Радянський письменник



Сторінка3/10
Дата конвертації05.02.2018
Розмір2.27 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

Розділ шостий
«Хто б подумав, що доведеться бути без Людвіга?" — думає Павло, натискаючи на педалі.

Уперто день за днем наставляв їх австрієць, показу­вав, як розбирати й збирати велосипед, ремонтувати колеса, клеїти шини. Для успіху пробігу головне - фі­зична витривалість. Умій розподілити свої свої сили, не ламати графік за будь-яких метеорологічних умов. Із стадіону вивів їх на вулиці міста. Щоб звикли. І шапочки в'язані з козирками, і викладка за пле­чима, і шкіряні футлярчики на рамах із запасними деталями — все це його турбота. Навіть червоні пра­порці.

— О, рот фронт!

Павло не забув, як Людвіг, ставши по команді «струн­ко», затягнув пісню, мелодію якої знали добре на фаб­риці, вважали своєю:


Приціл перевір,

Щоб не схибив в бою.

Вперед, пролетарю,

За справу свою!

Вперед, пролетарю,

За долю свою!
Поверталися з велосипедами на фабрику трамваєм. Праворуч — широкі, рівні алеї Лісопарку, ліворуч - аероклубівський аеродром, на ньому саме приземлялися парашутисти. Водій зупинив трамвай, дивився в небо, як зачарований. Висипали на вулицю й усі пасажири. Білі куполи колихалися в небі. А в зеніті гудів важкий літак з червоними зорями на широких крилах, сяяло сонячне глибоке небо. Одного парашутиста, здавалося несло на дорогу. Павло затривожився, аж руки розста­вив, закричав:

— Дріт!.. Дріт!.. Обережно!

Фігурка все збільшувалася. Видно стало вже й лице і те, як, учепившись руками за лямки, людина силкува­лася спрямувати парашут уздовж паркану. Павло навіть заплющив очі: йому здалося, ш;о ось парашутист зачепиться ногами за дріт.

Радісні голоси раптом залунали навколо — все гаразд!

Біле шатро пригасало зовсім близько. І стало видно, що на парашутистові військова форма, в руках кара­бін. Нарешті десантник виплутався з шовкових строп, пробіг кілька метрів і припав на коліно. Наготував зброю, наче хотів бій вести.

Та ось у центрі аеродрому спалахнула червона раке­та, почулася команда. Зібгавши шовковий купол, десантник швидко запакував його у свій ранець, побіг.

У трамвайному вагоні схвильовано обговорювали подію.

— Убийте мене, щоб я з парашутом стрибнула, — мо­вила гарно вбрана молодичка, кокетливо поглядаючи на свого сусіда, військового з двома кубиками.— Ні за які гроші.

— А я наважився б і без грошей,— обізвався огряд­ний, чолов'яга у залізничній темній формі, нагадавши Павлові Черникова.— Цікаво все ж таки переконатися, чи ти не боягуз. Для самого себе.

Ці слова: «Для самого себе» — запам'яталися...

Вже давно їдуть вони по землі російській, гуде широке шосе. їх обганяють машини, навантажені дарами щедрої осені; насипом — картопля, цукрові буряки, за високими бортами — білокачанна капуста, кавуни смугасті, крутобокі. Кожен як намальований. Тільки теплого літа виростають такі красені. І будинки, і сади­би обабіч шосе — як і на Україні: колодязі з корбами, журавлями. Квіти за парканами: мальви, чорнобривці, вже й айстри зацвіли. І дерева — шевченківські тополі, віковічні верби з могутньою статурою, кучеряві берези. Нічим не відрізняється природа від гуляйгірської. Бі­жать та й біжать упритул до зелених смуг накатані воза­ми, утоптані худобою грунтівки. Хороша, бистра шту­ка велосипед, а все ж згадується йому з більшою приєм­ністю звичайний віз. Від Гуляйгори до столичного Харкова вісімнадцять верст. Ще підлітком возив Павло колгоспну пшеницю, виконував першу заповідь. Чер­вона валка! Справді, обоз цвіте червоним, бо над коло­нами — прапори і гасла. Хлібоздача — завжди свято. Біля кожної садиби — статечні, сивоголові люди, діти. А он і молодиця з немовлям на руках вийшла, подиви­лася не неквапливих коней, ніби сповнених гордістю, що везуть хліб, новий урожай! Вгадує, з якого колгос­пу—з далекого чи близького. Перший раз тоді йому довірили коня. Мішки носити дорослі допомагали. А в наряді записали — їздовий Павло Чепель.

Запашний дух молодого хліба ні з чим порівняти, ли­не він над полями, над шляхами з ранку до вечора, як іде хлібоздача державі. І ш;е довго потім супроводжує тебе, як вертаєшся з елеватора, та й протягом усього життя в душі. Павлові супутники нинішні — Кубрак і Солод — хліборобського роду-племені.

Дорожні знаки зустрічаються все частіше, нагадують, що скоро велике місто. У надвечірній сутіні височать труби промислових підприємств, гудуть над головою залізні підпори з мереживом дротів. Тимофій Солод, який їде попереду, нажимає на педалі, крутить швидко. Доводиться і собі... Павло виймає годинник. Батьків, Не сказав Іван Чепель, що дарує. Віддав, та й усе. Зви­кай по годиннику жити, робітничий клас!

О, вже когось зустрічають. Може, їх? Так і є. На вело­сипедах. Одягнені в юнгштурмівки — ще їх називають «тельманівками». Мода КІМу.

— Комсомольський привіт молоді Радянської України!

Четверо харків'ян відповідають дружно:

— Комсомольський привіт молоді Радянської Росії!

Біля пам'ятника Володимиру Іллічу розпочався мі­тинг. Слово надається Павлу Чепелю.

Уперше в житті на такій трибуні, перед незнайомим людьми. їх багато. Усі такі ж молоді, як і він. Більше хлопців. Дівчат мало, вони з квітами в руках.

Серце б'ється в такому ритмі, наче оце тільки вийшов на берег, перепливши ріку широку.

Ночували в готелі. Кімната на чотирьох. Бєлгород­ці — люди гостинні. Чотири пляшки ситра на столику Чотири блокноти. Ручки, яких ш;е ніколи не бачили, - чорнило набирається.

— А ти молодець, Чепель. Не розгубився. Ото тіль­ки одне... Попросила ж якась дівчина: «Розкажіть про себе...» А ти ніби й не почув. Ще подумає — жо­натий!

«Тимофію Солоду, бач, смішно... А ш;о — про себе? Народився тоді-то, був спартаківцем, а потім став піонером, юним ленінцем. Геройська біографія. Аякже».

Вночі знову почав згадувати — сам для себе — те, ш;о в дитинстві чув від матері. Бо й у неї, як у кожної людини, були свої вузлики пам'яті. Свої листочки ка­лендаря.

Павло все з маминих спогадів бере: «Тікали ми з тобою, синку, від Махна. Грузли в снігу, падали. Дума­ла — впаду і не встану. І ти в снігу замерзнеш». Все по­чуте принишкло в ньому з переляку. Часто переслідував його вогонь у сні. Мати і знахарку, як малим був, кілька разів кликала виливати переполох. А. трохи згодом таки вдерлася в їхню хату банда. Кучерявий блондин у жі­ночому жакеті з великими білими гудзиками наставив матері в лице наган:

— Клади, стара, гроші і золото на стіл! Давай само­гон! Не жалій нічого для анархії. Бачиш, у нас на пра­порі — смерть!

Павлові було тоді шість років, усе вже розумів. Закляк від страху за матір.

А вона так його здивувала раптом.

— Кажете — анархія? — перепитала і наче зраді­ла. — Так у вас там десь і мій чоловік. Не чули? Чепель. Виходить, ви — свої?

— Може, й свої... Але й свої коней виводять.

— Хай виводять, як треба. Я не перечу. Ото біда, що нема в мене ні золота, ні самогону. Війна. Уже шостий рік. I хліба нема. То ви хоч назвіть свої імена. Мій по­вернеться, скажу, хто в мене гостював. Зрадіє, що прові­дували анархісти.

І подалася анархія з хати без контрибуції.

Дуже рідко бачив матір веселою, а коли згадувала цю пригоду — всміхалася. А батько навпаки — насу­плювався. Навіщо, мовляв, було про нього, чесного сол­дата, таке вигадувати.
Розділ сьомий
Обідав з Надією, пригадує. Батьки поїхали колгоспним возом на станцію: прибув, нарешті, протез, обіцяний соцзабезом ще в позаминулому році. Отож, почав із сестри: показав ордер на гуртожиток. Оглядала його і так, і сяк. Мовчала.

Павло сам набрав собі гарбузової каші, тільки молока не знайшов.

— Хазяйко! Ти що, заснула? З чим їсти її?

— Цукром посип. Ой, Павлику! Це я у твоїй кімнаті поселюся?— відчинила широко двері.— Чуєш, у мене все в ній буде інакше.— Стала на порозі кімнати, вго­лос розмірковувала.— Дивися, ліжко пересуну сюди, а шафа стоятиме тут. Ще якби столик маленький посере­дині. Як у Лесі. А на стіні — моє фото. Оте, що всім по­добається, збільшене.

Йому було і смішно, і гірко.

Допомагала Павлові готуватися в дорогу. Разом спу­стили з горища сундучок. Старенький, але ще досить міцний. Служив Чепелю-старшому, як був той солдатом, а тепер хай послужить молодшому. Павло обтер його мокрою ганчіркою зверху і всередині, стукнув, де треба, молотком. Сухе дерево загуло, як бубон.

Рипнули двері, увійшов батько.

— У похід збираєш братика?— звернувся до Нa­дійки.

— Не в похід, а в гуртожиток. Кімнату ж залишає мені.

— Ага... розпорядилися вже. Черга дійшла твоя на гуртожиток, чи як?— запитав у Павла.

Павлові приємно розповісти, як то витанцювалося. Ним на фабриці задоволені — в цьому головне. Навіть значок «Ворошиловського стрільця» показав. Надія


— Хрест Георгіївський, а не значок.— Батько береж­но тримав свою нагороду на долоні, як коштовну річ. — Оце такий. На честь Георгія Побідоносця, з чистого срібла.

— Хто ж тобі дав його, тату, цар?

Старший Чепель дивився на дочку поблажливо, потім перевів погляд на сина, усміхнувся.

— Вручив мені «Георгія» на полі бою його превос­ходительство генерал Брусилов Олексій Олексійович.

— Ви тоді за царя, виходить, воювали?— дивува­лася,

— Проти німців воював, а не за царя. За Росію.

Заторохтіло у дворі: мати зачиняла ворота. Худень­ка конячина протюпала мимо вікон і зупинилася. На візку — поклажа. Щось вузеньке, довге, схоже на труну.

— О, нога моя приїхала,— невесело мовив батько. — За неї «Георгієм» розплатилися.

Увійшла мати. Пов'язана чорною хусткою, наче і справді зібралася на похорон.

— Іди, Йване, розраховуйся з візником. У мене не бере. Як почув, що то в упаковці, відмовився від гро­шей.— Побачила сундучок на лаві, Павла заклопота­ного, впала тінь їй на обличчя, затуманила очі.—О боже! Що це таке, Іване?

А батько відповів спокійно:

— Нічого не сталося, Маріє. Горожанином буде твій син. У Харкові житиме. Ото й усе.

— Облиш. Не те говориш, Іване,— не зовсім вірила чоловікові.— А сундучок? Кращого нічого не знайшли для сина?

Павло, щоб спрямувати розмову в інше русло, на­гадав:

— А з візником так ми і не розрахувалися? Он він уже виїжджає з двору.

Батько узяв під руку милицю.

— Чув же, грошей не хоче. Гукнути хіба? Нехай роз­говіється. Скоч за ним, Павле.

Поки кришили цибулю та огірки, батько з візником у дворі розпаковував ящик. Павло вийшов до них. Батько акуратно кліщами витяг цвяхи, щоб дощечок не роз­колоти. Вони для нього були ніби дорожчими за те, що в ящику. Під шаром стружки знайшли мішечок бре­зентовий з інструментом і запасними гвинтиками, шай­бочками, гайками.

Протез лежав на дні, загорнутий у папір.

— Важчий за мою дерев'яну,— мовив похмуро батько.

Понесли в хату. Розгорнули, поклали на лаві. Мета­леві суглоби блищали нікелем, як шишаки на двоспаль­ному ліжку. Жовта шкіра на залізному сухожиллі рипіла й піддатливо вигиналася разом з ним. Реміння пахло військовим спорядженням.

Їздовий Максим Тополя, недалекий сусід, чухав лису голову, шморгав носом, оглядав протез. Заходив то з того боку, то з того, але руками доторкуватися остері­гався. Іван Чепель щось там необережно натис, нога заворушилася, зігнулася в коліні. Максим злякано од­сахнувся.

— Дорога, видно, штука,— покрутив головою згодом, аби не мовчати.— Самої шкіри пішло он скільки.— І хльоснув себе пужалном батога по халяві. Ні, фабрич­на нога не сподобалася Максиму Тополі, хоч, видно, обі­йшлася в копієчку.

— Прошу до столу,— покликала мати. І як тільки одійшли од лави, метушливо накрила протез благень­ким ряденцем.

Так він і пролежав на лаві до пізньої ночі. Інші кло­поти забрали увагу матері, батька: збирали Павла. По­клали йому в сундучок штани вихідні, найновіші, дві сорочки, рушник. Шкарпетки Надія нашвидку випрала й засунула в піч, щоб швидше висохли, бо треба було ще й полатати. Подарувала братові своє маленьке дзеркаль­це, одрізала півкуска пахучого мила «Букет моєї ба­бусі». Ниток намотала у запас — білих і чорних, батько підказав. Загорнули в папір ложки — столову і чайну, виделку, ніж найпохватніший— вузьким різаком. З великої скрині, де берігся посаг ще материн дівочий, витягла біле простирадло.

— Подушку візьмеш? Одну чи дві?

— Куди їх... Досить однієї — маленької.

— Пухову бери. Ще тільки до половини напакували, поміститься. Завидна штука сундучок солдатський!

Ледве засіріло небо — Павло вже на ногах. А мабуть, і не лягала. Біля печі клопочеться і дивиться, дивиться на Павла, аж йому моторошно.

Сундучок на замку. Окремо в торбині — харчі. Кар­топля, цибуля, часник, яблука. Трохи горіхів. Вони звер­ху й торохкотять, пересипаючись. Хотіла мати всунути й чавунчик, начищала його, терла цеглиною, та Павло відмовився.

Мабуть, голосно тпрукав у темряві Максим Тополя, бо сусіди попрокидалися. Он і Наталка вискочила боса, на ходу заплітає косу: «Хто це і куди їде? Ага, Павло».

Сундучок поклали в передку. Старий Чепель сів позаду, виставивши дерев'яну ногу, як рушницю.

Наталка одвела Надію за хату. Про що там гомоніли Павло не чув, але він бачив, як сестра пригорнула до себе Наталку і щось їй шепнула — у саме вухо. Та ніяко­во засміялася, перекинула косу через плече і, обірвав­ши білу жоржину, підійшла до Павла.

— Міг би й попередити.

— Тільки вчора все вирішилося.

— Не виправдовуйся. Тобі хотілося зникнути рап­тово — був і нема. Але від мене чого критися? Захочеш дізнатися про батьків, заходь у штопальний. Надумає мати передати щось синові — прийде до Наталки. А до кого! Оце ми й з Надією домовилися. У нас із твоєю сестрою — повна злагода. Ага, не чекав?— І щебетала, щебетала.

Павло ніби й слухав її, а думав про інше. Заклопота­не лице матері, яка стояла біля воріт, склавши руки на грудях, примусило запитати себе: чи вірно робиш, чи не рано наготував сундучок?»


Розділ восьмий
Голий до пояса, з татуїровкою на руках і на грудях хло­пець нехотя поздоровкався з Павлом.

— Так, це в нашій кімнаті звільнилося місце. Але без коменданта нічого не вийде. Тут, браток, порядочок. Побанитись тобі треба — це раз. Санобробка одежі - два. Анкеточка — три.

— А мені ж сьогодні на роботу.

— з богом. Сундучок залиш у прибиральниці. Нічого з ним не станеться. Будівельник?

— Ні, в ремонтному.

— Кадровий, значить? А ми — сезонники. Літом тут, зимою на печі. Твій папаша?— кивнув у бік старшого Чепеля.

— Угу.

— Бачу, йому з дороги відпочити б треба. То заходь­те.— І простягнув руку:— Костиря Федір.



Дошки під ногами вгинаються, риплять. Коридор дов­гий, з нумерованими дверима на обидва боки, в кінці — глухий перестінок, за ним чути дівочі голоси. В заскле­ній рамці — плакат, на ньому намальовано чорною фарбою черепаху в попівській рясі, червоною — пере­хрещено, зліквідовано на пні.
Долой, долой монахов,

Раввинов и попов,

Наука доказала,

Что нет теперь богов.


Павло пригадав — і при вході до гуртожитку висить гасло: «Релігія — опіум для народу».

Костиря, помітивши, що Павло зацікавився віршами, посміхнувся:

— Якщо в бога віриш, начувайся. Ми всі, увесь без винятку гуртожиток, поголовно — войовничі безвір­ники. Чуєш, войовничі, як і наш комендант.

— Я теж безвірник. А з деякого часу войовничий. Ось батько знає. Ледь не задушили мене богомольці.

Пішли за Костирею. В кімнаті чотири ліжка застелені, п'яте — з голим матрацом. Тіснувато. Стіл, тумбочки, вішалка. Уркоче на стіні репродуктор. У кутку — вело­сипед. Троє хлопців топчуться біля столу, нарізають хліб, ділять на порції сало, консерви.

— Увага, товариші! Нашого полку прибуло. Так як тебе, кажеш, величають? Павло? А це його батько. Не бійтеся, батько не залишається, сина під нашу опіку привіз, оце для нього й ліжко. У нас тут, папашо, кому­на. Всі свої. Цей ось молодець — братуха мій, Костиря Петро. Рідний, між іншим, хоч ми й не дуже схожі. Не дивися, що я чорнявий, а він, бачите, альбінос. Това­ришок з ножем — наш землячок, Сергій Макуха. Сьо­годні його черга нас годувати. Де хочеш розживайся. Нехай буде вовна, аби киша повна. Так, Сергію? Ну от. Привітаємо, товариші, нашого нового пожильця — фізкульт-ур-ра!

— Федя, заткнись. Набридло.— Петро глянув у вікно.— Он, дивися, сам товариш Клопотовський іде. Він тебе...

— Та ну! — не повірив Федя і відсторонив брата. - Окуляри надінь. То коза нашої прибиральниці Марини.

Старий Чепель поглядав на братів зацікавлено, навіть посміхався. Підтягнув мішок ближче, поставив біля себе. Не поспішаючи, розв'язав. Пошарудів у ньому рукою — зверху були горіхи.

— Вгощайтеся для знайомства. Звуть мене Іваном Михайловичем. От що я вам скажу: хлопці ви дружні, бойові, не дасте собі, як то мовиться, в кашу наплювати. Я й сам таким був, І Павло мій... Одне слово, я у казар­мах та окопах прожив з чотирнадцятого по двадцять перший. Слава богу, пройшов усі труби, чи як там.

— Тільки не «слава богу»,— перебив його молодший Костиря.— Казав же вам, ми всі войовничі безвірники. За такі слова товариш Клопотовський накладає штраф. Бог, боженята, божа матір, діва Марія, як і всякі там і чорти з янголами і янголятами, в гуртожитку суворо заборонені. Навіки! Великдень, різдво, спаса, Івана Купала і прочая, прочая для нас не існують. У такі дні ми білимо, миємо, фарбуємо, співаємо «Долой, долой монахов». Оце вашому Павлові треба зарубати собі на носі. А зараз — нам пора. Шкодую, не маю часу на встановлення повного взаєморозуміння.

Прихопивши по двоє яблук і по півдесятка горіхів з Чепелевої торбини, безвірники пішли, забравши з собою і Павла.

Іван Михайлович залишився — треба ж дочекатися коменданта, познайомитися, побачити, що воно за люди­на, почути, скільки беруть з постояльця за місце, чи стереже хто гуртожиток, чи є де їжу варити. Знав, Марія Миколаївна обов'язково про все розпитуватиме, а що він скаже, коли не поговорить з місцевим начальником.

У кімнаті сидіти самому було якось незручно, і тому він поніс табуретку на двір.

Сонце вже добре припікало. Біля дверей у пилюці купалися горобці. Чорний кіт-ледащо підповзав до них по-пластунськи, але не спішив, наче грався. Мружився тільки та час від часу жалісливо нявкав: собі співчував чи їм. Одинокий дуб з порепаним стовбуром розкинув богатирську розкішну крону, всіяну жолудями. В думці Іван Чепель порівнював його з людиною-патріархом. Отак само сіється по землі рід людський. Старе від­мирає, молоде росте від нього, вкорінюється, набирає сили, живе. Думав і про Павла. Це ж він — його, Івана Чепеля, жолудь. «А чи будуть з тебе, сину, люди?»

Фуркнули, прошелестіли над головою горобці — всі разом. Хтось налякав їх. Чепель підняв голову. Перед ним стояв довготелесий чолов'яга в толстовці з попе­лястої грубої матерії, зовсім голомозий. Увесь він якийсь сухий, наче в'ялений, череп вузький, видовже­ний, на самій маківці — картата тюбетейка. Це згори. А знизу — все на інший манер: галіфе, хромові чоботи, шкіряний пузатий портфель під рукою.

— Ви хто будете? — Чолов'яга приглядався до ран­нього відвідувача.— Когось шукаєте?

— Коменданта чекаю. Товариша Клопотовського.

— Я комендант.

Чепелю здалося, що десь він уже й раніше зустрічався з таким-от чоловіком, чув ніби голос його. Клопотовсь­кий гугнявив, наче в горлі у нього пищик з жовтої акації, яким люблять бавитися діти.

Почувши від Чепеля, хто він, звідки, чого приїхав, Клопотовський одразу пом'якшав.

— Є. Є таке розпорядження товаришки Вільхової. Вашому сину пощастило. В цьому році туго, а бач, від­дали йому перевагу. Дякуйте товаришці Вільховій, вона — місцевком, а він вирішує. І Тюриній. Заслуже­ний, мабуть, ваш син? Демобілізований червоноармієць?

— Буде червоноармійцем років через два.

— Чому ж така йому увага? В сорочці народився, не інакше. Може, тому, що батько — інвалід. Уявляєте, я вже немолодий, а й досі без квартири, хоч і комендант.— Потім перепитав, з якого села Чепель.— О, з Гуляй- гори? — Клопотовський уважніше подивився на Чепе­ля, на його дерев'янку.— Бував і я там. На ярмарку. Але то вже давно, тепер про ярмарки і не чути.

— Не такі великі, але бувають.

Комендант запросив Чепеля в конторку, взяв у нього Павлові папери.

— Вступні членські внески зараз заплатите? — за­питав Клопотовський.

— Які це — вступні?

— Я три книжечки синові одразу випишу: буде він членом Міжнародної організації допомоги борцям революції — раз, войовничим безвірником - два і другом дітей — три. Зветься «ДД». Кіоск бачили при вході? З вікна торгує. То від «деде». Не буде у нас сто­процентного охоплення, не буде й кіоска. Словом, з вас по десять копійок вступних і по п'ятаку членських. Всього сорок п'ять копійок.

Олівець брав комендант усією п'ятірнею, а коли рахував гроші, Чепель помітив: у нього пальці не роз­гинаються. Водив олівцем, як швець ножем, літери ви­ходили незграбні.

Комендантові захотілося показати батькові майбут­нього постояльця й інші кімнати. Повів у червоний куток, в туалет, підвал з паливом, похвалився тим, що на кожне ліжко є по два комплекти білизни, запасні байкові й ватяні ковдри. Заганяв зовсім Чепеля, забув, що той без ноги. Хотів ще похвалитися кіоском, який торгує від «деде», але на його стукіт віконечко так і не відчинилося. Та й крізь вікно було видно, що товариство «Друзі дітей» достатньо постачає гуртожитку пиво і квас, махорку, цигарки, недорогі цукерки, пудру, тройний одеколон і навіть губну помаду. Найприваб­ливішим для Івана Михайловича Чепеля було, звичай­но, пиво, оті зелені пляшки «Нової Баварії», як навмис­не, вишикувалися на виду, викликаючи і в Чепеля, і в Клопотовського нестерпну спрагу. Іван Чепель по­думав, що «Друзі дітей» — це добре, а власний мішок надійніший. І признався комендантові, що приїхав не з пустими руками. Хвилин через десять вони вже сиділи в тій самій кімнатці, де мав жити Павло. Сальце, пиріг, огірки... Сповнений комендантської гідності, Клопо­товський відклав набік свій портфель, кахикнув і взявся до трапези.

Надвечір повернувся Павло. Застав батька в гурто­житку ніби розімлілого. Ліжко було вже застелене, на тумбочці лежали новенькі квитки трьох добровільних організацій, до яких записав Павла Клопотовський. Під ногами м'яко лежав килимок: його зранку не було.

— Не дрейф, синок! Житимеш у Станіслава Мико­лайовича, як у бога за пазухою. Він тебе в обиду не дасть.

— У якого Станіслава Миколайовича?

— Таж у Клопотовського.— І, трохи знизивши голос, похвалився: — Ми з ним — во! Нерозлийвода! Ну, голова моя спокійна. Хороша людина комендант, розум­на, дарма ш,о... То не твоє діло, Павле, звідки я його знаю. Не скажу. Та й не треба тобі.— Думки в батька ніби трохи плуталися.— Ні, брат, ти людині в душу дивися, а не на мундир чи на рясу. А то ми...— Озир­нувшись на хлопців, які один за одним уходили в кімна­ту, батько замовк. Пригладив свій боксерський чуб, став застібати сорочку, бо досі сидів розхристаний.— Чуєте, парубки? Я Павлові указаній даю, але й вас торкається. Клопотовський добра всім хоче, а сам щастя не має. Жаліти таку людину треба, шанувати.— Він немовби щось знав, ш;ось морочило йому голову, та була, видно, й осторога, і вона брала верх, не дозволяла Івану Чепелю бути з чужими хлопцями і з рідним сином одвертим до кінця.— Як тебе, кажеш, звати? — звернувся до хлопця з татуїровкою, балакучого будівельника, з котрим роз­мовляв уранці.

— Ну, Костиря Федір...

— Ти ніби за артільного старосту тут? Так мені здало­ся. Гляди, пильнуй порядку, Федоре! Я і тобі, і вам усім батько, і це мій приказ.

— Тату... ви усі поїзди пропустите,— нагадав Павло обережно.— Як на п'ять сорок, то вже пора.

— Трамвай довезе . А слово моє останнє до вас усіх. Один за всіх і всі за одного. Як у солдатському строю.

Павло витрусив домашній мішок, загорнув у газету. Хлопці один за одним підходили до Івана Михайловича, тисли йому руку.

— Приїжджайте ще. Ждемо в гості...

— І ми з Павлом нагрянемо у вашу Гуляйгору.

Павло довів батька до трамвайної зупинки. Підсадив у вагон, ще почув, як той ні з сього ні з того голосно за­сміявся.
Перша ніч у гуртожитку була довгою, неспокійною. То не давав заснути Федір Костиря, розповідав сусідові Сергію Макусі, як його надумали оженити. У нареченої все вже готове було, кабанчика закололи, а він, Федір, в останній день узяв та й утік... Сергій допитувався, чи красива була, скільки їй років. Відповіді дивували Павла. Коли так хвалить Федір дівчину-землячку, то чого ж тікати?

Павло Чепель натягнув ковдру на голову. Та світло ліхтаря на стовпі просочувалося і крізь неї. Час від гуркотіли автомашини, продзенькували трамваї. З ін­шого боку, з дівочої половини, долинали сплески сміху, м'які вібруючі звуки гітари. Але й тоді, як усе втихоми­рилося, Павло ще довго не стуляв очей. Непрохані думки ніби заповзялися не дати спокою. Знов постала в уяві знайома дівоча постать у світлій сукенці з важкою золо­тавою косою. «Цікаво, знає Леся, що вже ночую в Гуляйгорі?» І якщо знає, хотілося, щоб вона засуму­вала, не спала цієї ночі, як не спить він. Щоб відчула свою провину. Невже байдуже їй — є він у Гуляйгорі чи його немає?

Гнівався на Дениса Лісового, на Василя Сурженка, на Миколу — колишнього товариша.

Непомітно зовсім, помалу підступав сон. І вже не думалося, а тільки марилось. Бачив себе на дорозі за Лісопарком, де тренувався. Шелестять шини велосипе­да, вітер б'є в груди, шарпає його, але попереду — Люд­віг. Сонце сідає і червонить далекі гаї, оселі, що, мов білі гуси, пасуться на зелених горбах, а він, Павло, крутить, крутить, крутить ногами і всім своїм тілом чує, як роз­ливаєтся по жилах приємна втома і заколисує його, лоскоче, і замружуються поволеньки очі його.

Вранці умиваються пожильці не під краном, а в стру­мочку. Вода прохолодна і чиста. Відстоявся за ніч струмок, посвіжів, малесенькі жучки ожили на дні, повзають сюди-туди, залишаючи за собою ледь помітні сліди. Звідки він і куди тече?

«Який ти ще хлопчисько, Павле Чепелю».

Сергій Макуха бачить, що Павло задивився у воду і всміхається якимсь своїм думкам, одaнaк не тривожить його, чекає терпляче. Довго розтирає грубим рушником тіло, а потім підстрибує, хапається за гілляку і під­тягується, як на турніку. Напружуються жили, зби­раються в тугий клубок м'язи, ще й ще торкається під­боріддям гілляки й знову опускається.

— Серього, снідати! — гукають хлопці.— Чай хо­лоне.

Але Сергій не поспішає, жде Павла.

— Слухай, друже,— звертається до Чепеля.— Та дів­чина, що з тобою стояла вчора, твоя рідня чи просто землячка?

— Яка дівчина? — не розуміє Павло.

— Не прикидайся. Ви розмовляли біля стадіону, я ще привітався до тебе.

— Біля стадіону? Ага, Наталка. А чому ти вирішив, що вона — землячка?

— Ви ж про твоє село говорили, про батька. Я випад­ково почув.

— Сусідка моя. Разом працюємо. Хочеш — позна­йомлю?

— А не ревнуватимеш? — зазирнув у очі Сергій Макуха.— Я б у кіно її запросив...

— Який ти швидкий! Ну та добре. Приходь завтра до прохідної після роботи, тобі ж по дорозі. Але не спізнюй­ся. Наталці на поїзд. Я буду стояти з нею, а ти підійдеш.

Макуха поклав руку на Павлове плече, дякував.


Будівельники — народ сезонний. Думками вони не тут, а в селі. Повіють осінні вітри, настануть холоди — тоді прош;авай, Харків. Гості вони, хоч і зводять своїми руками житла, будують багатоповерхові корпуси під­приємств. Будують місто, а в мріях, у вечірніх розмовах залишаються селянами. Може, тому й дівчат згадують лише своїх, сільських, з ними листуються, за ними вночі зітхають. На дівочій половині гуртожитку кілька десят­ків молоденьких ткаль, прядильниць, штопальниць, а щось не дуже знайомляться з ними сезонники. Сергій Макуха — виняток. Але й він, певно, жартує.

І все ж Павло дотримується слова, пообіцяв — зробить. Може, Наталка ще й подякує. Усе одна вона та й одна. А це буде хоч з ким нові кінофільми у Харкові дивитися. В Гуляйгору привозять якісь ветхі стрічки, вони то рвуться, то зображення стрибає, і глядачі тупотять ногами: «Рамка! Рамка!» А то ще репетують: «Сапож­ник!»

Шукав Наталку, а побачив Тоню Кіцелло, знайому по стадіону, вона — ткаля. У цьому цеху чистіше й світлі­ше, ніж в інших. Під вікнами квіти. Гудуть, вицокують верстати. Нитки, нитки в натяжку, мов струни, течуть та й течуть згори, а металевий човник бігає між пас­мами, схожий на рибку. Проворні руки в спортсменки, бистрі очі. Ось Павло ще нічого такого й не помітив, а ткаля, за котрою він з цікавістю спостерігає, миттю зсукала обірвану нитку й поспішала до другого верстата.

Мабуть, відчула, що хтось дивиться на неї, озирнула­ся. Чомусь спалахнула вся — від несподіванки, чи що.

Він ще наблизився, грався накидним ключем, як жонглер.

— Скарг немає?

— А ти... роботи шукаєш?

— У вас свої обов'язки, у нас свої. Буцімто і не чула: ми, як лікарі, маємо попереджати захворювання машин. Головою відповідаємо за ваші верстати.

— Тільки за верстати? Ними цікавитеся? — усміх­нулася дівчина.— Спасибі, у мене скарг нема. А он у Галі, бачиш — у третім ряду,— не ладиться, нитку обриває

— Наряд треба виписати. Нехай подзвонить.

— Але ж ти вже прийшов...

— Ну добре, добре. Уважу. Я ж у боргу перед тобою.

Тільки через півгодини спустився в штопальний, до Наталки.

— Хочу листа передати додому. Напишу в майстерні, І знаєш — винесу на прохідну. Раніше не тікай.

— Добре сказано — "не тікай". Хто з нас тікає? Тільки в цеху тебе й побачиш...

— Запрігся я, Наталко. Тренування, курси. На значки здавав.

— Нас, дівчат, багато, а ви на особливому обліку. Ти, мабуть, і сьогодні зайнятий?

— З чотирьох до шести підсумки бесіди про Сьомий конгрес Комінтерну. До зустрічі на прохідній,—на­гадав.

Зміна кінчалася о третій, але ще довго робітники затримуються в цехах. Треба переодягтися, вмитися, біля дзеркала прибратися. Павло не дуже поспішав...

Втім, помилився — випередила його. Стояла по той бік прохідної, В знайомій зеленій кофтинці, в хромових чобітках. Оглянувшись, Павло побачив і Сергія. Хло­пець ніяково топтався в кількох кроках від них, певно, соромився.

До Наталки рушили разом.

— Ми живемо в одній кімнаті,— знайомив Павло землячку з чубатим будівельником.— Звати Сергій. Характеристикою цікавишся? Тоді слухай. Не пиячить, не палить, не... не одружений. Словом, кавалер перший сорт.— Жартівливий тон Павла не дуже сподобався Сергієві, він посміхався вимушено, з докором.

Зате Наталка зустріла хлопців веселою іскоркою в очах, на обох дивилася приязно. В тон Павлові ска­зала:

— Характеристику візьмемо до уваги. Ну, а ти на­писав батькам листа?

— Не встиг. Перекажу на словах. Мати просила гноти для гасової лампи купити, а їх ніде нема. Тобто, окремо не продають. Пообіцяв один, але не за гроші, а за сало. Десять фунтів сала вимагає. Нехай купить у неділю на базарі, я поміняю.

— Оце й усе? Важливе доручення,— зауважила Наталка.

— Я торгувався, не думай,— уточнив Павло,

— І ти за ним приїдеш? У неділю?

— Ну да.

— Усе?


— Нібито все.

— Можна тепер іти? — В голосі — іронія, в очах — нудьга.

Усе. Так просто: заради гнотів Павло призначив їй побачення. «Ов-ва, так я й повірю!»

Сергій Макуха розкрив їй свої і Павлові карти:

— Я хотів з Павлом у кіно, але він поспішає на лекцію. То, може, ми?.. Удвох веселіше.

«Ось воно що — Павлові нема коли, а цей, Сергій, наче громовідвід...»— Наталці глухо озвалася в серці образа.

Подивилася ш;е раз на Павла, він стояв розгублений, ніби збитий з пантелику суворістю Наталки, глянула на Сергія, здоровенного парубійка, наївного, простого, проте й зухвалого, здатного на примітивну змову з товаришем. І враз зрозуміла, що їй треба робити. Ні, вона їх обох провчить, не просто дасть відкоша. Обох примусить пожалкувати, що так сталося. Насамперед, звичайно, віддячить Павлові.

— Ви сер-йозно запрошуєте мене в кіно чи так, жар­тома? — запитала нового знайомого.

— Як вам не соромно?

— І маєте цілий вечір вільний?

— До самого відбою.

— Тобто?


— Двері гуртожитку зачиняються о дванадцятій.

— Дуже добре. А мій останній поїзд відходить теж о дванадцятій. Так от... Є варіант. Ви, Сергію, проведете мене зараз в Гуляйгору, Прогулянка удвох, на мій по­гляд, не гірше за кіно. Чуєш, Павлушо,— аж надто лагідно звернулася до Павла.— Ми з твоїм товаришем сходимо до Лесі в гості. Вона мене запрошувала і Вася Сурженко. Як ви дивитеся, Сергію? Менше години стільки ж назад. Так що в Гуляйгорі нагуляємося. Компанія буде чудова!

Павло заціпенів. Цього він не чекав. І від кого — від Наталки! Наталка... Вона завжди прикидалася скром­ницею, другом. А він дурень, відкрив їй свою душу. Наталка вхопилася за можливість закрутити з Сергієм, а заодно познущатися над Павлом.

Опустивши голову, Павло постояв з хвилину на місці, а потім пішов.

«Що з ним? Що сталося?» — закляк на місці Сергій. Та ще більше здивувався і розгубився, побачивши, як раптом змінилася Наталка. Тільки-но щебетала весело про Гуляйгору, друзів, з якими познайомить Сергія, а це вже перед ним ніби зовсім інша, незнайома людина. Непроникливий вираз обличчя, колючі очі, міцно стуле­ні вуста. І дивиться не на Сергія, хоч він поруч, а кудись удалину. Сергій Макуха не такий уже нетямущий. Навіть коли б нічого не говорилося в його присутності, коли б тільки отак, як зараз, повівся Павло у відповідь на Наталчин несподіваний «варіант», Сергій сказав би собі: «Стій, хлопче, не в свої сани мостишся». Так, як дивилася Наталка на Павла, поглядає часом на карточку колишньої своєї нареченої Федір Костиря. Сергій його розуміє і щиро співчуває. І Наталку тепер жаліє. Йому зрозуміло, чому вона думками не з тим, який залишив­ся, а з Павлом, якого сама примусила зникнути з очей, І трохи шкода Сергієві самого

Наталка мовчки перейшла бруковану мостову. Сергій дивився їй услід і вагався — руша слідом чи дати їй спокій.

Чи ж можна залишати дівчину саму в такому стані? На набережній мало машин, немає трамвая, але попере­ду, як іти на Леваду, ще буде Старомосковська, яка з'єднує центр із найбільшими заводами, буде вузька залюднена Плехановська і знову трамвайна траса, нарешті — станція Левада, помережена залізничними коліями, там посадка не з платформи, бо її ще тільки будують, а з землі. І, як завжди у вечірні години, тіснява й поспіх. Чи має право чкурнути від дівчини на всі чотири, бо вона, бач, виявилася з характером? Якоюсь мірою і він, Сергій, буде винен. Знав Павло чи не знав про Наталчині почуття, але якби не Сергій із своєю просьбою познайомити їх, конфлікту сьогодні не було б. Отже, і в Сергія не все в ладах із сумлінням.

Крокував спершу позаду неї, потім, як вона обернула­ся зненацька, але нічого не сказала, наздогнав і пішов поруч. Чекав нагоди, щоб заговорити, і все не наважу­вався. Заважали люди. Що, як вона серед чужих назве його нахабою? Так мовчки і дійшли до станції.

На перон випускали тільки пасажирів з квитками. У неї сезонний, йому ж ще треба постояти в черзі до каси. Він розгубився.

Не встиг оглянутися — Наталки не стало. Загубилася в натовпі.

«Щасливо доїхати»,— побажав навздогін. Сам не знав — промовив чи тільки подумав.

Павло ж з того дня обминав штопальний цех. Так ніби краще. А незабаром велопробіг — два тижні будуть у дорозі. Ні про що не думай, натискай на педалі. На трасі — нові великі міста. А там і Москва! За два тижні можна, мабуть, звільнитися від надокучливих думок. Це вони зараз переслідують його, а тоді... Наталка встигне багато над чим подумати, може, й пробачить. Зрештою, між ними не повинно бути ворожнечі, все залишиться як було, крім хіба того, що у присутності Наталки вже ніколи не згадуватиме Лесю. Не має права. Як цього раніше не розумів?


Розділ дев'ятий
«Емка» мчала по Нетечинській набережній. Ваня Куб­рак затулив собою скло бокових дверей, Павлові нічого не видно.

Поруч сидить Тимофій Солод, поблискує золотим зубом і, трохи шепелявлячи, хвалиться, що проїхати на велосипеді сто кілометрів за день — для нього дитяча забавка. Рогов погоджується з ним, але нагадує, що це ж не змагання па швидкість, а велопробіг.

— Добре було б Жовтневі свята зустріти в Москві,— мріє Іван Кубрак.

Всі — за. Але Рогов висловлює сумнів.

Тюрина зустріла їх, як домовилися, біля Держпрому.

— Спізнюєтеся, чемпіони.

— Без десяти чотири,— показує свій годинник Ро­гов.— А де ж Людвіг?

— Десь у тресті.

Через кілька хвилин знайомляться з директором.

— У неділю стартують наші хлопці, Андрію Івано­вичу,— доповідає Тюрина.— Які будуть побажання?

— Насамперед — щасливо доїхати і здоровими по­вернутися. Подорож буде цікава. Багато побачите і то — зблизька. Але ви не самодіяльні туристи - представники робітничого колективу. Харків — індуст­ріальна столиця республіки. Треба, щоб люди це від­чули. Везете зразки сукна, яке виробляємо. Це добре. Зараз його ще мало, але буде з кожним роком більше. Купуй без обмежень, без промтоварних книжок і спец­талонів.

Павлові сподобався директор тресту — ділова люди­на. Слухати цікаво.

Через півгодини вони — в комсомольського начальства.

Чорнявий, стрункий, у синьому галіфе і темно-зеленій гімнастерці військового зразка, секретар міськкому ЛКСМУ схожий на краскома. Тільки що без петлиць і без зброї. Поряд з ним біля столу кілька керівних працівників.

— У Андрія Івановича побували? Це добре. Він з перших комсомольців, учасник Третього з'їзду ВЛКСМ. Під час громадянської був комісаром агітбронепоїзда «Смерть капіталізму». А штат підрозділу на колесах зовсім скромний: два бібліотекарі, один гармоніст, один поет, один художник, дві кулеметні й одна артилерій­ська обслуги. Коли я вчився в Промакадемії, відбулася зустріч слухачів з Андрієм Івановичем. Оце, скажу вам, політбоєць! Ну, а ви, товаришу Людвіг, у вас яка особиста програма? Про боротьбу проти фашизму роз­кажете?

Підвівся Людвіг.

— Плохо говорю русский. Но товарищи понимают. Фашизм — отшень большая тюрьма делает весь мир. На­до крепко держать солидарность рабочего класса. Ком­сомол плюс соцмолодежь Австрии — отшень хорошо.
Напередодні велостарту Людвіг несподівано запросив хлопців до себе. Жив у готелі «Спартак».

Скоро п'ять. Павло не спізнився, але його вже чекають Рогов, Солод і Кубрак.

— Рот фронт! — вітається з друзями. Йому слова ці запали в душу, адже саме «Червоний фронт» переміг у Росії в тисяча дев'ятсот сімнадцятім. Чудовий приклад для багатьох народів, які прагнуть справжньої свободи. Тому й пішли австрійські робітники під червоними прапорами проти зрадника Дольфуса, проти фашизму. Шкода, не увінчалося успіхом революційне повстання воєнізованих загонів. Загинуло багато комуністів і соціал-демократів. Ті, що залишилися живими, зна­йшли надійний притулок в СРСР.

У широкі скляні двері «Спартака» входили і виходили люди. По одежі, особливо по беретах, видно — іноземці.

Під'їхала бежевого кольору «емка». У ній — Людвіг. Підніс стиснуту руку, вітаючись. У плетеному шкіряно­му кошику невеликі пакунки, яблука. Людвіг глянув на годинник.

— Не отшень опоздал? Цвай минут. Прошу...

У вестибюлі звичний готельний стандарт: фікуси, пальма. Об'яви двома мовами. У центрі на стіні — портрети Леніна, Тельмана. Килим приглушує кроки, Людвіг веде на другий поверх. Ось і його номер. На письмовому столику — фотографія: Людвіг у юнг­штурмівці і поруч молода жінка з довгими розпущени­ми косами. Між Людвігом і, певно, його дружиною — хлопчик трьох-чотирьох років. Мисливський капелю­шик з пір'їною засвідчує, що це не простий нащадок австрійської сім'ї, а юний тірольський стрілець.

Людвіг пояснив:

— Жена Анна, сын Йоганн. Они там, я тут. Фашист Дольфус делал разлуку.

Він запросив їх сідати, а сам нагнув голову під руко­мийник, пустив воду. Бризкався, фуркав. Енергійно масажував обличчя. Пирскнув із флакончика собі в обличчя одеколоном. «Шлюс!» Тобто: все, кінець.

Нарізана ковбаса, сир, масло. Пляшки пива. У кімнаті знайшлося тільки дві склянки. Людвіг посміхнувся і поставив їх перед Чепелем і Кубраком.

— Ви начинай. Но я буду немножко говорить. Одно думал, а получилось другое. Немножко обидно.— Людвіг дивився на Павла, поклав йому руку на плече.— Будешь командир. Без Людвіга. Мне — другая дорога. Два пробега — ваш и мой. Ты, Ваня, ты, Павел, пейте. Мы — вторая отшередь.

Пиво пили, а до їдла не доторкнулися.

Німе запитання в хлопців на обличчях: чому Людвіг сказав, що в нього інша дорога. Чекали пояснень.

— А на фабриці знають, що ви, Людвіг, не їдете? - стривожено запитав Рогов. І тут же додав кілька німець­ких слів, щоб той краще зрозумів його.

Людвіг заперечливо похитав головою.

— Нічогісінько не розумію. Ми до вас, командир Людвіг, звикли. Їхати без вас? Чому? Яка причина?

Людвіг трохи помовчав. Підвівся, пішов до вікна, штовхнув його. В кімнату увірвався гамір вулиці, мета­левий дзенькіт трамвая. По дротах побігли сині іскорки. В кімнаті запахло озоном. Людвіг дістав червоного кольору книжечку з кишені. Поклав на стіл.

— МОДР? Міжнародна організація допомоги борцям революції? — розшифрував голосно Рогов німецький напис на книжці.— Ми теж члени МОДРу, то що з цього?

— МОДР дал командировка.— Людвіг трохи по­думав і не закінчив фразу, почав інакше.— МОДР хотел посылать, я не хотел сказать — не поеду. «Рот фронт» нужно отшень.

— Ви що, повернетесь на окуповану фашистами землю? Концтабір — це найменше, що вас там жде! Доповіді на Сьомому конгресі у нас видані й німецькою мовою, я сам бачив у кіоску. Ви їх читали?

— О, я читал... И немецкой, и французской. Пик? Ерколи? Димитров? Читал! Возле дома Карла Маркса банда Дольфуса расстреляла командиров наших. Я - живу, я есть. Надо ехать командировка. Отпор, так у вас говорьят. Отпор делать!

Зрозуміли нарешті гарячі пояснення шуцбундівця Людвіга Верфеля. Йому, справді, випав складніший маршрут, ніж їм.

— То він нас, хлопці, зібрав, щоб попрощатися, - тихо промовив Тимофій Солод.— Оце вам і вело­пробіг.

До кімнати хтось зазирнув. Людвіг кивнув головою: мовляв, скоро звільниться. Хтось висловив думку, що треба сфотографуватись. Домовилися — вранці біля фабрики.
Від трамвая Павло рушив навпростець, біля кладки зустрівся з Клопотовським. Босий, у підсуканих шта­нях, той маскував жабуринням лозову вершу. Яка риба тут водиться — один бог знав. Хіба що в'юни. По таких вузеньких занедбаних рівчаках блукав і малий Павло.

Однак риба в гнилій воді завжди сонна, напівжива, смердить болотом. Хоч і впіймаєш, їсти не хочеться, а на базар нести і не думай: засміють. Клопотовський спершу не помітив хлопця, кроків його не почув, бо щось мугикав собі під ніс, чи не молитву, бува? Слова звучали невиразно, але, прислухавшись, можна зрозумі­ти, ЩО не про золоту рибку речеться в пісеньці, а про діву Марію: благословенна ти в жонах, благословен плід чрева твого. «Ось тобі й безбожник»,— подумав Павло, обережно ступаючи по кладці.

Так він подумки розмовляв сам із собою, згадуючи це, вже на Курськім шляху. А з-під коліс веломашини вистрілювали на всі боки дрібні камінчики, шурхотіли, з хрускотом розсипалися рудуваті сегменти древніх молюсків, завезених сюди з далеких морів.

Озирнувся: ніхто не відставав. Другим був Юхим Рогов, далі Кубрак, Солод. Вітерець підганяв у спину.

З польового вагончика, що стояв посеред лану, співало радіо. Воно принесло йому, мов лелека, згадку.

...Ця сама мелодія лине з репродуктора в кімнаті гуртожитку. Хлопці познімали сорочки, сидять у май­ках, слухають: «Гренада, Гренада, Гренада моя...» Ще бринить пісня, а диктор уже розповідає про мітинг, який відбувся в Москві, про Іспанію й про військовий заколот проти республіки. Часто звучить у промовах огидне слово — фашизм. «Руки геть від Астурії,— заявляють московські робітниці.— Фашизм не пройде. Но пасаран!»

Боже ти мій, як далеко Іспанія, а радянським людям близьке її горе. І там, як нещодавно в Австрії, піднімає голову фашизм. У друзів Павла Чепеля, будівельників, що приїхали на заробіток до робітничого Харкова, є своя думка. Вони то слухають радіо уважно, то пере­мовляються між собою. Сергій Макуха тільки минулої осені демобілізувався, танкіст. «Нас би туди, ми б їм усипали по перше число».

— Не бійся,— втручається з розмову Федір Кости­ря.— Як треба буде, і туди наші соколи долетять, під­соблять астурійським робітникам. Думаєш, що так собі Чкалов в Америку літав? Погостював трохи і додому? Ні, братці, суть не в цьому. Як можна до Америки, то до Іспанії все ж ближче.

Згадує Макуха: «Троє з села нашого на льотчиків учаться».

Радіо в гуртожитку говорило і про Францію. І там піднімаються робітники на захист Австрії, Іспанської республіки. Уряд, щоправда, розганяє антифашистські демонстрації, не хоче, як видно, сваритися із своїми сусідами — італійцями, які на весь світ заявили, що вони за Гітлера. Ще й допомогу йому обіцяють. Одне слово, заварилося у світі.

А музика в ефірі звучить піднесено, бадьоро. Добре знайомий гуляйгірський баяніст Афанасій Кущ, якого запросили працювати на радіо, вже не «Турецький марш» грає, а марш Будьонного. І другим номером іде в нього ще один мотив, його частенько чував Павло з уст Яна Дзеніса. На повну силу своїх міхів виплескує знайому мелодію баян...

Події особистого життя в дорозі часто згадувалися Павлові.

—...Кінчайте вечеряти. Лектор у червоному кутку чекає, а ви тут дискутуєте.

— А про що лекція? — поцікавився Сергій Макуха, підморгуючи товаришам.— Про опіум для народу?

— Бач, який грамотний! А для кого об'яви пишуться? Чорним же по білому сказано: «Фашизм — ідеологія догниваючого класу».

Лекція, певно, не вабить Петра Костирю, тому він і не поспішає. А Сергій Макуха збирається, збризкує одеко­лоном свій непокірний чуб. Сорочку одну забракував, витяг іншу, чорну, із стоячим коміром, білими, густо пришитими гудзиками.

За столом незнайома дівчина. Чорнява, обличчя строге, спокійне. На стіні велика карта Європи. Слуха­чів ще малувато, але чути голоса в коридорі. Ткалі підійшли. Постояли трохи при вході - чи є для них місця. Розсілися по двоє, по троє. Декотрі навіть за руки трималися, шоб разом бути. Це, певно, землячки. У сіль­ських звичка така, ще шкільна, залишилася. Отак разом і в місто подалися, змовившись.

Клопотовський приніс графин з водою. Одягнений не­буденно, на лацкані нового піджака значки. Найвище в центрі — сріблястий з червоним прапорцем: земна куля і на ній залізні грати, крізь них — рука з полотни­щем: «Не забувайте нас!»

— Так що починаємо лекцію, товариші, — Клопо­товський підніс ближче до очей папірця, немов читав. - Виступить тов. Зінаїда Кретова, завідуюча військово- спортивним відділом обкому комсомолу. Прошу до­тримуватись абсолютної тиші. Тема дуже політична Яка саме — почуєте.

Хтозна з якої причини хвилювався досвідчений головуючий. Може, тому, що в ролі лектора — завідую­ча з обкому.

— Чи я недочув, чи не зрозумів. Назвав її наш Кло­потовський начальством з військового відділу? — тихо перепитав Федір Костиря у Чепеля.

— Ніби так,— відповів Павло.

— Хлопця на таку посаду не знайшли? — дивувався Федір і придивлявся.

Клопотовський сів, але знову підвівся, ні з того ні з сього заплескав у долоні, запрошуючи присутніх підтримати його. Дівчат агітувати не треба. Ляпали гучно і довго. Це ж і їм честь: лектор Кретова.

— Хто з вас любив у школі географію? Підведіть руки. Ну, ну, сміливіше. Тепер мені треба, ш;об ви самі знайшли на цій карті три великі міста. Рим — столи­цю Італії, Берлін — німецьку столицю, Відень — столи­цю Австрії. Ну, хто сміливіший?

Заворушилися дівчата: одна рука, друга. Хлопці, певне, не вірили в свої знання — сиділи — або не вважа­ли за потрібне хвалитися.

Ніби для того, щоб захистити честь сильної статі, Клопотовський рішуче підхопився,

— Дозвольте, до карти піду я.

Кретова кивнула йому.

О, карту Клопотовський знає. Три європейські столи­ці, які останнім часом дуже часто згадувались і по радіо, і на сторінках газет, були упевнено показані травмо­ваними пальцями. І вже з власної ініціативи комендант гуртожитку показав ще одну точку — Париж,

— Францію поки що я не згадувала. Чому ви і Париж назвали?

— Аякже! Велика держава.

— Маєте рацію — велика. Францію, справді, не обми­неш. Але тоді вже слід, мабуть, назвати і Лондон. Такий маршрут у фашистів. Завоювання усієї Європи. На заході, і на сході. Ну, та про це поговоримо пізніше. А зараз про фашизм як такий. Звідки у нього зажерли­вість і самовпевненість? Нині всі газети, радіо говорять про це. Опубліковано, ви знаєте, важливі документи Сьомого конгресу, І ще я хочу звернути вашу увагу на антифашистську літературу. З Німеччини емігрували найвидатніші письменники, бо їм загрожували концент­раційні табори. Обов'язково прочитайте «Болотні сол­дати» Бределя, «Единственный и гестапо» Ясенського. Ці твори є у продажу. Письменники — живі свідки сва­волі гітлерівців — застерігають усіх людей: світ стоїть над прірвою. Поки не пізно, треба протиставити фа­шистській коричневій чумі єдиний фронт народів, про­летарську солідарність, спільні дії комуністів, соціа­лістів, усіх, кому дорога свобода.

Принишкли, заціпеніли слухачі. Дівчата не одривали очей від лекторки, обличчя у них наповнені тривогою губи стиснуті. Он сидить біля дверей, притулилася в куточку прибиральниця Дата Пилипівна, літня жінка яка раніше проживала на Далекому Сході у сина-при­кордонника. Однієї ночі банда басмачів прорвалася з-за кордону. Довелося невеликій групі бійців на чолі з лейтенантом перепинити їм шлях. Недовго тривав бій, усього яких-небудь десять хвилин, а троє прикордон­ників залишилися на тривожній полосі. І серед них - лейтенант, єдиний син у матері. Прошитий кулеметною чергою, він так і не прийшов до пам'яті. І повернулася Даша Пилипівна у рідне місто. Зустрічає старість сама. Зайшла і вона послухати. Звіряче обличчя фашизму, звідки б він не виповзав, набирало жахливої конкрет­ності. Висновок може бути лише один — слід негайно протиставити сваволі катів інтернаціональну проле­тарську солідарність!

Після лекції ш;е довго не розходилися, оточили Кре­тову. І вже не тільки про міжнародні справи велася розмова, а й про свої. Скаржилися: гуртожиток ветхий, а новий будується дуже помалу. Ось і будівельники присутні — бригадир привів їх.

— Скажи авторитетне словечко, Костиря!

— Що тут говорити?— виправдовувався Федір Ко­стиря.— Вручну працюємо, механізмів мало. Який у нас інструмент? Пилка, сокира, рубанок. Те, що з дому прихопили, чим наші діди і батьки працювали. Кустар­щина.

Кретова вислухала пояснення.

— Це не по моїй парафії. Я з військово-спортивного відділу. Але доповім кому треба. До вас обов'язково хтось прийде.

Клопотовський упіймав Кретову на слові.

— Ви сказали — не вашої парафії? Хіба й комсомол поділено на парафії, як у служителів церкви?

Кретова відчула шпильку, але не образилася.

— У нас відділи, в комсомолі, а не парафії. Це я об­разно висловилася. Мабуть, невдало.

— Тож-то!— задоволено мовив Клопотовський.— А то я подумав, коли є парафії, то є і парафіяни. А це вже, пробачте, було б сліпим наслідуванням церкви. Тер­мінологія збиває з толку. Я людина немолода і в ком­сомолі не перебував, але посада моя вимагає постійної пильності. Боротьба проти релігійного дурману входить у мої безпосередні службові обов'язки. Можу похвали­тися: пожильці наші всі, як один, члени Товариства войовничих безвірників. Стопроцентне охоплення.

— Ви обіцяли показати мені гуртожиток,— нагадала Кретова.

Клопотовський з готовністю відповів:

— Просимо. Чуєте, хлопці? Ви — перші. А потім за­глянемо і до дівчат. Думаю, почнемо з так званих се­зонників. Зразкова кімната. Четверо будівельників жи­вуть, а п'ятий фабричний. Свого кадрового поселили, щоб впливав. Он він, Павло Чепель.

— Чепель? Вже чула таке прізвище.

— Він самий.— Клопотовський загукав:— Чепель, підходь ближче.

Так Павло познайомився у той вечір із Зінаїдою Кре­товою.

Проводжали лекторку десь о десятій. Був лише поча­ток жовтня, але нічне небо дихало осінню. Часом холод­ний вітер вигулькував, як верхівець, з темного провул­ка, і тоді шумом бралося листя над головою. На даху одноповерхового дерев'яного будинку розгойдувалася між гіллям яскрава лампочка. При її світлі двоє фарбу­вали дах. Пахло суриком, іржею. Десь поблизу за рогом гримкотів трамвай. Ось він уже підкотився до зупинки.

— Ну, все. Вертайтесь, хлопці. Я вам дуже вдячна,— обом проводжаючим Зінаїда потисла руки і легко сту­пила на підніжку загона. Трамвай рушив.

Трохи згодом Костиря запитав у Павла:

— Як думаєш, є в цієї Кретової чоловік або кавалер?

— Мабуть є.

— Я б не осмілився до такої свататися,— признався Костиря.— Посада у неї дуже висока. Начальниця.

Уяви тільки, вона тобі про міжнародні діла розтлумачує, про світові проблеми, а ти ні з сього, ні з того: «Дай я тебе, товаришко Кретова, поцілую». Назвала б дурнем, це факт.

Ех, Костиря! От він, Павло, не дозволив би собі поду­мати щось подібне. Одного лише разу... Разом пригод­ницький фільм дивилися. Ненароком схопив Лесю за руку, коли самому лячно стало за героя, а Леся до кінця сеансу так і не забрала руку.

Федір Костиря легенько штовхнув Павла.

— Чого задумався? Невже Кретову уподобав? Ди­вися, Павле, на дуель викличу,— пообіцяв, поклавши важку руку на плече.— Не бійся, жартую.

У їхній кімнаті ще не спали. Сергій Макуха прити­шив репродуктор і слухав концерт. Петро Костиря кор­пів над зошитом. Штатний гуртожитківський кіт Ро­бінгуд — прозвали його так, бо робив карколомні трюки в повітрі, полюючи за горобцями,— сторожко кліпав з-під ліжка: виженуть чи не виженуть.

— Ну, кого поздоровити? Чи обох?— поцікавився Петро.

— З чим?— не зрозумів Павло.

— Все ясно. Я казав Семену, він не вірить.

— Вона таких бачила-перебачила. Нас багато, а Кре­това одна.

— Годі вам, сміхолюби.

— Ну що ж, спати, так спати, — згодився з братом Федір.

Склали на ніч одежу акуратно, черевики — під ліжко. Цигарки та інший дріб'язок — кожен біля себе, на тум­бочці. Зачиняє двері на ніч черговий. Сьогодні — Петро Костиря, завтра — Сергій. Хоч відбій об одинадцятій, та всі розуміють, що сьогодні вже Клопотовський по кімнатах не ходитиме, лекція втомила його — старався ж і він перед лекторкою.

...Шурхотять колеса по гравію, снуються думки. При­гадуються слова цехового партгрупорга, старого вояки Тихона Івановича Тарана. «Зі мною така ж історія трапилася — на місце пораненого командира призна­чили мене. А вранці — в бій. То що мав робити? Усю громадянську війну командував — то взводом, то ротою». Партгрупорг теж вийшов уранці до брами випроводжати хлопців. Бойовий орден причепив, як на свято.

От уже всі, кого чекали, зібралися. Тюрина коман­дує:

— Ставайте щільніше. Людвіг у центрі. Хоч на фото будете зі своєю командою.

Іван Кубрак натискав на спуск апарата кілька разів. Нарешті команда сіла на веломашини. Учасників про­бігу перев'язали червоними широкими стрічками. Рівно шість. Здаля обізвався гудок Харківського паровозо­будівного заводу. До нього приєдналися й інші — вело­сипедного, турбогенераторного. З протилежної околиці на високій ноті почав свою партію завод «Світло шах­таря». Гудки звучали по-різному, але злагоджено, як інструменти одного оркестру. Вони то замовкали, то зно­ву оживали. До загального хору вливався, як підго­лосок, гудок «Червоної нитки».

З Бєлгорода виїжджали, як і з Харкова, рано. І тут їх супроводжують гудки: почався новий робочий день країни.
Розділ десятий
Нові згадки Павлові — стосовно Гуляйгори, батьків. Аж самому дивно: дорога біжить уперед, а думки — назад.

...Погожого осіннього дня ламали кукурудзу, картоп­лю копали. Зграйки горобців перелітали з вишні на виш­ню, з яблуні на яблуню, щось там дзьобали.

— З'їж яблучко, вже літні відходять. Бачиш, тільки на високих гілках лишилися,— нагадала Павлові ма­ти, як малому.— Он, дивися, аж репнуло. Та й анто­нівка в цьому рощ соковита. Яблук небагато, зате здоро­венні.

Павло озирається, чи немає на сусідській садибі свід­ків. Не любить, коли мати розмовляє з ним, наче з хлоп­чиком.

Сестра розвішує свої платтячка, які випрала на річці. На ній — зелений сарафанчик. Голі руки, спина аж до самого пояса гола, соромилася б. Добре, що дерева по­розросталися, прикривають садибу од чужих очей. На вулицю так вибігає, до річки. А скажи — висміє. Язи­чок має гострий. Кине йому, як колись: «За Леською своєю дивися. Вона і не носить сарафана, а спідницю вкоротила. Видно, бухгалтерові догоджає». Знає, що бовкнула дурницю, бо одразу й зникла. Чув потім як їй вичитувала мати. Перегодя знову підійшла до нього.

— А ти змужнів, братику. Я тебе таким гарним ще ніколи не бачила. До речі, Наталка фото твоє просила, по секрету. Та я не знайшла.

— А чого це раптом про Наталку згадала?

— А того, братику! Через тебе чкурнула дівчина хтозна-куди.

Не став допитуватися. Здивувався тільки, що така вона бистра, рішуча, його сусідка.

У Клименків на подвір'ї тихо. Нікого не видно.

Примовкла й Надія. Підгортає сухе гудиння, шукає, де кущ. Працює неквапно. Рухи плавні, немов вона не серед своїх на городі. Втім, діло не стоїть. Ось уже один кущ вивернуто, другий. Хороша картопелька вродила, нічого не скажеш, сорт у них чудовий, хоч і не знають люди, як називається. Довгасті, гладенькі бульби. Така картопля, як добре звариш, щоб не перестояла, не на­бралася водою, і без сала смачна, розсипчаста. А пече на — аж пахне.

— Це ж батько у Дзеніса. Не знає, що ти приїхав Скоч, Надю, гукни.

Надія слухняно кивнула матері, їй і самій цікаві­ше пройтися по селу, ніж порпатися у запилюженому картоплинні. Поправила сарафанчик, зірвала собі яблуко.

"Невже так і піде в цьому одязі?"— не повірив Пав­ло. Вже як узялася за хвіртку, крикнув:

— Хоч умийся.

У голосі його не просто порада, вимогливість стар­шого. Зітхнула голосно і підкорилася. Зате вийшла з хати не скоро. А коли нарешті одчинилися двері, мати сказала здивовано:

— Дивися, Павлушо, як на іменини зібралася.

Сестра стояла на порозі в найкращом своєму голубо­му платті. Пошили в Харкові, як сімнадцять виповни­лося. Батькова пенсія місячна пішла до копієчки. Зате ж і услужив кравець.

— Ну, а як тепер? Чи, братику, можна мені ота­кою на вулицю? Чи, може, туфлі інші взути? Оті он бежеві.

Посміхнувся примирливо Павло: «Попадеться ж ко­мусь щастячко на шию»,— не зозла думав, бо ж, може, й добре, коли вміє дівчина показувати характер. Недарма мовлять: «Чоловік у хаті всьому голова, а жінка — його шия. Куди захоче, туди й поверне».

Пішла Надія по батька. Забула, певно, що хвіртка з пружиною, відпустила рано, торохнула нею на всю ву­лицю.

— Наче й не моя дочка. Але тепер інакші діти, особ­ливо дівчата. Нашій вісімнадцятий пішов. Що я тобі скажу, сину... Колька Лісовий до нас ходить. Є ти чи нема, а він — «здрастє». То було зиркає по хаті, черво­ніє. А останнім часом голову просуне: «Надя дома?» Ні мене, ні батька вже не соромиться.

"Ой, мамо, мамо, невже ніколи в голову не приходило тобі, що і я — бідовий? Що в Лісових не тільки хлопці є? Почути від мене хочеш, як до Миколи ставлюся? А ніяк! Руку він на мене підняв. Це йому прощаю. Хоч і не забуду ніколи. Даремно нагадала мені про Миколу".

— Приходить, кажеш, Микола, як і мене немає? Та він же, мамо, комсомольський секретар. Ну, а Надя ще в школі була активісткою.

— Може, й так,— згодилася мати.

Замовкла, вибирає картоплю. Мовчить і Павло. Трі­щать качани: хрусь, хрусь. Хоч і не однаково йому, як то все буде з Надією.

Он уже й батько прямує на город. Здаля щулиться до Павла. І той дожидає. Іван Миколайович акуратний, поголений — таким буває не завжди. Іде без палиці, ру­ки тримає не внизу, а розкидав убік, ніби під ним не зем­ля, а вузька кладка. Палицю залишив біля воріт, така вже у нього звичка. На своєму обійсті хазяйнує без палиці. Звик до ноги дерев'яної. Але буває зранку — ні за гаряче, ні за холодне. Бродить, як мара світова, похнюпившись, щось шукає і не знаходить, на облич­чі — безнадія. Піди спитай, що з ним коїться. Видно, мінятися погоді, мліє батькова культя. Признавався Павлові, що часом відчуває задавнені болі, вони від культі пробігають далі вниз, ніби у серцевині дерев'яної ноги відновилася чутливість, може поворушити навіть пальцями, яких немає.

Усього ж кілька днів не бачилися з сином, а певно, скучили один за одним. Якісь насторожені обоє. Ну, та це перша мить така. От уже Павло простягає батькові гарячу, натерту держаком руку.

— Здрастуй, синашу. Харчують вас на фабриці доб­ряче? Не охляв?

— Гріх скаржитися. То самі кухарюємо, то в їдальні. Супи, борщі, розсольники, як дома. І макарони, і каші.

— Пісні чи з м'ясом борщі?— цікавиться мати.

— Як коли. Бувають з рибою, з просолом.

— А молоко?

— Частіше кефір. Пий скільки хочеш, аби гроші. Я, буває, і до їдальні не йду. Кефір, булочка, а на закус­ку халва. У буфеті іриски — копійка штука. Я ж їх з дитинства люблю. Але що це ми все про харчі? Роз­кажи краще, тату, що там дядько Ян надумав. Прошеніє якесь до Москви надіслав?..

— О, вже й ти знаєш? Кров у нього гаряча. Наслухав­ся радіо та й написав, що в добровольці хоче йти. Абіссінію захищати від Італії. Так, каже Ян, англо-американські імперіалісти у вісімнадцятім році вдерли­ся з моря в Прибалтику і задушили свободу Литви, Естонії, його рідної Латвії.

— Годі вам чужі кісточки перемивати. Облиште, - мовила мати.

— А ти Павлуся нагодувала? Чи заодно будемо обідати й вечеряти?

— Не захотів. Одвик од материних борщів.

— Ну, він не захотів, а я, признатися, хочу. Бачиш, мучуся з кукурудзинням, ніяк не висмикну, охляв. Іди- но краще накривай стіл і нас гукай. Там і поговоримо. Та що, власне, для Павла нового у нашій розмові? Хіба про Надію. Ми тут з матір'ю радилися. Другий рік, як семирічку скінчила, в сусіднє село, де є восьмий, ходи­ти не хоче, бо й справді для дівчини далеченько. Заби­рай її до себе, га? Вдвох веселіше буде їздити. Наталка ж он влаштувалася, заробляє, А в селі що? Ну, хліб дають, ну, сіно, ну, ще там за рахунок трудоднів чогось випишуть. А сидимо без грошей. Кум он хвалиться, що його Орися півтисячі за рік наскладала, в друкарні працює. Оце буде їй підмога, як заміж вийде. А в нашої теж руки проворні, здоров'ячко нівроку. Метикуємо, Павле, так і так. На фабрику їй треба, під твою опіку. Спершу ученицею, як усі.

Аж тепер ніби заспокоїлася мати: Павло потур­бується. Він хоч і приструнює часом сестру, а любить її. їх же тільки двоє у батьків.

У селянській хаті подавати на стіл недовго. Наваре­но ще зрання, а піч своє діло знає. Тепла в ній вистачить до ранку, до нового вогню.

— Може, її в наш фабзавуч влаштувати? Житлом забезпечують, спецівкою. І двох зайців уб'є. Робочу про­фесію матиме і знання підвищить.

— Тобі видніше, сину.

У хаті, як увійшов Павло, запахло свіжою сосновою стружкою.

— Майструє щось тато?

— Майструє тобі сундучок. Повезу, каже, в гурто­житок новий, а свій заберу. Скучає за ним. Усі ж фронти з ним пройшов.

Повискує маятник годинника на стіні. День осінній короткий, а до станції пішки далеченько. Треба йти, навпростець дорога то лугом, то бором. Ще й гора на шляху, кругла, як остиглий вулкан, тільки що не з твер­дої породи. Від неї і назва села: Гуляйгора.

«Наді сподобається наша фабрика, — переконано тоді подумав Павло, йдучи на станцію. — Кращої професії й шукати не треба».





Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

Схожі:

Радянський письменник iconРадянський письменник
Художественная ткань повестей и рассказов от­личается яркими портретными характеристика­ми острым сюжетом
Радянський письменник iconПлан-конспект Народився 3 квітня 1918р в с. Ломівці, в передмісті Дніпропетровська
Народився видатний украЇнський радянський письменник, літературний критик, громадський діяч Олександр (Олесь) Терентійович Гончар...
Радянський письменник iconРадянський письменник
Здано на виробництво 14/I 1957 р. Підписано до друку 29/iii 1957 р. Формат 70×92/32=53/8 физ друк арк ум друк арк. 6,18 обл вид арк....
Радянський письменник iconНаш край в романі Іллі Еренбурга «Хуліо Хуреніто» Видатний радянський письменник І публіцист Ілля Григорович Еренбург
Еренбург (1891 —1967 рр.) був людиною цікавою, складної долі. В 1905—1907 роках він брав участь у роботі підпільної більшовицької...
Радянський письменник icon1920 – 2007 Герой Радянського Союзу, радянський офіцер

Радянський письменник iconІ група «Краєзнавці»
Політичний діяч, радянський дисидент, журналіст, один із засновників Народного Руху України
Радянський письменник iconГоголь М. В. український письменник?
Актуальність проекту полягає у тому, що Гоголь довгий час вивчався лише як російський письменник, хоча зв’язок із Україною митця...
Радянський письменник iconНаталія звольська
Олексі́й Архи́пович Лео́нов — радянський космонавт, перша людина, яка вийшла у відкритий космос
Радянський письменник iconШкварніков Петро Климентійович
Радянський, українский генетик, селекціонер, дослідник мутаційного процесу у рослин, викладач І організатор генетичної науки
Радянський письменник iconІ письменник» «Зачарована Десна»
Тема о. Довженко – видатний український кінорежисер І письменник. «Зачарована Десна». Великий І чарівний світ дитинства у «Зачарованій...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка