Радянський письменник



Сторінка10/10
Дата конвертації05.02.2018
Розмір2.27 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

Розділ двадцять другий
Демонстрація закінчилася десь о другій годині дня, по­тім червоноармійці пообідали, декого із старослужбов­ців відпустили в місто. Решта пішла на перегляд нового художнього кінофільму.

Сеанс почався хронікою подій. Літаки з хрестами ски­дали бомби у Греції. По піщаних кучугурах в Абіссінії повзали й стріляли танки. Диктор коментував подробиці боїв... Павло раптом згадав Дзеніса.

Тому й досі, певно, сняться бої проти буржуазії. Якось у розмові з покійним батьком після чарки Як спі­вав «Гренаду»:
Он хату покинул, пошел воевать,

Чтоб землю в Гренаде крестьянам отдать...


Хороший вірш став піснею.

Дивився фільм «Поет і цар». Головний герой — Пушкін. Негідник Дантес смертельно поранив його на дуелі. Олександр Сергійович помирає. Молода гарна дружина Наталя залишилася вдовою, діти — сиротами.

Після фільму, в казармі, коли розмовляв із Валерієм, до них підійшов ротний писар Лебідь. Звали Лебедя Самуїл, але дехто величав його Соломоном, та ще й з додатком — мудрий. Мав Самуїл ще й прізвисько: «Ти нічого не чув?» Це була любима фраза Лебедя. На жарти Лебідь ніколи не ображався, навпаки, сам був схильний до них. От і тепер з того й почав, звертаючись до Павла:

— Ти нічого не чув?

— А що я мав чути? Всі секрети у штабістів, 176

— Ну, то я дещо чув. Ранню весну обіцяють. Уже місцеві керівники петиції нам шлють. Очікується вели­ка повінь.— Лебідь шморгав авторитетно носом у перед­чутті стихійних неприємностей.— Так, мабуть, воно й буде. Треба чекати високої і ранньої води. Але нам з вами ніщо не загрожує. Досвідчених саперів відрядять на ріку. А першогодки в цей час спокійно гарнізонну службу нестимуть, сніг чиститимуть.

Лебідь вів розмову на повному серйозі, але Валерій не все сприймав на віру.

— А більше ти, Лебідь, нічого не чув? — запитав не без іронії.

— Більше не чув...

На тумбочці у днювального свіжі газети, листи для курсантів. Є і Павлові. Зворотна адреса не вказана, але почерк знайомий. Не від матері, не від Надії — їхню ру­ку знає. Лист — від Лесі.

Вона не називає навіть Павлового імені.

«Микола повідомив, що відпуск дають з десятого по п'ятнадцяте квітня. Мені про це сказала Надія. У вас го­туються... Не забудь поздоровити їх». І підпис.

Від Лесі лист прийшов, а від Надії — ні слова. При­ховує свої плани сестричка, Микола — теж...

Як бути? Написати Надії? Познайомитися, нарешті, з майстром спорту Тодем? Одверто, чесно поговорити з ним? Йдеться ж про Лесю... Цей лист дає йому право, дозволяє бути одвертим. Може, ще не пізно? у всякому разі, в резерві більше двох тижнів.

— Курсант Чепель, вас що, відбій не стосується? — Павло вже вкотре перечитував лист у постелі.

Днювальний стоїть біля нього. Голос сердитий (служ­ба!), але він дивиться по-дружньому.

Крім днювального в приміщенні ніякого начальства. З свого кабінету вийшов замполіт, але й він лише мимохідь глянув на Чепеля і теж — досить доброзич­ливо.

Чепелю є над чим подумати сьогодні, завтра й усі дні, що лишаються до поїздки Миколи Лісового в Гуляйгору. А що вдієш? Чи має він право втручатися?.. Леся... Що б вона не говорила йому, що б не писала в коротеньких своїх записочках — воно завжди було невиразним, не­зрозумілим. Ніякої чіткості в словах, ніякої відпові­дальності. Кожного разу, як у тій пісні: «За туманом ні­чого не видно».



Сплять бійці, годинник ділить ніч на секунди, хви­лини, години. Всі кватирки прочинені, по казармі гуляє південний вітер. Павло дотулився рукою до батареї: га­ряча. Хоч не така, як учора. Може, й правду казав Са­муїл Лебідь, що весна буде ранньою, а вода високою.

Військове містечко, де служить Павло,— на кручі, внизу під нею — ріка. Із спортивного плацу добре видно широкий міст на шляху. Заріччя, де видніються кол­госпні приміщення, села... Де ж розгулятися повені, як не там, але поки що молодих саперів туди не візьмуть. Вони звідси, з містечка, як у кіно, бачитимуть повінь.

Річка в Гуляйгорі, пригадує Павло, зовсім мала, а на­весні розливалася на два-три кілометри вшир, геть зали­вала луки, піднімалася до найвищої точки під за­лізничним мостом. Але хіба то річка? Горобцеві по коліна. Інше діло — ця ріка. Тепер, у березні, вона одяг­нута в білий панцир, і то видно, що є в ній схована сила. З протилежного берега напливає дим. Там села. Можна уявити собі, якою вона буває в період щедрого по­тепління, коли добре прогріваються сніги й лід. По­вінь — це багатство, але часом — і лихо. Повінь — сти­хія. Наснилася Павлові повінь, а перед світанком щось над казармою почало ворушитися, торохтіти, сунутися з покрівлі. Танув сніг.

Старшина Страхомаха з'явився задовго до підйому, і в коридорі чути було його стурбований голос. Прокида­лася казарма. Курсанти навіть без сигналу вже крутять обмотки. Більшість готова в першу-ліпшу мить вико­нати будь-яку команду. Передчуття тривоги стає інколи явищем колективним. Начальство не заперечувало проти такого самовілля, робило вигляд, що не помічає цього, аж поки не прийшов комбат. Черговий командир допо­вів, що протягом минулої доби ніяких порушень не було.

Температура повітря вночі підвищилася, в результаті чого почалося непередбачене танення снігу.

В казармі по команді комбата спалахнула електрика. І майже одночасно прозвучав тривожний сигнал,

— Зарядка відміняється! — оголосив днювальний.— Усім на ранковий огляд!

В коридорі Павло побачив начальника школи Воло­щука, командира взводу Сергєєва, старшину Страхома­ху, замполіта батальйону.

Розвиднялося помалу. Низько над містечком війсь­ковим пропливали кудлаті темні хмари. Світилися вікна в сусідніх казармах, увесь гарнізон не спав, на заріччі одразу в кількох місцях тривожно займа­лися багаття. Хтось надумав у районі повені світити маяки.

Накаркав учора Лебідь! З гаражів виїжджали одна за одною спецмашини. Роти шикувалися на плацу, побрязкуючи лопатами, киркомотиками, баграми.

Курсантська рота залишилася в містечку: треба було спустити снігову воду, яка стала озером перед кочегаркою.

Поруч з Павлом роздовбує ломом кригу Валерій. Працює як заведений, без пауз, без хекання, наче під вогнем прокладає воді хід між кригою. Старається. Та ось він натрапив на щось важке, не може підважити, зрушити з місця. Павло допомага йому лопатою з довгим держаком.

— Вічна мерзлота,— жартує Дудар. Голос у нього втомлений, приглушений.

У кількох кроках від них працюють Іванцев і Тодь: відкидають водявий сніг. Перший старається чим далі вергати льодове кришиво, аж крекче — таке воно важке, другий — сіє, шкрябає абияк...

Павло мокрий з ніг до голови, піт заливає очі, свербить шия, гуде спина. Натискає на лопату. Йому трохи об­разливо, що їх — молодих — залишили на другорядній ділянці...

Рівно о дев'ятій ранку снідали. На столі — звичні страви: смажена просолена риба з товченою картоплею, солоні огірки. Ну, і як завжди, чай. У всіх непоганий апетит. Павлові ж уявилася польова кухня, сивий димок над нею. Аж зітхнув.

Опівдні у штаб батальйону телефоном передано наказ: негайно подати допомогу мешканцям невеликого села Бусли. Тала вода прорвала греблю і погрожує за­топити колгоспні ферми.

Лейтенант Сергєєв витяг із планшетки карту тієї міс­цевості. Він часто бував у Буслах, тому радився із старшиною, командирами відділень, як швидко й орга­нізовано вийти курсантам на боротьбу з повінню. Звер­нулися до чергового по транспортній роті. Той негайно виділив три автомобілі, які вивезли молодих воїнів у долину річки Сліпої.

Сонце прогрівало кожен поворот, кожен звив вузь­кої дороги серед круч. Міст через Сліпу зустрів їх при­хильно. Вода, хоч і котилася високо поверх криги, однак до критичної відмітки ще не піднімалася. За мостом по­вернули ліворуч, і перед їхніми очима розгорнулася долина маловідомої річки.

Рядовий Лебідь, якого Сергєєв узяв із командою, по­казав на темний гребінь лісосмуги, яка ховалася десь за туманами.

— Он там наші Бусли.

По відталих чорноземах їм назустріч рухалися під. води, навантажені всяким манаттям, з дітьми. Обабіч бігли дворняги, гавкали на птахів, які грілися на сонці, полювали за ними, перестрибуючи через калюжі.

За годину добрались до Буслів.

Вулиці села залиті каламутною водою. Руде шумо­виння соломи, трісок, коріння дерев несеться хтозна-куди. Заради чого у небезпечному місці побудувалися люди? Не бояться ні грому ні тучі...

Та нема коли мудрувати, шукати відповідь. Треба допомогти рятувати їхнє добро, зняти облогу повені.

На низовій дамбі вже почали прокопувати канаву, Землю розриту потроху змивав потік. І нову наносив, Та й вода заважала...

Лейтенант Сергєєв уперше зустрічається з каламут­ними валами на степовій місцевості. Оглядається ко­мандир на старі дуплисті верби. Не збираються ті вмирати у вирі цьому, стоять собі. Навіть бурі і блискав­ки літні їх не беруть. Довгі роки зеленіють. Земля годує їх, річка напуває, чого ж їм ще? А далі — цвинтар на пагорбі, давній-предавній.

Тим часом червоноармійці стали поряд із буслівцями. Розкопують дамбу. Глибоко промерз грунт, неохоче піддається.

— Як же так, товаришу лейтенант, ш;о не дали вам ніякої техніки? — хитає головою голова сільради, вимочений по самі вуха водою.

— Всього не передбачиш. І ви і ми знали про Бусли не все. А батальйон наш з усією технікою на іншому завданні. Там головний напрям повені. Залізничне спо­лучення, шляхи-дороги... Самі розумієте, першочергове державне значення. Там і мости, товаришу голово!

Помалу вгризаються в землю лопати. Вершок за вершком дзьобають мерзлоту.

Та ось наближається до працюючих Страхомаха, сти­ха щось доповідає лейтенантові й голові. Ті одразу ж відводять усіх од роботи.

На дамбі ж розпоряджається тим часом старшина. Павло Чепель, Іван Вихристюк і Валерій Дудар допо­магають йому. Хто зна, за яким принципом Страхомаха вибрав собі помічників.

Проінструктований лейтенантом Сергєєвим голова сільради звернувся до натовпу, який одійшов далеко-далеко...

— Ви самі бачите, що вручну діла не буде. Червоно­армійці допоможуть нам.

Упоравшись із вибухівкою, червоноармійці почали прокладати електричний кабель, підводили електро­детонатори.

Те, що Чепель і його товариші недавно вивчали тео­ретично в класі, зараз мало підтвердитися практично. В останні хвилини Павло згадав слова старшини: «Я вам не нянька, а командир». Так у перший день знайом­ства прорік він. І виправдав це. Не підміняв їх, не боявся риску, був не контролером, а учасником події, яка за­пам'ятається надовго.

Лейтенант Сергєєв із підривною машинкою відійшов на пагорб за кілька сот метрів. Звідти, з висотки, добре видно дамбу. Там Чепель і Дудар на чолі із Страхома­хою працюють над вибухівкою й кабелем. Червоний прапорець, встромлений у сніг, тріпоче коло них. Ось вони скінчили свою роботу й побігли до лейтенанта. Ще дві-три хвилини — і в небо шугонула палаючим птахом ракета. В ту ж мить дамба ніби розкололася. Дужий вибух потряс повітря. Пророкотали ще вибухи, тричі підряд, наче розкотився по долині молодий грім. Коли громовиця ущухла, до пагорба доринав тільки шум вируючої бистрини — в отвір, створений вибуха­ми, котилася гриваста повінь.


На місці події був короткий перекур. Павло Чепель узяв папіросу з портсигара лейтенанта Сергєєва, А сір­ник запалений підніс йому Бас.

— Ти, виходить, і є Павло Чепель?! Здорово! А то сестра мені пише й пише, скаржиться, що відповіді від тебе не одержала.

Павлові чомусь зробилося жарко.

— Яка сестра?— здивувався.

— Двоюрідна сестра, Леся.

Повз них бігла та й бігла вода ранньої повені, її ніби й не меншало, але протікала вона вже спокійніше, уми­ротворено, без капризування.


ЗМІСТ

Розділ перший

Розділ другий

Розділ третій

Розділ четвертий

Розділ п'ятий

Розділ шостий

Розділ сьомий

Розділ восьмий

Розділ дев'ятий

Розділ десятий

Розділ одинадцятий

Розділ дванадцятий

Розділ тринадцятий

Розділ чотирнадцятий

Розділ п'ятнадцятий

Розділ шістнадцятий

Розділ сімнадцятий

Розділ вісімнадцятий

Розділ дев'ятнадцятий

Розділ двадцятий

Розділ двадцять перший



Розділ двадцять другий



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

Схожі:

Радянський письменник iconРадянський письменник
Художественная ткань повестей и рассказов от­личается яркими портретными характеристика­ми острым сюжетом
Радянський письменник iconПлан-конспект Народився 3 квітня 1918р в с. Ломівці, в передмісті Дніпропетровська
Народився видатний украЇнський радянський письменник, літературний критик, громадський діяч Олександр (Олесь) Терентійович Гончар...
Радянський письменник iconРадянський письменник
Здано на виробництво 14/I 1957 р. Підписано до друку 29/iii 1957 р. Формат 70×92/32=53/8 физ друк арк ум друк арк. 6,18 обл вид арк....
Радянський письменник iconНаш край в романі Іллі Еренбурга «Хуліо Хуреніто» Видатний радянський письменник І публіцист Ілля Григорович Еренбург
Еренбург (1891 —1967 рр.) був людиною цікавою, складної долі. В 1905—1907 роках він брав участь у роботі підпільної більшовицької...
Радянський письменник icon1920 – 2007 Герой Радянського Союзу, радянський офіцер

Радянський письменник iconІ група «Краєзнавці»
Політичний діяч, радянський дисидент, журналіст, один із засновників Народного Руху України
Радянський письменник iconГоголь М. В. український письменник?
Актуальність проекту полягає у тому, що Гоголь довгий час вивчався лише як російський письменник, хоча зв’язок із Україною митця...
Радянський письменник iconНаталія звольська
Олексі́й Архи́пович Лео́нов — радянський космонавт, перша людина, яка вийшла у відкритий космос
Радянський письменник iconШкварніков Петро Климентійович
Радянський, українский генетик, селекціонер, дослідник мутаційного процесу у рослин, викладач І організатор генетичної науки
Радянський письменник iconІ письменник» «Зачарована Десна»
Тема о. Довженко – видатний український кінорежисер І письменник. «Зачарована Десна». Великий І чарівний світ дитинства у «Зачарованій...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка