Релігієзнавство



Сторінка2/27
Дата конвертації13.04.2017
Розмір4.81 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   27

http://www.readbookz.com/book/164/4770.html
§4. Релігія і вільнодумство як світогляди.

Світогляд – це система узагальнених уявлень (поглядів) людини на світ та її місце в ньому. Світогляд визначає духовний світ людини.

Саме у пізнанні світу полягає призначення людини. Ніщо інше і ніхто інший, крім людини, не може пізнати світ і того, що є в світі. Природа, як відомо, існує вічно, змінюється, переливається різними барвами. Але лише через людину та її світосприймання природа виступає як тепла і холодна, червона і зелена, добра і зла. Пізнання, знання та свідомість стали можливими для людини завдяки наявності в неї мозку, який, у свою чергу, є продуктом тривалого еволюційного розвитку природи.

Пізнаючи навколишній світ, людина починає пізнавати і себе в ньому, де вона усвідомлює себе як істоту природну, суспільну, особистісну. Єдність узагальнених уявлень про світ і своє місце в світі формує світогляд.

Розглянемо найістотніші риси світогляду.

1. Світогляд поєднує, синтезує наші знання та уявлення про світ, дає змогу освоїтись нам зі світом у цілому, почувати себе в ньому відносно комфортно, працювати і перетворювати його відповідно до цього бачення світу.

У світогляді відображається не лише наше світорозуміння, а й світовідчуття і ставлення до світу, тобто виявляються в органічній єдності всі аспекти нашої психічної діяльності – розум, почуття і воля. Крім того, що є у природі (відоме нам) і що може у ній бути (наші припущення), світогляд формує наші уявлення про світ. Лише через світогляд ми дістаємо відповідь на питання про сенс людського буття.

II. Світогляд – вищий рівень духовного життя особи і суспільства. У ньому втілюються найвищі досягнення людського духу, він є адекватним вираженням досягнень усієї людської культури. За змістом і рівнем світогляду можна судити про зміст і рівень усього духовного життя особи і суспільства. Культура особи і суспільства зберігається і виявляється у світоглядних положеннях. Збагатити культуру людини – означає збагатити її світогляд; сприйняти те чи інше явище культури – означає сприйняти, засвоїти його світоглядний зміст.

III. Світогляд – духовна основа людської особистості. Решта явищ духовного життя особи і суспільства виростає на ґрунті світогляду.

Сама культура особи і суспільства входить коренями у світогляд, культивується на його основі і дає лише світоглядні результати. Культура людини і суспільства немовби ілюструє, розкриває зміст світогляду.

IV. Світогляд – духовна основа мотивів людської діяльності. Оволодівши світоглядом людини, змінивши його, можна змінити поведінку людини.

Ось чому боротьба за світогляд широких верств населення – це головна ставка в ідеологічних боріннях сучасності. Всесвітньо-історичний досвід свідчить, що більшість громадян ідуть за тими, чий світогляд вони поділяють. Найважливіше завдання виховання особи – формування наукового світогляду.

Світогляд за своєю специфікою та обсягом є предметом вивчення філософії. Вивчаючи, пояснюючи світогляд, його проблеми, філософія постає перед нами як теоретична форма світогляду. Осягаючи світогляд, філософія встановила, що світогляд різнобічний, проте в аспекті окремої особи – єдиний і неповторний.

Неповторність, самобутність особи – це неповторність її світогляду, особистого бачення світу. Водночас попри всю багатоманітність і неповторність світогляду його можна класифікувати, вивчати, виявляти в ньому спільні риси. Світогляд може бути науковим чи ненауковим, прогресивним або реакційним, оптимістичним чи песимістичним, цілісним або фрагментарним, нерелігійним чи релігійним.

У суспільній свідомості наших співвітчизників переважає науковий світогляд, який тією чи іншою мірою виражає не локальну, а загальну тенденцію, характерну для країн сучасної цивілізації. Ця тенденція полягає в неухильному процесі секуляризації всіх сфер суспільного життя, в тому числі індивідуальної та суспільної свідомості. Це складний та непрямолінійний процес; у ньому є свої позитивні й негативні сторони, навіть поворотні рухи, але загальна його спрямованість збігається з досягненнями наукових знань, прогресу і гуманізму.

За останніх півстоліття науковий світогляд оволодів свідомістю майже третини населення земної кулі. Принципово, що цей світогляд поділяють переважно молоді, освічені, працездатні люди. Отже, світогляд, зокрема й вільнодумство, – це світогляд більшості наших сучасників, він визначає специфіку і сучасне обличчя епохи. Без його знання не можна мати істинних уявлень про духовний світ особи, найсуттєвіші сторони культури сучасного людства, самому бути сучасним. Ось чому вивчення феномена релігії крокує поряд, у глибокому внутрішньому зв’язку з вивченням вільнодумства, його становлення, розвитку, багатства змісту і моральної цінності.

http://www.readbookz.com/book/164/4771.html
§5. Методологія релігієзнавства.

Методологія релігієзнавства ґрунтується на науковому дослідженні всіх складників, світоглядних засад і засобів впливу різних релігій.

У процесі критичного аналізу релігії, обґрунтування наукового світогляду перед дослідниками постає ряд методологічних проблем. Наприклад, як досліджувати релігію і віру в Бога, якщо сам дослідник не вірить у Бога? Як розкрити сутність релігійних догм і доводити істинність тих чи інших висновків, положень наукового світогляду?

Логіка міркувань, історичний досвід розвитку наукової думки свідчать, що для розгорнутого і результативного теоретичного аналізу релігії, утвердження наукового світогляду слід виконати низку обов’язкових вимог.

Дати іманентний аналіз релігії (“іманентний” – внутрішньо властивий). Для цього необхідно зрозуміти релігію “зсередини”, подивитися на неї очима віруючого і крізь призму релігійного бачення показати внутрішню суперечливість релігійної картини світу, поглядів на природу, людину, історію суспільства тощо. Такий підхід передбачає ґрунтовне знання предмета, суто релігії, її вчення, історії, соціальної природи, особливостей впливу на віруючих.

Серед прихильників церкви набула поширення думка, що осягнення релігії, її розуміння доступні лише віруючим. Люди невіруючі, зауважують прихильники релігії, позбавлені релігійного почуття і не можуть відчувати, бачити, розуміти релігійні догмати так само, як позбавлена музичного слуху людина не чує, не розуміє музики, а сліпий не сприймає живопису, кольорів, світла.

Це надумані звинувачення, софістика. Релігійна віра, релігійні почуття – це звичайна людська віра, людські почуття. Будь-яка людина спроможна проникнути думкою у ці почуття, розібратися в емоційному світі віруючого, його переживаннях і настроях.

Дати вивірені, наукові, переконливі відповіді на питання, що порушуються релігійним світоглядом. Релігія пропонує віруючому свої відповіді на проблеми буття. Вірою в існуючого Бога людина вирішує для себе світоглядні питання: звідки пішов світ; що буде з нею після смерті; що таке добро і зло; у чому сенс земного життя людини тощо.

Іманентний аналіз релігії приводить віруючого до сумніву щодо істинності тих чи інших релігійних положень. Проте критичний аналіз релігійних вірувань на ґрунті релігії, на її власному матеріалі може виявлятися недостатнім, адже віруючий залишається з тими ж невирішеними проблемами світогляду: в чому сенс життя людини, що таке добро і зло тощо.

Науковий погляд дає у кожному конкретному випадку вичерпну відповідь на запити світогляду віруючого. Спростовуючи релігійні тлумачення тих або інших проблем, наука має дати власні переконливі відповіді на запитання віруючого, завдяки поширенню серед віруючих наукових досягнень, безпосередньо наукових знань, освіти та культури.

Пояснити причини релігійних вірувань. Це одне з найбільш складних і вагомих завдань. Давні мислителі не мали змоги ретельно і глибоко розкрити джерела походження релігії. Серед них називали неуцтво, темноту і обман. Лише порівняно недавно, в XIX ст., філософська думка з’ясувала гносеологічні, психологічні й соціальні детермінанти релігії. Було визнано, що релігія є “енциклопедичним компендіумом”, загальною теорією, крізь призму якої віруючий дивиться на світ й оцінює його, вона зумовлена соціальними причинами походження та існування.

Без розуміння цього науковий аналіз релігії є незавершеним і непереконливим.

Розкрити істинну сутність релігії. Без з’ясування глибинної сутності релігії, будь-якого її елемента може виявитися позбавленим змісту сам аналітичний підхід до неї. Чому ми критично аналізуємо релігію? Через те, що вона поширює міфи або її концепції позбавлені наукового значення? Звичайно, ні. У народних казках є міфи та недоречності, проте їх ніхто не розвінчує, навпаки, народна пам’ять зберігає і передає їх з покоління в покоління.

Релігія містить безліч позитивних цінностей. Якби релігія була помилкою, самооманою, вона б не викликала такої підвищеної уваги людства до себе впродовж історичного періоду. Релігійні міфи про Прометея, наприклад, які були невід’ємною складовою частиною давньогрецької релігії, набули високого громадянського звучання, стали надбанням літератури і мистецтва, всієї цивілізації.

Центром релігійного світорозуміння є проблема людини, її місця у навколишньому світі та сенсу її буття. Релігія виконує в суспільстві соціальні функції, через систему своїх цінностей впливає на світогляд і життєві орієнтири мільйонів людей, на державні й суспільні інститути, школу, виховання. У сутності релігії закладені прагнення впливати на інтелектуальний, духовний і моральний світ людини, ствердження незаперечності досконалості та вічності її істин. За своєю сутністю, вагомістю у житті суспільства релігія не може бути нейтральною до об’єктивної істини науки, людського розуму, суверенності особи. Вона не може не входити в суперечність із загальним прогресом думки, культури та освіти, перебуваючи у постійній неадекватності із загальними досягненнями цього прогресу.

Як уже зазначалося, релігієзнавство розвивалось у рамках різних філософських шкіл як органічна частина філософії. У межах філософії складалась і розвивалася методологія наукового дослідження.

Маючи власні методологічні завдання, релігієзнавство зверталося для їх вирішення до філософії. Релігієзнавство будь-якої конкретно-історичної школи завжди користувалося методологією того філософського напряму, в лоні якого воно розвивалося. Іншими словами, методологія певної філософської школи завжди була власною методологією відповідної форми релігієзнавства.

Оскільки методологія має вирішальний вплив на розвиток кожної науки, релігієзнавство не позбавлене як позитивних рис, так і недоліків різних філософських шкіл.

Спираючись на філософську основу, сучасне релігієзнавство спромоглося здійснити об’єктивний і всебічний аналіз релігії як соціального явища, послідовно викласти свої світоглядні проблеми. Завдяки науковій методології релігієзнавство вперше в історії змогло вирішити свої завдання, без чого немає і не може бути теоретичного розуміння та критичного аналізу релігії.

http://www.readbookz.com/book/164/4772.html
§6. Мета і завдання курсу “Релігієзнавство”.

Мета курсу релігієзнавства, його завдання багатомірні та водночас цілком визначені. Майбутнім педагогам слід виробити чітке наукове уявлення про феномен релігії, закономірності її виникнення, еволюції, з’ясувати зміст релігії як соціального явища, основних функцій її у суспільстві, усвідомити сутність релігійної картини світу, визначити її адекватність сучасним науковим уявленням про навколишній світ, показати внутрішню суперечливість релігійних соціальних доктрин. Неупереджений, об’єктивний погляд на релігію як на складне суспільне утворення може бути забезпечений лише в разі наукового підходу до неї.

Засвоєння курсу релігієзнавства сприяє гуманізації освіти, оволодінню досягнень світової та вітчизняної культури, вільному самовизначенню студентської молоді у світоглядних позиціях, виборі духовних цінностей. Релігієзнавство вносить вагомий внесок у професійну і загальноосвітню підготовку студентів, розвиває вміння вести педагогічну і науково-дослідну роботу відповідно до вимог сучасної науки.

Студенти мають оволодіти багатством змісту релігії та вільнодумства, його духовними цінностями, виробленими цивілізацією впродовж століть найвидатнішими мислителями; глибше усвідомити зростаюче значення і багатоманітність функцій вільнодумства в сучасних умовах. Для повноцінних знань істотне значення має розуміння таких положень.

І. Релігієзнавство – вагомий світоглядний елемент духовної культури, що дає наукові знання про релігію. Без знання релігії та ідей вільнодумства не можна осягнути зміст минулої і сучасної культури, зрозуміти їхню актуальність нині.

II. Релігієзнавство – один з найважливіших способів наукового сприйняття культури минулого, збагачення духовного світу особи досягненнями всієї попередньої культури. Остання створювалась, як відомо, в умовах неподільного панування релігійного світогляду, часто на його ґрунті. Нерідко історію минулого не можна зрозуміти поза зв’язком з релігією. Релігієзнавство запозичує свій матеріал з історії релігій, історії культури, етнографії, соціології тощо. Саме порівняння різних релігій в контексті культури дає можливість віднайти їх спільну основу, з’ясувати історію і тенденції розвитку, розкрити сутність і соціальні функції релігії. Релігієзнавство впливає на розвиток історичної пам’яті народу.

III. Релігієзнавство – засіб виховання людини, її свідомого ставлення до релігії, вільного вибору світоглядної орієнтації між вірою і невір’ям, формування наукового світорозуміння. Релігієзнавство не лише розглядає історію релігії, а й аналізує суттєві світоглядні питання в контексті релігії та вільнодумства і пропонує відповідні варіанти відповідей. Зазначена дисципліна допомагає людині зробити власний світоглядний вибір, обрати той чи інший варіант орієнтації на духовні цінності. Вивчаючи релігієзнавство, студент оволодіває навичками ведення світоглядного діалогу, вмінням слухати та розуміти інших людей, світогляд і релігійна орієнтація яких відрізняються від його поглядів. Це навчає його діалектично мислити. З одного боку, допомагає уникнути догматизму і авторитаризму, з іншого – нігілізму й релятивізму.

IV. Релігієзнавство, розкриваючи поняття свободи совісті, сутність правових державних конституційних і міжнародних правових норм, тлумачить водночас становлення громадянських прав особи, має орієнтацію в тих соціально-політичних і релігійних процесах, що відбуваються в країні, виявляє загальне та особливе в політиці різних партій і громадських рухів щодо релігії, церкви. Наукове розуміння принципу свободи совісті, знання тих процесів, що відбуваються в наш час у релігійному середовищі, вміння їх аналізувати та оцінювати, сприяє зростанню політичної культури людей.

Вагома роль курсу релігієзнавства в утвердженні гуманістичних загальнонародних духовних цінностей, забезпеченні громадянської і міжконфесійної злагоди та взаєморозуміння, гармонізації міжнаціональних і міжконфесійних відносин. Засвоєння студентами теоретичних принципів і положень релігієзнавства вказує напрям до пошуку шляхів збереження цивілізації і виживання людства в ядерну епоху, формування нового ставлення до природи в умовах наростання екологічної кризи. Викладені в курсі релігієзнавства ідеї закликають до милосердя, участі у благодійницькій діяльності. Вони спрямовані проти бездушності, жорстокості і насильства, спонукають до спільних дій у соціальному оздоровленні суспільства, його моральному і духовному відродженні.

Трансформація українського суспільства на загальноцивілізаційних засадах покликала до життя чимало плідних ідей, зокрема обґрунтованих критичних суджень. Вони несуть у собі творче начало, є своєрідним імпульсом для поглиблення наукових пошуків, вільних від догматизму та спрощених підходів. Водночас суспільні дискусії не обійшлись без легковажних ставлень до фундаментальних оцінок релігії і вільнодумства, виявились і спроби утвердити однозначну інтерпретацію їх історії.

У вищих навчальних закладах вивчається багато суспільних дисциплін – філософія, історія, економіка, право, культурологія, соціологія, політологія, етика, естетика і т.д. Релігієзнавство конкретизує суспільно-політичні і гуманітарні знання студентів щодо аналізу релігії. Воно передбачає напружену працю студента, вивчення літературних джерел, набуття ґрунтовних знань, оволодіння мистецтвом аналізу вічноплинного життя у його діалектичних суперечностях.

http://www.readbookz.com/book/164/4773.html

II РОЗДІЛ. РЕЛІГІЯ ЯК СОЦІАЛЬНЕ ЯВИЩЕ.
§1. Релігія – форма суспільної свідомості.

Релігія – винятково складне явище суспільного життя і за змістом і за способами життєдіяльності. Релігія – єдине явище суспільного життя, що стверджує і намагається обґрунтувати існування надприродного: Бога, богів, дияволів, духів, чудес. Специфічним поглядом на світ, природу, людину крізь призму надприродного релігія істотно відрізняється від науки, яка вивіряє вірогідність теоретичних висновків суспільною практикою. Нарешті, релігія багатоманітно вплетена у структуру соціального життя, торкається життєвих інтересів різних прошарків і груп людей. Тому релігію сприймають, розуміють, тлумачать по-різному бідні й багаті, служителі культу та пересічні віруючі, православні і мусульмани, вчені та митці. Усе існування людини наука поділяє на суспільне буття і суспільну свідомість. Суспільне буття (як буття взагалі) і суспільна свідомість (як і свідомість загалом) – явища, які

Суспільна свідомість, незважаючи на її неосяжність і невичерпну багатоманітність, вичерпують сім її форм: філософія, наука, мистецтво, мораль, політика, право і релігія.

Форма суспільної свідомості – це форма усвідомлення людиною свого суспільного буття. Коли людина усвідомлює його у формі законів природи – це наука; у формі оцінки добра та зла – мораль; загальних категорій – філософія, художніх образів – мистецтво тощо.

Оскільки релігія – одна із форм суспільної свідомості, їй притаманні ті загальні особливості, що властиві загалом суспільній свідомості й виявляються у всіх її формах.

Загальні особливості релігії такі:

релігія відображає суспільне буття, вона вторинна щодо нього; зі зміною суспільного буття змінюється і сама релігія;

релігія, залежна від суспільного буття, водночас перебуває у взаємозв’язку і взаємозалежності з іншими формами суспільної свідомості;

релігія справляє зворотний вплив на буття.

Поряд із загальними особливостями релігія, як і всі інші форми суспільної свідомості, має і свої специфічні особливості. Вона є світоглядною формою суспільної свідомості, як і філософія, визначає світорозуміння людини.

Релігія найбільш віддалена від суспільного буття. Це найбільш стала форма суспільної свідомості, яка найменше піддається змінам, адекватним змінам у суспільному бутті.

Лише всебічне врахування загальних і специфічних особливостей релігії дає можливість її наукового вивчення, тлумачення, прогнозування можливих процесів її еволюції.

Релігія, як і будь-яка інша форма суспільної свідомості, має свої об’єкт і форму відображення.

Об’єкт релігійного відображення. Оскільки релігія – світоглядна форма суспільної свідомості, вона може відображати все суспільне буття.

Як світогляд релігія не обмежена нічим, для світогляду немає заборонених тем. Релігія значною мірою – це фантастичне відображення у свідомості людей тих зовнішніх сил, які панують над ними в буденному їх житті.

Отже, об’єктом релігійного відображення є умови життя людей, передусім ті суспільні відносини, що безпосередньо зачіпають інтереси людей.

У процесі історії об’єкти релігійного відображення змінюються. Спочатку ними були грізні сили природи, які обожнювалися. Згодом виникли суспільні сили, чужі і нерідко ворожі щодо певної людини. Вони, як і природні, обожнювались і сприймалися як потойбічні сили, що керують життям людини незалежно від її волі. Поступово грізні природні та суспільні сили втілювалися в образі богів, а згодом – в образі одного всемогутнього Бога. Виникло уявлення про надприродний світ.

Форма релігійного відображення. Специфікою релігійного відображення є уявлення про надприродне.

Будь-які сторони суспільного буття людина сприймає через призму надприродного і усвідомлює себе як його невід’ємна частка. Умови власного буття людина сприймає як наслідок втручання добрих чи злих надприродних сил.

Отже, релігія – це форма суспільної свідомості, в якій ілюзорно відображаються сили, що панують над людиною в її повсякденному житті і які трансформуються у її свідомості у формі неземних сил. Будь-яку релігію характеризує віра в реальне існування надприродного і система опосередкованих зв’язків з ним.

Існує багато інших визначень релігії, адже історично існували й існують конкретні релігії; якоїсь загальної чи абстрактної релігії не існує. Можна зазначити, що релігія є сферою духовного життя суспільства, соціальної групи, особи, способом практично-духовного освоєння світу та сферою духовного виробництва. Релігія – явище багатогранне. Вона є виявом сутності суспільства, аспектом життєдіяльності людини і суспільства, що складається історично; способом існування і подолання людського відчуження; формою відображення дійсності; феноменом культури; певною соціальною підсистемою.

http://www.readbookz.com/book/164/4775.html
§2 Основні структурні елементи релігії.

Структурні елементи релігії – це ті її складові, які у єдиному взаємозв’язку становлять релігію як суспільну систему.

Існують різні критерії виявлення структурних елементів релігії, звідси – строкатість у визначенні кількості і в назві цих елементів. Слід виходити з того, що релігія, як і взагалі всі явища духовного життя, є результатом психічної діяльності людини – її розуму, почуття і волі. Тому її складниками виступають світорозуміння, світовідчуття і ставлення до світу. Вони й становлять три основних елементи релігії, її каркас. Оскільки всі історичні релігії певним чином організовані, то характер їх організації становить четвертий структурний елемент.

Релігійні ідеї та уявлення. Вони створюють концептуальний бік релігії, виражають усе, що становить релігію як суспільну та духовну категорію. Сюди належать міфи, концепції, теорії про надприродне, про бога, а також догмати, зміст священних книг, переказів, молитов тощо.

Важливо зазначити, що наявність у свідомості релігійних ідей і уявлень сама по собі ще не становить релігії. Надприродні істоти можуть виступати у мистецтві як художні образи; людина може грунтовно знати релігійне вчення і не бути віруючою. Річ у тім, що надприродне в релігії сприймається як справді існуюче, з ним віруючий прагне встановити зв’язки як з реальним об’єктом. Це зумовлює створення невід’ємного елементу релігії – релігійного культу.

Релігійний культ. Це являє собою зовнішній бік релігії. До нього належать релігійні обряди й свята, моління, богослужіння, пости і розговини, священні амулети, ікони, талісмани, храми, капища і релігійні дії, пов’язані з ними.

Релігійні почуття. Вони є показником щирості релігійних вірувань і почувань.

Особливих релігійних почуттів не існує. Це звичайні людські почуття, занурені в специфічну релігійну сферу. Вони пов’язані з вірою в нереальний світ надприродного.

У практиці релігійного життя віруючий переживає цілу низку звичайних людських почуттів, але домінуюче місце серед них посідає почуття страху, потім – розчулення, катарсису.

Релігійні організації. У кожній релігії є рядові віруючі (стадо, вівці) і жерці, духовенство (пастирі). Саме духовенство організоване між собою за ієрархічним принципом. Ця ієрархія є основою певної релігійної організації.

Наведемо для ілюстрації ієрархічну побудову Руської православної церкви. В ній духовенство поділяється на чорне (ченці) й біле (одружені).

Чорне духовенство (ченці) має підгрупи: архієреї, ієреї, диякони, які становлять відповідно вищу, середню і нижчу ланку церковної ієрархії. Вище духовенство під узагальненою назвою “архієреї” рекрутується лише з ченців. Архієрей, старший священик, – це загальна назва вищих чинів у православній ієрархії. До цієї групи духовенства належать вікарний єпископ, архієпископ, митрополит, патріарх. Очолює церкву патріарх, який обирається помісним собором.

Біле духовенство (одружені) вищих посад у православній ієрархії обіймати не може. Воно поділяється на підгрупи: ієреї та диякони. Ієрей – офіційна назва православного священика.

До середньої ланки чорного духовенства належать архімандрит, ігумен та ієромонах, білого – протопресвітер, протоієрей (благочинний), ієрей.

До нижчої, або допоміжної, ланки духовенства належать диякони. У ченців – це архідиякон та ієродиякон, у білого духовенства – протодиякон і диякон. В інших церквах ієрархічна структура відрізняється від православної.

http://www.readbookz.com/book/164/4776.html
§.3 Соціальні функції релігії.

Релігія, як і будь-яка форма суспільної свідомості, задовольняє певні потреби особи та суспільства, виконує певну соціальну функцію, що визначає її спосіб діяння у суспільстві та багатоманітність соціальних функцій. Зазначимо основні з них.

Компенсаційна. Це найважливіша з функцій релігії. Вона ілюзорно, тобто в уяві самого віруючого, надає йому того, чого йому бракує в реальному житті: щастя, життєвих благ, здоров’я, захисту від життєвих негараздів. Релігія втішає людину в її стражданнях, обіцяє вічне життя і райське блаженство, закликає покладати всі надії на наймилостивішого Бога. Важливе значення має психологічний аспект компенсації – зняття стресу, катарсис, духовна насолода, надія на милосердя Боже.

Світоглядна. Людина не може жити без світогляду, який є духовною основою її особистості. Релігія формує релігійний світогляд людини, замінюючи реальні знання ілюзорними уявленнями, істинність яких не піддається сумнівам.

Релігійний світогляд сприймається без доказів, перевірки досвідом і практикою, береться на віру. Релігійний світогляд задає певні критерії або параметри, здебільшого догматичні, з точки зору яких згідно з ним мають осмислюватися природа, суспільство і людина, забезпечуватись відповідне цілепокладання і поведінка людей.

Інтегративна. Релігія є засобом об’єднання єдиновірців своїм віровченням. Масштаби цього об’єднання поширюються в межах релігійної громади і навіть усього суспільства.

У ранніх суспільних формаціях релігія освячувала початок і завершення трудових процесів, брала участь у соціалізації особистості через хрещення, вінчання, похорон, супроводжувала людину від колиски до домовини. Вона ж як світогляд зводила до основного знаменника всі інші елементи духовного життя суспільства. Водночас нерідко вкорінювала незгоди між людьми різних релігійних орієнтацій.

Регулятивна. Релігія через систему своїх духовних цінностей, норм і правил впливає на приватне і громадське життя людини, багато в чому визначаючи її поведінку, життєву позицію, весь уклад існування.

Апологетична. Ця функція спрямовується на обгрунтування істинності та захист від критики того чи іншого віровчення, основних догматів і принципів релігії.

У класовому суспільстві офіційна релігія є ідеологічним підмурком, духовною опорою влади панівних класів. Останні, наприклад, активно використовували християнські принципи: “Віддайте кесарю кесареве, Богу – Боже”, “Усяка душа нехай буде покірна вищій владі, бо немає влади не від Бога, існуюча ж влада від Бога встановлена. Тому той, хто чинить опір владі, чинить опір Божому встановленню”; “Кожен залишається у тому званні, в якому покликаний”...

Згодом функції релігії зазнали змін, але вона завжди залишалась важливим суспільним інститутом. Апологетична та інші соціальні функції релігії здійснюються у різному обсязі та з неоднаковим ступенем інтенсивності. Це залежить від конкретно-історичних умов, у яких задіяні численні чинники суспільного життя. Відмінності полягають у динаміці й акцентах, але наявність соціальних функцій релігії, принаймні у тенденції, не має винятків.

http://www.readbookz.com/book/164/4777.html
§4 Походження релігії

Релігія як форма суспільної свідомості могла з’явитися лише за наявності суспільства і свідомості. Те й інше виникло на землі близько 40 тис. років тому з появою homo sapiens – людини розумної.

Але час появи людини розумної і релігії не збігається. Достовірні джерела свідчать, що зародження релігії відбувалося протягом 20–15 тис. років до н.е. Саме у цей проміжок часу відбулися становлення релігії та її еволюція. Майже стільки ж тисячоліть передувала цьому епоха безрелігійного розвитку суспільства і людини. Її існування викликане вкрай жорстокими умовами боротьби людини за виживання.

Справді, коли б після виходу з тваринного світу людина одразу стала релігійною, вона поставила б себе у нездоланні, згубні умови: адже ще вчора вона (будучи твариною) за допомогою органів чуття мала реалізувати уявлення про навколишню дійсність, могла адекватно орієнтуватися в ній, а сьогодні вона людина розумна враз дістала релігію. Разом з релігією вона дістала б не лише своєрідний орієнтир в навколишньому світі, а й потребу витрачати духовні й фізичні сили на служіння надприродному, догоджання духам.

Якби таке сталося, людина розумна потрапила б у значно гірші умови життєдіяльності, ніж її найближчий посередник – людина-“тварина”. Вона б була приречена і за законами еволюції просто б не вижила. Те, що становлення homo sapiens відбулося, засвідчує: він на самому початку історичного шляху не був занурений у стихію релігійності, не одразу став віруючим, тривалий час у його суспільстві не було релігії.

Походження релігії зумовлене складним комплексом гносеологічних і соціально-економічних причин.

Гносеологічні (від грец. “гнос” – знання, пізнання, свідомість) причини походження релігії вкорінені в особливостях людського пізнання. Як уже зазначалося, релігія – це, зокрема, сукупність вірувань, уявлень, ідей, отже, вона продукт свідомості. Якщо немає свідомості, нема й віри у надприродне. Свідомість була у homo sapiens, і лише в нього, і тому він міг повірити в Богів. Свідомість має деякі особливості, які є гносеологічною причиною релігії:

I. Свідомість “подвоює” дійсність, породжуючи дух, духовну дійсність. Реальна дійсність у свідомості людини набуває свого другого, подвоєного існування. У дійсності є тварини, ліс, люди, у свідомості вони набувають свого другого буття у вигляді понять і уявлень. Останні починають жити своїм особливим життям, продовжують існувати, коли самі об’єкти зникають з реальної дійсності (ліс згорів, тварина з’їдена, людина вмерла).

II. Свідомість, відображуючи дійсність, може “відлітати” від неї, фантазувати, спроможна помилитися. У свідомості людини можливі такі ідеї та уявлення, яким нічого не відповідає у реальному світі. Уявлення про надприродне і є одним із таких фантастичних уявлень.

III. У свідомості людини може бути порушене уявлення про дійсне співвідношення буття (первинного) / свідомості (вторинного). Вторинне може в уявленні людини посісти місце первинного, існуюче в голові може здаватися існуючим у дійсності. Бог, наприклад, і є таким уявленням, яке виступає в очах віруючого реальною, дійсною істотою. Тут уявлення про Бога (як результат діяльності свідомості) уособлюється, проголошується реальною істотою, творцем буття.

IV. Свідомість людини має здатність уособлювати, тобто надавати людських рис, оживляти, одушевляти предмети свого пізнання – ліс, воду, грім і блискавку, а також власні поняття, уявлення – добро і зло, справедливе і несправедливе. Прагнення до уособлення особливо характерне для відсталих народів, воно активно проявляє себе за відсутності реальних знань. Через етап уособлення проходить – у період дитинства – і духовний розвиток сучасної людини. Коли людина уособлювала невідоме, те, що викликало у неї страх, вона створювала уявлення про надприродне. Останнє, як відомо, не що інше, як уособлення предмета релігійного відображення.

Гносеологічні причини створили можливість виникнення релігії, яка може здійснитися випадково чи в міру необхідності, а може і взагалі не реалізуватися. Щодо релігії, то вона виникла у людському суспільстві не випадково, а в міру потреби. Перетворення релігії із можливості на дійсність зумовили не гносеологічні, а соціальні причини.

Соціально-економічні причини походження релігії полягали у специфіці соціального буття людини. Вони не суб’єктивні, не ідеологічного порядку, а об’єктивні. Головні з них:

І. Низький економічний розвиток первісного суспільства. Первісні люди не мали нагромадженого досвіду праці; знаряддям їхньої праці були палиця, камінь, власні руки; засобом праці була неолюднена природа. Це зумовило вкрай низький рівень продуктивності праці, життя. У боротьбі за виживання людина змушена була мобілізувати свої фізичні й ще незрілі духовні сили – фантазію, кмітливість, здогадки. Тому вона не завжди діяла правильно. У результаті людина могла бачити окремі успіхи застосування своїх духовних зусиль (одягання в шкіри тварин під час полювання, проколювання зображень тварин перед полюванням тощо), проте не знала причин цих успіхів. Ось на ці непізнані сили, що таємничо проявлялися, людина й намагалася вплинути в боротьбі за своє існування. Ці таємничі сили уособлювались, усвідомлювались у вигляді духів, на яких вироблялися прийоми впливу. В цьому тривалому процесі поступово складалась, створювалась релігія;

II. Безсилля людини перед стихіями природи. Епідемії, повені, посухи та інші несприятливі для людини природні явища пригнічували, примножували її безсилля. Вона не лише відчувала, а й реально залежала від грізних сил природи, могутність яких була безмежною. Безмежним був і предмет (об’єкт) релігійного відображення. Стихії природи, що грізно й нещадно тяжіли над людиною, не лише породили, а й у подальшому продовжували підтримувати, насичувати релігійну форму суспільної свідомості. Стихійні лиха, хвороби й донині служать для багатьох сильним імпульсом, поштовхом до релігії, молитов, знахарства. Загалом же з поглибленням процесу пізнання природи, оволодінням її законами посилюється влада людини над стихіями, що звужує об’єкт релігійного відображення, можливості самої релігії;

ІІІ. Безсилля перед стихіями суспільного життя. Первісна людина перебувала у такій самій фатальній залежності від умов суспільного буття, як і від чужих їй, згубних і небезпечних стихій природи. Ці умови, стихії суспільного функціонування і розвитку були важливим об’єктом релігійного відображення, об’єктивною причиною виникнення релігії, існування релігійної форми суспільної свідомості. З появою класового суспільства безправ’я і безсилля пригноблених мас стають домінуючою причиною існування і відтворення релігії. Нерідко й сучасна людина, яка зазнала несприятливого впливу обставин суспільного життя (не поталанило, вибилась із колії, залишилася самотньою, втратила громадську підтримку, не дістала визнання тощо), набуває певної схильності до релігії (починає вірити у примхливу долю, звертається до ворожки, чаклуна);

IV. Використання релігії панівними класами для зміцнення свого панування. Пануючий у суспільстві клас прагне до того, щоб вигідні йому ідеї утвердити в суспільстві, виставити їх загальними ідеями. Використання релігії з цією метою й понині є важливою соціальною причиною самого існування релігії;

V. Традиція як механізм передачі й закріплення релігійності. Релігія, як і життя, раз виникнувши, більше не мала потреби у

виникненні, вона продовжувала існувати внаслідок дії законів відтворення. Відтворюючись, релігія змінювалась під впливом соціальних

умов і потреб, які самі змінювалися, розгалужувалась, диференціювалась і, зрештою, стала такою, якою вона проявилася в історії, існує й донині. Механізмом такого відтворення релігії стала традиція.

Традиція – це форма спадкоємності в різних видах людської діяльності, зокрема духовної. Внаслідок мільярдного повторення і відтворення традиційною стає й сама релігія даного народу. Релігія перетворюється на невід’ємну ознаку національної культури того чи іншого народу. Звідси усталені уявлення про те, що росіянин – православний, поляк – католик, єврей – іудей, араб – мусульманин, бірманець – буддист, японець – синтоїст.

http://www.readbookz.com/book/164/4778.html
§5. Еволюція релігійних вірувань

Становлення й еволюція релігії взаємопов’язані з розвитком суспільства і людської свідомості, рівнем пізнання людиною навколишньої дійсності. Оскільки специфічною ознакою релігії є віра в існування надприродної сили, критерієм еволюції, рівня розвиненості релігії є уявлення віруючих про ці сили.

За цією ознакою в історії розвитку релігії виділяють три основні ступені.

І. Первісні (ранні) форми релігії. До ранніх форм релігії належать: фетишизм – поклоніння неживим предметам; магія – дії та обряди, що здійснюються з метою надприродно впливати на явища природи, тварин чи людину; тотемізм – віра в надприродну спорідненість людини з тваринним і рослинним світом; анімізм – віра в душі й духів; культ предків.

Первісні релігії були такими самими примітивними, як і суспільство, що породило їх. Надприродним для людини могло бути незвичайної форми дерево чи камінь, зображення тварини; дим, що відганяє комах, приємний запах чебрецю; зручна й удачлива на полюванні палиця, стріла; шкіра тварини, маска, що приносить успіх у тяжкому добуванні їжі, тощо. Довкола цих предметів здійснювалися ритуальні дії, їх наділяли таємничою, надприродною силою.

Згодом люди переконувалися, що камінь, дерево, стріла, тварина – не боги, не надприродне. Починає формуватися вірування, що не самі по собі ці предмети, а щось приховане за ними є таємничою силою, яка й управляє цими предметами, явищами. Так складався пандемонізм (від грец. “пан” – все і “демоні” – дух) – уявлення, в якому надприродне ставилось поряд з природним.

Кожен предмет, явище (так вважали) має духів: в лісі – лісовик, у воді – водяний, у хаті – домовий. Духи не створюють предметів, а лише живуть у них: у сухому озері водяний не водиться, у зруйнованій оселі домовий не живе. Первісні форми релігії дійшли до нашого часу в світосприйнятті народів, які відстали в своєму історичному розвитку, а також у вигляді релігійних пережитків (ворожіння, забобони, чаклунство) серед віруючих більш високих форм релігії і навіть серед невіруючих.

II. Політеїзм (від грец. “полі” – багато і “теос” – Бог). Багатобожжя, віра в існування багатьох богів. У політеїстичних релігіях надприродне – це Бог у загальноприйнятому розумінні цього слова. Боги не стільки приховуються за предметами і явищами, скільки створюють їх і управляють ними.

Політеїзм формується у період розкладу первісного й утвердження рабовласницького ладу. Він відбиває собою панування у суспільстві одного класу над іншим, але водночас і зростаючий рівень пізнання людиною навколишньої дійсності, нагромадження досвіду практичної взаємодії людини і природи, яке доведе неспроможність первісних релігійних вірувань. Класичною формою політеїзму є грецька і давньоримська релігії з їх сонмом богів, богинь, напівбогів і героїв.

На останніх щаблях розвитку політеїзм підноситься на рівень генотеїзму – вирізнення серед багатьох богів одного головного, родоначальника усіх богів (Зевс у грецькій релігії, Юпітер – у римській, Перун – у релігії стародавніх слов’ян).

Різновидом політеїзму є катенотеізм (грец. “кат” – по, “енос” – один, “теос” – Бог). У катенотеїзмі визнається існування багатьох богів, проте кожне плем’я, місцевість вшановують “по одному Богові”, якого вважають захисником даного племені, місцевості.

Катенотеізм, ймовірно, існував у Київській Русі до запровадження християнства. Його класичною формою є стародавній (часів написання Біблії) іудаїзм. У біблійні часи (VII ст. до н. є. – І ст. н. є.) євреї визнавали богів інших племен і народів, але вшановували лише свого Бога Яхве, визнаного покровителем тільки євреїв.

III. Монотеїзм (єдинобожжя). З початком утворення великих монархічних держав, які об’єднали під володарюванням одного правителя цілі країни і народи, політеїзм замінюється монотеїзмом – релігією єдиного Бога.

Це природно: на землі панує над усім і править один деспот, а на небі багато богів. Один править на землі – має один правити й на небі. Це соціальна передумова монотеїзму.

Однак він має і гносеологічну передумову. В період розквіту рабовласницького ладу починає розвиватися філософія як форма суспільної свідомості. Філософія вже в змозі охопити всю дійсність єдиним поглядом, шукати в багатоманітності її проявів якісь єдині начала. Єдине осягнення всього світу, єдине начало вимагає визнання і єдиного творця цього світу, єдиного Бога. Коли ці передумови склалися, почав формуватися монотеїзм.

Бог монотеїзму відрізнявся від попередніх богів і духів лише кількісно: він один. Як і його попередники, він зображувався у вигляді конкретно-чуттєвої істоти, як правило, людини – мав тіло, голову, руки. Значно пізніше, практично з епохи розвитку капіталізму, з його культом абстрактних товару, людини і свобод, починає формуватися на основі початкового, конкретно-чуттєвого монотеїзму абстрактний монотеїзм. У ньому Бога зображають за допомогою абстрактних визначень і категорій: Бог невидимий, не має ні тіла, ні рук, ні ніг; він всюдисущий, всемогутній, вічний, незмінний; він – дух. Такого Бога не можна побачити, відчути. Єдине, що залишається цьому Богові, – це те, що він особистість: чує, пильнує, діє, карає, управляє, має розум, почуття і волю.

Абстрактний монотеїзм – останній щабель розвитку релігії. Якщо уявити собі релігію, що могла б ще більше “витончити”, вдосконалити уявлення про надприродне, то логічним виглядає Бог, образ якого звільнився б і від особистісних атрибутів. У такій послідовності Бог перетворюється у якесь Начало, Загальний закон, Логос Всесвіту. Це вже не Бог релігії, а Бог філософії, не релігійне, а філософське поняття. Такому Богові вже не можна молитися, немає потреби поклонятися. Він уособлює собою Всесвіт, безкінечність, мікро- і макрокосм.

Незважаючи на загальну еволюцію, до наших днів дійшли й ті форми релігії, через які вона пройшла в історії свого розвитку. Це підтверджує справедливість наукового висновку про релігію як консервативну форму суспільної свідомості. Загалом усі існуючі релігії еволюціонують у бік абстрактного монотеїзму. Далі, за його межами, вони в основному переходять в ідеалізм, розчиняються в міфології, мистецтві, а нерідко взагалі зникають.

http://www.readbookz.com/book/164/4779.html

III РОЗДІЛ. РЕЛІГІЯ В СУЧАСНОМУ СВІТІ
§1. Типи і класифікація сучасних релігій

Нині у світі існує кілька десятків оригінальних, самостійних великих релігій. Головними з них є християнство, іслам, іудаїзм, буддизм, даосизм, індуїзм. Кожна з цих релігій в різних формах і під різними найменуваннями присвячена служінню єдиному всемогутньому і всюдисущому Богу. Внутрішні розбіжності у межах тієї чи іншої релігії визначають їх напрями, або течії. Християнство має три основні течії: православ’я, католицизм та протестантизм. В ісламі, наприклад, існують два головних напрями – сунізм і шиїзм; у буддизмі – хінаяна і махаяна. Крім головних, існує багато внутрішніх течій. Так, християнами вважають себе і католики, і православні, і лютерани, і баптисти, і мормони, й інокентіївці та ін.

Церкви – це течії, які більшою чи меншою мірою виокремились у самостійні релігії і спираються на певну історичну основу. У християнстві основними церквами є католицька, православна, лютеранська, англіканська, кальвіністська. В іноземній літературі їх називають ще деномінаціями (віросповіданнями). До них, крім церков, відносять і релігійні конфесії, що склались порівняно недавно: адвентизм, баптизм, п’ятидесятництво тощо.

Секти, або розколи – це нові утворення всередині церкви, які виникли внаслідок відокремлення від основної церкви. До сект належать баптисти, єговісти, п’ятидесятники та ін.; до розколів – старокатолики, старообрядницькі розколи, старопольська церква та ін.

Усередині кожної церкви і віросповідання можуть існувати ще відмінні одна від одної школи, які церковна ортодоксія визнає як припустимі. Наприклад, в ісламі існують чотири школи тлумачення його віровчення: ханбалістська, ханфітська, маликітська та мафіїтська.

У межах певної церкви можуть існувати спеціальні ордени для виконання окремих цільових завдань тієї чи іншої релігії. Такими орденами в католицькій церкві є єзуїти, августіанці, домінікани, василіани та ін., в ісламі – ахмадія, синусія та ін.

В історії релігієзнавства відомо чимало спроб здійснити класифікацію релігійних вірувань, охопити єдиною схемою всі існуючі релігії. На наш погляд, доцільно класифікувати всі відомі в світі релігії за етнічною (від грец. “етнос” – народ тієї чи іншої місцевості) ознакою та рівнем розвитку.

За етнічною ознакою релігії поділяються на:

I. Родоплемінні. Дійшли до нашого часу з епохи первісного ладу, існують серед народів, які донині зберігають елементи родового й племінного способу життя. Поширені переважно серед аборигенів Африки (анімізм, фетишизм, магія, культ предків – звичайно в політичній літературі об’єднуються під загальною назвою анімізм (явище), анімісти (віруючі); аборигенів Америки і Австралії (тотемізм); серед народів Півночі (шаманство).

II. Національні. Це релігії, замкнені національною ознакою, існують лише серед певного народу. До національних релігій належать іудаїзм, індуїзм, синтоїзм, сикхізм, даосизм, парсизм.

III. Світові. Поширені серед різних народів і націй сучасності. В наш час їх існує три – християнство, іслам, буддизм.

За рівнем розвитку релігії поділяють на такі види:

I. Ранні форми релігії. Релігії, породжені первісним ладом: анімізм, фетишизм, магія, тотемізм, культ предків.

II. Політеїстичні. До них належать майже всі національні релігії (за винятком іудаїзму та сикхізму) і світова релігія – буддизм.

III. Монотеїстичні. Таких релігій нині чотири. Дві з них – християнство, іслам – світові релігії, дві – іудаїзм і сикхізм – національні релігії.

До окремої групи належать синкретичні форми релігії, що утворилися внаслідок зрощення, злиття різних етнічних і світових релігій. Серед них: афрохристиянські релігії (церква херувімів і серафимів та ін.); ісламо-християнські секти (алавіти, деякі відгалуження ісмаїлітів); буддо-китайські секти (дзен-буддизм, хао-хао тощо); іудео-християнські релігії (мормони).

Сьогодні, в період глибокої кризи релігії у глобальному масштабі, на руїнах старих церков і сект виникають нові, нетрадиційні, форми релігії. Їх дуже багато, серед них є одноденки і такі, що вже усталилися. До нетрадиційних форм релігії можна віднести церкву Муна (мунізм), церкву Антихриста, церкву Сатани, церкву свідомості Кришни, йогізм, синтоїзм з культом карате і дзюдо. Прихильники цих течій є і в нашому суспільстві серед певних груп і прошарків молоді, а також інтелігенції, переважно технічної.

http://www.readbookz.com/book/164/4781.html
§2. Християнство як світова релігія: загальна характеристика.

Кожній світовій і національній релігії притаманні особливі, не характерні для інших релігій, ознаки та риси. Ці властивості, специфічні риси богослови видають за докази переваг, “боговстановленості” тієї чи іншої, однак єдино істинної релігії.

Свої особливі риси має і християнство як світова релігія.

I. Християнство стало вперше в історії космополітичною (світовою) та монотеїстичною релігією. Ще до виникнення християнства робилися спроби створення релігії монотеїстичної (Єгипет) чи світової (Індія), проте вони виявилися невдалими. Лишехристиянству судилося стати і світовою, і монотеїстичною релігією.

II. Християнство піднялося на щабель розвиненої релігії, нині воно продовжує бути ідеологічно найобгрунтованішою релігією.

Деякі найважливіші ідеологічні засади християнства – зокрема, догмат про існування Бога, потойбічне життя, наявність чудес, створення світу тощо – розроблені такою мірою грунтовно, що інші релігії лише запозичують у християнства усталені положення, обгрунтування й аргументи на користь релігії.

III. Християнство є найпоширенішою релігією світу. Під його впливом перебуває близько п’ятої частини населення Землі. Воно є офіційною релігією в абсолютній більшості країн Європи, в Австралії та Новій Зеландії, в багатьох країнах Азії та Африки.

IV. Християнство і в минулі епохи, і в наш час затвердилось у найбільш економічно і культурно розвинених країнах. Завдяки цьому воно адаптувалося до науково-технічного прогресу і сучасної культури, своєю історією показує іншим релігіям їхнє майбутнє. Впродовж двадцяти століть кращі уми християнства працювали на його ниві, обґрунтовували його віровчення, створили йому стійкий фундамент богословських концепцій.

http://www.readbookz.com/book/164/4782.html
§3. Походження християнства: соціально-економічні причини та ідейні джерела.

Перші християнські громади виникли в 60-х роках І ст. до н. є. на території Римської імперії, про що незаперечно свідчать історичні документи. Серед них – визнавана за священну книга “Апокаліпсис” (68–69 рр.), яка ввійшла до складу біблійних книг під назвою “Одкровення св. Іоанна Богослова”. Водночас християни ретельно вивчали Старий Завіт, вбачаючи неподільну єдність між Богом-батьком і Богом-сином, що розіп’яттям на хресті спокутував гріхи людські і тим самим дістав прощення людям від Бога-батька. Наукове релігієзнавство розрізняє соціально-економічні причини та ідейні джерела виникнення християнства.

Соціально-економічні причини поширення християнства. До них належать: криза політеїстичних релігій в Стародавньому у Римі; посилення експлуатації підлеглих і поневолених Римом народів; поразки повстанців-рабів, соціальна потреба у новій релігії.

На початку нашої ери Рим підкорив країни Середземноморського басейну та інші народи. Утворилася могутня, величезна імперія. Вона вимагала військової, господарської, політичної, а також ідеологічної єдності. За обставинами того часу ідеологічним інтегратором могла виступити лише релігія. У стародавній Римській імперії існували родоплемінні релігії, що мали політеїстичний характер.

Релігія “вічного міста” не могла привернути симпатії поневолених Римом народів. І Рим, і його релігія сприймалися підкореними народами як джерело їхніх бідувань і страждань. Не могла стати “рятівною” у Римській імперії і релігія поневолених народів, оскільки підкорених народів і релігій було багато, місцеві боги не мали змоги захистити ці народи від жорстокої влади Риму і тому розвінчали себе в їхніх очах. Отже, Римській імперії була потрібна нова релігія, що стала б у разі потреби релігією різних народів, усіх народів Римської імперії. На зміну існуючим національним релігіям повинна була прийти релігія космополітична.

На початку нашої ери в Римській імперії назріла криза політеїзму, яка була зумовлена двома причинами.

I. У Римській імперії сформувалася досить розвинена філософська думка. Вона була спроможною охопити єдиним поглядом весь Всесвіт, шукала і знаходила, за суб’єктивним переконанням, єдине начало всього сущого. Ним оголошувалися або одна з стихій природи (земля, вода, повітря, вогонь), або Матерія, чи Логос (закон, принцип, дух). Ця уявна єдність світу та його єдине начало теоретично (гносеологічно) не збігалися з вірою в існування багатьох богів. Єдиний світ і єдине начало могли гносеологічно вживатися лише з одним (єдиним) Богом.

II. Очолював Римську імперію, яка об’єднувала численні країни та народи, єдиний імператор. Він, реальний володар на землі, вимагав визнання того, що на небі існує, неподільно панує єдиний Бог.

Гносеологічні й соціальні передумови в своїй єдності і на досить значному для початку тривалого періоду першого століття рівні розвитку вимагали появи нової монотеїстичної релігії.

Більшість жителів Римської імперії становили знедолені люди: раби, вільновідпущеники, позбавлені волі окраїнні народи імперії. З початку І ст. до н.е. і до середини II ст. н.е. (протягом майже двох з половиною століть) в імперії одне за одним прокочуються могутні повстання рабів і поневолених народів. Однак усі повстання, навіть під проводом талановитого Спартака, зазнають поразки.

Тяжкий досвід безнадійної боротьби переконав принижених і знедолених, що звільнитися від рабства, врятуватись від нього власними силами вони не мають змоги. Не можуть, але бажання визволитися від цього не зникає. Слабкішою стає воля до боротьби, вичерпується віра в свої сили. Хто втрачає дорогу на землі, той шукає шляхи на небо.

Низи імперії почали шукати спасіння у релігійному забутті, в очікуванні спасіння від Бога. Проте існуючі боги не могли його дати. Римський пантеон поставав ворожим і ненависним, а боги національних релігій виявилися безсилими перед нещадною владою Риму. Тому низи покладали надію на появу нового Бога, нового спасителя. Захоплення релігією й очікування небесного Спасителя, пришестя у світ нового Бога в Римській імперії на початку нашої ери засвідчили численні історичні документи.

Попит породжує пропозицію. У специфічних умовах Римської імперії на початку нашої ери утворюються десятки нових, космополітичних, з богами-спасителями релігій, наприклад митраїзм, культ Осіріса, орфічні культи, культи східних воскресаючих і вмираючих богів. Серед таких релігій було християнство, яке згодом набуло статусу світової релігії.

Для перемоги християнства найважливіше значення мало те, що воно, як і будь-яка інша з нових релігій, увібрало в себе і спиралося на різноманітний та ефективний ідеологічний матеріал, який прислужився йому для формування власного віровчення і культу. Наукове релігієзнавство досить повно визначило основні ідеологічні джерела християнства.

Ідейні джерела виникнення християнства. До них належать: іудаїзм – релігія стародавніх євреїв; релігії і міфологія народів Близького Сходу; філософія греко-римського світу.

Релігія стародавніх євреїв – іудаїзм. З його вченням про Месію, у священних текстах іудейської релігії – Біблії, в міфах про походження світу, перших людей, зла в світі тощо – християнство знайшло собі відповідь на життєво важливі питання буття.

У Біблії міститься твердження, що бог Яхве є богом єврейського, богообраного народу і в годину гірких випробувань завжди надішле йому спасителя, Месію. Біблійне вчення про Месію було безпосереднім і найближчим джерелом християнського вчення про Бога-спасителя.

Релігії і міфологія народів Близького Сходу. З релігій і міфології народів Близького Сходу запозичена ідея про вмираючих і воскресаючих богів-спасителів – Адоніса, Аттіса, Осіріса, Митри та ін.

Ці боги підкорених Римом східних народів (сирійців, персів, єгиптян, вавилонян) були в основному богами рослинного світу, який узимку “вмирав”, а навесні “воскресав”. Боги рослинного світу, за віруваннями народів Сходу, також вмирали і воскресали. Своєю смертю і воскресінням вони рятували не лише рослинний світ природи, а й все людство від загрози голодної смерті.

Філософія греко-римського світу. На ідеї раннього християнства передусім вплинули неоплатонізм Філона Александрійського і стоїцизм Сенеки.

Філон Александрійський – іудейський богослов, який перейшов на службу до римського імператора, – прагнув поєднати філософію Платона з ученням Біблії, підвівши цим філософське обгрунтування під біблійні сказання. Філонівське тлумачення біблійного месії як Логоса, водночас творця, управителя світу і рятівника знедолених, покладено проповідниками християнства в основу їх учення про Сина Божого, євангельського Ісуса Христа. Не випадково відомі дослідники історії первісного християнства Бруно Бауер і Фрідріх Енгельс називали Філона Александрійського “батьком” християнського віровчення.

Сенека – римський філософ-стоїк і письменник – мав такий вплив на ідеологію християнської релігії, що дослідники називають його “дядьком” християнства. Вчення стоїцизму закликає до терпіння, непротивлення злу насиллям, відмови від життєвих радощів і насолод, аскетизму. Прилучення первісного християнства до такої філософії дало змогу християнській церкві філософськи обгрунтувати свої постулати, а згодом перетворити саму філософію на “служницю богослов’я”.

Засвоєння елементів національних традицій і культу релігій греко-римського світу. Втягуючи все нові й нові прошарки населення до своєї церкви, християнство водночас розширювало простір для залучення до свого вчення елементів їхніх попередніх релігійних вірувань та звичаїв. Все, що сприяло зміцненню християнства, було запозичене з інших релігій. Навіть через десять століть після свого виникнення християнство, прийшовши на Русь, включило до свого церковного культу релігійні вірування і атрибути обрядів східних слов’ян: крашанки, весняні моління (поминання) на могилах померлих, купальські обряди в середині літа тощо.

http://www.readbookz.com/book/164/4783.html
§4. Еволюція християнства, виникнення церкви.

Становлення християнської церкви – складний і тривалий процес. Малочисельні, сектантські за своєю сутністю громади перших християн (друга половина І ст.) складалися з рабів, плебейства римських окраїнних провінцій Палестини та Малої Азії. Це була релігія поневолених і гноблених.

Такі громади чекали першого пришестя Христа-Спасителя, який нещадно покарає верхи і власті Римської імперії, знищить місто-блудницю Рим, встановить на землі своє тисячолітнє царство. Потім спаситель прийде на землю вдруге і влаштує суд над усіма людьми. Громади перших християн складалися передусім з євреїв, отже, особливу роль у своїх віруваннях вони відводили іудейському народу: Христос врятує іудеїв, царювати з Христосом будуть іудеї, судити всі народи належить іудеям.

На початку II ст. гнані, “катакомбні” громади перших християн вгамовують свої бунтарські пристрасті щодо властей Римської імперії. Вони визнають, що спасіння потребують не лише іудеї, вони пускають у свої громади і неєвреїв, але й далі ставлять іудеїв вище за тих, хто не визнавав обряду обрізання. Армія проповідників християнства (скорого, грядущого для всіх спасіння) поволі створює цілу мережу християнських громад, яка поширилася на всю імперію.

З середини II ст. у християнські громади починають вливатися представники правлячої верхівки Римської імперії. Саме християнство докладає зусиль до того, щоб домогтися довір’я властей. Починається період євангелізму: царство Боже переноситься в потойбічний світ, пришестя Христа визнається здійсненним фактом, а страшний суд – справою віддаленого майбутнього.

Християнські громади все ще переслідуються державою як політично неблагонадійні. Переслідування, зрештою, мали й відверту мету пограбування християн і збагачення можновладців. Однак поступово починає формуватися церква, консолідуючи розрізнені, різновірні й нерідко ворогуючі громади віруючих.

Поширивши свій вплив на значні території та на народи імперії, християнство вже на початку IV ст. (Міланський едикт 314 р.) домагається стану терпимої релігії. Тепер вже за допомогою державної влади християнство стрімко консолідується в єдину пануючу церкву, підпорядковуючи церковному апаратові основну частину віруючих. У 325 р. християнство указом імператора Константина Великого проголошується державною релігією Римської імперії. Конституюючись у державну церкву, християнство починає енергійно переслідувати як інші релігії, так і нецерковних християн.

У 1054 р. колись єдина християнська церква остаточно розкололася на: західну (католицьку, римо-католицьку, латинську) і східну (православну, ортодоксальну, візантійську, грецьку).

В XVI ст. у Європі в ході Реформації виникає протестантизм, який згодом поділився на кілька течій, основні з яких лютеранство, кальвінізм, англіканство.

Нині християнство поділяється на чотири головних церкви: давньосхідні (Антиохійська, Александрійська, Єрусалимська, Константинопольська); католицька; православна; протестантизм. Ці церкви та напрями, що виникли з них (деномінації, розколи та секти) охоплюють 95 % сучасних християн.

http://www.readbookz.com/book/164/4784.html
§ 5. Формування образу євангельського Ісуса Христа.

Образ Ісуса Христа, чиє ім’я носить одна з найбільших релігій світу, завжди привертав увагу дослідників. Таємниця цієї постаті та її імені знаходить історичну розгадку у витоках християнської церкви.

Для віруючих перших християнських громад, що складалися з євреїв, які увірували в спасіння Богом знедолених. Месія – Христос-Спаситель (він в Апокаліпсисі називається ще Агнцем, Сином Людським, Альфою й Омегою) ще не прийшов, але “скоро гряде”. Сутність цих вірувань відображена у біблійній книзі “Апокаліпсис”.

Образ Ісуса Христа для віруючих другої половини І ст. н. є. – небесна істота. Його очі горять вогнем, ноги з розжареного заліза, голос, мов гуркіт водоспаду. Він появиться на небі, скине Сатану і встановить тисячолітнє царство християн на землі.

Минав час, а обіцяне пришестя Христа на небі не здійснювалося, спасіння віруючих не приходило. Частина християн відійшла від віри, а ті, що залишилися, змінили своє вірування. Вони почали говорити, що Христос з’явиться на Землю у вигляді людини. В першій половині II ст. розвиток християнства відбувається через етап так званого докетизму (грец. “докео” – здаватись) – віри в близьке пришестя Христа.

До середини II ст. серед християн укріплюється вірування, що Христос вже перебуває на землі у вигляді людини. Отже, пришестя вже звершилося, спасіння людей прийшло. Легенди про пришестя на землю Христа-Спасителя, що передавалися з вуст у вуста, у другій половині II ст. набули назви “Євангелія” (“Радісні повідомлення”, “Благі вісті”, “Благовіст”).

На зміну докетизму приходить євангелізм. У вжитку з’явилися понад 40 євангелій. Основні етапи трансформації образу Христа в релігійних віруваннях первісних і ранніх християн простежуються за тими документами, що дійшли до нас, у тому числі й за священними книгами християн, які склали Новий Завіт: Апокаліпсис, Послання апостолів, Євангелія, Діяння святих апостолів. Вони дають змогу окремим вченим зробити висновок, що Христа як історичної особи не було. Не був він також історичним засновником нової релігії.

Біографія євангельського Ісуса Христа складалася запозиченням з “біографій” інших, більш давніх, відомих у Римській імперії і вшановуваних богів. Тому Ісус Христос народжується у день зимового рівнодення – 25 грудня, як бог Сонця Митра, від діви Марії, на яку зійшов дух святий у вигляді голуба, як і бог Будда, на матір якого, Майю, зійшов дух святий у вигляді слона; вмирає й на третій день воскресає, як і боги Осіріс, Аттіс, Адоніс.

Численні дослідники, наприклад, Д. Ф. Штраус, Е. Ж. Ренан, А. Древс, Р. Ю. Віппер, М. А. Морозов та ін., встановили, що в євангельських розповідях про Ісуса Христа майже немає жодного оригінального факту, події або повчання, які не зустрічалися б в дохристиянських релігіях.

У євангеліях перед нами постає компілятивний образ, створюваний у міру вміння й фантазії євангелістів. Про те, що образ Ісуса Христа виводився не з реальної історичної особи, свідчить суперечливість євангельських розповідей про будь-який факт із життя Христа. Богословам так і не вдалося створити за євангельськими розповідями цілісну оповідь про Христа. Взаємновиключаючу суперечність розповідей про Христа діячі церкви подолали тим, що усунули 36 євангелій, залишивши лише чотири, найбільш узгоджені між собою.

Наприкінці II – початку III ст. перед авторами оповідей про земне життя спасителя постала проблема співвіднести походження свого Бога з реальними історичними рамками.

Для цього відсунули земне життя Христа на 150 – 200 років. Саме тоді, на початку нашої ери, в Палестині блукали десятки людей, які називали себе месіями – спасителями народу від римського поневолення.

Серед таких месій був і один з проповідників християнства на ймення Ісус. Про нього відомо, що він був сучасником Іоанна Хрестителя, царя Ірода, прокуратора Понтія Пілата. В нього були брати і сестри, а його брата Іакова закидали камінням в Єрусалимі в 70-х роках І ст. Вірогідно припустити, що його скарав, можливо, розіпнув Пілат, як він карав і всіх інших проповідників християнства. Більше нічого з вірогідних джерел невідомо про життя Ісуса Христа. Історична випадковість виявилася в тому, що ординарний проповідник християнства на ймення Ісус Христос став прототипом євангельського Ісуса Христа.

У сучасному релігієзнавстві набули поширення дві концепції походження образу євангельського Ісуса Христа: міфологічна та історична. Міфологічна школа стверджує, що образ Ісуса Христа склався на основі легенд і міфів дохристиянських релігій. Історична концепція твердить, що це був один із реальних проповідників християнства.

http://www.readbookz.com/book/164/4785.html


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   27

Схожі:

Релігієзнавство iconКонтрольна робота з дісципліни "релігієзнавство" на тему " церковне християнство"
Релігієзнавство як наука стр
Релігієзнавство iconМетодичні рекомендації з курсу «Релігієзнавство» для студентів заочної форми навчання
Методичні рекомендації з курсу «Релігієзнавство» (для студентів заочної форми навчання) /Укладачі: Бондаренко О. В., Бондаревич І....
Релігієзнавство iconРелігієзнавство

Релігієзнавство icon1 розділ предмет, структура І методологія курсу "релігієзнавство"
Соціальні, гносеологічні, онтологічні та психологічні чинники релігії
Релігієзнавство iconКнига дорогоцінних скарбів
Слов’янські вірування. Писемні джерела до вивчення курсу «Релігієзнавство» для студентів гуманітарного факультету денної форми навчання...
Релігієзнавство iconРеферат з дисципліни «Релігієзнавство»
Великий (бл. 285-337) стверджував панування християнства в Римській імперії. З цією метою йому довелось послідовно обмежувати вплив...
Релігієзнавство iconЛекція з навчальної дисципліни " релігієзнавство" тема № сучасні релігії світу. Релігійні течії та конфесії в україні
Навчальні: сформувати уявлення щодо національних, світових та нетрадиційних релігій сучасності. Надати знання про сучасну релігійну...
Релігієзнавство iconВ. Г. Короленка затверджую голова приймальної комісії М.І. Степаненко 27 березня 2017 р. Програма
Програма додаткового вступного випробовування з історії філософії для вступників на другий (магістерський) рівень вищої освіти зі...
Релігієзнавство iconНавчальний посібник для студентів всіх спеціальностей освітньо-кваліфікаційного рівня „бакалавр кременчук − 2011 В. Д. Братенші
В. Д. Братенші. Релігієзнавство. Навчальний посібник. Кременчук, Кременчуцький льотний коледж Національного авіаційного університету,...
Релігієзнавство iconМетодичні вказівки з латинської мови для студентів філософського факультету
Методичні вказівки з латинської мови для студентів філософського факультету cпеціальностей «філософія» та «релігієзнавство» / Укл.:...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка