Пророк Мусій Вернигора – між людиною та міфом



Сторінка3/5
Дата конвертації19.01.2018
Розмір0.52 Mb.
1   2   3   4   5

Сучасна Україна в інтертексті пророцтв


Саме на останніх візіях Вернигори, котрі, як бачимо, заховалися навіть в українському народному переказі, ми зараз зосередимо увагу. Польський історик літератури Станіслав Маковський, автор капітальної монографії про Вернигору, надає обережний коментар - мовляв, то є найдавніший шар тексту, тому тут хронологія порушується, і все відноситься до ситуації початку 90-х років XVIII століття, коли Англія, Прусія та Турция затівалися разом воювати проти Росії. Але час є кращим коментатором, і саме зараз умови для цієї великої битви видаються не такими вже й неможливими: кому як не їм, цім таким різним трьом народам, випадає виборювати майбутнє людства? Залучення турків є обов'язковим, як і грошова допомога англійців - фактично, саме турки зупиняють рух ворога, що дістане ледь не до Збруча («магометани напоять коней в Горині»). Очевидно, кожна з цих складових має розширений сенс, тобто разом з англійцями можна рахувати й американців, разом із турками - кримців, а разом з поляками - й українців. У цій есхатологічній перспективі ті розмежування зливаються, тому «Польща в давніх своїх кордонах», що повстане в результаті цієї війни - це дещо аж ніяк не тотожне вузькопатріотичним фантазіям польських консерваторів. Йдеться лише про те, що у вирішальному зіткненні двох паралельно існувавших на теренах Русі та слов'янства цивілізаційних моделей - кримінальної імперії та шляхецької республіки - переможе остання. Польща виступає як ініціативне ядро історичної спільноти, яка відновлюється, наче фенікс, що повстав з попілу на очах останніх поколінь. Певне, що для багатьох патріотів це вилучення України з геополітичного контексту є образливим, але у даному випадку варто змиритися із розумінням того, що ідея України безпосередньо виростає з ідеї Республіки, з ідеї Європейської Сарматії, і поза цим демократичним та європейським контекстом перетворюється на сувенірну шароварщину, на «культурну хмельниччину». Катастрофічний розкол між Польщею та Україною, що відбувся у часи Хмельниччини, первісно мотивувався не національними, а соціальними мотивами, і сам Хмельницький був не лідером нацменшини, а лідером дрібної шляхти, себто козаків - конституційної основи Речі Посполитої; це потім по мірі ескалації конфлікту вже відбувалася поляризація по всіх фронтах. Отже, можна потрактувати Хмельниччину як розкол між духом та тілом, між головою та тулубом, між ідеєю та матерією, подібно тому як це відбулося за півстоліття перед тим у християнській церкві. Там теж «слов'янська карта» спочатку спокусила гордовитого Фотія, аж потім була віртуозно розіграна московським царем: на тлі замирення між візантійською та римською церквами він шантажем вициганює собі патріархію, зірвавши всі намагання ієрархів об'єднати церкви заради особистих рабовласницьких міркувань. Можна без кінця сперечатися, хто був винний у розколі Х чи XVII століття, але хизуватися їх наслідками є аморально - є притомна ієрархія цінностей, у яких православ'я не може стояти над християнством, а українськість вивищуватися над культурою Європи та людства. Всі нижчі речі мають вартість тією мірою, якою вони впровадять нас до вищих. Коли б'є велика година, все, що є дотепер світом, мусить об'єднатися проти антисвіту.

Не буде перебільшенням сказати, що зараз все це відбувається на наших очах. І що є антисвітом, теж зрозуміло - це світ криміналу, що виявився не якоюсь там паразитарною домішкою, а альтернативною цивілізацією, зі своїми міжнародними контролюючими органами, урядами, державами ба навіть імперіями! В цьому світі все як наче має бути, але навпаки: суд чинять злочинці, учених вчать невігласи, вовки пасуть вівці та оберігають їх від чабанів, свиня сидить на золотому троні, а піп з амвону проклинає мучеників за віру, людяність та свободу. Ми багато до чого привикли, воно може й загартувало наш дух, але притупило почуття. Зараз мряка тільки спадає з наших очей, тому тим, хто був вихований антисвітом, важко одразу збагнути всю його нелюдськість у кожній нібито звичній деталі, тим же, хто з жахом вдивляється у це провалля з культурно-адекватних країн, важко збагнути маштаби явища - почасти через брак інформації, почасти через жах перед жахом, себто через жах унаочнення абсолютного зла, непрозірного для будь-якого морального чи навіть раціонального усвідомлення. Зазвичай нормальна людина боїться припустити, що таке зло взагалі існує, завжди вигадує йому якусь мотивацію і завдяки цьому доволі комфортно себе почуває у створеному її уявою світі. Бо якщо таке абсолютне безпричинне зло справді є, тоді лускаються всі раціональні підстави світу, і ми знову опиняємося у страшній дитячій казці з драконами та чаклунами, які нас тепер чомусь не тішать – ми знову немічні, знову дурні та незграбні. Але на те й і існують казки та пророцтва, щоби ми привчалися в цьому стані почувати себе сильними!

Як не дивно, попри апокаліптичний розмах остатніх подій, у записах вернигориних пророцтв немає якихось виразних характеристик тої сили, з якою мусить зітнутися посполите лицарство Європи та Азії. Але є популярний катрен Нострадамуса, в якому, як вважається, йдеться про прихід Антихриста. У перекладі Оксани Забужко початку 90-х років він має наступний вигляд:

Із неба в тисяч дев'ятсот дев'ятдесят

Дев'ятім році зійде серед літа

Князь Жаху — наче гунн з пожарищ і заглад,

І Бог війни посяде власть над світом.

Нажаль, з усіх перекладених нею катренів цей - найбільш невдалий. Намагаючись достосувати його під власне бачення загрози для цивілізації з боку арабського світу, у ньому випущена родзинка - йдеться не про те, що сам той король-пужало (Roy-effrayuer) є якимось зайдою-гунном, тай з самими гуннами із гетьманом-отаманом Атіллою-Гатилою на чолі ми якось уже останнім часом породичалися в історичних та псевдоісторичних дискурсах. В оригіналі ситуація виглядає зловісніше - він має воскресити якогось великого короля, що правив якоюсь країною на дивне ім'я Анґолмуа. С приводу цієї назви хтось згадує Англію, хтось французське місто Ангулем, але більшість сходиться в тому, що то є анаграма Монголії. Тобто цей великий король є не хто інший як Чингіз-хан. І тоді все збігається в точку. Бо найбільш активним спадкоємцем Монгольської імперії є Росія, яка вже від першого московського князя Данила Ярославича ціною страшної зради його діда отримала династичне право на корону улуса Джучі - всі найближчі її конкуренти впродовж подальших століть були знищені нею дощенту. Що стосується дати - а це чи не унікальний випадок, коли Нострадамус називає її точно і прямим тестом - 9 серпня 1999 року президент Борис Єльцін презентує народу Росії свого спадкоємця, і з цього моменту починається «ера Путіна».

Втім, можливо, варто зарезервувати ще один варіант, хоч би для сміху - загадкове «Ангольмуа», що звучить як якийсь нелюдський вигульк чи ковток, є країною або місцевісцю, якої давно вже немає на світі. Яким же чином наш цар Пужало його міг воскресити? В минулому році, коли ще все було спокійно, російські новинари похвалялися успіхами своїх полярників, яким вдалося вибурити з-під льоду озера Восток величезне розмаїття невідомих науці форм життя. Свого часу батько всіх анархістів Петро Кропоткін, що був водночас видатним вченим-натуралістом, висловив гіпотезу про існування підлідних озер, яка блискуче підтвердилася в Антарктиді, де таких озер є декілька. Серед них Восток є найбільшим. Антарктида є тою частиною райського материка Ґондвана, яка на відміну від Африки, Південної Америки та Австралії вже впродовж останніх 30 мільйонів років закута у чотирьохкілометровий крижаний панцир, десь стільки років тому те що сидить у тому озері могло останній раз бачити небо та зорі. Можна лише здогадуватися, яка частина едемської флори і фауни була там захована, тай з яких причин. Ні, ми не проти прогресу в науці, але ж певне таки щось випустили звідти, якщо так хутко почалася та війна. Щось на той кшталт записав Шекерик-Доників у своєму гуцульському календарі: “Тоти усі мудрішки повимислюєт Арідник прокляєтий – Архиюда, икий сидит від сотворення світа прикований у зелізним кріслі на Тридев’єтий земни – на Мідєним току и ждет, доків світ ни переиначетци на єго стрій, бо аж тогди він си может из тих ланців розковати і війти на цес світ”.

Маємо ще одне спостереження, трохи вже більш канонічне. На самому початку Об'явлення від Івана апостол бачить чотирьох вершників, що по черзі виїзжають на марш. Перший - білий, з луком, наче той гунн з пожарищ і заглад - то козацька кіннота Білого Царя Миколи Романова, якою він, скориставшись незначним привідом для початку війни, марив зайняти Цареград. Ця авантюра вмить розрозлась до маштабів Першої світової війни, яка вкинула світ, перш за все ту його частину, яка той непотріб затіяла, у пекло та хаос. Щоправда, коаліція, в якій була Росія, врешті решт перемогла - тому й сказано про вершника «вийшов як переможець, щоби перемогти», але ніякої Росії на той час уже не було. Другий був на гнідому, тобто червоно-коричневому коні, з мечем, йому була дана така влада, щоби люди вбивали одне одного - влучна характеристика Другої світової, в якій задурно приносилися у жертву мільйони людей. С діяльністю третього вершника, озброєного терезами, ми мали нагоду вже як слід ознайомитися. Це влада кріміналу, тому він позначений чорним коліром, як і все, що пов'язане з тим антисвітом - чорний нал, чорна сотня, чорний бумер, тіньовий уряд, тіньова економіка... Терези в руках означають одразу і характерні засади розподілу соціальних благ, і «кривосуддя», врешті взагалі всю систему цінностей, викручену навиворіт. Це засади світової кризи, про яку давно вже казали, що вона штучна, що ресурсів та грошей було б вистачило на всіх, якби б не страшна людська зажерливість, що кидає мільярди у бездонне хиже черево. Це хвороба, яка заразила цілий світ - тисячі ланцюжків, як тисячі мацалок, тягнуться з того черева до латиноамериканських та азіатських наркоплантацій, до ринків зброї, до офшорних банків, звідтіля - до респектабельних європейських бізнесменів з брудними руками та кривими душами, а далі й до урядів, до преси, до громадських кіл. Аж ось тепер все ясніше бачимо, де є те черево - знову там же, звідки повиїзджали два попередні вершники! Загадкові слова, що закликають цього вершника «не марнувати вино та оливу» можна потрактувати як застереження проти плюндрування чогось святого, проте невідомо, чи дослухався він до цієї поради і що це дало - ще побачимо. Що ж до четвертого вершника - очевидно, поява його залежить від теперішніх можновладців. Але не будемо про нього згадувати - може, дасть Бог, пронесе.

Врешті, останнє зауваження стосується святого патрона Київа та Київської Руси - Михаїла Архангела, гетмана янгольских військ та досвіченого борця проти прадавнього зла. Те, що саме йому знову випадає доля мотлосити того змія, то є не дивно - але ж ну як знову все це про нас? Погляньмо: всі доленосні події в Україні ставалися на Михайла: прийняття Конституції, Революція на граниті, Помаранчева революція, врешті Євромайдан - чи випадково? А чи випадково Михайлівський монастир, в якому побиті студенти знайшли сховок від роззлюченої беркутні, перетворився згодом на «гуманітарну цитадель» Майдану, і він же оголосив набатним боєм про штурм в ніч на 11 грудня? А хто ж тоді отой древній змій? Як ми знаємо, ім'я Люцифера, що перекладається дослівно як «світлоносець», грецькою було би «фосфор», ну а по нашому просто... світлофор. Отож той світлофор і є образом нафтобожества, якому щороку приносяться тисячі жертв на дорогах, якому кадять та смердять мільйони автівок, яким живиться наразі вся інфраструктура людської цивілізації - і з якої жила та жиріла наша мафіозна еліта та продовжує жиріти російська. Що таке нафта, докладно не може сказати ніхто - чорна драконяча кров, залишок від якогось страшного прадавнього життя, така собі відстояна смердюча квінтесенція чогось бескінечно нам чужого та безсумнівно ворожого, закута на мільйони років у темряву земних надр. Воно ніби й добре, що після рабів та соболів росіяни на продаж тягнуть вже якийсь більш пристойний та менш катастрофічний для навколішнього середовища продукт, але хто зна, які легіони чортів вони разом з тою нафтою позапускали в свої печінки? Зважаючи на те, що вони верзуть тепер - ой як чималі!

З останніх пророцтв втім яствує, що і церковний розкол буде подолано. Це збігається із так званим пророцтвом Малахії, в якому надається точний перелік всіх пап від середини ХІІ століття до теперішнього, згідно з яким Франциск І, названний у пророцтві Петром, абож Тверджею римською, є останнім. Водночас пригадується провістування Августина про Сьоме царство - Царство Духа, що має наступити по Царстві Сина, яке ототожнюється з сьомим днем Творіння, Градом Божіїм та Тисячолітнім царством святих на землі: «Теперішня церква, Петра - лише тінь майбутньої Іоанової», та є «лише мандрівкою, ця - батьківщиною»; або Скота Еригени: «Видіння теперішньої церкви, церкви Сина, розвіється як марево у ранкових промінях майбутньої Церкви, Духа Св'ятого». В незабутні ночі на Майдані, коли св'ященники різних конфесій денно й нощно з'єднували свої молитви в ім'я свободи і гідності, відкривали храми та монастирі для переслідуваних та поранених, йшли з хрестами під кулі, коли геть вже відійшла будь-яка політична чи економічна мотивація, а лишилося одне гостре почуття правди, незалежне від страхів, авторитетів та писаних законів, та чітке розуміння людського призначення, контури цієї Іоанової церкви передчувалися дуже виразно. Очевидно, десь так, як колись передчувалися контури майбутньої церкви Петра тими першими християнами, що готові були прийняти будь-яку кривду та тортури в ім'я Боже. Тоді теж відбулася така шалена поляризація, що в більшості людей наче полізли роги та повиростали ікла, так затято вони готові були мордувати та мучити тих, хто був їм незрозумілим, натомість обрані - ті, хто лишилися при совісті - наче впізнали у Христі всіх своїх богів та героїв. Вони не були подавлені його авторитетом, як колись вітхозавітні ниневитяни, вони - люди з усіх кінців імперії, перемішані та знеособлені, лише впізнали у подіях в маленькій і нікому особливо не цікавій до тої пори Юдеї те спільне, що було інтимним для кожного. Справді, спільною рисою всіх релігій «царства Сина» є індивідуальний героїзм, що має сакральний зміст: і Христос, і Магомет, і Заратуштра, і Будда Шак'ямуні є героями, що кидають виклик інерції світу, його злидням та прокляттям. Таким же чином, долучаючись духом до божественної сутності свого героя, людина долає власний страх та нікчемність, отримуючи право вільно реагувати на виклики свідомості та діяти за сумлінням совісті - не заради винагороди чи визнання, а просто щоби не втратити зв'язок з Богом. Що ж таке тоді є «церква Духа»?



У Церкві Духа, очевидно, окрема свідомість кожного парафіянина, його мудрість та зрілість досягнуть того рівня, коли питання форми богослужіння або виконання якихось регламентів вже не впливатиме на його зв'язок із Богом - Бога знатимуть всі, хто пройшов через горнило Армагеддону. Натомість щось станеться таке, що покидьки не тільки зрозуміють, що вони покидьки - вони це і зараз прекрасно розуміють, але то їм лише допомагає! - просто кажучи, їм відкриється пекло. Навіть найменша кривда завдаватиме душі нової людини нестерпний біль і будитиме пам'ять про всі жахи, пережиті людством. Всі будуть все самі бачити духовними очима, як при світлі дня, бачити як Боги - всі найменші відтінки зла та добра - і бачити їм ціну. Бо саме це є найголовнішим завданням людства, вкинутого з вічності у час - керуючись набутим вмінням відрізняти добро від зла, пронести через цей час свою правду, лишитися в Бозі, а не перетворитися на безсловесну худобу чи звіра. Вже зараз очевидно, що виконання ритуалу, піст та молитва ще самі по собі не свідчать, з Богом ти чи навпаки, це є духовні обладунки та зброя, вони засліплюють фарісеїв, але водночас надають силу тому, хто стає на бік Світла. Натомість гріх тягне душу до пекельного рабства, чим більший, тим сильніше, вона потроху стає заручником зла і згідна толерувати його тай навіть творити - ось чому ніхто з влади не міг зупинити кровопролиття, ось чому зараз твориться той непотріб - ось чому не зупиниться тепер Путін ні за яких умов - бо всі негідники пов’язані одним ланцюгом та наввипередки тягнуть одне одного у пекло. Наразі по той і по той бік ми бачимо і християнство, і іслам, але ж наскільки різні! Більш того, те християнство та іслам, що зараз стають пліч-опліч проти своїх спотворених Дияволом та Ариманом двійників, мають більше спільного між собою, ніж з тими монстрами. Знов поляризація - чим ти кращий, тим я гірший! Якщо подібні речі відбувалися і в перші віки християнства, то зрозуміло, яка доля спіткала всі ті прекрасні язичницькі пантеони, про які ми читаємо в книжках. Коли історія підвела їх до порогу, за яким вони мали вирішувати, що для них є суттєвішим - буква чи дух, вони перечепилися об той камінь спокуси та лишилися при своїх ідолах та законах, відштовхнувши від себе все найкраще, найсвітліше та найлюдяніше, що було в собі мали. Всі ці залишки здебільшого не перетривали в часі та змішалися у глівкий смердючий чорний хтонос, в якому, як в тій нафті, плавають розчинені та безмозглі рештки удмуртських шаманів, новгородських друїдів та шумерських нагвалів. З того болота до людей час від часу лізе усілякий переляк та перепут і крутить їм мізки: у німців свого часу ціла гуманітарна наука з усією солідною професурою гулькнула у «Аненербе» - наразі туди ж пірнає й російська наука. Навіть народне знахорство, що нарівні з колядками та писанками є, певне, найдорогоцінніше, що нам дісталося від давних давен, здебільшого виродилося у відьмацтво - коли простій людині дістається щось непросте, вона достосовує його до ужитку на свій хлопський розум. Згадаймо, починаючи цю нашу розвідку, ми бідкалися про загиблий спадок прадавніх віків - а може й грець із ним, з тим спадком?

Та ні ж. Бо все найкраще та найсвітліше з того спадку збережено, всі геноми тих форм дбайливо згорнуті у зернях духу, що сбережені у мандрівних торбинках наших героїв-культуротворців. І можна не сумніватися в тому, що вони ще живі, що вони ще повернуться у наш світ, як толкіенівські ельфи. Бо в Царстві Духа відкриється і Новіший Завіт, величезна неписана книга, складена з легенд, оповідань та пісень сотень і тисяч народів, що жили, живуть та житимуть на очищеній от скверни землі. Це і буде повернення в Едем, новий Едем Тисячолітнього Царства. Це й будуть ті часи, які уготовані Богом для України - такі значні та величні, що навіть Вернигора боїться про них щось казати, «щоби Дніпро не вийшов із берегів». Лише у тьмяному гіперпросторі пророчих візій десь високо за апокаліптичними веселками відбринює нострадамівський катрен:

Гряде новий, стокрот привабніший звичай

Старому, басурманському на зміну

Де мова тішить слух, там Борисфенів край

Початок змінам покладе, злама рутину.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5

Схожі:

Пророк Мусій Вернигора – між людиною та міфом iconНавчальний матеріал Естетика
Естетика охоплює всю сферу людських почуттів, вивчає стосунки між людиною І світом, між людиною та іншими людьми, впливає на формування...
Пророк Мусій Вернигора – між людиною та міфом iconБурхливий, суперечливий суспільно-історичний розвиток світу в першій половині XX ст. Зміна світоглядних та естетичних систем. Складність І неоднозначність художнього процесу цього періоду
«Утрачено рівновагу між людиною І природою, між життям І мистецтвом, між наукою І музикою, між цивілізацією І культурою»,— писав...
Пророк Мусій Вернигора – між людиною та міфом iconЗавдання ІІІ етапу Всеукраїнської олімпіади з історії, 8 клас Тести
Віра у спільне походження І кровну спорідненість між людиною І певним видом тварин називається
Пророк Мусій Вернигора – між людиною та міфом icon«Повість Джека Лондона
Мета: розглянути проблему добра І зла, з'ясувати погляд авто­ра на цю проблему; акцентувати увагу на стосунках між людиною й твариною;...
Пророк Мусій Вернигора – між людиною та міфом icon“ Єдине,що важливе, це бути людиною”. “ Єдине,що важливе, це бути людиною”
Персоніфікація різних можливостей морального вибору в образах роману А. Камю " Чума". Символіка чуми
Пророк Мусій Вернигора – між людиною та міфом iconТ. Г. Шевченко геніальний поет, мислитель, пророк національного відродження в Україні
Т. Г. Шевченко – геніальний поет, мислитель, пророк національного відродження в Україні
Пророк Мусій Вернигора – між людиною та міфом iconРобота формування міжпредметних компетентностей під час вивчення шкільного курсу фізики
Зміст Вступ Значення між предметних зв’язків для формування наукового світогляду учнів. Основні напрями здійснення між предметних...
Пророк Мусій Вернигора – між людиною та міфом iconСерпень 2015 року
До Іллі ( 2 серпня) дощ ходить за І проти вітру – як накаже пророк, а після нього лише за вітром
Пророк Мусій Вернигора – між людиною та міфом icon8 клас І. Виконайте завдання
Назвіть усі відомі вам фольклорні жанри. В чому, на вашу думку, полягає відмінність між народним переказом І легендою, думою та історичною...
Пророк Мусій Вернигора – між людиною та міфом iconТарас Шевченко — український Рембрандт (порівняльний аналіз мистецької спадщини) Думка мистецтвознавця
Надрукована в Україні 1925 р стаття проводить не тільки паралелі між обома митцями, але й знаходить спільність між ними у соціальних...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка