Публічна політика: теоретичний вимір І сучасна практика


У п’ятому розділі – «Інституціональний дизайн публічної політики сучасної України» –



Сторінка3/4
Дата конвертації09.05.2018
Розмір0.63 Mb.
ТипАвтореферат
1   2   3   4

У п’ятому розділі – «Інституціональний дизайн публічної політики сучасної України» – здійснено аналіз національної моделі публічної політики, як результуючої ефектів інституціоналізації, які формують зміст публічного капіталу в державі та визначають його майбутнє в політичній перспективі.

У підрозділі 5.1. – «Інституціональний детермінаційний фактор формування національної моделі публічної політики України» – розкриті основні тенденції і проблеми конструювання інституційного каркасу сучасної публічної політики в Україні на різних її етапах.

Специфіку, проблеми та окремі аспекти інституціональної моделі української держави розглядали у своїх дослідженнях: В. Горбатенко, О. Бабкіна, І. Кресіна, Є. Головаха, Н. Паніна, А. Колодій, О. Зоткін, М. Шаповаленко, О. Носова, В. Дзюндзюк, В. Давиденко, М. Михальченко, С. Телешун та ін. У процесі узагальнення напрацювань зазначених дослідників виокремлені і проаналізовані фактори, які впливають на формування моделі публічної політики як складової частини загальнонаціонального інституціонального дизайну.

Зазначається, що Україна являє собою зразок країни, що знаходиться в лімінальному стані, коли розпочаті інституціональні перетворення ще не завершені і, як результат, проявляються у суперечливих тенденціях інституціонального розвитку та конфліктності системи. З’ясовано, що інституціональна біографія української публічної політики складалася і продовжує складатися, перебуваючи в залежності від ефективності публічних інститутів у політичному просторі й відповідності до нормативної деліберативної моделі демократії. На кожному етапі розвитку публічної політики України актори політичного простору організаційно оформлялись і відповідно інституціоналізували нові практики взаємодії, демонструючи суперечливі ефекти інституціоналізації публічного капіталу.

У підрозділі 5.2. – «Інституціоналізація акторів публічної політики в Україні за траєкторією «згори – вниз» – проаналізовано процес інституціо­нального проектування публічної політики в Україні по вертикальній траєкторії.

На підставі проведеного аналізу нормативно-правової бази публічної політики України доведено, що інституціональний каркас публічної політики законодавчо значно оновився та деталізувався. Імплементація міжнародних норм щодо публічної політики в націо­нальному законодавстві дала можливість новим інституціям набути легальної суб’єктності, розширила законодавчі можливості для інститутів публічної політики в стані реформування. Але в той же час національне законодавство не встигає фіксувати весь спектр інституціоналізованих практик взаємодії і статусів нових та традиційних акторів публічного поля політики в сучасних умовах. Також у реальності спостерігається проблема несумісності нових правових установ і непідготовлених для публічної діяльності інститутів, поки що не здатних забезпечити партнерські діалогічні взаємодії між акторами і виконання ними прийнятих у державі законів.

Доведено, що проектування державою публічної політики в Україні по траєкторії «згори – вниз» відзначається суперечливими тенденціями, що визначають специфіку національної моделі публічної політики. Безумовними позитивами вертикальної інституціоналізації публічного капіталу можна відзначити: модернізацію управлінських практик; створення нових і реформування традиційних інституцій з використанням інноваційних ресурсів; орієнтацію на прийняті в демократичних системах програми урядування та діалогові форми взаємодії з громадянським суспільством; розвиток сектору надання адміністративних послуг населенню, активну інтернетизацію і впровадження електронних технологій у процеси комунікації, управління та контролю.

Зазначається, що поступово накопичуються негативні ефекти публічного капіталу (інституціональні «пастки»), а саме: інституціональна дуальність, конфліктність, правова невизначеність, низький рівень легітимності, які створили умови для існування в Україні стійких імітаційних форм взаємодії між акторами, що не сприяє розвитку діалогової і субсидіарної моделі суспільних відносин і переводить систему в стан гістерезису.

У підрозділі 5.3. – «Роль громадянського суспільства у формуванні української публічної політики» – проаналізовано процес інституціона­лізації громадянського суспільства в Україні як одного з головних акторів публічного поля політики, який впливає на якість публічного капіталу та стан політичної системи в цілому.

Доведено, що на тлі досить повільного і запізнілого в часі процесу концептуально-правового формування та реалізації стратегії розвитку громадянського суспільства в публічному просторі України сучасна практика участі громадського сектору в політичному житті країни і його організаційний розвиток мають уже свою традицію і певні специфічні риси. Сучасний стан розвитку громадянського суспільства та перетворення його на повноцінного актора політичних процесів із високим рівнем довіри можна віднести до позитивних ефектів інституціоналізації публічного капіталу в Україні.

Проте формування нової моделі публічної політики в Україні по траєкторії «знизу – вгору» має суттєві труднощі. Однією з основних проблем є недостатня підготовленість законодавчої бази щодо статусу, прав і обов’язків публічних інститутів громадського сектору, що відображається на характері відносин з державними структурами. Унікальність українського варіанту полягає в тому, що громадянське суспільство швидше і результативніше інституціоналізується як публічний актор, ніж держава, яка не «встигає» інституціонально підлаштуватися під зміни і, в силу обмеженості традицією попередньої управлінської моделі, гальмує участь громадського сектору в політичному житті, створюючи імітаційні практики публічності. Доведено, що особливістю української моделі публічної політики, форматованої «знизу – вгору», є висока протестна активність громадянського суспільства, яка в умовах порушення каналів зворотного зв’язку і низького рівня довіри громадян до владних політичних інституцій сприяє формуванню та інституціоналізації нових каналів громадянської та політичної участі.

У підрозділі 5.4. – «Специфіка та перспективи розвитку української моделі публічної політики» – на підставі поєднання методів економетрії та компаративістики (case-study і темпорального (логітюдного)), здійснено аналіз інституціональної складової національної моделі публічної політики України, простежено перспективи її розвитку та вироблені конкретні рекомендації щодо підвищення її ефективності. Доведено, що рівень розвиненості та організованості політичних інститутів, а також інституціо­налізованість форм їх взаємодії безпосередньо впливає на ефективність публічної політики.

На підставі побудованих поліноміальних моделей – права голосу та підзвітності, політичної стабільності, контролю над корупцією, верхо­венства права, якості регулювання, ефективності управління, – для яких були використані дані по Україні з 2002 по 2015 рр. Міжнародного моніторингу Світового банку (WGI), доведено наступне: дві з шести моделей (ефективності управління і політичної стабільності) стрімко регресують лінію тренду, що істотно звужує поле публічної політики та показує найбільш проблемні зони у взаємодії влади і суспільства. Моделі якості регулювання і верховенства права не змінили своїх показників в жодну із сторін, що свідчить про повільне реформування цих інституціональних показників системи. Але водночас спостерігаються тенденції поліпшення деяких інституціональних показників, де лінія тренду фіксує в перспективі розвиток по висхідній: показники боротьби з корупцією, правом голосу й підзвітності.

Аналіз поліноміальних моделей інституціональних показників публічності показав, що інституціональний дизайн сучасної української публічної політики ще не має завершеної конструкції, під впливом ендогенних і екзогенних факторів він постійно видозмінюється, набуваючи нових інституціональних і змістових форм своїх компонентів. Він також є суперечливим, нестабільним і малоефективним з точки зору керованості і регульованості, проте має деякі позитивні тенденції зміни якості публічного капіталу. Суперечливі тенденції публічної політики, які були виявлені, вимагають серйозної корекції політичних процесів, відмови від імітаційних форм взаємодії, а також пошуку нових інноваційних способів і механізмів взаємодії влади і громадянського суспільства.

У висновках викладено найсуттєвіші результати дослідження, наведено теоретичні узагальнення та нове наукове осмислення публічної політики як важливої теоретичної проблеми та сучасної практики.

У результаті проведеного дослідження встановлено, що публічна політика є одним із міждисциплінарних актуальних об’єктів політичної науки та провідною політичною практикою глобального і національного рівнів, що обумовлює інституційні можливості (шляхи) розв’язання конфлікту держави і суспільства з метою регулювання взаємин влади і громади в контексті демократизації політичних систем сучасності та переосмислення ролі держави. Водночас під впливом зовнішніх і внутрішніх факторів дослідницьке поле публічної політики розширюється та диференціюється, потребуючи нових адекватних політичній дійсності концептуальних моделей і методологічного інструментарію. У роботі здійснено аналіз принципів та шляхів формування публічної політики у теоретичному і практичному вимірах і отримано наступні результати.

1. Концепт «публічна політика» перманентно трансформується в силу мінливої політичної реальності, що ставить представників різних наукових шкіл перед проблемою постійного пошуку нових пояснень його змісту. В результаті ретроспективного аналізу теоретико-методологічних підходів, що операціоналізують публічну політику крізь призму філософсько-аксіологічного уявлення про «публічне» та предметно-практичний вимір як діяльнісної та інституціональної категорії, було представлено авторське бачення цього феномену, під яким слід розуміти доцільну взаємодію публічних акторів (інституціоналізованих та неінституціоналізованих, формальних і неформальних), які за допомогою власних ресурсів, функціональних механізмів, культурно-ціннісних і правових норм мають можливість виявляти, реалізовувати, аналізувати та контролювати загальнозначущі соціально-політичні проблеми. Доповнює концептуальну картину публічної політики просторовий вимір, який пов’язує її різні виміри в єдину цілісність як дійсність об’єктивного порядку. Публічна політика як особливий вид політичного простору становить собою існуючу в певний часовий період складну мережеву комбінацію, що складається з організованих інститутів, які забезпечують механізмами різнорівневих державних і недержавних акторів та надають їм можливості – на підставі своїх громадянських позицій, інтересів та ідентичностей – взаємодіяти й впливати на владу в процесі вироблення політики. Теорія і методологія просторового моделювання дозволила запропонувати модель публічного простору для лімінальних систем, які є найбільш конфліктними та нестабільними. Аналіз різних підходів до публічної політики дав можливість зрозуміти, що концепції, які представлені західними дослідниками, мають чітку ліберальну основу й позитивістську традицію та орієнтовані на стабільні демократичні системи. Держави, що знаходяться в процесі трансформації, тобто нестабільні, мають свою історію політико-владних відносин і формують свій особливий варіант публічної політики, який потребує нового осмислення й теоретичного обґрунтування.

2. Комплексність і багаторівневість публічних процесів обумовили дослідження публічної політики не з позицій динамічної конкуренції різних підходів, а скоріше, як синтетичну багатоскладову концепцію, інтегруючу різні виміри багатошарової публічної політики, які вивчаються в межах різних теорій політичної та інших наук. В результаті була обґрунтована методологічна доцільність використання інституціональної парадигми, менеджеріальної, мережевої й системної теорій та конфліктологічного підходу, що дозволило синтезувати їх в оригінальну теоретико-методологічну конструкцію, яка поєднує в собі теоретичне уявлення про проблему в поєднанні з конкретним практичним змістом публічної політики, та емпірично перевірити гіпотезу дослідження. Провідним методологічним підходом у дослідженні визначено інституціональний, який в різних своїх версіях (політичний, соціальний та ін.) розкрив роль інститутів у публічному процесі і дозволив довести, що інституціона­лізовані актори більш ефективно представляють свої інтереси в публічному полі політики й конфігурують реальність політики. Менеджеріальний підхід через концепції врядування NPM, GG дав змогу оцінити публічну політику на глобальному, регіональному та національному рівнях і визначити рівень її ефективності. Мережевий підхід дозволив прояснити складний комплекс взаємодій інституціоналізованих і неінституціоналізованих акторів у публічному просторі. Завдяки системному підходу публічна політика була розглянута як системне явище, що являє собою цілісну, самовідтворювальну, самоорганізовану, динамічну, саморозвинену систему, що складається із взаємозв’язаних і взаємодіючих елементів – як між собою, так і з зовнішнім середовищем. Конфліктологічний підхід допоміг довести, що публічна політика об’єктивно відтворюється у процесі взаємодії публічних акторів з різними інтересами й ресурсами, які знаходяться в стані постійних суперечностей. Таким чином, методологічна основа дослідження являє собою сукупність підходів і методів, що дозволяють розкрити як окремі аспекти теми, так і представити узагальнюючу модель публічної політики.

3. На підставі аналізу існуючих у політичній науці моделей формування публічної політики, розроблених такими вченими, як: Д. Гупта, Дж. Кінгдон, Е. Остром, П. Сабатьє, Х. Дженкінс-Сміт, Т. Моррісон, С. Хілгартнер, Ч. Л. Боско, С. Кауфман та ін., було зроблено висновок, що вони можуть бути використані в дослідженнях виключно як загально­схематичні та загальноорієнтаційні і не можуть бути оптимальними для всіх типів систем, тому що процеси, які відбуваються в реальному політичному житті, мають безліч специфічних системних і національних особливостей. Використання теоретичних моделей формування публічної політики в дослідженні нестабільніх перехідних країн, що знаходяться в умовах системної кризи, представляє особливу складність в силу того, що трансформації, які в них відбуваються, завжди пов’язані зі змінами як соціального, культурно-ціннісного, так й інституціонального характеру.

Згідно з розробленою акторно-мережевою моделлю публічної політики, яка може слугувати універсальною для різних типів систем, були визначені дві траєкторії суб’єкт-об’єктних практик відносин: «зверху – вниз» і «знизу – вгору», які мають зустрічну спрямованість. Модель «зустрічних траєкторій» публічної політики обґрунтовує необхідність виділення двох напрямків інституціоналізованих суб’єкт-об’єктних відносин, в межах яких формулюються соціально-політичні проблеми й визначаються способи їх рішень у публічному просторі політики. При побудові власної моделі авторка вибірково спиралася на теоретичні моделі, представлені різними методологічними підходами. Було доведено, що домінування ієрархічного («зверху – вниз») виду практики не дозволяє конструювати публічну політику з урахуванням інтересів суспільства, не може відбуватися коеволюційний розвиток інститутів громадянського суспільства, спостерігається їх слабка інституціоналізація.

4. У результаті дослідження була проаналізована роль інституціоналізо­ваних акторів публічної політики на різних просторових рівнях (глобальному, регіональному, національному) у формуванні публічного капіталу. Було доведено, що глобальні та внутрішньосистемні фактори стали каталізаторами змін положення акторів у публічному просторі. Виявлені наступні тенденції зміни суб’єктності публічних акторів у сучасних умовах: 1) об’єктивно відбулися структурні, ресурсні та функціональні трансформації традиційних суб’єктів політики, що, в свою чергу, вплинуло на характер їхньої участі й взаємодії в публічному полі; 2) формується новий порядок публічного простору, з’являються нові види практик публічно-приватного партнерства, які включають в себе механізми деліберативної демократії; 3) в постмодерних системах збільшується кількість суб’єктів публічного поля, змінюються (виникають, зникають) їх функції, по-новому розподіляються ресурси, змінюється стратегія поведінки, що в комплексі вливає на характер формування публічної політики; 4) відзначається поява гібридних видів публічних акторів як нових синтетичних феноменів в політико-управлінському процесі; 5) діяльність публічних акторів стала носити транскордонний характер, що розширює, ускладнює й розмиває публічний простір; 6) спостерігається мережевізація взаємодії публічних акторів, що веде до нового типу суб’єктності – мережевих спільнот. Структури, що виникли із суміші урядових і неурядових суб’єктів, задіяних у виробленні публічної політики, набувають мережевої і міжорганізаційної форм; 7) відзначається індивідуалізований характер участі в політичному процесі; зацікавленість у вирішенні спільних проблем відповідає інтересам індивідів і тим самим сприяє їх співучасті в публічній політиці; 8) держава перестає відігравати монопольну роль у політичному процесі, хоча й залишається головним суб’єктом у публічному полі. Вплив трансформаційних процесів у публічній сфері позначається на зміні місії держави, структури, функцій і технологій її політики й управління в сучасному суспільстві. Модерація, партнерство та медіація за допомогою співпраці, а не вертикально ієрархічне управління й мобілізація за допомогою нав’язування, стають імперативними правилами діяльності сучасної держави. У перехідних системах зміна суб’єктності публічних акторів має додаткові специфічні тенденції: інституціональна невизначеність акторів публічної політики, інституціональні «пастки», конфліктність та ін.

5. Інституціоналізація публічних акторів та форм їх взаємодії є основою інституціонального дизайну публічної політики системи. Вплив акторів відбувається на кожному етапі / циклі формування публічної політики, але з різним ступенем інтенсивності, витрачених ресурсів і виконаних функцій, в результаті чого виникають своя конфігурація відносин і ефект зворотного зв’язку учасників публічної політики, а також результативність їх дій у цьому процесі. Встановлено, що завдяки процесу інституціоналізації актори представляють свої позиції структуровано й організовано і, за умови дотримання прийнятих в системі демократичних правових норм, повноцінно можуть впливати на процес прийняття та здійснення політичних рішень. Аналіз інституціоналізації форм взаємодії держави й суспільства вказує на те, що якість зворотного зв’язку залежить від організованості публічних акторів, від їх здатності впливати на формування публічної політики на різних етапах, від здатності політичної системи адекватно відповідати вимогам зовнішнього середовища, встановлювати інноваційні практики партнерських відносин. Було доведено, що завдяки інституціоналізації нових каналів взаємодії та появі нових механізмів комунікації актори публічного процесу набувають необхідних знань та навичок інноваційної діяльності, які з часом набувають ґабітуалізованого характеру. Було з’ясовано, що взаємодія публічних акторів між собою як по вертикалі, так і по горизонталі, а також їх функціональні можливості залежать від типів політичних режимів, в умовах яких здійснюється публічний процес. У ліберально-демократичних типах систем діяльність публічних акторів орієнтована на активний діалог і регулярну взаємодію з владою з питань формування та здійснення політики. У політичних системах, де процес демократизації ще не завершений і спостерігаються авторитарні традиції управління, інституції, які могли б і повинні були б виконувати публічні функції, на практиці виявляються публічними імітаторами й сприяють формуванню позагромадянської публічності.

6. Глобальна публічна політика як науковий концепт і політична практика ще проходить стадію свого оформлення в політичній науці. Констатовано, що зазначена політика, яка формується в анархічному міжнародному середовищі, залежить від рівня організованості глобальних суспільних інститутів і здатності глобального громадянського суспільства впливати на політичні процеси. Глобальна публічна політика виробляє універсальні тренди, властиві сучасній епосі і знаходиться в нерозривному взаємозв’язку із регіональним і національним рівнями публічної політики, які є носіями унікальних соціокультурних і управлінських матриць.

7. Для аналізу публічної політики міжнародними аналітичними дослідницькими центрами були розроблені ідеально-типові критерії ефективності публічної політики та публічного управління, що показують якість функціонування інститутів публічної політики й ефективність діяльності влади, які представлені в глобальних індексах і використо­вуються як у наукових дослідженнях, так і в практичному плані для контролю за здійсненням політики. Дані глобальних індексів в якості емпіричного інструментарію в дослідженні показали тенденції зміни якостей публічності в трьох кластерах розглянутих країн (демократичних систем, перехідних, які здійснили перехід до демократії та перехідних з незавершеною демократизацією) дали можливість визначити спрямо­ваність цих змін у часі, знайти кореляції між різними показниками публічності і виявити детермінаційні фактори, що викликають зміни.

8. Кореляційний аналіз критеріїв публічності, заснованих на даних глобальних індексів, дозволив встановити тісний взаємозв’язок основних показників ефективності публічної політики в різних типах систем на сучасному етапі і побічно судити про стан публічної політики в умовах заданого режимного середовища. Проведений аналіз дозволив виявити тісний кореляційний зв’язок між індикаторами публічності та довести, що жоден з індикаторів самостійно не зможе визначити публічну політику в системі. В результаті компаративного аналізу показників публічності 3 кластерів країн було доведено, що ефективність публічної політики залежить від комплексу детермінаційних факторів, що впливають як зверху, так і знизу, де вирішальне значення має рівень організованості інституцій та інституціоналізованих каналів взаємодії між владою і суспільством, що підтверджує основну гіпотезу дослідження. Сильні кореляційні зв’язки між показниками публічності продемонстрували всі країни запропонованої вибірки з різним типом режимності. Демократичні системи 1 і 2 кластерів демонструють більш високий рівень інституціоналізації публічних акторів і практик взаємодії, ніж країни 3 кластеру, які знаходяться в стані внутрішньосистемної турбулентності. Було встановлено: 1) показники соціально-економічного становища країни є бажаними, але недостатніми умовами, що впливають на рівень ефективності публічної політики; 2) країни, в яких рівень боротьби з корупцією високий, більш ефективні в публічному процесі й навпаки; 3) рівень правопорядку в державі впливає на показники ефективності публічної політики; 4) якість регулювання визначає ефективність публічної політики; 5) країни, в яких рівень політичної стабільності високий, а конфліктності низький, більш ефективні в публічному процесі, ніж системи, де рівень стабільності низький, а конфліктності високий; 6) розвиток інтерактивного сектора в державі і електронного уряду може створювати сприятливі умови і забезпечувати технологічно рівень взаємодії держави і суспільства, але не в усіх групах країн може однозначно гарантувати публічне управління; 7) системи з високими показниками якості інститутів мають ефективну публічну політику; 8) високі показники залучення громадян до процесу вироблення та здійснення політичних рішень виступають однією з визначальних умов ефективності публічної політики; 9) ефективність публічної політики залежить від режимності системи. У країнах демократичного спрямування якість інститутів і ефективність публічної політики є вищою, ніж у країнах з недемократичним режимом.

9. В Україні формується унікальна, що має свої специфічні риси, національна модель публічної політики, що орієнтується на узагальнену деліберативну нормативно-типову модель, яка, проходячи складний процес адаптації до українських реалій, ще недостатньо розвинена й суперечлива як за формою, так і за змістом. Під впливом ендогенних і екзогенних факторів інституціональний дизайн української публічної політики перманентно видозмінюється, набуваючи нових правових, організаційних форм і практик взаємодії акторів, демонструючи суперечливі ефекти інституціоналізації політичного капіталу. Перебуваючи в пошуку оптимальної політико-управлінської моделі держави в умовах лімінальності системи, «завислої» в інституціональній невизначеності, яка характери­зується дуальністю і конфліктністю, формується національна модель публічної політики України, що є унікальною комбінацією глобальних, універсальних трендів публічності й національної практики, пов’язаної з соціокультурною матрицею, трансформаційним процесом і специфікою державного управління.

10. Визначені позитивні і негативні ефекти інституціоналізації публічної політики України, які формують зміст публічного капіталу в державі і визначають його майбутнє в політичній перспективі. До позитивних ефектів відносяться: модернізація управлінських практик згідно з концепціями NPM, GG, E-government, Open Government Partnership; оновлення і деталізація законодавчої бази публічної політики; поява нових інноваційних інституціоналізованих форм мережевої співпраці в різних галузях: анти­корупційні організації, краудсорсингові, краудфандингові, краудкастингові види діяльності, стейкхолдерські проекти, структури, що включають цивільний сектор і державні інституції (ГР, організації контролю та аудиту, громадські об’єднання, аналітичні центри), онлайн-мережеві практики комунікації і взаємодії; підвищення суб’єктності громадянського суспіль­ства. З’ясовані негативні ефекти інституціоналізованого політичного капіталу, а саме інституціональна дуальність, інституціональні «пастки», конфліктність, правова невизначеність, низький рівень легітимності інститутів, які створили умови для існування в Україні стійких імітаційних форм взаємодії між акторами та не сприяють розвитку ефективної публічної політики.

Таким чином, суперечливі тенденції публічної політики, які були виявлені, не дозволяють поки що країні вийти на новий рівень відносин і створити сприятливі умови для формування делібератівної демократії, тому вимагають серйозної корекції проведеної політики, відмови від імітаційних форм взаємодії, а також пошуку нових інноваційних способів і механізмів взаємодії влади і громадянського суспільства.


Каталог: files
files -> Тема. Адам Міцкевич. «Кримські сонети». Тл: сонет Мета
files -> Наталія звольська
files -> Стиль романтизм. Архітектура романтизму. Скульптура романтизму. Неоготика. Невізантійський історизм. Наполеонівський ампір
files -> «Це склад книжок» так скептик говорив, «Це храм душі» естет йому відмовив, Тут джерело всіх радощів земних, І їх дарують нам без цінним словом…»
files -> Для вчителів зарубіжної літератури
files -> Методичні рекомендації щодо викладання світової літератури в загальноосвітніх навчальних закладах у 2013-2014 навчальному році // Зарубіжна літератури в школах України. 2013. №7-8
files -> Только мертвый, спокойствию рад. Только мертвый, спокойствию рад
files -> Талант людини це божий дар


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4

Схожі:

Публічна політика: теоретичний вимір І сучасна практика iconДругий вимір у творчості Селінджера

Публічна політика: теоретичний вимір І сучасна практика iconСучасна світова культура”
Сходу І заходу. Сучасна культура – це поліфонія країн, традицій, мов, релігій, філософій, мистецьких практик
Публічна політика: теоретичний вимір І сучасна практика iconВ. Г. Короленка Навчальна практика з фахових методик
...
Публічна політика: теоретичний вимір І сучасна практика icon$RR00001,4,1,2,0,2 Поняття "політика" найчастіше вважається похідним від
Тлумачення поняття "політика" через значення англійських слів policy І politics запропонував
Публічна політика: теоретичний вимір І сучасна практика iconНа минулому тижні Президент України
Віктор Янукович: Ми пропонуємо країні новий курс, в основі якого політичний діалог, соціальний мир, нова гуманітарна політика, економічні...
Публічна політика: теоретичний вимір І сучасна практика iconІ. Теоретичний тур
Чому сільське господарство України має зональний характер спеціалізації? Відповідь обґрунтуйте конкретними прикладами
Публічна політика: теоретичний вимір І сучасна практика iconПоетика національного міфу в романній творчості Пола Остера
Розділ І. Національна міфологія сша: історико-теоретичний та культурологічний аспекти 15
Публічна політика: теоретичний вимір І сучасна практика iconПрограма навчальної дисципліни сучасна телогія. Протестантська теологія галузь знань 0203 Гуманітарні науки Спеціальність 02030103 Богослов’я
Метою нормативної дисципліни «Сучасна теологія ІІ модуль: Протестантська теологія ХХ ст.» є вивчення протестантської релігійної філософії...
Публічна політика: теоретичний вимір І сучасна практика iconЛюдина І закон: публічно-правовий Вимір Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції «vii прибузькі юридичні читання» 25-26 листопада 2011 року Миколаїв Іліон 2011

Публічна політика: теоретичний вимір І сучасна практика iconМіністерство культури України Управління культури, національностей та релігій
Українська музична культура очима молоді: теоретичний, історичний І педагогічний аспекти


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка