Радянський письменник



Сторінка5/10
Дата конвертації05.02.2018
Розмір2.27 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

Розділ тринадцятий.
Пора було зупинятися на перепочинок, до того ж попе­реду автобусна станція, пошта.

Десь дівся Рогов. Та ось і він: приніс поштового папе­ру, пачку конвертів.

— Надумав оце додому написати. Цілий тиждень у дорозі, а мовчимо.

— А ти за всіх не розписуйся. Я з Курська послав листа,— похвалився Солод.

— Бач, який егоїст. Ну добре, тепер наша з тобою чер­га, Павле. Засядемо за писанину, а вони хай нудяться чекаючи.

Павло згодився. Справді, звістку про себе подати тре­ба. Наталці... Як не крути, а він таки нечесно повівся з сусідкою. Образив. Говорити про це з нею важко, а напи­сати треба. Наталка добра йому хоче. Од неї нічого не приховував раніше. Навіть про Лесю. Наталка завжди уважно слухала, здавалося, співчувала. У всякому ра­зі, з Наталкою йому ділити нічого. Про це він і напише.

З буфету хлопці пішли на пошту.

Павло намацав у кишені бєлгородську автомати ручку. І водночас натрапив на пакет. Тільки тепер зга­дав про батькове доручення. В останню хвилину, як про­щалися, просив одвезти листа в Москву і там передати адресатові в руки. В Москві проживає Улановський. Сталося так, що за повоєнні роки вони раз тільки і бачи­лися. Листувалися, щоправда, та й то не часто. На його пошуки Улановський відгукнувся одразу. Мав батько лягати знову на операцію і тоді згадав Улановського.

Нога, вірніше, те, що залишилося від неї, почала до­шкуляти. Прокидався вночі, відчуваючи біль. Одірвало її на фронті вибухом теї міни, ампутували вище колі­на. Вже ніби й звик без неї. Нема, то й нема. Пристосу­вався й так жити, одначе — з сього ні з того посині­ла, потім тіло стало терпнути. З'явилася червона плям­ка. А тут приходить Дзеніс:

— Ти що, на той світ зібрався? А якщо це гангрена?

І забрали тоді Івана Чепеля, інваліда першої світової, в лікарню. Одвезли в Жихір. Одразу й попав на стіл, Місцевий лікар Прядкін відомий на цілу округу. Не од­ного від смерті врятував. Але і в Прядкіна є «своє» кла­довище, як у кожного лікаря. Передав батько з лікарні, щоб приїхав до нього з Яком Дзенісом і Павло. Був тоді ще малий, років десять-дванадцять. Дзеніс — за їздово­го, на возі — Павло і мати.

Зробили операцію. Ніхто в лікарні не сказав, що то в батька за хвороба. Потім вийшов до них Прядкін. Пла­щик накинув на плечі поверх халата. Начебто спокій­ний, упевнений у собі.

— Зробили що треба...— І замовк. Важко зрозуміти Прядкіна: задоволений він станом пацієнта чи лише по­водиться так, щоб їх заспокоїти.— Рана Івана Михайло­вича — це, коли хочете, як вулкан. Мовчить, мовчить, а потім прокидається.

Павло не зрозумів, до чого тут вулкан, але йому зда­лося, що лікар Прядкін нічого страшного не сказав, щоб плакати, як це робить мати. Згадалися батькові слова, які той любив повторювати: сльозами горю не по­можеш.

Ян Дзеніс почав заспокоювати матір:

— Ось так і в мене було, Маріє Миколаївно. Поста­вили у лазареті діагноз — слово чуже, забув уже. Чую — погані мої діла. А бачите, все обійшлося. Ще й на фронт виписали, а не додому. Поранили і мене де­нікінським снарядом. Під Кромами в ліву руку поціли­ли,— Поворушив пальцями, демонструючи, що вони в нього слухняні.

Ночувати поверталися додому, адже там залишилася ще зовсім мала сестричка Павлова, хазяйство.

Приїхали вночі. Хата здалася їм пусткою. Тапчан, на якому лежав батько, осиротіло темнів у кутку. Не застали й Надійки — сусідка забрала до себе. З ран­нього ранку Дзеніс дзвонив із сільради до лікарні, кру­тив без кінця ручку. Озивалася станція, потім село Ба­баї, через яке йшли стовпи телефонної лінії, нарешті Жихорська сільрада озвалася. А лікарня не відповіда­ла. Нікому, видно, підійти. Чи вже щось там сталося і не хотіли відповідати Яну Дзенісу. Став крутити Пав­ло. Йому пощастило.

— Батько мій у вас, Іван Михайлович. Хочу дізнати­ся, чи живий.— Отак не дуже мудро, по-дитячому запи­тав у тітки, голос якої почув.

— У нас, слава богу, ніхто не помер. Усі живі,— від­повіли йому.

Трубку взяв у нього Дзеніс. Павло не знає, що там йому, дорослому, сказали, але бачив, як латиш зблід, одвернувся од нього. Повісив трубку.

— От що, Павле,— голосом стривоженим, але не без­надійним проказав Ян. - Батько двічі втрачав свідо­мість. Ліки давали, щоб спав, але він чинив опір, не хотів наркозу. Потім марив довго. Про Улановського згаду­вав, ніби з ним розмовляв. — Дзеніс помовчав трохи, по­думав, потім звернувся до голови сільради Микити Ма­ляра.— З нашої станції можна квиток до самої Москви брати? Чи спершу в Харків, а там на пасажирський вокзал?

І того ж дня виїхав латиш з Гуляйгори, почіпляв свої нагороди. В дорозі згодяться, щоб не подумали про нього як про спекулянта, яких непівський період роз­плодив.

Три дні його не було. До пізнього вечора сидів Пав­ло біля сільради, і, як тільки Микита Маляр виходив ку­дись, хлопець мерщій дзвонив у Жихор. Його там уже впізнавали.

— Живий твій тато. Живий,— заспокоювали. То жіночий голос, то чоловічий одгукувався.

Ще один ранок розвістили півні. Зібрався Павло, як завжди, в сільраду, але раптом почув — під їхніми во­рітьми зупинилася знайома ресорна бричка, Увійшов Ян Дзеніс. Нарешті! Павло побачив, що він не сам - з ним незнайома людина. Висока, одягнута по-війсь­ковому. Картуз із зіркою, суконна з високим коміром гімнастерка з петлицями, і на них — по «кубику».

Мати серед двору стала як укопана.

Ян Дзеніс каже:

— Маріє Миколаївно, приймайте гостя. Товариш Улановський.

Яку Дзенісу сказали в сільраді, що вони тільки-но дзвонили в Жихор, Прядкіна не застали, а черговий лікар повідомив: Іван Михайлович іще в критичному стані. Чи дозволять побачення? Без дозволу Прядкіна ніхто цього вирішити не зможе. Він буде лише завтра вранці.

Дзеніс бачив, як зблідла Марія Миколаївна. Спробу­вав по-своєму пояснити їй ситуацію. Якщо головний до­зволив собі виїхати з лікарні, виходить — кризи немає, Прядкін у таких випадках знає, де його місце.

Тієї ночі, пам'ятає Павло, спала лише Надія. Ян Дзеніс сходив додому, але відразу й повернувся. Ма­рія Миколаївна пригощала гостя молочним супом з лок­шиною, домашнім хлібом. Павло й собі за компанію по­сьорбав трохи, хоч не дуже любив таку їжу. Йому як молоко, то саме молоко. А ще краще — товчена картопля із смальцем.

Гість від чарки відмовився. Випив чаю.

Марія Миколаївна тим часом дістала з сундука сі­мейний альбом. Фотознімки пожовкли від часу, збляк­ли. Господиня не помічала цього, впізнавала одразу. Оце ось вони у Кам'янці-Подільському, їздили одразу після весілля. А це Іван Михайлович ще не жонатий, 1906 рік. Таким повернувся з Маньчжурії. Розгромили їх тоді японці. Забрали російські міста Порт-Артур і Дальній. Важкий був похід, верталися ні з чим. Хвалити бога, декому пощастило залишитися живим. Розказу­вав Іван Михайлович, що з їхньої кулеметної роти, в якій був піднощиком патронів, сім чоловік тільки й зосталося. Інші — хто в могилу, хто — в полон. Павло і нині дивувався, слухаючи цю мамину розповідь.

Та ось ще одне фото. На ньому Улановський. Це вже на іншій війні, на першій світовій. Бравий молодець у солдатській папасі, в шинелі з погонами, з двома Геор­гіївськими хрестами, посміхається.

Спомин про давні дні розтривожив, видно, Улановсь­кого. Примовк гість. Дивився на Павла зажурено, ніби крізь роки. А той в уяві бачив не молодого Улановського, а свого, тоді теж молодого батька.

Згадав Дзеніса. Той говорив, що латишів, як підданих російського царя, теж мобілізували на імперіалістичну. Той полк, в якому опинився Ян під час революції, збунтувався, перейшов на бік більшовиків.

«А Улановський? Вони ж з батьком служили у Фран­ції разом. У 1916-му. А потім?»— думав. Хотілося все знати й про Улановського, який тепер служить в Черво­ній Армії і носить «кубик».


Розділ чотирнадцятий
У цей день Павло Чепель кинув листа з дороги батькам у Гуляйгору. Пообіцяв, що як тільки приїде в Москву, знайде провулок Хлібний і передасть листа з рук у руки.

Йому й самому було б шкода не побачитися з Ула­новським.

У кількох місцях на дорозі виставлено указки «Об'­їзд». На окремих ділянках розрівнювали гравій, сипали гарячий асфальт. Зелений дим стелився на свіжому по­лотні дороги, сповзав на узбіччя. Хлопці то спускалися в долину, то знову піднімалися на гору, петляли між дорожніми смугастими будками, котлами з варом, під якими гудів огонь. Видно, що люди працюють напруже­но, в єдиному ритмі, прагнучи завершити свої плани до святкової дати — вісімнадцятої річниці Жовтневої ре­волюції. Було приємно згадувати, що й вони кілька днів тому впоралися із своїм завданням, і про це — рапорт, який знаходиться з ними, у велопробігу.

Дорога веде на північ, на Москву. Річка Ока зникла, повернула десь на захід, а з ними поруч тече Сура.

На якомусь перехресті довелося, як сказав би батько, брати «цабе». Усе частіше почали з'являтися населені пункти — Тятьково, Сухиничі, Вязьма, Наро-Фомінськ, Можайськ, Коломна.

Назви цих міст народжували в пам'яті знамениті сторінки історії.

Повставали в уяві й славні події, ратні подвиги на по­лях брані проти іноземного нашестя. Ось так, як на карті нашої Сонячної системи визначено найбільші планети, маяки всесвіту, так звитяги народу світять сучасникам передаються з покоління в покоління. У спадок. «Хто з мечем прийде до нас, від меча і загине». Історики твер­дять, що ці слова десь на Чудському озері прорік як при­сягу князь Олександр Невський. Може, й так. Але по­дібна переконаність завжди звучала під нашими вітчиз­няними бойовими корогвами і в часи Ігоревого походу і в славній січі на полі Куликовому, і на Бородінському полі, в морських безсмертних походах російських бойових ескадр.

Не зогледілися, як опинилися в Серпухові. Він не значився на маршруті пробігу, може, тому, що це лише районний центр з невеликою кількістю населення. Стояв Серпухов на лівому березі Оки, ще здаля добре видно було рештки древніх укріплень, руїни кам'яних стін і сторожових башт. Якщо про великі міста, в котрих мали побувати, ще в Харкові скористалися надійною інфор­мацією, то про Серпухов, признатися, і не чули. Отже, почувалися колумбами.

Зупинилися біля школи, яка світила білими стінами в глибині парку. Зараз, видно, почалася перерва. Всюди, куди не глянеш, повно дітвори. На клумбах ще цвітуть осінні квіти, але багато опалого листя: був заморозок, і дерева скинули свої шати трохи завчасно.

Школярі байдуже поглядали на велосипедистів. Сер­пухов не та провінція, де кожна нова людина викликає у місцевих жителів цікавість. Ось зупинилися неподалік двоє дівчат в однакових спортивних курточках. З ни­ми — хлопець.

— Пробачте,— звернувся Іван Кубрак до дівчат, - у школі, здається, велика перерва.

— А ви когось шукаєте?

— Ні, ми вже знайшли — вас,— пожартував Куб­рак.— Звіряємо годинники.

Хлопець поглядав на незнайомих велосипедистів якось підозріло, йому не сподобалося, що з дівчатами фліртують отак.

— Пробачте ще раз. Я пожартував. А питаємо таке: де тут можна поблизу пообідати?

Одна з подруг, менша на зріст, здивувалася:

— О, та ви з України? Ось так, на велосипедах? — запитувала українською мовою, схожою на подільську говірку, звичну Павлові з дитинства.

— Чуєш, Віро? Це ж мої земляки! Але, справді, що вам порадити? Я ж тут сама гостя. Крім нашої техні­кумівської їдальні, нічого не знаю.

— А ти думаєш, їм ресторан потрібний?— обізвався задерикувато хлопець і став пояснювати, де найзручні­ше поїсти.

— До побачення, дорогі студенти. До по-ба-чен-ня,— навмисне розтягнувши останнє слово по складах.— До зустрічі.

Як тільки ті троє одійшли, Рогов скептично подивився на Кубрака.

— Ну й безпардонна ти людина, Іване. Часом у голо­ві твоїй, як видно, віють вітри, віють буйні.

— Ну, це ти вже занадто. Кубрак — хлопець поряд­ний. А ш;о донжуан, то це так,— резюмував Тимофій Солод.

Знайшли непогану їдальню. Кожен замовляв окремо те, що любив. Іван — сметану з чорним хлібом, Юхим — рибу й сметану, Солод — кефір. А він, Павло, сказав буфетниці, що скучив за яєчнею з салом. Буфетниця відповіла, що яйця тільки поштучно, і то — варені. «У нас не приватна лавочка, а кооперативна торгівля!» — Буфетниця подивилася на Павла, котрий примирливо згодився: «Давайте варені». І раптом пожаліла його — пішла за ширму і чути було, як замовила: «Яєчню з салом. Зробіть, дівчата, для ударника».

Йому подали гарячу сковороду. Сала шматочки, під­рум'янені, шкварчали, наче й досі під ними палахко­тів огонь. Білки розлилися, а жовтки засмажилися ці­ленькими. Не забули посипати яєчню і зеленою цибу­лею. Пахощі — на всю залу.

У Серпухові привернув увагу невеликий аркуш папе­ру з текстом наказу наркома Ворошилова. Оголошував­ся черговий призов до Червоної Армії. Він стосувався юнаків народження 1913 року і тих, що досі мали від­строчку. І на «Червоній нитці» останнім часом активі­зувалася робота з призовниками, але юнаків такої кате­горії на жіночому виробництві небагато. Що ж до велосипедистів, то двоє з них — Кубрак Іван і Ти­мофій Солод — уже відслужили, Юхим Рогов про­ходив підготовку, ну, а Павлові Чепелю гуляти ще ці­лий рік.

У Серпухові вони відчули — наказ уже діє. Біля військкомату на червоному полотнищі напис: «Агіт­пункт». Поблизу юрмляться новобранці. Ще у своєму, домашньому, одязі. Але не чути гомону, як буває, коли збираються іти на демонстрацію. Споважніли хлопці А голови е чубаті, є й стрижені.

Велосипедисти помалу їхали центральною вулицею наздогнавши колону молодиків. Попереду крокували музиканти у залізничній формі. Ось вони підняли труби. Худорлявий трубач вийшов наперед, повернувся облич­чям до колони. Гримнула військова музика. З дитинства знайомий Павлові марш, який розучував гуляйгірський музикант Афанасій Кущ.

Почулася команда, колона правим крилом стала по­вертати, а лівим тупцювала на місці. Велосипедисти обігнали її: треба поспішати на Подольськ.

Від Подольська, навіть коли їхати помалу, щоб не вто­митися і прибути в столицю, потрібно не більше трьох годин. Отже, часу досить, хоч у Серпухові затрималися трохи, половину дня присвятивши текстильникам. Спо­добався цех ремонтників. За кожного ткалею закріплено групу верстатів. Це підвищує персональну відповідаль­ність. На фабриці нещодавно відкрито кіоск з худож­ньою літературою. В ньому придбали путівник по столи­ці. Та згодом у готелі виявилося, що книжку написав Гіляровський і що в ній ідеться, в основному, про до­революційну Москву. Цифра ж «1935» означала рік перевидання. Книжка називалася «Москва і москвичі», тому навряд чи могла вона бути для них практично корисною сьогодні. Втім, Юхим Рогов після оголошен­ня відбою довго не спав, перенісши із стола лампу на свою тумбочку. Часом чувся його притишений сміх. Видно, з гумористів автор. Рогов уранці згадав книгу Гіляровського. Признався, що такої цікавої давно не читав.

Коли знову опинилися на основному маршруті, Тимо­фій Солод зацікавився виставленими у вітрині невелич­кої крамнички різними значками, наборами марок, кишенькових ножиків, побачив щось кругленьке з чор­ної пластмаси в металевій блискучій оправі. Годинник? Ні, компас! Ще й з ремінцем.

— Пробачте, скільки коштує ця штучка?

— Один карбованець шістдесят копійок, як з вас,— відповів з готовністю продавець.— Берете?

— Беру. Скажіть, будь ласка, а ще знайдеться?

— Ось упаковка, десять штук.

Оце тобі — дефіцит! У Курську не продали їм жод­ного, а тут хоч греблю ними гати! Купили чотири шту­ки. Солод почепив свій на руку. Стрілка дивилася стро­го на північ, туди ж стелилася і їхня дорога.

Часом накрапав дощ, та згодом хмари розсіяли­ся. Небо манило зір бездонною блакиттю. Дихалося легко.

Вони звикли до ритму подорожі, до її вимог. Знали, що розмовляти між собою під час руху не рекомендує­ться, це ж не на прогулянці. Це — спорт, у котрого є свої закони. Так само звикли по черзі бути ведучими, ніби своїми грудьми прокладати дорогу іншим. Коман­дир Павло Чепель то знаходився попереду, то — зами­каючим. Людвіг навчав їх усього цього перед далекою дорогою, а тепер сама дорога підказувала їм поведінку. Власне тіло пристосовувалося до машини: то віддавало їй свою силу, то брало сили від неї, навіть під час руху знаходило спосіб відпочивати. І стало Павлові зрозу­міліше, як наважилися інші велосипедисти, про яких багато писалося в цьогорічних газетах, здійснити про­біги Москва — Томськ — Москва довжиною у сім тисяч кілометрів. Або за маршрутом Свердловськ — Кара­куми — Свердловськ, здолавши 13 тисяч! Між іншим, саме тоді дізнався Павло з газетної інформації, що велосипед винайшов кріпак Артамонов у 1801 році, що він перший проїхав на ньому зимою з Верхотур'я Пермської губернії у Москву. Лише через 12 років після нього вдруге «винайшов» подібну машину німець Трайс, та й то зробив її не з металу, а з дерева.

На карті дорога звивиста, а коли їдеш по ній, вона здає­ться майже пряма. Поруч із шосе — залізнична колія. Час від часу з гуркотом проносяться поїзди. Оточені зеленими насадженнями, біліють станції. Відчувається, що вже Підмосков'я. Один за одним рухаються по шосе автобуси, шелестять шинами «емки» і «зіси». Мчать зі свистом, обганяючи вітер, низенькі мотоцикли. Поблис­кують свіжою фарбою, нікелем велосипеди — їхньої, харківської, марки! Місцеві жителі мчать з великою швидкістю — їм немає коли, а харків'яни тримаються узбіччя.

Ось уже й річка Бахра. На підступах до Москви. В Москву-ріку впадає.

По вулицях Подольська теж марширують необмунди­ровані новобранці. Оркестр грає щось схоже на гопак, то пришвидшуючи, то уповільнюючи мелодію, імпро­візує.

Павлові здається, що нинішній призов не зовсім схо­жий на інші — попередні. Бо міжнародні події зараз тривожніші, ніж будь-коли. Он італійці вдерлися в Ефі­опію з метою загарбання її. А Ліга націй мовчить. Тіль­ки Радянський Союз подав гнівний голос протесту Фашистський уряд Муссоліні використовує проти Ефіо­пії навіть отруйні речовини.

Ефіопія. Далеко вона — за горами і морями. Але й поблизу — в Західній Європі — неспокійно. Німецькі фашисти готуються до реваншу, до війни за переділ сві­ту. Два роки тому, в 1933-му, гітлерівці підпалили рейх­стаг. Це було сигналом розправи над комуністами, со­ціал-демократами, всіма, хто не визнавав фашистського «нового порядку», запроваджуваного Адольфом Гітле­ром, новим канцлером Німеччини. Нині, наприкінці тридцять п'ятого року, іноземні кореспонденти, акреди­товані в Берліні, повідомляють, що режим Гітлера жор­стоко розправляється з робітниками, штурмовики роз ганяють профспілки, заарештовують їхніх лідерів Все більше підприємств замість мирної продукції вироб­ляють зброю. Популярним став клич: «Гармати - замість масла». Фашистський рух в Іспанії об'єднав фалангістів, контрреволюціонерів, офіцерство, теро­ристів. Беніто Муссоліні прагне встановити в своїй країні відкриту фашистську диктатуру гітлерівського зразка. Військова організація соціал-демократичної партії, створена для оборони від сваволі фашистських молодчиків, змушена була піти в підпілля. У Португалії диктатор Салазар виступає проти демократії.

Газети і радіо щодня приносять відгомін тривожних подій, закликають до пильності. Доповідь радянського і партійного діяча СРСР Дмитра Захаровича Мануїль­ського на VII конгресі Комінтерну вивчають усі радян­ські люди. Георгій Димитров — лідер болгарських комуністів, Ерколі — італійських, Вільгельм Пік — ні­мецьких — висловлюють повну солідарність із делега­цією ВКП(б), створюється єдиний міжнародний анти­фашистський фронт. Ось чому Павло ніскільки не здиву­вався коли, в'їхавши в Подольськ, побачив на фасаді місцевого Палацу культури поряд з портретами ра­дянських керівників знайомі вже по газетах обличчя багатьох ватажків Комінтерну.

На пошті Юхим Рогов замовив телефонну розмову з Москвою, потягши в кабіну й Павла.

Комутатор Наркомлегпрому? З'єднайте, будь ласка, з помічником міністра.— І передав трубку Чепе­лю. Щоб не заважати — вийшов.

— Ну от і порядочок.

Розмова тривала недовго. Та Чепель ледве перевів дух і навіть спітнів. Чи не тому, що розмовляв із самим по­мічником міністра.

— Перехвилювався? Щось не так?

З віконечка донеслося:

— Друга кабіна, поговорили?

Рогов заспокоїв телефоністку:

— Зараз розрахуємося.— За хвилину він повернувся.

— Ще й здачу дала. Ну то що? Чекають на нас чи вже передумали?

— Все в нормі, хлопці. Все в повному порядку.— І Павло розповів, про що вони домовилися. Ночу­ють у Подольську. Готель замовлено ще кілька днів тому. Завтра після сніданку виїжджати. Зустріч не в міністерстві, а в готелі «Москва». Орієнтовно о дру­гій годині дня. їм залишалося проїхати кілометрів сорок.

Отже їх чекає готель «Москва». Але поки що боки в Подольську, до їх послуг — Будинок для приїжджих. Стоїть у глибині великого двору. Обіч — стодола без две­рей, або, як колись у книжках писалося, каретний са­рай. І тут же — розібрана «емка». Дворище чистеньке, зелене, мов у доброго хазяїна присадибна левада. І ніде нікого. Тиша незвична. Не віриться, що це вулиця сучас­ного міста. Будинок для приїжджих — ніби візитка ко­лишнього Підмосков'я. І все ж це не музей...

Їх зустрічає чергова. Так і хочеться сказати — гос­подиня. Вбрана в оксамитну чорну жакетку з дерев'я­ними гудзиками, в руках в'язочка ключів на мідному браслеті. З вузеньких дверей виходять постояльці, чоло­віки і жінки, хто віддає ключ від номера, хто підстав­ляє стакан під самовар. А той сяє сріблом — Павло зро­ду-віку такого не бачив. На столику — пачечка печива, медяники: пригощайтеся, люди добрі.

Дивувалися: телефонний апарат на столику ста­ровинний, з високими ричажками і ручкою, як у грамо­фона. Ним, певно, користувалися ще десь у минулому столітті. Вузенькі, важкі канапки при стіні, інкрусто­вані спинки. Точеними важкими ногами ніби вгрузли в підлогу. Там, де стоїть самовар, стіна прикрашена кар­тиною.

— О, «Чаювання в Митищах». Це ж художник Перов Василь Григорович,— упізнав Тимофій Солод картину.

У кімнаті на чотирьох — все таке стильне: і дерев'яні ліжка, і керамічний збанок з водою на столі, навіть кварта. Замість печі — камін, темно-зелені кахлі, чавун­на решітка, за нею — кілька обвуглених полінець, справжніх, березових.

Тут же хлопці дізналися, де можна попоїсти. Пішли до міста й невдовзі зупинилися перед пельменною.

— Далі ні кроку. Це те, що нам треба,— озвався Кубрак.

Ніхто з ним не сперечався. Зайшли до приміщення, а там — пельмені, ковбаси, бульйон, кава, щі. Чого ще треба? Замовлення прийняв офіціант — перший чоловік у такій ролі за всю їхню подорож, — схожий на кіно­актора. Швидко й замовлене приніс. Два підноси - один на одному. Як два поверхи будинку. А хліб у По­дольську який смачний!

— Паляниця? — запитав Кубрак.

— Московский пшеничный,— відповів офіціант,

— Пахне паляницею,— похвалив Іван.


Останній день у дорозі. Останній етап. їдуть без вихід­ного. І дорога не знає перепочинку. Біжать по ній авто­буси, вантажні автомобілі. Легкових тільки сьогодні не видно, начальство відпочиває. Діє ліміт на пальне. Пере­витрата його суворо карається. Розбазарювання, на­гадують газети, підриває економіку держави, діє на руку ворогам. А коли так, то самоконтроль надійніший за все. «Червона нитка» взагалі не має легкової машини, директор, як і всі, їздить трамваєм. За казенний рахунок виділяються талони. Директор, його заступник, парт­ком, фабком, словом, керівний склад,— люди без амбі­цій, добре знають, що на початку Радянської влади тіль­ки у товариша Леніна був легковик і штатний шофер.

Вперше легковика Павло побачив років шість тому в Гуляйгорі. Це був чорний блискучий «форд». За рулем сидів модно зодягнений, схожий на панка, водій; у нього під коміром чорнів замість галстука «метелик», точні­сінько такий, як і в пасажира. Автомобіль зупинився біля монастирської брами — на територію монастиря машину не впустили. Дозволили пасажирам пройтися пішки. Павло роздивлявся, що то за диво прикотило, здійнявши куряву. Хоч і за приїжджими кортіло чкур­нути. Цікаво все ж, що саме цих двох сюди привело. Сторож при брамі пояснював:

— Непмана з Харкова чорти принесли. В нього рідня тут похована. Там, де муровані склепи. Може, розкопу­ватимуть? Багатьох же ховали з монетами золотими у гаманцях, з перснями.

Хтось поцікавився:

— А скільки може коштувати такий самохідний фаетон?

— Тисячі і тисячі, мабуть,— мовив сторож.

І відразу відгадчика підняли на сміх.

— Ти, певно, до тисячі тільки і знаєш рахувати. А мільйони не хочеш? І то не папірцями. Золотом платять.

— Не ходить тепер золото. Перевелося,— іронічно зауважив інвалід з чорною пов'язкою на оці.

— Не знаю, чим платять, але за карбованці «форда» не купиш.





Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

Схожі:

Радянський письменник iconРадянський письменник
Художественная ткань повестей и рассказов от­личается яркими портретными характеристика­ми острым сюжетом
Радянський письменник iconПлан-конспект Народився 3 квітня 1918р в с. Ломівці, в передмісті Дніпропетровська
Народився видатний украЇнський радянський письменник, літературний критик, громадський діяч Олександр (Олесь) Терентійович Гончар...
Радянський письменник iconРадянський письменник
Здано на виробництво 14/I 1957 р. Підписано до друку 29/iii 1957 р. Формат 70×92/32=53/8 физ друк арк ум друк арк. 6,18 обл вид арк....
Радянський письменник iconНаш край в романі Іллі Еренбурга «Хуліо Хуреніто» Видатний радянський письменник І публіцист Ілля Григорович Еренбург
Еренбург (1891 —1967 рр.) був людиною цікавою, складної долі. В 1905—1907 роках він брав участь у роботі підпільної більшовицької...
Радянський письменник icon1920 – 2007 Герой Радянського Союзу, радянський офіцер

Радянський письменник iconІ група «Краєзнавці»
Політичний діяч, радянський дисидент, журналіст, один із засновників Народного Руху України
Радянський письменник iconГоголь М. В. український письменник?
Актуальність проекту полягає у тому, що Гоголь довгий час вивчався лише як російський письменник, хоча зв’язок із Україною митця...
Радянський письменник iconНаталія звольська
Олексі́й Архи́пович Лео́нов — радянський космонавт, перша людина, яка вийшла у відкритий космос
Радянський письменник iconШкварніков Петро Климентійович
Радянський, українский генетик, селекціонер, дослідник мутаційного процесу у рослин, викладач І організатор генетичної науки
Радянський письменник iconІ письменник» «Зачарована Десна»
Тема о. Довженко – видатний український кінорежисер І письменник. «Зачарована Десна». Великий І чарівний світ дитинства у «Зачарованій...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка