Радянський письменник



Сторінка9/10
Дата конвертації05.02.2018
Розмір2.27 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

Розділ двадцятий
Повістку про виклик до військкомату вручила йому ввечері мати.

— Виходить, сину, залишилося бути тобі з нами три дні й три ночі.

В документі зазначалося, що підприємства й органі­зації, де працює військовозобов'язаний, повинні звіль­нити з роботи і розрахуватися з призовником протягом двадцяти чотирьох годин.

«Там усе сказано».— Голос у матері спокійний, тіль­ки руки, коли віддавали повістку, тремтіли.

Як і в минулі роки, гуляйгірці, звичайно, випрово­джатимуть своїх призовників урочисто, про це подбають сільрада й колгосп. А Павлові ще треба забрати свої речі з гуртожитку, оформити всі потрібні документи на фабриці, знятися з комсомольського обліку. Ну, й по­прощатися з товаришами по роботі. Йому йти працюва­ти на другу зміну, але повістка змінила ситуацію. Павло ще раз перечитав її.

Правду сказала мати. Про все в ній написано: треба мати в запасі пару білизни — це найбільше здивувало... «Цікаво, де ж це я служитиму?..» Ну, та не треба моро­чити собі голову. Все з'ясується. Підкреслювалося й про теплий верхній одяг. Чи не означає це, що випали суворі холодні краї? Чи не на Далекому Сході доведеться за­хищати рідну землю, як тим трьом танкістам з пісні? Хотілося чомусь саме туди. Якщо прийшов час охоро­няти спокій Батьківщини, то вже — де найважче. Саму­раї, басмачі — всі, кому хочеться воювати,— десь там, на сході.

Якби спитали у Павла, де хоче служити, то не заду­мався б, назвав би Сибір, Кавказ або Зауралля. На­талка, як тільки почула, що його забирають на дійсну, перестріла вранці біля колодязя,

— Правда, що на Далекий Схід зібрався?

— Звідки ти взяла?

— Мати твоя натякнула. Ніби кожух радять з собою брати.

Павло посміхнувся: «Нехай знають наших». До нього, мовляв, велике довір'я у військових начальників, як колись до Івана Михайловича Чепеля, бо не кожного пошлеш за тридев'ять земель.

— Не знаю, Наталко, їй-богу, не знаю,— признався сусідці.— Військова служба — діло таке... Куди по­шлють, туди і поїдеш.

— А я не знаю, чи буду дома, як вас випроводжати­муть. Але обіцяю: хочеш чи не хочеш — писатиму обов'язково. І маму твою буду провідувати частіше, ніж досі.— Помовчала трохи, потім подивилася на нього, не вагаючись, узяла його за руку.— Бачу, ти не дуже переживаєш розлуку. Молодець, Твоє не втече. Згадуй нас, не забувай. Даси мені нову адресу, то часто писатиму.

Павло потис їй руку, щиро притулився до дівчини, як брат до сестри.

Коли простував на станцію, ще довго відчував на собі Наталчин теплий погляд. У вагоні несподівано подумав: хороша комусь буде дружина. «А може, я таки справді звичайнісінький дурень? Не здатний розібратися, хто мені друг, а хто — так собі».

Оглядівся. Це був той самий комсомольський вагон.

Біля столика грали в доміно. Сухо стукотіли кісточки а розмова велася не про гру, а про наказ наркома, призов до армії. Павло озирнувся: молоді хлопці, робітничий клас. Видно, ливарники. Руки з грубими долонями, міс­цями попечені, часом забувають роботяги про рукавиці а з розплавленим залізом жарти погані. Може, й вони одержали повістки? Третій, як видно з розмови, від, служив уже, виступає в ролі порадника. Розказує, що найважче проходити курс молодого бійця, а далі все йде як по маслу. А спочатку... На кожному кроці підказу­ють, підправляють, сиплються звідусіль зауваження: не так повернувся, не так підійшов, не так приклав руку до кашкета. Але не бійся, ніхто на тебе стягнення не накладе. Навіть сам комдив. Не має права, поки ти не закінчив свій початковий курс. Отож живи спокійно. Найбільше старшину люби. Від нього все залежить. Не бійся, він побачить, відчує, запам'ятає. Всі старшини наче одну школу проходять. Протягом шести місяців перебував і я в цій ролі. Так от, хочеш чи не хочеш, а спуску нікому не даєш. Посада така.

«І своїм товаришам, і мені лекцію читає,— посміх­нувся Павло,— Тоді, як батько служив у старій армії, старшин не було». Інше словечко застряло у пам'яті: фельдфебель. Що ж до старшин, то це не ті часи, щоб над солдатами збиткуватися. Червоноармійці знають свої права. Та й над старшинами є начальство. Який би не мав характер старшина, а мусить підкорятися існую­чому порядку, не перевищувати своїх прав. Свідома дисципліна — ось що головне.

До початку другої зміни ще далеко, а в дворі фабрики пожвавлення. І тут призовники. їх легко впізнати по чоботях, валянках, кожушках. Є й у демісезонних паль­тах з відкоченими комірами, в черевиках з калошами, в теплих кепках. Павло впізнає хлопців з передмість: з Данилівки, Рогані, Циркунів. У декого в руках об­хідні листи. Його зустріли як побратима: здогадуються, що й він з ними — народився в чотирнадцятому...

— За характеристикою?— цікавиться Валерій Ду­дар, напарник Павла по ремонтному цеху.

— Точно не знаю, чи треба ще й фабричну... На мене сільрада повинна писати...

Призовник у брезентовій формі пожежника пояснює:

— І сільрада, і комітет комсомолу фабрики. Займай чер до Тюриної.

Хлопці жартують, бадьоряться — свідчення того, що вони вже звикли до повістки, що допризовний пе­ріод їхнього життя закінчився.

— То й справді, хто до Тюриної останній?— ці­кавиться Павло.

— Ти,— ткнув пальцем у груди Павлові Валерка.— А я попереду.

Валерка, як виявилося, теж мав заступати на другу зміну, але його відпустили, дали обхідний лист. Зга­дували в цеху й Павла. І для нього, і для всіх, у кого повістки, такий самий порядок. Наказ наркома. Валерка хвалився, що встиг уже побувати й у відділі кадрів, у бібліотеці, у фізкультурника, де йому нагадали про борг: не повернув майки спортивного товариства...

У ремонтному цеху тихо, крім начальника — нікого. Одні, видно, в Тюриної, адже більшість ремонтників — ровесники. Одразу поменшало слюсарів. Начальник цеху одягнув спецівку, на верстаті обробляє деталь. Поява Чепеля не здивувала його.

— Відпускати важко. А доведеться. Встиг лише про­фесію свою освоїти, і на тобі. Ну, та державі видніше. У мене, Чепель, бачиш, руки забруднені, відсунь сам шухлядку стола. Візьми обхідний. Зранку заготовив. І ще один документик є для тебе. Розряд атестаційна комісія тобі присвоїла, третій поки що... Твердий третій, без натяжки. Слюсар, та ще й ремонтник. Який би рід військ не взяв, скрізь будеш при ділі. За останні роки й армія механізується: автогаражі, майстерні, автомобі­лі-амфібії, моторні понтони. Дивуєшся, звідки знаю? Я ж командир запасу. Помпотех батальйону.

— А заробіток тобі нарахували?— заглядав у Пав­лові документи Валерка, який прийшов із ним, неначе й справді він був зобов'язаний піклуватися про те.

— Аякже. І зарплатня, і премія.

— Квартальна? — здивувався Валерка. — А мені щось нічого не перепало.

Начальник цеху пояснив:

— Це персональна. В аварійний день Чепель відпра­цював дві зміни. Одну в ткацькім, другу в прядильнім. Горіли, як шведи під Полтавою... А Павло виручив. Уперше мав справу з такими машинами. Чотири години підряд працював лежачи. Без передишки. Цехове на­чальство похвалилося директору. З його фонду виділили премію. Поздоровляю, Чепель. А щоб могорича з тебе друзі не вимагали, суму не скажу, сам дізнаєшся в ка­сі.— Начальник цеху обняв Павла, а потім по-змовниць­кому попросив:— Ти там у себе дома підшукай зміну. Піс­ля семирічки нехай ідуть до нас. У твій цех. Замінять тебе... Як надумають, чекаю. Нехай скажуть, що твої земляки. Це буде враховано.

Вийшли з цеху. Черги до Тюриної вже не було.

— От що, Павлику,— повчав Чепеля Валерка,— твою премію Тюрина теж повинна вписати в характе­ристику. Директорська премія. Справа не в сумі, а в на­городі...

Електрик пропустив Павла поперед себе.

— Думаю, варто відзначити в характеристиці на Чепеля, що прийшов на виробництво з села й відразу ж гаряче взявся за оволодіння професією. Швидко став майстром,— підказував Тюриній. Нагадав про велопро­біг, навчання на курсах.

Дівчина слухала Валерія уважно, дещо записувала, а тоді раптом запитала:

— А чого це ти диктуєш мені? Краще за мене знаєш Павла?

— Вболіваю, кажу чесно. Робочий стаж у нього не­великий, а користується авторитетом. Мені приємно було з ним працювати. І якщо в одну частину потра­пимо...

— Все зрозуміло, товаришу Дудар. Спасибі за допо­могу. Ще ви не обмундировані, а вже почалося ваше побратимство. Все, що підказав, обов'язково ввійде в характеристику. І про тебе напишу, що ти — молодець. Знала тебе фабзавучником, а тепер — майстер. От що, хлопці, не забувайте фабрику, нашу комсомольську організацію. Відслужите, повертайтеся на свої робочі місця.

Всі зрозуміли Тюрину: хлопців і так мало на фаб­риці, тепер ще поменшало. Ну, а щодо Валерки, то вона завжди ставилася з особливою прихильністю. Тому, може, що вигляд у нього школярський, не схоже, що в чотирнадцятому народився. Призивають в армію згідно метричного свідоцтва — взяли і його... А варто, мабуть, добитися відстрочки, хай ще трохи підросте, змужніє.

На прохідній Валерій зупинив Павла:

— У мене пункт збору — на Холодній Горі завтра. Звідти — на вокзал. А ти куди?

— Та, мабуть, і сільських повезуть на вокзал. У мене, Валеро, таке передчуття, що обов'язково будемо разом.

Павло відчув потиск руки Дударя, здавалося, що той навмисне продемонстрував свою силу перед товаришем.

В гуртожитку до його кімнати так нікого й не під­селили.

В гуртожитку тихо. Ті, що працюють на першій зміні, ще не повернулися. Після роботи — навчання. Друга зміна кінчається вночі. Так що прощатися ні з ким. Павло одразу почав спаковуватися. Не так і багато в нього майна. Все зберігалося в сундучку і в тумбочці. Книжки, зошити довелося зв'язувати окремо. Запасну чисту сорочку, всякий дріб'язок поклав у сундучок. Туди ж загорнуті черевики, сандалі. Подумав про візни­ка. Коли їхали сюди з батьком, недорого обійшлося. Але вибрав усе ж інший варіант. Доїде трамваєм до Старомосковської, а потім — навпростець до станції недалеко. Затримався біля сторожа Семенюка, який поважно воссідав на стільці коменданта. Доля цієї лю­дини давно зацікавила його. І раніше вони охоче роз­мовляли про се, про те. Про Клопотовського сторож любив погомоніти — про його настирність в антирелі­гійній пропаганді, про нього самого та його особисте життя, про те, чому він живе одинаком, не має сім'ї. Пояснення Семенюка просте: не мав житла, тому й хо­лостякував. Тепер хоч і пообіцяли — виділять кімнату, а змінити щось в особистому житті пізно.

Сундучок і книги Павло перев'язав ременем, узяв на плече. Сторож випроводжав його до самої хвіртки. І тут несподіванка: назустріч двоє дівчат з його цеху. Од­на з них, Валя, дивилася посмутніло то на Павла, то на його пожитки. її подруга Зоя, навпаки, жваво почала докоряти:

— На кого ж ти нас покидаєш, Павлушо? То ховав­ся десь, ніколи тебе не застанеш у кімнаті, а тепер тиш­ком-нишком зникаєш... Безсовісний. А може, котрась із нас проводжати тебе хоче?..

— Обмаль часу в мене, дівчата. Завтра — останній день. Так що пробачте.

— Чуєш, Валю? Проситься хлопець. Пробачимо йому?


Вагон переповнений. Павло ледве протиснувся, дів­чата залишилися на зупинці. У тісноті навіть не міг по­махати їм.

У приміщенні штабу Військового округу грає духо­вий оркестр. За парканом чималий учбовий плац, на ньому червоноармійці. Марширують, бігають, аж гуде під їхніми ногами стужавіла земля. Чути команду «кроком руш!». І відразу починається пісня. Павло дав­но знає її напам'ять.
Ведь от тайги до Британских морей

Армия Красная всех сильней...


Маршова мелодія гучнішає, чути срібний переклик труб, дріб барабанів, дзвінкоголосі сплески литавр. Сьо­годні Павло охоплений почуттям своєї причетності до воїнів, яких ніколи не бачив у лице, але вважав своїми побратимами і гордився тим. Якби хтось із них вийшов зараз на вулицю, він осмілів би, мов підліток на порозі свого повноліття, сказавши: «Ще один день мине, і я одягну шинелю, бо в мене у кишені повістка. Військова музика кличе мене». Книги і сундучок здаються йому зовсім легкими.

Вечір затягнувся, переступив поріг ночі. І мати, і На­дія не відходять від нього, намагаються відгадати всі його бажання... Улюблені пироги з горохом, гарячі, просто зі сковороди — рум'яні деруни. Надія збігала до крамниці, купила халви — ніякі цукерки не заміняли соняшникової халви. Він їв її з хлібом, ласував, облизу­вав пальці. Як доривався, то з'їдав не менше півфунта. Кухоль молока коштував на базарі 15—20 копійок, півфунта халви — 16. Мати не шкодувала на халву грошей. Шкода тільки, що її у Гуляйгору привозили не часто. А Павло вже приніс у світлицю сундучок, перебрав своє майно, щось відклав набік, щось залишив у ньому. Робив вигляд, що не бачить материних стри­вожених очей, звернених на нього. Прикрила лице рукою, долонею, витирала непрохані сльозинки. Потім одійшла до печі.

Після одержання повістки минуло лише півдоби. Але як у тій пісні співається, були збори не довгі...

Першої страви мати сьогодні чомусь не варила. Ду­мала, що дуже пізно приїде Павло, то не захоче, мабуть, наїдатися на ніч, обійдеться пирогами. А в нього і справ­ді апетит пропав. Однак помив руки, взявся за пироги. Вибирав для проби по одному з кожної миски. Почав з тих, що з горохом, потім на закуску пробував з маком. Жадібно, не одриваючись, випив здоровенну кружку узвару.

— Бери ще пирога, Павлушо. Напекла ж. І з собою повезеш, пригостиш хлопців.

— Добре, мамо, візьму.

— Спатимеш у своїй кімнаті. Я вже постелила,— промовила сестра, так, ніби не було між ними домовле­ності, що, відколи він перейшов у гуртожиток, кімната належить не йому, а їй.

Павло розв'язав привезену з гуртожитку пачку книг. Акуратно складав на стільці по одній. Не поспішаючи, розміщував на етажерці. «Українська мова», «Україн­ська література», «Історія», «Фізика», «Алгебра», «Німецька мова». Надія перетирала їх і подавала Пав­лові.

— І всі купував? А я-то думала, де твої заробітки!

— Хіба це багато? Он у вчителя Карлаша повні шафи. Підручники, художня література. Окремим тво­рам по сто років і більше. Скарби! Буде і в мене бібліо­тека.

— Краще не загадуй наперед. Он Микола пише, що, можливо, на все життя зостанеться військовим. На ко­мандира хоче вчитися, «кубики» заробити.

Та не самі підручники у Павла. Ось і вірші Сосюри. Надія перегорнула обкладинку й раптом, прочитавши напис на першій сторінці, здивувалася:

— Мамо! Ти подивися! Книжку особисто Павлові подаровано. Підпис автора. А нам нічого й не казав. Со­сюра... Це ж усе, мабуть, про любов. Ми в школі Сосюру вивчали. Ну, Павлушо, я цього тобі не подарую! Знати Сосюру і нічого не сказати про це рідній сестрі! Хіба ти не бачив, що я з газет його вірші собі переписую? Та й усі наші дівчата закохані в його твори. Напам'ять знають. От послухай:
Кипариси од ночі й до ранку

Все шумлять і шумлять навкруги,

Ти мені нагадала турчанку,

Що забула свої береги...


Здорово! Правда? Я спершу не знала, що таке кипариси, а потім узнала. Виявляється, дерева у Криму, Високі, як наші тополі, тільки що листя на них немає. Гілочки вкриті м'якою хвоєю. Забираєш з собою цю книжечку?

— Так. І ще одну — Генріха Гейне,

— Уявляю собі, як здивуються у твоїй частині. Зви­чайний робітник, а знає особисто видатного поета.

Зацікавилася книжкою. Одійшла з нею до вікна. Пав­ло ще одну тоненьку дав їй.

— Рідкісна книжка. Про колишній Вознесенський дівочий монастир...

— Де ти її взяв?! Дореволюційна...

Спорожнивши сундучок, Павло поніс його в сіни.

— Із собою не візьмеш?

— Дома залишаю. Збережемо його.

Мати розкрила скриню, дістала полотняну торбину з міцним шнурком: для Павла в дорогу. Вишила голубим і зеленим стебельце волошки. Чорними — літери: Ч. П.

— М'яке дуже полотно. Помнуться сорочки, білизна, та що зробиш.

Поклала Марія Миколаївна своєму солдатові всяке дрібне начиння, щоб носив із собою завжди, бо ні матері, ні сестри поряд не буде. Чи гудзик відірветься, чи петля розпуститься, мусить сам собі раду дати. Голка і ложка, виделка, нитка біла, нитка чорна.

— Ви б мені ще й машинку Зінгера впакували,— по­сміхався Павло.

— Не смійся, Павлушо. Спасибі потім скажеш. Як узяли Миколу та інших, то я вже й про тебе думала. Хоч і заспокоювала себе, як могла, а чуло моє серце...

Передчувала. Знала. Чекають тривожні дороги її єди­ного сина. Колись так прощалася з Іваном Михайлови­чем, солдатом з кокардою. Одне нині втішало: Павло на рідній землі служитиме, в Червоній Армії, яка ні з ким не збирається воювати, а лише на сторожі стоїть. За­спокоювала себе. Навіть з Дзенісом не раз сварилася: «Досить вам, Яке Карловичу, хтозна-що пророчити. Хіба людям забулася та війна велика, ті сльози? Забу­лося безхліб'я?» А смерть — як не від кулі чи бомби, то від голоду, від тифозної воші, від ран?.. Про війну і згадувати не слід, як і про чорта. Мусив латиш перед Марією Миколаївною відступати з своїми похмурими прогнозами. Та й сам згоджувався: недарма Жовтнева революція війну війні проголосила. І Декрет ленінський про мир — не казка, а свята правда. Не дадуть люди себе вдруге одурити, як колись.

Майже до ранку світилися вікна в хаті Чепелів. Павло ліг раніше, а мати з Надією ще трудилися. Зарізали і обпатрали курку, внесли з льоху огірків, помідорів, ква­шеної капусти, щоб усе було не дуже холодне, під рукою. Як би там не журитися, а проводжати Павла треба за народним звичаєм. Треба покликати друзів і сусідів.

Трохи перегодя, як уже зовсім тихо стало в кімнаті, де Павло заснув, Надія запитала пошепки у матері:

— Про Лесю не згадує?

— Ні. Ні словечка. І добре.

— А мені жалко його, мамо.

— То що ж робити? Тобі його жалко. А мені — вас обох.

— Правду кажеш, мамо. Він у нас гарний, розумний. Відслужить, то одразу ще й не таку собі вибере. А якщо по правді, то ходити далеко не треба. Наталка... Як га­даєш, мамо? Вона не признається, а я по очах бачу. Як­що подасть їй Павло надію, хоч словечко, то ждатиме. Батьки теж з повагою до нашого Павла ставляться.

— А що там він розуміє, наш Павло? Хлоп'ячий у нього ще розум. Подорослішає, то і серце підкаже, зро­зуміє. А те, що покинула вона Гуляйгору, то, мабуть, на краще.

Павло не спав. Він чув усе...

Зранку від хати до хати передавали — запрошують до сельбуду. О четвертій — усіх на врочисті проводи при­зовників.

За годину раніше прибули автобусом харківські ше­фи. В шинелях, будьонівках. І труби «обмундировані». На кожній — зелений чохол. Якби й не запрошували по­передньо, то музика однаково б скликала всіх. Люблять у Гуляйгорі духовий оркестр, звикли до нього.

Попливла над селом мелодія вальсу «Амурські хвилі».

Сім'я Чепелів явилася однією з перших. Микита Маляр стояв біля дверей і кожному призовникові по­тискав руку, поздоровляв батьків. Під портретом Леніна — червоний прапор з Серпом і Молотом, пода­рований військовою частиною. Призовникам чіпляли червоні стрічки, й ті сідали на перші лави. От уже зайняла свої місця на сцені президія.

Врочистий голос Микити Маляра звернений до гро­мади, до призовників. Грім оплесків зливається з дужи­ми акордами «Інтернаціоналу». Звуки духової музики не вміщаються в залі, тремтять шибки, ніби на вітрі колишуться лаштунки декорацій.

Павло часто бував на таких зборах, все, що відбу­вається зараз, йому знайоме, але вперше він схвильова­но ловить кожне слово, бо з трибуни звертаються саме до них, призовників. Називають кожного поіменно, і його називають, Павла Чепеля. Оратори місцеві, гуляйгірсь­кі. Степанида Кафка, колгоспниця, інвалід громадян­ської війни Осипчук, комуніст-залізничник Цуркан, вчителька Августина Петрівна. Виступив і Як Дзеніс від імені колишніх литовських стрільців.

Відповідає на привітання призовник Данило Чобітько. Він порівнює руль своєї машини з кермом танка. Напри­кінці голова колгоспу вручає призовникам подарунки.

— Чепель Павло Іванович!

Чепель дивується, адже він не колгоспник, працює на фабриці. Це добре знає і голова колгоспу, який простя­гає йому коробочку з бритвою. І всі присутні знають. Він почуває себе ніяково. Але всі аплодують, ніби схва­люють, що не обійшли і його.

До пізнього вечора тривав у Гуляйгорі концерт, грав духовий оркестр.

Другого дня о десятій ранку двоє саней рушили од сільради в путь. Дорогу обрали низову, понад кручами, обминаючи прадавній, насипаний козаками курган, ви­сокі снігові замети довкола нього.

Біля степової криниці Павло озирнувся. Перед очима знайома картина: монастир на горі, біла кам'яна стіна з крутим зеленим дашком, сторожова вежа.

Хтось з передніх саней гукнув:

— Стій, хлопці! Нап'ємося на дорогу гуляйгірської. Кажуть, що вона сили додає.

Загриміло відро на цепу, набралося повне. По черзі пили, досапуючи, мов коні. Потім ще трохи постояли в мовчанні, ніби без слів прощалися з рідним селом.

Куди, в які краї заведе його ця дорога? На цій дорозі помер його батько...

Минули першу хату неширокої вулиці, а біля другої зупинилися. Біля її воріт очікує їх сам товариш Тихо­нов, старий знайомий. А поруч з ним ще кілька війсь­кових - командири у шинелях з чорними петлицями, на емблемах — перехрещені молоточки.

— Звідки, товариші? — питають.

— З Гуляйгори.

— Молодці гуляйгірці! Першими прибули. Так і за­пишемо. Хто з вас за старшого?

— Пакет мені доручили, — підвівся Іван Вихристюк, високий, з тонкою шиєю хлопець.

У кімнаті начальника військового стола тепло, два ослони, стільці. На всіх вистачить.

— Сідайте, товариші,— запросив гуляйгірців коман­дир з трьома «кубиками».— Давайте познайомимося. Моє прізвище Волощук. Ми прибули за вами. Звідси поїдемо разом. Цікавитеся, куди? Але це поки що війсь­кова таємниця. Пасажирський поїзд із Харкова, вагон плацкартний, пересадок не буде. Кухні з нами немає, на своїх харчах. Запитань немає?

— Можна і на своїх,— відповів Вихристюк, показую­чи на складені в кутку кімнати домашні речові мішки.

Старший лейтенант розгорнув перед собою на столі передані Вихристюком списки. Дістав з планшета інші, очевидно, для звірки. Всі, згідно списку, прибули. Стар­ший лейтенант звернувся до командира, що сидів під вікном:

— Передаю вам, товаришу Сергєєв, цю групу. Про­ведете з ними бесіду. Попереджаю, товариші, без коман­дира — нікуди, ні кроку. Відлучитися можна тільки з його дозволу. Ще дві такі групи, як ваша, прибудуть з хвилини на хвилину. Дочекаємося їх — і в путь-доро­гу. І лейтенант Сергєєв, і я — ваші постійні майбутні ко­мандири. Я — начальник школи молодших командирів, а ви її курсанти. Треба мати на увазі, що вагон не спеціальний, з нами їхатимуть і цивільні пасажири. Тому прошу — ніяких зайвих розмов.

Старший лейтенант Волощук невисокий на зріст, стрункий, голос тихий, але відчувається — повторювати двічі не любить. Років йому не більше тридцяти. Сергєєв набагато молодший, добродушний з виду.

Тепер його черга, Волощук вийшов.

— Прізвище Сергєєв, ви вже знаєте. Скажу одверто, що я до певної міри, як і ви,— новобранець. Став лейте­нантом зовсім недавно, з запасу. Хтось із вас, можливо, потрапить і до мене. Я говоритиму зараз про елементар­ні речі, котрі повинен засвоїти кожен червоноармієць. — Лейтенант повів мову про залізничний транспорт, про порядок перевезення ним військових...

Раптом лейтенант замовк. Дивився на Вихристюка. Той саме відкусив шматок пирога і не встиг проковтну­ти. З рота посипалися крихти.

— У вас хороший апетит, курсант Вихристюк. Але перекусити можна буде трохи пізніше, на харківському вокзалі.

Хтось постукав у двері.

— Дозвольте, товаришу лейтенант.

— Прошу.


Лейтенант Сергєєв повеселішав, звернувся до курсан­тів, знайомлячи їх з командиром, який щойно увійшов.

— Це, товариші, наш старшина Страхомаха. Над­строковик.— І посміхнувся: — Хай вас прізвище не лякає. Старшина — це і звання, і, в даному випадку,— службова посада. Ви щось хотіли сказати, товаришу старшина?

— Так, товаришу лейтенант. Начальник школи наказав виводити людей. Усі в зборі.

Сергєєв підвівся:

— Для вас, товариші курсанти, розпорядження і накази старшини обов'язкові. І в дорозі, і по прибутті на місце. На всю школу молодших командирів старшина один. Запам'ятайте.— Сергєєв поправив шинелю, під­тягнув пояс, повісив планшет на плече. Подав знак стар­шині, що передає майбутніх курсантів у його розпоря­дження. А сам пішов.

Твердий, сильний голос старшини примусив Павла зосередитися.

— Слухай мою команду! По одному за мною — шагом марш! — Старшина круто повернувся на місці і зробив перший крок. Скрипнули половиці.— Взяти речі! — почулася нова команда.

І ось Павло у дворі. Морозець не послабшав.

— Чого стали? — запитав Страхомаха, здивований тим, що його новобранці зупинилися.— За речами — марш!..

Імпровізована колона майбутніх курсантів гордо ви­ступила з Покотилівки. Місцеві жителі, покинувши всі свої діла, забави, повиходили з хат, вітаючи необмунди­рованих воїнів помахами рук, теплими поглядами, а літні жінки — зітханнями. Дивиться засніжене українське селище очима матерів і батьків на знайомих і незнайо­мих синів своїх, покликаних до лав Червоної Армії. Чотири десятки селянських молодих трударів... Вони всі, як один, народилися в чотирнадцятому. Куди ж по­веде їх засніжена біла дорога? Чи зазнають на ній вони доброї солдатської слави?


Розділ двадцять перший
Як рій бджолиний, гуде Південний вокзал. Великий пасажирський зал, ресторан з мальовничою стелею, вражає розмірами вестибюль.

Старшина Страхомаха веде їх у спеціальний — війсь­ковий — зал. Стоїть біля патрульного з комендатури, пропускає пасажирів з речовими мішками за спинами. Павло намагається не відстати від товаришів по ко­манді, спостерігає, де вони «приземляються».

— Курсант Чепель, не стійте посеред дороги. Знай­діть собі місце, бо поїзд нескоро,— вивів його із задуми Страхомаха.— До речі, он у правому кутку є буфет. Там гарячий чай, бутерброди. Рукомийник і все інше — в кутку, де світиться лампочка.

Іван Вихристюк, умостившись на широкій дубовій лаві, вже длубається у своєму мішку.

— А нашого полку прибуло, Чепель. Було сорок, як виходили з Покотилівки, а це ще десять на станції об'я­вилося.

Павло глянув туди, куди показував Іван. І першим, кого там побачив, був слюсар-ремонтник з їхнього це­ху — Валерій. Місця на лаві йому не вистачило, і він сидів верхи на чемодані. Не сундучок взяв, бач, а су­часну річ. Павло залишив гуляйгірців, пішов до нього. Поруч сидів і лейтенант Сергєєв. Виявляється, і Вале­рій служитиме разом з Павлом. Хороша прикмета! Але в наступну мить поряд із Сергєєвим побачив і стриженого під машинку спортсмена в синій спортивній формі.

Кров ударила йому в лице. Невже? Ще наблизився. Обличчя знайоме. На підлозі біля ніг спортсмена ле­жить валізка з латунним замком і жовтий шкіряний че­моданчик. Чи не той самий, куплений на вулиці Сверд­лова біля Театру естради? Упізнав і коричневе пів­пальто. Ні, Павло не помилився. Він. Той, що вів тоді Лесю в театр. Нахабні очі, товсті губи, на кисті правої руки замшева манжетка і значок майстра спорту на шерстяному жилеті. Лейтенант Сергєєв щось розпитує в нього, він пихато відповідає і кусає з плитки шоколад. Ходуном ходять щоки, продукція знаменитої Харків­ської фабрики застрягає в зубах. Спортсмен поводиться так, ніби він з лейтенантом Сергєєвим запанібрата.

Валерій аж руками сплеснув, побачивши перед собою Павла.

— Ага, я ж казав... Слово честі, мені навіть наснилося ще дома, що служитимемо разом. Сядемо у вагоні поруч. Добре?

«Хто б міг подумати»,— не розстається із своїми три­вогами Павло, поглядаючи на спортсмена.

Поява в їхній команді Тодя — неприємний, несподі­ваний сюрприз.

Удруге в житті доводиться зустрічатися їм віч-на-віч. Дуже змінився дачник, розпух. Те, що він позбувся рудого чуба, змінило зовнішність, але очі, здається, такі ж нахабні, безбарвні. Давня неприязнь прокину­лася в Павлові з новою силою.

— А ти, Валерко, не знаєш, за що цьому товстунові майстра спорту дали? І як його прізвище?

— Прізвища не знаю. А чув, що називають Тодосем.

Не помилився, виходить, Павло.

Пили з Валеркою чай з буфету. Закушували домашні­ми делікатесами. Валерій на закуску простягнув Павло­ві пачку «Нашої марки». І той, - здуру, чи що,— затяг­нувся тютюновим димом.


Їхній поїзд — пасажирський. Вагон, у якому їдуть,— плацкартний. Дві полиці знизу, дві зверху, а над ними, ще вгорі,— не то запасні, не то для речей. Як хтось за­хоче, може й там лягти.

Старшину Страхомаху по вагону веде провідниця. Показує, звідки починаються заброньовані для них місця. Як увійшли один за одним, так і розмістилися. І вийшло само собою, що поруч із Павлом поклав свій речовий мішок Валерій, а навпроти сів один із тих де­сяти харків'ян, які прибули безпосередньо на вокзал. Статурою схожий на Тодося — крутолобий, плечистий, в руках сила. Важкий фібровий чемодан легко закинув на верхотуру, як іграшку. Одяг цього городянина відрізнявся вишуканістю, штани і жилет — одне ціле, ніби мисливський теплий комбінезон. І все ж у цього любителя екстравагантного, недешевого одягу — великі мозолисті руки робітника-металіста, на них сліди робо­ти, яку виконує: він або коваль, або сталевар. На об­личчі, коли придивитися, сині цяточки опіків. Не­знайомий новобранець постояв з хвилину мовчки, три­маючись за полиці, ніби перевіряв їхню міцність, посу­нув угору гофровану шторку на вікні, в купе посвітлі­шало. Він був завеликий для цього купе, цей пасажир, якби всі інші вдалися у нього, можна було б подумати, що їдуть учасники змагань важкоатлетів. На найвищу полицю поклав він хутровий капюшон, відчепивши його від комбінезона. Далі розстебнув жилет, згорнув усере­дину хутром, примостив на середній полиці біля вікна.

Басовито запитав:

— Ніхто з вас, товариші, не претендує на це місце? Тоді —лади! Скуповую. Познайом мене з нашими су­путниками,— відступив трохи, присів поруч з Вале­рієм.— Маю честь! Євгеній Іванцев, верстатозавод, цех сірого чавуну. До мобілізації... З Валерою ми встигли по душах поговорити, а з вами бачимося вперше. Може, і ви з «Червоної нитки»?

— Сільський я. З Гуляйгори, але працюємо з Вале­рієм разом.

— Ясно.


Йому справді було тісно, ливарникові із верстатобу­дівного. Тому й запропонував свої послуги.

— Давайте мішечки ваші позакидаю на полицю. Ні­чого з ними не станеться.

Не почувши заперечень, швидко розправився з речо­вими мішками; крадькома принюхувався до них, голос­но вгадував:

— Ковбаси, пироги! Ха-ха! Щось ніби так пахне.

Павло подумав, що ось такі люди, як цей спортсмен, завжди спокійні, врівноважені. Але тут же сам собі за­перечив: «А той, другий? Той, з котрим схрестив шпаги ще у Гуляйгорі?..» Мав на увазі Тодося, чи як там його звали — Тодя. Невже їм доведеться служити в одній частині? Може, навіть в одному підрозділі? Сама ця думка зіпсувала настрій. Спершу все в ньому протесту­вало від несподіванки. А Тодось Павла не впізнав. Ну, й дідько його бери! Все тече, все міняється, як любив говорити Ян Карлович Дзеніс. При Павлові пояснював батькові, що ці слова означають. Заспокоював себе: їх тільки везуть разом, а далі випаде, можливо, кожному своя дорога. І нова думка ворухнулася в ньому: «Хіба краще було б, якби Тодь залишився в Харкові? В одній квартирі з Лесею? Нехай послужить. Два роки — не малий строк».

Валерій зауважив Іванцеву:

— Ти про пироги нагадував. Можу почастувати.

— З чим пироги?

— З печінкою.

— Ну й даєш! — покрутив головою Іванцев.— Прибе­режи краще свої пироги на потім. Хто зна, як довго нам їхати. Старшина каже — військова таємниця, а на ваго­нах звичайна табличка: «Харків — Київ». На захід курс тримаємо. А може й таке бути, що десь нас пере­кантують. Залізничні путі — як павутиння. А за пиро­гами діло не стане, запишемо на прибуток. От піду тіль­ки подивлюся, як наші влаштувалися.

По вагону пройшов старшина Страхомаха. Перевіряв, мабуть, наявність особового складу. За вікном пробігали станції, роз'їзди, смугасті шлагбауми. Поїзд вигинався, показував то хвіст, то голову.

Проскочила невеличка чистенька станція — Березів­ські мінеральні води. Отут, мабуть, і знамениті її дже­рела. Стакан чаю з цукром коштує п'ять копійок, пляш­ка води — десять. У Гуляйгорі не купували мінеральну воду — своя у криницях смачніша.

Іванцев пішов у розвідку і застряг десь. Молоденька провідниця принесла їм постіль, показала, де лежать матраци, ковдри, подушки.

— А ми — як на фронті,— обізвався Валерій.

— Тобі, я бачу, грошей жалко,— жартівливо відпо­віла на його репліку провідниця,— За тебе нарком, товариш Ворошилов заплатив.

— Я спатиму й так,— наполягав Валера.

Але дівчина не збиралася відступати.

— Нам ще їхати та їхати...

За вікнами вагона — села у вибалках. Скирти соломи в полі, як велетенські паски. Поодинокі хати серед заме­тів, невідомо ким і для кого побудовані на відлюдді. Не видно стежок до них. А димок леліє — значить, хтось мешкає там, одірваний од світу, в повній самотині. Силь­ний характер треба мати, щоб коротати дні й ночі в са­мотині чи лише у вузькому сімейному колі, бачити увесь час одні й ті ж обличчя, чути лише знайомі голоси.

Кажуть, що людина, де б вона не жила, вважає точку свого осідку центром усесвіту. Певно, так воно і е. На всі чотири сторони простягається безмежжя простору, твого буття, твоїх інтересів і можливостей. Для Павла віднині таким центром має стати місце його служби. На цілих два роки.

Полтаву проїжджали пізно вночі. На освітлений пе­рон з сусідніх вагонів висипали такі ж новобранці. Ци­вільні пасажири одразу йшли у вокзал, а хлопці з ре­човими мішками, з чемоданами юрмилися на пероні. І Павлові, який лежав на другій полиці навпроти Іван­цева, добре видно необмундированих новобранців, які залишаються у Полтаві.

Поїзд стояв хвилин двадцять, крізь вікно видно було колону, яка нестройовим кроком рухалася вздовж заліз­ниці. Зацокав буферами поїзд, помалу пропливали вог­ники при самій землі. Як минули станцію, Іванцев почав вмощуватися на ніч. Подушку поставив на ребро і так круто, що здавалося — він сидітиме. Але й у такій позі, як виявилося, полиця для нього була короткою, довело­ся підібгати ноги. На своє нижнє місце повернувся Вале­рій.

— Спимо? А декотрі новобранці спішилися. В Полта­ві, певно, служитимуть. Може, ціла рота або й баталь­йон. Порівняно з ними нас жменька... Чуєш, Павлушо?

Павло вперто боровся зі сном. Тіло наливалося відчуттям безперервного руху. Однак незчувся, як за­снув.

Крізь сон долітає військова команда: «Всім — на перон!»

Місто спить. Вікна станції світяться рівно, без мерех­тіння. Чергова у кашкеті вручає машиністові жезл. Де вони, на якій станції, Павло не може збагнути.

Тим часом усі вистрибують з вагона.

На майданчику за приміщенням станції — троє са­ней, вантажна машина. Легкий, як пух, сіється сніг. Під ногами не скрипить, а м'яко осідає.

Безлюдна вулиця. По обидва боки — тротуар, заси­паний снігом.

Начальник школи подає команду йти «вільно». Розбі­гаються бічні вулиці, снігові бар'єри наступають на них звідусіль. Чи вітер утворює ці замети, чи, може, транспорт на поворотах збирає колесами кучугури. Ходити строєм незручно.



Ліворуч — парк з гарною високою брамою, фігурним парканом, альтанкою за ним. Справа житлові будинки зліва — Будинок Червоної Армії. Двоповерховий, схо­жий на старовинний палац. Довкола міські квартали На перехресті вулиць, трохи осторонь, кругла рекламна з червоної цегли тумба. Такі бачив у кінокартинах, де події відбуваються в губернській провінції. Афіші на тумбі свіжі, але є й пожовтілі, давні. Колона ніби на­вмисне міняє напрям. Зблизька Павло читає знайоме — «Оксана Петрусенко». Якби сам не прочитав, не повірив би. Голос співачки Оксани Петрусенко чув багато разів записаний на патефонних платівках, які саме увійшли в моду. Надія позичала у сусідки співучу машину, пла­тівки... Намагалася й сама співати: «Спать мені не хочеться, і сон мене не бере».

Двоповерхові з червоної цегли будинки, стандартні квартири командного складу місцевого гарнізону. Низенькі огорожі, палісадники. І тут снігу насипало по самі вуха. Ось низенька снігова гірка для санчат. Бі­ля підніжжя — дід-мороз у будьонівці. Моложавий, чорновусий. Хтось вштрикнув у його тіло паличку, повісив на ній знайдену в снігу дитячу рукавичку. За старезними вербами — територія військового містечка. Глухий паркан, зелені ворота із зіркою, оригінальна хвіртка. Командир з пов'язкою на рукаві вийшов на­зустріч. Йому і так відомо, що прибуло поповнення, але все ж вимагає від старшого лейтенанта Волощука документи. Порядок є порядок. Широко відчиняються ворота. Від них у глиб території по обидва бoки — казар­ми. Багато дверей, мало вікон. Павло й не помітив, де саме від них відокремилися командири. За всіх зали­шився старшина Страхомаха.

— Підтягнись! — командує він. Голос дзвінкий, сильний, так наче і не було довгої подорожі, безсонної ночі.— Обтрушуйтеся і заходьте в казарму! До підйому залишається хвилин сорок. Можна трохи перепочити... Одним словом, будьте як дома, тільки не забувайте, що ви й не в гостях. Запитань нема? От і добре. Старшина вам не нянька, а командир! Запам'ятайте! По одному в казарму шагом марш!

Проходили біля тумбочки днювального. Він такий же молодий, як і всі новоприбулі, і на петлицях у нього ніяких відзнак. Йому, мабуть, не доводиться виходити з казарми, тому був без шинелі, у простих юхтових черевиках, вище халявок і до самих колін чорні акурат­ні обмотки.

Хлопці ще не знали, де розмістяться. Цікавилися днювальним, його екіпіровкою, а він насмішкуватими карими очима поглядав на різномастий, різномодний їхній одяг. На деяких — жилети, галстуки, шапки, пошиті з хутра всякої звірини.

Тим часом Іванцев познайомився з собі подібним здо­рованем — Тимофієм Басом, майстром спорту. Обох зацікавили спортивні стенди, дані про успіхи спорт­сменів батальйону. Валерій потерся біля них, а потім одійшов до Павла.

— Чим вони там зацікавилися? — спитав Павло.

— Іванцев — першорозрядник-стрілець, а той дру­гий, Бас,— майстер ракетки, тенісист. З команди «Зе­ніт». Ти коли-небудь бачив, як вони мотаються біля стола, ганяють м'ячик?

— Уявляю собі цю дєтку в ролі тенісиста.

— Як ти назвав його? «Дєтка»? Попав у точку!

Цей перший день у військовій частині видався Пав­лові коротким і напруженим. Спати лягали чисто пого­леними, викупаними, в чисті постелі. Білизна пахла морозом. Між кожними двома ліжками — тумбочка для особистих речей, одягу. В казармі — два взводи, третій — в іншому приміщенні цього ж будинку. Ще не всі знали прізвища один одного. Зате запам'ятали всіх командирів.

З чого починаються ази солдатської науки? Якщо взя­ти за зразок день, що минає, то курсанта вчили, як сте­лити постіль, складати одяг, як дати раду обмоткам.

Павло намотував, розмотував і знову намотував, сміявся сам над собою, обливався потом. Обмотка ж, як на те, не хотіла триматися на нозі, хоч пришпилюй її. Робив кілька кроків, і вона знизу розповзалася, падала. Якої тільки раціоналізації не пропонували один одному! Мріяли про гачки, шнурки і кнопки, про гумові круглі підв'язки...

Коли подали магічну команду «Відбій!» — усі за­вмерли. З хвилину панувала тиша. Днювальний пильно оглядав казарму, шукав порушників. Він, як видно, був не вперше в такому наряді й знав своє діло. Валерій пір­нув під ковдру з головою і, здається, й не дихав. Затих і сусід справа. Павло бачив, як він підтягував ближче до ліжка черевики. Днювальний пройшовся по казармі з краю в край, то там, то там зупинявся, робив заува­ження. Ніяких командирських відзнак на його петли­цях, рядовий червоноарміець, як і Павло, а бач, влада його над казармою після відбою залізна.

Валерій не ворушився. Павло завмер, навіть очі за­плющив, коли наблизилися кроки днювального. Валер­ка почав стиха посопувати носом, вдаючи, що сон поло­нив його.

Погасло світло під стелею. Днювальний ще з хвилину прислухається. Але ніде ні звуку. Виходить, зачиняє за собою двері. Чути, як цокнула клямка. Все. Дню­вальний поставив крапку.

У казармі запанувала ніч. Густа, непроглядна, не видно навіть тумбочки, обмундирування. Павло нахо­дить його навпомацки. Не бачить сусідів, хоч вони, чути, ворушаться, вмощуються зручніше. А вікна по той бік казарми і ліжка починають окреслюватися виразніше. Окремі предмети освітлює крізь шибки сніг. Подзеньку­ють пружини ліжок. Минає хвилина, друга, притишені звуки перекочуються по казармі з краю в край, тануть. Потім знову, вже в іншому місці, хтось перевертається.

Павло спросоння бачить когось по цей бік порога. Але не днювального. Без шинелі, простоволосого. Ось він повернув голову. Павлові очі призвичаїлися — на пет­лицях у того по чотири «трикутнички» на кожній.

Ага. Старшина Страхомаха. Він — цар і бог. Павлові здалося, що старшина дивиться на нього. Але не дуже строго дивиться, а з іронією, ніби збирається сказати йому щось. Павло примружився. Хотів пересвідчитися, чи не ввижається йому Страхомаха. Напружив зір, зно­ву подивився на двері. Двері на місці, а старшини не побачив. Подумалося: «Треба до підйому попрактику­ватися з обмотками».

Чув, як поцокує на тумбочці батьків годинник, до яко­го раніше ніколи не прислухався. Тепер же — не давав йому заснути. Ніби й звичайно, спокійно відраховував секунди, та кожен удар супроводжувався таким звуком тугої струни, наче до неї доторкався своїми лапками трав'яний коник. Казав батько, що цей годинник вічний.

Спав чи не спав, а, здається, незабаром знову висунув з-під ковдри голову Павло. Опустив ноги на холодну підлогу, витяг з черевиків обмотки, почав тренуватися, намотувати. Та не встиг упоратися, як уже ніби з неба прозвучав неприємний голос днювального:

— Підйом!

Скрипнули ліжка, почалася метушня зліва, справа. Валерій тихо вилаявся, забув про шаровари, раніше взявся за черевики. Затримався і Павло. Обидві онучі намотав на ліву ногу. Щось незрозуміле творилося по всій казармі. Знову долетіла команда:

— Шикуйся!

Командир другого взводу Сергєєв стояв у коридорі і засікав час, витрачений на підйом. На Павловому — сім хвилин на восьму...

...Ранкова зарядка відбувалася повзводно. Новопри­булі робили її в гімнастерках, але без поясів, усі інші — в спідніх сорочках. Погода тиха, м'яка, дарма що лютий місяць.

Ніколи доба не була такою короткою для Павла, як тепер. Саме доба, бо години між відбоєм і підйомом взагалі не існували: ледь доторкнувся головою до по­душки — очі самі собою заплющилися. Солдатський сон, згідно розпорядку, мав свій точний вимір і посту­пово входив у свідомість, як передумова, від якої зале­жить все буття воїна. У зимовий період у передсвітан­кових сутінках починалася служба, у вечірніх — кінча­лася. Фіззарядка на морозі. Загартування холодною водою, короткий марш стройовим кроком, марш-кидок. Найважчий — крос зі зброєю в руках, у протигазі, з повною викладкою. І навчання, навчання. В класі, на плацу. Статути, ці залізні закони служби військової, без яких немає справжнього солдата, немає сильної армії. І політнавчання. Хто ви такі — з червоною зіркою на будьонівках,— якій державі, якій меті служите? Насам­перед ви оборона, захищаєте мир. Той, що підписаний Леніним набагато раніше, ніж Декрет про створення Ро­бітничо-Селянської Червоної Армії. Ці ази політичної грамоти мусить усвідомити кожен, кому Вітчизна вру­чає зброю. Про все це розповідає політкерівник учбової роти. Він нагадує, що 23 лютого, тобто післязавтра, ра­дянський народ святкуватиме вісімнадцяту річницю з дня створення Робітничо-Селянської Червоної Армії. Обов'язок тих, хто зараз у строю, прийти до свята з від­мінними показниками.

Курсанти теж повинні продемонструвати бойову го­товність. Курсант — це не просто червоноармієць. До нього вимоги подвійні.

І ось уже подано команду вишикуватися на плацу.

Уперше окремий батальйон у повному складі. Очо­люють роти й окремі підрозділи командири і політке­рівники. Школа займає своє традиційне місце — попере­ду. В шеренгах курсанти осіннього призову, за ними — зимового. Шинелі, обмотки, будьонівки чистенькі, наче до свята пошиті. Шапки ще не бачили осінніх дощів, грязюки.

Вийшов наперед комбат. Він сам новачок у батальйо­ні, нещодавно скінчив академію. Голос капітана не су­ворий, інтонація ввічлива, ніби вперше командує після академії.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

Схожі:

Радянський письменник iconРадянський письменник
Художественная ткань повестей и рассказов от­личается яркими портретными характеристика­ми острым сюжетом
Радянський письменник iconПлан-конспект Народився 3 квітня 1918р в с. Ломівці, в передмісті Дніпропетровська
Народився видатний украЇнський радянський письменник, літературний критик, громадський діяч Олександр (Олесь) Терентійович Гончар...
Радянський письменник iconРадянський письменник
Здано на виробництво 14/I 1957 р. Підписано до друку 29/iii 1957 р. Формат 70×92/32=53/8 физ друк арк ум друк арк. 6,18 обл вид арк....
Радянський письменник iconНаш край в романі Іллі Еренбурга «Хуліо Хуреніто» Видатний радянський письменник І публіцист Ілля Григорович Еренбург
Еренбург (1891 —1967 рр.) був людиною цікавою, складної долі. В 1905—1907 роках він брав участь у роботі підпільної більшовицької...
Радянський письменник icon1920 – 2007 Герой Радянського Союзу, радянський офіцер

Радянський письменник iconІ група «Краєзнавці»
Політичний діяч, радянський дисидент, журналіст, один із засновників Народного Руху України
Радянський письменник iconГоголь М. В. український письменник?
Актуальність проекту полягає у тому, що Гоголь довгий час вивчався лише як російський письменник, хоча зв’язок із Україною митця...
Радянський письменник iconНаталія звольська
Олексі́й Архи́пович Лео́нов — радянський космонавт, перша людина, яка вийшла у відкритий космос
Радянський письменник iconШкварніков Петро Климентійович
Радянський, українский генетик, селекціонер, дослідник мутаційного процесу у рослин, викладач І організатор генетичної науки
Радянський письменник iconІ письменник» «Зачарована Десна»
Тема о. Довженко – видатний український кінорежисер І письменник. «Зачарована Десна». Великий І чарівний світ дитинства у «Зачарованій...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка