Релігієзнавство



Сторінка22/27
Дата конвертації13.04.2017
Розмір4.81 Mb.
1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   27


Більшість передових мислителів того часу були суб’єктивно релігійними людьми, хоча вони об’єктивно руйнували релігію. Ідеї вільнодумства зростали на основі хоч і незначних, але важко здобутих перемог у пізнанні закономірностей розвитку природи і суспільства. Слід зазначити, що вчення та ідеї передових мислителів і філософів середньовіччя справили істотний вплив на революційні християнсько-плебейські рухи, стали одним із джерел розвитку буржуазного атеїзму і вільнодумства.

http://www.readbookz.com/book/164/4828.html
§4. Вільнодумство буржуазної епохи: Відродження, Нового часу, революційної демократії.

Розвиток вільнодумства відбувався у взаємозв’язку з боротьбою прогресивних сил за звільнення людини від соціального та духовного гніту; з прогресом науки, передусім природознавства, і з розвитком філософської думки. Цей основний напрям розвитку вільнодумства як складової частини духовної культури реалізувався у різних історичних формах філософської думки залежно від соціально-класової природи суспільства, рівня розвитку пізнання навколишнього світу і філософсько-художнього його освоєння. Така сама тенденція властива становленню й розвитку вільнодумства буржуазної епохи.

Вільнодумство буржуазної епохи виникло задовго до перемоги буржуазії над феодалізмом і розвивалось у процесі гострої боротьби з феодальною ідеологією, основою якої було християнство.

В його розвитку виділяють три етапи, кожний з яких визначався характером основних історичних завдань: вільнодумство епохи Відродження, тобто періоду боротьби буржуазії проти панування феодальних відносин; атеїзм і вільнодумство Нового часу, тобто періоду суттєвого зламу феодального ладу і буржуазних революцій в Європі; сучасне буржуазне вільнодумство й атеїзм, тобто період загострення соціально-економічних і політичних суперечностей, боротьби за впровадження досягнень науки у сфері виробництва, розподіл сфер впливу та ринку збуту.

Вільнодумство епохи Відродження (XV–XVI ст.). Було новим, вищим етапом у розвитку атеїстичної думки, синтезом ідей вільнодумства Античності та середньовіччя з досягненнями природознавства. Розвиток природничо-наукових знань давав змогу грунтовніше спростовувати релігійні догми. Наприклад, італійський філософ П’єтро Помпонацці (1462–1525), прихильник теорії двоїстої істини, проаналізувавши аргументи на користь і проти існування душі, дійшов висновку, що з погляду філософії душа матеріальна і смертна. При цьому він спростував учення аверроїстів про існування всесвітнього розуму. Голландський філософ Урієль Акоста (бл. 1590–1640) написав трактат “Про смертність душі”, в якому з наукових позицій доводив, що душа – це життєвий дух, який перебуває у крові, і ним людина живе. її життя триває доти, доки не згасне цей дух. За свої погляди вчений переслідувався іудейськими священиками, врешті-решт він покінчив життя самогубством.

Значну роль у науковому розумінні картини світу, руйнуванні біблійного світосприйняття відіграли відкриття М. Коперника, Дж. Бруно, Г. Галілея.

Міколай Коперник (1473–1543) написав твір “Про обертання небесних сфер”, у якому з математичних позицій обгрунтував геліоцентричну теорію Сонячної системи, розбивши теорію Птолемея. Його вчення суперечило релігійному, згідно з яким у центрі Всесвіту перебуває Земля, біблійному вченню про походження світу та людини. Звідси, як зазначав Ф. Енгельс, починає своє літочислення процес звільнення науки від впливу релігії, природознавства від теології.

Джордано Бруно (1548–1600) з позицій матеріалістичного пантеїзму осмислив ідеї Коперника, надавши їм атеїстичного звучання. Вчений твердив, що світ єдиний, матеріальний, вічний і нескінченний, доводив існування багатьох систем, подібних до Сонячної. Він спростував теорію двоїстої істини, заявивши, що є лише одна істина – наука. Вчення Дж. Бруно суперечило догматам і принципам релігії, підривало авторитет церкви. Інквізиція жорстоко розправилася з філософом.

Галілео Галілей (1564–1642) своїми спостереженнями за небесними світилами науково підтвердив геліоцентричну систему Коперника й спростував релігійне уявлення про Всесвіт.

Істотною рисою вільнодумства епохи Відродження було зародження позитивного аспекту вільнодумства, що виражалося в утвердженні буття людини. Передова суспільна думка того часу захищала гідність людини, її право на вільний розвиток. Ще у XV ст. в боротьбу проти релігійної ідеології включились італійські гуманісти. Це було першим кроком ідеологів ранньої буржуазії. Вони вперше виступили проти християнського аскетизму, культу страждань. Найвищим християнським моральним цінностям гуманісти протиставляли гідність, самоповагу особи, її право на земне щастя, незалежність і свободу.

Одним із найпослідовніших і найсміливіших пропагандистів нового вчення про людину був Лоренцо Балла (1407–1457). У трактаті “Про насолоди” він зазначав, що справжнє благо для людини – земні насолоди, адже загробної відплати не існує.

Гуманіст Піко делла Мірандола (1464–1494) у праці “Промови про гідність людини” оспівує ідеал творчої й активної особи, справжнього творця власного щастя. В цю епоху відроджуються епікурейські погляди на життя, в яких насолода земними благами проголошується головною метою людини і робиться акцент на чуттєві насолоди. Такий підхід історично виправданий, оскільки він спрямовувався проти релігійного аскетизму, уявлення про страждання як вище благо.

Ідея про земні насолоди знаходить відображення у творах видатних митців того часу. Наприклад, Ф. Рабле (1494–1553) і Дж. Боккаччо (1313–1375) у своїх творах оспівують земну любов, життєві насолоди, красу людини. Захоплення красою природи і людини, наслідками її праці відображає живопис тієї епохи. Наприклад, у творах Мікеланджело, Тиціана, Леонардо да Вінчі навіть релігійні сюжети доповнюються світськими, суто життєвими. Це робилося тоді, коли церква дозволяла малювати картини лише на біблійні сюжети і суворо забороняла зображати людське тіло.

Характерна особливість вільнодумства епохи Відродження полягає в тому, що в цей час гуманізм іноді поєднувався не лише з антиклерикалізмом, а й з політичною боротьбою, спрямованою проти церкви та її ієрархів.

Так, у XVI ст. було розкрито змову членів Римської академії проти Папи Павла II. Ватиканські академіки, за донесеннями папських агентів, у розмовах між собою відкрито висловлювали атеїстичні погляди, твердили, що Бога не існує, заперечували існування душі, заявляючи, що вона вмирає разом з тілом, ставили під сумнів догмати про святість і безгрішність папи римського, зазначаючи, що папа такий же грішний, як і всі люди. Вони мали намір скинути папу римського, проте змову було викрито, академіки були звинувачені у єресі і піддані суду інквізиції.

Антиклерикальні мотиви були досить сильними у творчості Леонарда да Вінчі, Дж. Бруно, Еразма Роттердамського, Дж. Ваніні. Наприклад, Бруно і Ваніні розкрили суперечливий характер багатьох християнських догм. Бруно показав абсурдність релігійного вчення про Бога в трьох особах, уявлення про Ісуса Христа як боголюдину, яку ототожнюють з кентавром Хіроном, що нібито має два начала. Дж. Ваніні (1585 –1619) показав антигуманний характер християнського вчення про Бога. Він писав: “Бог або не хоче усунути зло, або не може. Друга теза підтверджує думку вільнодумців, а перша – робить Бога джерелом зла”. В останні хвилини свого життя перед спаленням на вогнищі інквізиції Ваніні знайшов сили для того, щоб висловити зневагу до християнського вчення, заявивши: “Христос потів від страху в останні хвилини, а я помираю безстрашно”.

Вільнодумство епохи Відродження нагромадило багато наукового матеріалу, щоб внести нове у проблему походження релігії.

Теорія обману у поглядах на релігію, що була поширеною тоді, доповнюється з’ясуванням інших причин походження релігії. Ваніні, наприклад, стверджував, що на виникнення релігії “впливають небесні тіла”, Монтень розглядав релігію як наслідок виховання людини в певному соціальному середовищі. Дж. Бруно один з перших висунув концепцію історичності релігій, розрізняючи у розвитку релігії три епохи: єгипетську, іудейську та християнську. Дж. Ваніні робить висновок, що сутність усіх релігій однакова, як і їх доля; заявляючи, що “імперії і релігії так само мають свій початок, як і кінець”.

Вершиною раннього етапу буржуазного вільнодумства був атеїзм, який розробив голландський філософ Бенедикт Спіноза (1632– 1677). Він зосередив увагу на розробці матеріалістичних поглядів на світ, філософському обгрунтуванні атеїзму. За Спі-нозою, природа – це єдина, вічна і нескінченна субстанція, яка має такі суттєві властивості, як протяжність і мислення. Вона є причиною самої себе і не потребує творіння. Хоча субстанцію вчений називав Богом, вона не має нічого спільного з релігійним розумінням божества. В природі, на думку філософа, все є причинно зумовленим, людина як частка природи також включена в коло світової детермінації, що містить випадковість і свободу волі. Вчення QniH03H спростовувало релігійний догмат про створення світу. Його пантеїстичний матеріалізм мав яскраво виражений атеїстичний характер. У своїх творах “Богословсько-політичний трактат”, “Етика” філософ відкидає ідею Бога, релігійні чудеса, заперечує догмат про безсмертя душі, закладає основи наукового аналізу Біблії. Спіноза дійшов висновку, що Святе письмо має не надприродне, а цілком земне походження. Біблія, як відомо, складається з багатьох книг. “Як могло статися, що ці книги зведені в одну, що вважається священною?” Мислитель твердить, що книги Біблії написані різними авторами і в різні періоди історії. Спіноза не лише обгрунтував земне походження Біблії, а й розкрив її суперечності, особливо у Старому Завіті. Наприклад, якщо у Второзаконні сказано, що Бог не подібний до земних речей, то в другій книзі Мойсея “Вихід” зазначається, що Бог – це вогонь. Подібних суперечностей багато. Спіноза вперше сформулював і розвинув принцип історичного підходу до критичного аналізу Біблії.

Для філософів того часу характерною була боротьба за віротерпимість. Одним із перших мислителів, який проголосив вимогу свободи совісті, був французький філософ-скептик П’єр Бейль (1647–1706). Він писав, що атеїсти, яких шельмує церква, нічим не відрізняються від інших людей своїми позитивними і негативними рисами. На підтвердження цього вчений посилався на високоморальний спосіб життя античних вільнодумців. Філософ

уперше в науці порушив питання про моральну цінність не лише антирелігійних поглядів, а й атеїстичного суспільства. Він доводив, що суспільство може виникнути та існувати без будь-якої релігії, лише з нерелігійних людей, що атеїст може бути поважною і високоморальною людиною. На думку вченого, гідність людини принижує не атеїзм, а марновірство та ідолопоклонство. Значення поглядів П. Бейля полягає в тому, що його вчення стало основою для подальшого розвитку боротьби за свободу совісті й утвердження плюралізму в поглядах на релігію.

Вільнодумство епохи Відродження, незважаючи на значні успіхи порівняно з попередніми етапами, однак не було послідовним. Певною мірою визнавалось існування Бога у пантеїстичному чи деїстичному розумінні. Але в міру розвитку наукової думки утверджувалося наукове світосприйняття в суспільній свідомості, поглиблювалася криза релігії. Деїзм і пантеїзм за цих умов втрачали своє попереднє значення як форми вираження атеїстичних ідей. Вони застосовувалися теологами для модернізації і захисту релігійної ідеології. Проте роль вільнодумства епохи Відродження полягає у підготовці грунту та шляхів для розвитку більш послідовної критики релігії і переходу до вищого філософського рівня атеїзму Нового часу.

Атеїзм і вільнодумство Нового часу (XVIII–XIX ст.). Ідеологія тих соціальних верств населення, які підготували і здійснили один із грандіозних історичних переворотів – перехід від феодалізму до капіталізму. Передусім він виражав інтереси не лише буржуазії, а й селянсько-плебейських верств суспільства. Найпослідовнішим з наукового погляду є атеїзм французьких матеріалістів і представників німецької класичної філософії. їхній атеїзм був пов’язаний з утвердженням капіталістичного способу виробництва й епохою буржуазно-демократичних революцій, зокрема революцією 1789 р. у Франції і революцією 1849 р. в Німеччині. Активна участь у боротьбі з феодалізмом народних мас, революційність самої французької буржуазії XVIII ст. та її ідеологів визначили відкритий, послідовний і войовничий характер атеїзму. Такими були атеїстичні вчення Ж. Мельє, П. Гольбаха, Д. Дідро, К. Гельвеція, Ж. Ламетрі та інших філософів. Наприкінці XVIII ст. у Франції розгорнулася рішуча боротьба проти феодальних відносин кріпосництва, проти будь-якого середньовічного мотлоху в ідеях, науці та суспільних структурах. Матеріалізм був єдиною послідовною філософією, що дозволив з позицій діалектичного методу підійти до аналізу явищ соціально-економічного і духовного життя суспільства.

Французький соціаліст-утопіст, сільський священик Жан Мельє (1664–1729) – попередник вільнодумства матеріалістів XVIII ст. Виходець із селянської родини, він написав працю “Заповіт”, в якій рішуче засуджував релігію і діяльність католицької церкви. Як ідеолог селянства, він чітко усвідомив, що релігію використовує влада заможних для того, щоб тримати народ у покорі. На думку Мельє, жодна релігія не може довести своє божественне походження, оскільки “всі релігії світу – лише вигадка людини”. Зокрема, “християнство – це наслідок неуцтва й фанатизму натовпу людей, які легковірно і сліпо йдуть за божественним і жалюгідним фанатиком”, воно освячує зловживання тиранів, гноблення народу знаттю. Ж. Мельє зазначав, що у християнстві збереглося чимало залишків язичницьких культів, розповідь про народження Ісуса Христа від непорочної діви нагадує легенду давніх римлян про народження Ромула та Рема від діви-весталки, а вознесіння його на небо нагадує “вознесін-ня” на небеса сина троянського царя Ганімеда богом Юпітером. Учений рішуче виступав проти теологічного розуміння життя і психічної діяльності людини, викривав лицемірство релігійної моралі, доводив, що світ вічний і ніким не створений. Свої атеїстичні погляди він пов’язував з ідеями утопічного соціалізму, вважаючи, що встановлення справедливого суспільного устрою вимагає усунення релігії. Церква заборонила працю Ж. Мельє “Заповіт”, вона була видана лише після його смерті. Мельє вважають основоположником буржуазного революційно-демократичного атеїзму, передусім войовничого вільнодумства селянсько-плебейських мас. Згодом його ідеї були сприйняті й розвинені французькими матеріалістами XVIII ст.

Розвиток атеїстичної думки досяг високого щабля у працях французьких енциклопедистів, які відверто зробили прямі атеїстичні висновки з матеріалістичної філософії.

Серед них пцивертає увагу передусім Поль Аирі Гольбах (1723–1789). Його працю “Система природи” вважали біблією матеріалізму. В ній мислитель з філософських і природничо-наукових позицій обгрунтував вічність, нестворенність світу, принцип єдності матерії та руху; цілісну систему поглядів на Всесвіт, зазначаючи, що це колосальне з’єднання всього існуючого, безперервний ланцюг причинно-наслідкових об’єктивних зв’язків; показав силу людського розуму у пізнанні явищ природи; розкрив соціальну роль релігії та церкви, її зв’язок з панівними класами.

П. Гольбах написав такі праці: “Розвінчане християнство”, “Кишенькове богослов’я”, “Священна зараза”, “Галерея святих”, “Здоровий глузд” тощо, в яких піддав всебічній критиці релігійний світогляд, гостро висміяв християнську мораль. Зокрема, вчений зауважував, що вчення Ісуса Христа про мораль не може бути керівництвом для моральної поведінки. На його думку, Ісус “не відзначається ні розважливим, ні м’яким, ні ввічливим характером. У євангеліях він зображений фанатиком”. Гольбах визнавав історичність Ісуса Христа, однак спростовував його надприродні властивості.

Душею французьких матеріалістів, як його тоді називали, був Дєиі Дідро (1713–1784). Його вважають засновником і організатором видання “Енциклопедії, або Тлумачного словника, наук, мистецтв і ремесел”, що вийшла у 35 томах. У своїй творчості вчений не лише обстоював і розвивав матеріалістичні погляди на світ, а й багато уваги приділяв проблемам наукового аналізу релігії, розкриттю несумісності наукового та релігійного світоглядів. Філософ з матеріалістичних позицій доводив єдність матерії і свідомості, обстоював авторитетність людського розуму в пізнанні, рішуче відкидав богословську тезу про божественне походження свідомості. Релігію він розглядав як продукт неуцтва та страху людей, обдурених духовенством. Позбутися релігійних уявлень люди можуть, на думку вченого, шляхом освіти. Дідро вимагав свободи громадян у справах релігійної віри й ліквідації контролю церкви над школою та освітою.

Одним з перших Дідро розкрив спадкоємний зв’язок між античними міфами й християнством, неспроможність догмату про Трійцю, абсурдність віри у релігійні чудеса та суперечності у творіннях євангелістів. Зазначимо, що французькі матеріалісти піддавали ґрунтовному критичному аналізові Новий Завіт. Філософ піддає сумніву історичність Ісуса Христа, посилаючись на те, що про нього мовчать його сучасники, зокрема такі давні історики, як Иосиф Флавій, Юст Тіверіадський, Філон Александрійський. Дідро порівняв християнське вчення з античною міфологією, довів, що численні положення християнства запозичені з ранніх релігій. Він є одним із попередників міфологічної школи релігії.

Д. Дідро був не лише видатним філософом, а й талановитим письменником. У художніх творах “Чорниця”, “Племінник Рамо” тощо він розкрив спосіб життя в монастирях, висміював релігійну мораль, стверджуючи, що вона калічить людину, оскільки виховує її в дусі рабської покори. Вчений підкреслював, що у вихованні високих моральних якостей особи, її духовності вирішальна роль належить середовищу, тобто умовам життя людини, а не релігії.

Основними у філософії французьких енциклопедистів були думки про те, що не існує нічого поза матерією і рухом, сама людина є матеріальною істотою.

Клод Лдріан Гельвецій (1715–1771) розвиває це вчення у праці “Про людину”, в якій доводить природну рівність розумових здібностей людини, єдність успіхів розуму з досягненнями промисловості, природну доброту людини з могутністю виховання і впливом зовнішніх обставин на особу. В цьому виражався революційний характер поглядів філософа на людину, п гідність і велич.

Французькі матеріалісти висловили чимало правильних думок про суспільне життя і роль людини в ньому. Жюльєн Офреіде Ламетрі (1709–1751), наприклад, у праці “Людина – машина” висловлює думку про те, що людина повинна сама будувати своє щастя на землі. На цій основі він критикує релігійний світогляд, висміює і відкидає такі принципи релігійної моралі, як терпіння, покірність і аскетизм, зазначаючи, що вони принижують гідність людини.

У XVIII ст. ідеї вільнодумства й атеїзму поширилися у Росії. Вчений та поет М. В. Ломоносов (1711–1765) був поборником прогресивних ідей і розвитку національної науки. Відкритий ним закон збереження речовини і руху стверджував науковий принцип вічності матерії, суперечив релігійному догмату про створення світу. Він ставив під сумнів біблійні міфи, скептично ставився до церковних обрядів, критикував духовенство, вимагаючи, щоб воно не втручалось у справи науки й освіти.

Український просвітник, філософ і поет Г. С Сковорода (1722– 1794) обстоював традиції античного вільнодумства, з позицій пантеїзму піддавав критиці основні принципи релігії. Визначаючи Бога як закономірність, першопричину всього сущого, філософ спростовував ідею втручання його у розвиток і визначення долі світу. З цих самих позицій Сковорода розвінчував релігійні чудеса як такі, що принижують мудрість Бога. Одна з центральних проблем філософії Сковороди – питання про щастя людини. Мислитель вважав, що щастя полягає у творчій праці, тобто такій, до якої людина має природні дані та схильності. Він є основоположником символічного трактування Біблії і розуміння культури в цілому.

Пропагандист революційно-демократичних традицій у Росії, філософ і поет О. М. Радищев (1749–1802) з наукових позицій піддав критиці релігійний світогляд і соціальну роль церкви. У своєму трактаті “Про людину, її смертність і безсмертя” він зіставляє ідеї матеріалізму та ідеалізму, доходить висновку, чщо безсмертя душі не існує. В оді “Вольність” мислитель викриває союз православної церкви і царського самодержавства, ^відчить, що він спрямований на пригноблення народних мас. Його ідеї розвивали декабристи О. П. Барятинський (1798–1844), /. Д. Якушкін (1794–1857) та інші.

Подальшого розвитку атеїзм і вільнодумство набувають у німецькій класичній філософії.

Представник просвітницької думки у Німеччині Г. Е. Лєссінг (1729–1781) обстоював принцип, згідно з яким все у світі підлягає природному поясненню, так само і виникнення християнства.

Як послідовник філософії Спінози, він розвінчав релігійний фанатизм і нетерпимість, виступив проти віри у релігійні чудеса і догми.

Основоположник німецької класичної філософії /. Кант (1724–1804) намагався примирити матеріалізм та ідеалізм, наукові знання і релігійну віру. При цьому він висловив деякі цікаві думки атеїстичного характеру. Зокрема, з наукових позицій пояснював походження і розвиток Землі, Сонячної системи, розробив основні принципи та категорії пізнання. Просвітництво Кант розглядав як подолання людиною тієї незрілості, того неповноліття, в якому вона засиділась із власної вини, оскільки не навчилася користуватися розумом самостійно. На думку філософа, роль просвітництва полягає в тому, що воно формує мужність і навчає людину користуватися своїм власним розумом. Суттєво проаналізувавши богословські доведення буття Бога, Кант дійшов висновку, що ніяких доведень існування Бога з погляду “чистого” розуму і досвіду бути не може. Практичний розум на основі встановлених ним моральних законів припускає існування Бога, однак це вже потреба моральна. Релігію вчений розглядав як уявлення людей про свої моральні обов’язки, необхідність дотримуватися божественних заповідей.

Значний внесок у розвиток атеїстичної думки зробив Л. Фейербах (1804–1872). Передусім він відновив у правах матеріалізм як науковий напрям у класичній німецькій філософії. У поглядах на природу Л. Фейербах був матеріалістом, проте його матеріалізм мав антропологічний характер. З цих позицій учений і розглядав релігію. Головним для нього було не існування Бога, а питання про сутність людини. Вирішення цього питання дає пояснення щодо сутності релігії.

Твір Фейербаха “Сутність християнства” – видатна подія в історії німецької класичної філософії. Філософ виявив антропологічні основи релігійних уявлень. Бог існує, на його думку, лише в уяві людини, є продуктом людської фантазії, тобто фантастичним відображенням людської сутності. Поза природою і людиною не існує нічого. Л. Фейербах розкриває земні основи походження всіх релігій, у тому числі й християнства.

А. Фейербах першим зробив глибокий гносеологічний і психологічний аналізи релігії, дійшовши висновку, що це хибна форма суспільної свідомості. Аюдству властиві такі загальні риси, як розум (суспільна свідомість), могутність, безсмертя, доброта, милосердя тощо. Всі ці риси в уяві людей відриваються від людського роду і приписуються надприродній силі. Аюдина падає на коліна перед Богом тому, що земні владики видаються їй сильнішими за Бога. Цим філософ підкреслює значення соціальних чинників у виникненні та розвитку релігії. Однак далі цих ідей він не розвиває, вони залишились його геніальною здогадкою.

Л. Фейербах піддає гострій критиці релігійні догми та мораль. Християнська Трійця, на думку філософа, – це суперечність між політеїзмом й монотеїзмом, між фантазією і розумом. Для розуму – це нісенітниця, а для уяви – це реальна істота. В християнстві людина губить себе, будь-який зв’язок з навколишнім світом. У поглядах на мораль учений обстоює тезу про те, що мораль і релігія не мають нічого спільного. Причина, за Фейербахом, тут очевидна – в моралі людина встановлює принципи відносин до себе та інших людей, а релігія, навпаки, встановлює відносини людини з надприродною істотою. Отже, мораль і релігія, віра та любов протилежні одна одній. “Той, хто любить Бога, не може любити людину, говорить Фейербах, – і навпаки, той, хто любить людину, не може любити Бога”. Тому релігійна мораль не може сприяти встановленню справді людських взаємовідносин.

Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   27

Схожі:

Релігієзнавство iconКонтрольна робота з дісципліни "релігієзнавство" на тему " церковне християнство"
Релігієзнавство як наука стр
Релігієзнавство iconМетодичні рекомендації з курсу «Релігієзнавство» для студентів заочної форми навчання
Методичні рекомендації з курсу «Релігієзнавство» (для студентів заочної форми навчання) /Укладачі: Бондаренко О. В., Бондаревич І....
Релігієзнавство iconРелігієзнавство

Релігієзнавство icon1 розділ предмет, структура І методологія курсу "релігієзнавство"
Соціальні, гносеологічні, онтологічні та психологічні чинники релігії
Релігієзнавство iconКнига дорогоцінних скарбів
Слов’янські вірування. Писемні джерела до вивчення курсу «Релігієзнавство» для студентів гуманітарного факультету денної форми навчання...
Релігієзнавство iconРеферат з дисципліни «Релігієзнавство»
Великий (бл. 285-337) стверджував панування християнства в Римській імперії. З цією метою йому довелось послідовно обмежувати вплив...
Релігієзнавство iconЛекція з навчальної дисципліни " релігієзнавство" тема № сучасні релігії світу. Релігійні течії та конфесії в україні
Навчальні: сформувати уявлення щодо національних, світових та нетрадиційних релігій сучасності. Надати знання про сучасну релігійну...
Релігієзнавство iconВ. Г. Короленка затверджую голова приймальної комісії М.І. Степаненко 27 березня 2017 р. Програма
Програма додаткового вступного випробовування з історії філософії для вступників на другий (магістерський) рівень вищої освіти зі...
Релігієзнавство iconНавчальний посібник для студентів всіх спеціальностей освітньо-кваліфікаційного рівня „бакалавр кременчук − 2011 В. Д. Братенші
В. Д. Братенші. Релігієзнавство. Навчальний посібник. Кременчук, Кременчуцький льотний коледж Національного авіаційного університету,...
Релігієзнавство iconМетодичні вказівки з латинської мови для студентів філософського факультету
Методичні вказівки з латинської мови для студентів філософського факультету cпеціальностей «філософія» та «релігієзнавство» / Укл.:...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка