Публічна політика: теоретичний вимір І сучасна практика



Сторінка2/4
Дата конвертації09.05.2018
Розмір0.63 Mb.
ТипАвтореферат
1   2   3   4

Структура дисертації. Робота складається зі вступу, п’яти розділів, поділених на підрозділи; висновків, списку використаних джерел і додатків. Загальний обсяг становить 336 сторінок (24,33 друкованих арк.). Список використаних джерел включає 585 найменувань, додатків 19.
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ
У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертаційного дослідження, сформульовано мету й завдання, його об’єкт, предмет, гіпотезу і методи дослідження; викладено наукову новизну та практичне значення одержаних результатів; подано відомості про апробацію висновків дисертації, публікації.

У першому розділі – «Теоретичний вимір публічної політики у міждисциплінарному науковому дискурсі» – концептуалізовано сутність публічної політики з точки зору різних теоретико-методологічних підходів, визначені можливості їх застосування.



У підрозділі 1.1. – «Операціоналізація категорії «публічна політика»: від традиції до постмодерну» – розглянуто еволюцію становлення категорії «публічна політика» та проаналізовано множинні складності її смислових інтерпретацій через призму філософсько-аксіологічного, просторового і функціонального підходів.

Зазначено, що філософсько-аксіологічне трактування публічної полі­тики, яке представлене роботами Т. Гоббса, Дж. Локка, Ж.-Ж. Руссо, І. Канта, Г. В. Ф. Гегеля, Д. Дьюї, Ю. Ґабермаса, Х. Арендт заклало основу мета-аналізу дослідження цього політичного феномену через характе­ристики двох антитез «публічного» та «приватного» і визначило концептуальні межі для подальших теоретичних пошуків його обґрунтування.

Просторовий вимір публічної політики розкрив її через різні види взаємодій як інституціоналізованих, так і неінституціоналізованих, індиві­дуальних і колективних акторів у процесі здійснення влади і впливу на неї в конкретному політичному середовищі, яке, в свою чергу, є складною систе­мою, що постійно саморозвивається, зі своїми законами й межами. Дове­дено, що публічний простір на всіх рівнях (глобальному, регіональному, національному) являє собою мінливу структуру, яка під впливом політичних акторів формалізується й наповнюється новими смислами.

Науковим підґрунтям функціонального пояснення категорії «публічна політика» є праці дослідників багатьох методологічних підходів і теорій, які пов’язують її з політико-управлінськими процесами (Г. Лассуелл, Т. Лоуї, Б. Дж. Нельсон, Дж. Андерсон, Г. Брауер, П. де Леон, А. Гайден­гаймер, Г. Гекло, К. Адамс).

Доведено, що управлінський вимір публічної політики дозволяє визначити інституціональні та технологічні можливості акторів політичного процесу у виробництві публічних рішень. Сформульовано нові пояснення концепту публічної політики, зокрема зазначено, що в сучасній політичній науці існує проблема його застосування для різних типів систем.

У підрозділі 1.2. – «Просторові виміри публічної політики» – проаналі­зовано просторовий дискурс у сучасній політичній науці щодо публічної політики, що дозволило автору розглянути характер взаємозв’язків суспільних акторів на різних рівнях просторів публічної політики: глобальному, регіональному, національному. Визначені та концептуалі­зовані синонімічні просторові категорії, такі як «публічний простір», «публічна сфера» й «публічне поле».

З’ясовано, що публічна політика є окремою частиною в політичному просторі, який, у свою чергу, є частиною соціального простору. Науковий дискурс щодо публічного простору був започаткований та артикульований німецькими дослідниками Х. Арендт і Ю. Габермасом, які заклали основи його універсального розуміння через комунікативні, дискурсивні та діяльнісні практики.

Підкреслюється доцільність використання у дослідженні просторового виміру публічної політики теорії поля, яка представлена в науковій літера­турі роботами: П. Бурдьє (соціального поля), Е. Ґідденса (структурації), Н. Шматко (топос-структурування публічного поля), П. Ді Маджіо і Б. Пауелла (організаційного поля), Дж. Мейєра і В. Скотта (секторів), Н. Флінгстіна і Д. Мак Адама (поля стратегічної дії), Р. Аксельрода (теорія ігор), П. Кньопфеля, Р. Джепперсона (поля дії), Н. Беляєвої (обсягу поля), А. ван Геннепа, В. Тернер, Н. Біч, Б. Румелія, Л. Сморгунова (лімінальні поля).

Доведено, що існування одного політичного поля не заперечує наявності в його межах інших полів, вони можуть взаємоперетинатися або перетікати одне в інше, що неминуче веде до конфліктів і виникнення зон нестабільності. Відповідно до цієї тези, автором запропонована конфліктна модель поля політики, яка може бути застосована для різних в режимному сенсі та за рівнем стабільності систем. З’ясовано, що значною мірою просторовий дискурс в сучасній політичній науці доповнюють теорії ідентичностей, лімінальності та мережна теорія.

У підрозділі 1.3. – «Моделі і типи формування публічної політики» – проаналізовано теоретичні моделі формування публічної політики як складного та полікомпонентного процесу. Звертається увага на те, що під впливом глобальних факторів, системних трансформацій, включення нових паттернів управління у політичний процес відбувається зміна сучасних практик публічної політики, що не може не враховуватись при конструюванні теоретичних моделей її формування.

Проблеми виявлення та змістовні характеристики проблем у політичному циклі концептуалізували Е. Даунс, Дж. Уокер, Б. Пітерс, Б. Ґоґвуд, Ф. Кук і В. Скоган, С. Гілгартнер, Ч. Л. Боско, М. Маккоумз, Д. Шоу, Дж. Кінгдон та ін. Підкреслено, що складність публічної політики вимагає її аналізу не тільки на етапі формування порядку денного, але і на етапах впровадження та оцінювання, де актори публічного процесу за допомогою різних механізмів приймають публічні рішення, здійснюють їх і забезпечують певні результати, що демонструє ступінь її ефективності.

Моделі впровадження публічної політики знайшли своє наукове втілення в різних інтерпретаціях, де її реалізація розглядається і як гра, і як конфлікт, і як поле для переговорів, і як менеджеріальне управління, і як еволюційний процес, і як організаційний обмін тощо. Теоретичним підґрунтям для такого висновку стали наступні моделі: «відкритих систем» Р. Гофферберта, «множинних потоків» Дж. Кінгдона та Н. Захаріадіса, «конкуруючих захищаючих коаліцій» П. Сабатьє, Х. Дженкінса-Сміта та К. Вейбла, «інституціонального раціонального вибору» Е. Остром, «переривчастої рівноваги» Ф. Баумгарт­нера та Б. Джонсона, «стратегічного інноваційного поширення» Е. Род­жерса, Ф. С. Беррі, Д. Беррі, конфлікту С. Кауфман та ін.

У політико-управлінському кластері політичної науки неоінститу­ціонального напрямку розглянуті моделі, які пояснюють механізми публічної політики в залежності від позицій акторів у цьому процесі: моделі «згори – вниз» (М. Дертік, Дж. Прессман, А. Вілдавські, К. Худ), моделі «знизу – вгору» (М. Ліпські, Б. Х’єрн, Р. Елмор, П. Данліві) та модель, де об’єднані теорії «згори – вниз» і «знизу – вгору» (П. Сабатьє і Д. Мазманян).

У другому розділі – «Методологічні основи дослідження публічної політики» – на підставі проаналізованого теоретичного матеріалу з досліджу­ваної проблеми та нових сучасних тенденцій розвитку публічної політики розроблено авторську методологію, в якій запропоновано оригінальний аналітичний інструментарій для глибокого теоретичного та емпіричного дослідження теми дисертаційної роботи. Доведено доцільність комплекс­ного використання наступних методологічних підходів: інституціонального, системного, менеджеріального, конфліктологічного та мережевого, на підставі яких запропонована авторську теоретичну акторно-мережеву модель «зустрічних траєкторій» публічної політики.

У підрозділі 2.1. – «Інституціональний підхід у дослідженні публічної політики» – розкрито сутність застосування інституціонального підходу, який є провідним у синтетичній авторський методологічній концепції і включає в аналіз інститути, які формують публічну політику на різних її етапах і рівнях. Відрефлексовані і операціоналізовані ключові поняття інституціонального підходу («інститути», «інституції», «публічний інститут», «інституціональне середовище»).

З’ясовано, що кожен із напрямів інституціоналізму автономно намагається відповісти на питання про те, як впливають інститути на формування публічної політики і яким якостям вони повинні відповідати. Доведено, що політичний неоінституціоналізм пропонує макропогляд на позицію інститутів по відношенню до суспільства і держави, акцентує увагу на автономності інституцій і їх домінантній ролі у процесі формування публічної політики як у стабільних, так і в динамічних системах, що підтверджено роботами представників цього напрямку: Т. Скокпол, Б. Петерс, Г. Гекло, Д. Краснера, К. Файнголда, П. Голла, К. Андерсона, Дж. Б. Пауелла, Г. Віттена, А. Найджеба, С.В. Патрушева.

Зазначено, що історичний неоінституціоналізм основну увагу приділяє контекстуальним особливостям публічної політики. Теоретичним підґрунтям для такого висновку стали роботи В. Геттама, Т. Скокпол, С. Стеінмо, К. Телена, Ч. Тіллі, С. Скворенека та ін. Окремо проаналізовані роботи представників інституціоналізму раціонального вибору (Ф. Шарпф, М. Ольсен, Б. Ротштейн, Е. Oстром), які розглядають публічну політику з точки зору пошуку раціональності в прийнятті рішень, індивідуальної і колективної поведінки акторів, в оформленні інституціонального дизайну, оцінювання доцільності і продуктивності політичних стратегій у визначенні політичного курсу. На підставі робіт вчених структурного неоінститу­ціоналізму (К. Уівер, Б. Рокман, А. Вілдавські, А. Лейпхарт та ін.) з’ясовано яким чином публічні інститути впливають на публічну політику і як приймаються рішення (теорія «контрольно-пропускних пунктів»). Констатовано, що соціологічний неоінституціоналізм концентрує увагу на стосунках інституціональних організацій і громадянського суспільства та на процесі інституціонального розвитку (змін).

У підрозділі 2.2. – «Публічна політика як синтез полідисциплінарних методологічних підходів» – доведено логіку вибору мережевого, менеджеріального та системного підходів у поясненні публічної політики як багатовимірного, багаторівневого і складного наукового концепту і як політичної реальності, розкрито можливості і доцільність їх застосування.

Аналіз мережевої теорії, яка представлена в роботах Т. Бьорцель, К. Геард-Лаурьот, Р. Родса, В. Ваардена, Д. Марша, К. Шуберта, Дж. Грин­вея, Б. Салтера та ін. довів, що серед багатьох методологічних підходів вона є оптимальною для пояснення багатосуб’єктного, переплетеного й полі­варіантного процесу формування публічної політики в сучасних політичних системах, розуміння процесу прийняття політичних рішень і виявлення впливу на нього різних акторів публічного поля політики.

Менеджеріальний підхід, який походить з економічної науки дав поштовх у дослідженнях результативності та ефективності публічної політики на різних етапах її формування та реалізації, що підготувало ґрунт для розробки сучасних концепцій урядування: Governance, New Public Management (NPM), Good Governance (GG), у яких публічна політика виступає і як мета, і водночас як результат державного управління. Представниками менеджеріального підходу, які сформували наукове підґрунтя різних його напрямків є: А. Данзір, М. Гудвін, Дж. Пейнтер, М. Бейвір, Р. Родс, П. Веллер, М. Дертік, Дж. Прессман, А. Вілдавські, Е. Бардач, В. Вілльямс, Р. Елмор, М. Гілл, Г. Брамлей, П. Сабатьє, Д. Мазманян, Дж. Маджоне, О. Гаман-Голутвіна, Л. Сморгунов, Д. Тютін, М. Свірін, В. Дзюнзюк, В. Корженко, Н. Мельтюхова та ін. Зазначено особливу роль менеджеріального підходу у впровадженні в науковий інструментарій конкретних емпіричних критеріїв ефективності публічної політики для різних типів систем.

Проаналізовано системний підхід, завдяки якому публічна політика представлена як цілісна система, що динамічно саморозвивається, прагне до референтності й ефективності, де кожен елемент, взаємодіючи, функціо­нально забезпечує її існування. На підставі робіт Н. Лумана, Е. Гідденса, Ю. Резніка, А. Галкіна та ін. з’ясовано, що головна властивість цілісної системи полягає в здатності синтезувати, конструювати свої елементи, переформатовувати свою структуру у відповідь на внутрішні й зовнішні впливи середовища.

У підрозділі 2.3 – «Конфліктологічна парадигма у розгляді публічної політики» – остання розглядається з позиції конфліктологічного підходу, який дав можливість побачити яку роль відіграє конфлікт у процесі її формування, а також визначити характер зв’язків між політичними інститутами в процесі вироблення й прийняття рішень у різних типах систем.

Зазначено, що конфлікт у публічному полі політики виступає у множинному форматі: і як стимулятор дії, і як причина проблем, які потребують свого вирішення, і як результат неузгодженої діяльності держави й суспільства, що проявляється в кризі влади та протестної активності громадян.

Наголошується, що тип політичного режиму виступає як середовище, що визначає стратегію й тактику поведінки акторів та характер їх взаємодії, який варіюється від партнерства до конфронтації. Рівень конфліктності, варіанти управління й регулювання конфліктів у різних режимах істотно різняться, а також істотно відрізняються характер інституціоналізації конфліктів і, відповідно, тактика й стратегія поведінки публічних акторів у цьому процесі. З’ясовано, що в різних типах систем механізм взаємодії суб’єктів публічної політики в умовах конфлікту має різну природу й результативність. Доведено, що політичні протести (в різному режимному середовищі) як публічна форма незгоди є реакцією на помилки державної політики та результуючою політичних проблем у суспільстві.

У третьому розділі – «Інституціоналізація публічної політики» – концептуалізовано і проаналізовано процес формування інституціонального дизайну публічної політики, який включає в себе інституціоналізацію публічних акторів, форм і каналів їх взаємодії.

У підрозділі 3.1. – «Сучасні тенденції зміни суб’єктності акторів у формуванні публічного капіталу» – доведено, що в сучасній публічній політиці під впливом глобальних тенденцій, з розвитком інформаційних технологій і внутрішньосистемних змін, пов’язаних із проявами індивідуалізації поведінки, пошуком нових ідентичностей, переходом суспільства на новий щабель організаційного розвитку й формуванням модернізованих інституціоналізованих структур включення громадян у процес управління, відбулися істотні зміни, які призвели до якісних трансформацій традиційних і появи нових політичних акторів, зміни характеру їх взаємодій у публічному полі.

Зміна положення суб’єктності в сучасних умовах має не тільки структурно-інституціональні наслідки, а й глибинне соціокультурне коріння, пов’язане зі зміною положення індивіда й соціуму в цілому. З’ясовано, що зміна в характері ідентичності й політичної культури веде до появи такої тенденції в політичній практиці, як гібридність, що в свою чергу впливає на появу нових акторів політичного процесу.

Зазначено, що можливість акторів повноцінно брати участь у публічному полі прямо пропорційна режимним та інституціональним можливостям системи. Узагальнено, що ключовим механізмом розвитку політичних практик акторів є конвертація різних видів ресурсів у публічний капітал, який є частиною політичного капіталу, концептуальні основи якого заклав П. Бурдьє. Констатовано, що основою публічного капіталу є консенсусні взаємини між суб’єктами політичного процесу, які базуються на довірі та взаємній зацікавленості з приводу вирішення політичних проблем.

У підрозділі 3.2. – «Інституціоналізація акторів публічної політики» – за допомогою суб’єктно-орієнтованого соціального неоінституціоналізму й мережевої теорії розглянута роль інституціоналізованих суб’єктів в публіч­ному процесі. Розкрито і уточнено сутність таких категорій, як: «публічні інститути», «публічні інституції», «публічна влада», «стейкхолдери», «медіатори», «гібридні суб’єкти» тощо. Зазначено, що вплив акторів на публічну політику залежить від рівня їх суб’єктності (здатності позиціонувати себе в політичному конкурентному середовищі незалежно, формувати свій порядок денний, домагатися його просування і контролювати ступінь його виконання).

На основі узагальнення наукового досвіду авторів, які присвятили свої роботи ролі акторів у виробленні публічної політики, а саме П. Кньопфеля, Дж. Кінг­дона, Р. Кобба, К. Елдера, доведено, що актори впливають на кожному етапі / циклі формування публічної політики, але з різним ступенем інтенсивності, витрачених ресурсів і виконаних функцій. У результаті виникають відповідна конфігурація відносин та ефект зворотного зв’язку учасників публічної політики, а також результативність їх дій у цьому процесі, що залежать від багатьох ендогенних та екзогенних факторів.

Зазначається, що відбувається поступове зміщення акценту з держави на взаємодію держави й суспільства, створення умов для залучення громадян до політичного процесу, що є об’єктивною необхідністю для розвитку постмодерних інноваційних політій та оновлення управлінських практик, які ґрунтуються на принципах компетентності, субсидіарності, прозорості та відповідності правам і свободам громадян. З цією метою в державі, яка перетворюється на модератора політичних процесів, форму­ються нові інституціональні структури для взаємодії з громадянами.

Основним контрагентом держави в полі публічної політики виступає один із провідних акторів публічної політики – громадянське суспільство, яке, модернізуючись і набуваючи нових рис у сучасних умовах епохи постмодерну, виробляє нові форми участі й соціального партнерства, тим самим адаптуючись до нових реалій. В інституціоналізованій формі громадські відносини постають через діяльність третього сектору, стейкхолдерів, соціальних рухів, мережевих структур громадянського суспільства тощо.

Зроблено висновок, що в умовах постмодерного розвитку світу під впливом ендогенних і екзогенних факторів відбулася зміна статусних ролей і функціональних можливостей традиційних акторів політики (держави, партій, груп інтересів, ЗМІ, стейкхолдерів, протестних рухів), з’явилися нові види інституціоналізованих акторів (інтелектуальні спільноти, гібридні партії, інститути-медіатори, онлайн-мережі тощо).

У підрозділі 3.3. – «Інституціоналізація каналів та форм взаємодії публічних акторів у сучасних умовах» – визначені і проаналізовані форми взаємодії акторів публічної політики. Доведено, що процеси зміни суб’єктності акторів у публічному просторі вплинули на характер взаємодії між різними учасниками публічної політики, на інституціоналізацію нових соціальних практик співпраці, спрямованих на співучасть в управлінні громадянського суспільства й призвели до розуміння того, що публічна політика вже не може бути обмежена лише електоральними процесами та практиками участі населення у вирішенні питань, поставлених політичним порядком денним.

Визначено, що інституціоналізація взаємодії публічних акторів означає створення й розвиток вертикальних, горизонтальних і мережевих каналів, якими відбувається обмін інформацією та здійснюються регулярні практики соціального партнерства. Інституціоналізація публічних практик взаємодії прив’язана до політичного простору конкретної системи та відображає режимні, історичні, соціокультурні, комунікативні характе­ристики різних верств публічної політики.

Доведено, що інституціоналізація громадянського діалогу в країнах, де цей процес активно й успішно реалізовується, має не тільки ґабітуалізо­ваний, але й формально-правовий характер, який дає можливість сторонам брати участь у процесі вироблення й реалізації політичних рішень на легальній, систематично-регулярній основі з урахуванням взаємних вигод і відповідальності.

У підрозділі 3.4. – «Інтерактивні практики публічної політики» – з’ясовано тенденції інституціоналізації її практик в оnline-просторі, розкрито специфіку віртуальної діяльності акторів та ступінь їх впливу на політику. Доведено, що нові інформаційні технології web 2.0 і web 3.0 змінили практику соціального спілкування в цілому та публічну політику зокрема. Вони розширили публічний простір, ускладнили систему управління, дали поштовх до включення нових механізмів мережевої взаємодії акторів, створили умови залучення більшої кількості громадян до політичного процесу, забезпечили платформи для комунікації, зумовили появу нових інноваційних інституціоналізованих форм партнерства громадянського суспільства й влади, наповнили новим ідейним змістом публічну політику.

Констатовано, що інституціоналізація оnline-простору публічної полі­тики призвела до появи нових практик взаємодії акторів, які можна представити у двох формах: «медіа-ком’юніті» та «електронного урядування». В ролі сутнісного, соціокультурного, ідеологічного наповнення «е-урядування» виступає «електронна демократія», яка органічно вбудовується в концептуальну схему пояснення публічної політики, оскільки остання неможлива без демократичної складової, яка є умовою повноцінного, прозорого, взаємовідповідального діалогу між владою та суспільством. З’ясовано, що інтерактивні технології призвели до появи нових інституціоналізованих форм взаємодії громадянського суспільства й влади, серед яких слід виділити краудсорсингові практики.



У четвертому розділі – «Глобальні тренди публічної політики» – проаналізовано у теоретичній і практичній площині глобальну публічну політику як особливий вид публічної політики.

У підрозділі 4.1. – «Публічна політика в глобальному контексті» – на підставі мультипарадигмального підходу з’ясовані тенденції глобальної публічної політики. Дисертантка зауважує, що пошук теоретичних пояснень суті глобальної публічної політики презентований через множинні наукові дискурси представників: концепції глобальної політики (Д. Гелд, Д. Голд­блат, Е. МакГрю і Дж. Перратон, Дж. Розенау), теорії «міжнародного режиму» (Р. Кох, С. Краснер, О. Янг, Дж. Раггі), концепції «оркестровки» (К.Еббот, Д.Снайдел), концепції глобального управління (В. Брандт, А. Вендт, Дж. Раггі, Дж. Розенау, Дж. Ботон, К. Бредфорд), концепції глобальних проблем (Е. МакГрю, П. Льюїс).

Констатовано, що змістовна характеристика й теоретичний конструкт глобальної публічної політики не можуть бути повними без залучення теорії демократії та концептуальних моделей управління NPM і GG, завдяки яким були запропоновані універ­сальні критерії публічності, а саме: участь, прозорість, відповідальність, ефективність, рівноправність і верховенство закону. З урахуванням класичних і нових теоретико-методологічних і практичних тенденцій, зроблено висновок, що, з одного боку, глобальна публічна політика є похідною від глобального простору, з іншого – вона керує ним шляхом забезпечення функцій комунікації, моніторингу, створення інформаційних контентів, формування громадської думки, структурування соціальних просторів, формулювання порядку денного та ін.

Таким чином, структурно сучасна глобальна публічна політика може бути представлена як процес глобалізації «знизу – вгору», через діяльність інститутів глобального громадянського суспільства, аналітичних спільнот, глобальних центрів комунікації, неурядових організацій різної спрямо­ваності, і як процес глобалізації «згори – вниз», через управлінську практику впливових держав і міжнародних організацій, глобальних міжнародних банків і фондів. Обидві траєкторії перетинаються в проблемних точках (світові проблеми, які потребують вирішення) і утворюють нові види практик взаємодії.

У підрозділі 4.2. – «Взаємодія глобальних публічних акторів» – аналізується роль останніх у процесі формування глобальної публічної політики. Акцентується увага на тому, що проблеми, з якими зіштовхується сучасний світ у глобальному просторі, вимагають колективних рішень і дій традиційних і нових транснаціональних суб’єктів політичного процесу, які створюють нові види практик взаємодії у полі публічної політики.

Доведено, що координація та управління глобальним простором здійснюються колективними та індивідуальними суб’єктами публічної політики, які мають різну мету, способи розв’язання проблем, ступінь інституціоналізації, ресурсні можливості, що ускладнює цей процес, робить його конфліктним і важко контрольованим.

Підкреслено, що взаємодія та інтеграція протягом останніх кількох років призвели до залучення громадянського суспільства у формування міжнародного управління, визначення громадської думки в глобальному просторі та до корпоративної відповідальності за спільний порядок денний. Інституціоналізація громадянського суспільства у вигляді ефективних демократичних інститутів узгодження інтересів на глобальному рівні відбувається як «згори» (міжнародні організації: ООН, ЄС, Рада Європи, МВФ), так і «знизу» (альтерглобалістські рухи).

Інституціоналізація глобальної публічної політики на сучасному етапі відбувається не тільки в реальному, а й в онлайн просторі. Інтернет-тех­нології розширили можливості й способи вертикальної і горизонтальної комунікації та участі громадян різних країн в політичному житті на глобальному рівні, створили різні інтерактивні платформи публічної політики, через які суспільство подає сигнали про свої проблеми й потреби їх рішень. Такими платформами є: online-соціальні мережі, інтернет-блоги, сайти міжнародних міжурядових і неурядових організацій, сайти урядових інститутів, сайти університетів та ін.

У підрозділі 4.3. – «Ефективність публічної політики: практика глобального вимірювання» – проаналізовані глобальні індекси як інструмент зовнішнього оцінювання публічної політики та виокремлені критерії її ефективності. Зазначено, що інтерес до оцінювання ефективності держав виник у 60-х рр. ХХ ст. у США внаслідок активізації державної політики в соціальній сфері з метою підвищення легітимності рішень. З розробкою і впровадженням моделей «NРM» і «GG» в політику держав з кінця 80-х рр. ХХ ст. оцінка ефективності правління стала проводитися з використанням нових менеджеріальних підходів, де були представлені критерії governance, які включали в себе інституціонально-структурні та процедурні результати діяльності держави.

Розглянуто такі глобальні індекси як: Індекс міжнародного моніторингу Світового банку (WGI), що включає шість агрегованих індексів: ефективності уряду, право голосу та підзвітності, правопорядку, контролю корупції, політичної стабільності й відсутності насильства, якості регулювання; Індекс трансформації Бертельсманна; Індекс відкритого уряду; Індекс розвитку електронного уряду; Індекс електронної участі; Індекс розвитку інформаційно-комунікаційних технологій; Індекс громадянського суспільства; Індекс світових аналітичних центрів; Глобальний інноваційний індекс; Індекс глобальної конкуренції; Індекс соціального розвитку; Індекс розвитку людського потенціалу ООН; Індекс сприйняття корупції; Індекс свободи міжнародної правозахисної організації Freedom House. На цій основі виведено комплекс параметрів, через призму яких можна оцінити ефективність публічної політики: 1) громадська участь, 2) верховенство закону, 3) прозорість, 4) спрямування інститутів і процесів на інтереси і потреби суспільства, 5) включеність у пошук проблем суспільства всіх соціальних груп на рівних підставах, 6) орієнтація на консенсус – забезпечення сталого розвитку суспільства з урахуванням інтересів безлічі соціально-політичних акторів в історичному, економічному і соціокультурному контексті; 7) підзвітність органів дер­жавної влади суспільству, яке наділене функціями контролю; 8) рівень легітимності інститутів публічної політики.

У підрозділі 4.4. – «Глобальні індекси як показники ефективності публіч­ної політики: спроба використання» – з’ясовані загальні тенденції ефективної публічної політики, а також визначені лінійні кореляційні зв’язки між відібраними показниками якості інституціонального розвитку акторів.

Для дослідження були відібрані групи країн, які можна поділити на три кластери, що розрізняються за системними характеристиками та траєкторією формування публічного поля політики. Перший кластер представляють стабільні демократичні системи: США, Великобританія, Німеччина, Франція та Ісландія. Другий кластер включає в себе перехідні країни, де відбулися системні трансформації й спостерігається розвиток демократизації в позитивній динаміці: Польща, Хорватія, Словаччина. Третій кластер представляють перехідні країни, з незавершеним переходом, а саме: Україна, Молдова, Грузія, Вірменія, Росія, Білорусь.

У якості емпіричного інструментарію для широких міждержавних порівнянь були використані: Міжнародний моніторинг Світового банку (WGI); Індекс глобальної конкуренції; Індекс соціального прогресу; Глобальний інноваційний індекс; Індекс свободи Freedom House; Індекс розвитку людського потенціалу ООН; Індекс сприйняття корупції; Індекс розвитку електронного уряду; Індекс розвитку інформаційно-комунікаційних технологій; Індекс громадянського суспільства; Індекс трансформації Бертельсманна.

З’ясовано, що публічна політика залежить від численних факторів, що впливають на неї як «згори – вниз», так і «знизу – вгору», між якими існує сильний кореляційний зв’язок. Це підтверджує гіпотезу про залежність ефективності публічної політики від якості інститутів і характеру середовища, в якому вона здійснюється. Загальною для всіх держав запропонованої вибірки є пряма лінійна залежність ефективності управління від таких показників, як право, боротьба з корупцією, соціально-економічне становище, політична участь, якість регулювання (показники більше 0,95). Також була виявлена сильна кореляція між усіма показниками якості інститутів і режимності (показники від 0,49 до 0,9). Констатовано, що найнижчий рівень кореляційного зв’язку був зафіксований між показниками демократії та електронного уряду­вання – 0,49 (помірній зв’язок). Таким чином, високий кореляційний зв’язок між показниками публічності для всіх груп країн говорить про те, що не існує якогось одного фактору, який би визначав ефективність публічної політики, тільки комплекс чинників може бути впливовим щодо публічного простору.

Доведено, що існують загальні тенденції ефективного управління, властиві для всіх країн вибірки. Країни з високими якістю публічних інститутів, рівнем соціально-економічного розвитку, правопорядку, стабільності, якістю регулювання, низькими показниками корупції й включеністю в процес співуправління громадського сектору мають ефективну публічну політику. І відповідно, навпаки, країни, що демонструють слабкість інститутів, не можуть мати ефективної публічної політики, яка найчастіше замінюється штучними або імітаційними формами взаємодії влади і суспільства.


Каталог: files
files -> Тема. Адам Міцкевич. «Кримські сонети». Тл: сонет Мета
files -> Наталія звольська
files -> Стиль романтизм. Архітектура романтизму. Скульптура романтизму. Неоготика. Невізантійський історизм. Наполеонівський ампір
files -> «Це склад книжок» так скептик говорив, «Це храм душі» естет йому відмовив, Тут джерело всіх радощів земних, І їх дарують нам без цінним словом…»
files -> Для вчителів зарубіжної літератури
files -> Методичні рекомендації щодо викладання світової літератури в загальноосвітніх навчальних закладах у 2013-2014 навчальному році // Зарубіжна літератури в школах України. 2013. №7-8
files -> Только мертвый, спокойствию рад. Только мертвый, спокойствию рад
files -> Талант людини це божий дар


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4

Схожі:

Публічна політика: теоретичний вимір І сучасна практика iconДругий вимір у творчості Селінджера

Публічна політика: теоретичний вимір І сучасна практика iconСучасна світова культура”
Сходу І заходу. Сучасна культура – це поліфонія країн, традицій, мов, релігій, філософій, мистецьких практик
Публічна політика: теоретичний вимір І сучасна практика iconВ. Г. Короленка Навчальна практика з фахових методик
...
Публічна політика: теоретичний вимір І сучасна практика icon$RR00001,4,1,2,0,2 Поняття "політика" найчастіше вважається похідним від
Тлумачення поняття "політика" через значення англійських слів policy І politics запропонував
Публічна політика: теоретичний вимір І сучасна практика iconНа минулому тижні Президент України
Віктор Янукович: Ми пропонуємо країні новий курс, в основі якого політичний діалог, соціальний мир, нова гуманітарна політика, економічні...
Публічна політика: теоретичний вимір І сучасна практика iconІ. Теоретичний тур
Чому сільське господарство України має зональний характер спеціалізації? Відповідь обґрунтуйте конкретними прикладами
Публічна політика: теоретичний вимір І сучасна практика iconПоетика національного міфу в романній творчості Пола Остера
Розділ І. Національна міфологія сша: історико-теоретичний та культурологічний аспекти 15
Публічна політика: теоретичний вимір І сучасна практика iconПрограма навчальної дисципліни сучасна телогія. Протестантська теологія галузь знань 0203 Гуманітарні науки Спеціальність 02030103 Богослов’я
Метою нормативної дисципліни «Сучасна теологія ІІ модуль: Протестантська теологія ХХ ст.» є вивчення протестантської релігійної філософії...
Публічна політика: теоретичний вимір І сучасна практика iconЛюдина І закон: публічно-правовий Вимір Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції «vii прибузькі юридичні читання» 25-26 листопада 2011 року Миколаїв Іліон 2011

Публічна політика: теоретичний вимір І сучасна практика iconМіністерство культури України Управління культури, національностей та релігій
Українська музична культура очима молоді: теоретичний, історичний І педагогічний аспекти


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка