Радянський письменник



Сторінка2/10
Дата конвертації05.02.2018
Розмір2.27 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

Розділ п'ятий
— Чепель, до начальника цеху!

Павло обтер паклею руки, застебнувся.

— Ось що, Павлушо,— приязно, як завжди, зустрів його начальник Тихін Тихонович Троць, приладнуючи окуляри, якими він дуже пишався.— У ткалі Бочарової щось верстат халтурить. Оце її заявка. Але раніше збі­гай у пождепо, до Черникова. Знаєш його?

— Здоровенний такий?

— От-от. Він у нас по лінії Тсоавіахіму. Тюрина доручила йому підготувати тих, хто в Москву поїде. Значкістами всі повинні бути.

Черников саме сповідав немолодого пожежника, кот­рий стояв перед ним по команді «струнко».

— Тобі чого? — незадоволено запитав у Павла.

— Тихін Тихонович послав.

— Ага. Ти є в списку. Зараз поговоримо. Присядь.

І ще хвилин з п'ять розпікав того, а тоді:

— Чепель? Павло? Які в тебе є значки оборонні?

— Ніяких.

— Як? А значок «ДД» — друзі дітей?

— Не чув про такий.

— Як же це ти живеш на білому світі? А ще хочеш брати участь у велопробігу! Ні, брат, так діло у нас із тобою не піде. На машини ми посадимо тільки тих, у кого буде мінімум три значки. Ось такі,— показав на свої груди.— «Ворошиловський стрілець»— раз. «Гото­вий до праці та оборони»— два, ну, і добре було б мати ще «Ворошиловський вершник», тим паче, що на велоси­педах — теж мовби верхи. Як же нам бути з тобою, Чепель? А це що, догадуєшся? — показав на дрібно­каліберку.

— Трохи догадуюся,— всміхнувся Павло, зрозумів­ши, що начальник настроївся жартувати, і не такий уже він і суворий, як спершу здалося.

— Так от — з цієї зброї системи МК, запам'ятай: МК, ти повинен вибити двадцять п'ять або принаймні два­дцять чотири очка. Не менше. І тоді матимеш значок «ВС». Хоч я не збираюся відкривати заради тебе спе­ціальні курси. У мене — метод швидкісний.— Він одім­кнув сейф, узяв металеву коробку. Показав Павлові акуратно загорнуті в цигарковий папір значки. Один із них поклав собі в кишеню, інші знову сховав у сейф.— Ось так, товаришу стрілець, сьогодні о третій — до мене. Рівно о третій, не спізнюйся.

— Сюди приходити?

— Можеш відразу явитися на стрільбище. Воно за головним корпусом.

— Дозвольте іти? — козирнув Павло, точнісінько так, як робив пожежник, що чимось завинив перед Черниковим.

— Ідіть, Чепель.

Після роботи зустрілися секунда в секунду о третій. Черников одвів стрільця на лінію вогню, а сам поніс уперед новеньку мішень, наштрикнув її на гвіздок у стіні.

— Три патрони для тренування. Потім отримаєш ще три. Ціляй у десятку, в чорний кружок! Розумієш? Та дивися, поверх муру не шарахни, там живі мішені, буває, вештаються. Доводилося тобі коли-небудь стрі­ляти?

— А чого ж. Кілька разів з мисливської...

— Ну, тоді давай. Не спіши. За скобу не смикай, а плавно натискай. Увага Г Слухай мою команду. Приготу­ватись! Вогонь!

Павло стрельнув, перезарядив і ще раз стрельнув, потім ще... До мішені пішли разом.

— Оце так ми стріляємо...— Черников позначив олів­цем пробоїни.— Одна твоя куля в трійці, друга в одини­ці, а третьої взагалі нема.

Потім Черников стрельнув сам.

Куля його пробила чорне яблучко. Десятка!

Здивований Павло тільки плечима знизав:

— Ви, мабуть, чемпіон світу?

— Я — «Ворошиловський стрілець», хлопче. Ще з громадянської. Слава богу, зі стажем.

— У мене чомусь руки тремтіли. Хвилювався.

— Тобою нерви командували, а не ти ними. Ану спробуємо ще раз.

І, на своє здивування, Павло вибив двадцять п'ять очок, Черников мовчки надписав на мішені зверху червоним товстим олівцем його прізвище й акуратно згорнув її. Потім так само поважно проштрикнув у сорочці Павла дірочку й пригвинтив новенький значок,

— Іди сміливо до Тюриної, більше їй нічого й не тре­ба.— І ніби зітхнув, сам собою незадоволений.— А нор­ми ГПО здаси Рогову. Він буде твоїм попутником у вело­пробігу. Бігати вмієш? Плавати? Стрибати? От і добре, Ти, я бачу, селянський син, а там змалку ціну мускула­турі знають. Як на мене, то я б кожному сільському молодику, який у полі працює з батьком, видавав би значки без мороки.

Павло, попрощавшись із Черниковим, одійшов трохи і зняв значок — замилувався ним.

У Тюриної знову засідали. Але вже не хлопці, а дівча­та. Білявенька щось гаряче доводила Розі, а та, побачив­ши Павла, незадоволено на нього подивилася, мовляв, не заважай. Він стояв біля дверей, бо вільного стільця не було. Дівчата поглядали то на нього, то на біляв­ку — свою ровесницю, яка стояла бліда, розгублена, мов на суді.

Павло вже хотів вийти, але Тюрина зупинила його.

— Куди ж ти, Чепель? Секретів у нас немає. Правда ж, дівчата? Нехай послухає, може, виступить, від імені хлопців. Продовжуй, Ларисо, А ви, дівчата, сідайте тісніше, звільніть стілець Павлові.

Йшлося про некоректний учинок білявки. Замполіт фабзавучу Копитко під час виховавчого уроку почав був голосно цитувати чужого листа, підкинутого йому неві­домим «доброзичливцем». А вона, Лариса, що сиділа на першій лаві, ні з сього ні з того вихопила у замполіта листа і вибігла з класу. Пояснювала тепер, що то був дівочий лист про любов. Навіщо ж насміхатися над чиїмось почуттям!

Замполіт обурився — якесь дівчисько надумало його навчати етики! Павло прислухався до пояснень Лариси, був на її боці. Адже лист про любов. Уявив себе на місці тієї дівчини, чий лист потрапив до замполіта. «Яке він мав право розголошувати?»

Обговорення затягнулося. Більше він не міг чекати, до поїзда залишалося менше години. Добре, що сидів біля дверей. Тихо вийшов.

Він завжди після роботи вибирав найкоротшу дорогу, і вона лежала через площу Дзержинського. Коли поба­чив її вперше, площа здалася кам'яним пустирем. Для скількох будинків вистачило б тут місця! А ще кидалося в очі — людський потік котився повз неї, обминав пло­щу, тільки поодинокі перехожі перетинали її по діаго­налі. І площа, і корпуси, названі Держпромом, і пам'ят­ник Кобзарю прикрашали місто. До голої ж площі Павло звикнути не може. Вона приголомшує його своєю невимірністю, він тут відчуває себе мурашкою, не розуміє — навіщо розлито стільки асфальту, похо­вано під ним земну красу? Зате інша площа, ніби й мала зовсім, з білосніжним Палацом піонерів у центрі, з ви­садженими на ній деревами, квітами — площа Теве­лєва — радує його і вабить. Пам'ятає, привезла їх Авгу­стина Петрівна у Харків на екскурсію. Тоді в цьому будинку був уряд республіки. А за ним, на узгірку — музей Сковороди.

Дзвінкоголосі трамваї, які виринають з-за рогу, з Пушкінської, котяться весело далі, один везе людей на Південний вокзал, другий — на Леваду. Павло заздрить он тій старенькій бабусі, що сидить на стільчику біля своєї міської оселі, одягнута по-домашньому. Заздрить хлопчикові на балконі, який із своєї висоти бачить півміста, дівчаткам заздрить, що зайшли в будинок, на фронтоні якого красується табличка: «Гуртожиток ХДУ». Думає про городян, як про найщасливіших людей на світі. У містах життя не схоже на їхнє гуляйгірське. Що там цікавого? Хіба що сельбуд. Ївга Головко, бібліотекарка, видає тоненькі книжечки дуже цікаві. Часом знайдеш собі напарника пограти в шахи. Ото й усе. Молодь туди заглядає рідко, більше збираються за старою звичкою на кутках. Співають! Так було завжди, скільки пам'ятає. А тут... Місто, як тільки смеркне, засвітить яскраві вогні. Відчиняться двері театрів, кіно, клубів, вибирай на свій смак. У пар­ках — музика. Останній поїзд відходить до Гуляйгори у нуль годин десять хвилин. Один раз на тиждень можна дозволити собі затриматися в місті довше, і тоді воно на кілька годин твоє. Нагуляєшся, аж ноги гудуть! А потім нічна дорога додому — губиться десь у темряві стежка від станції до села. Слабенькі вогники блимають де-не-де — то вчителі не сплять, мабуть, ще перегля­дають учнівські зошити. Або сина-робітника, котрий запізнився, так як Павло, дожидає мати, щоб всипати борщику, бо сам не догадається й повечеряти, змо­рений. По собі знає: тільки заснеш, як тебе вже будять.

Він — на вулиці Рози Люксембург. З радіорупора над дверима кінотеатру «Комсомолець» гримить знайомий голос артиста Бабочкіна: «Стой! Куда?!» I знову вимогливий голос легендарного Чапаєва: «За мной!» Але Павло не піде в кіно. Дивився вже «Чапаєва». І не раз.

Той, хто живе в приміському селі, півжиття — в до. розі. Навіть одежа його пахне не тільки своїм потом, а й чужим тютюном, вже й сам цього не помічає.

— Громадяни, приготуйте квитки. — Маленька повна жіночка в чорному френчі, як у Дениса Лісового пройшла по вагону, постукуючи ключем. Від одних дверей перевірку почав ревізор, від других іде назустріч провідниця. До кожного квитка придивляється уважно тримаючи його проти вікна. Декого й безбілетного ревізор обминав — і так повірив. Найдовше затриму­вався біля жінок з кошиками і мішками. Ось дві тітки добре щойно попоїли, смачно облизували губи й пальці Вони наче змовилися подратувати ревізора. Ззир­нувшись, почали, не поспішаючи, шукати квитки. Одна витягла його з глибини мішка, сама перевірила ком­постер і тільки тоді вручила ревізорові, друга хтозна­чого метушилася, перекладала пакунки з кошика в мі­шок, потім навпаки — з мішка в кошик. Дивувалася що ні там, ні там не знаходить, кликала сусідок у свідки божилася. Третя їй допомагала шукати, а коли до самої дійшла черга, потупила очі й призналася:

— А я брехати не буду, не встигла. Що моя сусідка купувала, хрест святий, бачила, а я — ні. Правду кажу.

Ревізор подивився на провідницю, ніби питався в неї поради, як бути.

— Доведеться платити штраф, громадяночки. А як ви собі думали? — строго підказала провідниця.— Я ж повірила, коли сідали. Ну де тільки у людей совість? На базарі за бур'янець шкуру деруть. Куди вам хоч їхати?

— Далеко,— відповіла небрехлива.

— Ми з одного села, — одказала та, що ніби й мала квиток, але десь загубився.

— То будете платити штраф? По три карбованці.

— Ого! Де в нас такі капітали!

— Документи є?

— А які в бабів документи? У вашої жінки вони є? Павлові стало смішно. Він уявив собі «главного» на місці цього ревізора. Хто кого переміг би? Згадавши Дениса Лісового, подумав і про Лесю. «Прийде сьогодні в кіно? Обов'язково повинна б».

Мабуть, Наталка підстерігала його, бо як тільки взявся за хвіртку, вийшла назустріч з пакетом.

— Візьми сорочку, доки лежатиме. А гудзики вже сам пришиєш. Ти «Поцілунок Мері Пікфорд» ще не бачив? Кажуть, смішна комедія. З участю Ігоря Ільїн­ського. Я збираюся...

— Сама?


— А то з ким же? Я — завжди сама.

— Ні, я не про те... Лесю мав на увазі.

— Ми з нею не домовлялися, — відповіла якось не­весело. — А що? Гукнути її? Можу збігати, як хочеш.

— А встигнеш? — Павло не помітив, що в сусідки зіпсувався настрій.

— Встигну, не бійся. — Наталка дивилася вже не на Павла, а кудись убік, ніби щось її там зацікавило.

— Якщо затримаєтесь, приходьте просто в сельбуд. Я з квитками чекатиму.

— Добре, — збайдужіло відповіла. — Та не при­тискай до себе — зімнеш. І про гудзики не забудь. Трьох не вистачає.

«Ну, укусить і меду дасть! — догадався, нарешті, Павло.— Не дуже ладять вони, певно, з Лесею».

От і Надія причепурилася — не впізнаєш. Плаття у синій горошок, з чорним лаковим пасочком на талії. Матерчаті спортсменки білі як сніг, натерті крейдою. В товстій косі синя стрічка.

— Куди це зібралася?— поцікавився Павло, ховаючи у шафу пакунок.

— На Кудикині гори. Ще й питаєшся. У кіно.

— Може, й мене запросиш?

— Тебе? Для мене вже й квиток узяли.

— Ого! Хто ж це?

— Побачиш. Давай краще поміряємося, хто з нас ви­щий. А то Микола каже...

«Ага, Микола. То він розкошелився?»

Надія стала з ним поруч, трохи підняла голову.

— Ні. Ти — вищий за мене. Ось на стілечки,— і по­казала самий кінчик мізинця.— До осені ще й пере­жену.

«Росте Надійка нівроку!» — згодився подумки Павло, Не помічав досі. А була довго кволенька. Розмовляла у сні, плакала. Мати тоді не відходила від неї, а Павлові здавалося, що тільки про неї й турбується, а його забу­ває. Якось Надія захворіла. Ще як у колисці спала, Мати, погойдуючи її, скаржилася сусідці — Наталчиній матері — на свою нещасливу долю: «Їй-бо,— казала, - коли б не надія, укоротила б собі віку.— І все повторю­вала: — Тільки ще надія, одна надія тримає мене на світі».

«Як це так, одна Надія? — питав сам себе малий Пав­ло, лежачи в кутку на печі.— А батько, який проти ворогів воює? А я? «Сльози наверталися на очі, йому теж хотілося вмерти. Не «назовсім», звичайно, а щоб тільки побачити, як жалкуватиме за ним мама. Надія! Нескоро дізнався, що означало це слово для матері, І аж тоді відчув провину і перед сестричкою, і перед матір'ю, що нерозумно думав.

Павло видобув з кишені кілька монет.

— Візьми, Надіє. Розплачуйся своїми.

Дочекався Наталки.

— Не знайшла твоєї Лесі. Мати каже, що не знає де.

Павло махнув рукою.

— То, може, удвох?

— Щось розхотілося. Нецікавий, кажуть, фільм,

«Сім п'ятниць на тиждень». Дивився на неї — посмут­нілу, незрозумілу.

— Ну, нехай я в дурнях. А ти чого згедзилася?

— Кажу — розхотілося. Нехай собі та Мері цілується.

— Як знаєш.

Сельбуд не в центрі села, а на пагорбі проти школи, їх розділяє ярок, по дну якого проляга наїжджена дорога. Дерев'яні сходи ведуть у старий сад, і в ньому стоїть сельбуд — цегляний будинок. Мабуть, раніше було кілька кімнат, однак простінки розібрано, збудовано сцену. В іншому кінці залу — кінобудка. До початку сеансу ціла година, а перші ряди вже зайняті підліт­ками, дітьми. Гамірно, голоси збуджені, жваво обгово­рюється фільм.

Біля сельбуду ні Лесі, ні бухгалтера. Не видно нікого й біля каси. Хлопчаки заглядають у кінобудку, готові виконати будь-який наказ механіка. Зовсім недавно, здається, серед них був і Павло. У кіномеханіка Мешко­ва цікава звичка — все пояснювати самому собі вголос: «Беремо мінусовий дріт і включаємо сюди, беремо плюсовий... Тепер перевіримо динамо». Так його вчили, певно, на курсах, і він строго дотримується цього поряд­ку. Приохочував до своєї професії і Павла.

Чепель спустився в сад. Уже смерклося, хто там си­дить на лавочках попід деревами, здаля не розпізнаєш. На ближній — самі курці. Блискотять вогники цигарок. Далі притихла якась парочка. Ще далі — знову двоє. Павло попрямував у глиб саду — до альтанки.

Зататакав моторчик, спалахнули лампочки: на схо­дах, за вікнами сельбуду. Павло зупинився поблизу альтанки і завмер. Краш;е б не світили... Він побачив Лесю і Сурженка. На колінах у бухгалтера і зараз ле­жить шкіряний нерозлучний портфель.

Леся зробила такий рух рукою, неначе хотіла закрити лице.

Побачила вона, звичайно, що хтось наблизився, але хто — навряд чи впізнала.

«Брехав. Усе брехав Микола про сварку між Лесею і батьком. Запевняв, що Сурженко Лесі не потрібний. А в них, бач, повна згода, — аж ціпенів Павло. І згадавши, як швидко повернулася Наталка нині з хутора, він аж тепер подумав, що вони, може, бачилися з Лесею. Тож по­ведінка Наталки зрозуміла,— Гуляй собі хоч до ранку».

Ні, Павло не обізветься. Не принизиться, не підгляда­тиме, хоч ниє в нього серце і сверблять кулаки, А На­талка теж хороша. Не сказала йому правди. Попе­редила б. Так ні... Кому ж вірити? І Микола Лісовий, і Наталка невідомо заради чого приховують від нього те, про що вже знає, мабуть, усе село.

На другий день Павло працював мов не своїми рука­ми. Був і не дуже обережний, бо, ремонтуючи у ткаць­кому цеху пристрій для регулювання нитки, зопалу крутнув ключем так, що рука зірвалася, — до крові збив кісточки на пальцях. Довелося йти в медпункт.

Блідий, з перев'язаною правицею сидів Павло в буфе­ті. Аж тут — і Наталка.

— Як же це ти, Павлусю? Хіба можна бути таким не­обережним? — співчутливо дивилася на забинтовану руку. І мало не плакала. — Хіба можна?..

— Можна, як бачиш! — відповів грубо.

Наталка ще хотіла запитати про щось, але стрима­лася. І все ж, зітхнувши, поцікавилася:

— Будеш тепер на бюлетені?

— Іди собі, Наталко. Дай спокій. — Йому хотілося чомусь полаятися з нею. Однак угамував себе.— Ага, я й забув: за мною — борг. Скільки я винен тобі? Карбо­ванець? Два?

— Не розумію. Про який борг ти говориш?

— Ну, прала ж мені сорочку, прасувала...

— Ти що, здурів? — ображено стисла губи, подиви­лася на Павла. А він, бачачи, як уплинули на дівчину його слова, з безглуздою впертістю повторив:

— Скільки, питаюся, винен? — І поліз у кишеню по гроші.

Здавалося, ще трохи — і Наталка на його зухвалість відповість теж зухвалістю. Але їх очі зустрілися. І дів­чина ніби схаменулася. Слів, що готові були зірватися з її уст, так і не вимовила. На мить завагалася. Потім, нахиливши голову, пішла помалу з буфету.

І він одразу охолов. Знав, що зганяє на ній злість, більше ні на кому. Але не жалів Наталку, а тільки дивувався її витримці.

Від роботи Павла увільнили на два дні. Нехай гоїться рука. Але Юхим Рогов — за штатом він був інструк­тором фабзавучу — перестрів його біля медпункту.

— Постраждав, кажеш? З ким не буває. Але ж за тобою боржок. Не забув, що мусиш здавати норму ГПО? Стометрівку зможеш пробігти?

— Оце зараз?

— А що? Стадіон — поруч: на заводі «Здоров'я трудящим». Здаси, потім — на всі чотири.

Павло поворушив пальцями,

— Болять?..— зрозумів його Рогов.— Головне — но­ги цілі. Стометрівка — це ж суща дрібниця. Ходімо, браток, усе буде гаразд. — Юхим нахилився, ляснув Павла долонею по нозі.— Ого, уроджений спринтер! Словом, на тренування за мною — кроком руш!

«Де ти взявся на мою голову?» — Павло плентався неохоче позаду. До них по дорозі приєдналося кілька хлопців і дівчат у спортивній формі.

Виробничі приміщення сусіднього заводу виглядали дуже скромно: одноповерхові, схожі на пакгаузи, будів­лі без будь-яких ознак механізованого обладнання всередині, без високих труб, електротрансформаторів. Заводський двір відгороджений низеньким парканом, за ним — стадіон. Займав таку приблизно площу, як і той пустир, де Павло «здобував» «Ворошиловського стрільця».

Дівчата і хлопці переодягалися, міняли взуття. Тіль­ки Павло в своїй звичайній одежі. Юхим хотів його виручити, запропонував свої спортсменки, але на Пав­лову ногу вони не налізли.

— У древній Греції бігали босими, — заспокоїв Павла Рогов. — Ось ця дівчина буде сьогодні твоїм тре­нером. Тоня Кіцелло.

«Ну й прізвище!»

Невелика на зріст, уся ніби виточена, на місці не встоїть, крутиться туди-сюди пританцьовуючи.

— Чого це тобі припекло з хворою рукою бігати? — поцікавилася.

— Готуюся до велопробігу. А часу мало.

— Добро! На серце не скаржишся? — Тон у дівчини занадто офіційний, видно, звикла до своєї ролі.

— Серце в порядку, — відповів Павло чітко, немов рекрут.— До лікарів не звертався поки що.

— Добро! Почнемо із стометрівки. Це, до речі, моя дистанція. Я зараз побіжу, а ти не лови гав. Придив­ляйся, як треба тримати руки, голову. Звичайно, у кожного спортсмена виробляється свій стиль, але є якісь спільні правила, вимоги. На стометрівці треба миттю одриватися од землі, летіти. Скомандуєш мені: «При­готуйсь! Старт!» Я побіжу. Потім візьмемо в Юхима секундомір.

Тоня наблизилась до білої смужки, присіла.

— Ну, командуй.

Приготуватись — старт! — неквапно якось вимо­вив Павло.

Дівчина все ж зірвалася з місця, як вихор. Ноги її ми­готіли з блискавичною швидкістю, і важко було зафік­сувати мить, коли торкаються землі. Бігла вона й на­зад, але вже не поспішала.

— Тепер спробуй ти.

Павло озирнувся. Ніхто не байдикував на стадіоні, ніхто не сидів. Стрибали, крутили «сонце» на турніку, перекидалися через голову на зеленім футбольнім полі. Це підбадьорювало і його.

Скинув черевики, вийшов на доріжку в самих шкар­петках. Тоня присіла поруч, показуючи, як слід відштов­хуватися.

Дала старт.

Хвора рука щеміла, і він трохи розслабив пальці. Все перед ним замерехтіло, попливло на нього. І ось уже під ногами — фініш. Та розігнався так, що інерція понесла його далі.

Молоденька тренувальниця зустрічала його з біль­шою зацікавленістю, ніж тоді, коли давала старт.

— Як твоє прізвище, кажеш? Чепель? Ну, Чепель, танцюй! Юхиме! — загукала весело. Потягла Павла за собою до турніка, де стояв Рогов. Раділа, наче власно­му успіхові. — На ГПО він здасть. І без моєї допомоги, Чуєш, він бігає як бог!

— Не заважай,— відмахнувся від неї Рогов. — Ба­чиш, у мене подвійне сальто вимальовується. Ще трохи. А про Чепеля... Візьми ось секундомір і скажеш резуль­тат. Отоді видно буде.

— Добро!


Через півгодини дівчина повідомила Рогову офіційно;

— Дванадцять і три десятих...

— Стометрівка? Що ж, цілком задовільно.

— Він ніколи досі не бігав на стадіонах.

— Кожен так говорить.

— А як справді не бігав? Такий результат для новач­ка багатообіцяючий, сам розумієш.

Домовилися й про день, коли Павло прийде здавати норми ГПО офіційно. Почувши Тонину пропозицію записатися до секції легкої атлетики, Чепель запереч­ливо похитав головою.

— Мене вже й так охопили — нема коли вгору гля­нути. То збори, то підготовча група робітфаку. На поїзд біжу швидше, ніж оце на стадіоні.

— А я думала — ти з гуртожитку.

— Ордер, спасибі, видали, а місце ще треба чекати.

— Для хорошого спортсмена начальство зробить виняток.

— Який же я спортсмен?

— Будеш ним, як захочеш. От пробіжи стометрівку за одинадцять секунд, а ми в газеті тебе розхвалимо. Мовляв, наша надія.

«Надія» — він згадав давнє і весело посміхнувся.

Масова підготовка і здача на значок ГПО відбувалася щовихідного, і Тоня порадила Павлові частіше відвіду­вати стадіон, регулярно тренуватися.

Вночі у батька розболілися зуби. Чим тільки не лі­кував їх, прикладав ладан, полоскав рот самогонкою, зав'язував щоки хустиною, курив цигарку за цигаркою, згадавши давню пораду Яна Дзеніса: отрута, що є в тютюні (нікотин), біль убиває. Ледь розвиднілося, Надія побігла по Дмитра Васильовича — єдиного представни­ка медицини в Гуляйгорі. Та фельдшера не застала. Павло увесь час крутився на подвір'ї, щоб не чути, як стогне і лається батько. «Коли не везе, то не ве­зе»,— співчував і хворому, і матері, що не знаходила місця. І треба ж — у вихідний день. Павло покликав Дзеніса.

Хворий зустрів латиша насторожено, трохи притих.

Сусід ні про що не розпитував, все було йому зрозу­міло. Давно мучать зуби Івана Чепеля. Подумав трохи, далі попросив грубу нитку, набрав у кухоль чистої води і підставив Павлові руки. Мив старанно, тер з ми­лом і знову мив. Мати в приготування не втручалася.

— Один вихід, — сказав латиш, — вирвати зуб.

— А може, Дмитра Васильовича дочекаємося?

— Нема коли чекати.

Колюча, гостра щетина густо засіяла батькове лице, очі запали. Сидів біля вікна і хапав ротом повітря. Стог­нав і скрипів зубами, був у такому відчаї, наче хотів, щоб усі його зуби викришилися.

— То як, Іване Михайловичу? Уперьод? — запитав Дзеніс, показуючи батькові нитку.

— Ой, не муч. Рви,— простогнав Чепель.

— Тоді слухай мою команду. Руки по швах і не смій піднімати. Ану, котрий? Ширше, ширше роззявляй рот, не бійся. Ага, дупло бачу. Ага, хитається.

— А-а-а...— шарпонувся батько.

— Тримай тата, Павле. Не затуляй, не затуляй, кажу тобі, рота. Я ще похитаю.

І рвонув просто пальцями, без нитки. Павлові зро­билося солоно в роті, неначе його мордували, притис батька до себе, щоб той не вирвався. Але це вже було зайве.

Іван Чепель таки смикнувся, сильний, мов кінь, штовхнув Павла, ухопив Яна Дзеніса за руку.

І все затихло.

Після паузи Ян запитав:

— Горілка є?

— Є трохи.

— Несіть, Маріє Миколаївно. Нехай він добре рот прополоще.

Мати подала пляшку. Батько набрав повний рот, за­булькав. Потім нахилився й виплюнув.

— Тепер ще разочок,— мовив Дзеніс.

На цей раз хворий обійшовся зовсім маленьким ковтком: нема дурних добро переводити.

«А він не такий уже й кволий, наш батько, як мені здавалося»,— подумав задоволено Павло.

Гуляйгірська земля, тільки ступить на неї, бере Павла у полон, своє нашіптує. То про батьків, то про Лесю. Тяг­не в недалеке минуле, у шкільні роки.

...Варили всією школою кашу в лісі. Леся збирала хмиз і складала йому на руки. Раптом як скрикне — здоровенний жук-рогач учепився їй у волосся і гуде, гу­де. Довго виплутував Павло рогача, а дівчинка терпляче стояла перед ним, нахиливши голову. Того рогача він хотів задушити, але не дозволила. Hexaй собі живе. І ще їх багато було у лісовій кульмі, ціла компанія. Прийшли за горіхами. Однак до них уже тут хтось побував — не густо на гілках. Тоді він пообіцяв: «Натраплю на щед­рий кущ, покличу отак: одудуд, одудуд". І таки справ­ді знайшов кущ, і Леся прийшла на його голос. Вилущу­вала собі лусканчики. Чи догадувалася, що він і небо їй прихилив би отак, як оцю гілку?

Скоро за хутором прокинуться білі гриби, а там і опеньки. Та він туди більше не піде, нема чого йому ро­бити в Лесиному лісі. Нехай той інший збирає. Павло бачив зблизька молодого бухгалтера. Хлопець як хло­пець. Чванькуватий трохи, та ще з портфелем. «А може, справді я не вартий такої дівчини? — подумав.— Як і чим завоювати право на довір'я до себе? Он поруч слю­сарить Семен Римар — робітник, як і я. Але про Римаря пишуть у газетах, розповідають по радіо. Як про слюса­ря і про відомого майстра стокліткових шашок, він пре­тендує на звання чемпіона республіки. Ну, нехай Римар трохи старший, нехай, але ж Гриша Грицай — мій ро­весник. Разом сиділи за партою, разом мріяли про май­бутнє. Гриша казав, що піде вчитися далі, на робітфак, і він це зробив. Скоро студентом буде. А я? Даремно гні­ваюся, виходить, на Дениса Лісового, на Лесю. Гніватися насамперед треба на самого себе, бо жити лише для того, щоб їсти і пити, мати сякий-такий одяг,— це ж дуже мало! Подумати, чого треба від життя, крім отієї любові, що не дає спати! Мій батько колись залишив усе, навіть мене малого, воював проти кайзера. А латиш Дзеніс бився за волю в чужій Росії і залишився тут на все життя. Коля Руднєв помер героїчно за владу Радян­ську, вимурували йому пам'ятник навіки».

Павло ще не знає, ким йому бути, яку стежку в житті обере, але як хочеться довести всім, що не гірший за інших — за того ж Сурженка. Помиляється Денис Лісо­вий, пророкуючи йому жебрацьке життя! Зітхає Павло: не скоро це буде, ой не скоро. А тим часом з Лесею не він, а Сурженко.





Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

Схожі:

Радянський письменник iconРадянський письменник
Художественная ткань повестей и рассказов от­личается яркими портретными характеристика­ми острым сюжетом
Радянський письменник iconПлан-конспект Народився 3 квітня 1918р в с. Ломівці, в передмісті Дніпропетровська
Народився видатний украЇнський радянський письменник, літературний критик, громадський діяч Олександр (Олесь) Терентійович Гончар...
Радянський письменник iconРадянський письменник
Здано на виробництво 14/I 1957 р. Підписано до друку 29/iii 1957 р. Формат 70×92/32=53/8 физ друк арк ум друк арк. 6,18 обл вид арк....
Радянський письменник iconНаш край в романі Іллі Еренбурга «Хуліо Хуреніто» Видатний радянський письменник І публіцист Ілля Григорович Еренбург
Еренбург (1891 —1967 рр.) був людиною цікавою, складної долі. В 1905—1907 роках він брав участь у роботі підпільної більшовицької...
Радянський письменник icon1920 – 2007 Герой Радянського Союзу, радянський офіцер

Радянський письменник iconІ група «Краєзнавці»
Політичний діяч, радянський дисидент, журналіст, один із засновників Народного Руху України
Радянський письменник iconГоголь М. В. український письменник?
Актуальність проекту полягає у тому, що Гоголь довгий час вивчався лише як російський письменник, хоча зв’язок із Україною митця...
Радянський письменник iconНаталія звольська
Олексі́й Архи́пович Лео́нов — радянський космонавт, перша людина, яка вийшла у відкритий космос
Радянський письменник iconШкварніков Петро Климентійович
Радянський, українский генетик, селекціонер, дослідник мутаційного процесу у рослин, викладач І організатор генетичної науки
Радянський письменник iconІ письменник» «Зачарована Десна»
Тема о. Довженко – видатний український кінорежисер І письменник. «Зачарована Десна». Великий І чарівний світ дитинства у «Зачарованій...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка