Реабілітаційна газета українського товариства сліпих видається з 7 січня 1989 року. Виходить двічі на місяць. Видання «пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утосу



Скачати 339.34 Kb.
Дата конвертації25.04.2018
Розмір339.34 Kb.




ПРОМІНЬ

РЕАБІЛІТАЦІЙНА ГАЗЕТА УКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА СЛІПИХ



Видається з 7 січня 1989 року. Виходить двічі на місяць.

ВИДАННЯ «ПОГ «ОБ’ЄДНАНА РЕДАКЦІЯ ПЕРІОДИЧНИХ ВИДАНЬ УТОСУ «ЗАКЛИК».

Головний редактор Наталка ЩЕРБАНЬ.

Заст. головного редактора Анатолій УЛЬЯНЕЦЬ.

Редактор Євген ПОЗНАНСЬКИЙ.

Літературні редактори Тетяна ВОЛОЩУК, Василь КОСТЮК.

Адреса редакції: вул. Л. Первомайського, 7-а, місто Київ-133, 01133,

тел. (044) 234-51-36, 246-79-48, тел./факс 246-79-32.

Сайт: zaklyk.org.ua E-mail: zaklyk1@ukr.net.

Сторінка в facebook: facebook.com/zaklyk

Понеділок, 27 липня 2015 року ● № 27-28 (1295-1296) ●
ЗМІСТ


ОФІЦІЙНІ МАТЕРІАЛИ

УРЯД ЗРОБИВ ЩЕ ОДИН КРОК

НАЗУСТРІЧ ЛЮДЯМ

Кабінет Міністрів України прийняв постанову за №475, яку 11 липня опубліковано в «Урядовому кур’єрі», що стосується внесення певних змін до порядку призначення житлових субсидій. «Ми зробили ще один крок назустріч людям, спростивши процедуру надання субсидій тим, хто потребує сьогодні соціального захисту внаслідок підвищення цін на житлово-комунальні послуги та тарифів на газ», – повідомив на прес-конференції у Будинку Уряду 10 липня Міністр соціальної політики Павло Розенко.

Міністр наголосив, що цим урядовим рішенням передбачено низку спрощень для отримання субсидії. Зокрема, у декларації тепер необхідно вказувати лише вид доходу. «Ми від сьогодні відмовляємося від вказання цифр у декларації. Тепер, щоб отримати субсидію, в декларації громадянин України буде вказувати тільки вид доходу, який він отримує. Тобто, він просто від руки буде писати, що вид його доходу – пенсія або стипендія, або заробітна плата та зазначатиме організацію, де він ці доходи отримує. Жодних цифр вказувати не треба», – повідомив Павло Розенко, додавши, що тепер органи соцзахисту отримуватимуть інформацію безпосередньо від Державної фіскальної служби та Пенсійного фонду.

У зв’язку з цим нововведенням, як зазначив Міністр, скасовано штрафи за недостовірну інформацію в документі на субсидію. «Внаслідок цього спрощення, відпадає будь-яка необхідність штрафувати людей за помилки. Немає цифр, немає помилок, немає приховування фактично власних прибутків, тому ми не будемо застосовувати норму про повернення у подвійному розмірі надміру перерахованої житлової субсидії у разі подання документів з недостовірними відомостями», – сказав Павло Розенко.

Крім того, з його слів, рішенням передбачено для призначення житлової субсидії не включати до сукупного доходу громадян окремі види доходів. «Зокрема, не включатиметься у суму доходів благодійна допомога, одноразова допомога, яка надається або Урядом, або органами місцевої влади, одноразова допомога до 5 травня, допомога на оздоровлення, одноразова матеріальна допомога інвалідам, матеріальна допомога з місцевих бюджетів, якщо вона є одноразовою», – повідомив Павло Розенко, додавши, що грошове забезпечення учасників АТО не буде також враховуватися у сукупному доході родини, що розширить права на отримання субсидії.

З його слів, також надано можливість призначати субсидію за бажанням громадян відповідно до доходів не за попередній календарний рік, а за попередні три місяці, а для пенсіонерів – за останній місяць.

Міністр зазначив також, що врегульовано питання визначення доходу фізичних осіб підприємців. «Як ви знаєте, у своїй звітності підприємці першої, другої та третьої групи платників єдиного податку вказували тільки валовий дохід. Він був досить значним, і, таким чином, підприємці та їхні сім’ї фактично були по збавлені права на отримання субсидій. Тому ми встановили для платників єдиного податку першої групи мінімальні доходи, які будуть враховуватися у їхній декларації. Це для першої групи – один прожитковий мінімум, для другої групи – два прожиткових мінімуми, для третьої групи – три прожиткових мінімуми», – повідомив Павло Розенко.

Водночас він додав, що у разі смерті власника житла, змінами передбачено «призначення субсидій за рішенням комісії на одну із дієздатних осіб, яка на момент смерті власника була в ньому зареєстрована».

Зі слів Міністра, також розширено права місцевих органів влади, місцевих комісій приймати рішення щодо надання субсидій у спірних питаннях: «Дуже багато різноманітних ситуацій, які у постановах Кабміну виписати неможливо, тому що кожна родина – це якась окрема ситуація. Тому ми надаємо право місцевим комісіям розбиратися у цих ситуаціях». При цьому він закликав місцеві органи влади приймати рішення на користь людей.

Крім того, за повідомленням Міністра, надано право управлінням соцзахисту встановлювати субсидії на склад осіб, які вказані у декларації, у разі, якщо вчасно не надійшла інформація про склад зареєстрованих у житлових приміщеннях осіб.

Він також повідомив, що у державному бюджеті передбачено понад 24 млрд грн на надання субсидій. На сьогодні в Україні за новою процедурою вже отримують субсидії 1,5 млн сімей.



«Ми налаштували систему субсидій таким чином, щоб мінімізувати відсоток відмов з надання субсидій», – наголосив Павло Розенко, додавши, що тільки 3% українських сімей, які звертаються за наданням субсидій, відмовляють у наданні через різні причини, у той час як у попередній системі рівень відмов становив 40–50%. Тобто, провівши реформу субсидій, ми зробили її більш адресною, більш соціально спрямованою і дали можливість людям захиститися у цій непростій ситуації», – підсумував Міністр.

ПРАЦЕВЛАШТУВАННЯ ТА ІНТЕГРАЦІЯ ІНВАЛІДІВ

МЕМОРАНДУМ

ПРО СПІВПРАЦЮ І ВЗАЄМОДІЮ

У соціальній сфері нашої країни 14 лип-ня відбулася особлива подія. Цього дня вперше в Україні між державними установами та громадськими організаціями інвалідів у Києві підписано Меморандум про співпрацю та взаємодію у вирішенні одного з найактуальніших соціальних питань – працевлаштування та інтеграцію інвалідів і учасників антитерористичної операції на Донбасі у суспільство. Також підписання Меморандуму передбачає фінансове забезпечення і підтримку активних соціальних програм, що сприяють безперешкодному праце-влаштуванню зазначеної категорії осіб.

Ініціатором такого важливого кроку у роботі з людьми, які мають інвалідність, виступила Державна служба зайнятості. У публічному підписанні Меморандуму взяли участь голова Державної служби зайнятості Ярослав Кашуба, заступник директора Фонду соціального захисту інвалідів Любов Ріяко, голова Державної служби України у справах ветеранів війни та учасників антитерористичної операції Артур Дерев’янко, заступник голови Центрального правління Українського товариства сліпих Олександр Осадчий, заступник голови Центрального правління Українського товариства глухих Ірина Чепчина, голова Всеукраїнської організації інвалідів «Союз організацій інвалідів» Василь Назаренко.

«Меморандум – це дієвий механізм в об’єднанні спільних зусиль та фінансових ресурсів, спрямованих на реалізацію дій та завдань, завдяки яким стане можливо ефективно надавати соціальні послуги людям з інвалідністю і учасникам АТО, котрі через поранення стали інвалідами», – наголосив під час підписання Меморандуму Ярослав Кошуба.

Ініціативу в об’єднанні зусиль підтримав Фонд соціального захисту інвалідів:

«Ми як державна структура, що опі-кується інтересами та потребами інвалідів України, підтримуємо співпрацю з усіма службами та організаціями по роботі з людьми з інвалідністю. Така співпраця сприятиме кращому забезпеченню інформацією про права інвалідів і постраждалих у зоні АТО, більш ефективному навчанню та працевлаштуванню цих людей, у своєчасному забезпеченні фінансовими ресурсами», – зазначила у своєму виступі Любов Ріяко.

До цієї важливої соціальної роботи долучилися і громадські організації інвалідів, зокрема й наше Товариство сліпих.

«Ми вдячні, що є учасниками підписання Меморандуму. Хотілося б, аби наші інваліди по зору могли вільно навчатися й були забезпечені достойною роботою», – сказав у своїй промові Олександр Осадчий.

Сподіваємось, що всі завдання, передбачені у Меморандумі, не залишаться, як це часто буває у нашій державі, на папері, а впроваджуватимуться у життя і працюватимуть на користь інвалідів.

Текст Меморандуму читайте на сайті нашої редакції: zaklyk.org.ua.



Наталя ЩЕРБАНЬ,

«Промінь».

ЖИТТЯ ТОВАРИСТВА

«ІВУШКА» ЗНОВУ НАША!

Судовий процес щодо бази відпочинку «Івушка»

завершився вдало!
Вже не один рік утосівська громадськість схвильовано слідкувала за напруженою боротьбою, яку вело Київське УВП-3, відстоюючи власну базу відпочинку «Івушка», яку намагалися «приватизувати» спритні ділки з товариства з обмеженою відповідальністю «Союз-інвест». Нещодавно ця боротьба закінчилася перемогою утосівців. Наводимо коротку історію цієї боротьби.

Між Київським учбово-виробничим підприємством №3 Українського товариства сліпих та Товариством з обмеженою відповідальністю «Союз-інвест» 17 лютого 2010 року було укладено Договір про спільну діяльність, предметом якого є спільна діяльність сторін без створення юридичної особи на основі об’єднання вкладів Сторін з метою відновлення житлового комплексу з необхідними інженерними мережами, інфраструктурою та під’їзними шляхами, що споруджуватимуться, на відокремленій земельній ділянці, яка знаходиться за адресою: Київська область, Обухівський район, смт Козин, вул. Лугова, 7 (за якою знаходиться база «Івушка»), та оформлення його у власність в порядку та на умовах, що визначені Договором, який за погодженням сторін був посвідчений приватним нотаріусом.

19 лютого 2010 року сторони уклали Додаткову угоду №1 до Договору простого товариства про спільну діяльність за якою, зокрема, домовились про те, що площа відокремленої земельної ділянки за Договором становить 0,4687 га в межах та за координатами, згідно з кадастровим планом.

01 березня 2010 року між сторонами було укладено Додатковий договір № 1 до Договору, згідно з яким, у зв’язку з встановленим державними органами порядком отримання необхідних документів для ведення спільної діяльності та відкриття для цього поточного рахунку відповідно до п. 8.1.1. Договору та необхідності Київському УВП №3 УТОСу додаткового строку для вищезазначених дій, сторони домовились внести зміни до п.п. 6.2.1.1., 6.2.1.2., 8.1.1., 8.1.2. та змінити відповідні строки.

11 березня 2010 року між сторонами було укладено Додатковий договір №2 до Договору, згідно з яким сторони внесли зміни до визначення об'єкту та встановили, що ним є комплекс для оздоровлення та відпочинку з відповідними спорудами, що потребує відновлення та споруджуватиметься на відокремленій земельній ділянці, що знаходиться за адресою: Київська область, Обухівський район, смт. Козин, вул. Лугова, 7. Крім того, в новій редакції викладено п. 6.2.1.4. Договору.

Слід зазначити, що укладення між сторонами Договору, за умовами якого Товариство з обмеженою відповідальністю «Союз-інвест» отримало у власність об’єкти нерухомості, які знаходяться на території земельної ділянки, переданої Київському УВП №3 УТОСу у постійне користування, свідчить про фактичну передачу права постійного користування земельною ділянкою поза процедурою, встановленою чинним законодавством. Також варто зазначити, що сторони при укладенні Договору не визначили усіх його істотних умов, а саме: які споруди та будівлі відносяться до комплексу для оздоровлення та відпочинку та які підлягають передачі у власність ТОВ «Союз-інвест», не визначено їхньої адреси, нумерації, кількості, виду тощо. Окрім того, якщо відповідні будівлі відносяться до житлового фонду, то укладення між відповідачами Договору суперечить статті 4 Закону України «Про інвестиційну діяльність».

В порушення приписів статті 1134 та статті 1141 Цивільного кодексу України Договір передбачав передачу відповідних об’єктів нерухомості не у спільне майно, а у власність ТОВ «Союз-інвест». При цьому в порушення положень статті 377 Цивільного кодексу України в Договорі його сторони не визначили розмір та кадастровий номер земельної ділянки, право на яку переходить у зв'язку з переходом права власності на житловий будинок, будівлю або споруду, що є істотними умовами Договору.

Крім того, Київське УВП №3 УТОСу перевищило надані йому повноваження щодо розпорядження майном, що знаходилось в його господарському віданні, оскільки постановою Центрального правління УТОСу за №12–4 від 15.12.2009 року було дозволено лише опрацювати питання щодо передачі двох садових будиночків з підсобними приміщеннями бази відпочинку «Івушка», оформлення свідоцтв права власності на будівлі бази відпочинку, зобов'язано уточнити площу земельної ділянки, що мала бути передана інвестору, а постановою Президії Центрального правління УТОСу за №1–14 від 26.01.2010 р. було надано остаточний дозвіл Київському УВП №3 УТОСу укласти договір про спільну діяльність з ТОВ «Союз-інвест» щодо спорудження будівель на земельній ділянці за адресою: Київська область, Обухівський район, смт Козин, вулиця Лугова, 7 площею 0,4687 га, однак, незважаючи на погодження дозволу на передавання лише двох будиночків з підсобними приміщеннями, Київське УВП №3 УТОСу зобов'язалось передати у власність ТОВ «Союз-інвест» невизначену кількість об'єктів нерухомості.

28 січня 2013 року Перший заступник прокурора Шевченківського району міста Києва в інтересах держави в особі Козинської селищної ради Обухівського району Київської області звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом до Київського учбово-виробничого підприємства № 3 Українського товариства сліпих (УТОСу) та Товариства з обмеженою відповідальністю «Союз-інвест» про визнання недійсними договору простого товариства про спільну діяльність від 17.02.2010 р., а також додаткового договору № 1 від 01.03.2010 р. та додаткового договору № 2 від 11.03.2010 р. до договору простого товариства про спільну діяльність, укладених між відповідачами. Київське УВП №3 УТОСу позовні вимоги визнало та просило суд позов задовольнити, а ось ТОВ «Союз-інвест», навпаки, не визнало позовних вимог та просило суд залишити позов без задоволення.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 16.04.2013 року у справі №910/1803/13 в задоволенні позовних вимог відмовлено повністю. Постановою Київського апеляційного господарського суду від 15.10.2013 р. у справі №910/1803/13 вищезазначене судове рішення місцевого господарського суду скасовано. Позовні вимоги задоволено частково. Визнано недійсним з моменту укладення положення п. 7.2.4. договору простого товариства про спільну діяльність від 17.02.2010 р., між Київським учбово-виробничим підприємством № 3 Українського товариства сліпих та Товариством з обмеженою відповідальністю «Союз-інвест», в частині зобов’язання Київського учбово-виробничого підприємства № 3 Українського товариства сліпих передати Товариству з обмеженою відповідальністю «Союз-Інвест» у користування земельну ділянку, що знаходиться за адресою: Київська область, Обухівський район, смт. Козин, вул. Лугова, 7. В іншій частині позовних вимог – відмовлено.

Постановою Вищого господарського суду України від 02.12.2013 р. касаційну скаргу Київського учбово-виробничого підприємства №3 Українського товариства сліпих – задоволено частково, постанову Київського апеляційного господарського суду від 15.10.2013 р. та рішення господарського суду міста Києва від 16.04.2013 р. (складене 18.04.2013 р.) у справі № 910/1803/13 –- скасовано, а справу передано на новий розгляд до Господарського суду міста Києва.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 12.12.2013 року (суддя О.В. Котков) справу за № 910/1803/13 прийнято до провадження, а 11 лютого 2014 року судом ухвалено призначити розгляд цієї справи у колегіальному складі суддів.

Враховуючи відсутність у Київського УВП №3 УТОСу належної господарської компетенції (спеціальної право-суб’єктності) на володіння, користування та розпорядження відповідними об’єктами та на право щодо розпорядження спільним майном для ведення спільних справ на відповідні об’єкти, враховуючи те, що сторонами не було конкретизовано переліку нерухомих об’єктів, які входили до комплексу для оздоровлення та відпочинку, не індивідуалізовано будівлі та споруди комплексу для відновлення, які підлягали передачі у власність, а також те, що земельна ділянка, яка мала бути передана згідно з п. 7.2.4. Договору, розташована в межах смт Козин Обухівського району Київської області по вул. Лугова, 7 є власністю територіальної громади селища Козин і право розпоряджатися нею належить виключно Козинській селищній раді, а не Київському УВП №3 УТОСу та інші обставини справи Господарський суд міста Києва 16 жовтня 2014 року ухвалив рішення позовні вимоги задовольнити повністю, визнати недійсним з моменту укладення договір простого товариства про спільну діяльність, укладеного 17.02.10 року між Київським учбово-виробничим підприємством №3 (УВП №3) Українського товариства сліпих (УТОС) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Союз-інвест», а також всі додаткові договори до нього. Постановою Київського апеляційного господарського суду від 19 січня 2015 року у справі №910/1803/13 вищезазначене судове рішення місцевого господарського суду залишено без змін, а Апеляційна скарга Товариства з обмеженою відповідальністю «Союз-інвест» на рішення Господарського суду міста Києва від 16.10.2014 у справі за №910/1803/13 залишити без задоволення.

Варто зазначити, що паралельно господарськими судами слухалась справа №910/2472/13 за позовом прокуратури Шевченківського району міста Києва в інтересах держави до Київського учбово-виробничого підприємства № 3 (УВП-3) Українського товариства сліпих (УТОС) та Товариства з обмеженою відповідальністю «Союз-інвест» про визнання правочину та додатків до нього недійсними. Ухвалою Господарського суду міста Києва від 12 червня 2015 року провадження у справі №910/2472/13 було припинено, оскільки у справі №910/1803/13 були тотожні позовні вимоги, а відповідно і предмет спору.



ЮВІЛЕЇ

ШІСТДЕСЯТЕ ЛІТО

КАМ’ЯНЕЦЬ-ПОДІЛЬСЬКОГО УВП

Цього місяця святкує свій шістдесятирічний ювілей

Кам’янець-Подільське УВП УТОСу.

Редакція вітає ювілярів і з задоволенням вміщує чудові рядки,

які присвятила цій радісній події Людмила Машталер.
Шістдесят минуло років.

Скільки виважених кроків

І цікавих сторінок перегорнули!

Зими в весни зазирали,

Море мрій переорали.

Котрі збулись, котрі здалека моргнули.

Спогад пам’ять припорошив.

Так, немало днів хороших

Й незабутніх добра доля дарувала.

Не пролинули безслідно:

Для УТОСу були плідні, –

І дозвілля, й виробництво вирувало.

Хай не спиниться це дійство!

Інтеграція в суспільство

Допоможе нам людьми себе відчути.

Дорожімо одне одним.

Мить коротка. І сьогодні

Крик душі наш неможливо не почути.
Задум створення в Кам'янці-Подільському організації, яка б об'єднувала і згуртовувала інвалідів по зору, виник відзразу після закінчення війни. Ініціативну групу по здійсненню задуму очолив інвалід Великої Вітчизняної війни І групи по зору Юрій Сичевський. І ось, 12 червня 1954 року ЦП УТОСу створило організаційне Бюро первинної організації УТОСу, а Юрія Сичевського було обрано головою бюро, заступником – інваліда ІІ групи по зору Віктора Фролова. А першого липня 1955 р. рішенням ЦП УТОСу – засновано учбово-виробниче підприємство. Першим директором нового УВП став П.Г. Копачинський, який керував підприємством до 1957 року.

На початку 1978 р.директором Кам’я-нець-Подільського УВП призначено Миколу Павловича Бессараба. Микола Павлович неодноразово обирався членом ЦП УТОСу. Нагороджений Почесною грамотою Міністерства праці та соціальної політики України, Указом Президента України від 5 червня 2008 року нагороджений Орденом «За Заслуги» ІІІ ступеня, має почесне звання «Заслужений працівник Українського товариства сліпих».

Сьогодні основним видом продукції підприємства є комплекти проводів для автотранспортних заводів України. Споживачі: ПАТ «Автокраз», ПАТ «Запорізький автомобілебудівний завод», Державне підприємство «Харківський завод спеціальних машин», ПАТ «Автомобільна компанія «Богдан-Моторс», та картонних коробок, проводів електричних низьковольтних. Обсяги виробництва зростають. За 2014 рік випущено продукції на суму понад 7 мільйо-нів гривень за всіма видами продукції.

На сьогодні на підприємстві працює 161 працівник, з них 94 інваліди, по зору 83 інваліди. Колектив надзвичайно дружний, досяг вагомих успіхів: 47 – працівників підприємства, мають звання: «Заслужений ветеран підприємства», 21 працівнику присвоєно звання: «Ветеран підприємства».
Як відомо, ювілей – це завжди радісна та хвилююча подія. Озираючись на пройдений шлях, часом квітучий, часом тернистий, пригадуємо тріумф перемог та гіркоту «пробуксовок».

Але кому потрібні під час свята спогади про негаразди? Тим більше, коли в залі панувала така тепла, доброзичлива атмосфера. До речі, незважаючи на нестерпну літню спеку, зала була заповнена вщерть: багато запрошених гостей, артистів, теперішніх працівників підприємства, ветеранів, котрі вже багато років не були в його стінах, перебуваючи на заслуженому відпочинку.

– За останні роки нам вдалося зміцнити колектив. Він став хороший, дружний, працелюбний, здатний виконувати (і виконує!) поставлені перед ним виробничі, соціально-побутові та культурного спрямування завдання, – розпочав офіційну частину зустрічі директор УВП Микола Павлович Бессараб. Він намагався обминути «гострі кути», ті моменти, коли над підприємством висіла загроза залишитися без матеріально-технічної бази, сконцентрував розповідь на позитиві, прагнучи туди ж спрямувати подальше існування колективу.

Короткий екскурс в історію створення та розвитку виробничого підприємства провела завідуюча бібліотекою Валентина Тимошенко.

Багато доленосних дат, визначних подій і добре знайомих колегам-товаришам імен прозвучало з уст доповідачки. Щоб написати про все це, знадобиться окремий нарис.

Запрошені гості наввипередки висловлювали своє захоплення живучістю, мобільністю та гнучкістю колективу, толерантністю та мудрими діями його керівників, що дозволило підприємству гідно пройти випробування і стати прикладом для багатьох підприємств міста й області, а для споріднених підприємств України – зразком успішної роботи з незрячими.

А гостями, чиї виступи та подарунки отримали вдячні утосівці, у цей день були: мер міста Михайло Сімашкевич, депутат Верховної ради Володимир Мельниченко (його представник Тетяна Мельниченко), перший заступник голови облради Віктор Адамський, заступник голови Кам’янець-Подільської районної ради Василь Бугерчук, заступник голови райдержадміністрації Микола Чумак, директор департаменту соцзахисту населення Людмила Позинюк, генеральний директор Чернівецького УВО Сільва Сандюк, голова обласної організації УТОСу Лариса Кірікіщук, директор реабілітаційного центру «Довголіття» Тетяна Лозінська, головний бухгалтер обласної організації профспілки ЖКГ Надія Губицька, голова міськрайонного товариства інвалідів Тамара Сосновська, Дунаєвецької ТПО Вікторія Білокона, представник Обухівського УВП УТОСу Людмила Машталер, представник УВП №2 м. Київ Марія Романенко, голова ТПО УТОСу Василь Бурбан. І ось «офіціоз» непомітно переходить у художню частину, на яку з нетерпінням чекали і господарі, і гості. Адже кам’янчани вже звикли: якщо виступають аматори з УТОСу, неважливо, чи місцеві, чи запрошені артисти з інших міст України, – то має бути щось особливе. І не помилились.

Розпочав концертну програму відомий на всю Україну та й за її межами оркестр сопілкарів «Фольклор» місцевого УВП УТОСу. І хоч жоден подібний захід на підприємстві не обходився без його участі, він не «приївся» колегам: на фоні вже добре знайомих творів щоразу з’являлись «родзинки», щось новеньке.

Ось і цього разу відбулась прем’єра: «Гуцульська рапсодія» в аранжуванні керівника оркестру Сергія Касприка, свіжістю дихнуло зі сцени, коли звідти полинули пісні у виконанні гостей з Київського УВП №2. Столичні артисти, а це дует «Меццо» у складі Ольги Семи та Ірини Дем’янової, дарували вокальні номери. Акомпаніатор – Ігор Носальський.

Співзвучне злиття голосів, переплетене віртуозними пасажами, майстерно виконаними на баяні, дозволили зануритись у світ гармонії, світлої ніжності, злиття мрій і спогадів. Класичні твори та народні пісні залишили в пам’яті незабутнє враження.

Чарівною ниточкою, що тематично поєднувала концертні номери киян, були вірші самобутньої поетеси Марії Романенко. Крім того, що вони допомагали «ввійти» в кожен наступний виступ, – несли в собі іскринки радостей та печалей, що вихлюпнулись у них із переповненого випробуваннями життя авторки.

Завис у повітрі останній акорд пісні. Пісні – молитви за Україну. І звучить цей акорд в унісон з мелодіями душ наших. Хай він не змовкає.

Чому я описала ці події, майже три роки працюючи в Обухівському УВП? Перебуваючи у відпустці, відвідала рідне Поділля. Завітала на підприємство, де пропрацювала 33 роки. Хіба могла промовчати?...

Людмила МАШТАЛЕР.

ВИЗНАЧНІ ОСОБИСТОСТІ

КНЯЗЬ ВОЛОДИМИР ВЕЛИКИЙ –

МІФИ І РЕАЛЬНІСТЬ

28 липня цього року виповнюється 1000 років від дня смерті Великого князя Київської Русі Володимира Святославича, Володимира Красне Сонечко, як зве його народний епос, святого рівноапостольного благовірного князя Володимира, як називає його Православна Церква, Володимира Великого, як звемо його ми в сучасній Україні.

Здавалося б, сама численність епітетів та імен, під якими увійшов він в історію, свідчить про те, що постать його ніколи не була обділена увагою сучасників і нащадків; але насправді про Володимира Великого сучасна наука знає набагато менше, ніж хотілося б. Ряд моментів у його житті та діяльності залишаються дискусійними, схованими в сутінках легенд і домислів. Чому так? А тому, що надто мало джерел маємо ми в своєму розпорядженні. Найдавніше з них – «Повість минулих літ» – створене св. Нестором Літописцем на початку ХІІ (!) століття, тобто майже через сто років після князювання Володимира Великого. Тож св. Нестору доводилося відтворювати події, спираючись, фактично, на усні перекази. Особливо це стосується дохристиянського періоду історії Русі. Свідчення іноземців – візантійців, арабів, та інших надто плутані і мають ряд помилок, тож і вони не завжди можуть допомогти досліднику знайти точну відповідь. Та й те, що відомо достеменно, стає приводом для жвавих дискусій між істориками. У цьому нарисі ми хочемо познайомити вас із основними фактами державної діяльності й особистого життя Володимира Великого, очищеними як від давніх вигадок, так і від сучасних бульварних пліток.



Починаючи біографію будь-якої історичної особистості, прийнято розповідати про епоху, коли вона народилася, та її батьків і інших родичів. Тож поглянемо на Київську Русь середини X ст. Її територія охоплює величезні простори Східної Європи: це сучасні північна, західна й центральна Україна та практично вся Білорусія. В густих лісах, які вкривають ці землі, мешкають чотирнадцять східнослов’янських союзів племен, а також балтські й угро-фінські племена. Зі столицею – Києвом їх пов’язують лише сплата данини та спільні військові походи. Поки що володарі Києва не втручаються у внутрішнє життя племен. Але Русь ще не має ані державного апарату, ані власної монети, ані ремесла, здатного конкурувати з іноземцями, ані літератури, окремі спроби створити власну писемність якщо і є, то не надто вдалі, немає й чіткої релігійної системи (про релігійне життя детальніше ми поговоримо нижче). Сам Київ ще не місто-красень, «суперник Константинополя», як назвуть його пізніше. Поки що це відносно невелика, всього близько двох гектарів за площею, фортеця, резиденція князя А хто князь? Княжить на Русі Святослав Ігоревич, блискучий полководець, який, однак, займається військовими походами більше, ніж власне керує державою. «Запорожець на престолі» – так назвав його великий український історик М. С. Грушевський. А мати? Ось тут і починаються перші питання.

За літописом матір’ю Володимира була ключниця княгині Ольги Малуша. Вже набагато пізніше вороги великого князя презирливо називали його «робичем», тобто сином рабині. Але Малуша не була безродною невільницею. Ми знаємо її батька Мала з міста Любеч, а також брата Добриню. Все це вказує на міцне власне слов’янське коріння, що було на той час доволі важливою обставиною, оскільки, за рядом фактів, зокрема прямим свідченням літописів, сама князівська династія Рюриковичів була скандинавського походження. І це також може пояснювати популярність незаконнонародженого Володимира серед слов’янської більшості населення Русі. Хоча й «незаконнонародженість» за тих умов – теж поняття відносне. Як і в більшості язичницьких держав того часу, князь Русі міг мати необмежену кількість наложниць. Доля ж їхніх дітей залежала від волі самого князя. До речі, немає жодної вказівки на рабський статус батька та брата Малуші. Фактом є лише те, що Малуша не була княгинею. Маємо додати, що існують і інші версії її походження. Дехто вважає її дочкою древлянського князя Мала, переможеного Ольгою, матір’ю Святослава, дехто, незрозуміло чому, взагалі приписує їй неслов’янське походження. Але всі ці версії прямо суперечать свідченню літописця – майбутній Хреститель Русі народився наприкінці 950-х років, можливо, в 960. На момент народження Володимира його батько Святослав уже перебирав на себе усю повноту влади, а його мати княгиня Ольга вже відходила від справ. Якими були дитячі роки Володимира, як ставилася до нього та до його матері старенька Ольга – невідомо. Маємо лише згадку, що під час облоги Києва печенігами в 968 році малолітній Володимир був разом із бабкою в столиці. Та вже наступного, 969 року, в його долі відбувається подія, яка виявиться вирішальною для всього його подальшого життя, – він стає князем Новгорода. Значення Новгорода для давньої Русі важко переоцінити. Розташований далеко на північ від Києва, на території сучасної Росії, Новгород був найважливішим вузлом торгівельних шляхів «із варяг у греки» та «волзького східного». Через Новгород князі підтримували стосунки зі Скандинавією, наймаючи там вікінгів («варягів») на військову службу. Гарними воїнами були й самі новгородські слов’яни. Окрім того, саме новгородці вели поступову колонізацію далеких північних земель, у де можна було знайти не лише цінне хутро, але й навіть срібло. Саме Новгород був колискою династії Рюриковичів. Через усі ці обставини Візантійський імператор і вчений Константин Багрянородний навіть називав Новгород столицею Русі. І хоча це й помилка, але така помилка теж є доволі красномовною. Як же так сталося, що такий важливий центр очолив юний син наложниці? Літопис стверджує, що незадоволені правлінням князівських намісників новгородці почали вимагати від Святослава призначити собі князя, погрожуючи в разі відмови взагалі відкластися від Києва. При цьому просити собі князем Володимира, за словами св. Нестора, їм порадив Добриня, що цілком зрозуміло. Можливо, так воно й було, але не слід забувати, що Святослав водночас призначив своїх синів Ярополка й Олега князями Києва та древлян відповідно. Можливо, готуючись перенести столицю на Дунай, у щойно завойовану Болгарію, Святослав вирішив розділити Русь між трьома синами, аби виключити можливість спільного повстання на Русі під проводом єдиного лідера, яким міг стати й один із його синів. З цієї точки зору цілком логічним є призначення у найвіддаленіше, але, разом із тим, найважливіше місто суто номінального, недієздатного через свою юність володаря.

Але після краху імперських планів Святослава та його загибелі в битві з печенігами, закладений ним механізм конкуренції між синами призвів до міжусобної війни. Новий володар Києва Ярополк вирішив «зібрати» всі володіння предків у свої руки. У битві з ним загинув його брат Олег. А Володимир, якому тоді було не більше 15–16 років, не очікуючи, поки дійдуть і до нього, виїхав до Скандинавії, де прожив близько семи років. Це доволі темний період його життя. Існували припущення, що молодий князь брав участь у відчайдушних походах вікінгів, які спустошували тоді всі узбережжя Західної Європи. Так це чи ні, але навербувати достатню кількість найманців для боротьби із Ярополком він зумів. Із цими вояками-варягами Володимир повертається до Новгорода, де його радо приймають. Швидко на його бік переходить уся північна частина Русі. Виключенням став лише Полоцьк, де правив прибічник Ярополка Рогволод, дочка якого була нареченою Київського князя. Володимир спробував миром перетягнути Рогволода на свій бік. Діючи за звичаями того часу, він запропонував володарю Полоцька відмовити Ярополку й віддати Рогнеду заміж за нього, Володимира. Та проти цього виступила сама Рогнеда. Жорстока скандинавка брутально образила Володимира, назвавши його «робичем» Після цього бойові дії між Володимиром і її батьком були неминучими. В цій боротьбі Рогволод і його сини загинули а Рогнеда усе ж змушена була стати дружиною «робича» Забігаючи наперед, скажемо чим закінчилося їхнє подружнє життя. Рогнеда спокійно жила з Володимиром багато років, стала матір’ю кількох його синів, у т. ч. Ярослава Мудрого, Мстислава Удалого та інших. Але пізніше стосунки між ними зіпсувалися настільки, що Рогнеда якось спробувала вбити сплячого чоловіка. На щастя, Володимир вчасно прокинувся. Розгніваний князь засудив дружину на смерть, велів їй одягти її весільне вбрання й чекати у спальні, куди він прийде, аби особисто стратити її. Та Рогнеда заховала в спальні наймолодшого з синів, Ізяслава, і в Володимира не піднялася рука вбити матір на очах у дитини. Він подарував життя Рогнеді й відіслав її разом із сином до однієї з заснованих ним фортець, яку на честь сина назвав Ізяславлем. Цим він іще раз підкреслив, що саме заради сина пробачив і Рогнеду. Чомусь у вітчизняній літературі прийнято якщо не співчувати Рогнеді, то, принаймні, ставитися до неї «із розумінням» Мовляв: «вона мстилася за смерть батька та братів». Але про помсту можна було б згадувати, якби Рогнеда спробувала вбити Володимира під час однієї з перших ночей. Але вона жила з ним багато років, народила дітей, і спробувала вбити чоловіка лише після того, як він став дарувати свою увагу іншим жінкам.

Про звички тогочасних жінок і дочок вікінгів, – а не слід забувати що Рогнеда дочка одного з них, – кажуть самі скандинавські саги. Ці милі красуні вели себе дуже своєрідно. Так, під час одного з перших плавань вікінгів до Вінланду (сучасний острів Ньюфаундленд), в експедиції було шість жінок, але одна з них перебила сокирою всіх своїх подруг і стала єдиною жінкою в тому злощасному поході. Не ніжною дочкою та мужньою месницею, а егоїстичною, підступною відьмою була Рогнеда!

А от Володимира ця історія характеризує з найкращого боку. Типовий тогочасний володар у подібній ситуації не лише не пробачив би дружину, але й переніс свій гнів на дітей, народжених нею. Таких прикладів чимало. Тож Володимир тут виявив не лише великодушність, але й добре батьківське серце.

Та повертаємося до боротьби Володимира з братом. Після падіння Полоцька вже ніщо не могло зупинити похід Володимира на Київ. Ярополк зазнав поразки й капітулював, але його було вбито варягами Володимира 980 року. Не слід квапитися засуджувати Володимира в цій ситуації. за язичницькою мораллю, що базувалася на принципі «око за око» винуватцем братовбивчої війни був саме Ярополк, а не Володимир. Бо саме Ярополк розпочав її і він же перший, вільно чи не вільно, пролив братову кров, – згадаймо Олега древлянського. Тож тогочасне суспільство бачило у Володимирі не братовбивцю, а захисника правди, який покарав справжнього винуватця. Втім, боротьба між Рюриковичами призвела до послаблення й без того не надто міцної держави. Спалахнули заколоти балтського племені Ятвягів та слов’янських племен радимичів, в’ятичів. Цілком можливо, що їх підігрівала ще і ззовні мусульманська держава Камська Болгарія, що межувала із в’ятичами. Володимир блискавично придушив заколоти та завдав важкої поразки Камській Болгарії. Постало навіть питання про приєднання її до Русі, але обережний князь, за порадою свого дядька Добрині відмовився від цього, оскільки було зрозуміло, що утримати її буде набагато важче, ніж захопити. Успішною була зовнішня політика Володимира і на інших напрямках. Він визволив від поляків так звані Червенські городи, Перемишль. Завдав поразки залишкам хазар на північному Кавказі та приєднав до Русі Таманський півострів із містом Тмутаракань. Він вів постійну напружену боротьбу із агресивними кочовиками печенігами, які постійно нападали на Русь, борючись із ними як у численних польових битвах, так і зводячи укріплені лінії, грандіозні вали, які в народному фольклорі отримали назву «змієві», бо згідно до казок, облаштував їх давній богатир, який запряг переможеного змія у плуг і провів ним борозну по кордону землі руської. Так, мовляв, і виникли ці вали. Зміцнював він свій авторитет, однак, не лише перемогами, але й певними, якби ми сказали, PR-акціями. З літописів добре відома прихильність Володимира до прекрасної статі, численні гареми, які він утримував у своїх резиденціях. Це ставало неодноразово приводом для злорадства лицемірів і непристойних вигадок авторів бульварних романів. Насправді ж, хоча Володимир Святославич дійсно був могутнім, життєлюбним чоловіком, але розпусником, зануреним в еротичні пригоди, він не був ніколи. Річ у тім, що, за уявленнями практично всіх язичницьких народів, родючість землі та врожайність безпосередньо пов’язані із сексуальною могутністю богів і володаря країни як їхнього представника. У деяких диких племен ще зовсім недавно вождя, який втрачав потенцію, вбивали, оскільки вважалося, що він не зможе забезпечити родючість землі. Тому, демонстративно утримуючи безліч красунь, князь тим самим давав знати народові, що з родючістю нив усе буде добре.

Та, на відміну від свого батька Святослава, Володимир розумів, що однієї військової сили для створення повноцінної держави недостатньо. Тому велику увагу він приділив внутрішній політиці. Саме Володимир почав карбувати першу монету Русі, золоту та срібну. Він відмовився від численних погано організованих і схильних до сепаратизму племінних ополчень і почав формування феодального війська. Створив першу збірку законів, т. з. «Правду Роську», яка увійшла як перша частина до загальновідомої «Руської правди».

Та, безумовно, найважливішою справою Володимира стало Хрещення Русі. Мудрий князь розумів, що без єдиної релігії, яка об’єднує народ у єдине ціле, Русь загине, буде рано чи пізно пошматована й асимільована сусідами, які вже зробили свій цивілізаційний вибір – мусульманами, західними християнами(католиками) та іншими. В останні часи доволі часто доводиться чути бідкання, мовляв: «Була в нас своя віра, свої боги та такі гарні, а ось Володимир…» і т. д. Висловлювати подібні погляди може лише людина, яка в принципі не має уяви про язичницькі вірування Русі. По-перше, язичництво було жорстокою релігією, яка вимагала постійних кривавих жертв, іноді навіть людських, зокрема й дитячих. Сучасні неоязичники намагаються це відкидати, але факт людських жертвоприношень у східних слов’ян засвідчують не лише наші літописи, але візантійські, арабські автори і навіть археологічні знахідки.

По друге, як ми вже згадували вище, ніякої системи вірувань у слов’ян-язичників не було. У кожному регіоні уявлення про богів значно відрізнялися. Навіть бог сонця мав у східних слов’ян аж чотири імені! Сам Володимир на початку свого князювання в Києві намагався навести якийсь лад у цьому. Створив пантеон язичницьких богів, але успіху не досяг, бо язичництво в принципі не відповідало вимогам часу.

По-третє, і православ’я, і західне християнство, й іслам – наднаціональні релігії, які об’єднували низки народів у величезні цивілізаційні спільноти. Але язичницька Русь, у якій було «на кожнім подвір’ї своє повір’я» не могла приєднатися до жодної з них. Прийняття русичами нової віри сприяло б зближенню Русі з однією з цих цивілізацій, долучення її до їхніх культурних скарбів, а зрештою й політичне зближення. Та до якої саме? Варіантів було багато. Навіть християнство вже не було єдиним. Від православної церкви вже фактично відпала західна(католицька церква. І хоча остаточний розрив прийнято датувати 1054 роком, але вже у десятому віці західна(католицька церква) вже була окремою і при цьому жорстко конкурувала із Православною Церквою. І ось тут постає ще одне питання: чому Володимир обрав саме православне християнство? Літопис наводить красиву легенду про те, як приходили до Володимира теологи різних релігій. Як сам князь був вражений картинами раю та пекла, які показав православний грек; як послані князем посли, відвідавши храми різних релігій, віддали перевагу православ’ю. Реальне історичне підґрунтя в цих легенд є, але, безумовно, це далеко не повний перелік причин, які зробили Русь православною. Православне християнство, яке було панівною релігією в могутній тоді Візантії, на відміну від західного християнства (католицтва),, не тільки не забороняло проповіді Слова Божого мовою, зрозумілою новонаверненим, але й сприяло цьому. Святі рівноапостольні Кирило й Мефодій, творці слов’янської писемності, розпочинали свою діяльність як місіонери, яких направив до слов’ян імператор Візантії. Захід же, навпаки, забороняв богослужіння усіма мовами, крім латини, в крайньому разі – грецької. Західні(католицьки) єпископи того часу були звичайними феодалами, які фактично мали власні князівства й не підкорялися владі світських монархів, визнаючи над собою лише владу Папи Римського, що пізніше стало приводом жорстокої ворожнечі між папством та монархами Європи. Окрім того, католицькі місіонери, що йшли до слов’ян, були на той час здебільшого німцями, які демонстративно зневажали усе слов’янське, діяли жорстоко. Раз і назавжди відвернуло русичів від них перебування в Києві в 959 році єпископа Адальберта. Попри приязне спочатку ставлення княгині Ольги, Адальберт так повів себе, що йому довелося буквально тікати. «І отці наші цього не прийняли», – кажуть Володимиру бояри, натякаючи на ці події. Православна ж Церква, пам’ятаючи слова Спасителя «Богу Богове а кесарю кесареве», претензій на світську владу не висувала, до представників усіх народів ставилася із повагою. На користь православ’я було й те, що в Києві вже була численна православна громада, до якої свого часу належала й сама княгиня Ольга, авторитет якої і після смерті був надзвичайно великим. Православна Візантійська імперія тоді значно перевершувала Західну Європу своєю культурою. Візантійці зберегли багатющу культурну спадщину античності.

Та прийняти хрещення самому – це одне, християнізувати ж величезну державу – зовсім інше. Перше, про що потурбувався Володимир, було переконати населення Русі, що приймаючи віру від греків, Русь не стає васалом Візантії, а навпаки, стає рівною цій могутній державі. Саме задля цього він запропонував Візантійським імператорам Василю II Болгаробойці та Константину VIII видати за нього їхню сестру Анну. Одруження з родичкою імператорів за уявленнями тих часів зрівнювало володаря Русі з імператорами.



Час для такої пропозиції було вибрано надзвичайно вдало: в імперії вирував заколот, придушити який імператори власними силами не могли. Вони погодилися, але за це попросили Володимира про військову допомогу проти заколотників. Володимир відправив до Візантії велике військо, що складалося здебільшого з його варязьких найманців, які вже були не потрібні на Русі. Заколот було придушено, та підступні візантійці не квапилися виконувати обіцянку. Тоді Володимир Святославич розпочав військовий похід проти імперії. Але й тут він проявив далекоглядність. На відміну від своїх попередників, Святослава та Ігоря, він не пішов на неприступну столицю імперії Константинополь, яку завжди оберігали найкращі військові сили імперії, а напав на володіння Візантії в Криму, що були надзвичайно важливі для Константинополя, але не мали такої міцної оборони як столиця. Після складної осади було захоплено Херсонес Таврійський або ж Корсунь, як його називали русичі. Імператори опинилися в надзвичайно важкому становищі. Вони втратили важливу провінцію, а завдати контрудару не могли, бо в їхніх Малоазійських володіннях починалося нове повстання, головна ж військова сила, на яку вони могли сподіватися – це вчорашні вояки київського князя, які не надто охоче підуть, якщо взагалі підуть, проти недавніх товаришів по зброї. Візантія фактично капітулювала. Царівна Анна стала дружиною Володимира. Не проста язичницька гордість керувала Володимиром, як іноді писали в середні віки, а мудра передбачливість. Ця успішна військова кампанія відразу вибила з рук язичників таку вагому карту як патріотизм і відчуття національної гідності. Прийнявши особисто хрещення в Корсуні, Володимир повернувся до Києва й почав хрестити Русь. Це був складний, багаторічний процес, яким князь керував із надзвичайною мудрістю. Ми ще зі шкільних підручників знаємо, як княжі вояки скинули ідолів Перуна та інших поганських богів, як голосили за ними язичники, але вже наступного дня увесь народ київський було охрещено в водах Дніпра та Почайни. За радянських часів було прийнято загострювати увагу на «насильницькому» буцімто характері Хрещення, але чомусь не згадувалось про те, що жодної страти при цьому не відбулося, не кажучи вже про те, що повалення ідолів рятувало життя безлічі дітей, яких би приносили їм у жертву погани. Крім того, охрестивши Київ, Володимир не квапився просувати хрещення в інші землі Русі. Він давав переконатися всім русичам, що попри те, що у Києві повалено старих богів, ані грім Перунів, ані інші лиха не знищили ні Києва ні самого князя. Ця мудра неквапливість, безумовно, значно полегшила просування християнства на Русі. І взагалі, трагічні, криваві сцени «насильства» над язичниками, на кшталт тих, що змальовував у своєму відомому романі «Диво» Павло Загребельний, насправді були нехарактерними. Видатний письменник був змушений кривити душею, бо залежав від атеїстичної влади. Насправді ж усе пройшло набагато спокійніше. Приймаючи хрещення, русичі продовжували водночас справляти й низку старих звичаїв. Нова гуманна віра подобалася нашим пращурам, але їм було шкода і старих вірувань. Церква це бачила, але боролася із пережитками язичництва словом, а не мечем. Так ціла низка язичницьких звичаїв тихо дожила й до наших днів. І нічого поганого тут немає, але слід пам’ятати, що красивим, милим дійством залишки язичництва стали саме тому, що Хрещення витіснило з життя наших пращурів страшні, криваві обряди язичництва. Отримавши від Візантії православну віру Русь отримала водночас і величезні культурні досягнення Візантії. І не тільки успішно засвоїла їх, але й пішла далі, створивши власну, самобутню культуру. Давньоруська архітектура, живопис, література – все те, чим ми зараз пишаємося, стало наслідком Володимирового Хрещення. Але найголовніше, що отримав наш народ – це власний повноцінний світогляд. І вже ніякий завойовник не міг відняти його в нас. Саме православна свідомість підіймала й гуртувала наших пращурів під час усіх лихоліть, усіх навал, які довелося нам пережити. І як би важко не було, а все ж пережили. Що чекало б на Русь, якби Хрещення не відбулося, можна зрозуміти, подивившись на долю численних західнослов’янських народів: ободритів, лютичів, поморян. Войовничі, гостинні, розумні вони, однак, відкинули всі спроби охрестити себе. Де ж вони? Їх знищили німецькі завойовники. Знищили не лише тому, що виграли ті чи інші битви, а ще й тому, що ободрити, лютичі й поморяни не мали власної чіткої релігії, власної культури, яка змогла б захистити їх від асиміляції завойовниками.

Тож саме Володимир Великий перетворив Русь із конгломерату племен на повноцінну державу, заклав підвалини нашого майбутнього розвитку. Ось за що ми маємо дякувати йому. Та навернення князя, безумовно, не було лише політичним кроком. Він значно змінив і власне життя. Усіх своїх численних дружин він відпустив, матеріально їх забезпечивши. Не бажав карати на смерть навіть заколотників, аби не порушувати заповідь «Не вбий». Займався він і тим, що зараз називають благодійністю, а якщо хочете, то це можна назвати навіть соціальною політикою. Щедрі частування князем народу київського справили велике враження на сучасників, спогад про яких зберігся навіть у бувальщинах. А слуги княжі возили по хатах їжу та напої для тих, хто через стан здоров’я не міг прийти в місця, відведені для всенародного бенкету.

Якщо ми вже заговорили про немічних, то слід згадати, що не забув Володимир Великий і про нашого брата. За затвердженим ним «Церковним уставом» незрячі, разом із іншими інвалідами й духовенством, відносилися до людей церковних, які підпадали під юрисдикцію митрополита.

Авторитет Русі за часів князювання Володимира був величезним. Кінець життя великого князя затьмарили родинні чвари. Всиновлений ним племінник, син Ярополка Святополк підняв заколот проти великого князя. Відмовився коритися батькові й Ярослав, що княжив у Новгороді. Заколот Святополка, однак, було придушено, а самого його заарештовано. Готувався похід і на Новгород, але влітку 2015 року Володимир Святославич помер.

Попри очевидні заслуги перед Церквою та Руссю канонізація його тривалий час залишалася проблемною. Швидше за все через те, що Візантія (а тоді наша Церква підпорядковувалася Константинопольському Патріархату) не могла вибачити Володимиру його величну перемогу над імперією. Остаточно це питання було вирішено вже аж у ХІІІ столітті, коли в день смерті Володимира Великого молодий новгородський князь Олександр переміг шведів у битві на Неві, що власне й дало йому почесне прізвище «Невський». Те, що таку перемогу було здобуто саме в цей день, сучасники сприйняли як знак на користь того, що Володимир Святославич дійсно святий, який отримав від Господа благодать і тепер допомагає своїм нащадкам.

Добру пам’ять зберіг про нього народ. Володимира згадують народні пісні та легенди, північноросійські бувальщини. Віддавали належне йому в дореволюційній історіографії як України так і Росії. Але за радянських часів ситуація стала складнішою. З одного боку, радянські історики визнавали очевидні заслуги Володимира Святославича у державотворенні Русі. Та вітати Хрещення вчені-марксисти не могли. Про Хрещення Русі розповідали виключно з позицій марксизму, хіба що окремі, найбільш відважні науковці після всіх антихристиянських випадів додавали щось на кшталт: «Але Хрещення сприяло й розвитку культури давньої Русі». Ця неоднозначність перекинулася й у художню літературу. Якщо згаданий вище П. Загребельний ставиться до християнізації Русі та її провідника, м’яко кажучи, без пієтету, то С. Скляренко, навпаки, виступає як апологет Володимира Великого, якому він присвятив свій добре відомий роман «Володимир».

Але настав час віддати належне всім. В останні роки ми чомусь звикли згадувати лише трагічні сторінки нашої історії, але в ній є не лише горе, сльози й загибель героїв. Є в ній і велич, і перемога, і мудрість, і гуманність. І чи не все це знаходить втілення в постаті святого князя Володимира, Володимира Великого!

Є. ПОЗНАНСЬКИЙ,

історик.

«Промінь».

НАШІ ЮВІЛЯРИ

НАЩАДКИ ГІДНІ СВОГО ЗЕМЛЯКА

Дорога редакція, нам,подолянам дуже радісно, що єдина доступна для людей з вадами зору газета «Промінь» ожила, налагодилась періодичність випусків, з’явилися цікаві матеріали і корисна інформація. Важливо те, що з’явились різнопланові повідомлення з усіх куточків України про життя утосівцівів і досвід роботи їх організацій.

У попередньому числі газети «Промінь» розповідалось про відзначення 30-річчя Летичівської ТПО, на Хмельниччині. Примітно, що був період, коли діяльність цієї первинки занепала і перед обласним правлінням стало питання про її ліквідацію або зміну керівництва. Охочих очолити ТПО у важкі часи, ще й в економічно слабкому районі не було.

Звернулися з проханням до Петра Омеляновича Леськова, який на той час вже понад 30 років був членом УТОСу, стояв біля витоків створення первинної організації на батьківщині Устима Кармелюка – в Летичеві.

Важке дитинство Петра Леськова, сироти з проблемами зору не згасили його потягу до знань. Він здійснив свою мрію – закінчив Кам’янець-Подільський педінститут, після чого працював вчителем математики, директором школи, завідуючим райметодкабінетом відділу освіти. Колеги та учні співпрацюють з ним і тепер, на утосівській ниві. Крім того, його обрано членом президії районної ради ветеранів.

Маючи відповідну освіту і набутий досвід, Петро Омелянович з неабияким ентузіазмом взявся за захист інтересів своїх товаришів, обділених долею і людьми, як його героїчний земляк. Але методи боротьби за увагу влади і суспільства до утосівців, за їх добробут і духовність, у Петра Омеляновича виключно мирні, стратегія виважена і дипломатична.

Новостворена ТПО об’єднала інвалі-лідів по зору двох районів. Делікатний і комунікабельний нинішній голова Летичівської ТПО дав їй друге життя. Він знаходить спільну мову з представниками влади і депутатами, в тому числі з Віктором Бондарем – нардепом Верховної Ради. Діяльність голови підтримують місцеві бізнесмени, релігійні конфесії, освітяни та інші структури. Їх представники є членами фондів, створених при ТПО, активно розвивається волонтерський рух. Всі вони прийшли привітати Петра Омеляновича з нагоди його 70-річного ювілею, який він відзначає в липні цього року.

Варта доброго слова і помічниця голови – секретар Ольга Василівна Патик. Вона сумлінно поділяє з ним усі буденні проблеми і турботи. Вже сьогодні вони готуються до ХVII з’їзду УТОСу, проводять анкетування серед членів ТПО «УТОС в моєму серці». Так склалося, що і Ольга Василівна в цьому місяці святкує свій ювілей – 55-річчя з дня народження.

Правління обласної організації щиро вітає ювілярів і зичить Петру Омеляновичу та Ользі Василівні здорового і щасливого довголіття та нових здобутків у повсякденній діяльності на благо людей.



Л.В. КІРІКІЩУК,

голова Хмельницької облорганізації УТОСу.

СВІТ РОЗМАЇТИЙ

Шампанське ВІД Нептуна

Під час Першої світової війни у Балтійському морі німецький крейсер потопив транспортне судно, яке перевозило серед іншого і 2,5 тисячі пляшок шампанського.



Пляшки пролежали на дні морському майже 100 років, поки їх не підняла на поверхню команда водолазів. Одна швейцарська компанія придбала шампанське і успішно розпродала його по ціні… 4000 євро за пляшку.

А щоб воно знов втопилося!
Каталог: document -> pressa -> Promin -> Promin2015
Promin2015 -> Промінь реабілітаційна газета українського товариства сліпих видається з січня 1989 року ● Понеділок, 26 січня 2015 року ● №№1 – (1269-1270) відстоїмо права інвалідів!
Promin -> Реабілітаційна газета українського товариства сліпих видається з 7 січня 1989 року. Виходить двічі на місяць. Видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос
pressa -> Всеукраїнський реабілітаційний щомісячний журнал для дітей
pressa -> Заклик всеукраїнський реабілітаційний щомісячний літературно-художній журнал українського товариства сліпих видається з травня 1935 року видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос «заклик» Головний редактор Наталка щербань
pressa -> Заклик всеукраїнський реабілітаційний щомісячний літературно-художній журнал українського товариства сліпих видається з травня 1935 року видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос «заклик» Головний редактор Наталка щербань
Promin -> Реабілітаційна газета українського товариства сліпих видається з 7 січня 1989 року. Виходить двічі на місяць. Видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос
Promin2015 -> Зміст зі святом вас, дорогі жінки!
Promin -> Реабілітаційна газета українського товариства сліпих видається з 7 січня 1989 року. Виходить двічі на місяць. Видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос


Поділіться з Вашими друзьями:

Схожі:

Реабілітаційна газета українського товариства сліпих видається з 7 січня 1989 року. Виходить двічі на місяць. Видання «пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утосу iconРеабілітаційна газета українського товариства сліпих видається з 7 січня 1989 року. Виходить двічі на місяць. Видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос
Про підсумки звітно-виборної кампанії в обласних, київській міській організаціях утос 4
Реабілітаційна газета українського товариства сліпих видається з 7 січня 1989 року. Виходить двічі на місяць. Видання «пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утосу iconЗаклик всеукраїнський реабілітаційний щомісячний літературно-художній журнал українського товариства сліпих видається з травня 1935 року видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос «заклик» Головний редактор Наталка щербань
М. Кіяновська. Жіночий погляд на шлях незалежності України’’’’’’’’’’’’’’’


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка