Реабілітаційна газета українського товариства сліпих видається з 7 січня 1989 року. Виходить двічі на місяць. Видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос



Скачати 262.66 Kb.
Дата конвертації19.04.2017
Розмір262.66 Kb.

ПРОМІНЬ

РЕАБІЛІТАЦІЙНА ГАЗЕТА УКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА СЛІПИХ



Видається з 7 січня 1989 року. Виходить двічі на місяць.

ВИДАННЯ ПОГ «ОБ’ЄДНАНА РЕДАКЦІЯ ПЕРІОДИЧНИХ

ВИДАНЬ УТОС «ЗАКЛИК»

Головний редактор Наталка ЩЕРБАНЬ

Редактор відділу Євген ПОЗНАНСЬКИЙ

Коректори Тетяна ВОЛОЩУК, Василь КОСТЮК

Адреса редакції: вул. Л. Первомайського, 7-а, м. Київ-133, 01133

тел. (044) 234–51–36, 246–79–48, тел./факс 246–79–32.

Сайт: www.zaklyk.org.ua E-mail: zaklyk1@ukr.net

Сторінка в facebook: facebook.com/zaklyk


Понеділок, 13 лютого 2017 року ● № 5–6
ЗМІСТ

Офіційні матеріали 3

У президії ЦП УТОС 3

Життя УТОС 4

Михайло Новосецький: щоб в УТОС було майбутнє 4

Думка читачів 11

Із життя Звенигородського УВП УТОС 11

Доторкнутися до прекрасного 15

Чари поезії, виткані словом 15

Успішні історії 17

Незрячий режисер, або на що здатна людина без зору 17

Культура і мистецтво 21

Фестиваль запрошує! 21





Офіційні матеріали

У президії ЦП УТОС


У відомому романі І. Ільфа та Є. Петрова «Золоте теля» був такий персонаж, який колесив усім СРСР у пошуках гідного, на його думку, «окладу жалованія».

Та як би не було смішно читати істеричні репліки цього героя, але навряд чи хтось піддасть сумніву те, що зарплатня, кажучи простою мовою, є питання дуже болючим і чи не найактуальнішим в усі часи. І в наш зокрема.

Багато можна розмірковувати про те, чи не вилізе турбота найвищого керівництва держави про підвищення мінімальної зарплатні боком нам із вами, але, як би там не було, а закони слід виконувати.

Тож серед документів, ухвалених на засіданні Президії ЦП УТОС 24 січня 2017 року є й постанова за номером 01–6 «Про підвищення посадових окладів (тарифних ставок) працівникам невиробничої сфери УТОС». Відповідно до цьогорічного бюджету нашої країни, посадові оклади працівників невиробничої сфери встановлюються на рівні, визначеному державним кошторисом.

Стосується це працівників таких закладів, як Боярський будинок відпочинку, Центральна бібліотека Товариства ім. М. Островського, Львівська капела бандуристів УТОС «Карпати», Реабілітаційний і Навчально-інформаційний комп’ютерні центри УТОС, а також працівників невиробничої структури УВО і УВП. Але особливо важливим є те, що збільшення зарплатні відбувається «в межах обсягів видатків, передбачених кошторисами».

Постанова за номером 01–7 «Про оплату праці працівників обласних і територіальних первинних організацій УТОС», доручає збільшити посадові оклади до рівня мінімальної зарплатні працівникам, оклади яких нижче рівня мінімальної заробітної плати. Працівників, які отримують більш високу зарплатню, підвищення не торкнеться.

* * *

У зв’язку з реорганізацією підприємств УТОС продовжуються кадрові зміни керівного складу УВО та УВП. На Президії ЦП УТОС 24 січня Постановою № 01–1 був звільнений директор Київського УВП № 2 УТОС Лабунський В. А., і Постановою №01–2 було призначено директором Київського УВП 2 УТОС Вінковського Олександра Романовича, інваліда І групи по зору, юриста за освітою.



Життя УТОС

Михайло Новосецький: щоб в УТОС було майбутнє


Колись відомий свого часу поет, автор слів популярних пісень В. І. Лебедєв-Кумач сказав в одному зі своїх творів:

«Война — проверка всех талантов,

Геройской доблести компас».

Навряд чи хтось не погодиться з тим, що випробування останніх років — це важкий і, можливо, головний іспит на зрілість і право на існування для багатьох. І для Українського товариства сліпих зокрема. Чи можемо ми дати адекватну відповідь на ті важкі питання, які висуває час? Одна з найболючіших проблем Товариства — це скорочення його чисельності, про що «Промінь» писав уже неодноразово. Та як виглядає ця проблема на даний момент? Що робиться для того, щоби становище покращилося? Саме про це читачам «Променя» розповідає заступник голови ЦП УТОС Михайло Новосецький.

Михайле Миколайовичу, здавна відомо, що молодь — це наше майбутнє. Протягом багатьох десятиліть наше Товариство допомагало знайти своє місце в житті десяткам тисяч молодих людей із вадами зору. У Вас значний досвід роботи на всіх рівнях нашого Товариства. Ви працювали і головою ПО, і зараз очолюєте КМО. Минулого року Ви стали заступником голови ЦП, тож знаєте ситуацію із молоддю і на мікро-, і на макрорівні. Як же виглядають наші справи сьогодні?

— Ситуація в Товаристві складна. Катастрофічно скорочується наша чисельність. Сьогодні, за різними даними, в Україні проживає близько 60 тис. людей із важкими ураженнями зору. Якщо ж казати про людей із ураженнями зору взагалі, то їх у нашій державі кількасот тисяч, а за деякими даними — взагалі до 300 тис. І це — теж потенційні члени УТОС. Тобто бачимо величезну «армію» інвалідів по зору, а у нас в Товаристві стоять на обліку лише 34 тис. осіб. І це ще не найсвіжіші дані! Скільки їх буде за даними цього року — можемо лише прогнозувати, але, безумовно, що значно менше. Тому одне з найважливіших завдань, яке стоїть перед нами, — це зберегти хоча б наявну чисельність УТОС, а за можливості і збільшити її, залучаючи до Товариства незрячих, які не стоять у нас на обліку. Це головне завдання.

Скажіть, а це можливо?

—Можливо. Для цього ми маємо спрямувати зусилля усіх наших первинок на роботу із дітками, які мають вади зору, із такою ж молоддю, студентами, нарешті — з людьми похилого віку, які почали втрачати зір у старості, а це явище доволі розповсюджене. Тобто починати роботу ми повинні з ПМПК — Психолого-медико-педагогічної комісії. Вона є практично у кожній області. Якщо в якійсь родині народжується дитинка з вадами зору, то саме ця комісія обстежує дитинку, дає батькам рекомендації щодо її виховання та розвитку й направляє на навчання до відповідного навчального закладу, тобто визначає, куди вона йде, в який дитсадок, чи інтернат. Саме з цього джерела ми можемо дізнатися, скільки ж у нас таких дітей. Бо це інформація, як то кажуть, із перших рук.

Наступна ланка, з якою ми маємо налагодити співпрацю, — райвно та облвно, бо після дитячого садка дитина йде до школи. З цього джерела ми, знову ж таки, дізнаємося скільки у нас таких дітей шкільного віку, де вони навчаються, чи це школа-інтернат, чи якийсь реабілітаційний центр, чи це — інклюзивна освіта. Ми й радимо, і просимо всі наші місцеві організації, і вимагаємо від них, щоб вони активніше співпрацювали з навчальними закладами. І не лише зі школами, але і з технікумами і вишами, де навчаються студенти з вадами зору.

Ми зобов’язали первинки внести розділ «Робота з молоддю» у свої плани роботи на поточний рік. Ми вимагаємо, щоб ця робота була реальною, були створені при кожнім правлінні молодіжні комісії, які б відповідали за цю роботу. Мало знайти підлітка чи юнака з ураженням зору. треба зробити так, щоб йому було цікаво у нашому Товаристві. Для цього треба організовувати заходи, цікаві саме для молоді. Це можуть бути й вечори відпочинку, саме для молоді, і якісь цікаві зустрічі, лекції, гуртки, можливо спільні туристичні походи, бо зрозуміло, як важко людині з вадами зору самостійно організувати собі подібний відпочинок. А як важливо для незрячих хлопців і дівчат просто поспілкуватися між собою! І якщо для вихованців шкіл-інтернатів ця проблема стоїть іще не так гостро, то після закінчення школи вони стикаються з нею повною мірою. Що вже казати про тих, хто буде навчатися інклюзивно, тобто в масовій школі, серед фізично повноцінних дітей, з яких, скажімо чесно, далеко не всі прагнуть товаришувати з інвалідом.

На таких зустрічах могли б знаходити і свою половинку для подружнього життя, і знайомились би студенти з різних технікумів та вишів. Вони могли б обмінюватися досвідом, особливо, якщо це студенти, які навчаючись у різних закладах, — колеги за фахом, наприклад, юристи. Вони могли б допомогти одне одному і в навчанні, й у вирішенні проблеми проживання. А після закінчення навчання допомагати й надалі, наприклад, із працевлаштуванням. Той, кому вже вдалося знайти роботу, міг би дати поради друзям не лише куди йти і до кого звертатися, але і як саме будувати розмову з потенційним роботодавцем, на що звертати увагу, а що бажано обходити. Це була би значна реальна допомога.

Зараз ми також дуже просимо правління і обласні, і первинок, звернути увагу і ось на що. Дуже багато хто з нашої молоді має вищу освіту. І це, безумовно, добре. Але такі дипломовані хлопці і дівчата вже не хочуть іти працювати в цех УВП. Їх можна зрозуміти. У нас дійсно досить важка фізична робота й невелика заробітна плата. Але ми можемо і маємо допомогти такій молоді знайти роботу.

Зараз в Україні чимало невеличких підприємств, власники яких — інваліди, де працюють 5–10 чоловік. Це можуть бути і приватні юридичні фірми, і масажні кабінети.

А чим саме наші первинки й УВП могли б їм допомогти?

— Наприклад надавати площу на пільгових умовах. Оренда приміщень — це одна з найважливіших і найвитратніших умов існування подібних малих фірм. Могли б ми також сприяти їм і в пошуках клієнтури, сприяти рекламі, завоюванню ними ринку.

Підсумовуючи сказане, наголошую, що зовсім не закликаю до того, щоб заганяти молодь у цехи. Але ми можемо й маємо допомогти їм у створенні власної справи. Ми можемо допомогти і приміщенням, і порадами, і розповсюдженням позитивного досвіду. Наприклад, у Києві також діють приватні юридичні фірми. Один зі членів УТОС, який спочатку працював на УВП, здобув вищу юридичну освіту та разом зі своєю дружиною, також юристом, створив приватну юридичну фірму, яка стала надавати юридичні консультації домить солідним компаніям. Серед їхніх клієнтів — фірми, що мають багатомільйонні обороти, тож і відрахування юристи отримують відповідні. І такі фірми існують. На кожній із них працюють по кілька незрячих спеціалістів і один зрячий співробітник. І цього достатньо для успішної діяльності.

А що робить зрячий співробітник?

— Веде бухгалтерію та виконує інші обов’язки, де без очей не обійтися. Але основну юридичну роботу виконують саме незрячі юристи. При цьому господар не просто сидить у офісі й чекає на відвідувачів, але сам ходить по фірмах і пропонує їм юридичні послуги.

Деякі інваліди створили підприємства, що надають інші послуги, наприклад, перекладачі з іноземних мов, працюють учителями, репетиторами.

А як саме ви бачите активізацію співпраці зі школами?

— Для цього в первинках мають бути створені групи активістів, які би постійно підтримували зв’язок зі школою та її учнями. Ці активісти мають постійно відвідувати учнів, проводити з ними спільні заходи, а саме: відвідування театрів, музеїв, адже які б не були хороші викладачі та вихователі, але цього нашій молоді завжди не вистачає, тож уже цим ми привертали б до себе дітей. Можна знаходити серед членів Товариства цікавих людей, незрячих науковців, бізнесменів, письменників і організовувати для школярів зустрічі з ними, щоб вони знали, що таке УТОС, знали, що він може їм допомогти і пов’язували майбутнє з нашим Товариством.

Тобто робити те, що за радянських часів робив комсомол?

— Певною мірою так. Керівництво усіх ПО та УВП має провадити постійну, так би мовити, селекційну роботу, визначаючи найбільш талановитих і здібних молодих людей, і створювати з них кадровий резерв. Мають бути створені списки таких людей, у яких будуть вказані всі необхідні дані, і коли десь, на якомусь УВП чи ПО, чи обласній організації УТОС з’являтимуться вакантні посади, то правління первинок мають пропонувати на них кандидатури із цих списків.

Тобто таким чином здібна молодь зможе просуватися на вищі щаблі нашого Товариства?

— І не лише нашого Товариства. Адже ми маємо право направляти наших людей на посади в різні органи влади, адміністрації, управління різного рівня. Діюча квота для людей з інвалідністю складає чотири відсотки, тож ми маємо повне право рекомендувати на вакантні посади членів нашого Товариства, які мають відповідну освіту. Наше право й обов’язок — просувати туди здібних, цілеспрямованих молодих людей, які можуть і хочуть працювати у органах влади. Працюючи там, вони, окрім усього іншого, доведуть, що місцеві організації УТОС — це дієві, життєздатні об’єднання людей, які беруть активну участь у житті свого регіону та країни в цілому.

На центральному рівні в нас у цьому напрямку працює Реабілітаційна рада та молодіжна комісія, створена при Президії ЦП УТОС. На цьому рівні ми обов’язково братимемо той передовий досвід, який надходитиме з кожної первинки, вивчатимемо й поширюватимемо його на все Товариство. Але головне, що треба для успіху в цій справі, — це саме відповідна робота на місцях, у первинках, бо саме вони працюють із конкретними людьми, саме з їх керівництвом спілкуватися та працювати нашій молоді, тож саме вони мають наочно довести, що УТОС має що запропонувати молоді з вадами зору. Наголошую: не обов’язково з інвалідністю, але і просто з вадами зору, і навіть із тими молодими людьми, які, не маючи і таких вад, працюють з незрячими, допомагають їм.

Ми маємо чимало таких прикладів. У багатьох ансамблях, та інших творчих колективах цілком здорові юнаки та дівчата виступають разом із незрячими друзями, виконують обов’язки супроводжуючих, носять музичні інструменти тощо. Такі люди можуть і повинні бути повноправними членами нашого Товариства. Можна довго перераховувати якою неоціненною та багатогранною може бути їх допомога незрячим. Це і супровід, і пошук товарів, і організація різних заходів. Відповідно до норми, що діяла раніше, така кількість не-інвалідів по зору мала складати не більше 10 % від загальної чисельності первинки. Зараз ми цю норму скасували. Тепер ми вимагаємо лише, щоб кількість незрячих у первинці була більшою за тих, хто не має захворювань очей, але в наші лави можуть вливатися й фізично здорові, і люди з інвалідністю інших нозологій. Головне для нас — щоб вони дійсно приносили користь незрячим і Товариству в цілому.

Тобто усю увагу і всі сили на молодь?

— Це наше головне, але зовсім не єдине завдання. На початку нашої розмови я згадував про те, що багато людей починає втрачати зір у середньому, а ще більше у похилому віці. Наприклад, через таку хворобу, як діабет. Вони ще не сліпі, але стрімко втрачають зір, тож через кілька років можуть також стати інвалідами по зору. Сама загроза цього зазвичай змушує людей тяжко страждати, призводить до стресів, дехто, не уявляючи собі, як житиме, втративши зір, взагалі вкорочує собі життя. Ми маємо та мусимо допомогти таким людям. Підтримати людину в такій ситуації нерідко означає врятувати її. Одне лише спілкування з незрячими, які змогли адаптуватися до свого становища, жити активним, повноцінним життям наочно доведе, що життя не завершується навіть і після такого страшного лиха, як повна чи часткова втрата зору.

І для нашого Товариства, як ми бачимо, життя теж не завершується, і втілення в життя всіх цих ініціатив є запорукою цього.



— Так. І щоб для УТОС було майбутнє ми й повинні працювати.

Розмову вів Євген ПОЗНАНСЬКИЙ, «Промінь».

Думка читачів

Із життя Звенигородського УВП УТОС


До редакції «Заклик» у вересні минулого року звернувся з листом інвалід І групи по зору з дитинства, ветеран праці, голова Ради ветеранів М. В. Головко. Пропрацювавши на Звенигородському УВП УТОС 48 років, Микола Володимирович дуже шкодує, що підприємство занепадає і майже не функціонує.

До УТОС я прийшов працювати з 1961 р. Мені було тоді 19 років. Спочатку працював на Микитівському УВП УТОС, а з 1964 р., переїхавши до м. Звенигородки Черкаської області, почав працювати на Звенигородському підприємстві. Я думав, що потрапив до раю. На цьому підприємстві працювало 280 осіб з інвалідністю по зору. Виготовляли тут фольговий ковпачок, мюзле, скобу для закупорки шампанських вин, бирки для цукрових заводів. Також на підприємстві працювали зрячі люди, на процесі виготовлення мюзле. Це також було великою підтримкою, стояли черги машин, щоб забрати продукцію. До нас було приєднано Уманське УВП, де виготовляли горілчаний ковпачок, збивали ящики. Потім приєднали Шполянське ТПО. Тут виготовляли авоськи для продуктів, також давали їм трохи виготовляти мюзле для закупорки шампанських вин.

Протягом 1960-х років Звенигородське УВП виготовляло по 70 мільйонів мюзле. Роботи було, як то кажуть, непочатий край. Не справляючись із обсягами, віддавали частину замовлень на УВП УТОС м. Бар Вінницької області. Працівники підприємства мали змогу отримати квартири.

Душа болить, що тепер усе розпадається, адже УТОС — це другий дім для незрячих людей. Для нас він є рідним, тому що тут проходить більша частина життя, тут спогади молодості, практичні справи, коло знайомих і друзів…

Зараз на Звенигородському УВП виготовляють лише муфти МР-2. Задіяні у виготовленні такої муфти п’ятеро зрячих робітників і всього лиш один інвалід по зору. Виготовляють її на замовлення. Зроблять, продадуть і сидять в очікуванні наступного замовлення. Прикро, що до цього все дійшло.

У липні 2010 р., коли на Звенигородському УВП УТОС сталися неприємні події у зв’язку з арештом нашого директора І. В. Стеценка, за підозрою у вбивстві, керівництво ЦП УТОС чомусь до нас не наважилося приїхати. Воно призначило керівником нашого УВП тимчасово виконуючого обов’язки директора Черкаського УВП М. В. Задувайла та завідуючого виробництвом інваліда І групи по зору В. В. Сидорова. Практичної допомоги нам Черкаське УВП надати не може. В результаті, на даний час, на нашому підприємстві інваліди по зору зовсім не завантажені роботою.

Після зверненням з листами від Звенигородської ТВПО до ЦП УТОС по допомогу із забезпечення інвалідів по зору роботою, до нас приїздили з Білоцерківського підприємства. Обіцяли допомогти з виробничими питаннями за рахунок кооперації нашого підприємства з білоцерківським з виготовлення прищіпки й електропатрона, що поліпшило б як фінансовий стан підприємства, так і завантаженість роботою. Але до цього часу все безрезультатно. Всі ці обіцянки ми чуємо вже протягом шести років, та й підтримки від черкаського директора не відчуваємо.

Хочу сказати, що, заходячи на територію підприємства, я скрізь бачу свої руки, де ми працювали. Ремонтували колишній гуртожиток, де зараз знаходяться зруйновані приміщення. Перекривали дах, піднімаючи його на дві цеглини. Для робочих також збудували їдальню. Під час її будівництва мало не підірвалися на авіабомбі, це було в 1965 р. Будували новий склад, прокладали кабель до нового цеху. Тоді теж ледве не підірвалися на 43-х мінах від малокаліберного міномета. Своїми руками будували майстерню, нову контору. Інваліди по зору були підсобними робітниками. Хоча за інструкцією ЦП УТОС це заборонялося робити, тихо знімали з процесів людей із залишком зору і відправляли на відбудову рідного підприємства, бо не було кому працювати. Тепер нам шкода бачити, як наше підприємство руйнується.

Тимчасовий директор дуже рідко відвідує наше підприємство, через це тут з’являються крадіжки, асфальт провалюється, будівлі та цехи руйнуються, ніхто про це не дбає. Цех МР-2 знаходиться у занедбаному стані. Холодно, санітарний стан жахливий, але люди якось працюють. Опалення відключили, тому що немає чим платити за нього. Працівники непромислової сфери сидять на камінах. Обладнання в цехах все розбите, особливо на МР-2. Усі будівлі в аварійному стані. Неприємно бачити таку картину.

Ще працював у нас колись медпункт. Приймали лікар-терапевт, окуліст, стоматолог, гінеколог, масажист. Це було для інвалідів по зору дуже великою підтримкою. Кожен міг прийти й отримати амбулаторне лікування, першу допомогу, консультацію від лікаря. Тепер медпункт не працює через неможливість отримати ліцензію.

Зараз на Звенигородському УВП УТОС функціонує тільки клуб і бібліотека. Завдяки оренді приміщень підприємство трохи животіє. Ми раніше були багатими, а нині стали жебраками. Мало в нас молоді. Працюючих 13 осіб, на обліку на черзі на роботу знаходиться 17 осіб інвалідів по зору віком від 25 до 35 років. Їм робота просто необхідна. Чи скрізь сліпа людина зможе знайти собі роботу? Ні, звісно, а коли є робота людина відчуває себе комусь потрібною, тобто є сенс життя. Число інвалідів росте з кожним роком, а цей сенс життя щороку все зменшується. Кажуть, найважче людям жити в епоху змін. Це завжди боляче, людина відчуває страх і невпевненість у завтрашньому дні. Але якщо ми хочемо зберегти та примножити надбання наших предків, давайте сміливо дивитися в завтрашній день, будемо разом працювати і станемо взірцем для майбутніх поколінь.

Сьогодні ми залишилися як курчата без квочки. І запитуємо голову ЦП УТОС та Президію: доки ми будемо без керівника та без роботи? Можливо, все ж потрібно вже спрямовувати розвиток наших підприємств на виробництво високорентабельних виробів, на яких буде задіяна здорова робоча сила, і за рахунок такого виробництва підтримувати цехи й дільниці, де працювали б наші незрячі. Потрібно освоювати новітні, сучасні форми роботи, спрямовані на задіяність та працевлаштування інвалідів. Це могли би бути малі підприємства, могли б надавати різноманітні послуги. На таких підприємствах, як правило, працюють декілька людей, але більшість із них мають бути незрячими. А для цього потрібен відповідальний керівник на виробництві.

Від редакції

У вересні 2016 р. до Звенигородського підприємства керівництвом ЦП УТОС була направлена комісія у складі: С. В. Кіт — заступник голови ЦП УТОС з виробничих питань, О. М. Бондаренко — директор Лубенського УВП УТОС, Н. А. Щербань — головний редактор редакції «Заклик». Комісія проаналізувала стан підприємства та зустрілася з колективом. Під час зустрічі працівники підприємства висловили бажання поставити відповідального директора, який би підняв виробничий процес і дав роботу інвалідам по зору. Керівництво ЦП УТОС вивчає це питання і намагається знайти керівника для Звенигородського підприємства. Газета «Промінь» давала оголошення про вакансію директора Звенигородського УВП.

Доторкнутися до прекрасного

Чари поезії, виткані словом


Презентація нової книги — це завжди подія водночас радісна і хвилююча. Радісна — бо це здійснення давньої мрії кожного автора — побачити свої рядки надрукованими, доступними для читача; хвилююча — бо саме здійснення цієї мрії стає початком нового і чи не головного іспиту на зрілість і життєздатність твоїх рядків, бо саме тоді вони вперше зустрічаються з тим, кому й адресовані, — його величністю читачем, який і винесе остаточний вирок. Хвилюються й видавці, і художники, всі, хто мав відношення до появи видання.

Тож 26 січня до київської бібліотеки імені Наталі Забіли збиралися люди, на обличчях яких легко читалися радість і хвилювання. Це були поети, вірші яких були надруковані у збірці «Чарівна магія слова». Видання було підготовлено Київською міською громадською організацією «Союз організацій інвалідів» та ВГО «Народна академія творчості інвалідів». Збірку було надруковано коштом бюджету міста Києва. Редакційна колегія у складі президента ВГО «Народна академія творчості інвалідів» чарівної Олени Іванівни Олександрової, Євгена Черняєва та Вікторії Сафарян виконала велику роботу, відбираючи до збірки найкращі твори поетів, яким навіть інвалідність тієї чи іншої нозології не завадила створити поезії, сповнені щирості та справжнього таланту, і це незважаючи на різні організаційні моменти, які так важко вирішуються у наш складний час.

Водночас мала відбутися презентація збірки поетів — переможців VI Фестивалю «Поетичний рушник». Нагадаємо, що він проходив упродовж уже минулого, 2016 р. В ньому взяли участь більш, ніж 50 поетів із різних регіонів України. І журі на чолі з чудовим поетом Геннадієм Горовим довелося чимало працювати, аби визначити найбільш гідних. А як непросто було знайти необхідні кошти, вирішити згадані вже організаційні моменти! Але з усім цим вони впоралися на «відмінно».

Багато хто з поетів є водночас і переможцями «Поетичного рушника», і спіавторами збірки «Чарівна магія слова».

На вулиці гарна зимова погода, як казав О. С. Пушкін:

«Мороз и солнце, день чудесный!»

А в бібліотеці тепло, тепло від позитивних емоцій, від вогню поезії, що палає у рядках наших авторів.

Ось вже і 12:00, має розпочатися презентація. Олена Іванівна відкриває цю зустріч. Чудово оформлені книжки привертають загальну увагу. Ось «Чарівна магія слова». На таємничому чорному тлі обкладинки — зображення древнього фоліанту, із розгорнених сторінок якого сяє світло, летять маленькі зірочки. Так, це, звісно, чарівна книга, книга якогось давнього мага, зображення якої є чудовим символом, який передає чарівність поетичних рядків наших поетів. А на зворотньому боці обкладинки вміщено гарний вірш Вадима Шефнера «Много слов на земле». Його натхненні рядки стають чудовим вступом до презентації.

Збірка складається із трьох розділів. Перший — «Коханий мій краю», другий — «Різноколірність душі і тіла», і третій — «Про тих, кого вже з нами нема». До збірки увійшли твори і вже відомих поетів, і здібних початківців. У ній ви можете прочитати твори таких поетів як Юрій Титов, Степан Підлужний, Михайло Невідомський, Валентина Братчанська та Валентина Врублевська, Наталія Кащенко, Євген Познанський, Світлана Проніна, Вікторія Сафарян, Андрій Соцков та багато інших.

До слова запрошують поетів, вірші яких увійшли до збірки. Лунають поезії Діани Кузнецової, Євгена Познанського.

Час переходити до підсумкової збірки «Поетичного рушника». Місце ведучого займає Геннадій Горовий — незмінний голова журі фестивалю, його натхненник, чиї слова стали девізом «Поетичного рушника»:



«Рушник волію виткати зі слів,

Щоб милувались ним віками люди».

Із притаманним йому мистецтвом пан Геннадій веде презентацію, запрошує до слова переможців, пропонує їм декламувати власні поезії, і для кожного в нього знаходяться добрі слова, які не є шаблоном, а несуть у собі щиру оцінку справжнього метра слова. Виконана в радісних кольорах українського рушника обкладинка збірки одразу дарує позитивні емоції, що вже казати про самі поезії!

Всі учасники отримують збірочки. На сторінках цієї книжечки можна прочитати вірші поетів, які перемогли в усіх номінаціях фестивалю, а це номінації: «Поезія для дітей», «Інтимна лірика», «Громадянська лірика», «Духовна лірика», «Присвяти», «Гумор», «Соціальна поезія», «Поетична хвиля», і, звісно, чудові вірші абсолютного переможця, володаря гран-прі Степана Підлужного. Окрім того, до збірки увійшли також вірші дипломантів фестивалю.

Після завершення презентації починається чаювання. Поети продовжують спілкуватися між собою, обмінюються враженнями, й усі щиро дякують добрим і мудрим людям, завдяки яким наші твори змогли побачити світ.



Є. Познанський, «Промінь».

Успішні історії

Незрячий режисер, або на що здатна людина без зору


Політика ЄС та США націлені на трудову реабілітацію людей з інвалідністю. Тобто, рівень економіки не відіграє значення. Суть у тому, що людині закладено самостверджуватись, розвиватися й самореалізовуватися. Сидячи вдома та не інтегруючись у суспільство, людина деградує. За таких умов неможливо бути щасливим. За таких умов кожен стає інвалідом. Але як не обмежувати свої можливості, якщо вони обмежені? Правда в тому, що нема обмежених можливостей, — є лише обмежені наміри та необмежені лінощі. Ще одним доказом цього став незрячий режисер Олександр Монтов.

Аби бачити, не обов’язково мати очі

Втративши зір, людина втрачає 80 % інформації, яка надходить до мозку, та майже 100 % друзів. Саме з цих слів починається дебютна кінокартина «Інші люди» незрячого режисера з Росії Олександра Монтова. Він єдиний у світі тотально незрячий режисер. Крім нього сучасність знає незрячого Гофа. Мова йде не про персонажа з відеогри, а про австралійського режисера. Щоправда, австралійський мувімейкер трохи підглядає одним оком. Як же абсолютно незрячій людині вдається створювати яскраві кінокартини за участю зіркових акторів?

Життя Олександра Монтова завжди було насичене яскравими подіями. Настільки яскравими, що ці фарби осліпили його. Захоплення екстремальним спортом позбавило Олександра зору. Після отриманої травми лікарі повідомили йому, що зір скоро згасне назавжди.

«Взагалі, коли дізнався, що все — скоро світло згасне, вийшов викурити цигарку та зрозумів, що переді мною поставлена самим собою нова задача, яку я повинен вирішити, — ділиться Олександр в одному із своїх інтерв’ю. — Взагалі-то, мені було цікаво по-своємуТак, були переживання, які безжалісно у собі давив, — мені є на що витрачати свої нервові клітини»

Втрата зору стала низкою знахідок. Першою зголодніла цікавість. Олександр став на собі вивчати, як працюють мозок та організм при повній втраті зору. На цьому тлі інколи траплялися курйози, особливо в університеті…

Вже будучи незрячим, Олександр вирішив отримати освіту психолога.



«Сидиш на парі і чуєш, припустимо, що ручка покотилася там, на сусідній парті… І ти одним рухом так чітко, хоп — спіймав її буквально біля підлоги, та, не обертаючись повертаєш її власниці. В аудиторії настає тиша, — пригадує Олександр в одному зі своїх інтерв’ю. — Спочатку мене це забавляло, дивувало, було цікаво, а потім звик. Посуд миєш і тут падає чарка. Ти її абсолютно чітко підхоплюєш за ніжку, струшуєш обережно краплинки та ставиш на поличку. Так, плечами потискаєш сам собі посміхаєшся, думаєш: ну, я Бетмен».

Та ж цікавість розбудила в Олександрові режисера. Ще в юнацтві він захоплювався створенням відео. Це хобі не залишило його й у зрілі роки. У «зрячій» біографії Олександра налічується кілька рекламних роликів. Про створення кінокартин він ніколи серйозно не замислювався. Та одного сліпого дня йому стало цікаво зробити відеоролик. Наосліп. Це бажання втілилось у кліпі про байкерів. Тоді ніхто не афішував, що над відеомонтажем і режисурою працювала незряча людина. Ролик зібрав багато позитивних відгуків. Це надихнуло Олександра сліпо поринути в режисуру.

Сьогодні Олександр має власну кіностудію. На його рахунку п’ять режисерських робіт, дві акторські ролі та три професійні нагороди. Роботи незрячого режисера беруть участь у національних та міжнародних кінофестивалях.

Втративши зір через спорт, Олександр не втратив спортивного азарту. Хобі режисера стали пауерліфтинг та бойові мистецтва. Але як працювати з візуальним контентом, не бачачи його?



Зроби це навпомацки!

Час високих і розумних технологій компенсує безліч людських недоліків. Озвучені гаджети допомагають самостійно побачити те, чого не бачать очі. Олександр Монтов каже, що режисеру зір не потрібен. Потрібні знання та фантазія. Будь-який режисер має побачити картинку в голові перш, ніж втілювати її. Більшість голлівудських режисерів ніколи не заглядають у камеру. Вони точно знають, що саме там бачить оператор. Тож навіщо режисеру зір?

Олександр Монтов стверджує, що для зрячих і незрячих кіно працює за однаковими алгоритмами, які треба вивчити. Все починається з теорії, а практика режисера складається з його фантазій. Чи потрібен для цього зір?

Де реалізуватися?

Майже всі незрячі, коли постають перед вибором професії, цікавляться тим, чим переважно займаються інші люди без зору. Так своє покликання вони знаходять у масажних кабінетах, на історичних кафедрах, в юридичних конторах, чи на підприємствах УТОС. Насправді цей вибір продиктовано ситуацією, а не поривами душі. Людина може бути щасливою, лише коли її душа та розум перебувають у гармонії. Як показує сучасність, незрячі можуть робити все, що забажають. Треба лише побажати та зробити. Серед нас є чимало активних персон: дизайнерів одягу, журналістів, політиків, художників, спортсменів, мандрівників. Новітні технології обіцяють посадити незрячих і за кермо.



«Насправді, треба просто не жаліти себе та знаходити плюси», — вважає Олександр Монтов.

Перетворивши свій недолік на перевагу, можна стати набагато ціннішим, дорожчим та ексклюзивним фахівцем із особливими потребами.

Порушення чи відсутність зору не є перешкодою для повноцінного життя. Перешкода — це клеймо на свідомості з написом «Я не бачу!». Правильніше говорити: «Я не хочу!». Тож приберіть цей зайвий бар’єр на своєму шляху. Подумайте, що ви поясните своїм дітям? Вони зрозуміють, що перешкодою до гармонійного життя є страх. Нема нічого ганебнішого, ніж він. Тож, не робіть себе людьми з обмеженими можливостями. Живіть, а не існуйте, насолоджуйтесь, а не журіться! Життя надто коротке, не витрачайте час на пригніченість і смуток. В цьому допоможуть герої наших матеріалів та сонце, яке встає щодня, незважаючи ні на що.

Підготувала Юлія Мостова, «Промінь»

Культура і мистецтво

Фестиваль запрошує!


Промені лагідного березневого сонця вливалися у вікна. І хоча весна того року була неквапливою, та атмосфера в залі була по-справжньому весняною. Стільки було там позитиву. На зміну юній піаністці, що блискуче виконувала твори Едварда Ґріґа на сцену виходить поважний поет, який читає веселі дитячі вірші, а ось і його маленькі читачі кружляють у прекрасному танку, в костюмах янголят. А на зміну малечі на сцену виходять хлопець і дівчина, які виконують славетну «Лаванду». І все це разом створює неповторну весняну феєрію, в якій гармонійно поєднані музика та поезія, зрілість і дитинство, класика й сучасне мистецтво.

І що ж це за захід? Це І Міжнародний фестиваль культури та творчості для людей з інвалідністю «Ми є у тебе, Україно!» що проходив у 2016 р.

Дуже добре, що цього року він проходитиме вже вдруге. Взяти в ньому участь можуть люди з інвалідністю різних нозологій, різного віку і в різних жанрах. Фестиваль створений православними активістами, але в ньому можуть брати участь віруючі всіх конфесій, із творами як християнськими, так і суто світськими.

Про те, як виник цей фестиваль ми попросили розповісти його генерального директора Людмилу Запорожець. Чарівна жінка, пані Людмила, просто випромінює добро. Про власний величезний внесок майже не згадує, проте надзвичайно тепло розповідає про інших творців фестивалю, зокрема про його духівника, — отця В’ячеслава, настоятеля храму на честь усіх святих воїнів у Києві:

Спочатку ми створили Свято-Георгіївський православний фестиваль культури та творчості. Це було майже п’ять років тому. При нашому фонді ми об’єднували талановиту молодь, сприяли її творчій самореалізації. Так і розпочалася наша співпраця з одним фестивалем у Болгарії.

Болгарія — країна туристична, доходи від турбізнесу грають велику роль у її бюджеті. Тож болгарський уряд підтримує і дотує подібні заходи дуже охоче. Одного разу наші болгарські друзі запропонували нам організувати такий фестиваль в Україні. Ідея здалася мені цікавою, та коли я розповіла її отцю В’ячеславу, то він сказав: «А хіба нам обов’язково потрібна допомога із закордону? Хіба ми не можемо своїми силами організувати свій, православний фестиваль?». На той час в Україні не було жодного постійно діючого православного фестивалю. Ми отримали благословення покійного владики Володимира (Сабодана).

Той факт, що фестиваль є православним, не означає, що брати участь у ньому можуть лише віруючі Православної Церкви. Ми охоче приймаємо учасників будь-якого віросповідання. Єдина умова — твори, що виконуються, не повинні суперечити православній вірі, не мають містити пропаганди інших віровчень. І, звісно, в цьому фестивалі неодноразово брали участь люди з інвалідністю. Однак, якщо такі учасники можуть на рівних змагатися з людьми фізично здоровими у поетичній майстерності, або у вокалі, наприклад, то є і такі види творчості, наприклад танці на візку, де змагання можуть бути лише між людьми з інвалідністю. Крім того, за правилами фестивалю, граничний вік учасника мав становити не більше сорока років. Але ж чимало людей і в більш поважному віці продовжують творити, віддаючи обраному мистецтву всі сили. І от так виникла ідея проведення окремого фестивалю для людей з інвалідністю.

Організатори фестивалю: Всеукраїнське об’єднання інвалідів, що постраждали від мін, та учасників АТО, Міжнародна благодійна організація «Центр доброчинності “Лютас”», Громадська організація «Інститут соціальної підтримки інвалідів», Громадська організація «Київська Міська спілка інвалідів, що постраждали від мін», ВГО «Фонд підтримки і розвитку мистецтва та спорту «Єдина країна»«, Синодальний відділ УПЦ зі взаємодії зі Збройними силами та іншими військовими формуваннями, громада храму на честь усіх святих воїнів УПЦ. Взагалі, отець В’ячеслав унікальна людина, — справжній християнин і патріот, який постійно надає допомогу нашим воякам, постраждалим у АТО та й узагалі всім, хто її потребує.

Розповідає пані Людмила:

У нас немає спонсорів у звичному сенсі цього слова, якогось такого поважного заможного дядька, який би прийшов і дав велику суму. Робили всі, хто що міг. Надзвичайно багато зробила така організація, як «Всеукраїнське об’єднання інвалідів, що постраждали від мін, та учасників АТО», допомагала держслужба по роботі з ветеранами та людьми із інвалідністю.

Як учасник минулорічного першого конкурсу можу засвідчити, що організація фестивалю була чудовою.

До складу журі увійшли відомі артисти, члени спілки письменників, очолила журі легендарна Олена Чинка — багаторазова чемпіонка, якій навіть втрата обох ніг не завадила стати майстром спорту України. Постійно підтримував фестиваль голова Синодального відділу УПЦ зі взаємодії зі Збройними силами митрополит Білоцерківський і Богуславський Августин. Своє благословення фестивалю надіслав і сам предстоятель УПЦ Блаженніший Митрополит Київський і всієї України Онуфрій.

Людмила Запорожець каже:

Наші члени журі зробили надзвичайно багато. Вони не лише оцінювали учасників, але і брали активну участь у організації заходу, знаходили гостей, відомих артистів, які погоджувалися виступити перед учасниками і глядачами, Олена Капустянська, наприклад, є також головним режисером наших фестивалів, розробляє концертну програму.

У березні, травні та листопаді відбулися відбіркові тури, в яких виступали всі бажаючі взяти участь у фестивалі. Найкращі з них перейшли до фіналу, який відбувся наприкінці листопада. Треба зазначити, що це не означає, що учасники мали виступати тричі, перш, ніж потрапити до фіналу. Просто учасників для зручності поділили на три групи. Багато хто з талановитих митців з інвалідністю дізнався про фестиваль уже тоді, коли пройшов перший тур. Тож проведення трьох турів дозволило охопити й цих людей. З числа фіналістів журі визначило переможців і дипломантів.

Перші тури обох фестивалів, — і Свято-Георгієвського і «Ми є у тебе, Україно», — проходили паралельно. Учасники виступали на одній сцені, обмінюючись творчим досвідом, і лише фінали фестивалів проходили окремо одне від одного.

Ми не ділимо наших учасників на людей з інвалідністю і без інвалідності. Для нас вони усі рівні, тож власне у концертних програмах виступають разом. І лише фінали, де власне йде визначення місць доводиться проводити окремо, — каже пані Людмила.

У фестивалі брали участь люди з інвалідністю різних нозологій. Серед переможців фестивалю є незрячі поети: член НСПУ Геннадій Горовий, Євген Познанський та інші. Цього року також має відбутися три відбіркових тури і фінал. І ми сподіваємося, що участь у них візьме ще більше творчих людей, членів нашого Товариства.

На запитання про плани на майбутнє Людмила Запорожець каже:

Хотілося б, аби наш фестиваль надалі зростав і поширився на усю Україну, аби в ньому брали участь не лише мешканці Києва та столичного регіону, але й люди з усіх куточків нашої держави. Зараз ми якраз працюємо над реалізацією цього задуму.

І у її приємному, ніжному голосі відчувається водночас стільки добра і таке щире прагнення допомогти людям, що віриться, що Господь обов’язково допоможе їй у цьому.

Тим, хто хоче стати учасником фестивалю надаємо контактні дані Оргкомітету:

м. Київ, вул. Сабурова 8, офіс 101. Тел./факс: +38 (044) 532–32–99, +38 (050) 445–63–75, +38 (063) 792–71–27

www.liutas-ico.com

laz-494@ukr.net



Тезей, «Промінь».



Поділіться з Вашими друзьями:

Схожі:

Реабілітаційна газета українського товариства сліпих видається з 7 січня 1989 року. Виходить двічі на місяць. Видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос iconРеабілітаційна газета українського товариства сліпих видається з 7 січня 1989 року. Виходить двічі на місяць. Видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос
Про підсумки звітно-виборної кампанії в обласних, київській міській організаціях утос 4
Реабілітаційна газета українського товариства сліпих видається з 7 січня 1989 року. Виходить двічі на місяць. Видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос iconРеабілітаційна газета українського товариства сліпих видається з 7 січня 1989 року. Виходить двічі на місяць. Видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос
Київська обласна первинна організація об’єднує місцеві організації утос білої Церкви та Обухова, а також інвалідів по зору, які живуть...
Реабілітаційна газета українського товариства сліпих видається з 7 січня 1989 року. Виходить двічі на місяць. Видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос iconРеабілітаційна газета українського товариства сліпих видається з 7 січня 1989 року. Виходить двічі на місяць. Видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос
Прем’єр-міністр України Володимир Гройсман доручив усім міністерствам І керівникам центральних органів проаналізувати виконання положень...
Реабілітаційна газета українського товариства сліпих видається з 7 січня 1989 року. Виходить двічі на місяць. Видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос iconРеабілітаційна газета українського товариства сліпих видається з 7 січня 1989 року. Виходить двічі на місяць. Видання «пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утосу
«Ми зробили ще один крок назустріч людям, спростивши процедуру надання субсидій тим, хто потребує сьогодні соціального захисту внаслідок...
Реабілітаційна газета українського товариства сліпих видається з 7 січня 1989 року. Виходить двічі на місяць. Видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос iconЗаклик всеукраїнський реабілітаційний щомісячний літературно-художній журнал українського товариства сліпих видається з травня 1935 року видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос «заклик» Головний редактор Наталка щербань
М. Кіяновська. Жіночий погляд на шлях незалежності України’’’’’’’’’’’’’’’
Реабілітаційна газета українського товариства сліпих видається з 7 січня 1989 року. Виходить двічі на місяць. Видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос iconЗаклик всеукраїнський реабілітаційний щомісячний літературно-художній журнал українського товариства сліпих видається з травня 1935 року видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос «заклик» Головний редактор Наталка щербань
Дж. Бакен. Тридцять дев’ять сходин (детектив. Закінчення)”””””’’’’’’’’’’
Реабілітаційна газета українського товариства сліпих видається з 7 січня 1989 року. Виходить двічі на місяць. Видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос iconЗаклик всеукраїнський реабілітаційний щомісячний літературно-художній журнал українського товариства сліпих видається з травня 1935 року видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос «заклик» Головний редактор Наталка щербань
М. Шевцова. «Євросироти»: з чим стикаються діти українських трудових мігрантів’’’’’’’’’’’’’’’
Реабілітаційна газета українського товариства сліпих видається з 7 січня 1989 року. Виходить двічі на місяць. Видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос iconЗаклик всеукраїнський реабілітаційний щомісячний літературно-художній журнал українського товариства сліпих видається з травня 1935 року видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос «заклик» Головний редактор Наталка щербань
Андрейців. Кудлатий друг героя. Як собаки реабілітують ветеранів ато’’’’’’’’’’’’’’’
Реабілітаційна газета українського товариства сліпих видається з 7 січня 1989 року. Виходить двічі на місяць. Видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос iconЗаклик всеукраїнський реабілітаційний щомісячний літературно-художній журнал українського товариства сліпих видається з травня 1935 року видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос «заклик» Головний редактор Наталка щербань
М. Марковська. Лікарі мистецтва: втрата ікони як людська втрата’’’’’’’’’’’’’’’’’”””””’’’’’’’’’’’’’’’’’’’
Реабілітаційна газета українського товариства сліпих видається з 7 січня 1989 року. Виходить двічі на місяць. Видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос iconЗаклик всеукраїнський реабілітаційний щомісячний літературно-художній журнал українського товариства сліпих видається з травня 1935 року видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утос «заклик» Головний редактор Наталка щербань
Л. Чечель. Світлана Орліченко: «Щоб зіграти Дездемону, я мовчала цілий день»’’’’’’’’’’’’’’’


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка