Радянський письменник



Сторінка1/10
Дата конвертації05.02.2018
Розмір2.27 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

Київ "Радянський письменник", 1987

Віталій Петльований


Анотація:

Головний герой роману українського радянського письменника Павло Чепель — звичайний сільський хлопець, на долю якого випало нелегке ди­тинство, стає комсомольцем, бере участь у розгромі куркульської банди, пра­цює на ткацькій фабриці у великому місті. Романтик за характером, він зустрі­чається тут з першими радощами і випробуваннями. Потім — військова служба, передчуття загрози війни з фашизмом, у якій його покоління має взяти від­повідальність за долю Вітчизни.

Це автобіографічна повість Віталія Петльованого про смт Хорошеве на Харківщині. Назва поселення «Хорошеве» замінена на честь місцевої «Гуляй-Гори».


Розділ перший

Бруківка шерхотить під колесами велосипеда, а він, Павло, наче в забутті. Він думкою у себе дома — в Гу­ляйгорі, вчувається: кричить півень, уже не в курнику, а на волі скликає рідню; десь недалеко торохкотять вози, а за вікном вищить корба — так енергійно крутить тільки Наталка... Рання пташка! Вчора вони разом були в кіно, потім ще довго гомоніли під ворітьми, а, бач, не спить, не відлежується.

При згадці про свою відвертість із нею Павло неза­доволено покрутив головою: «Ох і дурень я, дурень безпросвітний». Сьогодні Наталка зустрінеться з Лесею і все їй розповість. Сміятимуться, звичайно. Не часто, мабуть, буває, ш;о хлопець освідчується не тій, кого любить, а вибирає в посередники її подругу.

Він і сам не знає, чому раптом так повівся, почав скар­житися. Вона не підохочувала його, але й не перебивала. Пригадував усе як було... Коли довкола все, нарешті, затихло,— опам'ятався.

— Дрімаєш? Мабуть, і нам пора,— звернувся до На­талки.

Але вона не відповіла. В якомусь заціпенінні вдивля­лася в зоряне, миготливе небо, і руки її, коли Павло доторкнувся до них, були холодні.

Нічний птах майнув над ними. Наталка ворухнула плечем. Потім глухо запитала:

— Надумав тікати з села?

Павло від несподіванки здригнувся.

— Чому?..

— Мода така у хлопців. Чи з батьками посварився, чи з дівчиною — і гайда!

Павло зітхнув.

— А що б ти робила? Ну, на моєму місці?

— Я? Мабуть, як і ти, теж закохалася б у Лесю. Вона дуже хороша. Але від кохання не тікала б. І не просила б любові, а завойовувала б її. Завойовувала б, розумієш?

А мені, Павлику, здається, що Леся навіть не здога­дується про твої душевні муки.

— Ще й як здогадується! Весь хутір знає. Батьки Ле­сині — теж.

— А я чула інше. Та й сама бачила, як Лесин брат Микола залицяється до твоєї сестрички. А ти, може, і його вибрав у посередники? Ні, в Миколи своє на думці, від нього допомоги не чекай. Сам скажи їй усе, сам.

— Ми ніколи не буваємо вдвох, як от з тобою. Леся уникає...

Наталка підвелася, поправила хустинку на плечах легенько відштовхнула його.

— Іди, Павле. Я нічого не обіцяю, хоча — спробую... Шкода мені тебе, козаче! Завієшся десь і про все забу­деш. Нас теж. Батьків, цю хатину, садок. Хай уже — спробую розворушити Лесю: покличу її до нас. Заради тебе покличу.

Йому здалося, що рука Наталчина, яку він з вдяч­ністю стиснув на прощання, так і не відігрілася.

Прислухаючись тепер до дівочих голосів, що доли­нали від колодязя, Павло сам собі дивувався. Як це трапилося? Мабуть, побачений фільм про лермонтов­ського Печоріна розтривожив його, збудив у серці ніж­ність, солодкий сум, бажання думати і говорити тільки про неї, про Лесю. А от про те, що він, Павло, справді вирішив тікати звідси і десь на новому місці почати самостійне, незалежне життя, Наталка догадалася вже сама. Неначе передалися їй вічні його суперечки із самим собою, мрії про якусь далеку будову в тайзі чи на березі Тихого океану, де треба буде жити в землян­ках, у палатках і просто неба і куди він згодом по­кличе за собою і Лесю. Ні про що таке він Наталці не ка­зав, це була його таємниця, але сусідка, мов циганка-во­рожка, підслухала думки.

Влітку майже кожний вихідний починався для нього однаково. Ще в темряві приходив за ним Микола, і сонце вони зустрічали на річці. Вудки чекали на них у сто­рожа колгоспного баштана — діда Михайла: саме проти була найбільша заводь і тут добре ловилися карасі, бралися й линки. Любив річку Павло, та сьогодні йому не до риболовлі. Він і Миколу попередив, що сам прийде до нього десь після сніданку по дуже важливій, невідкладній справі.

Як тільки Павло став на порозі, побачив сестру На­дійку. Босонога, у квітчастому ситцевому платтячку, вже трохи тіснуватому, пов'язана білою хустинкою, годувала курчат. Квочка кидалася й собі до їжі, але не брала її, тільки дзьобала землю, ніби припрошуючи курчат. Павло помітив, що Надія навмисне сипле просо то в один бік, то в другий: їй, певно, подобається дра­тувати курчат, дивитися, як жовті грудочки перекочую­ться біля її ніг. «Вигадує Наталка»,— подумав, зга­давши, що та говорила про Миколині залицяння до Надії. До кого! Вона ж зовсім дитина.

— А де мати? — спитав Павло.

— Мати на базарі. Вмивайся мерщій, я тебе нагодую.

— А не знаєш, де моя сорочка-вишиванка?

— Мабуть, у шафі. Але спершу добре помий шию,— показала йому язика сестричка.— З милом. Тоді дам сорочку.

Він зиркнув повз неї у сусідський двір, чи немає там свідків їхньої розмови, кивнув Надійці.

— Чого тобі?

Квочка з курчатами теж пішла слідом за Надією.

— Що це за цятки у тебе на обличчі? Нова мода? — уважно приглядався до сестри.

— Де саме? — здивувалася.

— Ось тут і тут,— тикає він пальцем у щоку, в чо­ло.— Уся в сажі, як мара.

— Може бути. З печі молоко витягала.— Надія по­слинила кінчик хустинки, почала витиратися.

— Ну й диво з тебе — тільки розвозькала. Цеглиною терти доведеться, і то навряд чи допоможе.

Квапливо висипавши курчатам просо, сердито гля­нула на Павла: зрозуміла — брат жартує, ніякої сажі нема.

— Ага, он ми які! — насупилася і побігла до хати. За хвилину шафа була замкнена, а ключ сховано у запіч­ку.— Вибирай, братику: або мий шию, або підеш на вулицю у спецівці,— стояла перед ним, поблискуючи лукаво чорними очима.— Сорочку перу тобі я, то мусиш слухатися. До речі, заодно вимиєш і голову. А то чуб — як дряпак.

Павло не став сперечатися, всміхнувся примирливо і пішов до печі. Підчепив рогачем здоровенний баняк, але зробив це не дуже вміло, і вода приснула на гарячу черінь. Надія забрала в нього рогач, ловко, немов граючись, підхопила баняк, пересунула на край при­пічка. Виполоскала гарячою водою балію.

— Забула, що я не люблю так умиватися? Злива­тимеш мені.

— Як добре попросиш...

Лесин батько — головний кондуктор кур'єрських поїздів. Четверо синів у Дениса Лісового, а донька одна. Живе на хуторі. Садиба Лесина — у виярку, з вулиці хата в один поверх, а з двору — на два, З трьох боків хутірець оточений лісом, з четвертого в'ється дорога повз глинище. Як дощ - слизько, зате в суху погоду накочена, аж блищить. Звідси до центру сільського де й магазин, і сільрада, і церква, і сельбуд, не близько, а до залізниці — ще далі. Літом і зимою ходять хуто­ряни на роз'їзд, а далі поїздом їдуть до невеличкої станції Левада. Звідти гримкотливий трамвай розвозить кожного на роботу: на Харківський паровозобудівний на «Світло шахтаря», на тракторний або на «Чер­вону нитку». Одне слово — живе на хуторі робітничий клас. Само собою — у кожного город, корівчина, порося, На схилах попід лісом — нічийні землі. На них випаси і сіножаті. Дрова не куповані. Лісникує своя, хутірська людина. Хати у всіх міцні, на дві половини, більшість під бляхою. Паркани високі, ворота з дашками. Здавна повелося: дочок хуторяни віддають заміж і на інші кутки, і в сусідні села, а синам такої волі нема. Шукай собі, козаче, жінку де хочеш, хоч за Морем, а вези до­дому, до своїх. Щоб не було роду переводу.

Павло добре вчився, і це його здружило з кращими ученицями Зіною і Лесею, дарма що батьки їхні між собою не зналися. Часом заливав горе своє інвалідське Павлів батько, тому й цуралися його стате­чні господарі. У ті часи, коли ще тільки створювалося товариство суспільного обробітку землі, колишнього солдата двох воєн — царської і громадянської — запрошували, бувало, виступити «від бідняків». Але Іван Михай­лович Чепель уперто тупав кованою дерев'яною ногою, аж підлога двигтіла, і, виходячи наперед, заявляв:

— Я єсть комнезам, а не бідняк. Які можуть нині бути бідняки у совєцької власті.

Павлові було п'ятнадцять років, коли ))раптово по­мерла Зіна Нечипуренко. Це сталося наприкінці бе­резня, тільки-но вкрилися зеленими котиками верби. Вся школа ламала гілки на вінки для Зіни. Павло був тоді поруч із Лесею, бачив, як плакала вона, не соромлячись ні його, ні вчительки Августини Петрівни. Він перший, здається, помітив, як, нахилившись, щоб кинути грудочку у свіжу могилу, втратила Леся сві­домість, і не дав їй упасти. Отоді, мабуть, усе й поча­лося... А може, й раніше. Може, ш;е в шкільному драм­гуртку. Зовні вона дуже нагадувала дівчину з «Лісової пісні», котру бачив він в ілюстрованій книжці Лесі Українки.

Отож надумав Павло відшукати собі в інших краях свою долю, здобути освіту й професію, а вже потім по­вернутися сюди, в Гуляйгору. І щоб усі дивилися на нього і на Лесю із заздрістю. Так, як дивилася молодь на Василя Карамушка, коли той по кількох роках служ­би в армії приїхав з наганом при боці, з «кубиками» в петлицях. Як зустріли Миколу Омельченка, льотчика, що заслужив навіть орден, чи Сашка Мешкова, того, що трохи накульгував з дитинства, а повернувся з далеких мандрів кіномеханіком і взяв за жінку кращу на Сторо­жівському кутку дівчину. Усі вони ніби за тим тільки й поверталися, щоб вибрати собі котрусь із дівчат, які підросли без них. Не встигли батьки й матері на дочок налюбуватися, а ті їм: прощавайте, мамо й тату! Проща­вай, Гуляйгора! І не стало в Морозівці Полі, на Сторо­жівці Віри, на Саржаній Криниці Насті. Ось так колись і він, Павло, рішуче переступить поріг Лесиної хати і скаже: «Вибирай! Лишатися тобі з батьком-кондук­тором, який дідьком на мене дивиться, чи підеш за мною куди покличу».

Одного боїться Павло — не спізнитися б. І засватані слово ламають, ну, а між ним і Лесею й розмови пут­ньої про таке поки що не було. Як про книжки прочитані чи про кіно, то їй цікаво з ним говорити, це він добре знає. Вона так розуміє, він інакше. Сперечаються, буває, але майже завжди під кінець Леся з ним згоджується. А вже потім, у компанії, захищає його думку, як свою. Отож... Наче й визнає його, але зате і своїми правами дівочими користується сповна. Тільки тоді вони вкупі, коли сама того хоче, а його бажання для неї не обов'яз­кові. Ніколи, правда, не вередує, не маніжиться. Ска­зала — відрізала. Глянула — ти або щасливий, або караєшся: «Щось я не так сказав, чимсь образив її?»

І зараз не знає Павло, чим скінчиться для нього На­талчине посередництво. Вона, звичайно, хоче йому добра. Та не від неї залежить. Може, обуриться Леся, що осо­ромив перед подругою. Бачити його більше не захоче.

Із сестрою Надією навмисне оце вранці жартував, при­кидався веселим, безтурботним, але їжу, поставлену пе­ред ним, ніби й не помітив. Товчена картопля давно схо­лола, тараня з учорашнього борщу, яку він любив, теж не дуже смакувала. Надійка дивилась на нього і зітхала.

Павло встав, не поївши, з-за столу, подивився на себе в дзеркало. Одне око знову здалося більшим, дру­ге — меншим. Таким він виглядає й на шкільному фото. Шия худа, червона після грубого рушника, а ко­мір застебнеш — він завеликий, як хомут на лошаті. Краще вже ходити розхристаним. Чуб як чуб, але, мабуть, доведеться підстригтися під такий «бокс», як у хлопців міських. Ні, він не зовсім невдалий з лиця Павло Чепель, шкода тільки, що ніс трохи довгий і гострий. Не ніс, а пташиний дзьоб. Є й гірші, правда, носи: то маленькі, як пупи, або округлі, вузлуваті, схо­жі на бульби, є й такі видовжені, як у нього. Ну, та йому мало діла до інших. Свій же він з деякого часу «формує», притискає рукою і тримає якнайдовше, а вночі навмисне лягає вниз лицем і занурюється носом у подушку. Ніс у нього не батьків, і не материн, а чорті-чий... Може, й ніс, зрештою, підправиться, вилюд­ніє. З роками відбуваються з кожним якісь зміни. Он у четвертому чи в п'ятому класі, здається, не ріс він зовсім, усі чисто ровесники обігнали його — і Микола Лісовий, і Наталчин брат Онисим і, що було найстраш­ніше, Леся. Учитель Семен Трохимович і той помітив, що дуже помалу росте Павло Чепель, поставив його на фізкультурі десь аж останнім. Він тоді відчував себе ображеним, нещасливим. Кілька днів не ходив до школи, відбріхувався перед матір'ю, що голова болить. Чіплявся за грушу і висів так, доки вистачило сили, хотів, щоб тіло витягалося. Грубі набойки припа­сував до черевиків, а всередину запхнув по кілька устілок.

Старався, щоб Леся ніколи не застала його босим. Ну, а згодом, коли вже звик потроху і до своїх незруч­них черевиків, і до свого місця на уроках фізкультури, раптом помітив: росте! Власні штани навіть засвідчи­ли йому про те. То, було, опускалися аж на черевики, як він їх не підсмикував або не затягував ремінець, а це ніби хтось підкоротив холоші. Нові мати пошила на виріст, і Павло знову затривожився. Щодня прики­дав, чи видно шкарпетки, як через плече озирнутися. Зате ж і зрадів, одягнувши якось старі, ш;об матері допомогти на городі. Вони кінчалися десь біля литок. У той день викинув з черевиків усе, що намостив був, і відчув полегшення. Що там не кажи, а жити обма­ном, нехай і незначним, річ непристойна.

Згадав Павло й про батька, як той часто всідався з Яном під грушею і розпочинав гарячі дискусії. А Дзеніс зітхав: якби не Чемберлен, не Пілсудський, давно б над світом маяв червоний прапор. І над його Латвією. Або ще журнал принесе, надісланий роди­чами з Риги. В ньому все не так, як у наших журна­лах. То жінок напівроздягнутих показують, то свя­щеників з хрестами на грудях... З Яном Дзенісом ці­каво і Павлові погомоніти, багато людина знає і про Париж, і про Лондон, що десь аж за морем, царів і королів бачив. Павло поважає латиша. Чесний він, роботящий. На гітарі добре грає.

Ось батько перехопив погляд сина:

— Далеко зібрався?

— Гляну, яке там кіно сьогодні.

— Ну, то не моє діло. Паняй. Хто там є в хаті?

— Надія. А мати на базар пішла.

— Ти їй, звичайно, і водички витяг, і дров нарубав?

— Ні ще... Не встиг. А дрова є, ціла купа за сара­єм,— спокійно виправдовується Павло.

— Ага. Самі нарубалися.— Батько енергійно, під­нявши над головою картуз, витирав тильним боком руки пітну голову.— Іди вже, як зібрався. Але не за­бувай — насамперед треба допомагати по хазяйству. Кіно не втече.

— День великий,— уперто мовив син і топтався на місці, ніби не наважувався все ж таки без дозволу йти із двору.

Обоє вони знають, що нині не батько, а він, Павло, дає матері гроші. Здавалося б, нічим хлопцю дорікати. Але так повелося в них: на кожному кроці повчає старий Чепель сина, показує, що де не так лежить в них. Боїться, щоб той не виріс ледачим. Надію менше смикає, а Павлові щодня роботу знайде, коли той повертається додому. Та й сам батько, правда, з ранку до ночі щось робить. Призвичаївся землю копати, натискає дерев'янкою на рискаль, той аж подзенькує.

Тільки тоді, як батько увійшов у подвір'я і причинив за собою хвіртку, Павло, нарешті, попростував вули­цею. На батька не гнівається, жаліє його, не може спокійно дивитися, як той припасовує щодня свій про­тез. Особливо боляче йому, коли бачить, як купається в річці: синій зморщений обрубок теліпається за бать­ком. Каліцтва свого Чепель не соромиться, а Павлові за нього тяжко. Будь ти проклята, війна, що зробила трударя-хлібороба безсилим навіки! Ще ж солдатові Іванові Михайловичу Чепелю з Гуляйгори тридцяти не було, як вибухнула під ним кайзерівська міна. дерев'янці, з палицею в руці батько не такий уже й безпомічний, а ось на річці чи вдома, коли вранці стри­бає від ліжка до свого манаття на ослоні, на нього важко дивитися. Смуток огорнув Павла. Троє їх таких у Гуляйгорі — безногих: батько, недалекий сусід Пет­ро Ситник (на візочку їздить) та Іван Приз — із моря­ків-чорноморців, волочить праву ногу після тяжкої контузії.

Усіх трьох їх найчастіше бачить Павло на базарчи­ку, який збирається вранці біля монастирської брами. З того торговиська й Чепелі якийсь чинш мають. Мати всякий дріб'язок несла: щавель, кріп, цибулю, а коли й десяток яєчок, трохи квасолі. То на глечик молока заробить, то на півфунта м'яса або сала. Базар — єдине місце, звідки гуляйгірці раніше приносили до­дому гроші. Так було, скільки Павло пам'ятає. Те­пер — інакше. Є колгосп, є підсобне господарство будинку інвалідів Червоної Армії, можна заробити. Відтоді, як став і Павло свій пай додому приносити, умовляв матір, щоб не базарювала більше. Та вона своє казала: не може, мовляв, дивитися, коли на городі кріп, щавель пропадають задарма, а без них борщу не звариш.




Розділ другий

А шлях біжить собі та й біжить. По обидва боки вже російські села. Незчулися велосипедисти з «Червоної нитки», як поминули Україну. Ще ж тільки кінчаєть­ся перший день їхнього передсвяткового пробігу. І хати, і природа тут нічим не відрізняються від українських, хіба що трохи дивують оті білі крейдяні гори на видноколі, наче підперезані в підніжжі зеленими куша­ками.

Невпинно розмотується кам'яне полотно перед Пав­лом і його товаришами. Спрага, як і раніше, мучить, хочеться нестерпно пити. Лоскітно під сорочкою від поту. Та хлопці терплять, не кланяються кожній придорожній криниці, призвичаюються до режиму, виробленого ще в Харкові, до ритму невпинного руху, котрий повинен забезпечити їм своєчасне прибуття у визначений на маршруті пункт: Бєлгород, Курськ... і нарешті Москва.

Попередні короткі зупинки використовувались лише для відпочинку. Так радив досвідчений спортсмен Люд­віг. Шкода, ш;о сам не взяв участі в пробігу.

Спочатку їх було чимало, тепер залишилося четверо: він — Павло, Юхим Рогов, Іван Кубрак і Тимофій Со­лод. Найбільший спортивний досвід у Юхима, тому до його порад на маршруті прислухаються всі. У коман­дира групи Павла Чепеля він за помічника. Чого Павло й відчував поки ш;о себе не дуже переобтяженим висо­ким дорученням комсомольського комітету фабрики. Є кому турбуватися про все й без нього. Рогов, видно, своїм становищем теж цілком задоволений — на лідер­ство відразу чомусь не претендував, так принаймні зро­зумів Чепель.

Після привалу, як не дивно, швидкість руху дещо уповільнюється — попереду іде Юхим, задаючи тон.

А Павло знову весь у минулому. Шерхотять колеса по гравію, нашіптують спомини.

Так от, у ту пам'ятну неділю зупинила його Лесина ма­ти. Чоботи на ній на замовлення — хромові, блузка — біла як сніг, з мережаним комірцем, у вухах — сережки.

— Здрастуй, Павле! Ти не до нас, бува? Надумала оце гасу взяти, поможеш мені нести,— голос упевнений, ніби наперед знає — не відмовить.

Він кивнув, узяв ношу.

Довелося трохи почекати. Лесина мати купила ще віник, дві пляшки крем-соди, сказавши, що таку воду полюбляє Леся.

Бачив, як озиралися крадькома на них перехожі. Здогадувався, звичайно, що вони зараз думають: «Ви­служується зятьок». Нехай. Він не соромився, заспо­коював себе — це ж робить не для когось — для Тетяни Пилипівни. Власне, заради Лесі. Не кожний би згодився у неділю через усе село тарабанити кошик, ще й іржаву посудину з гасом, коли на тобі чиста святкова одежа, але не кожному, мабуть, виявила б подібне довір'я ця жінка, з котрою всі віталися першими.

Денис Лісовий очікував дружину біля хвіртки.

— Так і знав. Могла б гасом і в будній день запасти­ся. Та й віників повна хата, фабричних.— На Павла зиркнув спідлоба, насмішкувато.— Десята година, а мене голодом морять. Оце-то вихідний.

Головний кондуктор був у повній формі. Новенький чорний френч із сріблястими гудзиками розстебнутий під ним жовтіє смугаста майка. Кілька значків прикра­шають груди. Обличчя м'ясисте, червоне, сповнене На­чальницької самоповаги.

— Заходь, Павлушо,— приязно промовила Тетяна Пилипівна й пропустила його поперед себе.

Миколу застав на яблуні. Оглянувся — Лесі ніде не видно. Тільки її рожева косинка лежить на гамаку.

— Привіт молодим талантам!— гукнув з дерева Ми­кола.— Лови!

На жаль, Павло не встиг підбігти, яблуко покотилось по стежці. Микола кинув ще одне, воно попало в руки Павлові — ціленьке. Поклав його на гамак, а надкусив перше, що репнуло. Такого сорту у Чепелів нема: підрум'янене з боків яблуко аж вилискує, а м'якоть, мов цукор, біла і соковита. Пахне шафраном, наче паска.

— Посидь трохи, я зараз,— запросив гостя Мико­ла.— Батько в поїздку яблука готує. У Москві на них ціна... Спекулянти з рук виривають. А груші ще дорож­чі, на штуку можна продавати. Шкода, що цього року груша не вродила.

Павло стрепенувся, почув, як рипнули двері. Здога­дався — спускається з ганку Леся. Саме вітром майнуло по садку, легенько так затріпотіло листя над головою Павла, один маленький листочок, чомусь пожовклий, одірвався з гілки і, кружляючи, тихо опустився на тра­ву. З нього Павло перевів погляд вище. Так і є, Леся. Голова у неї пов'язана білим рушником, певно, помила­ся... На ній ряба старенька кофтинка, модні лодочки з голубої шкіри. Вона — по-домашньому, без панчіх.

— Миколі допомога прибула? Це добре, мене ви­ручиш.

— Здрастуй,— Павло відчув: лице в нього запашіло.

— Ти вже з річки? Упіймав щось?

— Проспав... Нікому було збудити.

— А де ж усі ваші?— здивувалася Леся.

— Не в тому річ. Захотілося хоч раз полежати. А то все мене за ноги батько тягне. «Вставай. На роботу спізнишся». Буває, що й не тягне, а мені ввижається. Прокидаюсь, як солдат, почувши сигнал.

Микола подав обережно повний кошик Павлові, стриб­нув. Одразу поніс яблука в погріб.

Павло залишився з Лесею.

Дівчина бавилася косинкою, підкидала її і ловила. Вітерець підхопив косинку і кинув хлопцеві в лице.

— Ти, кажуть, на робітфак зібрався?— обізвалася.

— Невідомо ш,е. Нехай на роботу спершу влаштуюся.

— А я подала документи в технікум. Оце ось, бачиш, зубрю.— Взяла з гамака товсту книжку, розгорнула посередині.— Аноди і катоди. Найпростіші джерела живлення. Не такі вони й прості, як декому здається.

— У технікум зв'язку? Загітували-таки наші хлопці?

— Чув? За компанію і циган... оженився... Якось-то буде. З другого курсу, кажуть, можна без екзаменів іти в інститут.

— Ну, а я...

Не встиг сказати про свої плани — Лесю покликали.

— Вийдеш?— запитав Павло.

— Хоч і вийду, та однаково — аноди, катоди...— зітхнула.— З ранку до ночі зубрю. Мати ні за холодну воду не дає братися. Батькові ж самі п'ятірки подавай. Аж голова тріщить. Яке там сьогодні кіно?

— «Арсен».

— Не пустять.

— Лесю! Довго на тебе чекати?!— долетіло з веранди сердите бурчання Лісового.— Клич Миколу, де він там застряг. Картопля остигає.

Леся, ніяковіючи, запитала:

— Ти вже поснідав?

— Аякже!— поспішив запевнити Павло.

— Ну, дивися...

Микола, мабуть, теж розумів, що залишати Павла самого незручно, постояв біля нього трохи, але, поду­мавши, так. і не покликав. Зрештою, в такій справі остан­нє слово належить не йому, а батькам. Пообіцяв лише:

— Я недовго. Можеш на гамаку полежати. Візьми он подушку.

— Ні. Я краще прогуляюся. Біля копанки дожида­тиму.

Й одразу став спускатися у видолинок, де кінчалася садиба. Та раптом його гукнув Микола.

— Батько й мама тебе кличуть.

— Навіщо я їм?— щиро здивувався Павло.

— Та снідати ж. Мати он розхвалює тебе, який смирний і до старших уважний.

Павло мовчки рушив за Миколою. Спробував уявити собі все, що сталося за столом. Лесина мати сказала, мабуть, що годиться покликати Павла до столу. Може, й про те сказала, що вони ж, Чепелі, не дуже багаті і навряд чи й ситий Павло. Ну, а Денис Лісовий? Він лю­бить похвалитися своїми достатками. Стіл у нього зара­ди неділі, певно, щедрий. От і зажадав, щоб привели гостя. Нехай, мовляв, подивиться, як справжні хазяїни живуть. Ще й раніше Лісовий часом співчував Павлові. «Не такого тобі батька треба». Чого й виникала в душі Павла образа, та не на Дениса Лісового — на свою долю. Щось треба робити, думав. То довго у школярах заси­дівся, то з роботою — не дуже... Трудодні — це ще не карбованці. А на батька-інваліда надія мала...

Старався Павло, писали йому вже давно повні тру­додні, виробляв норму, як дорослий. Мав, звичайно, чес­но зароблений власний шматок хліба, бригадир хвалив, Тому часом казав собі: «Ні, нема чого мені схиляти го­лову, самого себе принижувати невпевненістю. Все ще попереду».

От і тепер — кличуть, то чого ж відмовлятися. Там не один Денис Лісовий. Тетяна Пилипівна, Леся, Ми­кола,

Десь ще не зовсім пригасла в думці остання жаринка невдоволення, що спершу залишили його, а потім оду­малися, але друга хвиля владно зазвучала в ньому, збадьорила. Павло ще раз оглянув себе, свої нові скоро­ходівські черевики, добре випрасувані штани. Повесе­лішав. Зірвав золотий чорнобривець на грядці й за­сунув його в кишеньку піджака. А чого мучити себе, справді!
Розділ третій

— Давай-давай, голубчику! — Денис Лісовий реготав за столом, перехилившись до Павла.— Подейкують, що в зятьки до мене хочеш, комнезам... З тобою всім весело буде, щодня — свято. Я м'ясце постачатиму, а ти про­їдатимеш, злидню. Та ще батечка свого закличеш у гості. Не бійся, не відмовиться. Притупає і на дерев'яній, як дурничкою запахне.

Леся зблідла, закрилася рукою від того насміхання і хотіла вийти, але батьків різкий оклик зупинив її.

— Сиди! Я ж його не для себе покликав — для тебе. Хто йому дорогу до нас показав, хто прихвалював: «Павлуша такий, Павлуша сякий». Ти й твоя мати! Полюбуйтесь тепер. Ви ж не знаєте, яка в нього про­грама. Через півгодини він морди вам понабиває, потім порве на собі сорочку і вистрибне у вікно. Бачив не раз, як батько його це ловко робить, то й собі спробує. Що, хочеться втнути щось на згадку? Ну да! Ти б знищив Дениса Лісового за його одвертість, та руки короткі. Я тебе давно розгадав. Набрид ти мені, очі намуляв. Чого хотів — нахаба, за один стіл зі мною сів! Ще й білу сорочку одягнув. А під сорочкою? Голе пузо. Леська — дурепа, як і мати. їй ти можеш баки забивати, але не мені. Хіба що відьма в кульмі здохне, тоді, може, породичаються Лісові з Чепелями.

Павло все до крихти чув, але не розумів, чому Денис на нього злиться так... Павло міг би зараз кинути у від­повідь найогидніші слова, але він боїться, що вони влу­чать не в Лесиного батька, а в саму Лесю. То краще показати йому дулю в кишені й піти геть.

Однак таки не втримався, гукнув:

— Ех ви — штунди...

Дениса Лісового в Гуляйгорі називають здавна штун­дою. І Миколу часом, навіть Лесю.

— Я тобі дам, падлюко, штунду,— заревів Денис, немов роздрочений бугай.— Здохнеш, як пес, під тином. Бач, хазяйську дитину йому забаглося взяти! А це ти бачив, бачив?— крутив Денис Лісовий здоровенні, як груші, дулі.— Хто ти, а хто я? Ти — гнида, гнилиця, такі під моїми вагонами їздять, а потім вертаються додому без рук, без ніг.

— А ти... штунда!— вже стояв на своєму Павло.

Микола підскочив до нього:

— Замовчи! Прикуси язик, бо вирву!

— Всі ви штунди...

Наступної миті Павло відчув, що його одірвали від підлоги і понесли. В дверях двом було тісно, і Микола штовхнув Павла, а потім вони знову зчепилися. Павло не відбивався, тільки кректав і душив в обіймах Мико­лу. Нарешті вони покотилися зі східнів. У роті в Павла стало солоно. Потім усе стихло. Щось кусало його, во­рушилося під щокою. Павло розплющив очі. Колючки вп'ялися йому в лице, в голову, світло було зеленкувато жовте, наче дивився крізь темну пляшку. Ага, це він лежить під стіжком — на галяві за обійстям Лісових Голова важка і гуде, як дзвін. Повернувся на бік. Стало видно хату, гамак, цуцика на ганку. А людей нема. Всі десь поховалися. По сонцю, яке вже за лісом, Павло здогадався — вечоріло. Сорочка на ньому брудна, в плямах, як у шмаровоза. Згадка про те, чим скінчився сніданок у Лесиній хаті, паралізувала мозок. «Мико­ла... Він бив мене,— пригадував Павло, сповнюючись жалем до себе.— Микола бив». Павло стогнав і плакав ненавидів себе, своє безсилля. Всьому кінець. Якби знав, що так вийде, то краще було б утекти раніше із села, а Лесі залишити листа. Тепер вона його зненавидить. І є за ш;о. Наговорив дурниць.

Павло підвівся. Сів. Мусить зараз же зникнути, щоб ніхто його не бачив. Земля чогось тікала з-під ніг, дерева перепиняли йому дорогу, потім перед ним виник ручай і Павло пішов навмисне вбрід, наче п'яний. Потрапив якраз на глибоке біля загати. «Втоплюся!» Занурював­ся з досади кілька разів з головою, ковтав, як кінь, відсапуючись, роздуваючи ніздрями, воду. Ось тобі і водяний, той, що греблі рве! Вода стікала з нього. Чвакали черевики. А як увійшов у ліщину, зелені бато­ги боляче хльоскали по ногах, плечах, доставали до очей.

Почалося чорнолісся, густе, як на сельбудівських декораціях. Темний стовбур, кошлата непросвітлена крона. Де-не-де жовтіють свіжі пеньки. Нарешті зовсім незнайомі місця. Тут він ніколи не був. І знову молодий сосняк. Деревця приземкуваті, переплелися вітами. Ось де він сховається до ночі од сорому.

Павло поліз у густе міжряддя і там упав, заплющую­чи очі. «Все,— сказав собі.— Тут мене ніхто ніколи не знайде. Хай хоч усе село шукає. Навіть Леся. Не обі­звуся. Для чого, справді, озиватися, коли не хочеться жити».

Покійна його бабця Варвара все, було, вузлики на хустинці в'язала, не забути щоб чого. В'язала, розв'я­зувала. А «вузлики пам'яті» самі нижуться, мов пацьор­ки. Ті - чорні, а ті — білі. Ті потім, як захочеш, нага­дають тобі щось радісне, хороше, а інші печалять. Чорні пацьорки — то твої прикрош;і, образи. Який разок біль­ший, не знає Павло, але зараз йому здається, що чорний більший, уже й низати далі нікуди. Вузлики, вузлики! Якого не торкнешся — щемить. «Папою» у них в хаті хліб називали, татом — солдата, що дивився на нього із фото­графії над ліжком. Пішов на війну в той рік, коли Павло на світ з'явився, а повернувся остаточно аж у два­дцять першім, голоднім. Без ноги. Казав, що хотіли ще й другу французькі медики втяти, лякали, що помре, коли не дасть, а він не дав. Батькова нога, що похована у Парижі на кладовищі при лазареті, довго спати йому не давала, уві сні мучила. Може, отоді і зав'язався перший чорний вузлик. А другий зав'язався, як почали тата в сільраді якісь приїжджі невіри розпитувати, за кого то він ногу віддав у тому експедиційному корпусі — за царя чи за Керенського. І ні пенсії йому не призначали довго, ні пайки землі, аж поки сусід, червоний латиш Ян Дзеніс не втрутився і не написав листа. Отоді швидко й документи всі розшукали, і в комнезамівські списки завели Івана Михайловича Чепеля. А то довго не вірили батькові, хоч і божилася баба Варвара, що на війну його взяли проти німця воювати, а Павло ніяк не міг зрозу­міти, для чого це батько порвав на дрібні шматочки картку, на якій був зображений солдатом з погонами і кокардою на кашкеті, з Георгіївськими двома хрестами на грудях. Та фотокартка, як Павло здогадувався, не сподобалась комусь, І ще один вузлик десь у році три­дцятім довелося зав'язати. Вкрали в Івана Чепеля, чи він, може, загубив печатку сільрадівську і триста карбо­ванців державних грошей. Переобрали його тоді й майно їхнє описали і були б продали з молотка, та виручив сусід, цього разу Клименко Онуфрій — Наталчин бать­ко. Підказав, що можна позичити в касі взаємодопо­моги, де він тоді головував. Наче й скінчилися на тому всі їхні негаразди, зажили більш-менш пристойно, але досить натерпілися горя. Наплакалася мати, що й очі вицвіли і голова посивіла.

Шумить стиха ліс, навіває нові спогади. Та скільки себе знає Павло, ніколи ще не було йому так важко, так образливо, як нині. Може, тому, що ні з ким і поділити­ся. Микола бив його... Свої теж не зрозуміють — за­сміють. Ну й це ще пережив би, але ж Леся... І якого приниження зазнав у її присутності! «Ех, Лесю, Лесю! Хіба не могла ти сказати мені: «Не йди снідати. Це ж навмисне тебе заманюють...» Не сказала. І батька свого не спинила, як почав кидати в обличчя Павлові образли­ві слова. За віщо? За які гріхи вони так жорстоко на­сміялися з нього?

Он воно що! Злякався головний кондуктор, не за­хотів мати Павла Чепеля зятем, не пара він його дочці. А чому не пара? Хіба не всі рівні тепер? Не пани ж Лісо­ві. Трударі, як усі. У колгоспі й на заводі всі рівні. Тіль­ки Леся...

Міжряддя молодого бору вивело його на просіку. Тут він зупинився. «Перечекаю, поки смеркне, а тоді й до­дому...»

Коли заходив у своє подвір'я, відчув, що хтось дивить­ся на нього з сусідньої садиби.

— Павло? — почув тихий шепіт.

— Тсс... Наталко, ти?.. Чому не спиш? — наблизився до груші.

— Тому не сплю, що все знаю.

— Не розумію...

— Микола ще завидна прибіг до мене.

— Який Микола?

— Лісовий.

— А-а-а...— він аж простогнав.

— Видно, дуже злякався. Скрізь тебе шукав. А я сказала: «Не бійся. Павло не з хлюпиків». Знала, що ти...— наблизилася до нього, і Павло побачив очі її, спов­нені дорослої, ніби материнської ніжності, — ...силь­ний. Згадала, як за батька заступився, коли виник­ла бійка на базарі. Тоді навіть директор школи не лаяв тебе, а хвалив.

Що було, то було. Сільський лобур Небога, що при чер­ницях влаштувався попихачем, почав до батька чіпля­тися: «Пенсію маєш — дай і другому заробити. Бач, на посаду штатну моститься. До водовозки". Й образив поганим словом. Батько відповів тим самим. Штовхнув тоді з усієї сили Михайло Небога інваліда. Упав тато як підкошений. І раптом де не взявся дванадцятилітній школяр. Нахилив голову, як бичок-перволіток, і кинув­ся на негідника. Ударив у живіт. Скорчило здоровила тоді...

Батько... Павло добре пам'ятає — нелегко було йому возити воду.

Дорога від колодязя круто піднімалася вгору, кінь долав її повільно, часто зупинявся, і тоді Чепель підкла­дав під колесо каменючку. Кінь, постоявши дві-три хвилини, не чекаючи нагадування, знову рушав. Чим ближче до монастирської брами, тим крутіший підйом. Здавалося, йому не буде кінця-краю. Брама ховалася серед дубів, каштанів, стрункі сосни стояли впереміжку з волоськими карячкуватими горіхами. Терпкий, солод­куватий дух, підігрітий полудневим сонцем, акумулю­вався межи деревами.

— Но-но, Гнідко! Небагато зосталося, но! — припро­шував Іван Чепель сухоребру, як у Дон-Кіхота, конячку, хоч цього можна було і не робити: вона не гірше госпо­даря знала дорогу — по ній спускалася і піднімалася щодня по кілька разів.

Вже під самою брамою з повною бочкою спочивали обоє найдовше. Мусив голосом своїм, сповненим вдяч­ності, збадьорювати коня, без такої церемонії Гнідко не ступить далі ні кроку.

Іванові Чепелю важко нести службу. Намулював до крові обрубок лівої ноги. Відчував, що й права дерев'яні­ла. А таки не дозволяв собі сідати на бочку. І не тільки тому, що коня жалів,— це само собою,— а більше свої сили перевіряв, чи годен ще...

Влітку води треба багато, знай вози. Пам'ятає Павло і таке — саме вступив у свої права червень, сухий, спекот­ливий. Довго не випадали дощі того літа, земля переси­хала, морщилася навіть на затіненій дорозі, а річка й собі чахла день у день. На рівчак перетворювалася. Верба, що давно посунулася разом з кручею, на котрій стояла, тепер не плавала, а лежала непорушно, тільки посереди­ні річки блищала водичка і в ній бовталися діти й каче­нята. Павло, пам'ятає, сяк-так скупався й подався назу­стріч батькові.

Напружуючи останні сили, Гнідко долав узгір'я. Іван Чепель не відставав від нього, та видно було — стомився й він, напрацювався. Хлопець наддав ходи.

Батько крутнув батіжком, збирався рушати в глиб монастирського дворища, коли почув ззаду синів голос:

— Пора, мабуть, тобі обідати, тату. Щось ви з Гнідком зашпорталися сьогодні.

Павло ловко перехопив у батька віжки, тріпнув ними: «Вйо!» Став ногою на голоблю. І кінь наче прокинувся, рвонув з місця.

— Розвезеш воду по домівках, щоб не корили,— по­радив Павлові батько.— Та бережи коня.

Угледівши водовозку, жінки в довгих чорних одежи­нах, колишні черниці й послушниці, а нині «вільні громадянки, що живуть у відведених їм революцією келіях», як любить висловлюватися голова сільради Микита Маляр, метнулися навперейми, побрязкуючи порожніми відрами. Котрась побачила, певно, що діжку осідлав не старий Чепель, а його син, приязно пропону­вала хлопцеві яблуко. Та Павло не зупинився, попряму­вав далі, повернув на вузеньку вуличку до трапезної Аж біля неї зупинився, подав сигнал, ударивши кілька разів шворнем по рейці, як це робив батько. Нові меш­канці монастиря — чоловіки й жінки, інваліди Червоної Армії — оточили діжку, хтось умудрився витягти чіп Вода вирвалася, як із пожежного шланга, зацебеніла у посудину.

А Павло тим часом випріг коня, пустив його під парканом. Нехай попасеться. Кінь чужий, монастир­ський, а берегти треба — жива істота. Хоч офіційно жіночий Вознесенський монастир як такий ліквідовано ще у вісімнадцятім році, але не всі поспішали виселяти­ся з нього. Не мали, мабуть, куди. Отож і співіснували разом з новими хазяїнами — інвалідами. Для «закон­них» тепер гроші за воду платила держава, але без води не залишався ніхто. Пайка до якоїсь міри нормувала­ся — відро на день в одні руки, зате дощової, яка з церковних дахів по трубах стікала у величезний, закопа­ний в землю залізний котел, бери скільки треба. Чи не у римлян запозичили цю просту і мудру ідею будівники монастирів на горбах.

— А де батька загубив? — спитала строго матушка Лівія, колишня ігуменя,— стояла в черзі з емальованим невеликим відерцем.— Не потурає, видно, що його стро­го попереджали, загуляв знову?

Тон у головної матушки начальницький, і нині не хоче визнавати себе увільненою від колишніх обов'язків, рівнею з усіма іншими.

— А що хіба? Я ж привіз...

— Бачу. Тому й довелося довго чекати. Ти ж з колодя­зя піввідра витягаєш. Тобі якби у двір прослизнути. Придивляєшся удень, а вночі яблука крадеш. Нехай бог простить мені, що мушу такі чорні слова вимовляти. Злодюжка ти...— І якби не те, що черга її наближалася, ще довго, мабуть, відводила б душу колишня ігуменя. А все тому, що не згодився ходити він у церковний хор, навіть інших хлопців потяг за собою.

З повним відром пішла матушка Лівія не додому, а повернула до вуликів, де саме з'явився з димарем у руці Спиридон Кутній. Він не місцевий, приблудився в Гу­ляйгору, згадують люди, кілька років тому в ярмарко­вий день на храм спершу один, а вже потім дружину і сина привіз. Повний мішок усякого столярного інстру­менту мав із собою. Одразу став виймати його, напоказ, чи що, тому, мабуть, стріли його гуляйгірці прихильно. Так уже повелося між людьми, що майстрових охоче приймають скрізь. Та вийшло нечесно. Знехтував Кут­ній ставленням гуляйгірців до себе, не в селі влаштував­ся, а при монастирі. Пустив чутку, ніби там у нього родичка знайшлася серед послушниць. Оселився все ж по цей бік брами, а на роботу влаштувався по той. Не знали до пуття, хто йому платить: черниці чи інваліди. Тому й охрестили його по-вуличному «Мудрогеєм». Не всі з ним і здоровкалися.

Молодшого ж Кутнього, Сашка, юне покоління гуляй­гірців, яке мало що розуміло у дипломатії людських взаємин, одразу прилучило у свою компанію, а Павло Чепель навіть з ним подружився. Був Сашко трохи ви­щий за Павла, видно, на кілька років старший, але до школи ходили разом. Обоє були переростками. Не зумі­ли батьки їхні своєчасно одягти їх і взути, важкі були голодні роки. Ніхто не дивувався, а вчителі тим паче, що поряд з восьмирічним, скажімо, хлопчиком сидить деся­тирічний і що обоє зубрять таблицю множення, вивча­ють арифметичні дії. От і в Павла так було: сусід по парті Гордій Онищенко одразу, як скінчив четвертий, пішов працювати в міліцію, отримав семизарядний наган...

У п'ятому на місце Онищенка сів Сашко. Старшин­ствувати почав. І не тільки над Павлом. Чимало підліт­ків визнавали його ватажком.

Але все, як то кажуть, тече... Почав «відриватися» від хлопчачої компанії й Сашко. Зацікавила його, бач, взут­тєва майстерня.

Нічого не скажеш, видно, знайшов собі діло до душі.

Мабуть, тому й вирішив звернутися до нього за пора­дою Павло. Адже родина хоч і не перечила йому, але й не сказала ще свого слова.
Розділ четвертий

Вже Павло й у ремонтному цеху. На «Червоній нитці". Новенька спецівка ще не має на собі плям. Та й руки ма­ло схожі на руки слюсаря.

Тишу порушує різкий телефонний дзвінок. Аварія у фарбувальників.

Одразу ж увійшов до приміщення середній на зріст, а широкими плечима робітник. Його Чепель знає — біже­нець із Австрії.

— Що у вас там трапилося, Людвіг? Справді аварія?

— Нема аварії. Може бути аварія. Слюсар треба Ключ — на двадцять сім. Гайку крутить. Прокладку мінять.

Людвіг — фарбувальник за фахом. Нелегкий хліб у нього. У цеху завжди повітря гаряче й вологе, як у лазні, анілінові випари лізуть в очі, в горло, ніде від них не сховаєшся, навіть за скляною конторкою, де сидить начальство. Шкідливий для здоров'я цех. Тут працюють самі чоловіки. Коли Людвіг уперше переступив поріг в елегантному костюмі, ніхто не повірив, що австрієць залишиться працювати. Втім, Людвіг діловито, по-ха­зяйському оглядав металеві ванни, передивлявся уваж­но альбоми зразків сукна. «Гут! Гут...»— бурмотів. На прощання всім потис руки, дарма що у багатьох вони в олінафті.

— Гут! Дозвідання,— і підніс угору стиснутий кулак.— Рот фронт!

На другий день прийшов хвилина в хвилину о вось­мій. З чемоданчиком, такий же чистий, у білій сорочці, але в роздягальні миттю змінив одяг на спецівку. На ньому — прогумований жовтий комбінезон, гумові туф­лі з дерев'яною підошвою.

Нині Людвіг,— Верфель його прізвище,— своя на фабриці людина. Майстер неабиякий, до того ж він спортсмен.

У розпорядження Людвіга іде й Павло Чепель. Від­крутити гайку — не така вже серйозна операція.

— Допоможи товаришеві Людвігу,— наказує бри­гадир Павлові.— Візьми рукавиці, бо руки попечеш. У котлі майже сто градусів.

Услід за Людвігом Павло спустився у фарбувальний цех, підстелив свою робу і лише тоді ліг, почав пробува­ти ключем. Вода прискала на нього, пара сліпила очі у дуже незручному місці зіпсувалася прокладка. Поруч з ним примостився австрієць. Фанерою прикрився.

— Гарячий, своліч!

Фанера виручила, Павлові було зручніше, але чим більше піддавалася гайка, тим гострішими цівками з-під неї стріляла вода і, б'ючись об фанеру, бризкала на Людвіга. Вільною рукою той захищався, але це не дуже допомагало. Павло дивувався, який терплячий цей біженець.

Хвилин п'ятнадцять — двадцять мучилися вони обоє, поки нарешті замінили прокладку. Посиділи ще трохи: були мокрі і стомлені, наче хтозна-яку роботу вико­нали.

— Данке,— потис австрієць руку.— Спасі-бо.— Наче не свій обов'язок виконував Павло, а зробив йому особис­ту послугу.

Під час обідньої перерви до буфету на другий поверх прийшла Наталка.

— У вашому буфеті є ряжанка?

В темному халатику Наталки стирчало кілька вели­ких циганських голок з товстими різноколірними нитка­ми. Така в неї робота — заштопувати огріхи після ткацького верстата.

Мабуть, ряжанка їй не дуже потрібна, бо, постоявши трохи з Павлом, так нічого й не купила. Поцікавилася, чи дають йому гуртожиток. Відповів приказкою:

— Казав пан — штани дам...

— Пробач, Павле. Я не втручаюся у твої діла, сам знаєш. Але, може б, ти не спішив з гуртожитком?

«Отакої!»

Ніяк не міг дочекатися кінця зміни. Сьогодні ж піде в комсомольський комітет і нагадає про гуртожиток. Пев­но, забула Тюрина. Для неї головне — велосипедний пробіг. Виштовхне його з хлопцями в путь-дорогу, в рай­комі одзвітує і заспокоїться. Та й сам він, справді, ніби не спішить. Бач, і Наталка до відчула.

Он Людвіг — усього зрікся заради своїх принципів, вистачило мужності, не побоявся... Не став пристосову­ватися до умов.

Звичайно, прийде час, і Людвіг ще повернеться на свою батьківщину. Але поки що він бореться, як може.

На політгуртку розповідали про Сьомий конгрес Комінтерну в Москві, про створення єдиного народного фронту проти фашизму. Молодь — в авангарді. Він усе добре розуміє. Але фашизм десь за кордоном. У капіталу. Наші кордони на міцному замку! Отож треба радіти, що є можливість жити під мирним небом, яке захищають радянські соколи. Працювати і вчи­тися.

От тільки якби знайшлося для нього місце в гуртожит­ку! Одній людині небагато треба: сам на ліжку, речі під ліжком, ото й усе.

У Рози Тюриної, секретаря комсомольського комітету якесь засідання. І Людвіг Верфель тут.

— Як твоє прізвище? — спитала Роза в Чепеля, дума­ючи, що і його викликали.

Назвався.

— З новеньких. От і добре, що прийшов. На ловця і звір біжить. Дивися, Людвіг, ось тобі ще один. Чепель, кажеш? Сідай, Чепель. Діло до тебе.

— Ще один? А вело є в нього? — запитав Людвіг.

— Найдемо, не бійся,— запевнила Тюрина.— Ком­сомольці велозаводу позичать. Чуєш, Чепель? Для тебе! Два місяці даємо тобі на тренування. Записуй, Людвіг: Павло Чепель. І не дискутуй. Підемо до директора за­тверджувати.

Павлові не ясно, що затверджувати, куди збираються їхати. А Роза Тюрина ще диктує:

— Тимофій Солод — раз, Рогов — два, Чепель - три. Бачиш, гарту сільського, міцний, як дубок. Не підведе.

Павло таки дочекався Рози. Вона вислухала його,

— Я не вмію на велосипеді. Тільки в дочок попа на­шого є. І не за тим прийшов...

— Чуєте, він не вміє. Відкрив Америку! А хто вміє? Я, думаєш, умію? Сядеш і поїдеш. У передмісті живеш? Данилівський?

— Якби-то... З Гуляйгори.

Роза посміхнулася задерикувато.

— Святе місце. Ти не з ченців, бува? Ні? Тоді нічого викручуватися. Хлопців у нас на фабриці зовсім мало, а дівчат не пошлеш. Читаєш газети, радіо слухаєш? Скрізь естафети, кроси. Туркмени на конях, київські комсомольці — на човнах по Дніпру. А ми своє наду­мали — на велосипедах! Харків — місто індустріальне. От і повезете у Москву рапорт, як виконуємо другий п'ятирічний план.

Павло, подумавши трохи, сказав примирливо:

— Я не викручуюсь, як треба, повезу. Але добре було б поселитися в гуртожитку. Часу буде більше на підготовку.

— Чого захотів! У мене багато заяв на черзі. Новий ще будуємо, а в старому — як у вулику! Хоч нари, як полиці у вагонах, чіпляй.

— Хоч десь у куточку...

Щось було в його голосі по-дитячому безпосереднє. Він і дивився на Тюрину з таким благанням, що, здавалося, йдеться про те, бути чи не бути...

— Посварився з батьками?

— Ні, не те,— опустив очі, замовк.

Не стала допитуватися, та не хотілося й відпускати, доки не з'ясує, що трапилося.

— Зразу куди підеш?

— Куди? На станцію...

— А може, почекаєш іще трохи? З півгодини? Я звільнюся, і тоді...

Павло стояв біля дверей, знічено мовчав.

— Про гуртожиток поговоримо,— пояснила Роза.— Я сама ж не розподіляю місць. Є фабком, Вільхова. По­думати треба, Чепель. Одне слово, погуляй.

Чекав біля газетної вітрини. А вона ще зайшла в кім­нату редакції малотиражки, звідти — до директора, в їдальню: там і знайшла Вільхову. Він бачив, як вони разом піднімалися по залізних сходах на другий по­верх, де містився фабком.

Нарешті Роза вийшла до нього.

— Везучий ти, Чепелю. А я перед начальством спе­кульнула, ти, мовляв, учасник естафети. Обіцяно твердо. Але ще треба почекати трохи. Є у Вільхової варіант. Там одружується один — на приватну квартиру піде.

— А як передумає?..

— І таке буває,— пожартувала Тюрина.— Хоча... Комсомольський комітет навіщо? Не дамо передумати, не бійся.

Через прохідну вийшли разом.

Скрипучі старі сходинки вели на Технологічну Гірку. Все ширше відкривалася перед ними панорама Журав­лівки. Корпуси «Червоної нитки» і заводу «Здоров'я трудящим» панували над приземкуватими одноповер­ховими будинками «приватного сектора» і казенними, барачного типу будівлями уздовж берега Нетичі.

Павло думав, що знову розпитуватиме, чому тіка з дому, з ким не помирився, але ні, Роза цікавилася його селом, колгоспом. У достатку люди живуть чи бідують? Почувши, що батько — інвалід війни, поспівчувала.

— Каліцтво — це гірше всякої хвороби. Важко бать­кові... І все ж ти щасливий, Павло Чепель. Батько вий, мати є. А я зростала сиротою. Батька денікінці зарубали у двадцять першім, у бою. Під станцією хор, це ж околиця Гуляйгори. Навіть поховали його на сільському цвинтарі. А матір... І вона недовго жила на світі. Не вбереглася. Пішла зимою у Безлюдівський ліс по дрова і не повернулася. Вже весною знайшли її, як сніг зійшов. Збилася, видно, з дороги.

На площі Руднєва Павло попрощався з Тюриною. Да­лі їм не по дорозі.

Знав тут усі ходи і виходи. Пройшов мимо гранітного пам'ятника Миколі Руднєву — герою громадянської війни. У свої двадцять три роки молодий комуніст був командиром революційного тридцятого полку. Скульп­тор, мабуть, не повірив, що він був такий молодий вирізьбив Колю Руднєва набагато старшим. Загинув герой у дев'ятнадцятому, командуючи бригадою.

От і Левада — гамірна, безнадійно обшарпана станція

Павло часто сідає у шостий вагон. Там — свої, гуляйгірці. Та цього разу минув його, поїзд не п'ятигодинний, яким звичайно їдуть з першої зміни, цей на роз'їзді не зупиняється, везе аж до станції Жихор. Його це не влаштовує. Сьогодні зустрічатися не хоче з хутірськими. Заведуть розмови, не відчепишся.

Пройшов у четвертий, ближче до паровоза. Тісно, Сісти ніде. Ті, кому їхати далеко, лежать на верхніх полицях, виставивши у прохід ноги. Інші «забивають козла». Приглушений гомін пливе по вагону з кінця в кінець, хоч ніхто ніби й не розмовляє. За вікнами сірий, залюднений перон. Виспівують тоненькі дитячі голоси: «Іриски, іриски», «Цигарки «Аначка» — п'ятак штука, рубель пачка», «Кому лимонаду, кому лимонаду?» Чим тільки не торгують пристанційні комерсанти! Навіть звичайною водою. Носять її в чайниках маленькі за­робітчани. «Пийте, дядю. Пийте, тіточко. Бід пуза пийте. Дасте скільки не жалко». Худенькі, брудні рученята, уважні, помірковані, як у дорослих, очі. Чиї вони, хто їх посилає? Кожного разу, як побачить цих дітей, згадує Павло своє дитинство. Але мати ніколи не дозволяла йому чи Надійці отак по-жебрацькому заробляти свій шматок хліба. Інше діло — щавель збирати на продаж чи деревне вугілля носити з давнього монастирського пожарища, воно годиться і для праски, і для самовара. Ну, ще можна рибу ловити. На базарі риба в ціні. Мати у них горда. Голодна сидітиме з дітьми, а не призна­ється, не позичить у чужих. Одного разу виручив брат її рідний, Володимир Миколайович, що теж, як і Денис Лісовий, на залізниці працював. Пуд солі з роботи при­ніс, а за сіль у ті важкі роки що хочеш можна було виміняти. Павлова мати і в рідного не захотіла брати сіль задарма, віддала йому теплу вовняну ковдру, яка одна тільки в них і була. Зовсім сива голова в матері, лице зморшками взялося, тільки такою і знав її. Шкода, не було раніше де фотографуватися, а тепер ні для чого — пізно.

Поїзд рушає без гудка, забув машиніст, чи що. Вже потім нехотя кувікнув, як порося недорізане. Вихриться услід потривожена пилючка, гавкає верескливо чорне цуценя, біжить по перону, ніби хоче вкусити крикливу «кукушку». Стрілочники піднімають сигнальні прапор­ці в чохлах, чомусь обидва зразу. Рейки то збігаються, то розбігаються, схрещуються. Поїзд переходить з колії на колію, бере лівіше, вигинається дугою, видно навіть з вікна хвіст, минає «кладовище» паровозів, вони немов повгрузали в землю і зчепилися один з одним, як жуки, котиться мимо платформ з деревом, піском, вугіллям, мимо пакгаузів, стугонить, весело озивається до бу­диночків Верещаківки. Тут зупиняється на коротку мить і, свиснувши для порядку, рушає далі.

Якщо сядеш у передні вагони, вони зупиняться проти молодого сосняка. Тоді ітимеш навпростець до самої річ­ки, можливо, ітимеш без компанії, роз'їзд не користується доброю славою, всяке з людьми в сосняку траплялося, не хочеться й згадувати. Іти не дуже приємно, бо пісок сипучий, у ньому ледве тягнеш ноги. Ніби й м'яко, а втомлюєшся, як на сапанні буряків. Зате на лу­зі земля глеювата і добре втоптана, іти легко. Од річ­ки повіває холодком, пахучою осокою. Влітку тут завжди мокне малеча. Павло - свій на річці, знає кожну яму, кожен брід. Озера Кругле і Пушкарське, там після війни громадянської, кажуть, гармату ви­тягли з намулу. В лататті ховається озеро Циганочка, де лини водяться.

Дорога неблизька. Є час подумати. I як наважитися сказати батькам, що міняє рідну хату на гуртожиток? «Усі ж їздять додому, синку»,— дорікатиме А сестра округлить очі й дивитиметься на нього співчут­ливо, але без жалю: «Така у вас доля, хлопці. Не сидіть на якорі, відкривайте світи! А де харчуватися будеш? Це ж стільки грошей треба на столовку». А батько в думці благословить. Він замолоду теж дома не сидів, рано подався на заробітки. Про Таврію згадує, про Си­ваш. Там із дідом сіль копав. За літо робився чорний, як кримський татарин, губи до крові, бувало, потріскають­ся. Сонце з ранку до ночі висить над копачами, і ніде від нього не сховаєшся.

Павлові й зараз солоно зробилося в роті, як згадав про юнацькі батькові мандри. У тих місцях колись і Горький бурлакував. Аж під пахвами засвербіло. І кортить стрибнути у воду. Невеличка їхня річка, зате бистра чиста. Риба скидається під вербами. Шкода — поза­минулого року звалила одну гроза, річку загатило. Самі собою тоді вірші склались:


Ота верба, що нас втішала,

У самім березі росла,

Від грому першого упала,

Гіллям піврічки зайняла...


«Скупатись?»— Павло недовго, бувало, думає. Мить— і вода зійшлася над головою...

Вечірній присмерк, наче туман, напливав від Костру­бівського лісу. Останні полиски сонця згасають на монастирських хрестах. Яром угору бреде худоба, на всі голоси попереджаючи хазяйок, щоб відчиняли ворота.

Біля лугової кринички Павло побачив якось Миколу Лісового. Не одного. Сидить з Надією, малює щось патичком на землі. «Грають у хрещика»,— подумав,

— А-а, робочий клас! — Микола підвівся, простяг руку, ніби нічого між ними й не було.— Ти у нас кепку забув.— І підморгнув, показуючи на Надію, при ній, мовляв, ніяких зайвих розмов.

Утрьох поверталися в село. Микола тримався ближче до Павла.

— У мене рука розпухла, добре, що хоч ліва,—по­скаржився.— Ми ж разом бухнулися з ганку. А в тебе ніде не болить?

— Обійшлося. А я дурень — знав же, що не треба заходити у вашу хату. Батько твій завжди погано до ме­не ставився. А це вже зірвався зовсім. Що ж, і за те спасибі!

Микола втупив очі в землю, здається, в душі каявся. Потім:

— А знаєш, Леся плакала...— глухо промовив. «Справді?» — подумав Павло і захвилювався. Сказав не те зовсім:

— У дівчат очі на мокрому місці, от і плачуть.

— Ми з нею вдвох шукали тебе. Гукали-гукали...

— Щось не чути було...

— Якби й почув, не обізвався б. Характер і в тебе, дай боже... Ех, Пашка! Ходімо кудись, без свідків погово­римо.

Надія відстала...

Аж у сусідському садку знайшли затишне місце. Ми­кола почав розповідати. У вагоні московського поїзда познайомився батько з новим бухгалтером кооперації. Мо­лодий хлопчина, а вже скінчив технікум, портфель у нього з срібною монограмою. Почувши, що головний кондук­тор з Гуляйгори, бухгалтер поцікавився, чи не знає він, де можна знайти хорошу кімнату. І щоб з харчами...

Не дуже уважно слухаючи Миколу, Павло прига­дував, що він теж бачив бухгалтера біля крамниці. Звернув увагу на його незвичний костюм: піджак сірий, а комір з чорного оксамиту. Наче артист. Дивувався, що Галя пустила чужого за прилавок. Отже, Денис Лісовий вирішив поселити нового знайомого у себе, пообіцяв окрему кімнату. Спершу Леся згодилася, поступилася своєю: спатиме з батьками. Зустріли Сур­женка привітно. Напоїли чаєм. Та, побувши з ним трохи в садку, Леся заявила потім татові, що не хоче, аби він у них жив.

— Ну що він таке сказав тобі, що? Чим розгнівив?! — батько стояв на своєму.— Нудний, кажеш? Хвастун? А нам з матір'ю він сподобався,— сердито наполягав.— Солідний, освічений. Чи, може, тобі здається, що ми не розбираємося в людях?

— Нехай десь улаштовується, будете ходити до нього в гості,— в тон батькові, немов навмисне дратуючи його, не поступалася Леся.

— А ти не командуй, поки що я в цій хаті хазяїн. І тобі — батько.

— Чого ви хочете од мене? Чи не в женихи його вибрали? — підвищила голос Леся.

— А як і в женихи?!

— Так би й казали! Але, таточку, даремно стараєтесь. Не ті часи, щоб...

— А які ж вони «не ті»? За нових, виходить, дітям плювати на батьків?!

І злякавшись, що його обійшли, ніби він чогось знає, Лісовий учинив таку бучу, що хоч з хати тікай. Перепало від нього і Лесі, і матері. А на другий день, у ту нещасливу неділю, нагодився він, Павло Чепель. І вже, мабуть, навмисне, Леся сказала батькові, що в хороших людей, сідаючи за стіл, гостя самого за порогом не залишають. Що було далі — відомо.

На прощання Микола сказав Павлові:

— Житиме у нас той Сурженко чи ні, але ти заходь до мене. Батько дві доби в дорозі, а на третю — дома. Сьогодні поїхав.

«Ага! Приходь, та батькові на очі не попадайся. Ну що ж, спасибі!»

Пізніше, вночі, він згадав: усе-таки Леся плакала... Виходить, Денис Лісовий сам по собі, а Леся сама по собі. Хоч по правді, то Павлові немає часу на походеньки.





Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

Схожі:

Радянський письменник iconРадянський письменник
Художественная ткань повестей и рассказов от­личается яркими портретными характеристика­ми острым сюжетом
Радянський письменник iconПлан-конспект Народився 3 квітня 1918р в с. Ломівці, в передмісті Дніпропетровська
Народився видатний украЇнський радянський письменник, літературний критик, громадський діяч Олександр (Олесь) Терентійович Гончар...
Радянський письменник iconРадянський письменник
Здано на виробництво 14/I 1957 р. Підписано до друку 29/iii 1957 р. Формат 70×92/32=53/8 физ друк арк ум друк арк. 6,18 обл вид арк....
Радянський письменник iconНаш край в романі Іллі Еренбурга «Хуліо Хуреніто» Видатний радянський письменник І публіцист Ілля Григорович Еренбург
Еренбург (1891 —1967 рр.) був людиною цікавою, складної долі. В 1905—1907 роках він брав участь у роботі підпільної більшовицької...
Радянський письменник icon1920 – 2007 Герой Радянського Союзу, радянський офіцер

Радянський письменник iconІ група «Краєзнавці»
Політичний діяч, радянський дисидент, журналіст, один із засновників Народного Руху України
Радянський письменник iconГоголь М. В. український письменник?
Актуальність проекту полягає у тому, що Гоголь довгий час вивчався лише як російський письменник, хоча зв’язок із Україною митця...
Радянський письменник iconНаталія звольська
Олексі́й Архи́пович Лео́нов — радянський космонавт, перша людина, яка вийшла у відкритий космос
Радянський письменник iconШкварніков Петро Климентійович
Радянський, українский генетик, селекціонер, дослідник мутаційного процесу у рослин, викладач І організатор генетичної науки
Радянський письменник iconІ письменник» «Зачарована Десна»
Тема о. Довженко – видатний український кінорежисер І письменник. «Зачарована Десна». Великий І чарівний світ дитинства у «Зачарованій...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка