Радянський письменник



Сторінка1/4
Дата конвертації27.04.2018
Розмір1,36 Mb.
  1   2   3   4

ОЛЕСЬ БЕРДНИК





Фантастичні повісті та оповідання

РАДЯНСЬКИЙ ПИСЬМЕННИК

КИЇВ–1957

Бердник Александр Павлович.

Вне времени и пространства.

Фантастические повести и рассказы

Издательство “Радянський письменник”

(На украинском языке)

Редактор Ю.Д.Бедзик

Художник Г.В.Малаков

Художній редактор К.І.Золотарьова

Технічний редактор А.А.Вовк

Коректор М.А.Брандіс

Здано на виробництво 14/I 1957 р. Підписано до друку 29/III 1957 р. Формат 70×92/32=53/8 физ. друк. арк.. 6,29 ум.-друк. арк. 6,18 обл.-вид. арк. БФ 06223

Тираж 30000. Зам. 4018. Ціна в оправі 2 крб. 85 коп.

“Радянський письменник”

Київ, Червоноармійсььа, 6

Книжкова фабрика Головвидаву Міністерства культури УРСР. Одеса, Купальний зав., 5.

Матері, яка навчила мене любити Мрію









ПОЗА ЧАСОМ І ПРОСТОРОМ

БОЖЕВІЛЬНЕ МАРЕННЯ”

…Засідання світової Асамблеї учених на­ближалися до кінця Мета Асамблеї була не­звичайною — знайти шляхи для більш доціль­ного існування людства, відшукати нові форми соціального, політичного та філософського спів­існування.

Було багато сказано старих і нових істин. З трибуни Асамблеї лунали і мудрі слова, і тріскуні фрази, і висока вченість, і явне не­уцтво.

Коли проходили останні засідання Асамблеї, її стали зовсім мало відвідувати, а преса вза­галі втратила до неї всякий інтерес.

Та на передостанньому засіданні сталося щось дивне. Репортери, які раніше дуже сумно розглядали розмальовану стелю приміщення, тепер гарячково передавали щось з допомогою портативних радіоапаратів в газети. Газети зробили за годину своє діло — і сталося неба­чене…

…Конференц-зал університету знову запов­нили вчені. Були представники зовсім про­тилежних течій в науці — і матеріалісти, і найреакційніші ідеалісти, і навіть священнослужи­телі різних релігій.

Засідання, що відбувалося сьогодні, стало справді цікавим завдяки людині, яка стояла те­пер на трибуні. Над здивованою і схвильова­ною аудиторією неголосно, глухо звучав голос, народжуючи незрозумілі, дивні істини, зачаро­вуючи присутніх:

— …В безкінечній пустелі Всесвіту пливуть неосяжні зоряні світи. Свідомість неспромож­на охопити надграндіозності світобудови, а всі спроби хоча б частково з’ясувати суть Буття — даремні, нікчемні і смішні…

— Десь у безодні — пилинка. Це — Земля. На ній — нікчемні своїми розмірами істоти, смі­ховинно малі! Але дух і розум цих істот, що вічно пориваються до шукання, — неймовірно великі і сильні…

— Хто вони такі? Куди ідуть? Багато людей шукають розгадки великої таємниці. Дві дороги в Науці людства. Дві крайності. Між ними — безліч дрібних стежечок… Плутанина, ворожнеча — а відгадки нема! Таємниця! Де ж істина?

Оратор замовк. Поглянув на зал.

— Чи не ви будете нам відкривати істину, містер Барвицький? — прозвучав серед мовчан­ки різкий іронічний голос. Аудиторія зашуміла. Почувся сміх. Та оратор, навіть не звернувши уваги на непристойний вигук, говорив далі:

— З одного боку — містичні теорії ідеалістів, що незмінно приводять до першопричини і, на­решті, вимагають віри в Творця Всесвіту, а з другого боку — примітивні доктрини матеріалістів, які виводять великий могутній Розум лю­дини з косної мертвої матерії і, таким чином, наділяють матерію розумною основою хоча б в потенціалі… Закони Природи, які діють ні­бито незмінно скрізь, де для цього є умови, створюючи в процесі еволюційного розвитку живі істоти від первісного протиста до обдаро­ваної Розумом людини — знову нічим не від­різняються від Творця, але тепер уже несвідо­мого, що ще гірше!..

— Це що — знищення всієї науки? — знову вигукнув насмішкуватий голос. На нього обу­рено зашикали. А Барвицький спокійно говорив:

— Але є, безперечно, є вірний шлях до аб­солютного знання, який захований від нас При­родою. Гарантією цього є той факт, що одна за одною падають таємниці Світу перед зброєю Розуму. Цей шлях — в шуканні взаємозв’язку Матерії, Розуму, Часу і Простору…

Оратор зупинився, передихнув Взяв стакан, спокійно відпив ковток води.

Це був високий худий чоловік з розтріпаною величезною русявою шевелюрою, з глибоко запалими очима на довгому кістлявому обличчі, в якому була своєрідна похмура краса. Ось він відкинув волосся з лоба, пошукав щось в записці, яка лежала перед ним, і знову підняв темний незрозумілий погляд на аудиторію.

Всі з подивом і тривогою ждали, що їм ска­же ще цей дивний, схожий на маніяка, вчений. А він говорив, дивлячись кудись за голови, за стіни будівлі, немов проникаючи силою думки в безодні Космосу:

— Чи можна стверджувати, що є тільки Бут­тя, яке пізнається нашими почуттями? Ні в якому разі! Бо це буде вульгарне обмеження безкінечного Всесвіту, який мусить бути в сво­їх проявах безкінечним так само, як в Часі і Просторі. Людина ж з своїми почуттями і ана­лізом Розуму пізнає тільки найнікчемнішу ча­стину безмежного Буття не тільки в Часі і Про­сторі, а і в якості.

Той самий молодий учений, що кидав іроніч­ні репліки, знову не витримав і, схопившись з місця, крикнув:

— Для чого ви спеціально ускладнюєте про­блему? Для чого нагромаджуєте стільки місти­ки і незрозумілості? Чи є що-небудь поза мож­ливостями почуттів, ми не знаємо! А те, що ми поволі і безкінечно пізнаємо світ — це ясно кожному школяреві!..

— Цілком вірно — кожному школяреві! — спокійно підтвердив оратор. — Але питання йде про те, як ми його пізнаємо, наскільки гли­боко…

— В безкінечному Космосі є безкінечні кіль­кості різних невідомих нам існувань. Природа їхньої організації та координати, в яких вони знаходяться, чужі і недоступні для нас І ось, в той час, коли перед нами лежать безкрайні простори невивчених чудесних країн, ми повин­ні зупинитися на березі океану, який відділяє нас від тих чудес. Цей океан — Час і Простір! Так, кайдани Часу і Простору зв’язують руки і ноги людства, яке, незважаючи на “прогрес”— безсильне і жалюгідне!

— Ну, це вже занадто! — закричало з деся­ток голосів з різних місць залу.

— За кого він нас вважає?

— Що за неонігілізм?!

— Тихо! Джентльмени, це ж дуже цікаво!

— Геть!

Всі ці вигуки заглушив спокійний голос Барвицького:



— Ні! Не занадто… Я доведу це!

— Справді, давайте проаналізуємо справжнє становище людства. Куди пориваються люди, що хочуть, які їхні перспективи в майбутньому?..

— Незаперечні заслуги науки в полегшенні праці людини, у виробленні засобів для більш швидкого пересування у створенні засобів зв’яз­ку на відстані та інше… Все це робиться для того, щоб максимально задовольнити різнома­нітні потреби людей. Але самі вони — “Царі природи” — для чого живуть і куди йдуть? Це не пусте запитання, не треба іронічних поглядів! Адже ніякі потуги соціологічних наук, які звуть людей до справедливого суспільства, і ніхто з вас не приховає і не спростує того, що в даний час людина відрізняється від тварини тільки своїм інтелектом та тим, що може більш повніше задовольняти свої забаганки чи ба­жання — як хочете! В усьому ж іншому — на­родження, короткочасне життя, зникнення ра­зом з індивідом навіть найпрекрасніших його ідей чи бажань, смерть — ми подібні до нещас­них тварин, життя яких з філософської точки зору безглузде. Можуть заперечити — адже на­ші діла приносять користь майбутнім поколін­ням! Пуста фікція! В майбутньому настане час, коли загине і наша планета і людство. То в ім’я чого ж всі незліченні страждання і страшна праця тисяч поколінь? Ради того, щоб колись на мертвому космічному тілі залишити тільки сліди діяльності нікчемних істот, які багато мільйонів років боролися ради ефемерних ідей, а потім забрали їх з собою в могилу, чи кину­ли в безодні Космосу?!

— Що ж ви пропонуєте? — вигукнуло тепер уже декілька роздратованих голосів. А той са­мий вчений, що кидав репліки, іронічно додав:

— Очевидно, шановний професор пропонує колективне самогубство для всього людства, якщо все наше життя ефемерне!..

— Не поспішайте з висновками, погано вихований молодий чоловіче! — відрізав Барвицький і говорив далі:

— Де ж вихід? Як глибше пізнати Світ? Як осмислити наше життя і зробити його більш перспективним?..

Весь зал притих.

Барвицький, очевидно, підходив до основно­го, ради чого він — професор університету — авторитетний вчений, виступив на Асамблеї, куди з’їхалися учені майже з усього світу.

І ось присутні почули слова, які примусили їх здивовано перезирнутись:

— Перш за все треба зробити людство без­смертним! Так, панове насмішники, — іменно безсмертним! І не окремих людей, а все люд­ство!

— Ахінеї! — почулося кілька голосів. Вчені і всі присутні стримано і якось ніяково почали перемовлятись. Але оратор уже підняв руку, за­кликаючи до порядку схвильовану аудиторію.

— Не дивуйтесь! Я все з’ясую, панове! Су­дити будете потім Справа йде про те, щоб ро­зірвати ланцюги Часу і Простору, які скували Людство і примусили його скніти в безглуздій метушні — політичній і соціальній — на нікчем­ній планеті, без надії відвернути коли-небудь невмолимий фатум Часу і Простору — народ­ження, смерть, народження, смерть!..

— Я гадаю, що висновки теорії відносності відомі всім присутнім, і зупинятися на конкре­тизації їх я не буду Скажу основне…

— Ви всі знаєте, що для об’єкта чи суб’єкта, який летить в просторі з швидкістю променя, і об’єкта або суб’єкта, що знаходиться, допусти­мо, в звичайних умовах, на Землі, час буде про­ходити по-різному. Чим більша швидкість, тим менше “старіє” об’єкт або суб’єкт. Такий ви­сновок теорії відносності. Людина, промандру­вавши в Космосі кілька місяців, може повернутися на Землю через століття за земним часом. Страшний парадокс! Але в ньому, на щастя, вихід для всього людства. Це — та стежечка, те віконце, яке Природа залишила для нас в царство безкінечності і осмисленого безсмерт­ного Буття!

Зал насторожився.

— Найбільша швидкість розповсюдження причинності — це швидкість розповсюдження променя. Так говорить теорія відносності. Я вважаю, що це неправильний висновок! Об­межені швидкості можуть бути тільки в обмеженому Всесвіті. Всесвіт же безкінечний, тому й швидкості в ньому можуть бути загалом без­межно великі! А раз так, то неминуче наступить момент, коли тіло, що летить з надпроменевою швидкістю, сповільнить свій розвиток до міні­муму, потім зупиниться в своєму розвитку в часі, а далі почне молодіти! Я стверджую—хто досягне надпроменевої швидкості, той буде віч­но молодим і безсмертним, він вийде за межі Часу і Простору і зможе навіть вернутися в будь-яке минуле. Таким чином Людина стане справжнім господарем Буття, Космосу, а не жа­люгідною лялькою в руках сліпих сил При­роди!..

— Безумний! — зірвався з місця високий блі­дий священик. — Разом з сучасною наукою ви хочете зруйнувати ідею Бога! Ваша теза про безсмертя Людини в плоті — богохульство! Ви ставите під сумнів існування душі, боготворите Людину!

Барвицький криво усміхнувся:

— Факти говорять за себе! Чи не краще самим стати Богами, зруйнувавши стіну Часу і Простору, згромаджену Космосом навколо нас, ніж чекати милості невідомого Бога? Перед людством — прекрасний шлях!

— Тепер необхідно побудувати апарат, який міг би досягти надпроменевої швидкості, і про­вести експеримент. Це можливо завдяки успі­хам ядерної фізики. Але я бачу інші часи. Не­далеко та хвиля, коли Людство перетворить планету, на якій живе, в величезний міжзоря­ний корабель, який, летячи в просторі з неймо­вірними швидкостями, буде не тюрмою для на­шого бунтарського духа, а справжньою маши­ною часу, яка перенесе нас в будь-яке Буття, в будь-який час і дасть безсмертя.

— Я звертаюсь до вас, кращі вчені світу, мо­зок людства! Давайте всі разом приступимо до практичних робіт по підкоренню Космосу і ро­зірвемо кайдани Часу і Простору!..

Потік неймовірних ідей був такий раптовий і вражаючий, що багато присутніх не змогли знайти відразу слів для реакції. Тільки репор­тери без кінця фотографували сенсаційне засі­дання та передавали по радіо нечувані слова Барвицького.

Нарешті, піднявся старий академік Мільтон — Президент Національної академії.

— Питання ставиться так, — роздратовано сказав він, — що всякий, поважаючий себе вче­ний, відмовиться брати участь в подібних про­жектах. Все це ніщо інше, як антинаукова авантюра, якщо не гірше ..

— Ви помиляєтесь, містер Мільтон,— заперечив російський академік Копилов.— Хоч я і не згоден з філософськими висновками Барвицького, але в його пропозиції — великий на­уковий і практичний смисл Питання постав­лено дуже сміливо, але з якого це часу сміливість в науці вважається авантюрою або неуцтвом?!

Та роздратований Президент з свитою про­фесорів поспішав до виходу. Чулися образливі вигуки на адресу Барвицького, нічого не можна було зрозуміти в залі, яка кипіла почуттями схвильованих до краю людей…

До Барвицького підійшов Копилов, кілька французьких інженерів, з десяток молодих уче­них.

— Колего, — говорив російський академік, — по-моєму, ви в своїх висновках глибоко поми­ляєтесь. Я не кажу вже про ваш повний ні­гілізм в соціологічних проблемах.

— Так що — ви цілком відкидаєте мої про­позиції? Ви вважаєте їх нездійсненними? — різ­ко запитав Барвицький.

— Ні, чому ж! Але ви справді, критикуючи ідеалізм, самі залазите у архіідеалізм Ви зва­жаєте, що людина звільниться від своєї мате­ріальної оболонки при досягненні зверхпроменевих швидкостей і цілком перейде в область ідеї — здається, я так зрозумів вас?

— Майже так!

— То ось — я вважаю, що ви жорстоко по­миляєтесь. Людина — це, перш за все, матері­альна субстанція, і “перетворення”, зв’язані з різницею часу, можуть бути обмежені, а не та­кі фантастичні, як ви малюєте! Чи не краще зайнятися справді побудовою корабля, але для реальних польотів, в межах швидкості світла? Це буде корисно, по-перше, а по-друге — наша Академія візьме участь в цьому…

— Ні! — вперто нахмурився Барвицький. — Вийти за межі Часу і Простору можна. І я зроблю це!..

— Гляньте! — показав Копилов на залу.

Глибоко запалими очима дивився Барвиць­кий, як виходили один за одним вчені, до яких він звертався, у кого в руках була доля здійс­нення його фантастичних незбагненних ідей .. Потім повернувся спиною і понуро схилив голову… Гості переглянулись, Копилов теж зни­зав плечима і пішов. За ним пішли інші.

Барвицький залишився один. Зовсім один!..

На другий день газети всього світу вийшли з великими статтями, присвяченими Асамблеї. Газети Америки майже всі дали велетенські за­головки:

“БОЖЕВІЛЬНЕ МАРЕННЯ ПРОФЕСОРА БАРВИЦЬКОГО”

— ДИКІ ІДЕЇ —

“КОСМІЧНЕ БЕЗГЛУЗДЯ”

В кожній газеті слова і ідеї Барвицького трак­тувалися по-різному. Одні насміхалися над ти­ми ідеями, інші погрожували, треті вимагали заборонити подібні виступи, бо вони, мов­ляв, підривають віру в смисл життя і суспіль­ства.

Газети, зв’язані з релігійними організаціями, надрукували ряд злобних нападок на Барвицького і його виступ. Вони вимагали повністю розгромити подібні ідеї і їх ініціаторів, і серед слів у кожному рядку відчувалася погроза..

…Барвицький посміхнувся, прочитавши ті погрози. Але його легковажність була перед­часна. Коли він прийшов на другий день до університету, його викликав ректор.

— Містер Барвицький, — сухо офіціально звернувся він до професора, — на превеликий жаль ми мусимо відмовитися надалі від ваших послуг.

— В чому річ? — здивовано підняв брови Барвицький.

— Я більше нічого не можу сказати вам…

Професор пильно подивився на ректора, зро­зумів, що вже почали діяти ті сили, які погро­жували, мовчки повернувся і вийшов.

В той же день його було звільнено від нау­кових посад в усіх інститутах. Барвицький був пригнічений. Замість того, щоб зрозуміти його, світ позбавляє його можливості навіть теоре­тично працювати над улюбленою проблемою, не кажучи вже про практичне здійснення.

Що ж робити? їхати в Європу? Копилов обі­цяв, що їх Академія допоможе! Ні! Вони не тим шляхом ідуть, вони не одірвуться від Зем­лі навіть тоді, коли ракета буде летіти з швид­кістю світла! Це, здається, крах його ідей! Дні ідуть за днями і скоро старість! Його надія на Асамблею, на її підтримку провалилась, і тепер залишилось тільки, як пишуть газети, “боже­вільне марення”, всесвітня ганьба і гіркота в душі…



НЕСПОДІВАНЕ ЗАПРОШЕННЯ

…Ввечері Барвицький бездумно йшов по ву­лиці. Йому тепер було все одно — куди йти. Дома його ждала пуста, холодна квартира, де він самітно жив багато років з своїми неймо­вірними мріями віч-на-віч. Він подобався ба­гатьом жінкам, але жінки чомусь не подобались йому його обурювали найменші ознаки міщан­ства, неуцтва, легковажності. І він залишався самотнім… І ще буйніше линули його мрії в бе­зодні Всесвіту…

Настирливо звали кудись вогняні реклама на землі, на стінах і навіть в небі, мимо пропли­вав безкінечний натовп, тінями пролітали над головою гелікоптери, на екранах вуличних теле­візорів показувалась передача з Місяця, куди прилетіли перші експедиції з Землі, але нічого цього не бачив Барвицький.. Знову приходила апатія, як це бувало з ним часто. Він повернув до велетенського моста і вийшов до парапету..,

Барвицький не бачив, що за ним на невели­кій відстані йшла весь час молода жінка. Вона зупинилася недалеко від моста, сховавшись в тіні…

Він сів на парапеті. Хаотичні думки за­кружляли в голові. Що він хотів? Розібратися в тому, що відбулося? Для чого? Тепер все даремно! Даремні його безумні мрії, сподіван­ня, плани…

Далеко внизу, в хвилях ріки, блиснули від­битки зірок. Барвицький стрепенувся, підняв лице догори. Легкий вітер мчав у нічному небі прозорі волокна хмарок, і здавалося, що зірки, які виднілися в туманному димку, колишуться. Барвицького щось здавило за горло, на очі на­вернулися сльози— і, як завжди, забилося серце, сильно, хвилююче.

В пам’яті блискавично проносилося його жит­тя, повертало золоте дитинство. Ще тоді, коли він ледве вмів читати, коли над його білявою головою простиралося небо рідної Галичини, — його хвилював вигляд зоряного неба… З гли­бини свідомості виринали тіні минулого…

…Він сидить на колінах у матері — русявої синьоокої худенької жінки. Легенький вітрець пестить обличчя Святослава, заколисує його. Не ваблять його ні величні вершини лісистих Карпат, що вирізьблюються на обрії, ні спів солов’їв, ні тінисті гаї, ні рев Черемошу. Дитя­чий погляд тягнеться в небесну безодню. Чого йому там шукати — в цих краплях вогню — зір­ках, що мерехтять на темносиньому тлі неба, або в холодному колі Місяця? Страшна глиби­на відчувається, як поглянеш у небо, але це не лякає Святослава, і з дитячих вуст зривається негадано запитання:

— Мамо! А чи далеко до Місяця?..

Мати здивовано поглянула на сина, але все ж тихо відповіла:

— Далеко, сину, так далеко, що людського життя невистачить, щоб долетіти туди…

Святослав замовкає, а згодом радісно торсає матір:

— Мамо, мамо, я придумав, як можна доле­тіти! Треба тільки посадити багато людей — і старих і дітей… Старі вмруть, а молоді тим ча­сом підростуть і долетять…

І з тих пір, де б він не був — чи тоді, як його батьки емігрували в Америку, чи під час навчання в університеті, коли він у вільний час працював в ремонтних майстернях,— завжди він думав про те, що захопило його з юних літ — про далекі зоряні світи. Святослав весь поринув з головою в науку, рано одержав вче­ний ступінь і став професором. Посилено вивчав конструкторську справу, електро і радіотехніку, ядерну фізику і все те, що було необхідне для конструювання космічного корабля…

Його випередили — кілька космічних ракет вже зробили перші польоти на Місяць, а тепер в Америці, Англії і в державах соціалістичної конфедерації готувалися апарати для великого перельоту на Марс і Венеру. Та йому вже дав­но це було байдуже, і його божевільна мрія вела ще далі!

— Що інші планети? Що сонячна система? Хіба не такі ж самі землі? Навіть гірші, бо не пристосовані для життя? Це все дитяча гра, ілюзія прогресу! Треба вийти за межі Системи, в космічну безкінечність, в інші зоряні світи, треба перебороти вплив Часу і Простору, ски­нути гніт матерії і вічним вогнем перейти в інше Буття!..

Його не слухали, за спиною посміхались:

— Знаменитий учений, а трохи той…

І показували пальцем біля лоба.

Вчорашня Асамблея принесла йому остаточ­ний удар. Весь світ відвернувся від нього. його висновки, його чудесну мрію вважають химерою! Кінець!

Хто ж він? Учений? Але ж його вигнали з усіх інститутів, де він працював! Людина? Ма­буть, ні, бо кожен з людей хоча б думає про життя тут, на Землі, продовжує його, створює сім’ю… А він прожив тридцять п’ять років і навіть не кохав нікого, не пригортав до своїх грудей жінки, не чув тривожного стуку жіночого серця-- Ні! Він не знаходив такої жінки, що збагнула б його шукання, розділила б вогонь його шукань! Тільки галюцинації і в сні і на­яву настирливо з’являлися в свідомості… Ось і тепер, до болю ясно, перед широко відкритими запалими його очима виринає видіння, і не знає Святослав — сон оце видіння чи, може, сниться йому глухий гомін велетенського міста і па­рапет набережної, де він сидить…

Все прозорішими робилися контури цього світу, десь в просторі зникали звуки, і ось Барвицький відчував і бачив лише одне…

…Навколо нього — чорна кам’яна пустеля. Немає жодного деревця, жодного струмка, жод­ної живої істоти. З неба ллються палючі про­мені двох світил — одне з них жовте, а друге блакитно-біле, малесеньке. Святослав знає, що він в чужому світі, що він поривався сюди з-за далекої безодні і хоче знайти тут дивну мрію. Де ж вона? Все сильніше палить проміння, жаром дихає розпечене каміння. Хочеться пи­ти… Смішно — хочеться пити, як і на Землі! А він думав, що в іншому світі буде не так, як у себе, на рідній планеті. Йде він по чор­ному базальту, і дві тіні від двох сонць — одна світліша, а друга темніша — химерно супрово­джують його…

Святослав втомлено зупиняється, важко дихає… І ось з кам’яної долини прямо перед ним з’являється дивне видіння — закутана в довгу білу накидку істота. Барвицький затремтів від якогось передчуття. Нарешті! Хто ж ця істота?

А білий привид наблизився і зупинився пе­ред Святославом. Покривало падає з голови, і він бачить жіноче обличчя — але ніяк не зро­зуміє, які в неї очі, не збагне, що ж приваблює його в ній?! В якомусь чарівному тумані блис­кають її зіниці, біле волосся вільно спадає ло­конами на груди. Вона підіймає свою тонку про­зору руку, прикладає до чола Святослава, і йо­му здається, що в його груди теплою хвилею вливається безсмертя.

Жінка нового світу мовчки робить запрошу­ючий жест. Вона показує в бік пустелі, щось промовляє незвичайно мелодійним голосом, і він розуміє, що мусить пройти разом з нею через палючий простір, який тепер розстилаєть­ся навколо… І вони йдуть. Жінка дивиться ча­рівним поглядом в очі Святослава, бачить в них те нез’ясовне почуття, що горить тепер в його душі. І здається йому, що без кінця три­ватиме блаженство, що він, нарешті, в іншому бутті і безсмертя відкрило йому свої сяючі ворота…

Та що це? Йому перехопило дихання, вона також судорожно хапає повітря широко розкри­тим ротом. Спека нестерпна. Від каміння пашить таким жаром, що, здається, загориться взуття. Він зупиняється, підіймає обличчя догори і ба­чить, що два світила опускаються донизу, ста­ють все ближчими, і це від них така пекельна спека! Нікуди сховатися! Значить, це смерть! Це — космічна катастрофа! Жінка дивиться в небо, і її погляд теж стверджує безвихідь!

Святослав зупиняється, повертається до су­путниці з чужого світу:

— Значить, я поривався до далекого світу, щоб загинути разом з тобою, чарівне створін­ня?

Вона слабо усміхнулася, поклала руки на йо­го груди… Святослав схопив її в обійми, при­пав до прозоророжевих уст. І тоді відчув, як серця їх забилися в єдиному ритмі, і зрозумів, що ця жінка присуджена в книзі Буття йому, хоч і родилася за більйони кілометрів від ньо­го! Та було пізно думати і мріяти! Від нестерп­но гарячих променів на них загоралась одежа…

Кохана (вона була вже кохана!) підняла про­менисті очі, глянула в лице Святославу, і вели­ка безсмертна любов обвінчала їх — людей різ­них світів!

А в наступну мить обоє спалахнули полу­м’ям і хмаркою прозорого туману відлетіли в йебо…

Барвицький здригнувся, застогнав, зірвався на ноги… Видіння зникло. Перед ним знову була набережна, парапет, велетенський міст, метушня людської юрби… І як завжди, розча­рування було таким сильним, що Святослав хвилин двадцять сидів непорушно, до болю сти­скаючи руками гарячу голову…

Та ось він відчув, як хтось підійшов до нього. Постояв, а потім поклав руку на голову. Барвицький байдуже підняв лице. Перед ним стоя­ла дівчина — елегантно одягнена, висока, ху­дорлява, з блідим обличчям і каштановим коротким волоссям. її сірі очі уважно і дружньо дивилися на професора.

— Хто ви? — здивовано запитав Барвицький.

— Ваш друг…

— Що ви хочете?

— Пробачте мені, містер Барвицький… Я не внаю, як це вийшло. Я слухала вашу доповідь… Стежила уважно за тим, що відбулося потім. Я захоплена вашими поглядами, вашими планами. Коли я довідалася, що вам погано, прийшла сюди… Може, я зумію допомогти вам…

Барвицький гірко усміхнувся, згадавши свої галюцинації… А потім вдячно потиснув її ма­леньку суху руку.

— Як вас звати?

— Мері. Мері Стін.

— Дякую, Мері… У вас прекрасна душа… Але що ж ви зможете мені допомогти, коли для здійснення моїх мрій дорога закрита?

— Але ж хіба життя тільки в ваших мріях? Хіба нічого більше не залишилось для вас ці­кавого на Землі?..

— Для мене — ні!..

— Мабуть, це не так, містер Барвицький… Але я вас дуже прошу — розкажіть мені про ваші мрії, я зрозумію, я все життя теж захоп­лювалася астрономією…

І так благаюче дивилася Мері в очі профе­сору, і так її погляд нагадував погляд неземної красуні, що крига розтанула в його душі, і тоді між ними почалася задушевна розмова…

Вони сіли в таксі-гелікоптер, який безшумно підняв їх в повітря і поніс над залитим вогнями містом. Під час польоту Барвицький знову в зрозумілій формі викладав перед Мері свої погляди на життя, на суспільство, на перспек­тиви Буття у Всесвіті, на доцільність життя вза­галі. Мері уважно слухала, задумано втопивши розширені очі за вікно гелікоптера…

…Вперше в житті Барвицький запросив жін­ку до себе в квартиру. Мері згодилась. Вона з цікавістю розглядала його кабінет. На її подив у професора була дуже невелика бібліотека — всього біля трьохсот томів.

— Не дивуйтесь, навіть серед цих є ще зай­ві,— усміхнувся професор, перехопивши її по­гляд.— Основну і необхідну людську мудрість можна вмістити в десяток томів… Все інше— сміття!..

На портативній плитці Барвицький зігрів чай і, посадивши гостю за стіл, став викладати свої думки. Вона так уважно слухала і давала такі розумні зауваження, що Святослав з вдячністю схилився до її руки і поцілував її.

В той же час він відчув поцілунок на своєму волоссі, і коли підняв лице догори, то в його очі подивилися інші — жіночі, наповнені вели­кою любов’ю…

Губи Мері ворухнулися, і Святослав почув пристрасний шепіт:

— Я давно знаю вас!.. Але ви не помічали мене… Я ходила на лекції, де ви читали про зоряні світи… Я вже кілька років люблю вас!;:

— Мері! — хотів зупинити її Барвицький, але дівчина захоплено продовжувала говорити, див­лячись сяючими очима в лице професора:

— Не зупиняйте мене!.. Я все скажу! Не осу­діть мене!.. Я спеціально студіювала астрономію, яка мені ні на що не пригодиться. На це йшли нужденні центи моїх батьків… Вони — прості робочі!.. Не проганяйте мене, дозвольте мені інколи бачити вас!..

Слухаючи безтямні слова дівчини, Барвицький відчував, що її очі проникають глибоко йо­му в душу, і не можна вже відвернути погляду від тих прекрасних дівочих очей.

Він якось негадано потягнувся назустріч не­переможному поклику її серця. їхні губи зу­стрілися…

— Святославе, — шепотіла Мері, — невже й тепер ти будеш пориватися у Космос?..

— Тепер ще більше,— промовив Свято­слав.— Я хочу безкінечного щастя, а не мит­тєвого… А проте, що тепер говорити! Тепер ме­ні залишається лише одне — мрії, безумні мрії…

— І я… — почервонівши, тихо сказала Мері.

— І ти, — ласкаво відповів Святослав…

В цю хвилину подзвонили. Барвицький вий­шов. До кімнати зайшов високий джентльмен в темному одязі.

— Містер Барвицький?— запитав він.

— Так.


— Вам лист.

— Від кого?

Але джентльмен мовчки вийшов. Барвицький здивовано розірвав конверт і на невеликому синьому папірці прочитав:

“Пане Барвицький!

Прошу Вас прибути до мене о 12 годині дня, 20 серпня. Справа буде йти про реалізацію Ваших задумів.

Роген”.


У Барвицького перехопило дихання Роген — це ж один з найбільших магнатів Нового Світу, мільярдер. Про нього ходить недобра слава, та дідько з ним! Головне те, що знову для Бар­вицького народжується перспектива…

Святослав радісно повернувся до Мері. Ки­нувся до неї, поцілував:

— Ти мій добрий ангел!

— Що таке?

— Розкажу завтра! А тепер — ти залиша­єшся зі мною…

— Як?— здивовано підняла брови Мері.

— Так! — перебив Святослав.— Я тебе ніку­ди не відпущу. Будь зі мною, мила дівчино, да­вай поділимо і мою нову надію, і радощі та горе, які судилися мені…— і він знову гаряче обняв Мері…

Світло погасло.

А в небі, як і мільони років тому, спокійно мерехтіли Далекі зірки і кликали буйні серця в глибини Космосу…

Наступило 20 серпня 19… року…



ПРОПОЗИЦІЯ РОГЕН А

Другого дня таксі-гелікоптер приземлився на майданчику-гаражу, який містився на даху розкішного особняка Рогена. Барвицький вий­шов з таксі і відразу ж зустрівся з самим гос­подарем цього будинку — знаменитим мільярде­ром. Той, стримано привітавшись з професором, запросив гостя вниз.

По крутих спіральних східцях з якогось рожевого матеріалу зійшли вони у велику залу, а звідти — до кабінету Рогена.

Барвицький сів, оглянувся.

Письмовий стіл, кілька стільців. Телефони, телевізори. В стелі — отвір, з нього падає при­ємне м’яке світло.

Роген сів навпроти. Це був сорокалітній чо­ловік, невеликий на зріст, повний, з хижим яструбиним носом, з пронизливим неприємним поглядом.

— Містер Барвицький, — почав він. — Буде­мо говорити начистоту…

— Я слухаю вас…

— Я уважно слідкував за всім, що трапи­лося з вами. Я знаю, що ви на розпутті. Ви не можете здійснити своїх задумів? Чи не так?

— Так, — твердо мовив Барвицький.

— Я допоможу вам їх здійснити, — просто сказав Роген.

— Яким чином? — схвильовано запитав Свя­тослав.

— Я повністю фінансую всі витрати на побу­дування космічного корабля. Конструювати і керувати всім будете ви!

Професор схвильовано встав з крісла.

— Зачекайте, — жестом посадив його Ро­ген. — Я не все сказав. Ніякої гуманної мети перед собою я не ставлю. Я не думаю про про­грес. Я думаю про себе. Я егоіст. Корабель роб­лю для себе…

— Хто ж полетить на ньому?

— Я! І ви!

— Для чого це вам?— з подивом вигукнув Барвицький.

— Ось тепер ми якраз і підійдемо до діла. Я буду до кінця відвертим. Слухайте мене. Вам зараз треба вирішити, так чи ні! В разі під­мови, ви забудете, що я говорив! Ясно?

— Гаразд! — не замислюючись, кивнув го­ловою Барвицький.

— Так от… Мене не задовольняють ті 20–30 років життя, які мені дає природа. Я ділова людина, я люблю гроші, я хотів би бачити, як мій капітал через сто років розмножиться… До­ки я не вмру, мої нащадки не наслідують спад­щини. Отже я вирішив пережити їх. Я слухав ваші лекції, виступ на Асамблеї. Я вірю вам! Я лечу з вами. Ми повернемось через століття по земному часу. Я оформлю юридично справи так. щоб мене не вважали мертвим, і тоді ка­пітал буде рости безперервно аж до мого повер­нення. Я хочу стати фінансовим володарем світу з допомогою вашої машини часу. Ви зрозуміли мене?

— Цілком! — відповів Барвицький і внутріш­ньо здригнувся від огиди, зрозумівши мерзен­ність і жадібність цієї нелюдської душі.

— Отже, я жду вашої відповіді. Вирішувати ви мусите тепер…

Святослав задумався.

А що ж власне йому думати? Хоч і мерзен­ний задум цієї “надлюдини”, але це єдиний вихід вирватися у Космос і практично здійсни­ти свої мрії.

— Я згоден! — твердо сказав він.

Сірі очі Рогена радісно заблищали.

— Отже негайно розроблюйте конструкцію. У ваше розпорядження я даю весь штат моїх науково-до­слід­них Інститутів, технічні можливості авіаційних і атомних заводів і необмеже­ний кредит. Вам досить цього?— додав він з самовдоволеною посмішкою.

— Півгодини назад я не міг мріяти про та­кі перспективи, — відповів Барвицький. — Через рік ми вилетимо з Землі у Всесвіт…

Роген стиснув йому руки:

— Завтра ж починайте…

— Гаразд, — сказав Святослав і вийшов з ка­бінету…

Він летів додому на гелікоптері, але не бачив нічого за вікном, не чув шуму гвинтів. Воскресла мрія несла його знову в небеса, і єдиний об­раз людини Землі, який він тримав в своїй пам’яті — був образ Мері, до якої він зараз хе­тів, щоб поділитися з нею своєю радістю…

СУПЕРЕЧКА З МЕРІ

Мері залишилася у Святослава, так і не по­вернувшись до своїх бідних батьків, які жили десь на околиці міста.

Вона вкладала у почуття до Святослава всю свою пристрасну, гарячу душу.

Вона була пригнічена і незадоволена, коли взнала про підготовку до польоту в небо, але спочатку не висловлювала свого невдоволення, щоб не дратувати Святослава… Однак минав час, і становище змінилося…

…На протязі 3-х місяців був підготовлений проект космічного корабля за ідеєю Барвицького. На закритій нараді конструкторів і інженерів проект був повністю схвалений, і заводи Ро-гена одержали замовлення на виготовлення всіх необхідних частин корабля.

Світ нічого не знав ні про побудову корабля, ні про його конструкцію. А конструкція справ­ді була незвичайною.

При збудуванні перших космічних ракет ко­ристувались звичайним хімічним паливом. Але вже при подорожі на планети Марс чи Венеру не могло бути й мови про застосування такого палива. Його не вистачало для таких великих перельотів. Тому тепер ряд країн готували атомні ракети, де рушійною силою був потік мате­рії, розігрітої в атомному котлі. Але і ця кон­струкція не годилася для досягнення промене­вих швидкостей. Великі успіхи ядерної фізики дозволили Барвицькому піти зовсім іншим шля­хом.

Його космічний корабель не мав нічого спіль­ного з ракетою. Це був велетенський, довжиною в тридцять метрів, апарат, збудований з найтугоплавкіших і найлегших сплавів, обтічної форми, без повітряних стабілізаторів. Посере­дині його був суцільний канал, що проходив наскрізь. В каналі монтувався велетенський со­леноїд, а по краях каналу — величезні кулі — розрядники. Ці кулі сприймали на себе коротко-частотну енергію, конденсовану в атомних бата­реях, і імпульсами, посиленими в мільярди раз з допомогою суперпозиції хвиль, подібними до грозових розрядів, випромінювали через канал. Імпульси проходили від одної кулі до другої з будь-який бік. Соленоїд заряджався і, взає­модіючи з полем локалізованого в просторі згустка електромагнітної енергії, що проходив по каналу, давав рух апарату. Головне те, що апарат мусив рухатися безшумно, набирати будь-яку швидкість і навіть нерухомо висіти в просторі.

Запаси енергії в атомних батареях були над­звичайно великі і їх вистачило б на сотні років польоту по земному часу…

Роген кинув на побудову апарата всі мож­ливості своїх велетенських заводів, десятків інститутів, і через півроку в пустині Нью-Мексіко за неосяжною стіною в новозбудованому цеху почав монтуватися перший у світі корабель для досягнення швидкостей променя. В кон­струкцію було вкладено все краще, що могла дати наукова думка в області автоматики, теле, радіо і електротехніки, електроніки і т.д. За розрахунком Барвицького корабель мав бути за­кінченим в липні наступного року…

Перші дні Барвицький приходив додому веселий, радісний. Обнімаючи Мері, він жваво розповідав їй про те, як ішли роботи. З кож­ним днем все тривожніше ставало в неї на сер­ці, однак вона стримувалась, бо не хотіла затьма­рювати його радості. Але в свідомості настир­ливо билася думка — скоро розлука. Розлука назавжди, бо хто ж може ждати людину назад з неосяжних глибин Простору і Часу. І Часу… Бо якщо й вернеться він, то, може, тільки через сто років, коли вона вже помре!

Що він хоче знайти там, в холодних просто­рах Космосу? Невже вона — Мері — любляча і близька — не рідніша йому від космічних химер?

Одного разу, коли Святослав повернувся на гелікоптері з Нью-Мексіко пізнього вечора, Ме­рі не витримала. Дивлячись повними сліз очима в лице чоловікові, вона сказала:

— Любий мій! Я завжди рада і щаслива, коли щасливий ти! Але в своїй радості ти зов­сім забуваєш про мене.

— Що ти хочеш цим сказати, Мері? — стре­пенувся Святослав. — Ах так, розумію! Розу­мію… — сумно сказав він. — Але що ж я можу зробити? Що я можу зробити, Мері?

— Хіба ти не людина Землі? Хіба не твого сина я ношу тепер під серцем?

— Це правда, Мері?

— Так!..


— Для чого, для чого? Кому потрібне на цьому світі ще одне створіння, ще один чер­в’як? Не треба цього, Мері…

— Ні! Ні! — схвилювалася Мері. — Я не зни­щу твого сина… Я збережу хоч його, якщо не можу зберегти тебе!.. Куди веде тебе твоє ма­рення, куди, скажи…

— Ах так — марення? Ти згодна з тим, як мене оцінила підла преса? І це ти, Мері, яка так раніше розуміла мене?

— Я хотіла показати тобі, що треба знайти мету і в нашому земному житті.

Святослав зневажливо махнув рукою:

— Перестань!.. “Мета”! Яка мета? Дати сві­тові ще одного чи кількох нещасних? Ти ж пре­красно знаєш мої погляди на смисл життя, ти чула мої доповіді! Для чого ці смішні і нікчем­ні розмови… Я не можу, розумієш — я не мо­жу не використати цієї можливості, щоб здій­снити свою мрію! Пробач мені, Мері… Я знаю — тобі тяжко .. Але я повернуся! Я повернуся звідти!..

Мері гірко посміхнулась і не сказала нічо­го.

Холодок відчуження ліг між ними. Суворим і холодним відлітав щоранку Святослав, і зно­ву до нього настирливо з’являлись галюцина­ції, і знову небесна неземна красуня звала його в пустелю неба, в інші світи. І такі ясні були ці видіння, що Святослав часто не знав, де ж реальна дійсність — другий чудесний світ, що мерещиться йому у видіннях, чи заплакана Ме­рі, що цілими днями без руху сидить на ди­вані, втупившись в одну точку…



ЩО БУЛО ПЕРЕД ПОЛЬОТОМ

…Пройшло 10 місяців… Через місяць мав відбутися старт космольота. Роген в кількох нотаріальних конторах оформляв всі необхідні документи для того, щоб ніхто не міг стати його спадкоємцем протягом ста років. Крім того, він, за вимогою Барвицького, повністю матеріально забезпечив Мері і її майбутніх нащадків…

В червні неждано до професора завітав гість: це був академік Копилов, який приїжджав на конгрес фізиків. Барвицький був розчуле­ний — ніхто з учених до цього часу не прові­дав його, ніхто не згадав Копилов був пер­шим-

— Колего, — сказав Копилов, після привітан­ня, — я приїхав до вас не лише для того, щоб провідати вас. Я знаю про те, що вам відмовлено в роботі у всіх інститутах, і хочу запро­понувати найактивнішу роботу в нашій акаде­мії і якраз в галузі ваших досліджень… У нас в Росії почалися роботи по збудуванню косміч­ного корабля для польотів в інші системи. Я думаю, що ваш досвід, ваша ерудиція була б дуже корисною при цих дослідженнях. Незва­жаючи на різницю в світоглядах, у нас з вами є багато спільного…

— Я дуже зворушений, колего, — відповів Барвицький, — але мені вже нічого цього не по­трібно. Через місяць я вилечу в Космос!..

— Як? — здивовано вигукнув Копилов.

— Я говорю серйозно… Про це ніхто в світі не знає, але вам я розповім. З умовою, що ви збережете таємницю!

— Розуміється!..

— Так от, відразу після Асамблеї, коли я був спаплюжений і осуджений світом, — мене викли­кав Роген…

— Роген? — вигукнув Копилов. — Це відомий магнат?

— Так. Він дав у моє розпорядження все, щоб побудувати космічний корабель для досяг­нення зверхпроменевих швидкостей. Менше ніж через місяць апарат буде готовий…

— Хто на ньому полетить?

— Роген і я…

— Що він хоче робити там, в Космосі? — здивувався Копилов. — Здається, там не зро­биш бізнесу!

— Хто знає, — таємничо мовив Святослав. — А між тим цього я не маю права говорити…

— Але ж, професоре, — озвався Копилов. — що ж ви будете робити один (фактично один, бо який з Рогена вчений) в Космосі, без това­ришів, без наукової експедиції?

— Мені не потрібно експедиції, я не збира­юся додавати результати жалюгідних досліджень на інших світах до так званої “скарбниці” люд­ської науки. Я хочу перейти за межі Часу і Про­стору і вийти в інше Буття. Я дізнаюся — пра­вий я чи ні!

— Жаль, жаль! Ви не відмовилися ще від своїх поглядів, — замислено сказав Копилов. — Що ж, побажаю вам щастя, але від душі по­переджую, що вас чекає поразка!..

— Хай! — вперто промовив Барвицький. — Але це сильніше за мене! Я не можу інакше… Ви розумієте?

— Я впевнений, — говорив Копилов, — що на великих швидкостях людина втратить можли­вість контролювати свої дії і, може, навіть загине!..

— Я хочу бачити це!..

— Але ж ви нікому не передасте свої знан­ня…

— За мною підуть інші…

Копилов з докором похитав головою:

— Професоре! Я не розумію, як можуть в одній людині поєднуватися такі великі думки і така наївність!.. Киньте ви свого Рогена, поїдемо до нас. Вища рада академій соціалі­стичної федерації вирішила розпочати ще нечувані по масштабу роботи, зв’язані з вивчен­ням далеких світів… Ви знаєте — як необхідні нам такі люди, як ви!.. Не жар-птицю будете ви хапати за хвіст, а відкривати нові світи!

— Може, ще гірші, ніж наш, — усміхнувся Барвицький. — Пізно… Пізно… Скажу лише одне!.. На якому принципі у вас будується космольот?..

— Ми використовуємо спрямований пучок термоядерного вибуху…

— Це ж дуже небезпечно!

— У нас немає іншої конструкції…

— Так, так… — задумано протягнув Барвиць­кий. — Ось що. Я передам через вас вашій ака­демії проект свого космольота. Гадаю, що цей проект найбільш розроблений і найбільш ефек­тний з тих. що я знаю…

— А як же Роген?.. — почав Копилов.

— Роген? Ніякого морального права він не має на цю конструкцію. Апарат мусить нале­жати людству. Якщо я сам не можу бути ко­рисним для людей, то хай результат моєї думки допоможе науці. Я бажаю вам щастя, колего. І ось, візьміть, — Барвицький передав Копило­ву сувій паперів. — Тут все, що торкається корабля…

— Добре, — дружньо дивлячись в очі Барвицькому, сказав Копилов. — Будьте певні, ва­ші ідеї попадуть в хороші руки…

— Я впевнений в цьому!..

— І ще одне, — продовжував Копилов, — ко­ли переконаєтесь, що ви неправий, постарай­тесь повернутися на Землю. Тут, на Землі, бу­де вирішуватися смисл Буття людського, а не в безодні космічного простору.

Барвицький заперечливо похитав головою і міцно потиснув гарячу руку російського акаде­міка.

І ось він знову залишився один. Він і сумна Мері, як німий докір…

А через годину по терміновому виклику Барвицький прилетів до Рогена і по сходах зійшов в його кабінет.

— У вас був годину тому Копилов? — запитав Роген.

— Так!..


— Що він хотів?

— Він пропонував мені роботу в Російській академії…

— Що ви сказали?

— Я відмовився. Я сказав, що не потребую роботи…

— Він узнав від вас про наш польот?

— Ні!..


Роген довго, уважно і гостро дивився на Барвицького, потім процідив:

— Через три тижні ми відлітаєм. Апарат май­же готовий. Отже я більше не відпущу вас…

— Як? — спалахнув Барвицький.

— Іншого виходу в мене нема. Я не хочу, щоб світ узнав про цей політ і його мету. Дру­жину ви побачите перед вильотом. Все…

Барвицький заскрипів зубами, а потім без­сило опустив голову. Дарма! Треба стерпіти цю страшну образу!..

Того ж вечора Мері одержала коротенького листа:

“Дорога Мері, термінові справи затримують мене. Побачимось через три тижні.

Святослав”.

Пекуча сльоза покотилася по щоці Мері. Під­ходив страшний час розлуки…

ПРОЩАННЯ

Минали дні за днями, краячи душу Мері. Під серцем ворушилася дитина Святослава. Ме­рі чомусь була впевнена, що народиться син, і від цього її думи були ще трагічніші. Що ро­бити? Що придумати? Бідна її голова! Значить, чари жіночі безсилі втримати на Землі неспокійне серце, значить, є щось в чорній не­бесній безодні, що таке близьке його буйній ду­ші. Що ж це?

Відповіді не було. Тільки сум та сльози су шили прекрасне її лице…

Третього липня до неї заїхав Копилов. Вона його впізнала і дуже зраділа.

— Де ж професор? — після привітання запи­тав академік.

— Його нема! — сумно відповіла Мері. — Після вашого візиту Роген не відпустив його…

— Ах так, розумію!.. — сказав Копилов. — Яке неподобство… Значить, все вирішено. Вже нічого не зробиш!..

Мері схилила голову. Вона давно знала це.

— Не журіться! — м’яко сказав Копилов. Бережіть сина!..

— Для кого? — прошепотіла Мері.

— Вірте в його повернення… Вона похитала головою

— Ні! Моє серце говорить — ні!..

Копилов помовчав.

— Коли вам потрібні будуть друзі, — нареш­ті, сказав він, — я буду ждати вас. Вас і си­на… Ми — друзі Барвицького і з радістю до­поможемо його дружині..

Потиснувши руку розчуленій Мері, Копилов вийшов.

…Минуло три тижні. 17 липня 19… року гелі­коптер доставив Мері в пустелю Нью-Мексіко. Ревучи моторами, він плавно опустився на бето­нований майдан посеред величезної території будівництва. Відкрилися двері, засяяли про­жектори, в їх світлі Мері побачила обличчя Святослава

Щось перехопило їй горло. Мері тільки те­пер зрозуміла, який він дорогий для неї… Вона збігла вниз по східцях. Теплий вітер з пустелі розвівав буйну розкошлану шевелюру Свято­слава, очі горіли дивним неземним блиском.

— Мері!..

— Святослав!..

Мері припала до чоловікових грудей, ледве стримуючи сльози. Потім підняла лице догори. Святослав поцілував її в очі, але його погляд був не тут. Здавалося, що він уже став жиль­цем іншого світу… Мері відступила на крок.

— Прощай, коханий мій! Назавжди прощай!.. Зачекай, не перебивай! Не треба втішати. Я давно переплакала своє горе… Скоро народи­ться твій син… Я зроблю так, щоб він був та­кий, як ти! Я хочу, щоб він теж прагнув завою­вати Всесвіт, а не дивився в землю…

— Мері, — простягнув до неї руки Святослав.

— Мовчи! Я знаю, що я безсила проти твоєї безумної мрії! Хай і син твій буде таким же безстрашним, та не для себе хай він полетить в небо, не для химерних задумів, а для того, щоб відкрити людям великий і розумний смисл існування!..

Святослав обхопив Мері трепетними руками, притиснув до серця.

— Прости мене, люба моя! Бережи сина! Ро­би так, як сказала… А я не можу інакше!.. Це — сильніше від мене!..

З’явився Роген.

— Містер Барвицький! Пора!..

Останні обійми. Мері вибігла по східцях на гелікоптер, засліпленими від сліз очима диви­лася на Святослава, на його зблідле обличчя. Двері закрились. Заревли мотори. Гелікоптер піднявся в чорне небо.

Мері забилася в риданнях, впавши на м яке крісло…

В КОСМОС

…Барвицький і Роген залишилися вдвох. Всі робітники і службовці, що були зайняті на будівництві космольота, виїхали кілька днів то­му. Основний цех і допоміжні будівлі були де­монтовані…

До вильоту залишилося небагато. Барвиць­кий вирішив летіти опівночі. Два космонавти підійшли до корабля, який велетенським гро­маддям здіймався в нічне небо. Обидва були одягнені в м які спортивні костюми. Барвиць­кий поглянув навколо, на піски, що простягну­лися за межами будівництва, прислухався до тиші, що панувала кругом, і засміявся:

— Ніколи не думав, що так буде починатись політ в інші зоряні світи… Ніби й справді людство — це уява нашого Розуму, як говорять ідеалісти! Ні душі! Пустеля і ми! А хто такі ми! Як ви гадаєте, Роген?

— Досить сентиментів, Барвицький! — від повів Роген. — Чи вирішили ви, куди летіти? Я не бажаю більше ждати…

— А це не має значення — особливо для вас! Давайте хоча б на Сіріус — це не дуже далеко…

— Ну що ж — уже без 10 хвилин дванадцять Ходімо…

По спіральних східцях, що вилися навколо гігантського тіла корабля, вони піднялися до половини апарата, де містився люк. Зайшли. Барвицький на хвилю затримався біля люка, поглянув на обрій. Там горіли вогники далеко­го міста, там мільйони людей жили заклопота­ним повсякденним життям, не знаючи того, що через кілька хвилин у глибини світового прос­тору помчиться космольот, керований і посла­ний генієм Людини, яка захотіла розірвати кай­дани Часу і Простору…

Вітер востаннє розвіяв волосся на голові Свя­тослава. Востаннє він повними грудьми вдих­нув повітря Землі.

Двері автоматично закрилися. Барвицький пройшов дві перехідні камери, які теж герме­тично закрилися за ним, і ввійшов у рубку, де був пульт керування. Роген ліг на м’який ди­ван, прив’язався до нього. Святослав сів у глибоке крісло перед пультом. Подивився на годинник.

— Дванадцять! Включаю…

Апарат легко здригнувся. Не було чути жод­ного шуму. В перископах хитнулося зоряне небо, попливло. Перевантаження зовсім не відчувалось.

— Барвицький! — вигукнув Роген. — Невже ми так повільно летимо?

— Так! Швидкість я буду розвивати в роз­ріджених шарах атмосфери.

Внизу навкруги запалало безліч огнів, ніби хто розкидав дрібний бісер. Це були великі міста Нового світу. Ось все слабіше і слабіше видно їх світло. А з боку Атлантики вже на­ступав новий день — 18 липня 19… року. У вікна космольота вдарило сонячне проміння. Земля перетворювалася у велетенську кулю, огорнену блідозеленим туманом. Виходили за межі атмо­сфери…

— Увага! — сказав Барвицький. — Включаю ве­лику швидкість, щоб перебороти тяжіння Зем­лі і Сонця. Почнеться дія перевантаження.

Він поклав руку на важелі. Кулі-розрядники в каналі безперервно випромінювали страш­ної потужності імпульси сконденсованої енергії. Космольот з кожною секундою набирав швид­кість.

Роген витріщив очі, хотів щось сказати, але йому перехопило дихання, заволокло туманом очі. Барвицького теж втиснуло страшною си­лою в подушки крісла, зважніли руки, стало неможливо навіть натиснути будь-який важіль, але тут почав діяти автопілот, який сам регу­лював прискорення космольота.

Збоку почувся стогін. Барвицький поглянув Роген знепритомнів, його очі стали скляними.

— Бізнесмен, — презирливо скривився Свя­тослав. Подивився на прибори. Швидкість була. 20 кілометрів на секунду. Вона безперервно на­ростала. Тяжіння Сонця вже не впливало на апарат. Перевантаження зменшилося. Трохи кололо у висках, але відчуття було нормаль­ним. Святослав поглянув у задній перископ — Земля, подібна кольором і величиною до зеле­ної вишні, танула в світлофіолетовій безодні Все­світу.

— Прощай, моя колиско! — прошепотів Свя­тослав… Потім він піймав у спеціальний при­лад Сіріус і почав повертати апарат, щоб зірка стала по курсу корабля. Через кілька хвилин голубий вогник приємно засяяв прямо в перед­ньому перископі… З кожною секундою наби­раючи швидкість, космічний корабель покидав рідну систему…

СВЯТОСЛАВ ЗАЛИШАЄТЬСЯ ОДИН

…Роген зітхнув, розплющив очі, звівся на ноги. В голові стояв безперервний дзенькіт. Оббита шкірами рубка. За пультом управління Барвицький. Він щось уважно вираховує…

В перископах — фіолетове небо — бездонна глибінь світового простору і мереживо знайо­мих сузір’їв. В одному з перископів невеличка кулька Сонця, яке стає все меншим, все слабі­ше освітлює космольот…

Роген відстебнувся від дивана, встав. Похи­туючись, підійшов до Барвицького.

— Де ми? — запитав він. Барвицький здригнув, оглянувся.

— А, це ви? Перелітаємо орбіту Юпітера. Швидкість 1000 кілометрів на секунду. Через десять годин ми вийдемо за межі сонячної си­стеми…

Роген наблизився до перископа, довго дивився в безкінечну космічну далину. Пусто­та. Тиша. Страх — їдкий, невідступний страх почав м’якими лапами закрадатися в серце мі­льярдеру.

В свідомості лише тепер з явилося розуміння всієї авантюрності його задуму. Роген згадав свій кабінет на Землі, свої комфортабельні гелі­коптери, свої величезні заводи і безліч підвлад­них йому людей, які готові виконувати кожне його слово… Непереможне бажання поверну­тися назад із страшної пустелі, де нема нічого, крім далеких зірок і фіолетової порожнечі, за­володіло його душею. І чим більше думав про це, тим сильніше в його грудях народжувався нездоланний страх. Роген підскочив до Барвицького.

— Містер Барвицький! — задихаючись, ска­зав він.

— Що таке? Що з вами? — здивовано по­дивився на нього Святослав.

— Я вирішив повернутись назад! — випалив Роген.

Барвицький засміявся:

— Ви вирішили повернутися?! Ви збожево­ліли!..

— Не сперечайтесь зі мною! Я тільки тепер побачив, на яку авантюру ви мене підбили!

— Я? Вас?

— Так! Ви скрізь пропагували свої безбож­ні мислі…

— Безумний! — крикнув Барвицький. — Чи не ви запропонували свої послуги мені? Чи не вас повела в Космос стрална жадоба здобути панування над світом з допомогою машини часу?..

— Досить! — перебив Роген. — Як би там не було,— я не бажаю більше продовжувати цей дикий експеримент!.. Повертайте назад!..

— Я не поверну! Я не відмовлюсь так, як ви, від своєї мрії, коли вже почав досягати її. Тим більше, що поворот в сонячній системі не­безпечний на таких швидкостях! Це ж вам не таксі!

Роген благаюче притулив руки до грудей:

— Барвицький! Прошу вас! Повернімося! Я віддам вам апарат! Користуйтесь ним! Летіть хоч чортові в зуби!.. Я не хочу ваших століть, я хочу спокійно прожити своїх 30 років!.. Про­шу вас! Прошу! Повернімося!..

Святослав заперечливо похитав головою:

— Ні! Я не повернуся нізащо! Ви не розу­мієте, що ви говорите! Я ніколи не відмовлюся від можливості досягти своєї мети тепер!..

Роген, мов зацькований звір, забігав по руб­ці. Очі його хижо заблищали:

— Ах так! Ти не хочеш! Ти забув, хто я і хто ти! Я ж покажу тобі!

І він кинувся в божевільному відчаї з підня­тими кулаками на Барвицького. Зав’язалася боротьба. Святослав схопив за руки розлюто­ваного магната:

— Заспокойтеся! Ви збожеволіли! Заспокой­теся, або я вб’ю вас!

Роген вирвав руку, вихопив важкий портсигар і з силою вдарив по голові Барвицького. Бриз­нула кров. Святослав застогнав. Потемніло в очах. Але в наступну мить він вихопив атомний розрядник і натиснув кнопку. Сніп ядерного спалаху пронизав Рогена, і він, без­глуздо витріщивши очі, мішком посунувся до­низу.

Святослав, важко дихаючи, витер піт, зігнувся над ним.

— Мертвий… Вперше я вбив людину!.. Боже! А втім — чи ж людина це?

Він довго не міг отямитися. Як би там не було, а все ж таки Роген був єдиним супутни­ком… А тепер — повна самотність, темна пу­стеля, позолочена мільярдами зірок…

Барвицький хутко з допомогою спеціальних проміжних камер викинув труп Рогена у сві товий простір.

Тепер одна-єдина людина летіла в космольоті. Позаду залишилася рідна Земля, де викоху­валися його мрії, а попереду — тремтіла блакитна зірка, манили різнокольоровими вогнями далекі таємничі світи.

МЕРІ ЇДЕ НА СХІД

Минуло вісім років. Людство впевнено за­войовувало сонячну систему Політ на ближчі планети уже вважався чимось звичайним Не менше десяти кратерів на Місяці були перемо­рені на велетенські колонії, транспортні ракети переправляли на Землю добуті з надр супутни­ка метали і мінерали—золото, уран, трансурано­ві елементи та безліч чудесних самоцвітів

Кілька наукових експедицій впевнено вивча­ли Марс. Вони створили опорні пункти в гли­боких долинах, де повітря було густіше і де зберігалась вода в болотах, а звідти виходили у мандрівку по червоних пустелях, покритих в окремих місцях коричньовими або блакитними чагарниками…

Регулярно відвідували вчені закутану важкими хмарами Венеру і, ризикуючи життям, ро­били подорожі поміж безліччю діючих вулка­нів, збираючи для науки дорогоцінні колекції чудернацьких казкових рослин червоного ко­льору і не менше дивовижних примітивних тва­рин…

А в останні роки сміливці побували на по­верхні супутників зовнішніх велетенських пла­нет і здійснили подорож на останню планету системи — Плутон. Далі тягнулися у безкінеч­ність страшні пустелі Космосу, а за ними — но­ві світи…

І, не встигнувши вивчити свою систему, не­вгамовний людський Розум вже рвався в не­осяжний Всесвіт. Раніше думали, що подорожі до інших світів — це справа далеких віків у майбутньому. Але в дійсності стало інакше.

Ряд країн готувалося до здійснення заповіт­ної мрії… Тисячі юнаків і дівчат мали одне ба­жання — віддати своє життя для досягнення такої грандіозної мети — завоювання Простору.

…Про Барвицького не було чути нічого. Ві­домий мільярдер Роген зник безслідно, хоча його капітал перемагав усіх конкурентів у доларовій зоні. Деякі газети хотіли були написати пре дивне будівництво в пустелі Нью-Мексіко, зв’я­зане з ім’ям Рогена але якась рука з допомо­гою великої суми грошей примусила ці газети мовчати.

Мері все ждала чуда. Вона народила сина. Він був дуже подібний до Святослава. Кілька років Мері крадькома плакала вночі, заколисуючи маленького Віктора, вдивляючись й його худеньке, не по-дитячому серйозне обличчя. З тривогою прислухалася Мері до кожного стуку дверей. Значить, ще десь в глибині свідомості горів чи тлів вогник надії…

Пройшло кілька років. Мері розповідала си­ну про батька, про далекі зоряні світи, куди він полетів шукати мрію, і Віктор, розкривши рота, слухав цікаві розповіді, а його замислений не по-дитячому погляд був заглиблений у вікно, де мерехтіли на вечірньому небі барвисті сузір’я… На восьмому році він марив небом, і Мері вже тривожилася. Вона боялася, щоб його ду­ховний розвиток не пішов по тому шляху, по яко­му йшов розвиток батька. І ось в ці тривожні дні Мері одержала листа від російського академіка Копилова. Він писав:

“…гадайте мій останній візит до вас і мої слова. Я знову повторюю їх від щирого серця: “Якщо вам потрібні друзі, ми ждемо вас і си­на”. Гадаю, що Ви не будете сумніватися і ва­гатися.

Ваш Копилов”.

Далі була написана адреса.

Мері схвильовано притиснула маленький листочок до грудей…

…Через кілька днів у велетенському стра­топлані вона й Віктор летіли над Атлантичним океаном на Схід. Тихо дзвеніли реактивні мотори, заколисуючи, навіваючи сумні думи…

Віктор не міг всидіти на місці. Він невпинно смикав матір за рукав:

— Мамо, мамо! Поглянь — що це таке?..

Мері з усмішкою дивилася на рожеве лице сина, потім на гряди білих хмар, що пливли десь далеко внизу, і відповідала:

— Це хмари, синку…

— А чому хмари внизу? Вони ж завжди вгорі!..

— Ми ж піднялися вище хмар, синочку…

Віктор дивився крізь ілюмінатор вгору, де на фіолетовому небі мерехтіли зірки:

— Мамо! А тато полетів ще вище, ніж ми тепер?

— Так, синочку, набагато вище… Бачиш — горять зірочки… Он аж туди полетів наш тато!..

Віктор замовк, намагаючись дитячою свідо­містю охопити всю грандіозність неймовірних відстаней…

Внизу промайнули обриси берегів Європи. Незабаром стратоплан пішов униз, пролітаючи над територією України. Хмари блискавично білою пеленою промайнули мимо ілюмінаторів, і стратоплан пішов на посадку…

Праворуч синіло Каспійське море. Заблища­ла стрічка Волги. На лівому березі в степу ви­ростав, летів назустріч широкий бетонований майдан, а навколо нього велетенські будівлі заводів…

На мить пасажири відчули невагомість, а по­тім легенький удар, ще один… Стратоплан зу­пинився…

…Мері опинилася серед гомінливої юрби лю­дей, які зустрічали прибулих. Вона поставила чемодан на землю, підняла голову. З Каспія повівав легенький вологий вітер. Мері оглянулася навколо, радісно засміялася. До неї поспі­шав Копилов — посивілий, з синіми колами під очима, але все з тією ж мудрою і чомусь сум­ною посмішкою. Вона не витримала і обняла його, не знаючи сама чому… А він, ніби це бу­ло цілком природно, обережно, ніби дитину, погладив її по худенькій спині.

З-за спини Мері виглянуло обличчя Вікто­ра. Він смикнув матір, з цікавістю запитав:

— Хто це, мамо?..

Мері витерла сльози, відповіла:

— Це друг твого батька, синочку!..

— І ваш! — додав Копилов.

Мері з вдячністю потиснула йому руку.

Копилов підхопив в одну руку чемодан, на другу посадив Віктора і закрокував до веле­тенського будинку, що був зовсім рядом.

— Прямуйте за мною, — сказав він. — Там про все поговоримо…

Другого дня, коли Мері відпочила, Копилов повів її в гігантський цех будівництва, який стометровим куполом підіймався над іншими будівлями. Сітка кранів, дивних механізмів за­повнювала цех. А посередині стояли три сімдесятиметрові сигароподібні апарати. Йшла без­перервна робота, але шуму не було чути — тільки м’яке дзижчання електроприладів при­вертало до себе увагу.

— Що це? — повернулася до Копилова зди­вована Мері,

— Ось якраз ради цього я й викликав вас, — тихо відповів академік. — Це будуються зоре­льоти за проектом вашого чоловіка. В поєднан­ні з проектами наших учених його проект дав чудесну конструкцію міжзоряного корабля… Ми не поспішаємо… Ми хочемо гарантувати повер­нення космонавтів, тому будуємо кілька зоре­льотів. В них буде все найкраще, що може дати сучасна наука…

Мері перервала його:

— Як я мріяла, містер Копилов, щоб мій син пішов шляхами батька… Ні! Ні! Ви не так ме­не розумієте!.. Я хочу, щоб він не безтілесну мрію шукав там, не за Часом і Простором, а до­поміг людям наблизити далекі світи, зробити космічну безодню не жахливою пустелею, а шля­хом для єднання різних світів…

Копилов потиснув її руку.

— Я теж думав над цим. Ми допоможемо вам в цьому. Ще не менше десяти років ми бу­демо уважно готуватися до цього найвідпові­дальнішого польоту, і син ваш, син Барвицького, має право першим полетіти, щоб відкри­ти путь у безсмертя… Так, так! У безсмертя! Не дивуйтесь! Ваш муж багато вірних і пот­рібних ідей дав світу. За межі Часу і Простору ми, звичайно, не будемо рватися, але будемо прокладати шляхи для майбутніх поколінь, які справді стануть практично безсмертними… Так, так! Наші нащадки стануть безсмертними!..

Копилов замислився. Мері дивилася на його освітлене синіми вогниками лице, і вдячність до цього безкорисного друга її чоловіка залила змучене серце…

— Отже, що скажете ви?— повернувся до неї Копилов.

— Я залишаюсь, — відповіла Мері. — Син пі­де тільки по цьому шляху…

ІНША СИСТЕМА

Швидкість космольота досягла вже швидкос­ті променя. По розрахунках Святослава вона дорівнювала 280 тисяч кілометрів на секунду. Все ніби підтверджувало теорію Барвицького. Перші мільярди кілометрів шляху він, згідно даних атомного годинника, летів без особливих пригод, не помічаючи нічого чудесного. Але, ко­ли апарат почав досягати променевих швидкос­тей, все змінилося. Як показали прилади, Сіріус блискавично наближався, і космольот про­летів більшу половину шляху за кілька годин згідно атомного годинника. Це давала себе знати відносність Часу і Простору!.. Святослав торжествував:

— Значить, Час і Простір, справді, фікція людського почуття, сон матерії, сповільненої в своєму русі до мінімуму! Значить, можна пере­могти одвічну несправедливість долі і вийти в інше Буття!..

Вага почала ніби зникати. У всьому тілі від­чувалася незвичайна легкість.

— Може, це і є початок тієї метаморфози, яка мусить відбутися при переході за променеву швидкість! Чи не провести експеримент відразу?

Потім вирішив — ні!

Кликала до себе далека блакитна зірка, знову настирливо роїлися в голові химерні галюцина­ції, не давала спокою казкова мрія.

— Де ти, любов моя? Чи зустріну я тебе на чужих планетах, чи ти в непотрібному маренні привидилась мені для муки?..

Час галюцинацій минав. Святослав подивився на зоряне небо. Тепер зірки змінили свій виг­ляд — вони були якісь різнокольорові, переливалися живими вогнями, наче візерунки в ка­лейдоскопі. А зірки, що залишилися позаду — навпаки, ставали якісь темновишневі, або зов­сім зникали з фіолетового неба…

Це проявлявся ефект Доплера, в зв’язку з страшною швидкістю космольота…

Та ось щось дивне почало відбуватися з очима Святослава. Обриси приладів у рубці і зі­рок в ілюмінаторі розпливалися, колихалися, ні­би в тумані. Він протер очі, поглянув знову… Ні! Не допомагає!..

Святослав, похитуючись, встав з крісла і по­виснув у повітрі.

— Що таке? Прискорення більше немає?.. Невже межа, яку пророчить теорія відноснос­ті?.. Ні! Не може бути!..

Він дотягнувся до пульта, до краю включив потужність розрядів… І відразу його кинуло неймовірною силою назад, у крісло, притисну­ло страшним тягарем. Зірки в ілюмінаторі за­крутилися різнокольоровими колами, і Свято­слав поринув у якусь темну яму…

…Коли Барвицький знову відкрив очі, то побачив чіткий візерунок сузір’їв, а навколо стіни рубки і прилади, обриси яких тепер не розпливалися. Значить, все нормально?.. При­ступ був, напевне, від переходу до незвичайних швидкостей!..

Святослав поглянув на прилади. Половину шляху було пройдено. Барвицький почав галь­мувати апарат. Електромагнітні розряди в ка­налі космольота випромінювалися в інший бік, затримуючи політ…

Сіріус у перископі змінив свій вигляд. Це вже була не одна блакитна зірка, а дві — одна жов­та, а друга — біла, які утворювали єдину си­стему.

Святослав уважно спостерігав у телескоп нову систему. Нарешті, він піймав у окуляр те­лескопа кілька темних тіл — планет, що світи­лися відбитим світлом. Зовнішні планети були велетенські, закутані важкими непрозорими ат­мосферами. Очевидно, процес їх створення був такий же, як і в нашій системі, бо і тут, як у сім’ї Сонця, за планетами-гігантами Святослав побачив дві невеликі планети. Вони оберталися навколо двох сонць по якихось дивних заплута­них орбітах, бо на них діяло тяжіння двох ве­летенських тіл — світил системи.

Одна з планет була затягнута хмарним зеленкуватим покровом. Вона, очевидно, подібна до Землі. До неї і спрямував зорельот Свято­слав. Велике хвилювання охопило його душу. Вперше людина Землі досягає другої системи. Скоро, скоро він ступить на землю чужої пла­нети. Швидкість зменшилася до звичайної ко­смічної — 18 кілометрів на секунду. Треба бути обачним — можна зустрітися з метеорами. Та між тим вони не такі страшні! Автомат-радіолокатор попереджає про зустрічне небесне ті­ло автопілота, і той звертає з шляху…

Планета поволі росла в перископі. В розри­вах хмар виднілися моря і океани, які блищали іскорками під променями двох сонць. Апарат здригнувся — попав в сферу тяжіння планети. Перископи запітніли.

Почувся тихий свист. Апарат ввійшов у ат­мосферу. Святослав до краю посилив потуж­ність розрядів. Зашуміло в голові. Мимо блис­кавично пронеслися білі волокна хмар і зникли. В перископі з’явилася поверхня таємничої пла­нети — темні гори на горизонті, затока недале­кого моря, темнозелені луки, прибережні чер­воні піски…

Апарат зі свистом опустився над широкою лукою і важко сів на березі річки, погрузнувши в густу блакитнувату траву…



НОВИЙ СВІТ

Електронний вичислювач дав аналіз повітря планети. Воно було таке ж, як на Землі — тільки трохи більше вуглекислоти. Можна було виходити з апарата.

Барвицький задумався. Що він зустріне тут? Чого власне він опустився на невідому планету?

Мрія, божевільна гарячкова мрія кликала його сюди! А де ж гарантія того, що саме тут во­на — його мрія, що приходила до нього в галю­цинації… В цьому пориві нема вже ні науково­го розрахунку, ні логіки! Є тільки фантастичні химери!..

Відкрилися люки. Хвиля свіжого повітря з ароматом дивних квітів і трав вдарила в отвір. Барвицький вийшов і ступив на перший східець спіралі. Оглянувся навколо.

Апарат лежав на луці, біля широкої ріки. На другому боці тягнулися ліси. Виднілося пасмо гір. Небо було, як і на землі — синім — тільки тем­нішого кольору. Маленьке біле сонце золотило на обрії гряду хмарок. Жовтого сонця не було Ще видно. Дивні птахи, подібні до летючих мишей, з волохатими крилами, пролітали над апаратом.

Швидко наставала ніч. Маленьке сонце ніби провалилося за обрій, і на небі засяяв дивний візерунок зірок…

“Чи ж є тут люди?” подумав Барвицький і в той же момент здригнувся…

Якісь дивні звуки раптово рознеслися в по­вітрі. Вони чулися з того боку, де темнів лісок, за півкілометра від космольота. Здавалося, ні­би хтось бив в барабан, чулися звуки, подібні до звуків волинки і криків людської юрби.

Барвицький пильно вдивлявся в пітьму. Че­рез кілька хвилин з боку ліска запалахкотіли маленькі вогники. Здавалося, що йде якась мані­фестація з смолоскипами…

Так воно й було. Скоро Святослав розріз­нив біля вогнів обличчя, подібні до людських, почув звуки людської незрозумілої мови…

Можна було подумати, що все це твориться десь на Землі, якби на небі не сяяли незнайомі сузір’я…

Ось юрба з тріском і криками наблизилася до апарата, оточила його кільцем. Що можна було ждати від тутешніх господарів? Святослав очікував, що буде далі. Наперед вийшов один з юрби. Його обличчя було погано видно в світ­лі смолоскипів. Голови у всіх були без уборів, до плечей спадало довге біляве волосся…

Головний щось прокричав високим протяж­ним голосом, довго тягнучи верхню ноту. По­тім, приклавши руки до грудей, упав на землю. За ним припали на коліна всі. Ґвалт піднявся навколо… Святослав здивовано дивився на це видовище. Це був, очевидно, якийсь ритуал по­клоніння божеству. Безперечно, його прийняли за бога, що зійшов з небес. Значить, ці люди в інтелектуальному відношенні ще мало розви­нуті…

Юрба то припадала до землі, то, піднявшись, щось проголошувала дикими голосами, простя­гаючи руки до апарата. Напевне, вони прохали Святослава, вважаючи його божеством, зійти до них… Святослав засміявся і рушив униз по спіральних східцях.

“Хай буде так!— подумав він.— Подивлю­ся на новий світ… їх боятися нічого. Безумовно, зброї в них нема, крім якихось стріл чи списів. Проти атомного, розрядника вони будуть без­сильні. Крім того, вони поклоняються мені, то навряд, чи посміють зробити зле!..”

З хвилюванням Барвицький ступив на траву чужої планети. Юрба ще дужче залементувала. Святослав привітно усміхнувся головному, тоді всі зірвалися з землі і з радісними криками підняли догори смолоскипи. Барвицький почав роздивлятися обличчя і одежу тутешніх розум­них істот.

Це були справжні люди. Напівпрозорі лиця з рожевим відтінком були звернені до небес­ного жителя, збуджено горіли їхні очі під гу­стими бровами. Вони були одягнені в довгі, світ­лих кольорів, накидки. Широка стрічка пере­в’язувала в кожного з них біле волосся. Між натовпом утворився прохід, і головний показав Святославу вперед, до ліска, звідки вони при­йшли, шанобливо запрошуючи йти…

Святослав рушив уперед, а навколо нього бі­снувалася велика юрба з високо піднятими смолоскипами, заглядала йому в очі, танцювала дивний танок.

Ішли по вибитому шляху над річкою. В чужо­му небі, як і на Землі, сяяв туманний молочний шлях, але сузір’я змінили свій вигляд. Зірки були якісь волохаті, великі і безперервно трем­тіли, переливаючись живими вогниками. Напев­не, атмосфера тут була густішою від земної…

З шумом і криком пройшли лісок. Над Свя­тославом нависали віти дивних дерев, деякі ч них були подібні до соснових порід, інші до гі­гантських папоротей. Відчувався дуже приємний задушливий квітковий запах…

Ліс закінчився. Вони вийшли до затоки моря.-Над самим берегом на стрімкій скелі піднімав­ся чудесної архітектури будинок з колонами навкруг, а далі в примарному сяйві зірок виднілися будинки невеликого міста. У водах моря колихалися відбитки зір…

Процесія попрямувала до будинку. Багряне полум’я Смолоскипів осяяло високі колони, ши­рокі сходи і білу фігуру, яка стояла вгорі, біля входу в будинок…

ЗУСТРІЧ З МРІЄЮ

…Святослав затремтів. Юрба заніміла. Всі, простягнувши руки, впали на коліна. Наступи­ла повна тиша, тільки потріскували смолос­кипи…

Захвилювалося серце, стисло груди. Що це? Сон чи мара? Фігура, така як і в галюцина­ціях!.. Невже його примарні сни втілюються тепер в життя!..

Святослава охопило передчуття чогось не­звичайного, але давно відомого, баченого. Він тихо рушив по сходах до фігури, яка стояла не­порушно…

Ось вони поряд. Ось під білим покривалом підіймаються руки. Накидка падає…

Святослав відхитнувся, зблід.

Може, це справді дівчина його видіння? Жа­дібно вбирав він в себе риси небесної жінки…

Зеленкуваті очі під довгими віями, білі, мов льон, кучері пишного волосся, блідорожеве обличчя богині… В погляді Святослава зогорілося невимовне хвилювання, зоряний шлях, про­йдений ним, відбивався в його зіницях…

А вона нерухомим поглядом втупилася в ньо­го, і почуття великого зворушення пробігали хвилями по її обличчю. Святослав відчув, що вона ніби чекала його. Може, й у її серці росла химерна мрія про любов до далекого і невідо­мого друга?.. Хто знає? А він уже відчував всім серцем, що це вона — його любов!

Значить, чуло його серце, що десь за зоря­ною дорогою жде його кохана, що дивною во­лею долі його суджену заніс вихор Космосу на другий далекий світ. Значить, недаром боже­вілля, геній і випадок привели його якраз сюди?!

Дівчина іншого світу — очевидно, жриця хра­му, бо недаром же перед нею стали на коліна всі — підняла руку і вказала на небо, щось за­питуючи ніжним, ледве чутним голосом. Свя­тослав зрозумів запитання і ствердно кивнув головою.

Його темні очі загорілися великим почуттям любові, це почуття передалося дівчині, і на її віях затремтіла, мов чудесний діамант, сльоза. Вона торкнулася блідими пальцями до його лоба, як колись в галюцинації, і гарячий струм пробіг по тілу Святослава.

Він схопив її за плечі, а дівчина впала на коліна, охопивши руками ноги Святослава. Юр­ба, побачивши це, заскиглила радісно і ще ста­ранніше припала до кам’яних плит площі перед храмом.

Дівчина швидко зірвалася на ноги і потягла Святослава за собою до входу в храм, вигук­нувши щось до людей високим, дзвінким голо­сом. Юрба залишалася непорушною. Двері ти­хо відкрилися, і Святослав вслід за жрицею вступив у велетенський зал. Він був неосвітленим, купол приміщення губився в повній тьмі. Тільки якесь зоряне коло, подібне до казково­го вінця, сяяло блакитними і червоними вогни­ками. Що це було, Святослав не міг спочатку розібрати, а потім, коли очі звикли до пітьми, побачив, що вогники — це вінець на голові грандіозної статуї сидячої жінки, яка підійма­лася до самої стелі храму. Біля ніг статуї горів світильник, кидаючи багряні відблиски на ка­м’яну підлогу.

Дівчина схопила Святослава за руку, затя­гнула в невелике приміщення, де панував пов­ний морок, і стала на коліна, змусивши його зробити те саме.

Він не розумів спочатку, що вона хотіла, лише чув, як з її вуст зривалися майже нечутні слова…

Що вона говорила? Хто знає? Може, моли­лася своєму невідомому божеству?

Святослав усміхнувся. Скрізь одне й те са­ме!.. Погодження своїх дій з примарою, якої нема! Хіба є що-небудь вище або значиміше Розуму, святого і непереможного людського ро­зуму? Аби тільки правильним шляхом він пі­шов!

А він — Святослав — правильним шляхом іде? Де він тепер? Що з ним?

Фантастичність становища, дівчина-жриця, що поряд з ним бурмотіла свої молитви, пере­плутали всі думки Святослава…

І здається йому, що він не в чужому світі, а десь на Землі і поряд з ним… хто ж це? Ах, Мері! Мері! Люба Мері, яка так багато зроби­ла для мене! Ти віддала мені всю душу і серце! А я тобі? Тільки муку і безкінечну тугу!..

Е, ні! Не тільки це! Ось біля тебе я бачу ди­тину… Це ж син! Мій син! З докором і любов’ю очі Мері заглянули прямо в душу Святослава, син простягнув худенькі руки, кличе батька… і знову тьма… Даремно все!.. Вороття нема. Позад нього перед ним — зоряні пустелі, що перетинають йому шлях до вороття, а йому залишається тільки безумна мрія! Ось вона — дівчина під білим покривалом!..

А дівчина встала, швидко вивела його знову надвір, до юрби, яка до цього часу непорушно лежала на площі… її очі горіли натхненням. Во­на вказала на Святослава, потім на себе, потім на небо, зробила рукою коло, мов об’єднуючи щось. Святослав зрозумів, що тепер вони єдині, і радісно закивав головою. І ось у нього з’яви­лася божевільна думка — з цією дівчиною ви­летіти в простір і досягнути там надпроменевих швидкостей, щоб удвох з коханою відчути блаженство іншого Буття…

Дівчина ніби зрозуміла його думки. Вона підійшла до юрби, щось прокричала тонким ме­лодійним голосам. І юрба зірвалася на ноги, підхопила вмить її і Святослава і з протяжними веселими криками понесла назад, до апарата, через лісок. Святослав спочатку не міг зрозу­міти, а потім догадався, що дівчина наказала юрбі однести їх туди, де опустився на їх пла­нету бог. Жриця напівзакритими очима усміха­лася в примарному світлі смолоскипів.

Коли підійшли до космольота, на обрії світа­ло. Святослава і жрицю опустили додолу. Він підхопив її на руки і виніс по спіральних схід­цях до люка. З-за обрію викотилося жовте сон­це, і все навкруг спалахнуло живими фарбами. Заспівали птахи, зашуміли ліси, розкрилися ча­рівними килимами різноманітні квіти на луках і полях. Вслід за жовтим світилом вийшло дру­ге — біле, набагато менше, і світ навколо став ще яскравішим. При появі білого сонця юрба знову впала ниць і залементувала…

— Прекрасний твій світ, дівчино, — задумано сказав Святослав, — та я не хочу міняти свою Землю на твою. Я понесу тебе в інше Буття. Або загинемо разом, або вип’ємо келих щастя неземного і будемо щасливі навіки, затримавши блаженну мить…

Дівчина уважно слухала, немов розуміла. Потім засміялася, мов дзвіночок, показала на небо, на апарат, поклала руки на груди Свято­слава. Вона хотіла летіти з ним.

Справді, для чого йому залишатися тут? В Космос! Туди, де батьківщина безкінечного щастя! Він перший з земних людей хоче помі­рятися силою з безкінечністю!

І Святослав, схопивши знову на руки дівчи­ну, зайшов до космольота. Люк закрився. Юрба здивовано замовкла.

І ось… велетенське металічне тіло колихну­лось, підскочило вгору і понеслось, набираючи швидкість, в сині небеса, а потім зникло в сяй­ві двох сонць…

“Бог”, що милостиво відвідав їх край, повер­тався до свого небесного трону, взявши з со­бою молоду жрицю…

Востаннє глянувши в ілюмінатор, Святослав побачив, як юрба в релігійному екстазі впала ниць на м’яку блакитнувату траву.



КАТАСТРОФА

…Закінчилась атмосфера планети. Зникло перевантаження. Апарат з божевільною швид­кістю мчав у простори Всесвіту. Дівчина-жриця, мов зачарована, слідкувала за тим, що робив Святослав, потім захоплено дивилася в пе­рископи на засіяне зірками небо. Коли він за­кінчив корегування польоту і включив автопі­лот, дівчина тихо поклала руки на його плечі і уважно почала дивитися в очі Святославу. Два зелені вогні запалили в його душі дивне почуття — йому здалося, ніби все те, що з ним відбулося: зустріч з Мері і Рогеном, по­літ, вбивство мільярдера, зустріч з красунею-жрицею, що тепер дивиться на нього — все те приснилося йому в довгому і незрозумілому сні…

Та ні! За стінами апарата — фіолетова пус­теля, чужі зоряні світи. І вона поряд — жива, гаряча, дивна, кохана.

Святослав підійшов до приборів і рішуче включив реостат. Потужність імпульсів-розрядів у каналі виросла вдвоє. За короткий час космольот набере надпроменевої швидкості, і тоді… тоді він, нарешті, узнає, де ж істина?

Перед очима раптово виплив образ Копилова, продзвенів його тихий дружній голос: “Тут, на Землі, буде вирішуватись смисл існування лю­дей, а не в безодні космічного простору”… по­тім випливло до болю рідне лице Мері з заплаканими щоками…

Святослав стріпнув головою, ніби , проганяю­чи настирливі думки. Дарма! Він через кілька годин буде знати, чи вірно він зробив, висту­пивши проти цілого світу! Через кілька го­дин! А за ці “години” на Землі пройдуть цілі роки…

В тілі виникло приємне почуття невагомості і блаженства. Святослав і дівчина-жриця сіли в крісла і дивилися в очі одне одному. І здава­лося, що читала дівчина в очах Святослава по­вість про його життя, про мрії — чудесні мрії, де вона з’являлася з далекого зоряного світу, щоб тривожити серце, рвати душу, звати розум до шукання Істини…

Святославу здавалося, що вони розуміють одне одного без слів. Ніби рядом з ними при­сутній незримий перекладач, бо, незалежно від розуму, смисл поглядів проникав глибоко в їх серця. Легко-легко ставало Святославу, тіло зробилося невагомим. Він поглянув на дівчину. Вона колихалася, мов у тумані. Що таке? її об­риси мінялися, чудове обличчя стало зовсім прозорим. Святослав провів рукою по очах, зірвався на ноги. Кинув погляд на прибори — швидкість досягала 680 тисяч кілометрів на се­кунду — майже в два рази більше проти швид­кості променя. Значить, наступає той час, ко­ли відбуваються зміни в об’єкті, який летить. Це ж тепер він і відчуває їх! Але як же погано йому! Дівчині теж недобре — вона зблідла зо­всім, закрила очі.

Святослав провів рукою по гарячому чолі. Думки плуталися, розсіювалися. Що це? Чи не божеволіє він?

Подивився в перископ. І здалося йому, що весь Всесвіт зменшується, наближається до ньо­го, і ось він — в жменю можна вхопити… Чи, може, він в ньому? Десь в середині? Нічого не зрозумієш!.. Думки — одна химерніша від дру­гої метушилися в голові, і нічого не можна було зрозуміти в цьому хаосі. Святослав напружив силу волі, обтер піт з лиця… Потім рішуче виключив апарат прискорення і почав галь­мувати корабель…

Здається, він все-таки неправий! Він просто не врахував. Що людина не витримає таких швидкостей! Ось — це вже ясно! Він втрачає можливість навіть контролювати свої дії!.. Зна­чить, для людини Землі немає дороги за межі Часу і Простору! А він просто йде на страшну катастрофу! Треба повертати до сонячної си­стеми і зберегти цю прекрасну дівчину — мрію з чужого світу!

Знайшовши Сонце в глибині Всесвіту, Барвицький перевів його, повертаючи космольот, в передній перископ. Потім подивився на прилад, що визначав швидкість, вирахував… Кінець! Вже нічого не зробиш! Швидкість була такою грандіозною, що ні зупинити космольот, ні за­гальмувати неможливо…

Сонце різнокольоровими вогнями палахкоті­ло попереду. Все небо горіло незвичайними бар­вами…

Ні! Він не може притишити політ космольота! Ні! О, проклята доля! Святослав безсило за­скреготів зубами і, все-таки, сподіваючись чуда, без кінця гальмував політ зорельота…

Дівчина відкрила очі, подивилася в лице Свя­тославу і зрозуміла по його вигляду, що доля винесла смертний вирок їм обом! Засяяли її зе­лені променисті очі, і, як тоді — в галюцина­ції — вона поклала свої прозорі руки на його груди, а він схопив дороге лице і почав боже­вільно цілувати його… І, мов на екрані, в його свідомості виникла бачена десь картина.

Чорна пустеля… Біла фігура. Ага!.. Це ж його видіння!.. Ті видіння, що повели його в небо! І тепер — смерть!

Смерть? Нехай смерть! Але інші нехай не повторюють такої страшної помилки! Хіба це помилка? Це — щастя! Він не жалкує!

Крутиться голова, свідомість огорнена тума­ном, через губи коханої вливається в душу не­бачена радість. Вмерти не страшно! Але хай його смерть принесе хоч користь людям на Землі!

Барвицький кинувся до потужної радіостан­ції, настроїв її, взяв мікрофон:

— Земля! Земля! — промовив він. — Гово­рить Барвицький з космольота, що повертаєть­ся з системи Сіріус! Я досягнув надпроменевих швидкостей, втратив можливість керувати апаратом і мушу загинути! Я був впевнений в тому, що зможу вийти за межі Часу і Просто­ру! Я жорстоко помилився і розплачуюсь за це! Не повторюйте моєї помилки! Шлях у Космос відкритий — сміливо штурмуйте його! Безсмер­тя людей — у їх прагненні до пізнання Все­світу!

Святослав на хвилинку передихнув, схопив­шись за груди. Піт градом котився по його об­личчі. Хвилину помовчавши, він тихо закінчив:

— Мері! Дорога Мері! Чи чуєш ти мене? Дя­кую тобі за все! Бережи сина!.. Перед смертю я йому передаю свою мрію про повне завою­вання Всесвіту! Благословляю тебе, мій сину! Благословляю всіх людей, які жертвують со­бою ради людства, йдуть за голосом неспокій­ного духа…

— Прощайте, люди Землі! Прощайте!..

…На страшній швидкості промчавши в со­нячній системі, космольот наближався до Зем­лі Барвицький уже не звертав уваги ні на що… Він відчував одне: кров їх єдиним потоком про­бігає по тілах і здається, що немає ні людей, ні світу, і не треба шукати безсмертя, бо воно ось — в серці цієї худенької дівчини! Одна мить великого кохання — ось що таке безсмертя!

Знову поцілунок — останній поцілунок!..

Святослав відірвався від тремтячого тіла дів­чини і підняв очі, щоб поглянути в її лице. І в ту ж хвилину жах скував його серце. Дівчини не було! Вона зникла!..

— Що це? Божевілля? — прошепотів Свято­слав, дивлячись дикими очима навколо. — Ча­ри! Чари…

Але голос розуму переміг. Кілька хвилин Барвицький згадував, що з ним трапилося пе­ред спуском на планету, і, нарешті, зрозумів, що не було ні планети, ні людей, ні жриці!.. Була, як завжди, неймовірна, болюча галюцинація під час якої зорельот, обігнувши в просторі сис­тему Сіріус, повернув назад, до сонячної си­стеми..

Гаряча сльоза вперше в житті покотилася по худій щоці Святослава. Кінець! Кінець всьому!

Куля Землі заповнювала все небо, неймовір­но швидко збільшувалася. Святослав припав до ілюмінатора, божевільними очима впився в рідну планету.

— Мері! — з відчаєм простогнав він…

…В ту ж мить космольот врізався в земну атмосферу, Швидкість його була такою грандіозною, що апарат разом з людиною вмить перетворився в хмару газів, а кілька уламків пронизали вечірнє небо над приволзькою рів­ниною…



ПОХІД У ВСЕСВІТ

…На бетонованому майдані космодрому, на відстані двохсот метрів один від одного, стояли ютові до старту три велетенські космольоти. Завтра вранці — о третій годині — коли ще всі будуть спати, апарати помчать до інших зоря­них світів.

Заходило сонце і золотило апарати. Копилов, помилувавшись ними, підійшов до радіопере­давача. Треба було рапортувати в Академію про підготовку до польоту. Хіба ж це звичай­ний політ? Він теж вдарив старістю об землю, і сам веде флагманський корабель. Другий — молодий інженер, а третій — Віктор Барвицький. Мері може гордитися своїм сином. Він в 19 років одержав дозвіл вести в Космос таку велетенську складну машину…

Копилов крутнув ручку радіо, відшукуючи потрібну хвилю. Крізь свист і музику раптом проник в кімнату з динаміка знайомий тривож­ний голос:

— Земля! Земля! — говорив він.

— Хто це? Чи не хто-небудь з наших ман­дрівників на Місяці або на Марсі терпить біду?

— Говорить Барвицький, — донеслося з чор­ного отвору. Копилов зблід. Він, безсило опустивши руки, слухав голос Святослава, зна­ючи, що кожна секунда наближає цю людину до смерті… Він сумно, з докором посміхнувся, почувши слова Святослава про його помилку. Пізно!!!

Через кілька хвилин Копилов мчав у від­критому авто за містечко, що виросло навколо космодрому, до моря. Він зупинився біля пре­красної вілли. Не зачинивши дверцята маши­ни, забувши причесати розтріпане сизе волосся, Копилов швидко пробіг по східцях і відкрив двері до кімнати…

На канапі сиділа Мері — посивіла, змарніла, а біля неї, поклавши голову на її коліна, спав син Віктор — красивий молодий юнак. Мати з болем дивилася на його лице і в думці проща­лася з ним — останньою своєю надією…

Стукнули двері. Мері злякано підняла голо­ву Там в напівтьмі чорнів силует Копилова. Очі в нього світилися страшним вогнем, обличчя було спотворене, ніби від болю.

— Що? — злякано прошепотіла вона.

Він, задихаючись, показав на небо, неспро­можний вимовити хоча б слово…

— Він? — беззвучно запитала Мері.

— Так, — хитнув головою Копилов. — Все пропало… Через кілька хвилин — катастрофа. Я чув його по радіо.. Він звертався також до вас…

Раптом метеорит спалахнув над обрієм і по­котився до землі. Зелене світло осяяло все на­вколо. Копилов кинувся до вікна, зупинився. Пролунав далекий грім.

Віктор підвів розтріпану голову з колін матері.

— Мамо! Що це?

— Спи, синочку! Це впала зірка. Десь по­мерла людина, як кажуть старі люди, — стри­муючи сльози, відповіла Мері…

…Мері обняла спочатку Віктора, потім Ко­пилова. Вона була майже спокійною. Вона зро­била своє діло — син ступав на ту дорогу, де загинув його батько. Син виправляв помилки батька! Так мусить бути!..

Вона піднялась навшпиньки і прошепотіла в ухо Копилову:

— Коли будете в іншому світі — розповісте сину про Святослава…

— Добре, — відповів старий академік. — Роз­кажу. Ніщо не повинно пропасти даремно. Така смерть теж принесе людям користь…

Того ж ранку з приволзького космодрому простягнулися в небо вогненні смуги, мов каз­кові дороги. То відлітали могутні апарати в безодні Космосу, несучи в собі незламні, без­страшні серця, які людство посилало для завоювання Космосу…

Розум починав свій великий похід — похід у безкінечний Всесвіт…










Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4

Схожі:

Радянський письменник iconПлан-конспект Народився 3 квітня 1918р в с. Ломівці, в передмісті Дніпропетровська
Народився видатний украЇнський радянський письменник, літературний критик, громадський діяч Олександр (Олесь) Терентійович Гончар...
Радянський письменник iconНаш край в романі Іллі Еренбурга «Хуліо Хуреніто» Видатний радянський письменник І публіцист Ілля Григорович Еренбург
Еренбург (1891 —1967 рр.) був людиною цікавою, складної долі. В 1905—1907 роках він брав участь у роботі підпільної більшовицької...
Радянський письменник icon1920 – 2007 Герой Радянського Союзу, радянський офіцер

Радянський письменник iconІ група «Краєзнавці»
Політичний діяч, радянський дисидент, журналіст, один із засновників Народного Руху України
Радянський письменник iconГоголь М. В. український письменник?
Актуальність проекту полягає у тому, що Гоголь довгий час вивчався лише як російський письменник, хоча зв’язок із Україною митця...
Радянський письменник iconНаталія звольська
Олексі́й Архи́пович Лео́нов — радянський космонавт, перша людина, яка вийшла у відкритий космос
Радянський письменник iconШкварніков Петро Климентійович
Радянський, українский генетик, селекціонер, дослідник мутаційного процесу у рослин, викладач І організатор генетичної науки
Радянський письменник iconІ письменник» «Зачарована Десна»
Тема о. Довженко – видатний український кінорежисер І письменник. «Зачарована Десна». Великий І чарівний світ дитинства у «Зачарованій...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка