«радянська школа»



Сторінка1/18
Дата конвертації11.09.2017
Розмір2.6 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18

Є. Д. ЧАК
СКЛАДНІ ВИПАДКИ


УКРАЇНСЬКОГО СЛОВОВЖИВАННЯ


Відповідальний редактор доктор філологічних наук

М. А. ЖОВТОБРЮХ
Видання друге, доповнене

ВИДАВНИЦТВО

«РАДЯНСЬКА ШКОЛА»

КИЇВ -1969


У посібнику подано в алфавітному порядку зразки слововживання, підкріплені ілю­стра­тив­ним матеріалом з творів класиків української літератури кінця XIX – початку XX ст., а також укра­їнських радянських письменників.

Книжка призначена для вчителів-словесників, студентів, працівників преси і для широких кіл читачів.



ПЕРЕДМОВА

Питання культури мови дедалі більше привертають до себе увагу не тільки радянських мовознавців, а й усієї нашої громадськості.

Виступаючи за додержання стилістичних норм української мови, науковці і представники громадськості ставлять перед сучасною стилістикою ряд теоретичних і практичних завдань. Ось що пише проф. І. Г. Чередниченко:

«Стилістика української мови, виявляючи доцільність вживання тих чи інших мовних засобів, у нашу добу великих соціальних перетворень, на самому світанку комунізму, не може стояти на національно-пуристичних позиціях, оранжерейно охороняючи національно-архаїчні пережитки мови, що втратили або вже втрачають свої позиції і функціональність у системі сучасної літературної мови. І разом з тим, об’єктивно оцінюючи нові надбання української літературної мови, стилістика повинна викривати хибні чи просто недоречні явища і факти, які непрошено вдираються в сферу літературної мови, забруднюють і засмічують її, які по суті є браком мови, що міг з’явитися внаслідок неохайності і низької мовної культури авторів або неуважності, безвідповідального ставлення їх до якості друкованого слова»1.

Оскільки в оцінці певного мовного явища чи окремого факту може бути допущений суб’єктивізм, то з усією силою постає питання про визначення стилістичної норми на сучасному етапі розвитку мови.

Для визначення нормативності мови треба дослідити не тільки правильність лексем, а й доречність вживання їх. Це одне з найважчих і найважливіших завдань практичної стилістики і водночас найбільш відповідальне. Воно вимагав обережності і вдумливості, щоб не підміняти об’єктивного аналізу нав’язуванням особистих уподобань.



***

Аж ніяк не претендуючи на повноту викладу, автор книжки пропонує читачеві деякі свої спостереження, сподіваючись, що вони стануть у пригоді вчителям у стилістичній роботі з учнями, старшокласникам у вдосконаленні стилістичної вправності, а також видавничим працівникам, журналістам.

Основне призначення посібника – дати довідковий матеріал про вживання окремих слів і виразів української мови2.

На основі вивчення науково-теоретичного матеріалу, кращих зразків художньої літератури, а також на основі спостережень над сучасним усним мовленням автор вважав за можливе до обстоювання літературної норми підійти з таких позицій:

1) категоричне заперечення ряду явищ як не властивих українській мові. Це такі слова, як міроприємство (треба: захід), любий (треба: будь-який), облік (у значенні «обличчя»); синтаксичні конструкції типу властивий, притаманний – для кого? (треба: кому?), характерний – кому? (треба: для кого?); опановувати – чим? (треба: що?). Такі явища виникають під впливом керування при синонімічних формах (порівн. в останньому прикладі: після опановувати вживають додаток в орудному відмінку, бо оволодівати – чим?);

2) визначення застарілих форм. Серед них розрізняємо, по-перше, явища, яких вже немає в сучасній мові, і, по-друге, рідко вживані факти, що виразно поступаються місцем іншим, нормативним. До першої групи належать такі, наприклад, явища: у лексиці – виїмково (треба: винятково), у синтаксисі – боліти – кого? (треба: у кого? кому?). До другої віднесені такі слова, як повістка денна (нормативне: порядок денний, дня), біжучі питання (нормативне: поточні питання). Ще приклад з лексики: в двох варіантів – милуватися і любуватися – в літературній мові переважає перший; у синтаксисі: при дієслові навчатися переважає керування додатком у родовому відмінку (навчатися – чого?), а не в давальному (навчатися – чому?); знущатися – з кого? Рідше вживається знущатисянад ким?

3) визнання ряду паралельних форм за нормативні. Наприклад: пішов десь і пішов кудись; нехтувати – ким? чим? і нехтувати – кого? що?

У посібнику розглядаються факти порушення стилістичної норми внаслідок невміння розрізнити семантичні нюанси близьких значенням слів (виключно винятково, втрачати губити, здатний здібний, одержувати діставати здобувати).

Аналізуються факти плутання слів одного кореня, що мають різні афікси і різні значення: будівник будівельник будівничий, пам’ятка пам’ятник, зрошуваний – зрошувальний, зумовлювати обумовлювати.

Певну увагу приділено в книзі питанню сполучності і несполучності слів. Наприклад, вираз приймати участь українській мові не властивий; слово участь поєднується не з приймати, а з брати (брати участь). Розібрано й такі випадки, коли слово сполучається з кожним з двох семантично близьких слів, наприклад, твір музичний і музикальний. Щоб визначити, яке саме з двох слів треба вжити, слід ознайомитися з контекстом. Коли йдеться про якість твору, його мелодійність, треба вжити музикальний (у правильності вибору можна переконатися, утворивши ступені порівняння); якщо йдеться про належність до виду мистецтва (музики), слід ужити відносний прикметник, який не утворює ступенів порівняння, – музичний. Так само не можна без контексту сказати, яке з двох синонімічних слів – старий і давній – треба вжити із словом друг. Якщо хочуть підкреслити, що людина літня, – старий друг, коли мова йде про те, що хтось здавна приятелює з цією людиною, краще сказати давній друг.

Відзначено факти порушення цілісності сталих словосполучень. Наприклад, неправильно говорять грати головну скрипку замість звичайного грати першу скрипку (в оркестровій практиці, звідки цей вислів походить, є перша скрипка і немає головної). Підкреслено явище схрещування, контамінації сталих словосполучень.

Наприклад, неправильно кажуть стати в нагоді (треба: мати нагоду і стати в пригоді), відігравати значення (треба: відігравати роль, мати значення), мова йдеться (треба: мова йде про... йдеться про...).

Явище тавтології розглядається в двох планах: 1) у вживанні іншомовних слів, коли внаслідок незнання чи неусвідомлення семантики компонентів запозиченого слова (наприклад, авто- в словах автобіографія, автопортрет і под., який означає «свій») поруч з ним вживають тотожне українське слово (наприклад, «написав свою автобіографію»); 2) у називанні без потреби родового поняття поруч з видовим («зібрав 5 карбованців грошей», «витратив 3 години часу»).

У книзі подається застереження проти плутання паронімів: адресат адресант, дистанція інстанція, компанія кампанія, досвід дослід та ін.

Деякі питання висвітлені побіжно – з різних причин: канцеляризми і штампи докладно описані в російській і українській літературі з питань культури мови; морфологічні норми відбиті в наукових виданнях, підручниках і навчальних посібниках; розгляд емоційно забарвленої лексики, зокрема зниженої, а також стилістики мови художніх творів у плани автора не входив.

Ілюстративний матеріал узято з творів дожовтневої української літератури, з творів українських радянських письменників, з партійних документів, підручної літератури, періодичної преси та ін.

Ступінь розробки різних статей словника не однаковий: своїм завданням автор вважав докладніше дослідити найважчі або спірні, неясні питання. Наскільки це йому вдалося, – видніше читачеві.

Довідковий матеріал щодо тлумачення семантики багатьох слів узято в основному з шеститомного «Українсько-російського словника» АН УРСР, а слів, спільних для української і російської мов, – з «Толкового словаря русского языка» за ред. Д. М. Ушакова і «Словаря русского языка» С. І. Ожегова.

Свої спостереження автор мав можливість перевірити на великому фактичному матеріалі, представленому в фондах лексичної картотеки Інституту мовознавства ім. О. О. Потебні АН УРСР, за що складає щиру подяку дирекції Інституту. Частину прикладів узято з фондів картотеки.

Здебільшого спостереження автора не суперечили позиції сучасних словників, хоч іноді семантичні нюанси і деталі в словниках не були відбиті. Там, де, на думку автора, в словниках допущено неточність, про це зауважено у відповідній реєстровій статті (порівн., наприклад, статті замісник заступник та ін.).

Усього в словнику близько 250 статей; для зручності користування в додатку поданий алфавітний покажчик з посиланням на сторінку, на якій згадуються те чи інше слово.

Абонемент, абонент. Іноді плутають ці два слова. Безперечно, вони зв’язані одне з одним своїм походженням, але значення мають різне. Абонемент – це наперед оплачуване право на відвідання протягом певного часу видовищ (наприклад, абонемент на цикл симфонічних концертів, на футбольні матчі сезону), право користуватись (у нашій країні – безплатно) бібліотекою та ін. «Настав день, коли бібліотекарка сповістила вчительку, що на абонементі Кравченка записано понад п’ятдесят книг класиків російської й української літератури». Абонементом називають також книжку з абонементними талонами, що їх відривають або погашають. Наприклад: «Завтра у приміщенні Державної філармонії відбудеться симфонічний концерт, у програмі якого – нові твори радянських композиторів. Дійсний абонемент № 3». «Через два місяці після початку футбольного сезону мій товариш загубив свій абонемент».

У бібліотеках, де є читальний зал, абонементом називають ту частину приміщення, де читачам видають літературу із книгосховища додому. «Зайшовши до бібліотеки, дівчина попрямувала до дверей з написом «Абонемент». Міжбібліотечний абонемент – замовлення й одержання для читача літератури з інших бібліотек.

Іменник абонент означає особу, яка користується абонементом. Найчастіше слово абонент вживається на позначення особи або установи, на ім’я якої оформлений телефон, закріплений певний номер. «Телефонний комутатор має сигнальне обладнання, що дає можливість диспетчерові бачити і чути, який з абонентів викликає його для телефонних переговорів». «Для виклику абонента треба лише набрати відповідний номер за допомогою звичайного телефонного диска». «Крізь маленьке віконечко у стіні було видно жінку, що куняла біля комутатора на півсотню абонентів» (М. Трублаїні).

Автобіографія (грецьке autos3 – сам, bios – життя; grapho – пишу) – життєпис якої-небудь особи, складений нею самою. Наприклад: «Коли Ярославу після обрання його довелося складати для райкому автобіографію, вона уклалася на половині аркушика з учнівського зошита» (І. Волошин).

Слово автобіографія інколи неправильно вживають у сполученні з присвійним займенником свій. Виникає тавтологічне повторення (своя автобіографія), бо перша частина слова автобіографія (авто-) якраз і означає «свій», «власний». Отже, з погляду літературної норми слід сказати: «Подав автобіографію» або «Подав свою біографію», випустивши компонент авто- і вживши присвійний займенник свій. Порівн. у Коцюбинського: «Дуже мені не легко вчинити Вашу волю – скласти свою біографію»; «Отець Левко розказав свою біографію».

Поширене також уживання слова автобіографія в сполученні з дієсловом написати; внаслідок цього виникає ще одна тавтологія (яку, правда, в сучасній мові ми вже не сприймаємо).

Автограф – власноручний підпис, напис або текст, написаний рукою автора. Наприклад: «Сповняю свою обіцянку і посилаю Вам для ювілейного числа «Свободи» свої «Хмари» і фотографію з автографом» (М. Коцюбинський). «Кожен просив залишити автограф на пам’ять» (з газ.). Слово автограф часто неправильно вживається разом з присвійним займенником свій (див. автобіографія). Наприклад: «Цей блискучий новеліст охоче роздає свої автографи до всіх альбомів» (Я. Качура). Уникнути тавтології можна, випустивши слово свій або замінивши слово автограф іншим («показав свій підпис, напис») залежно від контексту.

Автопортрет – портрет художника, виконаний ним самим. «Протягом двадцяти років Шевченко зробив більше тридцяти автопортретів» («Мистецтво»).

Неправильно вживати слово автопортрет у сполученні з присвійним займенником свій (див. автобіографія). Щоб усунути тавтологічність, слід випустити слово свій або відповідний йому компонент авто- в слові автопортрет: «намалював автопортрет» або «намалював свій портрет».



Автор, авторка. Того, хто створює якийсь науковий, літературний, музичний твір, проект, винахід, називають автором цього твору, винаходу. «...Яблуні, верби, клуня, горшки на тину, старий в’яз – всі речі стали незнайомими, набравши нічного вигляду і почавши жити якимсь окремим таємничим життям. Так звичайні слова, сполучені волею автора в урочисті ряди, обертаються часом в поеми, сповнені нового, хвилюючого змісту» (О. Довженко).

Більшість назв жінок за професією, заняттям, становищем у суспільстві утворюється додаванням певного суфікса до того самого кореня, що й відповідні чоловічі назви. Наприклад: фрезерувальник фрезерувальниця, вчитель вчителька і т. д. Проте є ряд відхилень від цього положення. Деякі назви професій і звання існують тільки у формі чоловічого роду: токар, слюсар, адвокат, інженер, доктор, доцент, монтер. Інші існують тільки у формі жіночого роду: праля, покоївка. Кравчиха – це і жінка, яка шиє вбрання, і – друге значення – дружина кравця. Зате швачка шиє не взуття, як швець, а плаття або білизну; дружина шевця – не швачка, а шевчиха. Білетерша – не обов’язково дружина білетера, насамперед це назва особи жіночої статі, що займає посаду білетера.

Слово рахівник означає особу і жіночої, і чоловічої статі (рахівниця – не жінка-рахівник, а приладдя для лічби). Порівн.: «Іноді він озирався на спритних друкарок та рахівників, що так вільно тримали себе на очах в комісії, або на не в міру дисциплінованого писаря-діловода» (І. Ле).

Серед слів іншомовного походження більшість не утворює спеціальної форми для назви особи жіночої статі: хірург, режисер, терапевт, декан. Але від деяких слів чоловічого роду існують і досить поширені утворення жіночого роду: автор авторка, дипломант дипломантка, дисертант дисертантка. Проте слід пам’ятати, що відповідне слово в чоловічому роді має більш загальний характер, і коли йдеться про офіційну назву звання, посади або про ознаку чи вимогу, що стосується всіх, хто виконує цю роль чи роботу, треба вживати відповідне слово в чоловічому роді. Наприклад: «Учора ми познайомилися з молодою професоркою Київського медінституту Іриною Шульженко». Але: «Як професор (а не «як професорка») і керівник (а не «керівниця») кафедри вона проводить величезну наукову роботу».

У рецензії, наприклад, може бути написано: «Авторка добре вивчила фактичний матеріал», але «Як автор (а не «як авторка») книжки вона мала б з більшою відповідальністю поставитися до вивчення історичних джерел». Порівн. ще: «Зінаїда Тулуб починала свій творчий шлях як поетеса. Говорячи про її вірші, М. Ушаков відзначав тонкий смак авторки, точність і вагомість слова» («Літературна Україна»). «У с. Мотронівці на Чернігівщині в 1828 р. народилася українська письменниця Ганна Барвінок, авторка оповідань з селянського життя» («Вітчизна»).

У певному контексті вживання слова авторка, а не автор, передбачає обмежений колом жіноцтва масштаб твердження. Наприклад: «Марія Познанська – одна з популярних авторок віршів для дітей». Це означає, що вона одна з популярних поетес, які пишуть для дітей. Коли б хотіли підкреслити, що вона одна з найпопулярніших серед усіх авторів (і чоловіків, і жінок), що пишуть вірші для дітей, слід було б вжити слово автор, а не авторка.

Між іншим, усе це стосується не тільки слів, запозичених з інших мов, а й питомих українських. Порівн.: «Моя знайома – викладачка технікуму». «Моя знайома працює лише кілька років, але вже набула досвіду викладача» (а не «викладачки»). «Моя знайома – одна з найкращих викладачок (або викладачів – залежно від думки, яку хочуть висловити) технікуму».

Порівн. також: «Цього року Марії Іванівні присвоєно почесне звання заслуженого вчителя школи Української РСР, вона відмінник народної освіти» (тобто нагороджена значком «Відмінник народної освіти»). Але: «Молода вчителька закінчує інститут заочно. Вона відмінниця навчання». «Творчість видатного майстра радянського живопису, народного художника Української РСР, члена-кореспондента Академії мистецтв СРСР Тетяни Нилівни Яблонської відома далеко за межами нашої республіки».

Розглянемо ще один приклад. Майже в кожній установі є посада секретаря. Так вона іменується офіційно – за штатним розписом, у наказах. Але в побутовій, неофіційній мові здебільшого вживають слово секретарка: «Зайшла секретарка», «Спитайте у секретарки» і т. д. Проте якщо слово секретар означає не технічну посаду, а адміністративну чи виборну, – воно вживається в чоловічому роді навіть тоді, коли її займає жінка:«Бачив секретаря комсомольської організації (а не секретарку комсомольської організації) Олену Марчук», «Говорив з ученим секретарем (а не з ученою секретаркою) інституту Раїсою Федченко», «Звернувся до секретаря райради (а не до секретарки райради) Петренкової».

Отже, зваживши на застереження, варто широко вживати такі утворення жіночого роду іменників, як авторка, бібліотекарка, лікарка, директорка, кондукторка, касирка.



Адрес, адреса. Адрес – писане привітання, звернення до когось з нагоди якоїсь події, переважно ювілею. Наприклад: «Великий інтерес становить придбаний музеєм адрес, піднесений Курако робітниками і службовцями доменного цеху...» (з газ.).

Іноді слово адрес плутають в адресою, вживаючи його в жіночому роді: «Місцевком і адміністрація підготували ювілярові адресу». Очевидно, ця помилка пов’язана з тим, що в російській мові слово адрес є омонімічним – мав два значення: «писане привітання» і «зазначення місця мешкання особи або перебування установи». Слову адрес, що в російській мові передає друге значення, в українській відповідає слово в жіночому роді адреса, а російському слову адрес у першому значенні відповідає таке саме українське слово. Отже, слід сказати: «Місцевком і адміністрація підготували ювілярові адрес».



Адреса – напис на поштовому відправленні; зазначення місця мешкання особи або перебування установи. Наприклад: «Ваш син живий. Лежить він у шпиталі. Тут, у Москві, і хоче бачить вас... Його адреса...» (В. Сосюра). «Він дописав листа, вклав його у конверт, старанно заклеїв і написав адресу» (А. Головко).

Форма адреса усталилася в сучасній мові. А на початку століття інколи поряд з нею вживали це слово і в чоловічому роді. Наприклад: «Запечатавши в конверту, написавши адрес, писар уночі зайшов через садок і уткнув пакет в щілину дверей, котрі виходили в садок» (І. Нечуй-Левицький). Або в Лесі Українки: «Маниного сталого адресу поки ще нема», хоча в її ж «Блакитній троянді» знаходимо: «Любов: А як же ви знайшли? Звідки ви довідались моєї адреси?»

У розмовній мові слово адреса без достатніх підстав уживається і з прийменником в (у переносному значенні) – «закиди в його адресу». Проте в українській мові і в прямому значенні («Лист прибув на мою домашню адресу»), і в переносному («закиди на його адресу») із словом адреса треба вживати прийменник на. «На адресу Чабанчука полетіло кілька таких... виразів, що він тільки розгублено подивився навколо» (О. Донченко).

Адресант, адресат. Адресант – особа, яка адресує комусь поштове відправлення. Наприклад: «Здивований, він починає читати адресу. Якась нісенітниця: прізвище адресата – Франко, прізвище адресанта – так само Франко» (П. Колесник).

Інколи слово адресант плутають із словом адресат.



Адресат – особа, якій адресують поштове відправлення, до якої звертаються. Наприклад: «Багатотисячний читач – культурний, доброзичливий – є тим постійним адресатом, до якого ми звертаємось кожним своїм твором» (з газ.). «В шістдесят п’ять різних міст світу линули короткі радіохвилі, але скрізь мали вони знайти одного адресата – інститут переливання крові» (Ю. Смолич). «Підпису я не поставив. Поклав лист у конверт, написав адресу і вирішив вручити адресатові в кінці першої зміни» (Ю. Збанацький). «Ніхто не сповіщав про те, що на «Неву» прибула поштарка, але тієї ж хвилини в невеликому салоні з’явилися найбільш нетерпеливі адресати» (С. Журахович).

Анонімка, чорна й люта,


Як гадюка приповзла.
І не просто, щоб до хати,
Де моє скрипить перо,
Має інші адресати,
Заповзла на партбюро (А. Малишко).

Анфас – лицем до того, хто дивиться. По-українськи слід вживати без прийменника, бо у французькій мові, з якої це слово запозичено, воно буквально значить «в лице» (an face). Інколи неправильно кажуть: «Я сфотографувався в анфас»; виникає тавтологія. Треба: «Я сфотографувався анфас». «Одна з телевізійних камер передає зображення пілота анфас, друга – збоку» (з газ.). «І фотографії повирізував, правда, самі лише профілі – анфас ніде не попадався» (О. Гончар).

Апендицит – запалення апендикса, червоподібного відростка сліпої кишки. В усній мові часто помилково вживають слово апендицит замість слова апендикс. Наприклад, кажуть: «Хлопчикові вчора зробили операцію – вирізали апендицит», тоді як треба: «...вирізали апендикс» або «зробили операцію з приводу апендициту».

Бабин, бабський, баб’ячий. Слово бабин – присвійний прикметник до іменника баба в значенні «стара жінка» або «мати батька чи матері». Означає він: «той, що належить бабі». «З затаєним щемінням душі поглядає на металеву вишку, що вигналась вензелем антени в небо під бабиним виноградником» (О. Гончар). «А щось не по його – знову пхенькав і всім тілом вив’юнювався із бабиних пут, якими було його закручено поверх пелюшок – бабиною крайкою» (Г. Тютюнник).

Щодо словосполучення, яке означає теплі, ясні дні початку осені, а також сріблясте павутиння, що літає в цей час, то його можна зустріти в трьох варіантах: бабине літо, бабське літо (ці два зафіксовані в «Словарі української мови» за ред. Б. Д. Грінченка – див. т. І, стор. 14, 15), баб’яче літо (наприклад, у Ю. Смолича: «Вгорі тихо, пропливають сріблясті й ніжні пасомка «баб’ячого літа»). Проте останнім часом як стилістична норма усталилося вживання першого – бабине літо, що й дістало відбиття в нинішніх словниках: «Іван Сергійович почав малювати принадливі картини осінньої природи, лілову далечінь ланів, срібну павутину бабиного літа на жовтій стерні, озеро, заросле очеретом» (О. Донченко). «...А він болісною відлюдною гордістю відчуває насмішку, хмурніє і впертим помахом руки відводить від себе чарування, що обплутало його, мов бабине літо» (М. Стельмах).

Прикметник бабський – це синонім до слова жіночий, його відповідник, що вживається тільки в розмовній мові. Означає: «характерний тільки для жіноцтва (на противагу чоловікам)». «О, вона бачить його наскрізь, всі його думки й бажання, то нехай він сидить, не рипається, в бабське діло не мішається» (М. Коцюбинський). «Настя накричала на нього, щоб він не встрявав у бабську роботу та йшов собі геть із хати» (М. Коцюбинський). «– Не тілько бабські таємниці мені відомі, а часом і про поліцейські заходи догадуємося...» (Панас Мирний).

Прикметник бабський означає також: «той, що складається з баб – старих жінок або взагалі з жінок» (бабський в останньому значенні вживається в розмовному стилі).

Трактористам і не в мислі,
не приходило і в толк,
що напроти наступає
бабський власницький полк (П. Тичина).

Прикметник баб’ячий може означати: «характерний для старих жінок або взагалі для жінок» – у розмовному стилі – наприклад, «Марко затих і почав розташовуватися, як дома. Зняв із себе жупанину, якісь баб’ячі кацавейки і в одній домашній сорочці, брудній і пожмаканій, розвалився на лаві...» (Г. Тютюнник); коли стосується постаті, ходи, жестів, частин тіла, голосу та ін. – «женоподібний» або «такий, як у старої баби» – наприклад, «На його голеному баб’ячому обличчі ясно позначилася досада» (О. Донченко); «такий, що складається з жінок, у якому беруть участь жінки» – баб’яче царство, баб’ячий бунт. «Здається, баб’ячий бунт, – тихо вимовив Порфир Бульба» (І. Микитенко).

Отже, літо бабине, «жіночий» у розмовному стилі – бабський або баб’ячий, прикметник від баба в значенні «стара жінка» – баб’ячий, «женоподібний» – баб’ячий.


Каталог: library -> 8%20ФИЛОЛОГИЧЕСКИЕ%20НАУКИ -> 81%20ЯЗЫКОЗНАНИЕ -> 81.2%20УКР -> Довідники
Довідники -> Юрій Шевельов українська мова в першій половині двадцятого століття (1900-1941) Стан І статус
Довідники -> Книга Українська література Систематизований шкільний курс Закріплення навичок застосування теоретичних знань
81.2%20УКР -> Уроки державної мови mova kreschatic kiev ua 004 24 Урок 24 Ємкість чи місткість 24 Майдан Незалежності чи Майдан Незалежності? 25 Свято восьме березня чи восьмого березня? 25
81.2%20УКР -> С.І. Головащук Росісько-український словник сталих словосполучень Київ Наукова думка 2001
81.2%20УКР -> Б. Д. Антоненко-Давидович. Як ми говоримо
Довідники -> Книга состоит из двух частей: «Из секретов переводческих» и«Языково-литературный калейдоскоп»
Довідники -> Є. Д. Чак складні питання граматики та орфографії


Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18

Схожі:

«радянська школа» iconНавчальний посібник для 7-8 класів. В. Г. Сарбей, Г. Я. Сергієнко, В. А. Смолій. Київ: Радянська школа, 1984 (F)

«радянська школа» iconКлючові слова: радянська література, дитяча література, дидактика. Resume
...
«радянська школа» iconСучасна освіта Новограда-Волинського-2014 Зміст Інформаційно-методичний центр 2 Навчально-виховний комплекс «Гімназія ім. Лесі Українки – школа І ступеня»
Спеціалізована школа І-ІІІ ступенів №4 з поглибленим вивченням окремих предметів та курсів «Школа сприяння здоров’ю» 8
«радянська школа» iconВидатні постаті херсонщини радянська епоха
Бахута Анатолій Павлович народився в Києві, у родині працівників річкового флоту
«радянська школа» iconТест 22. Радянська модернізація (1928-1938) у завданнях 1—4 вкажіть одну правильну
Вкажіть політичних діячів, які стали жертвами сталінських репре­сій у 30-ті роки XX ст
«радянська школа» iconБіографія Зигмонта Островського взята з книги «Історичне місто Глиняни»
В 940 поступив в клас неповно-середньої школи у Глинянах, тому що Радянська влада залишила лиш класну польську школу
«радянська школа» iconСценарій за іншими джерелами Методичні рекомендації до проведення заходів
Агні́я Льві́вна Барто́ (рос. Агния Львовна Барто, 4 (17) лютого 1906,Москва — †1 квітня 1981, Москва ) — російська радянська дитяча...
«радянська школа» iconПразька поетична школа
Л. “Празька школа” українських письменників (урок української літератури в 11 класі) / Л. Єрмолаєва // Українська література в школі:...
«радянська школа» iconВідділ освіти Рокитнянської районної державної адміністрації Районний методичний кабінет Ольшаницька загальноосвітня школа I-III ступенів
Підсумкові контрольні роботи із зарубіжної літератури (5-11 класи) // Василенко Н. С., Ольшаниця, школа. – 2010. – с


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка