їм фактично не є – це релікт якихось вповні професійних традицій, про які ми нічого не знаємо. Ми можемо лише типологічно співставити їх з подібними формами в сусідніх європейських культурах, що збереглися на папері. Значна частина лірницьких псальмів являє собою викшталтовані барокові твори з Почаївського Богогласнику, деякі з котрих навіть зберегли ім’я автора в акровірші. Ліричні пісні та балади мають численні кореляції у давній європейській музиці та літературі. Нерегулярна строфіка козацьких дум широко представлена у європейській ренесансовій поезії, зокрема польській, а сюжетні паралелі їм природньо шукати у лицарських романах. У наших дослідників до цього не доходять руки, але в свій час цим плідно займалися і Франко, і Квітка – лише по тому як у вітчизняній етнографії запанувала доктрина “автохтонності”, що була висунута всупереч фашистській теорії “культурних кіл”, подібні порівняння стали небезпечні. Потужність української народної традиції приписувалася якимось особливим чеснотам українського народу, його “співочості” та креативності. Але народ сам по собі нічого не творить, він є інертним середовищем, яке, будучи позбавлене індивідуальних творчих ініціатив, потроху перетворюється на невиразну сіру масу. Максимум, що вона може створити – це кітч. Очевидно, саме завдяки мандрівним дідам і тримався той високий градус народної культури, яким ми зараз так пишаємося. Від старої України, що рясніла замками та монастирями, не лишилося майже нічого, натомість лишилося кобзарське слово, і ми стали народом цього слова, як колись стали народом слова давні юдеї. Тож якщо припустити, що саме завдяки вчасно сформованому інституту українського кобзарства Вернигорі таки вдалося перевести частину текстів тої загиблої української Атлантиди у “оперативну пам’ять”, де вона протрималася аж до наших часів, то це вже виглядає на якесь неймовірне диво. І це пояснює й те, що жоден з новомодних впливів, ані “циганщина”, ані клезмер, ані “блатняк” її не порушив та не витіснив.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5

Схожі:

Пророк Мусій Вернигора – між людиною та міфом iconНавчальний матеріал Естетика
Естетика охоплює всю сферу людських почуттів, вивчає стосунки між людиною І світом, між людиною та іншими людьми, впливає на формування...
Пророк Мусій Вернигора – між людиною та міфом iconБурхливий, суперечливий суспільно-історичний розвиток світу в першій половині XX ст. Зміна світоглядних та естетичних систем. Складність І неоднозначність художнього процесу цього періоду
«Утрачено рівновагу між людиною І природою, між життям І мистецтвом, між наукою І музикою, між цивілізацією І культурою»,— писав...
Пророк Мусій Вернигора – між людиною та міфом iconЗавдання ІІІ етапу Всеукраїнської олімпіади з історії, 8 клас Тести
Віра у спільне походження І кровну спорідненість між людиною І певним видом тварин називається
Пророк Мусій Вернигора – між людиною та міфом icon«Повість Джека Лондона
Мета: розглянути проблему добра І зла, з'ясувати погляд авто­ра на цю проблему; акцентувати увагу на стосунках між людиною й твариною;...
Пророк Мусій Вернигора – між людиною та міфом icon“ Єдине,що важливе, це бути людиною”. “ Єдине,що важливе, це бути людиною”
Персоніфікація різних можливостей морального вибору в образах роману А. Камю " Чума". Символіка чуми
Пророк Мусій Вернигора – між людиною та міфом iconТ. Г. Шевченко геніальний поет, мислитель, пророк національного відродження в Україні
Т. Г. Шевченко – геніальний поет, мислитель, пророк національного відродження в Україні
Пророк Мусій Вернигора – між людиною та міфом iconРобота формування міжпредметних компетентностей під час вивчення шкільного курсу фізики
Зміст Вступ Значення між предметних зв’язків для формування наукового світогляду учнів. Основні напрями здійснення між предметних...
Пророк Мусій Вернигора – між людиною та міфом iconСерпень 2015 року
До Іллі ( 2 серпня) дощ ходить за І проти вітру – як накаже пророк, а після нього лише за вітром
Пророк Мусій Вернигора – між людиною та міфом icon8 клас І. Виконайте завдання
Назвіть усі відомі вам фольклорні жанри. В чому, на вашу думку, полягає відмінність між народним переказом І легендою, думою та історичною...
Пророк Мусій Вернигора – між людиною та міфом iconМухамед святий І пророк,що започаткував релігію Іслам
Мухамед основоположник ісламу,це зробило його визначальною історичною постаттю в світовій історії


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка