Реабілітаційна газета українського товариства сліпих видається з 7 січня 1989 року. Виходить двічі на місяць. Видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос



Скачати 239.26 Kb.
Дата конвертації04.06.2017
Розмір239.26 Kb.

ПРОМІНЬ

РЕАБІЛІТАЦІЙНА ГАЗЕТА УКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА СЛІПИХ



Видається з 7 січня 1989 року. Виходить двічі на місяць.

ВИДАННЯ ПОГ «ОБ’ЄДНАНА РЕДАКЦІЯ ПЕРІОДИЧНИХ

ВИДАНЬ УТОС «ЗАКЛИК»

Головний редактор Наталка ЩЕРБАНЬ

Редактор відділу Євген ПОЗНАНСЬКИЙ

Коректори Тетяна ВОЛОЩУК, Василь КОСТЮК

Адреса редакції: вул. Л. Первомайського, 7-а, м. Київ-133, 01133

тел. (044) 234-51-36, 246-79-48, тел./факс 246-79-32.

Сайт: www.zaklyk.org.ua E-mail: zaklyk1@ukr.net

Сторінка в facebook: facebook.com/zaklyk


Понеділок, 28 березня 2016 року ● № 11-12


ЗМІСТ

ОФІЦІЙНІ МАТЕРІАЛИ 3

КИЇВЩИНА ОБИРАЄ 3

НЕЗРЯЧІ І СУСПІЛЬСТВО 5

ПРОМІННЯМ БРАЙЛЯ ОСЯЯНИЙ КОБЗАР 5

ДУМИ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА НА ЩОДЕНЬ 9

ДОТОРКНУТИСЯ ДО МИСТЕЦТВА 10

ПРО ЩО ГОВОРЯТЬ КАРТИНИ 10

ТВОРЧІСТЬ НАШИХ ЧИТАЧІВ 13

СІРА МИШКА 13

КУЛІНАРНІ ІДЕЇ 18

САЛАТ «БОЯРСЬКИЙ» ІЗ ЧАСНИКОМ 18

РИС ІЗ БАЗИЛІКОМ 18

ШАМПІНЬЙОНИ З ЧОРНОСЛИВОМ 19

ПШОНЯНА КАША ІЗ БІЛИМИ ГРИБАМИ 19

БУДЬМО ЗНАЙОМІ 19

ВИДАТНІ ОСОБИСТОСТІ 20

ЖІНКА, ЯКА СПІВАЛА ПРО СИНЮ ХУСТИНКУ 20




ОФІЦІЙНІ МАТЕРІАЛИ

КИЇВЩИНА ОБИРАЄ


Зараз по усіх первинних організаціях нашого товариства йдуть звітно-виборчі конференції. Даруйте за патетику, але момент дуже важливий, бо на цих конференціях утосівці не лише заслуховують звіти керівників про діяльність за останні роки, але й обирають голів та членів правління, які наступні п’ять років будуть керувати життям організацій; а окрім того, ще й делегатів XVII з’їзду УТОС. 17 березня свій вибір зробила київська обласна організація УТОС.

Київська обласна первинна організація об’єднує місцеві організації УТОС Білої Церкви та Обухова, а також інвалідів по зору, які живуть у київській області та стоять на обліку у столичних ПО.

На зборах були присутні і члени ЦП. Збори відбувалися під керівництвом президії, до складу якої увійшли: заступник голови ЦП УТОС Олександр Михайлович Осадчий, член Президії ЦП − Сергій Анатолійович Васін і директор Обухівського УВП Віктор Міхейович Геля, який тактовно та твердо й вів конференцію.

Протягом багатьох років Київську обласну організацію УТОС очолює досвідчений керівник Тетяна Євгеніївна Драчевська.

Тетяна Євгеніївна нещодавно відзначила свій ювілей. Тож збори відразу розпочалися із привітання ювілярки. Т. Є. Драчевську щиро вітали усі присутні, бажаючи їй міцного здоров’я та нових успіхів у роботі.

Делегати заслухали звіт голови про виконану роботу.

Наразі на обліку в організації перебуває 1123 особи. Попри вкрай складне становище, у якому перебуває Київщина, як і уся наша держава, керівництво Київської обласної організації продовжує енергійно працювати, роблячи для підопічних усе, що тільки можна. Налагоджується співпраця із органами влади, що є однією з основних умов ефективного захисту прав інвалідів.

Одним із показових досягнень у цьому напрямку є збереження безкоштовного проїзду у комунальному транспорті та п’ятдесятивідсоткова пільга на сплату за комунальні послуги для інвалідів по зору у Білоцерківському та Обухівському районах.

Проводиться робота з працевлаштування осіб із утосівців, як у системі УТОС, так і за її межами.

Гордістю організації є Білоцерківське та Обухівські УВП, які, попри кризу, продовжують успішно працювати, забезпечуючи роботою сотні інвалідів по зору.

Значна увага приділяється культурно-масовій роботі. Працюють бібліотеки, клуби. Бібліотеки постійно поповнюють свої книжкові фонди. Більш ніж шістсот сімдесят інвалідів по зору є їх читачами.

Давно стало аксіомою, що у XXI столітті неможливо бути сучасною, успішною людиною без оволодіння новітніми інформаційними технологіями. Тож вжито заходів для того, щоб інваліди по зору могли набути необхідні навички, стати, як то кажуть, із комп’ютером «на ти». На Білоцерківському УВП УТОС діє комп’ютерний клас.

Задля забезпечення працівників необхідною медичною допомогою на підприємствах працюють медпункти, міні-поліклініки, які забезпечені усім необхідним та мають ліцензії на обслуговування інвалідів.

Усе можливе і неможливе робить керівництво Київської обласної організації УТОС для того, аби якомога більша кількість її членів змогла відпочити, отримали необхідну тифлотехніку. На жаль, складна ситуація в країні позначається і на житті товариства, зокрема і на Київщині. Про ці проблеми багато говорили делегати, які брали участь у обговорюванні. Але усі були одноголосні в одному − керівництво цієї обласної організації Товариства на висоті.

Високу оцінку діяльності правління Київської обласної організації УТОС дала у своєму акті ревізійна комісія, на чолі із головою В. Є. Шульгіним.

Саме такої думки дотримувалися й усі 39 делегатів, які взяли участь у конференції. Тож і головою на новий п’ятирічний термін Т. Є. Драчевську було переобрано одноголосно.

Також обрано і правління ПО та чотирьох делегатів, які представлятимуть Київщину на з’їзді УТОС. Ними стали В. М. Геля − директор Обухівського УВП, А. А.Савчук – директор Білоцерківського УВП, Л. В. Красноштан – заступник директора Білоцерківського УВП, і Т. Є. Драчевська, яку ми щиро вітаємо і з ювілеєм, і з високою довірою, яку їй виявили утосівці Київщини.

Є. Познанський, «Промінь»




НЕЗРЯЧІ І СУСПІЛЬСТВО

ПРОМІННЯМ БРАЙЛЯ ОСЯЯНИЙ КОБЗАР


Атріум Національного музею Тараса Шевченка у Києві. 11 березня. Дзвінкий дівочий голос декламує безсмертні рядки великого Кобзаря. Молоде обличчя одухотворене. Вона не бачить ні чудових картин, ні вкритого хмарами, березневого неба, яке заглядає у прозорий дах, ні численних журналістів, які тримають її під прицілом своїх камер. У цей момент для неї є лише вона, Тарас, і «Кобзар» шрифтом Брайля, рельєфними рядками якого літають її тендітні руки…

Ось одна мить конкурсу читців шрифтом Брайля «Промінням Брайля осяяний Кобзар».

Не нам із вами пояснювати, що таке – шрифт Брайля і для чого він потрібен незрячим. Та, на жаль, не всі громадяни України знають про це. А особливо прикро, коли це ті з наших співвітчизників, які обіймають високі посади, від яких залежить підтримка видавництва літератури шрифтом Брайля, забезпечення людей із тяжкими ураженнями зору доступною літературою. Тож проведенням першого за останні роки конкурсу читців шрифтом Брайля, що вийшов за рамки нашого Товариства, Об’єднана редакція періодичних видань УТОС «Заклик» прагнула не лише вшанувати пам’ять великого Тараса, але й наочно продемонструвати громадськості, які можливості дає незрячим шрифт Брайля, аби люди краще зрозуміли, що брайлівські видання – це не примха, а справжня потреба для незрячих, яка допомагає нам жити повноцінним інтелектуальним життям. Тож реалізація такого задуму в повному обсязі була завданням більш, ніж складним. Але головний редактор Наталя Щербань, якій власне і належить ідея проведення конкурсу саме у такому форматі, перед труднощами не відступила. Дуже тяжко організовувати подібний захід у наші нелегкі часи.

Цю ініціативу підтримали наші партнери і друзі, яким ми щиро дякуємо. Це Центральна бібліотека УТОС ім. Островського, ВГО інвалідів по зору «Сучасний погляд», ВГО незрячої молоді «Генерація успішної дії». Вони надали організаційну, інформаційну, матеріальну підтримку. Національний музей Тараса Шевченко в Києві вже давно плідно співпрацює із організаціями інвалідів. Музей успішно втілює в життя програму доступності для людей із особливими потребами. І цей унікальний заклад на чолі із генеральним директором Д. В. Стусом також підтримав конкурс, люб’язно надавши свою територію для його проведення. Читати «Кобзар» у музеї Тараса Шевченка! Це просто надихало усіх учасників.

Як і було сказано вище, конкурс відбувався одинадцятого березня. О дванадцятій годині дня Наталя Щербань офіційно оголосила конкурс відкритим. У своєму виступі Наталя Анатоліївна не лише привітала учасників конкурсу та усіх присутніх, але і розповіла про значення шрифта Брайля для незрячих. Про самого винахідника цього унікального рельєфно-крапкового письма Луї Брайля розповіла редактор за брайлем редакції «Заклик» Леоніда Пономарьова, яка доклала чимало зусиль, аби цей захід відбувся. А завідуюча відділу обслуговування бібліотеки ім. М. Островського Марина Потеляхіна, виступила із надзвичайно цікавою, змістовною промовою, присвяченою великому Кобзарю, наголосивши на тому, що твори Шевченка вже давно потребують перевидання шрифтом Брайля.

Після виступів організаторів заходу відбулося представлення учасників конкурсу та журі. У змаганнях наважилися взяти участь десять осіб, які не уявляють собі життя без брайлівської книги. Це Васін С. А., Гусєва І. А., Дуда С. М., Кушнір Г. П., Потеляхіна Я. М., Познанська Н. О., Пономарьова Л. А., Проніна С. В., Черненко Ю. І., Ярославський М. О.

До складу журі увійшли: Синьова Є. П. – доктор психологічних наук, професор, завідувач кафедри тифлопедагогіки факультету корекційної педагогіки та психології НПУ ім. М. П. Драгоманова; президент ВГО «Асоціація тифлопедагогів України; Романюк В. В. – член Реабілітаційної Ради при Президії ЦП УТОС, заступник директора Київського УВП № 2, викладач письма шрифтом Брайля у Реабілітаційному центрі УТОС; Рокша Г. В. – вчитель української мови та літератури Київської спецшколи для дітей з вадами зору № 5.

Окрім організаторів, членів журі, самих учасників були присутні і численні вболівальники: родичі, друзі учасників, працівники київських підприємств та організацій УТОС. Захід висвітлювали журналісти провідних телеканалів.

І ось, за стіл, на якому лежить розгорнутий «Кобзар» сідає перший учасник. Для читання організаторами конкурсу було обрано поему великого кобзаря «Невольник». Кожному з учасників відводилося для читання дві хвилини. Критеріями оцінювання були не лише найбільша кількість слів, які за відведений час встигне прочитати учасник, але й виразність, правильність і чіткість вимови. Кожен із учасників читав, як то кажуть, викладаючись «на повну», незалежно від того, чи це юна студентка, чи людина похилого віку, яка пройшла все життя із брайлівською книгою. Тож журі довелося працювати важко, перш ніж вдалося визначити переможців, які посіли перші три місця.

А поки члени журі підбивали підсумки, присутні під звуки кобзи й бандури насолоджувалися автентичними старовинними творами у виконанні заслуженого артиста України Тараса Компаніченка та Ярослава Криська. Усіх просто зачарували красиві, сильні голоси кобзарів, їх майстерне володіння інструментами. Кришталевий передзвін струн кобзи і бандури наповнював приміщення, створюючи неповторну атмосферу. Виконувалися пісні на слова Тараса Шевченка. А яке враження залишили старовинні канти Архістратигу Михайлу та святому Юрію, які виконав Ярослав!

Також свою майстерність акапельного співу показало вокальне тріо Будинку культури ім. Я. Батюка у складі О. Семи, І, Дем’янової та Л. Шестопал.

Нарешті, настала мить, коли журі вже готове оголосити переможців. Перше місце виборов С. А. Васін, директор НІКЦ УТОС. На другому місці студентка Г. П. Кушнір. Третє місце посіла Л. А. Пономарьова. На переможців чекали нагороди. Окрім дипломів вони отримали також і грошові призи, які їм вручила спонсор конкурсу, президент ВГО «Сучасний погляд» Олеся Перепеченко. Окрім того, Президент ВГО ГУД Геннадій Євсев’єв вручив їм рельєфно-графічні карти України. Усі інші учасники отримали дипломи та солодкі призи.

Отже конкурс завершився. І хоча у конкурсі були переможці, але не було переможених. Перемогли ми усі, навіть і ті, хто не брав участі у конкурсі. Перемогли тому, що уся Україна побачила, що інваліди по зору, люди, які шанують великого кобзаря, люблять книгу, живуть повноцінним духовним життям, бо пишуть і читають шрифтом Брайля.

Тезей, «Промінь»



ДУМИ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА НА ЩОДЕНЬ


В Національному художньому музеї України 10 березня відбулася презентація книги «Тарасові думи нам на щодень» шрифтом Брайля, укладачем якої стала Зореслава Ромовська, відома як науковець, політик і доктор юридичних наук.

Презентація збірки відбулась в рамках проекту «Арт-Брайль» Ротарі клубу «Київ-Софія», Благодійного Фонду «Центр милосердя» та Ротаракт клубу Івано-Франківська, а також ВГО «Сучасний погляд».

Основна мета тих, хто долучився до створення збірки шрифтом Брайля «Тарасові думи» – естетично й духовно збагачувати людей із порушеннями зору. Адже слово великого Кобзаря невмируще й доторкнутися до нього має кожен українець.

Збірка складається з двох книг. Під час презентації запрошених гостей просили прочитати рядки з творчої спадщини Тараса Шевченка і, звісно, лунала поезія Кобзаря напам’ять від Оксани Щербини, яка минулого року закінчила реабілітаційний центр в Івано-Франківську.

Під час заходу організаторам та гостям показали фільм «Кобзар» – переможець конкурсу неігрових фільмів, знятий компанією «Продакшн № 1» на замовлення Держкіно України, прем’єра якого відбулася до двохсотріччя з дня народження Тараса Шевченка. Стрічка присвячується життю та творчості видатного митця. Фільм «Кобзар» є документальним дослідженням історії прижиттєвих видань відомої книги Т. Г. Шевченка. Це фільм-біографія, персонажем якої виступає не людина, а книга, яка має цілком людську долю. Автори фільму шукають відповіді на такі питання: як складалася доля книги, як «Кобзар» впливав на культуру в контексті світової історії, історії автора та історії звичайних людей.

Л. Пономарьова «Промінь»



ДОТОРКНУТИСЯ ДО МИСТЕЦТВА

ПРО ЩО ГОВОРЯТЬ КАРТИНИ


Мені випала нагода відвідати приватну художню галерею «Триптих» на Андріївському узвозі, 34. Чому та з якою метою я туди потрапила, розповідь далі, але спочатку знайомство з господинею та власницею творчої лабораторії Мирославою Хартмонд.

Пані Мирослава – британка українського походження, науковий працівник Оксвордського університету (Centre for International Studies), провідний експерт з питань культурної дипломатії. Зокрема, в Україні, Мирослава проводить дослідження на тему культурної дипломатії, а саме − як за допомогою культури Україна може комунікувати з іншими країнами та презентувати себе на світовій арені, розвиваючи міжнародні відносини. А також є власницею першої приватної художньої галереї «Триптих» в Україні, яка існує з 1988 року.

Основна мета галереї – відображати сучасні тенденції українського художнього ринку та відстежувати його нові перспективні напрямки.

— Розкажіть про виставку, яка відбувається зараз у стінах вашої галереї?

— Це унікальна виставка картин іспанського художника Карлоса Гарсіа Лаоса під назвою «Ніч художника», яка тривала з 26 лютого до 18 березня 2016 року. Це одночасно і культурний, і дипломатичний, і, зрештою, виставковий проект, оскільки відбувається під патронатом посольства Іспанії в Україні. Але також в рамках цього проекту можна говорити про соціальну складову, адже цікавою особливістю цього івенту є те, що художні роботи, які тут представлені (а це 9 картин), можна відчути на дотик. Тобто, людина з вадами зору може доторкнутися до картини та тактильно відчути й уявити ті форми, які рельєфно зображені на полотні. Але зазначу, що початково цей проект не передбачався для людей з вадами зору, це просто авторський задум і креатив автора, тому до картин може доторкнутися кожен і ми не робимо акценту саме на незрячих людях.

Цікаво знати, що Карлос Гарсіа Лаос – це відомий скульптор, який 23 лютого, на день народження Казимира Малевича, у Києві встановив йому пам’ятник. Карлос Гарсіа Лаос відомий своїми скульптурами, які він виставляє в публічному просторі.

У галереї «Триптих» проходила його перша виставка виключно живопису і його роботи створювалися під інтер’єр галереї з серпня 2015 року. Тому, можна сказати, що ідея тактильності виникла через те, що Карлос в першу чергу скульптор, а не художник.

— Як часто вашу галерею відвідують люди з інвалідністю?

— На жаль, зовсім нечасто. І, напевно, це пов’язано з тим, що Андріївський узвіз не є пристосованим для людей, які пересуваються на візках чи милицях або з тростиною. Тут, довкола відбувається продаж сувенірів та інших товарів, бруківка перешкоджає вільному пересуванню, завжди багато людей, адже це культурний центр столиці. До нас часто заходять іноземці, туристи та поціновувачі мистецтва.

— З якими країнами ви тісно співпрацюєте?

— Ми намагаємося підтримувати зв’язки з усіма країнами, тому важко когось виділити. Але оскільки я британка з українським корінням, тому, звичайно, ми співпрацюємо з Оксфордським університетом, у нас налагоджені відносини з бізнесспільнотами, з академіками, які займаються питаннями України за межами України.

А тепер про те, як я потрапила до галереї «Триптих». Олеся Перепеченко, яка очолює громадську організацію «Сучасний погляд», запросила мене на зустріч з молодими та креативними студентами з Київського Національного університету імені Тараса Шевченка факультету міжнародних відносин, які шукали людей з вадами зору для свого соціального експерименту.

Знайомтеся – Марина, Ілля і Маргарита, кожен з них яскрава і цілеспрямована особистість, яка прагне розвитку, реалізації і має світле бажання – зробити наше суспільство відкритим один до одного, ламаючи усі стереотипи, які склалися у соціумі по відношенню до тих, хто чимось вирізняється з натовпу.

«Випадковості невипадкові, – говорить Марина, яка є організатором проекту «І я так можу», – Я працювала над написанням свого проекту, тоді як Маргарита та Ілля шукали галерею, в якій потрібно було зняти фільм. Вони випадково зайшли до галереї «Триптих», і побачили картини Карлоса Гарсіа Лаоса. Оскільки час цієї виставки обмежений, а фінансування для фільму вони поки що не знайшли, вирішили зняти відео або соціальну рекламу для мого проекту. Насправді, розуміння того, що це буде реклама чи промо-ролик за декілька днів перед зйомкою, ми не мали. Спочатку це була ідея, що як класно було б показати, як бачать ці картини люди з вадами зору та порівняти їхнє сприйняття. Ідея належить Іллі з Маргаритою.

— Чи виникли нові ідеї, які можна було б реалізувати у майбутньому?

— Зйомки з вами надихнули нас на створення цілої низки подібних відео з іншими людьми та їх подальше використання в цілях інформаційної кампанії в межах мого проекту. Все якось дуже стрімко перетікає з одного в інше.

— Що очікуєте від соціального експерименту, який проводите?

— Перш за все, мабуть, кожен з нас зараз намагається реалізувати власне свій потенціал, я маю на увазі, свої вміння в організації, пошуку, режисурі, зйомці і так далі, в тій темі, яка є не надто актуальною в суспільстві. Тут відіграє принципова позиція, робити те, що приносить користь і робити не стандартно. Для нас це абсолютно новий та колосальний досвід. По-друге, як би це пафосно не звучало, але певним чином це стало б першим кроком до руйнування стереотипів про людей з інвалідністю. По-третє, саме у такий, доволі креативний, на мою думку, спосіб розповсюджувати інформацію про мій проект.

Особисто від себе скажу, що це був справді інтегрований захід, адже під час зйомок чайної церемонії панувала тепла та дружня атмосфера, присутні молоді люди, які раніше не стикалися з людьми з вадами зору, жодним чином не акцентували на цьому увагу, не ставили заїжджених запитань про те, як ви ходите, працюєте, навчаєтесь, одягаєтесь, їсте і, взагалі, живете. Все було настільки природно та щиро: приятельська бесіда, обмін думками, баченням, дотепний гумор і це, справді, називається суспільна інтеграція.

Що ж, побажаємо цим молодим людям натхнення і підтримки для успішного втілення всіх їхніх ідей та проектів, сподіваюся, що своїм прикладом вони знайдуть однодумців і разом, допомагаючи один одному, ми станемо взаємно красивими громадянами нашої країни!

Леоніда, «Промінь».

ТВОРЧІСТЬ НАШИХ ЧИТАЧІВ


Шановні друзі!

У цьому номері газети ми представляємо вашій увазі оповідання вже знайомої нам авторки, інваліда І групи по зору Оксани Шуляк, яка живе в м. Борзна Чернігівської області.



СІРА МИШКА


Відколи Марина оселилася в нашій п’ятиповерхівці, ніхто не бачив поряд із нею жодного чоловіка, хоча їй минуло вже за тридцять. Та це й не дивно: невеликого зросту, занадто худорлява, з непропорційною фігуркою і рідким безбарвним волоссям, зав’язаним у тоненький хвостик.

На вузькому в ластовинні обличчі ледь вирізнялися бліді вуста, а колір очей взагалі важко було роздивитися, бо вона зазвичай відводила погляд, неначе соромилася людей.

Марина не користувалася косметикою, вдягалася просто, тьмяно, ніби через зовнішність хотіла підкреслити свою непривабливість.

Єдиною розрадою в її невеселому житті був кіт Сірий, що зимою прибився в під’їзд. Марина дала йому притулок і відтоді з ним не розлучалася.

Якось улітку кіт додому ввечері не повернувся. Стурбована господиня побігла в двір шукати свого улюбленця.

«Сірий! Сіренький! Ти де?» – звідусюди лунав розпачливий голос дівчини.

Серед чоловіків, які «різалися» за столом у карти, сидів підтоптаний, невизначеного віку парубок Сергій, на прізвисько Сірий. Прізвисько так прилипло до нього, що мало хто називав Сергія по імені.

Радісна посмішка осяяла обличчя парубка – нарешті ним зацікавилася жінка!

– Овва! Наш невинний хлопчик завів пасію, а ми й не знаємо, нечесно! – залементували товариші, сміючись. Схвильована Марина якраз підбігла до веселої компанії, благаючи врятувати кота, який випадково вскочив у відкритий люк.

Парубок, завше несміливий з особами жіночої статі, цього разу, ніби павич, вальяжно підійшов до дівчини. Щоб підіграти присутнім, легенько обняв її та мовив, посміхнувшись:

– Моя квіточко, твій Сірий знайшовся!

Друзяки гучно зареготали.

Дівчина знічено вивільнилася з обіймів і подивилася на парубка широко розплющеними, повними сліз очима. У хлопця перехопило подих – таких глибоких смарагдових очей він не зустрічав зроду! Ніби загіпнотизований, Сергій з хвилину оторопіло роздивлявся Марину. Опам’ятавшись, притьмом помчав по драбину і витягнув «тезку».

Дівчина подякувала та, не оглядаючись, понесла переляканого вихованця додому.

Вночі Сергій довго не міг заснути – чаклунський погляд зелених очей спричинив щем у серці, позбавив спокою. Однак уві сні хлопця охопило відчуття польоту, безмежної радості, а вранці раптом усвідомив, що до нього нарешті прийшло довгоочікуване почуття і щасливо посміхнувся.

Наступного дня він знехотя приєднався до картярів, замріяно спостерігаючи, як бавляться діти на майданчику. Коли Марина несподівано пройшла повз гравців, відразу підхопився й побіг наздоганяти її.

– Як поживає наш потерпілий? – вигукнув схвильовано.

– Добре. – Відказала вона коротко та мимохіть почервоніла.

– Тоді передавай привіт Сірому від Сірого – кинув дотепну фразу, аби підтримати розмову.

Обоє неголосно засміялися.

Сергій дістав мобілку з кишені і рішуче заговорив:__

– Завтра поїду на свою будову, повернуся місяців за два. Маринко, дозволь зателефонувати тобі, як стане сумно?

Дівчина подарувала парубкові просвітлений, ніжний погляд і без вагання продиктувала номер.

– Сірий! Скільки можна чекати на тебе? – нетерпляче закричав брат Антон. – Відпусти вже сіру мишку до сірого котика!

Друзяки, як і вчора, вибухнули сміхом.

Марина зніяковіла: почути таке від сторонньої людини було образливо. Тим паче, хлопець, який давно подобався, нарешті звернув увагу. А раптом він тепер не захоче спілкуватися?

Удома вкрай засмучена вона прискіпливо роздивилася своє відображення в дзеркалі і зробила висновок, що її зовнішній вигляд наразі дещо несучасний.

Марина розпустила волосся та проекспериментувала з кількома модними зачісками. Потім переміряла свої найкращі наряди, довго морочилася з макіяжем, проте залишилася незадоволеною. Дівчина трохи повагалася, але невдовзі все ж пішла в салон краси.

Через кілька днів Марина вийшла з під’їду в довгому, вільного крою, ніжнооливковому плащі, що підходив до її загадкових очей. Пишна каштанова зачіска пасувала сонячним веснянкам, робила личко виразним і милим. Рожеві вуста зігрівала чарівна посмішка.

Оновлений образ дівчини здивував мешканців нашого мікрорайону, тільки кіт Сірий зажурився, бо віднедавна до його покровительки почав чіплятися якийсь приїжджий Роман, якого незлюбив з першого погляду.

Проте, баба Клава – сусідка Марини – вважала, що дівчині підфартило: «Сиділа-сиділа, так зате ж висиділа! Образований, модний, душка, чисто, як огірочок!» – схарактеризувала вона Романа, процитувавши славнозвісну Проню із п’єси «За двома зайцями».

Справді, – Ален Делон, ще й з іномаркою! Приїхав із Харкова після розлучення з дружиною. Тій залишив дітей і квартиру, а сам прикотив машиною до сестри – вільний, як птах!

Упадав біля Марини зі знанням справи: квіти носив оберемками – добре, що в нас на клумбах їх удосталь. Закидав шоколадками, хоча й купував по акціях, адже не мав роботи.

Особливо любив виявляти увагу на людях. Ніби аж підростав, коли ловив на собі захоплені погляди. Правда, подейкували, ніби цей показний лоск лише заради Марининої квартири та дачі, але дівчина відразу попередила: у нього жодних шансів…

Міський франт все ж сподівався взяти неприступну фортецю натиском. Врешті-решт Марині набридли настійливі домагання. Коли одного вересневого ранку залицяльник зайшов у бібліотеку, вона в присутності колег сказала прямо: «Більше не хочу тебе бачити!». Та за тиждень знову почула по телефону розпачливий голос кавалера. Він благав про допомогу – жахливий радикуліт звалив бідолаху наповал!

Добросерда Марина не могла відмовити хворому, тому викликала таксі та повезла, як порцелянову вазу, скорченого від болю Романа до знайомого мануальника.

Тільки-но вони зайшли на подвір’я, як величезний мисливський собака стрімголов кинувся назустріч. Роман враз випрямився, відштовхнув Марину, крутнувся дзигою і кулею вилетів на вулицю, щільно причинивши за собою хвіртку. Марина не рушила з місця. Вона сконцентрувала погляд на розлючених очах тварини і владно наказала: «Назад!»

Пес зупинився, неначе осліплений двома зеленими локаторами, але продовжував виводити свою заливчасту пісню. Соло підхопили «родичі» з навколишніх садиб і поступово утворився безладний собачий хор.

– Песику, – вже ласкаво звернулася до собаки Марина – замовкни. Хіба ти не відчуваєш собачим серцем, як мені прикро зараз! Брехун і боягуз оцей Ромка. Добре, що я розкусила його раніше! Чи ж можна покластися на отакого нікчему? При нагоді розповім Сергію, які ще бувають чоловіки на світі!

Пес сів на задні лапи – в його очах відбився смуток.

– Карат, до мене! – закричав господар на ганку.

Карат ще раз сумно подивився на гостю та неквапливо почвалав назад.



Оксана Шуляк

КУЛІНАРНІ ІДЕЇ


Зараз у православних християн іде піст. Декому може здатися, що це час, коли людина, якщо вона постує, не може собі дозволити ніякої смакоти. Та це невірно. Відмовляючись від тваринного білка, ми можемо власноруч приготувати дуже оригінальні та смачні страви. Ось, спробуйте приготувати такі страви.

САЛАТ «БОЯРСЬКИЙ» ІЗ ЧАСНИКОМ


Чотири великих картоплини, 1 солоний огірок, . склянки зеленого горошку,3 ст. ложки олії, півголовки часнику. Зелень, зелену цибулю, сіль за смаком.

Нарізати невеликими шматочками відварену картоплю та огірок. Додати дрібно нарізану зелень та горошок.

Часник розтовкти та змішати із олією; додати цю суміш до салату і ретельно перемішати.

У цю страву можна, також, додавати і пісний майонез. Буде смачно.



РИС ІЗ БАЗИЛІКОМ


150 г рису, 100 г цибулі, 350 мл овочевого бульйону, 2 пучки базиліку, 2 зубки часнику, 3 ст. ложки олії, бажано – оливкової.

У важкій сковороді потушкувати дрібно порізані цибулю та часник. Після цього всипати туди ж рис і трошки потушкувати все разом. Додати овочевий бульйон. Накрити кришкою та залишити на десять хвилин. Базилік дрібно порізати та додати у готову страву



ШАМПІНЬЙОНИ З ЧОРНОСЛИВОМ


100 г чорносливу, 400 г. шампіньйонів, 1/5 склянки пісного майонезу, 2 невеликих цибулини, 2 морквини, 5 – 7 горіхів.

Дрібно порізані гриби обсмажують на олії п’ять хвилин. Дрібно порізану цибулю та натерту моркву обсмажують окремо. Чорнослив очистити від кісточок, запарити окропом та нарізати соломкою. Цибулю, моркву, чорнослив та подрібнені ядра горіхів змішують і дають їм схолонути до кімнатної температури. Після чого на великому блюді починають оформлення страви. Кладуть шар грибів, потім шар отриманого фаршу, шар грибів – шар фаршу. При цьому кожен шар змазують пісним майонезом.



ПШОНЯНА КАША ІЗ БІЛИМИ ГРИБАМИ


100 г. сушених білих грибів, 300 г. пшона, 2 невеличких цибулини, 3 ст. ложки олії.

Сушені гриби промити, відварити та нарізати. У процідженому грибному бульйоні зварити пшоно. Коли воно буде вже готове, посуд із пшоном слід поставити на водяну баню на 20 хв. У готову кашу додати обсмажену цибулю та гриби.



БУДЬМО ЗНАЙОМІ


Молодий, привітний, чемний чоловік (41 рік, інвалід І групи по зору) бажає познайомитися з доброю, порядною, чуйною жінкою. Тел. (066) 430-31-12 Денис.
Шукаю друзів для спілкування та спільного проведення часу. Тел. (096)

794-83-00 Вікторія.



ВИДАТНІ ОСОБИСТОСТІ

ЖІНКА, ЯКА СПІВАЛА ПРО СИНЮ ХУСТИНКУ


На одному з останніх концертів Клавдія Іванівна Шульженко співала відому пісню «Сколько мне лет?». Коли слухачі чекали почути звичну відповідь: «Столько же, сколько и зим!», один із підхмелених глядачів у паузі голосно вигукнув: «Напевно, вже сто!». В антракті Шульженко стали заспокоювати, просили не звертати уваги на хамство. Але вона з гордим спокоєм відповіла: «На жаль, він близький до істини»… Прожила вона 78 років. А в березні нинішнього року народній співачці виповнилося б вже сто десять років.

* * *


«Над чувством не стерплю опеки», − так писала у віршованому посланні Клавдія Шульженко 1930 року. А перші рядки були з Єсеніна «Я сердцем никогда не лгу». У брехні її справді звинуватити неможливо. Але радянська епоха диктувала такі правила, яким слід було підкорятися, затаївши цю правду глибоко в серці. Можливо, саме це стало однією з таємниць сокровенності її пісень. Ось чому біографічну книжку Клавдії Іванівни «Когда вы спросите меня» (перше видання побачило світ 1981 року) я не став би безоглядно рекомендувати юнакам і дівчатам, «обдумывающим житье». Як і багато документів тієї епохи, книжка Шульженко була старанно відфільтрована. Насамперед самою артисткою, яку доля навчила, що можна писати, а про що краще промовчати. По-друге, її біографом Г. Скороходовим, який не тільки записував на папір її мемуари, а, цілком імовірно, чимало додавав від себе. Особливо деякі мистецтвознавчі та менторські пасажі. Не міг він записувати правду і про те, як підводив Клавдію Іванівну її незалежний характер.

Наприклад, одного разу співачка зухвало дала відкоша міністру культури Катерині Фурцевій, коли та намагалася нав’язати їй репертуар. Сварка розрослася, як снігова куля. Шульженко зопалу згадала таємницю міністра культури і члена ЦК (Фурцева працювала раніше ткалею). І сказала, що невідомо, ким вона буде, переставши бути міністром, а вона, Шульженко, все одно залишиться всенародно любимою артисткою. Кажуть, Фурцева зовні стрималася, порадивши Шульженко бути скромнішою, але злість затаїла. Так чи інакше, міністр-ткаля демонстративно виходила із залу, коли в концертах оголошували виступ К. Шульженко. Та все ж Клавдія Іванівна як у воду дивилася: Фурцева після усунення з високих посад спилася і наклала на себе руки.

А то колись Шульженко дала різку відсіч синові Сталіна Василю, коли той намагався її запросити на «вечірку»... Не дивно, що стосунки з владою у Клавдії Іванівни завжди були напружені. Що підтверджує листування з мосрадівськими чиновниками 1957 року, коли вона жила з родиною в комуналці. Після розлучення з Шульженко її чоловік В.Кораллі вирішив побудувати кооператив і для цього був зобов’язаний здати частину житлоплощі. Так у кімнаті Кораллі оселилися чужі люди. Ще в одній прописані Ігор Кемпер-Шульженко з сім’єю (вони саме чекали народження другої дитини). І в такій ситуації Шульженко було відмовлено «у зв’язку з нестачею вільних квартир і значною кількістю громадян, яким житлоплоща має бути надана у першу чергу». У виданні 1985 року збереглися зворушливі рядки про те, як її пісням підспівував на Малій землі «дорогий Леонід Ілліч». Слід віддати належне впливовому комуністичному самодержцю: його любов до пісень Шульженко реабілітувала співачку в очах партійних чиновників і допомогла їй отримати довгождану квартиру, яку вона відразу віддала синові. Але Клавдія Іванівна не могла брехати жіночим серцем і тому, що воно було не завжди підконтрольне розуму. Стихійні почуття особливо полонили її перед виходом на сцену. «Ну ось, пішла «кардіограма», − намагалася вона жартом заспокоїти руки, що тремтіли від хвилювання, ніби зиґзаґи на стрічці осцилографа. У такі хвилини з нею краще було не сперечатися. А хто сперечався, міг нарватися на скандал. Так трапилося, наприклад, із її найкращими акомпаніаторами Давидом Ашкеназі і Борисом Мандрусом. Музиканти були чудові. І без їхнього акомпанементу пісні Шульженко важко уявити. Але і Ашкеназі, і Мандрусу в книжці Шульженко відведено стільки ж місця, скільки костюмеру й помічниці − відданій Шурочці Сусліній.

* * *


«Радянською іконою» назвав Клавдію Іванівну Лев Лещенко. Тепер, коли минув час, це прізвисько здається і найбільш дотепним, і точним по суті. Кажуть, вона справді ходила до церкви й ревно молилася. Але молитва, поєднана з радянським етикетом і способом життя, завжди і скрізь видавалася безглуздою. «Молилися» і на неї. Особливо жінки (у чоловіків до Шульженко були далеко не платонічні почуття, навіть у дні війни). Інтимні інтонації Шульженко, такі невластиві радянській епосі, тема жіночого щастя (а частіше – його тривалого очікування) вабили, ніби йшлося про власну долю кожної слухачки. І ще здавалося, що це вона, а не невідомі автори музики і віршів (були, втім, серед них і знаменитості), сама зворушливо розповідає про себе. Вона чудово знала про свої вади, тому намагалася, наприклад, не фотографуватися у профіль. Утім, ці знімки, зроблені потай, видають її кирпатий качачий носик, про який вона навіть співала іронічну пісню «Камея»: «Пусть лучше я останусь с носом, но не с чужим, а со своим». Останнім часом засоби масової інформації проводять Клавдію Іванівну дедалі більше по «військовому відомству», що правильно лише почасти. Особливо охоче крутять її записи для ветеранів війни під час відповідних урочистостей. Ніде правди діти, її «Синий платочек» справді став одним із найдорожчих і найбільш пам’ятних символів військової пори. Недарма одна з таких хустинок зберігається в Київському меморіалі Великої Вітчизняної, друга стала реліквією в Санкт-Петербурзькому музеї естради. Третя − у Харкові, поруч із фронтовими фото артистки. Але є в її співі притягальна сила, яка виводить мистецтво Шульженко далеко за межі однієї, хай і значимої теми. Чути голос Шульженко в записі мало. Потрібно було бачити й відчувати таїнство, яке відбувалося під час зустрічі з глядачами. «...Акторка виходить на сцену, не дивлячись у зал, − писала про Шульженко одна з авторів історії естради. − Вона зосереджена і ніби заглиблена «в себе». Вона ніби вигороджує якийсь простір, щоб оживити його, зажити в ньому, наповнивши його своєю радістю і своїм смутком... Вона наповнить цей простір порухом повітря і запахом троянд. Вона спорудить у ньому хвіртки і ґаночки, запалить настільні лампи, завалить купою старих книжок і старими, перев’язаними стрічками, пачками листів. Вона відтворить усе це самими жестами, інтонаціями, самим ковзанням променистих, ясних очей. А наповнивши сцену прикметами живого людського життя, зробивши його побутово-впізнаваним, вона розповість про тих, хто ніби щойно пішов звідси чи мусить ось-ось прийти, а може, і про тих, хто ніколи більше сюди не повернеться».

* * *


Багато разів і на різні лади переказувалася історія про те, як Шульженко перший раз зустрілася з композитором Ісааком Дунаєвським. Було це в театрі Синельникова, на той час найвпливовішого режисера театральної провінції. Миколі Миколайовичу було вже під сімдесят, і він із очевидним задоволенням згадував театральну юність, коли був оперетковим артистом. Оперета знадобилася йому й на початку 1920-х років, щоб оживити глядацький зал і власний репертуар. Синельников одразу ж вирішив увести Шульженко в «Періколу» Оффенбаха. Дунаєвський, або, як тоді його називали друзі, − «Дуня» не тільки підігрував Шульженко на прослуховуванні, а й займався з нею як завідуючий музичною частиною. Через багато років велелюбний Дуня згадував ці зустрічі, пожалкувавши, що минули вони без взаємного захоплення. А Клавдія Іванівна, критично обвівши поглядом Дуніну лисину, відрізала, як завжди, щось категоричне. І жалкувати з цього приводу відмовилася. Пісень Дунаєвського в її репертуарі виявилося небагато. Усього п’ять із трьохсот. Не тому, що інші погані. Просто Шульженко завжди віддавала перевагу не відкритій демонстрації почуттів, характерній для Дунаєвського, а тонким, завуальованим барвам душевного хвилювання − «Ведь порою и молчанье нам понятней всяких слов». Цю пісню Дунаєвського, до речі, вона співала на своєму 70-річному ювілеї в Колонному залі Будинку спілок.

Дунаєвський жив у Харкові неподалік домівки Шульженко, за два кроки від Рибного мосту, який веде до центра міста. Ближче до вокзалу й цирку був Гончарівський міст, і через нього Клава (або, як вона себе тоді любила величати, Кледі Шутті) бігала на вулицю Конторську, де містилася приватна хореографічна школа-студія Наталі Олександрівни Дудинської-Тальйорі. Студія ж сформувала майбутню артистку не менше, ніж репетиції з Синельниковим та музичні уроки Дунаєвського. Більше того, виявляється, що саме в цьому будинку на Конторській у 1920-х роках перетнулися долі ще двох майбутніх зірок. Першою назву одну з найяскравіших балерин ХХ століття Наталю Дудинську-молодшу, яка з 1914-го по осінь 1923 року, тобто до переїзду з матір’ю до Петрограда, була найбільш здібною з учениць харківської студії Дудинської-старшої. Не всі, звісно, стали балеринами. Але і приборкувачка хижаків Ірина Бугрімова, і «Кледі Шутті» із вдячністю згадували уроки на Конторській: «З ім’ям Наталі Олександрівни Дудинської-Тальйорі, − писала Шульженко 1975 року, − воскресають незабутні роки та дні юності, які присвячувала нам ця надзвичайна жінка і чудовий педагог. На уроках вона була сувора і вимоглива вчителька й водночас м’яка, ласкава і чуйна, як мати. Я з любов’ю і вдячністю згадую той час, коли вона у нас, юних і недосвідчених, вселяла бадьорість духу і віру в себе». Попри загальне початкове виховання, важко собі уявити більш різні художні індивідуальності, ніж безстрашна Бугрімова, невтомна Дудинська і непохитна у своїй творчій правоті Шульженко. Відкритий темперамент Дудинської перетворював драматичні сюжети на «оптимістичні трагедії», а радісні історії закінчувалися апофеозом життєлюбності, у дусі фанфарних маршів Дунаєвського. Клавдія Шульженко, залишаючись таким же кумиром публіки, як Дудинська у своєму жанрі, навіть радісні пісні співала сокровенно й упівголоса. Кожна підкоряла серця людей по-своєму...



За матеріалами «Дзеркало тижня»


Каталог: document -> pressa -> Promin -> Promin2016
Promin2016 -> Постанова за номером 2-5 «Про кількісний склад інвалідів по зору І та ІІ груп, які працюють на уво, увп І в організаціях утос»
pressa -> Заклик всеукраїнський реабілітаційний щомісячний літературно-художній журнал українського товариства сліпих видається з травня 1935 року видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос «заклик» Головний редактор Наталка щербань
pressa -> Заклик всеукраїнський реабілітаційний щомісячний літературно-художній журнал українського товариства сліпих видається з травня 1935 року видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос «заклик» Головний редактор Наталка щербань
pressa -> Заклик всеукраїнський реабілітаційний щомісячний літературно-художній журнал українського товариства сліпих видається з травня 1935 року видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос «заклик» Головний редактор Наталка щербань
Promin2016 -> Реабілітаційна газета українського товариства сліпих видається з 7 січня 1989 року. Виходить двічі на місяць. Видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос
Promin -> Зміст зі святом вас, дорогі жінки!
Promin2016 -> Реабілітаційна газета українського товариства сліпих видається з 7 січня 1989 року. Виходить двічі на місяць. Видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос
Promin -> Реабілітаційна газета українського товариства сліпих видається з 7 січня 1989 року. Виходить двічі на місяць. Видання «пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утосу


Поділіться з Вашими друзьями:

Схожі:

Реабілітаційна газета українського товариства сліпих видається з 7 січня 1989 року. Виходить двічі на місяць. Видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос iconРеабілітаційна газета українського товариства сліпих видається з 7 січня 1989 року. Виходить двічі на місяць. Видання «пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утосу
«Ми зробили ще один крок назустріч людям, спростивши процедуру надання субсидій тим, хто потребує сьогодні соціального захисту внаслідок...
Реабілітаційна газета українського товариства сліпих видається з 7 січня 1989 року. Виходить двічі на місяць. Видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос iconЗаклик всеукраїнський реабілітаційний щомісячний літературно-художній журнал українського товариства сліпих видається з травня 1935 року видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос «заклик» Головний редактор Наталка щербань
М. Кіяновська. Жіночий погляд на шлях незалежності України’’’’’’’’’’’’’’’


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка