Реабілітаційна газета українського товариства сліпих видається з 7 січня 1989 року. Виходить двічі на місяць. Видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос



Скачати 187.83 Kb.
Дата конвертації20.03.2018
Розмір187.83 Kb.

ПРОМІНЬ

РЕАБІЛІТАЦІЙНА ГАЗЕТА УКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА СЛІПИХ



Видається з 7 січня 1989 року. Виходить двічі на місяць.

ВИДАННЯ ПОГ «ОБ’ЄДНАНА РЕДАКЦІЯ ПЕРІОДИЧНИХ

ВИДАНЬ УТОС «ЗАКЛИК»

Головний редактор Наталка ЩЕРБАНЬ

Редактор відділу Євген ПОЗНАНСЬКИЙ

Коректори Тетяна ВОЛОЩУК, Василь КОСТЮК

Адреса редакції: вул. Л. Первомайського, 7-а, м. Київ-133, 01133

тел. (044) 234-51-36, 246-79-48, тел./факс 246-79-32.

Сайт: www.zaklyk.org.ua E-mail: zaklyk1@ukr.net

Сторінка в facebook: facebook.com/zaklyk


Понеділок, 25 квітня 2016 року ● № 15-16


ЗМІСТ

ПРИВІТАННЯ 3

ХРИСТОС ВОСКРЕС! 3

ОФІЦІЙНІ МАТЕРІАЛИ 4

ПРО ПІДСУМКИ ЗВІТНО-ВИБОРНОЇ КАМПАНІЇ В ОБЛАСНИХ, КИЇВСЬКІЙ МІСЬКІЙ ОРГАНІЗАЦІЯХ УТОС 4

НАША ПАМ’ЯТЬ 5

ПІСНЯ НАД ЧОРНОБИЛЕМ 5

НЕЗЛАМНІ ДУХОМ 8

ТОЙ, ЩО ДАРУЄ КРИЛА 8

ПОЕТИЧНА СТОРІНКА 12

ПОЕТИЧНИЙ БЛАГОВІСТ 12

ВИДАТНІ ОСОБИСТОСТІ 17

«ЗНАЕТЕ, КАКИМ ОН ПАРНЕМ БЫЛ!»


ЮРІЙ ГАГАРІН 17



ПРИВІТАННЯ

ХРИСТОС ВОСКРЕС!


Шановні читачі!

Наша газета щиро вітає вас зі Світлим Воскресінням Христовим — Великоднем. Нехай у ці святкові дні радість завітає до кожної оселі і до кожного серця. Нехай береже вас Воскреслий син Божий — Господь наш Ісус Христос.



ВЕЛИКДЕНЬ

На столі — духмяна паска,

А круг неї — писанки.

Уділи нам, Боже, ласки

На всі дні, на всі віки!

Немала у нас родина,

Та молитва всіх єдина:

Хай розквітне Україна,

Як в погожі дні — весна.

П. Воронько

ХРИСТОС ВОСКРЕС

Христос воскрес! — Воістину!

Воістину воскрес!

Співаймо пісню радості

Царю землі й небес.

Христос воскрес! О, сонечко,

З високих височин

Подай же радість світові:

Воскрес Господній Син!

Христос воскрес! Повітрячко,

Ти ллєшся із небес,

Співай побожно, радісно:

Воістину воскрес!

К. Перелісна

ОФІЦІЙНІ МАТЕРІАЛИ

ПРО ПІДСУМКИ ЗВІТНО-ВИБОРНОЇ КАМПАНІЇ В ОБЛАСНИХ, КИЇВСЬКІЙ МІСЬКІЙ ОРГАНІЗАЦІЯХ УТОС


У зв’язку із закінченням повноважень правлінь обласних та Київської міської організацій УТОС, постановою президії ЦП УТОС від 15 вересня 2015 року № 9–3 було затверджено графік проведення звітно-виборних конференцій в обласних та Київській міській організаціях Товариства.

Звітно-виборні конференції відбулися в 23 областях і в м. Києві протягом листопада 2015 року — квітня 2016 року в установлені президією терміни. В деяких обласних організаціях (Житомирській, Луганській, Рівненській) строки проведення конференцій були дещо змінені у зв’язку з непередбаченими обставинами.

Конференції проведені відповідно до вимог Статуту УТОС та діючої інструкції про їх проведення. Всі обласні і Київська міська організації були забезпечені необхідними методичними матеріалами, затвердженими президією ЦП УТОС.

Під час виборної кампанії переобрано 19 голів обласних правлінь. Із них уперше обрано п’ять осіб: у Кіровоградській — Казанцева Ірина Сергіївна, 1986 р.н., Луганській — Нагорянська Юлія Олексіївна, 1982 р.н., Одеській — Максименко Олексій Миколайович, 1957 р.н., Черкаській — Крячок Тетяна Володимирівна, 1965 р.н., Чернігівській — Гоцало Максим Вікторович 1982 р.н. обласних організаціях УТОС.

Серед голів обласних організацій 16 чоловіків і 8 жінок.

За інформацією
оргвідділу ЦП УТОС


НАША ПАМ’ЯТЬ

ПІСНЯ НАД ЧОРНОБИЛЕМ


Минуло тридцять років з того страшного дня, 26 квітня 1986 року, коли Україну вразило страшне лихо — Чорнобиль. Але Чорнобиль — це не лише горе та смерть, не тільки необачливість тогочасного керівництва і злочинна недбалість людей, які ставили безглуздий експеримент, який зруйнував могутній енергоблок, перетворивши його з джерела енергії на атомну бомбу, це ще і мужність і звитяга тисяч і тисяч людей, які, ризикуючи власним життям, не дозволили лиху розповзатися по нашій землі. Пожежники і солдати, лікарі і будівельники, українці і росіяни, білоруси і представники усіх народів тогочасного СРСР — усім їм низький уклін.

У ці дні, які язик не повертається назвати ювілейними, слід згадати, що серед тих, хто підтримував моральний дух ліквідаторам у героїчній справі, були не лише діячі мистецтва, а і члени нашого товариства.

Можливо, дехто з киян і досі пам’ятає чудовий колектив — вокально-інструментальний ансамбль «Група “Зустріч”», який у вісімдесятих роках часто виступав перед глядачами на різних культурно-мистецьких заходах. І де б не виступав він, на урочистостях з приводу тієї чи іншої дати під величною «Аркою дружби народів», або просто теплого літнього вечора в однім із парків, завжди слухачі були у захваті від мистецтва аматорів, котрі попри вади зору, досягли такого рівня майстерності.

Очолював цей колектив талановитий, авторитетний керівник Анатолій Євгенович Радіонов з Київського УВП-2 УТОС.

Анатолій Євгенович пригадує: «Коли сталася чорнобильська аварія, організацію культмасових заходів для ліквідаторів, що працювали в зоні відчуження, було доручено відділу культури Печерського райвиконкому міста Києва, сучасною мовою кажучи, Печерській райдерж­адміністрації.

А вони знали наш колектив на той момент вже не один рік. Нас не­одноразово запрошували до участі у різноманітних заходах до свят. І ми завжди із задоволенням виступали перед киянами. Коли ж десь наприкінці літа 1986 року з’явилася можливість поїхати до зони та виступити перед ліквідаторами, то буквально всі члени групи без будь-яких коливань погодилися на це. Ми хотіли зробити щось для тих мужніх людей, які, ризикуючи власним життям, працювали в Чорнобилі, рятуючи фактично всю країну від жахливих наслідків катастрофи».

Звичайно, ні про яку матеріальну винагороду мова не йшла.

Але це не зменшувало ентузіазм групи «Зустріч». Це був справжній патріотизм у дії.

Потрапити в зону відчуження навіть через кілька місяців після катастрофи було непросто. Аматорів везли туди спеціальним автобусом. Вони отримували персональні перепустки. На в’їзді усім було видано спецодяг та маски, які мали зменшити потрапляння радіоактивного пилу. Але, звісно, виступати в масці не будеш, тож виходячи на концертний майданчик, і маску, і спецодяг залишали в автобусі, а виступати йшли, як на звичайний концерт. Але зовсім незвичайною була обстановка. Чорнобиль — безлюдне, мертве місто залишав дуже тяжке враження.

«Здавалося, потрапили у часи війни, коли теж стояли селища та міста спустошені ворогом» — пригадує А. Є. Радіонов. Про життя нагадували лише численні собаки та коти, яких господарі при терміновій евакуації не змогли взяти із собою. Цих бідолашних тварин на вулицях Чорнобиля було чимало.

Перший концерт відбувся у приміщенні пожежної частини, тієї самої, мужні хлопці якої першими вночі, 26 квітня, ринулися на боротьбу із катастрофою.

Першими глядачами, перед ким довелося виступати групі «Зустріч», стали військовослужбовці радянської армії, які працювали в Чорнобилі. Це була надзвичайно вдячна публіка, яка із захопленням вітала виконавців. Окрім тих, хто зібрався перед імпровізованою естрадою, концерт чули і ліквідатори, які працювали на значній відстані, бо виступ транслювався через радіомережу й у інші точки зони.

Це був кінець літа 1986 року. А надалі пішли нові виступи. Група «Зустріч» приїздила у зону відчуження і 1986-го, і наступного року. Усього шістнадцять разів!

У 1987 році заходи безпеки стали менш суворими. Вже не видавалися маски.

Бували випадки, коли «Зустріч» брала участь у концертній програмі разом із відомими естрадними виконавцями.

Одного разу група піднялася на сцену безпосередньо після Малініна, а після завершення виступу наших аматорів їх місце зайняла Алла Пугачова.

Та головною винагородою для незрячих виконавців стало не знайомство із зірками, і не почесні грамоти та відзнаки, якими їх заохотили, а відчуття того, що вони теж допомогли мужнім людям, які боролися із страшною бідою, яка загрожувала Україні.

Пройшло три десятиліття. Великі зміни відбулися у житті і усієї нашої країни, і учасників тих подій. Слава Богу, багато хто з них продовжує і нині жити у Києві і дарувати своє мистецтво світові. Вони не мають статусу ліквідаторів і не претендують на нього. Не вважають себе героями і не ламають паркани перед урядовими установами, як інші люди, які урочисто розмахують посвідченнями ліквідатора. Але у перемозі над катастрофою є і їхній внесок. І кожен із них зберігає перепустку в зону відчуження, отриману спекотними днями 1986 року. «Я швидше паспорт віддам, ніж її», — каже одна з учасниць (жінка просила не називати своє ім’я).

І її можна зрозуміти.

Є. Познанський, «Промінь»

НЕЗЛАМНІ ДУХОМ

ТОЙ, ЩО ДАРУЄ КРИЛА


НСК «Олімпійський» вибухав оплесками, сміхом, радісними вигуками. Промені прожекторів, зблиски фотоапаратів, кінокамери, промінці ліхтариків. Тому, хто не бачив поле, могло б здатися, що це кадр із телерепортажу про один з матчів Євро-2012, які так не давно відбувалися на цьому стадіоні. Та це була не чергова перемога наших футболістів над суперниками, і не розважальне шоу. Увага глядачів була прикута не до команди сповнених фізичного здоров’я та краси юнаків, а до однієї людини в інвалідному візку, красиве, доброзичливе обличчя та мова якої змушувала забути навіть про те, що в неї немає рук і ніг.

Він допоміг тисячам людей в усьому світі. Завдяки йому люди із найтяжчими формами інвалідності знов полюбили це таке не просте, але все одно прекрасне життя. І справа не лише у тому, що Нік Вуйчич майстерно володіє словом, головне те, що власні слова він підтримує особистим прикладом. Людина, що не має обох рук і лише одну крихітну, мов у дитини, ніжку, сповнена оптимізму, створила власну родину, має чудову дружину та двох синочків, пише книги, має численних друзів навіть займається серфінгом та пробує себе в інших видах спорту. Його книги читають в усьому світі. Для кожної країни приїзд Ніка — це справжня подія.

І ось 7 квітня нинішнього року, якраз на свято Благовіщення Пресвятої Богородиці, він прибув до Києва. Недарма кажуть: «Краще один раз побачити, ніж сто разів почути». Чесно зізнаюсь, що хоча я знав, хто такий Нік Вуйчич уже давно, але, йдучи на київський стадіон, де мав відбутися виступ цієї унікальної людини, я не міг собі уявити, яке сильне позитивне враження залишить ця зустріч.

На самому початку заходу перед глядачами виступили наші паралімпійці та артисти, яким інвалідність не завадила самореалізуватися в улюбленій справі. Приємно відзначити, що глядачі, переважно молодь, сприймала їх виступи із щирим, непідробним захватом.

Було показано короткий ролик, який ознайомив глядачів з основними моментами біографії Ніка Вуйчича. Та ось ведучий оголосив, що зараз з’явиться той, заради кого ми зібралися, — людина, що дарує всім крила оптимізму. Це було сказано надзвичайно влучно. У чому всі тут-таки й переконалися.

Майже відразу Нік починає жартувати. Він розповідає про власне життя, і одночасно викладає власну філософію, яка полягає в тому, що треба вміти сприймати себе самого таким, як ти є, і не засмучуватися з того, що щось не так, як би хотілося. І все це постійно із гумором, анекдотичними випадками з власного життя, які багатьох могли би змусити плакати, а не сміятися. Але не Ніка.

«Хлопці, якщо у вас нема біцепсів, то це нічого. Значить вони вам не потрібні. У мене були такі, що аж повідпадали!», — каже Нік і весело сміється. Це, звісно, жарт.

Нік Вуйчич народився 1982 року, в родині сербів, які мешкали в Австралії. Хлопчик з’явився на світ фактично не маючи кінцівок. Це було наслідком страшного генетичного захворювання.

«Одного разу в Каліфорнії, — розповідає Нік, — до мене підійшов чоловік і спитав: “Що це з тобою трапилося?”. Я йому відповів: “Це в мене від сигарет”». Погодьтеся, неабияку волю треба мати, щоб відповісти жартом на таке безтактне запитання.

Та не відразу в Ніка з’явилася така витримка і почуття гумору. У десять років він навіть планував самогубство. Але коли хлопчик уявив собі, як будуть побиватися за ним батьки, то відмовився від цього страшного задуму. Нік навчався у звичайній школі, разом із ровесниками, які не мали фізичних вад. Це був один із перших у Австралії прикладів інклюзивної освіти. Ми звикли ідеалізувати західний світ, до якого в цивілізаційно-культурному плані належить і колишній британський домініон — Австралія, але, зі слів самого Ніка Вуйчича, «були часи коли уряд Австралії не допомагав інвалідам. Це було лише чверть сторіччя тому».

І все ж мужній хлопець, попри власні сумніви та сумніви навіть найближчих людей, переміг. Звісно, це було нелегко. Любов до життя, непересічна мужність, оптимізм — усі ці риси проявилися в Ніка Вуйчича на повну силу. І сам Нік каже: «Треба рухатися уперед. Хоробро. Хоробрість це не тоді, коли не страшно, а тоді, коли ти робиш усе потрібне хоча тобі і страшно».

«Раніше я з жахом думав: як же я зможу одружитися, якщо навіть не можу потримати дружину за руку?», а зараз я розумію, що це не головне, бо я тримаю її у своєму серці. Я думав: «Як же я буду батьком, якщо навіть не можу узяти власну дитину на руки?» але зараз, якщо мій трирічний синок плаче, то він сам приходить і обіймає мене».

Є і ще одне. Це щира віра в Бога. Нік глибоко віруюча людина. Але під час виступу, ні за яку віру, він не агітував. “Інколи мене запитують: «А що, тобі дуже допомогли християни, церква?”. Я відповідаю, що хороших людей зустрічав усюди, і віруючих і невіруючих, але головне, що я роблю — це вірую не заради людей, а заради Ісуса!»

Мабуть, Сам Бог послав Ніку ще під час навчання у школі чудову людину — звичайного прибиральника, який поспілкувавшись із хлопцем, оцінив його непересічний дар оповідача, його доброзичливу, життєлюбну вдачу і подав йому ідею: «Ніку, ти будеш оратором. Будеш розповідати людям про власне життя і лише цим допоможеш їм». Спочатку і хлопець і його батьки поставилися до такої поради скептично. Але зрештою тому вдалося переконати Ніка. І ось у дев’ятнадцять років Нік виступає із першою своєю лекцією в одній із середніх шкіл.

Про те, як вдалося організувати цей виступ Нік розповідає надзвичайно цікаво, із гумором. Одна за одною школи, яким він пропонував свої виступи відмовляли йому. Лише п’ятдесят третя! Так-так, саме у п’ятдесят третій його все ж вирішили послухати. А далі до нього прийшов успіх.

Замислимося, яку наполегливість і незламну віру треба було мати, щоб не кинути слухавку вже на якійсь дев’ятій чи десятій відмові! Тож Нік, радячи ніколи не втрачати надію, має моральне право давати подібну пораду усім, навіть людям з обмеженими можливостями.

Зараз він має два дипломи про вищу освіту. Випустив кілька книжок. Своєю маленькою ніжкою він сам друкує на комп’ютері із швидкістю професійного оператора комп’ютерного набору. Він відвідав десятки країн. Україна — п’ятдесят сьома. І тисячі людей, бачачи чоловіка, який, попри страшну хворобу, вміє любити й перемагати, починають по-іншому дивитися і на себе, і на власні проблеми.

Не нам із вам нагадувати, як такий непереборний оптимізм та воля потрібні у сучасній Україні. Коли тисячі наших юнаків втратили здоров’я внаслідок бойових дій, а інваліди змушені вести життя, самі знаєте, яке.

Тож відразу по приїзді, ще перед своїм виступом на стадіоні, Нік Вуйчич завітав до військового шпиталю, а також до дитячої онколікарні.

І все ж, краще один раз побачити. Розповідь Ніка, навіть відтворена на папері дослівно, не може передати його шарму й дивного вміння заразити власним оптимізмом аудиторію. Він говорив англійською. Але навіть з перекладачем після перших же фраз так зумів захопити аудиторію, що увага присутніх повністю була сконцентрована лише на ньому та його розповіді. Навіть вечірня прохолода, яка змушувала тремтіти двох надто легко одягнутих дівчат, що сиділи поруч зі мною, ніби щезла. Красуні відразу перестали мерзнути, вони бачили лише Ніка.

Іноді він заради гумору слідом за перекладачем повторював деякі українські слова. При цьому так чисто, що в автора цього матеріалу з’явилося відчуття, що якщо Нік і не володіє українською, то принаймні знайомий з російською і непогано розуміє перекладача.

Він чудово розуміє і в якій складній ситуації перебуває зараз наша країна. Але і тут він закликає не падати духом. Вірити у те, що усі бурі зрештою опиняться позаду, і одна з найважливіших умов, що має наблизити це — взаємодопомога і взаєморозуміння самих українців. «Я знаю, що в Україні багато бідних, але не треба бачити у цьому проблему — це завдання — зробити так, щоб злидні було подолано. Можна досхочу клясти темряву, але краще запалити хоча б одну свічечку», — процитував він відому сентенцію. Нік Вуйчич радо відповів на кілька запитань з публіки.

Зустріч завершалася надзвичайно тепло. Кияни бурхливо вітали мужнього австралійця сербського походження. Залишаючи стадіон, махали йому рукою, бо він сам сказав: «Як будете йти, помахайте мені рукою, аби я бачив, що ми разом».

Коли ми йшли до метро, то попри те, що вже був пізній час і на місто зійшла ніч, шлях видався надзвичайно світлим, легким, що зовсім не зайве для людини із залишковим зором. Чи то таке яскраве освітлення біля станції метро «Олімпійська», чи такий великий заряд оптимізму та віри у власні сили отримав я від зустрічі із Ніком Вуйчичем.



Тезей

ПОЕТИЧНА СТОРІНКА

ПОЕТИЧНИЙ БЛАГОВІСТ


Любі друзі, пропонуємо вашій увазі композицію з віршів відомих і не дуже відомих поетів, присвячених Святу Воскресіння Христового — Великодню. Прочитайте, і ви переконаєтесь, що це найвеличніше зі свят надихало і нашого великого кобзаря Тараса Шевченка й байкаря Л. Глібова, славетного лірика Аполлона Майкова і представника династії Романових великого князя Константина, псевдонім К. Р. Усі вони — щасливі й нещасні, геніальні, маловідомі присвятили свої натхненні вірші Великодню.
ВЕСНА

Под напев молитв пасхальных

И под звон колоколов,

К нам летит весна из дальних,

Из полуденных краев.

И в саду у нас сегодня

Я заметил, как тайком

Похристосовался ландыш

С белокрылым мотыльком.

К. Фофанов

* * *

На Великдень на соломі

Проти сонця діти

Грались собі крашанками

Та й стали хвалитись
Обновами. Тому к святкам

З лиштвою пошили

Сорочечку. А тій стьожку,

Тій стрічку купили.

Кому шапочку смушеву,

Чобітки шкапові,

Кому свитку. Одна тілько

Сидить без обнови


Сиріточка, рученята

Сховавши в рукава.

— Мені мати куповала.

— Мені батько справив.


— А мені хрещена мати

Лиштву вишивала.

— А я в попа обідала. —

Сирітка сказала.



Тарас Шевченко

ТЕБЕ, ВОСКРЕСШЕМУ, БЛАГОДАРЕНЬЕ!

Тебе, Воскресшему, благодаренье!

Минула ночь, и новая заря

Да знаменует миру обновленье

В сердцах людей любовию горя.
Хвалите Господа с Небес

И пойте непрестанно:

Исполнен мир Его чудес

И славы несказанной.


Хвалите сонм Бесплотных Сил

И Ангельские лики:

Из мрака скорбного могил

Свет воссиял великий.


Хвалите Господа с Небес,

Холмы, утесы, горы!

Осанна! Смерти страх исчез,

Светлеют наши взоры.


Хвалите Бога, моря даль

И океан безбрежный!

Да смолкнут всякая печаль

И ропот безнадежный!


Хвалите Господа с Небес

И славьте, человеки!

Воскрес Христос!

Христос Воскрес!

И смерть попрал навеки!

К. Р.
ХРИСТОС ВОСКРЕС!

Всюди благовіст гуде,

З усіх церков народ іде.

Зоря дивиться вже з небес…

Христос Воскрес! Христос Воскрес!
З полів зійшов покров снігів,

І річки рвуться з ланцюгів,

І зеленіє ближній ліс…

Христос Воскрес! Христос Воскрес!


Ось прокидається земля,

І одягаються поля,

Весна іде, повна чудес!

Христос Воскрес! Христос Воскрес!



А. Майков
ХРИСТОС ВОСКРЕС

Христос воскрес! Радійте, діти,

Біжіть у поле, у садок,

Збирайте зіллячко і квіти,

Кладіть на Божий Хрест вінок!

Нехай бринять і пахнуть квіти,

Нехай почує Божий рай,

Як на землі радіють діти

І звеселяють рідний край.
На вас погляне Божа Мати,

Радіючи з святих небес…

Збирайтесь, діти, ну ж співати:

Христос воскрес! Христос воскрес!



Л. Глібов

ХРИСТОС ВОСКРЕС, МОЯ ДИТИНО!

Христос воскрес, моя дитино!

Христос воскрес, Христос воскрес!

Впадімо вдячно на коліна

І помолімось до небес.
Давай же, донечко, молитись,

Дивись на хмарки до небес,

Бог милосердний любить діти…

Христос воскрес! Христос воскрес!



К. Перелісна

ВИДАТНІ ОСОБИСТОСТІ

«ЗНАЕТЕ, КАКИМ ОН ПАРНЕМ БЫЛ!»
ЮРІЙ ГАГАРІН


На одному з прийомів в Георгіївському залі, присвяченому польоту Гагаріна, Хрущов запитав Юрія, чи не бачив він у космосі Бога. Той, помітивши, що Хрущов запитує жартома, візьми та й скажи: «Бачив». Хрущов посерйознішав і сказав: «Нікому про це не кажи».
Хлопець із глибинки

Їх було двадцять. Звичайних льотчиків. За вдачею — люди різні. Загальне було, мабуть, лише одне: вони були маленького зросту — на цьому наполіг С. П. Корольов. «Кулька», де повинен був знаходитися космонавт, була невеликою — вага і габарити визначала «голова» ракети. Не треба ілюзій. Нічого видатного, незвичайного в долі Юрія Гагаріна і його товаришів по першому загону, початково, не було. Марк Галлай, який готував їх до польоту, одного разу сказав дуже точно: «У будь-якому авіаційному полку СРСР можна було набрати двадцять таких льотчиків…»

Мабуть, Юрію Гагаріну частіше, ніж іншим, посміхалася доля. Народився на Смоленщині, під Гжатськом, у самісенькій російській глубинці. Пережив фашистську навалу, недовчився, а тому пішов у ремісниче училище. Тут і покликала авіація. Насилу пройшов медкомісію — через зріст. Адже при тренувальних польотах часто «давав козла» при посадці — мало що бачив навкруги. Довелося підкладати спеціальну подушечку — він носив її з собою, і тільки тоді приземляти літак стало легше… Загалом, старанним Юрій був завжди, куди б не закидала доля, а тому обов’язково домагався свого — його помічали.

З двадцяти кандидатів було відібрано шість: Корольов дуже поспішав, бо «американи» (він їх так називав) намагалися взяти реванш за перший супутник. Вони розраховували, що здійснять політ по балістичній траєкторії. Хоча астронавт буде в невагомості всього близько 15 хвилин — перелетить тільки через Атлантику, тим не менш, це можна буде називати «космічним польотом».

Вибір дати запуску першої людини багато в чому визначили саме в Америці. Там спочатку призначили «стрибок у космос» Алана Шепарда на 20 квітня. С. П. Корольов просто зобов’язаний був запустити «Восток» хоча б на кілька днів раніше. «Вікно» для старту — з 11 по 17 квітня 1961.

Хто ж у нас полетить з шести першим — це стало відомо лише на космодромі, коли на засіданні Державної комісії пролунали два прізвища: Гагарін і Титов — основний пілот і запасний. Слово «дублер» з’явиться пізніше.


Страховка від божевілля

Що підстерігало в космосі першу людину? Сьогодні мало хто згадує про секретний пакет, в якому знаходився листок паперу з цифрою «25». Це був шифр на включення системи ручного управління кораблем «Восток». Оскільки політ проходив в автоматичному варіанті, то Юрій Гагарін не втручався в управління. Він був спостерігачем, і тільки! Однак у випадку відмови автоматики він повинен був взяти керування на себе. Чому ж космонавтові не повідомили шифр, а заховали його в спеціальний конверт? Його Юрій повинен був відкрити, набрати цифру «25» і лише після цього вручну готувати «Восток» до посадки.

А така таємничість пояснювалася переконанням, що людина, яка опинилася в космосі і побачила свою рідну планету збоку, може збожеволіти. Психологи та лікарі настільки переконливо це доводили, що їм повірив навіть сам Корольов. Отже, людина втрачає в космосі розум і тут же спробує керувати кораблем. Щоб цього не сталося, і було зроблене блокування пульта управління. Якщо ж розум космонавт не втратить, то він легко розкриє конверт і дізнається заповітну цифру.

Зараз такі перестороги виглядають дитячими та смішними, але 55 років тому вони здавалися цілком обґрунтованими — адже ніхто й ніколи не бував у космосі!

Втім, перед стартом про цифру «25» Юрію Гагаріну сказали дві людини. Це були Марк Галлай і провідний конструктор «Востока» Олег Івановський. Юрій і виду не подав, що ця таємниця йому ві­дома…

Було заготовлено три варіанти повідомлення ТАРС про політ людини в космос. Перше — урочисте, «успішне». Друге — на той випадок, якщо корабель не вийде на орбіту й упаде десь у тайзі чи океані. У цьому повідомленні ТАРС було звернення до урядів країн із проханням допомогти в пошуку космонавта. І, нарешті, третій варіант — про трагічну загибель першого космонавта.

На щастя, другий і третій варіанти не стали в нагоді…
Випробування славою

Юрія Гагаріна полюбив увесь світ буквально через кілька хвилин після того, як прийшло повідомлення про його старт і люди побачили його фотографію. А усмішка героя тут же стала легендарною.

Чи зміг Юрій Гагарін пережити ту славу, що звалилася на нього і подібної якій ще не було в історії?

Сказати однозначно «зміг» — значить, покривити душею.

Все відбулося стрімко. «Все моє життя здається мені однією прекрасною миттю, — скаже Юрій пізніше. — 108 хвилин польоту — сплеск емоцій, у яких він не встиг навіть розібратися. Втім, було кілька секунд страху: за ілюмінатором спалахнуло полум’я. Горить корабель». Так, це горіла обмазка «Востоку» — так було заплановано, але ніхто цього раніше не бачив, а очі не завжди чітко підпорядковуються розуму… Але потім — приволзькі степи та звичний купол парашута. Він повернувся! Обійми, сльози радості, розмова з Микитою Хрущовим. А потім і інші володарі — наші й зарубіжні — потискали йому руки, прагнули обійняти, приголубити, разом підняти чарку. Перше протверезіння прийшло в Криму, в санаторії. Він розсік собі лоба, та так, що глибокий шрам залишився на все життя. Є дві версії події. Одна, описана в газеті «Правда», виглядала так: Юрій купався в морі, хвиля була сильна. Раптом він помітив, як тоне хлопчик. Юрій кинувся на допомогу, викинув хлопчину на скелі, але сам вдарився чолом, і тепер уже довелося рятувати самого Гагаріна…

Друга версія романтична. Юрію сподобалася медсестра, але хтось помітив, як він увійшов до кімнати. Можливо, подруга красуні, яка позаздрила їй, що випало щастя привернути до себе увагу самого Гагаріна. Аби не скомпрометувати кохану остаточно, Гагаріну довелося, як істинному джентльменові, стрибати з вікна, з другого поверху. Приземлення на цей раз було не таким вдалим: Юрій потрапив на клумбу, викладену цеглою. Одна з них і завдала страшного удару по лобі…

Обирайте самі версію, яка вам більш сподобалась. Знаю тільки одне: Н. П. Каманін, куратор першого загону і Ю. О. Гагаріна, побачивши свого підопічного в крові, подумав про найгірше і хотів уже пустити собі кулю в лоба. «Якщо б не вдалося врятувати, — зізнався пізніше “батько космонавтів”, — я б це зробив…» Але все обійшлося. Правда, на з’їзді партії, на якому Юрій Гагарін і Герман Титов були гостями, нам, газетярам, було категорично заборонено фотографувати, і за цим співробітники КДБ стежили ретельно.

Першому космонавтові на Землі було дуже важко. До нього набивалися в друзі, де б він не з’являвся, відразу ж накривався святковий стіл. Відмовитися від чарки-другої було просто неможливо — наро­джувалися образи, докори. Ну а слава не залишала його, вона ставала звичною.

Він мчав на подарованій йому «Волзі» на червоне світло, і з його вини сталася аварія. На щастя, ніхто не постраждав, але свою машину і стареньку «Перемогу» він розбив сильно. Підлетів до місця аварії міліціонер, звісно ж, упізнав Гагаріна, посміхнувся, потім віддав честь і запевнив, що «покарає винного». Пенсіонер, господар «Перемоги», теж посміхався: Гагарін все-таки перед ним… Міліціонер зупинив попутну машину і попросив шофера довезти Гагаріна туди, куди йому потрібно. Звісно ж, той погодився. Гагарін виїхав. Але, видно, щось свербіло у нього в душі: він попросив повернутися до місця аварії. Там побачив, що його провину міліціонер приписував старому. Юрій Олексійович, звісно, відновив справедливість. Він допоміг відремонтувати постраждалу машину, оплатив усі роботи. Після цього випадку в його характері багато що змінилося: він почав повільно очищатися від чаду слави. Та й роботи додалося. Юрій Гагарін наполіг, щоб його включили до групи з підготовки польотів на новому кораблі «Союз».
Дихання смерті

Загибель Володимира Комарова «протверезила» всіх космонавтів, і в першу чергу Гагаріна, який був дублером першого командира «Союзу». Диханням смерті повіяло з космосу…

Гагарін став начальником Центру підготовки космонавтів. Здавалося б, він мав право не тренуватися, не готуватися до нових польотів. Але це був уже не той старший лейтенант Юрій Гагарін, який по-хлоп’ячому посміхався всім нам із космосу. Це був полковник Гагарін, який навчився відповідати не тільки за себе, але й за своїх підлеглих. Йшов проект першої експериментальної станції, і в одному з екіпажів був Гагарін. І підготовка до нового польоту в космос стала для Юрія Олексійовича головною справою. Ніби все тільки починалося…

Він загинув під час тренувального польоту на винищувачі. Брехня, що він був «напідпитку». Брехня, що в нього були якісь передчуття. Брехня, що з літаком відбувалося щось неймовірне, непередбачене. На жаль, відбулася баналь`на аварія двигуна. Удача відвернулася від героя. Долі було завгодно, щоб у пам’яті людства він назавжди залишився молодим.



За матеріалами ЗМІ



Поділіться з Вашими друзьями:

Схожі:

Реабілітаційна газета українського товариства сліпих видається з 7 січня 1989 року. Виходить двічі на місяць. Видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос iconРеабілітаційна газета українського товариства сліпих видається з 7 січня 1989 року. Виходить двічі на місяць. Видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос
Київська обласна первинна організація об’єднує місцеві організації утос білої Церкви та Обухова, а також інвалідів по зору, які живуть...
Реабілітаційна газета українського товариства сліпих видається з 7 січня 1989 року. Виходить двічі на місяць. Видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос iconРеабілітаційна газета українського товариства сліпих видається з 7 січня 1989 року. Виходить двічі на місяць. Видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос
У відомому романі І. Ільфа та Є. Петрова «Золоте теля» був такий персонаж, який колесив усім СРСР у пошуках гідного, на його думку,...
Реабілітаційна газета українського товариства сліпих видається з 7 січня 1989 року. Виходить двічі на місяць. Видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос iconРеабілітаційна газета українського товариства сліпих видається з 7 січня 1989 року. Виходить двічі на місяць. Видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос
Прем’єр-міністр України Володимир Гройсман доручив усім міністерствам І керівникам центральних органів проаналізувати виконання положень...
Реабілітаційна газета українського товариства сліпих видається з 7 січня 1989 року. Виходить двічі на місяць. Видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос iconРеабілітаційна газета українського товариства сліпих видається з 7 січня 1989 року. Виходить двічі на місяць. Видання «пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утосу
«Ми зробили ще один крок назустріч людям, спростивши процедуру надання субсидій тим, хто потребує сьогодні соціального захисту внаслідок...
Реабілітаційна газета українського товариства сліпих видається з 7 січня 1989 року. Виходить двічі на місяць. Видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос iconЗаклик всеукраїнський реабілітаційний щомісячний літературно-художній журнал українського товариства сліпих видається з травня 1935 року видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос «заклик» Головний редактор Наталка щербань
М. Кіяновська. Жіночий погляд на шлях незалежності України’’’’’’’’’’’’’’’
Реабілітаційна газета українського товариства сліпих видається з 7 січня 1989 року. Виходить двічі на місяць. Видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос iconЗаклик всеукраїнський реабілітаційний щомісячний літературно-художній журнал українського товариства сліпих видається з травня 1935 року видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос «заклик» Головний редактор Наталка щербань
Дж. Бакен. Тридцять дев’ять сходин (детектив. Закінчення)”””””’’’’’’’’’’
Реабілітаційна газета українського товариства сліпих видається з 7 січня 1989 року. Виходить двічі на місяць. Видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос iconЗаклик всеукраїнський реабілітаційний щомісячний літературно-художній журнал українського товариства сліпих видається з травня 1935 року видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос «заклик» Головний редактор Наталка щербань
М. Шевцова. «Євросироти»: з чим стикаються діти українських трудових мігрантів’’’’’’’’’’’’’’’
Реабілітаційна газета українського товариства сліпих видається з 7 січня 1989 року. Виходить двічі на місяць. Видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос iconЗаклик всеукраїнський реабілітаційний щомісячний літературно-художній журнал українського товариства сліпих видається з травня 1935 року видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос «заклик» Головний редактор Наталка щербань
Андрейців. Кудлатий друг героя. Як собаки реабілітують ветеранів ато’’’’’’’’’’’’’’’
Реабілітаційна газета українського товариства сліпих видається з 7 січня 1989 року. Виходить двічі на місяць. Видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос iconЗаклик всеукраїнський реабілітаційний щомісячний літературно-художній журнал українського товариства сліпих видається з травня 1935 року видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос «заклик» Головний редактор Наталка щербань
М. Марковська. Лікарі мистецтва: втрата ікони як людська втрата’’’’’’’’’’’’’’’’’”””””’’’’’’’’’’’’’’’’’’’
Реабілітаційна газета українського товариства сліпих видається з 7 січня 1989 року. Виходить двічі на місяць. Видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос iconЗаклик всеукраїнський реабілітаційний щомісячний літературно-художній журнал українського товариства сліпих видається з травня 1935 року видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос «заклик» Головний редактор Наталка щербань
Л. Чечель. Світлана Орліченко: «Щоб зіграти Дездемону, я мовчала цілий день»’’’’’’’’’’’’’’’


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка