Релігієзнавство



Сторінка24/27
Дата конвертації13.04.2017
Розмір4.81 Mb.
1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   27


У сучасну епоху в теології здійснюється переосмислення взаємин науки та релігії, співвідношення наукових знань і релігійної віри. Богослови висловлюють різні точки зору з цього приводу.

Найбільш поширеними є богословські погляди на сутність конфліктів між наукою та релігією.

І. Деякі богослови вважають, що конфлікт спричинила сама церква. Протистояння науки і релігії, на їх думку, зумовлене нерозумінням Святого Письма, в якому Бог чітко наказав людині панувати над світом і цим самим зобов’язав її займатися наукою, пізнавати світ. Без допомоги наукових знань неможливо виконати настанови Творця. Англійський фізик і протестантський богослов А. Хайард вважає, що самі служителі церкви часто спростовували наукові теорії як не сумісні з Біблією, навіть не ознайомившись з ними. Вони, на думку А. Хайарда, виступаючи проти науки, вважали, що захищають Біблію і віру, а насправді вони захищали власну, часто невірну інтерпретацію Біблії і формували в людей хибну думку, що християнство суперечить науковим знанням.

II. Найпоширеніша серед богословів точка зору, що винуватці конфлікту – і наука, і релігія. На думку німецьких католицьких богословів Е. Фера і О. Шпюльбека, австрій ського протестантського богослова Н. Янга, причина конфліктів між наукою і релігією полягає в тому, що вчені та богослови

переходили межі своїх досліджень і вторгались у сфери, де вони неспроможні висловити компетентних думок. Теологи вимагали від учених, щоб результати їх досліджень узгоджувались з релігій ними догмами, а вчені спростовували ці домагання і твердили, що їх наукові досягнення підтверджують хибність релігійного світорозуміння та уяви про Бога. Наслідки такого протиборства, на думку богословів, виявилися плачевними для церкви. Вчені, вивчаючи закономірності природи, тепер не звертаються за допомогою до релігії і не беруть на себе моральної відповідальності за соціальні наслідки своїх наукових відкриттів. Церква могла б стати “моральним арбітром” у запровадженні нових технологій у виробництво.

Без примирення науки і релігії цього досягти неможливо.

III. Окремі богослови висувають ідею про можливість доповнення релігією і наукою одна одної. Вони виходять з того, що кожному явищу властиві сутність і значення, їх наукова інтерпретація грунтується на принципі причинності, а релігій на – на переконанні. Звичайно, вчений, на думку богословів, може виявити і з’ясувати сутність окремих явищ чи предметів, але розкрити сутності світу як цілісної системи, він не може. Тому

наука не може вказати людині життєвих орієнтирів, визначити мету її існування. Релігія допомагає осягнути повну істину на основі зміни, вдосконалення самої людини, допомагаючи їй зрозу міти сенс і цінність життя. Можна вважати, твердить американський філософ X. Ролстон, що “наука шукає знання, а релігія –мудрість. Вони не виключають одна одну, а частково доповнюють, наука пояснює і інформує, а релігія відкриває і реформує”. Оскільки людське життя не поділене на сепаратні частини і переживається як цілісна, взаємозв’язана система, тому наука і релігія, на думку

богословів, можуть доповнювати одна одну.

IV. Іноді богослови намагаються ототожнювати науку та релігію. Основою такого підходу є теза, що наука і релігія, пізнаючи навколишній світ, користуються понятійними конструкція ми, які є продуктом мислення. Наприклад, фізики користуються поняттям “нейтрино”, за допомогою якого описуються властивості та фізичні процеси, які неможливо з’ясувати за допомогою класичної фізики. Те ж саме можна сказати і про теологічне визначення Божественної Трійці. На думку американських теологів Г. Гріна і К. Петерса, поняття “Трійця” так само є понятійною конструкцією, характеристики якої не можуть бути описані в класичних термінах. Безпосереднє спостереження того чи іншого явища, неможливість його зображення зовсім не означає, що дане явище не існує. Заперечувати існування Бога лише на тій підставі, що він не видимий, не більш логічне, вважають богослови, ніж заперечувати існування елементарної частки “нейтрино” по тій же причині. Наука і релігія, на їх думку, тотожні.

Богослови впродовж століть, особливо сьогодні, у добу науково-технічного прогресу, намагаються примирити релігійну віру та людський розум, науку й релігію. При цьому вони намагаються зберегти недоторканими основні релігійні догми.

Форми примирення богословами науки і релігії.

I. У минулому й нині богослови намагаються принизити розум і звеличити віру, релігію. Вони проголошують розум

причиною першого гріха у світі і причиною втрати райського блаженства. За біблійною легендою, перші люди, Адам і Єва, жили

з насолодою в раю доти, доки з намови диявола не побажали “скуштувати плодів пізнання”. Біблія стверджує; “Мудрість світу

цього є безумством перед Богом”. Блаженний Августин, християнський богослов IV ст., вважав, що розум вартий поваги лише у

тому разі, якщо він слухняно прямує за релігійною вірою. “Щоб твердо знати, треба спочатку повірити”, – повторював він.

Отже, однією з форм розв’язання конфлікту між вірою, релігією і розумом, наукою богослови вважають незаперечне визнання, в тому числі науковцями, примату, первісності віри перед знаннями й практичним досвідом.

II. З розвитком культурного прогресу вагомішими ставали успіхи розуму та науки в поясненні дійсності. Це розуміли й богослови. Вони висунули ідею “гармонізації” розуму, науки з релігією: “Гармонія між наукою і релігією настає тоді, – стверджував Фома Аквінський, – коли розум

не втручається у богослов’я, коли він шукає засобів виправдання віри в Бога”.

Відповідно до такої “гармонії” в епоху Відродження сформувалася теорія так званої двоїстої істини, за якою і утворилися істина віри й істина розуму. Внаслідок цієї теорії істинним, з погляду віри, є положення про те, що Христос помер і сам себе воскресив; що існує Бог, але він у трьох особах. З погляду ж розуму це виглядає неприйнятним. То й що? Хай розум цього і не сприймає, але залишить все це у недоторканому стані релігійній вірі.

Теорія двоїстої істини відіграла прогресивну роль, оскільки припускала існування науки за неподільного панування релігії та церкви.

ІII. Богослови посилаються на труднощі процесу пізнання і неоднозначність наслідків науково-технічного прогресу.

В цьому аспекті вони висувають тезу про особливу роль церкви, релігії в усуванні його негативних наслідків, розв’язанні спричинених ним суспільних конфліктів, власне в гуманізації науково-технічного прогресу. У процесі пізнання наука, вирішуючи одні завдання, розпочинає вирішувати

нові, більш складні. Здобуті знання збільшують острів знань, водночас розширюють межі дотику цього острова з невідомим.

Посилаючись на це, богослови твердять, що наука виявляє своє безсилля, оскільки більше ставить проблем, ніж їх вирішує, що

вона нічого повністю вирішити не може. І це при тому, що наука постійно озброює нас все новими й новими достовірними знаннями.

Приниження релігійної віри і звеличення розуму призвело, заявляють богослови, до створення зброї масового знищення, виснаження природних ресурсів, екологічних катастроф, – усе це, мовляв, – розплата за претензії розуму. Негативні наслідки науково-технічного прогресу є результатом не наукових або технологічних процесів, а соціальних чинників.

Людство не може відмовитися від здобутих наукою знань, від досягнень науково-технічного прогресу – електроенергії, виплавки металів, від телевізорів, літаків. Людство вже не в змозі повернути у печерний час, до натурального господарства. Процес незворотний. Запобігти ж негативним наслідкам науково-технічного прогресу можна лише соціальними заходами.

IV. Задля обгрунтування можливості “узгодити” науку та релігію богослови нерідко посилаються на релігійність окремих учених, в особі яких начебто органічно поєднувалися релігійна віра й наукове пізнання. Звідси богословська теза про можливість співіснування іфри і науки у науковій діяль ності, технічному прогресі. Проте серед учених найменший, порівняно з іншими верствами суспільства, відсоток віруючих. Саме стан релігійності поміж учених підтверджує істину: чим більше науки, тим менше віри. Крім того, досліджуючи природу, виявляючи в ній прояв природничих закономірностей, а не надприродних сил, навіть віруючий учений заперечує Бога в царині свого дослідження. Віруючий вчений-психолог не впускає Бога у психологічне життя людини, біолог – у живу природу, астроном – у Всесвіт.

Ім’я будь-якого вченого-віруючого ми знаємо не тому, що він віруючий, а тому, що він учений. Авторитет ученого з галузі науки не слід переносити у галузь релігійної віри, оскільки за характером релігійності вчений-віруючий нічим не відрізняється від звичайних віруючих.

У питаннях відкритих наукових істин між усіма вченими, у тому числі віруючими, встановлюється повна єдність поглядів. З питань же релігії серед вчених – те саме протистояння, яке ми спостерігаємо поміж віруючими взагалі. Однак учений-віруючий став віруючим не через вивчення науки, а внаслідок виховання в дитинстві, дотримується релігійних поглядів за традицією своїх батьків, домашнього оточення, співвітчизників. Наприклад, фізик Архімед був язичником, фізик Макс Планк – католиком, фізик Альберт Ейнштейн – іудеєм, фізик Андрій Сахаров – православним. Учених об’єднують наукові знання, а не релігійні вподобання.

Віруючий впевнений, що Бог його чує, допоможе, збереже, вилікує. “Про що б не молилася людина, вона молиться про чудо”, – зазначав російський письменник Іван Тургенев.

IV. Геоцентризм і антропоцентризм – визнання Землі центром Всесвіту, а людини – центром світових подій, центром турбот Бога.

V. Існування безсмертної душі, а звідси – віра у загробне життя, потойбічний рай, переселення душ тощо.

VI. Провіденціалізм – віра у заздалегідь визначену долю людини, історичних процесів, скінченність світу у вигляді Армагеддону, Страшного суду, пекельних мук. Критичний аналіз головних положень релігійного світогляду є складовою частиною процесу становлення й утвердження наукового світогляду.

Релігійний світогляд, як і будь-який інший, дає віруючому систему узагальнених поглядів на світ і місце людини в світі. І хоча все у релігійному світогляді розглядається крізь призму надприродного, у світогляді віруючої людини, у релігійному віровченні поряд з релігійними ідеями і концепціями співіснують і нерелігійні елементи.

Релігійний світогляд складається з певної сукупності своєрідних положень. Ці положення виражають собою віру людини в існування світу надприродного, визнання якого виключає науковий підхід до пізнання дійсності; існування, реальність якого спростовується всією сукупністю наукових досягнень.

Головні положення релігійного світогляду

I. Визнання існування надприродних істот – богів, дияволів, духів, бісів та інших ілюзорних сил, їхнього верховенства над

світом реальним, природним.

II. Креаціонізм (від лат. “креаціо” – творю) – творення світу з нічого, творення живих істот, людини, душі тощо.

III. Чудеса – порушення законів природи внаслідок втручання божества. Без віри в чудеса, без демонстрації чудес не

існувала і не може існувати жодна релігія, жодне віросповідання, хоч у кожній релігії, віросповіданні подається свій, специфічний

набір чудес. Поновлення ікон, нетлінність мощей, явлення Богородиці – це загальновизнані чудеса для християн-православних

і християн-католиків, а для християн-єговістів – це явне святотатство.

Однак будь-який віруючий переконаний, що Бог творить чудеса, що він постійно управляє світом, втручається у хід подій. Без такої віри не може бути, наприклад, молитви.

http://www.readbookz.com/book/164/4833.html
§3. Релігійне витлумачення людини.

Релігійне і наукове пояснення походження людини мають свої особливості й відрізняються одне від одного. Релігійна інтерпретація виходить з того, що людина створена Богом за своїм “образом і подобою”, тобто спирається на ідею креаціонізму. Наукове пояснення включає ідеї еволюції, теорії антропогенезу, тобто поява людини обумовлена тривалим процесом розвитку органічного світу, становлення і функціонування суспільства.

Історія поглядів на походження та сутність людини має безліч варіантів. Первісні уявлення містяться у міфологічній свідомості. Людина розглядається як прямий нащадок тварин тих чи інших видів, які є її безпосередніми пращурами. Такі погляди відповідно орієнтували систему релігійних вірувань, обрядові дії і поведінку людей, їх світосприймання в цілому. Одним із варіантів пояснення людського походження є давні грецькі міфи. Пантеон богів, їх життя і воля передують появі людей. Існування богів і людей здійснюється у двох паралельних світах, які пов’язані між собою. Цей зв’язок між ними, за міфами, відбувається через шлюбні угоди та дітонародження. Людина походить від Бога, але природне її походження залишається таємницею.

В історії світоглядної думки тисячоліттями панував погляд про органічну належність людини до природного світу, про її природне існування. Вона розглядалася як частка природи, яка підвладна природним закономірностям. У первісних філософських системах домінував погляд, що людина існує у всесвітньому Логосі, є його невід’ємною складовою часткою і залежить від циклів його розвитку.

Проблема походження людини в найбільш категоричній формі чи не вперше була поставлена в релігійній свідомості. В релігійних і філософських джерелах різних народів зафіксовані уявлення про походження людини, її місце та призначення у світі, про сутність людини і співвідношення в ній тілесного й духовного. Спільною у різноманітних поглядах є теза, що людина – істота розумна.

Згодом склалася специфічна галузь знань про людину, яка дістала назву релігійна антропологія.

Для неї характерним є розгляд проблем людини через призму існування надприродної сили та її визначального впливу на долю людини. В іудаїзмі, християнстві, ісламі надприродна сила (Бог) має здатність творити світ і людину з нічого за власною волею. Подібні уявлення властиві й багатьом східним релігіям, в яких інтерпретація походження людини різниться деталями, проте в головному вона збігається. Людина – наслідок творіння. Класична релігійна модель появи людини представлена у священних книгах різних релігій. Так, християнська Біблія подає опис процесу творіння Богом людини: “І сотворив Господь Бог людину із пороху земного, – сказано у Старому завіті, – і дихання життя вдихнув у ніздрі її, і стала людина живою душею” (Буття, 2:7). Далі розповідається, що Бог поселив першу людину по імені Адам в едемському раю, щоб порала та доглядала його (Буття, 2 : 8, 15). Був Адам в раю самотнім, бо серед створених Богом живих істот не мав помічників. Тоді Господь вирішив створити жінку, щоб усунути самотність Адама. Біблія про це розповідає так: “І вчинив Господь Бог, що на Адама спав міцний сон, – і заснув він. І він узяв одно із ребер його, і тілом закрив його місце. І перетворив Господь Бог те ребро, що взяв із Адама, на жінку і привів її до Адама” (Буття, 2 : 21– 22). В цих найдавніших релігійних текстах (IX–VIII ст. до н. є.) зроблена спроба осмислити не лише проблему походження людини, а й її сутність. Складові елементи людської природи, а саме тіло, душа і дух, християнська теологія розглядає як різні складові, що створені різним способом у процесі творіння. Християнство та іудаїзм твердять, що людина завдячує своїм життям не лише сотворінню Богом її тіла з праху земного, а й особливому творчому акту Всевишнього, який чудесним способом наділив людину життям. Цим самим підкреслюється наявність у людині надприродного аспекту, а саме духовності і моральності. В релігійній свідомості людина роздвоюється на матеріальне земне і духовне надприродне начала.

З релігійної точки зору духовне начало – дух, душа, атман – має надприродне походження і є вищим началом. Воно має сок-ральні функції і відображає зв’язок людини з Богом. Теза про те, що Бог дав життя людині через своє дихання, наголошує, на думку богословів, що людина розумна істота і є втіленням Бога. Згідно з християнською антропологією людина є доказом буття Бога, оскільки він наділив її життям і безсмертною душею. Іоан Да-маскін писав, що людина володіє задатками богопізнання, оскільки знання про буття Бога сам Господь заклав у природу людини.

Матеріальне начало в багатьох релігіях розцінюється як недосконале і гріховне, що є джерелом зла. В розвинених релігіях, зокрема у християнстві, іудаїзмі та ісламі, підкреслюється значення тілесного існування людини, наголошується на її цілісності, прославляється й обожнюється тілесна людина, формується концепція воскресіння плоті. Це вчення досягло кульмінаційної точки в християнських догматах про боговтілення і олюднення (“вочеловечения”). Зрештою теологія адресує Богові базові засади в розумінні походження та існування людини. Намагаючись вирішити проблему співвідношення в людині біологічного та соціального, теологія стикається з багатьма труднощами, зокрема в інтерпретації матеріального й духовного. З точки зору релігії, людина походить з праху земного, її тіло смертне, воно розкладається і перетворюється в земний прах, тобто в недосконале матеріальне начало. Отже, людина не може бути образом і подобою Бога. Намагаючись подолати цю суперечність, богослови вдаються до модернізації, вважаючи, що біблійний вираз “земний прах” є досить туманним. У Біблії не вказано, яку матерію Бог використав у процесі творіння людини – глину чи якісь прості тіла. Це питання, на думку богословів, виходить за межі релігії і є прерогативою наукового пізнання. ЦДодо духовного начала людини, то, на думку богословів, – це життєвий принцип, символ душі – вона як Бог невидима. За Біблією душа створена Богом, вона є його відображенням і подобою. У теологічній інтерпретації божественна подібність душі – це розум, здатність пізнавати та розкривати таємниці світу, свобода вибору, дотримання принципів моралі і норм соціальної поведінки. Всі ці якості людини, як відомо, соціально й історично обумовлені, вони змінюються. Якщо вони встановлені Богом, тоді ці якості повинні мати характер абсолютних істин.

Шукаючи вихід із суперечливої ситуації, богослови вдаються до символічного розуміння Біблії, посилаючись на авторитет отців християнства. Вже в IV ст., наголошують вони, Августин Блаженний радив християнам не сприймати буквально біблійну розповідь про створення світу, яка багата алегоричними образами і символами: “Я розумію, що було б наївно уязляти, що Бог займався виліплюванням людського тіла. Бог – чистий дух, він не має ані пальців, ані рота”. До того ж у період творення нікого не існувало, хто б зміг зафіксувати дії Бога. Ми маємо справу, підкреслюють богослови, з образною мовою, притчами, алегоричними порівняннями, які відображають спрощену уяву давніх народів про походження та структуру людини. Це стосується й біблійної розповіді про створення жінки з ребра Адама. Доведено, що в чоловіка і жінки однакова кількість ребер. Біблійний образ “ребра” – це своєрідний символ, що вказує на взаємне притяжіння людської статі. Чоловік і жінка створені для того, щоб доповнювати один одного в їх повсякденному житті. За християнством природа чоловіка та жінки однакова, жінка також є особистістю, її гідність рівна з чоловічою.

У католицькій теології модернізації піддається догмат, що Адам і Єва є прародичами сучасного людства. Так, відомий антрополог і богослов Тейяр де Шарден висловив думку, що людина нашого часу не може серйозно сприймати біблійну тезу, а саме – сучасне людство бере свій початок від однієї пари людей. Поняття Адам і Євa – це алегоричний образ, яким автори Біблії позначили множину людей, що передувала сучасній людській цивілізації.

Сучасна наука попри всі розбіжності та суперечності існуючих наукових уявлень про виникнення людини на основі фактичних даних подає таку картину поетапного походження людства:

стадія австралопітеків – мавполюдей, здатних до діяльності за допомогою знарядь. Вони жили 5–2,5 млн років до н.е.

стадія пітекантропів і синантропів, здатних до використання мови як регулятора початкових виробничих відносин. Вони жили 1,5 млн років до н.е.

стадія неандертальців, яким властиві розвиток мови як засобу обміну інформацією, здатність формування логіко-понятійної форми відображення дійсності. Вони жили від 200 – 40 тис. років до н.е.

стадія кроманьйонців, як прообраз сучасної людини, в них розвивались предметна свідомість, родова спільність, власне господарювання. Ця схема задовольняє певною мірою наукову допитливість, хоча, безсумнівно, потребує подальших уточнень.

У священних книгах людина розглядається як вінець Божого творіння, його образ і подоба. Вона дістала від Бога настанову панувати над усією землею, тваринами і рослинним світом, покликана турбуватись про них, обробляти землю і нести відповідальність за життя на ній (Буття, 1 : 26–28, 2 : 15; 8 : 7–9). Для християнської антропології зразковим вважається визначення людини, дане Василем Кесаріііським (330–379). “Людина, – писав він, – є розумне творіння Бога, створене за образом його Творця, тварь, що дістала вказівку стати Богом”. У цьому визначенні зроблена одна з перших спроб усвідомити волю людини, її совість і відповідальність, прагнення до вищих духовних цінностей. Аналогічна уява характерна для інших релігій. В Корані, наприклад, людина осмислена як “намісник” Бога на Землі (Аят 2 : 8), вона обдарована розумом і вищими знаннями (Аят, 2 : 29).

У буддизмі людина посідає найвище місце в ієрархії інших живих істот. Лише їй належить здатність розірвати окови сан-сари і досягти нірвани, тобто злитися з Буддою. В християнській, буддистській, мусульманських релігіях у сакральній формі описується стан людини в суспільстві, визначаються її роль і міра відповідальності, висловлюються ідеї щодо єдності людського роду.

У різних релігійних вченнях робиться спроба зняти суперечність між сутністю та існуванням людини. В християнстві, наприклад, людина виступає суб’єктом гріхопадіння та об’єктом спасіння. Соціальне відчуження особи інтерпретується як порушення єдності людини з Богом, виводиться на основі її відходу від божественної першооснови. Порушення зв’язку людини з сакральним сприймається релігійною свідомістю як моральна деградація особи, її абсолютна духовна спустошеність. Людина, яка відійшла від Бога і втратила з ним спілкування, на думку богословів, позбавлена божої благодаті і спасіння, перебуває у постійній гріховності. В неї порушена гармонія внутрішніх сил і плоть бунтує проти душі, емоції протестують проти розуму. Все це призводить до тяжких наслідків у житті людства – хвороб, ворожнечі, вбивства, воєн, тяжкої праці, зрештою до смерті. Відновлення сакральної єдності з надприродним стає ідеалом людського вдосконалення, усвідомлюється в релігії як призначення людини. Примирення з Богом, здобуття милості і спасіння, завоювання божої любові стають покликанням і сенсом людського існування. Соціальне витісняється релігійним і суспільна діяльність людини відходить на задній план. Досягнення такого ідеалу в різних релігіях різне. У буддизмі, наприклад, він подається через образ Будди і бодхисаттви, в християнстві – через образ Ісуса Христа, який терпить і страждає, вказуючи віруючим шлях до спасіння. Християнство вважає Ісуса Христа досконалою людиною, другим Адамом. Через нього, на думку богословів, люди вступають у патерналістичні відносини з Богом і прилучаються до сакрального.

Наріжним каменем релігійної антропології є вчення про душу, сенс і цінність життя. Згідно з релігійними уявленнями душа розглядається як нематеріальна надприродна сила, що тимчасово перебуває в тілі людини і є джерелом її життя. Вона має надприродні властивості, зокрема безсмертя, і дарується людині Богом. З вченням про душу пов’язані релігійні погляди про безсмертя, загробну відплату і блаженство в царстві небесному. Релігійна концепція душі роздвоює природу людини, поділяючи її на грішне тіло і праведну душу. Це вчення не зовсім узгоджується з науковою концепцією онтогенезу людини як цілісної особистості. Деякі теологи-модерністи намагаються усунути цю суперечність, розглядаючи людину як цілісну істоту, не роздвоєну особистість. Так, німецький богослов К. Ранер трактує онтогенез особистості як природний процес, в якому творча воля Бога проявляється через вторинні причини, тобто діє опосередковано. Родичі, на його думку, є первинною причиною цілісної особистості, включаючи і її душу. Однак це не безпосереднє породження або передача дитині душі. Відтворення душі у тілі дитини відбувається з допомогою сили Божої ще в утробі матері, і цей процес обумовлений впливом біологічних, психологічних і соціокультурних чинників.

У теології існують різні погляди на природу душі. В переважній більшості релігій душа вважається безсмертною, але це не виключає інших поглядів. Так, богослов раннього християнства Арнобій вважав, що душа має невизначену природу: якщо людина не знає Бога, то її душа смертна, якщо вона звертається до божого милосердя – її душа безсмертна. Деякі християнські богослови вважали, що душа вмирає разом з тілом. Так, античний богослов Титіан (II ст. н. є.) твердив, що душа має земне походження. В ній немає нічого світлого, за своєю природою вона темна і здатна до руйнування. Аналогічної точки зору дотримувався один з перших християнських святих Іреней Ліонський (кінець II – початок III ст.), вважаючи, що душа вмирає.

У сучасному християнстві також не існує єдиної точки зору на природу душі. Якщо католицькі та православні богослови вважають душу безсмертною, то деякі протестанські богослови твердять, що душа вмирає разом з тілом. Так, єговістський теолог Руттер-форд наголошує, що ідея про безсмертя душі зародилась у диявола. Якби справді людина мала безсмертну душу, то вона не змогла б померти. “Тоді Бог, – пише Руттерфорд, – не зміг би привести у виконання свій вирок, винесений грішникам, і божа справедливість зазнала б невдачі”. Погляди про смертність душі формально поділяють адвентисти сьомого дня. На їх думку, душа вмирає разом з тілом і перебуває в могилі до страшного суду, коли вирішиться остаточно її доля.

Людина, як вважають християнські богослови, завжди балансує на грані двох світів – матеріального і духовного. Тому вона втрачає внутрішню рівновагу і перебуває у стані постійного роздвоєння, тривожних переживань за свою майбутню долю. 7\ише віра у безсмертя і здобуття Божої благодаті робить людину внутрішньо гармонійною та цілісною.

Безсмертя душі у релігійній свідомості пов’язується з концепцією гріха. Гріх – це провина людей перед Богом, невиконання його настанов і вимог. На перших сторінках Біблії сказано, що Бог сотворив людину за своїм образом і подобою, внаслідок чого вона стала в певному розумінні співучасником божественного життя і жила вільно в едемському саду, перебувала у тісному спілкуванні з Богом. Всевишній наказав першій людині користуватися всіма благами, але заборонив споживати плоди з дерева добра і зла. “Не їж від нього, бо в день їди твоєї від нього ти помреш” (Буття, 2 : 17). Отже, за порушення людиною вимог Божих належить жорстока кара – смерть.

Перші люди допустили зловживання свободою, дарованою їм Богом. Вони скуштували забороненого плода з дерева добра і зла, порушивши гармонійні відносини з Творцем, почала противитись його волі. Сутність первородного гріха в трактовці християнської теології полягає в тому, що людина сама визначає свою долю, домагається життєвих успіхів без допомоги будь-яких надприродних сил. Окрім того, вона сама здатна вирішувати, що є добро і зло. Ось як описується людське гріхопадіння в Душ-пастирській конституції про церкву в сучасному світі, прийнятій Другим Ватиканським собором: “...одначе людина, створена Богом у праведності, за намовою лихого, вже з самого початку історії зловживала своєю свободою, поставши проти Бога й забажавши досягти своєї цілі поза Богом”. Прагнення людини досягти успіхів у пізнанні, освоєнні та перетворенні навколишнього світу власними зусиллями без надії на божественне провидіння складає сутність первородного гріха і обтяжує життя людини. Основним джерелом усіх бід людства, вважають богослови, є гординя, бунтівний дух і нездоланний гріх, що існують до цього часу. При переході від покоління до покоління гріховність людей, на думку богословів, не слабне, а, навпаки, зростає разом з розвитком соціального і науково-технічного прогресу, з прагненням людини розширити межі пізнання об’єктивного світу. Постійне покаяння у гріхах, вимолювання прощення і милості Божої становить мету і сенс життя людини, оскільки це, з точки зору релігії, запорука спасіння, здобуття блаженства і вічного життя в царстві Божому.

Проблема смерті і безсмертя багатовимірна. Вона має біологічні, соціально-культурні й світоглядні виміри. Біологічно смерть трактується як природний кінець будь-якої живої істоти, припинення життєдіяльності організму. Проте біологічна смерть не є абсолютним запереченням життя. Існування і розвиток кожного живого організму відбуваються як безперервний процес народження, розквіту та індивідуальної смерті. Смертний індивід відтворюється у своєму потомстві, продовжує життя в людському роді. Соціально-культурні виміри життя і смерті не збігаються з біологічними. Людина як соціальний індивід формується в процесі праці й спілкування з іншими людьми, освоєння матеріальної та духовної культури, створення нових цінностей. Найдовше людина продовжує жити в тому, що вона зробила для інших людей, у творіннях своїх рук, свого розуму. І чим більше людина встигне зробити за життя, тим безсмертнішою буде пам’ять про неї. Давньокитайський філософ Лао-Цзи писав: “Хто вмер, але не забутий, той безсмертний”. Світоглядний аспект розуміння життя і смерті є найбільш актуальним. Усвідомлення скінченності земного життя окремої людини є світоглядною основою для особистого самовизначення, тобто осмислення власних потреб, цінностей буття, цілей і сенсу життя. Це фундаментальні засади орієнтації особистості на соціальні цінності земного світу або цінності надприродного, потойбічного світу.

Релігійне та наукове витлумачення людини, сенсу і цінності її життя знаходиться в різних площинах. Людина безсмертна в соціальному плані, її внеском у розвиток матеріальної та духовної культури. В родовому аспекті всі люди – діти своїх предків. У природі ні вид, ні рід не старіють, вони відтворюються і продовжують жити.

http://www.readbookz.com/book/164/4834.html
§ 4. Ідея Бога, віра в його існування.

Віра в Бога – основоположний принцип будь-якої релігії. Уявлення про Бога, про надприродну істоту є продуктом людської свідомості. Взяте із свідомості людини уявлення про надприродне силою людської фантазії уособлюється й зображується у вигляді особистісної істоти та об’єктивується. Уявленню про Бога надається об’єктивне (поза свідомістю) існування. І в релігії людина молиться вже не своєму уявленню про надприродне, а немовби самому об’єктивно існуючому Богові, який, у свою чергу, “відповідає” уявленню віруючого про Бога. А оскільки Бог існує лише у свідомості віруючого, то він і має лише уявне існування.

Уявлення про надприродне у свідомості віруючого, ідею Бога ні з чим порівнювати, оскільки їм нічого не відповідає в об’єктивній дійсності. Іншими словами, в об’єктивній дійсності неможливо виявити нічого такого, що відповідало б уявленням віруючого про Бога. Не випадково релігійні люди називають себе віруючими, оскільки вони не знають, чи є Бог, вони лише вірять у те, щоБог є.

Йдеться тут про Бога як надприродну особистісну істоту; про істоту, яка чує, бачить, мотивує свою діяльність, відгукується на звернення тих, що моляться, робить чудеса, втручається у події життя, яке оточує віруючого. Віруючі і невіруючі у цьому разі не мають на увазі Бога алегоричного. Коли говорять, що Бог – це любов, принцип Всесвіту, добро, закономірність, то просто припускають підміну понять.

Не треба уникати розмови по суті, затьмарювати предмет обговорення, слід Богом називати Бога, любов – любов’ю, добро – добром, закономірність – закономірністю. А. В. Луначарського якось запитали: “Скажіть одним словом – є Бог чи нема?” Він пояснив: “Спочатку скажіть, що ви розумієте під Богом, а я вам скажу, є він чи нема”. При слові “Бог”, якщо не припускати підміни понять, йдеться, історично і житейські, про Бога релігій, про Бога віруючих.

Доказом проблематичності існування Бога, якому вклоняються віруючі, якого проповідують служителі культу, є сама історія розвитку релігії; непереконливість богословських доказів буття Бога. Розглянемо грунтовніше цю аргументацію.

I. Історія релігії як свідчення хиткості уявлень віруючих про Бога. Ми вже знаємо: у первісній релігії, яка виникла 15–20 тис. років тому, богами вважали предмети і явища, які оточували людину. Люди відповідно молилися фетишам, тотемам, померлим предкам.

Тисячолітній досвід “спілкування” з фетишами, тотемами, померлими предками переконав віруючих, що об’єкти їх вшанування – це не боги. З’являється пандемонізм, на зміну якому прийшов політеїзм, а потім – монотеїзм як вищий етап розвитку релігії. Але й зараз лише 30 відсотків сучасних віруючих визнають існування одного Бога, а 70 відсотків моляться багатьом богам, духам, предметам і природним явищам. Віруючі-моно-теїсти глибоко переконані, що 70 відсотків сучасних віруючих сповідують таких богів, яких у дійсності немає.

Виходить, що впродовж 15 тисяч років люди вірили в тих богів, яких немає. Історія релігії насправді – це історія відмови самих віруючих від богів, які стали, скажімо, неістинними; мартиролог богів, які не справдилися; історія доведення з боку самих віруючих сумнівності віри в Бога. Щодо монотеїстичного Бога, то і він у християнстві, ісламі, іудаїзмі та синкхізмі зображується неоднаково.

Отже, жоден Бог, починаючи від анімістичного і завершуючи монотеїстичним, не витримав історичної перевірки у свідомості самих віруючих. Під впливом практики уявлення про Бога та віра в його існування проходять випробування на міцність, піддаються руйнуванню і доводять еволюційний характер ідейних конструкцій Бога.

II. Непереконливість богословських доказів існування Бога. Впродовж століть богослови створювали і створюють безліч

доказів того, що Бог існує. Тут і містифікація “чудес”, і оприлюднення пророцтв про події, що вже відбулися, всесвітні катастрофи –

Армагеддон, Страшний суд тощо. Поряд з цим неослабну увагу приділяють формуванню суто богословських, теоретичних, філософських доказів існування Бога. Всі різновиди їх можна звести до чотирьох класичних доведень буття Бога:

Наведені богословські докази буття Бога внутрішньо суперечливі і не можуть свідчити про достовірне його існування. Розглянемо кілька аспектів цього висновку.

І. У світі існує велика кількість релігій. Кожна релігія, у свою чергу, розпадається на безліч течій, розколів, сект. Так, вшановуючи одного й того самого Бога, читаючи одну й ту саму священну книгу – Біблію, визнаючи засновником своєї віри одного й того самого Ісуса Христа, істинними християнами вважають себе католики і православні, адвентисти і баптисти,

Онтологічний (від грец. “онтос” – сущий, невід’ємний)

І. Уявлення про Бога у свідомості людини виникло як відображення тієї реальності, що Бог є, існує поза свідомістю

II. Поняття про Бога – це поняття про вищу сутність. А вища сутність повинна мати й існування. Без існування немає й уявлення про Бога

Космологічний

Все має свій початок і причину. Звідси – і світ у цілому (Космос) повинен мати свій початок і свою причину. Першопричиною світу (Космосу) і є Бог, отже, він існує

Телеологічний (від грец. “телеос” – мета, доцільність)

У світі панує гармонія, доцільність. їх влаштувала найвища, розумна істота – Бог Моральний

I. Людина – істота моральна, має поняття добра і зла, переживає докори сумління. Звідки це в людині? Лише від Бога

II. Бог – гарант моралі; без віри в Бога, в потойбічну винагороду немає моралі Неспроможність “доведення” I. У свідомості людини можуть існувати як істинні, гак і хибні уявлення. Бог існує лише в уяві, думках віруючих, у нього лише уявне існування. Наука пояснила, як сталося, що

люди повірили в Бога. Віра в Бога виникла подібно тому, як у свідомості людини виникають й інші уявлення

II. Якщо приписати хибним уявленням існування їх прообразів у реальному житті, вони від цього не стануть істинними, не набудуть реального існування

I. Якщо все має свій початок (причину), тоді де, в чому “початок” Бога? У чому, так би мовити, “начало начал”? Г. Гегель назвав такий підхід “дурною безкінечністю”

II. Навіщо шукати причини, начала в уявній величині? Вони містяться у самому безсумнівно існуючому світі. Найглибші фундаментальні причини всіх явищ світу й світу в цілому – у взаємодії, за ним нічого глибшого, істотнішого немає

I. Доцільність – відносна та суб’єктивна.Хижа натура, гострі ікла доцільні для вовка, проте згубні для вівці як його жертви

II. Те, що називають доцільністю, гармонією, є формою прояву закономірностей живої та неживої природи

І. Мораль виникла ще до виникнення віри в Бога, вона має соціально-історичний зміст

II. Від імені Бога століттями проповідувалася вигідна панівним верствам мораль. За змістом в різні часи і в різних народів поняття добра й зла було неоднаковим хлисти і скопці та ін. У кожній з цих релігій, церков, сект вірять в Бога, який практично нічим не схожий на богів інших релігій. Який же з цього сонму богів для віруючих реально існує? Не можуть же вони всі існувати, оскільки кожний з них категорично виключає всіх останніх.

Сторонні говорять, що в кожній релігії один і той самий Бог, але його неоднаково розуміють, йому лише по-різному моляться. Але це лише сторонній погляд. Самі ж віруючі в усіх релігіях вважають істинним лише свого Бога. Християнин ніколи не стане молитися язичницькому ідолові, сикх – індуському Шиві, адвентист сьомого дня – разом з баптистом або православним. Без переконаності в істинності лише свого Бога нема і не може бути віруючої людини.

В ім’я свого “істинного” Бога віруючі ставляться з недовірою до існування богів інших віруючих, готові вірою і правдою обстоювати і поширювати віру у свого Бога. Якщо хоча б одна релігія мала бодай одне справді переконливе свідчення на користь свого Бога, то ніколи б віруючі даної релігії, церкви, секти не переходили б в інші релігії, оскільки в кожній релігії є щирі віруючі, які зовсім не зацікавлені у самообмані; всі віруючі врешті-решт опинилися б у цій єдино істинній релігії з лише їй притаманним істинним Богом.

Нічого подібного не спостерігається ось уже 20 тисяч років. І сталося це лише тому, що Бог – тільки уявна істота, якій нічого не відповідає у реальній дійсності.

II. У кожній релігії є, були й будуть віруючі, щиро переконані в тому, що Бог існує. Нам не потрібні, твердять вони, будь-які особливі докази існування Бога, про своє існування він сам говорить нам у нашому серці. Баптисти, наприклад, сприймають свої щирі внутрішні відчуття існування Бога як свідчення того, що вони обрані для життя у Божому царстві.

Проте не менш щирих почуттів зазнають щодо свого Бога і віруючі всіх інших релігій. А за переконаннями віруючих, немає інших богів, крім їх власного. Отже, почуття інших віруючих вводять їх в оману: говорять їм про якогось Бога, а Бога цього і зовсім немає. Коли ж віруючі рахуються тільки зі своїми внутрішніми почуттями, довіряють їм, то чому при цьому треба ігнорувати почуття інших віруючих? Почуття всіх віруючих – це ілюзорні почуття: вони говорять їм про те, чого насправді немає.

III. Впродовж тисячоліть віруючі уявляли собі Бога в численних варіантах, однак жоден з них не відповідав дійсності, перебував у суперечності з нею. Це змушувало віруючих, як відомо, відмовлятися від цих богів і створювати нових. Але й нові уявлення про Бога виходять не кращими за попередні. Візьмемо уявлення про Бога християнства, ісламу, іудаїзму, синкхізму – найпоширеніших сучасних релігій.

Вони зображують свого Бога піднесеними словами і неодмінно називають Бога добрим і всемогутнім. Коли це справді так, то чому ж у світі існує зло? Якщо Бог не хоче знищити зло, допускає і терпить його, то він не добрий. Якщо він не може знищити зло, то він не всемогутній. Але якщо він і не може, і не хоче, то який же він Бог? А якщо і хоче, і може, то, почнемо спочатку, чому не знищить зла? Адже очевидно для всіх, що зло у світі існує. Отже, оскільки існує зло, немає ні доброго, ні всемогутнього Бога.

http://www.readbookz.com/book/164/4835.html
§5. Наукові основи вільнодумства

Між вільнодумством і наукою існує тісний, нерозривний, діалектичний зв’язок. Вільнодумство дало науці провідний евристичний принцип, тобто правильне вихідне положення, ефективний напрям у пошуках істини, впевненість в отриманні позитивного кінцевого результату.

Із сукупності наукових досягнень, які зробили, особливо вплинули на розвиток і збагачення змісту вільнодумства, головними є такі.

I. Вчення М. Коперника, фізика, хімія, астрономія, космологія, що спростували біблійне вчення про геоцентризм

і побудову Всесвіту, про шість днів творення Богом світу, про втручання Бога у природу й творення ним “чудес”.

II. Відкриття Ч. Дарвіна про походження видів рослин, тварин і людини, сучасне еволюційне вчення, генетика, весь цикл біологічних наук, що розвінчали релігійні уявлення про створення Богом життя, людини.

III. Вчення І. П. Павлова, 3. Фрейда, сучасна психологія, медицина, що засвідчили бездоказовість релігійних уявлень про душу, потойбічне життя, чудодійність зцілення і воскресіння померлих.

IV. Наукова філософія, політична економія, суспільствознавчі науки, що позбавили релігію провідної ролі в суспільному житті, духовному світі людини та суспільства.

Слід звернути увагу на релігійне тлумачення сутності історичного процесу. Саме в цій царині, особливо останнім часом, богослови й служителі культу активно шукають аргументи для обгрунтування історичної долі релігії.

Релігійне тлумачення сутності історичних явищ здійснюється на основі релігійно-догматичних концепцій. Грецька релігія називала долю мойрою, яка плете нитку життя кожній людині настільки міцну, що її не може розірвати сам Зевс. Індуїзм і буддизм використовують для цього вчення про карму – закон перевтілення душ. Якщо людині зараз погано, то це означає, що її душа в минулому втіленні поводила себе непристойно і нині змушена терпіти кару. Іслам говорить про спасителя Махді, який прийде у світ і винагородить кожного за його заслуги. До пришестя Махді світ приречений скніти у злі, стражданнях. Християнство для пояснення історичної долі людства використовує концепцію проесхатології – здійснення пророцьких очікувань пришестя Христа, Армагеддону – всесвітньої війни Бога з дияволом тощо.

У релігійних трактуваннях процесів соціального життя усі соціальні проблеми зводяться врешті-решт до проблем релігійно-моральних. Несправедливості в суспільстві багато, бо люди, начебто, перестали жити за заповідями Божими, якщо всі почнуть жити “no-Божому”, справа швидко зміниться на краще. Не спростовуючи соціальної ваги ні моральної, ні релігійної сфер життя суспільства, однак слід визнати, що вони у суспільному житті другорядні, самі визначаються більш фундаментальними причинами суспільного буття.

Нарешті, релігійне розуміння історичного процесу стримує соціальну активність, творчу енергію людей. Адже все у руках Божих, справа людини – лише молити Гоутода про те, щоб він змінив життя на краще, і нехай буде на те Його воля.

Релігія завжди культивувала у віруючих визначену лінію поведінки, формувала в індивідуальній і соціальній психології певні риси: фаталізм – вірування у невідворотність долі, катастрофи, знамення; квієтизм – безтурботне, споглядальне сприйняття всього, що є у суспільному житті; пієтизм – показна благочести-вість, релігійне ханжество; ейфорію – піднесене, екзальтоване сприйняття соціального буття, добра й зла.

Наукове тлумачення сутності історичного процесу виходить із положення про те, що творцем історії є народ, джерелом матеріальних і духовних благ суспільства є праця, кінцеві причини динамізму та розвитку суспільства криються у способі виробництва – діалектиці взаємодії продуктивних сил і виробничих відносин. Розвиток суспільства через усі історичні щаблі, формації наука розглядає як природничо-історичний процес з притаманними йому внутрішніми, об’єктивними законами, вільний від втручання в нього будь-яких надприродних сил.

http://www.readbookz.com/book/164/4836.html

РОЗДІЛ XV. РЕЛІГІЯ ТА ВІЛЬНОДУМСТВО В ІСТОРІЇ ДУХОВНОЇ КУЛЬТУРИ
§1. Богословські концепції культури

Останнім часом зріс інтерес до вивчення духовної культури та її ролі в розвитку суспільства. Виникають наукові дослідження з теорії, історії, соціології культури. Водночас помітні намагання відновити культурологічні концепції, які ототожнюють культуру з релігією. При цьому останню інтерпретують як універсальний елемент духовного життя, єдине живильне середовище видатних творінь людського генія і великих суспільних перетворень. Загальний інтерес до проблем культури зумовлений різними причинами. Для релігійних організацій утвердження функціональної залежності між релігією та всім різномаїттям духовного життя суспільства є засобом самоствердження і збереження своїх позицій у сучасному світі. Для зарубіжної культурології, зайнятої пошуком альтернативних теорій, які дають змогу подолати кризу сучасної “масової культури”, релігія стає засобом обгрунтування нових культурологічних моделей. Цим пояснюються спроби оновленої інтерпретації поглядів західних соціологів – М. Вебера, Е. Дюркгейма, Г. Зіммеля, які намагалися довести незалежність культури від суспільного буття.

Наявність подібних тенденцій порушує перед наукою невідкладні завдання: показати справжню роль релігії в історії культури, з’ясувати особливості її впливу на духовні процеси і водночас розглянути значення вільнодумства як невід’ємного елемента духовної культури. Сучасні культурологічні концепції умовно поділяють на релігійно-богословські та світські, матеріалістичні.

В усіх богословських системах релігію розглядають як основоположний елемент духовної культури. Теза англійського етнографа Дж. Фрезера “вся культура – з храму” стала центральною ідеєю релігійної культурології. У сучасному православ’ї, зокрема, набула поширення “єдина філософія культу”, яку розробив російський релігійний філософ і богослов П. О. Флоренський (1889–1937). Сутність цієї теорії зводиться до положення: вся культура постає з релігійного культу. Культ визначає естетичну спрямованість, пізнавальне значення й виховну роль усіх без винятку духовних цінностей. П. О. Флоренський доходить висновку про культ як основу духовної культури, внутрішній імпульс її розвитку.

Православні богослови вбачають у явищах культури лише релігійний зміст, який постійно нашаровується і деформується внаслідок світського впливу. На підставі цього вони твердять, що духовний розвиток, виходячи за межі релігії, неминуче породжує кризу культури.

Останнім часом у багатьох богословських дисертаціях, наукових розвідках, публікаціях акцентується увага на історичній ролі православ’я у становленні й розвитку духовної культури Київської Русі. Для теоретичного обгрунтування конструктивної ролі церкви на всіх етапах людської цивілізації православні богослови висувають свої концепції подій світової і вітчизняної історії. При їх тлумаченні їхні зусилля зосереджуються на з’ясуванні політичних, економічних і соціальних аспектів діяльності церкви з тим, щоб активніше включити християнство в суспільну історію і культуру.

Таке саме прагнення характерне для сучасних католицьких і протестантських концепцій культури. У прийнятій Другим Вати-канським собором (1962–1965) пастирській конституції зазначається, що християнське віровчення не лише оновлює духовну культуру, а й надприродним чином одухотворює її зсередини, очищає та звеличує її. Культура, згідно з цією конституцією, є наслідком божественного одкровення, яке зростило життєдайні пагони в людському серці. Протестантська теологія також розглядає релігію як субстанцію духовної діяльності людини, форму осмислення і правильного сприйняття культурних цінностей. Лише в Богові (і через Бога), згідно з нею, слід вбачати джерела виникнення і розвитку культури.

Активно розробляється ісламська культурологія, де вирішальна роль у розвиткові науки, культури, етичних учень належить Коранові. В 1980 р. іслам проголошений “цивілізаторською” релігією. Згідно з твердженнями богословів, будівництвом арабських міст як місць поклоніння і центрів науки, культури, розвитком знань сучасний світ зобов’язаний ісламові.

Отже, всі богословські концепції, якою б мірою вони не відрізнялися, вважають релігію єдиною основою, на якій могла виникнути духовна культура й досягти найвищих вершин. Лише завдяки релігії наука, мораль, живопис, архітектура набули повноцінного розвитку, стали вираженням людської активності й моральної відповідальності. Людська ж діяльність, не одухотворена світлом божественного розуму, стає, за твердженням богословів, головною причиною занепаду духовного життя і гальмом духовного прогресу.

Оцінюючи ці основоположні принципи релігійного трактування проблем культури, слід передусім з’ясувати роль релігії, релігійних організацій та ідеологів у розвитку духовної культури в усій її складності й суперечливості. Ніхто не заперечує нині загальновідомі факти, які свідчать про вагому роль церков, монастирів, релігійних діячів у розвитку духовної культури, поширенні писемності й освіти, музичного й образотворчого мистецтва.

Слід зауважити, що кожний новий етап у розвитку релігій, пов’язаний зі зміною попередніх вірувань, свідчить про кризу суспільних порядків та історичну необхідність соціальних зрушень. Так, запровадження християнства на Русі було викликане потребами релігійного освячення феодальних відносин. Нова суспільна структура вимагала нового ідеологічного забезпечення. Православ’я на Русі сприяло зміцненню прогресивних, порівняно з родоплемінними, феодальних відносин, брало під свій захист моногамну сім’ю, засуджувало існуючі раніше звичаї кровної помсти, сприяло розвиткові писемності, літератури, мистецтва, архітектури, широкому проникненні!) та освоєнню передової на той час візантійської культури.

Позитивна роль церкви, монастирів, релігійних діячів у розвитку духовної культури не означає, що релігія є визначальною умовою і головною причиною розвитку духовної культури в усій її багатогранності. Православ’я з розвитком феодальних відносин, утвердженням авторитарної централізованої влади багато в чому стало гальмом соціального і культурного прогресу. Не випадковими були намагання російських релігійних мислителів В. Соловйова, М. Бердяева та інших модернізувати православ’я, ідеологічно переорієнтувати його на збереження та виконання ним своєї доктринальної ролі.

Прогрес науки, філософської думки, мистецтва, літератури, моралі є наслідком задоволення суспільних потреб, обумовлених виробництвом матеріальних благ і відносинами, що складаються в процесі виробництва.

Нові уявлення та ідеї виникають як відображення матеріального життя суспільства. Саме спосіб виробництва матеріального життя зумовлює соціальний, політичний і духовний процеси життя взагалі.

Не свідомість людей визначає їх буття, а суспільне буття визначає їх свідомість. Отже, не релігія була основою й причиною виникнення, становлення та розвитку культури, а вона сама, як і всі інші явища духовного порядку, виникла, еволюціонувала й поширилася під впливом соціально-економічних процесів і суспільних потреб. Безумовно, релігія впливала на суспільне життя. Вона неоднаково впливала на розвиток культури – гальмувала або сприяла її розвиткові.

http://www.readbookz.com/book/164/4838.html
§2. Місце релігії у духовній культурі

Для правильного розуміння ролі релігії у системі духовної культури необхідно з’ясувати сутність духовної культури.

Культура – це специфічний спосіб активної творчої діяльності людини щодо освоєння оточуючої дійсності, діяльності, спрямованої на створення суспільно значущих матеріальних і духовних цінностей. Розрізняють матеріальну та духовну культури.

Матеріальна культура охоплює широку сферу матеріального виробництва – знаряддя й засоби виробництва, техніку, технологію, інформатику, комп’ютеризацію, засоби споживання, розподіл матеріальних благ.

Духовна культура містить усі форми суспільної свідомості: науку, філософію, мораль, релігію, політику, право, мистецтво, міфологію, знання. Загалом – це реалізація сутнісних сил людини. Вони відіграють величезну роль в освоєнні й перетворенні природної та соціальної дійсності.

Отже, культура пов’язана з людською працею над задоволенням зростаючих потреб, з постійним розвитком людських сил і здібностей, що втілюються в предметах творчої праці, з усією сукупністю цінностей, які є опредмеченим результатом творчої діяльності.

Таким чином, у культурі немає нічого божественного чи надприродного, її розвиток зумовлений не релігією і не свідомістю, а творчою працею. Релігія є продуктом діяльності широких верств населення, які в процесі суспільної практики за певних історичних умов створили систему ілюзорної компенсації неповноцінності свого буття. Згодом цей результат стихійної творчості мас через діяльність богословів трансформується певною мірою у струнке віровчення.

Релігія – це передусім система духовної діяльності людей, її специфіка визначається спрямованістю цієї діяльності на ілюзорний об’єкт поклоніння, на надприродні сили. Саме фантастичні сили й істоти стають у віруючої людини предметом її мислення, почуттів і вольових процесів. При цьому релігійні вірування впливають на поведінку людей, реалізуються практично в їхніх культових діях.

За Марксом, релігія є загальною теорією цього світу, його енциклопедичним компендіумом, логікою в популярній формі, спіритуалістичним питанням його честі, ентузіазмом, моральною санкцією, його теоретичною компенсацією, всезагальною підставою для втіхи й виправдання. Як свідчать сучасні релігієзнавці, релігійний комплекс містить 60–65 відсотків світських питань. Проблеми науки, філософії, моралі, права, мистецтва розглядаються крізь призму релігії, що й робить релігію досить стійким елементом духовної культури.

Будь-яка культура в основному має дві сторони, чи два елементи: репродуктивний, тобто просте відтворення культурних цінностей, копіювання вже досягнутого, й продуктивний – творчий елемент, який передбачає створення чогось нового, прогресивнішого.

Релігія пов’язана з репродуктивним елементом культури. Релігійні уявлення та обряди за своєю сутністю вельми консервативні й чинять опір будь-яким змінам. Останнє пояснюється тим, що релігія претендує на абсолютну істину, декларує вічність своїх догматів. Догматичність релігії підтримується й закріплюється церквою, яка вимагає від віруючих суворого підпорядкування її канонам. Релігійний культ, у свою чергу, виробляє у віруючих певні стереотипи свідомості й поведінки. Інакше кажучи, копіюються, повторюються, відтворюються стереотипні духовні цінності.

У будь-яких суспільно-економічних формаціях релігія стає важливим засобом освячення існуючих соціальних порядків. З цією метою вона активно використовується державою, панівними верствами. В класових суспільствах релігія є не лише важливою складовою духовної культури, а й може стати її домінантою. У цьому разі в системі цінностей духовної культури релігійні цінності посідають провідні, головні позиції, і це накладає відбиток на всю культуру й суспільну свідомість у цілому (філософію, мистецтво, мораль). Так було, наприклад, в епоху середньовіччя.

Проте домінуюча роль християнства в культурі цієї доби аж ніяк не свідчить, що тогочасна духовна культура зводилася лише до церковної, релігійної культури. Культурологічні дослідження свідчать, що крім офіційної християнської культури в середні віки у Західній Європі й на Русі існувала і народна культура. Ця культура суттєво відрізнялася від церковної культури, а в деяких проявах була навіть ворожою християнству. Такою, наприклад, була так звана сміхова культура середньовіччя. Вона мала обрядово-видовищну форму й містила святковості карнавального типу в Західній Європі, дійства скоморохів на Русі. Ця культура була притаманна соціальним низам. У ній висміювались і пародіюва-лись існуючі соціальні порядки, релігійні норми, церковні канони та обряди.

Важливо з’ясувати вплив релігії на розвиток культури в цілому. Одним з головних критеріїв оцінки такого значення є характер впливу релігійного комплексу на людську особистість. Чи сприяла релігія впродовж тривалої історії розвитку особистості, збагаченню її знань, удосконаленню вмінь і здібностей, розширенню та піднесенню духовних потреб й інтересів людини? З наукових позицій відповідь на це запитання буде негативною. Однак це потребує додаткових пояснень.

Досліджуючи вплив релігії на духовну культуру, слід розрізняти ядро релігії та її складові елементи.

Ядро релігії – це віра в надприродне, яка в нових поколіннях відтворюється копіюванням, повторюванням. Проте функціонування релігії в суспільстві містить і діяльність церкви у сферах нерелігійних: освіті, філософії, мистецтві тощо. Богослови твердять, що релігія в добу середньовіччя сприяла збереженню писемності, мистецтва, філософії, що монастирі тоді були головними центрами духовної культури. Однак йдеться по суті про нерелі-гійні функції церкви. Внаслідок хрещення Русі православні богослови висунули тезу, за якою прийняття християнства є основою розвитку писемності, поширення візантійської культури. Проте слід врахувати, що християнство на Русі – це чужа релігія, духовне закабаления корінного населення. На перший план воно висунуло ідею людського страждання й проголосило останнє вищою моральною цінністю для людини. Християнство виступило проти людського розуму як головного джерела істини, насаджувало сліпу віру й містику. Вважати це кроком уперед у розвитку культури – досить проблематично, більше того, неправильно. Якщо ж прийняти богословську тезу, що християнство принесло на Русь культуру й освіту, то слід припустити, що наші предки не мали й дохристиянської культури.

Вельми складна проблема – вплив релігії на розвиток мистецтва, який дуже суперечливий. Відомо, що іслам істотно загальмував розвиток образотворчого мистецтва, забороняючи зображати людину. Православ’я не сприяло розвиткові скульптури та художньої самодіяльності. Мистецтво тривалий час розвивалося у зв’язку з релігійними потребами.

Важливе місце в пошуках сучасної культурологічної думки належить феноменові “культурного поля”, в якому діє людина.

Культурне поле формується певною мірою як надприродне середовище, в якому реалізується життєдіяльність людини. Культура тут виконує функцію середньої ланки в системі зв’язку людини та природи, тобто утворюється система “природа – культура – людина”. Це істотний зв’язок, оскільки через нього опосередковано виражається єдність природи і людини.

Ідея надприродного в релігії має зовсім інше значення. Вона виражає зв’язок релігійної особи з надприродною потойбічною силою. Однак ця ідея має свої витоки в культурі, оскільки вона могла виникнути і розвинутися лише в лоні цього “інобуття” природи. Така ідея є не що інше, як самоусвідомлення культури людини. В різних релігійних системах ідея надприродного, тобто Бога, виконує функцію зв’язку між природою і людиною, суспільством і людиною, між людьми. В цьому розумінні поняття “Бог” рівнозначне поняттю “культура”, релігія ж розглядається як одна з форм духовно-практичного освоєння світу. Такий підхід дає змогу з’ясувати взаємозв’язок релігії і культури.

Оскільки культура містить окрім культового (релігійного) і некультовий зміст, то співвідношення між культурою та релігією слід розуміти як співвідношення між цілим і його частиною. Якщо розглядати релігійний культ як самостійно цілісне явище, що незалежне від культури, то правомірно допустити реальність некультурного, тобто існування такого явища, яке не пов’язане з природою. Однак це практично неможливо, бо сам факт допуску в думці уяви про надприродний, потойбічний світ є процес інтелектуальний, суто людський, тобто культурний акт. Тому культура є основою релігії, культу, а не навпаки.

Об’єктом релігійної віри та поклоніння можуть бути лише явища культури. Людина обожнює не природу взагалі, а лише ту її частину, яка міститься у процесі її особистої життєдіяльності, тобто лише окремі явища свого культурного простору. Це стосується і суспільного життя людини. Об’єктом поклоніння є не Бог, а лише ідея Бога. Різноманітні уявлення про надприродне в релігії завжди матеріалізовані у символах, скульптурах, іконах, піснях, молитвах, образах тощо. Все це форми культури. Християнин у своїй вірі має справу не з реальною істотою, а лише з уявою про Бога. В Євангелії він читає не слово самого Христа, а лише розповіді євангелістів про вчення Ісуса Христа. Отже, ідея Бога, що виникла у свідомості людей, існує як дійсно людська ідея, що виражена в культурній формі.

В культі релігійна людина має справу суто лише з культурним “двійником”, символом природних і суспільних явищ. Отже, релігія вторинна, похідний чинник еволюції культури. Поряд з іншими формами культури релігії належить одне з важливих місць у духовному житті суспільства.

http://www.readbookz.com/book/164/4839.html
§3. Вільнодумство в системі духовної культури

Вільнодумство як світогляд слід розглядати закономірним продуктом світової культури, її невід’ємним, органічним компонентом. Джерела вільнодумства сягають у сиву давнину, в культуру Стародавніх Індії і Китаю, античної Греції і Риму. Яскравими постатями вільнодумства, борців проти духовної деспотії церкви представлені епохи Відродження, Реформації, Просвітительства. Правомірно вважати значним внесок української культури у вільнодумство східноєвропейських культур.

Вільнодумство, поза сумнівом, є вагомим культурним надбанням. . Цей напрям суспільної думки поряд з релігією справляє позитивний вплив на всі форми суспільної свідомості та на культурно-історичний процес загалом. Завдяки внутрішньому органічному зв’язку з природничо-науковими й гуманітарними знаннями вільнодумство як форма світогляду вимагає від людини високого культурного рівня, піднесення над буденною свідомістю, бачення світу у філософському аспекті, на рівні сучасної науки і культури. Культура посилює в людині потяг до знань, розширює її світогляд, вчить аналізувати й зіставляти факти, критично мислити. Так виникає здатність свідомо ставитися до релігійних переконань (власних і чужих), традицій, заінтересованість у досягненні цілісності світогляду, основаного на фундаменті наукових принципів.

Проте культура не забезпечує автоматичного осягнення змісту вільнодумства. Людина у буденному житті стикається з багатоманітними явищами культури – новими та старими, прогресивними й негативними. Навколишня природа постає перед людиною як складний конгломерат суперечливих явищ. Тому й суперечливим є вплив на неї культури: з її допомогою особа може засвоювати істини вільнодумства; через культуру вона може опановувати і релігійні уявлення. Справа у змісті, рівні, світоглядних якостях культури, з якою стикається особа. Вільнодумством просякнута сучасна світська культура, в межах якої виявляються релігійні впливи, знання і способи діяльності, що їх приносить ця культура.

Лише освіти для утвердження наукових переконань недостатньо. Сучасна світська культура вимагає не просто освіченості. Освіченість і культура близькі, але не тотожні. Висока культурність передбачає глибоке опанування особою не лише досягнень науки, а й знань у галузі політики, права, моралі, фізичної культури, відповідну організацію дозвілля, побуту. Саме такий рівень культури необхідний для формування духовності особи. Самі по собі знання не виключають релігійності. Серед віруючих чимало людей, які багато читають, знають іноземні мови, класичне і сучасне мистецтво, беруть участь у художній творчості.

Підвищення культурного рівня віруючих – об’єктивний процес, який супроводжується зростанням культури всіх соціально-демографічних груп населення. Ці соціально-культурні зміни сприяють засвоєнню віруючими духовних цінностей наукового світогляду.

Наше суспільство переживає нині етап духовного відродження. Це – непростий і тривалий процес. Він вимагає пробудження істинно людського, творчого ставлення до життя, ініціативності, свідомої участі в оновленні суспільства. Віруючі і невіруючі різняться за рівнем якості засвоєних світоглядних знань. Лише наукові знання здатні надати об’єктивне світоглядне спрямування набутій людиною інформації.

Мета сучасної світської культури – створення умов для духовного розвитку людини. З цим збігається мета демократичного суспільства – розкриття духовних можливостей людини, її творчих начал, що взаємопов’язане з процесом поглибленої гуманізації людських відносин.

Сьогодні актуальною є проблема підвищення культури спілкування між людьми. Воно з необхідністю містить різноманітність інтересів індивіда. Культура спілкування вимагає динамічності, терпимості до думки іншої людини, розбіжностей у поглядах, необхідності знаходження компромісів і взаєморозуміння. Культура спілкування також містить культуру полеміки, навички дискусій. Сучасна світська культура утверджує гуманістичний принцип: “людина – творець культури”. Під її впливом пробуджуються творчі начала в людині, які закономірно ведуть до зміцнення світоглядних позицій.

http://www.readbookz.com/book/164/4840.html

РОЗДІЛ XVI. МОРАЛЬ І РЕЛІГІЯ
§1. Мораль і релігія як форми суспільної свідомості. Теологічна й наукова інтерпретації походження моралі

Проблема співвідношення моралі й релігії, науковий, об’єктивний аналіз релігійної моральності, її конкретних заповідей і норм – одна з центральних у комплексі релігієзнавчих досліджень. Саме тут найрельєфніше виражається суперечлива взаємодія релігійного та наукового переконань. Прихильники релігійного обгрунтування моральності обстоюють такі аргументи: моральні настанови історично вперше сформульовані в релігії; вони мають сенс лише при визнанні їх абсолютної незаперечності, тобто божественного походження. Останній аргумент релігійно орієнтовані мислителі розглядають як єдину гарантію проти релятивізації моральності, перетворення її в простий продукт мінливих соціально-історичних умов існування людини. Дійсно, питання про можливість суб’єктивізму та релятивізму в моральних уявленнях є одним із гострих питань філософії моралі. вітська філософія розглядає його в контексті співвідношення об’єктивності, загальнозначущості моральних вимог й автономії моралі.

Критеріями моральності, як твердив І. Кант, можуть бути лише безумовність і категоричність самого морального закону. В цьому розумінні мораль незалежна від релігії, яка часто підпорядковує моральну свідомість релігійним інтерпретаціям, що нібито вищі за будь-які моральні настанови. Вже у Стародавній Греції релігійне обгрунтування моралі піддається критиці Епіку-ром і його послідовниками. І нині зберігає пізнавальне значення критика просвітниками релігійного тлумачення моральності. Французькі матеріалісти XVIII ст. протиставили теології концепцію “розумного егоїзму”. Людина, осмислюючи своє єство, буде справді моральною, оскільки порушення моральних вимог спричиняє невтрату нею власного “Я”. Вразливість цієї просвітницької ілюзії привела до відродження та зміцнення релігійної традиції в розумінні моралі.

З позицій наукового світогляду, релігійну форму обгрунтування моральності вважають однією з найпоширеніших в історії людства. Вона найповніше відповідала характерові соціальних відносин людей у класовому суспільстві, де діяльні здатності людини відчужувались від неї самої і протидіяли їй як не залежні від неї сили. Релігійний світогляд є лише особливою формою моральних уявлень, способом їх доведення та систематизації витлумачення, а не джерелом їх змісту. Справжнім джерелом моральних уявлень є реальна життєдіяльність людей.

Історія суспільства бере свій початок від утворення людського роду, появи особливої діяльності, яка підпорядковується не законам природи, а специфічним, внутрішнім законам життя суспільства. Як результатом, так і умовою цієї діяльності стають особливі, неприродні продукти, друга, “олюднена” реальність, яка природним шляхом, поза людською працею, виникнути не може. На ранніх етапах людське співтовариство було єдиним, цілісним. Це означало, що окрема людина виступала як родова, племінна^ істота, стадна тварина і лише згодом відокремилась як індивід. її поведінка визначалась інтересами виживання роду, які диктували суворі заборони, традиції, звичаї, адресовані всім людям, безвідносно до їхніх індивідуальних якостей. Норми і дії, які регулювали поведінку людей, спочатку були взаємопов язані з практичною магією та релігійними уявленнями.

Це пояснюється тим, що у сиву давнину людський рід був здатний засвоїти, підпорядкувати собі лише зовнішній, поверховий шар природних явищ. Лише поступово, вкрай повільно, утворюється певне поле, простір культури, всередині якого лише й може здійснюватися, відтворюватись специфічно людська діяльність. Однак низький рівень розвитку продуктивних сил не дає змоги протистояти природним стихіям. Тому у вже впорядковану, “олюднену” сферу, яку люди тримали під своїм контролем за допомогою дій, спрямованих на предмети реального, поцейбічного світу, постійно втручаються зовнішні руйнівні, катастрофічні сили, що змушують людей до відповідних дій, від яких залежать їхнє життя чи смерть. Запобігти подібним експансіям природи на практиці, передбачити та зрозуміти їхні істинні причини люди були не в змозі. Зберегти цілісність і життєздатність прадавніх суспільних організмів, забезпечити надійні, передбачувані результати своєї діяльності вони могли лише за допомогою особливих магічних ритуалів і заклинань, лише в уяві і за допомогою уяви.

Уявлення про “інший”, надприродний світ, що становить сутність релігії, пояснюється не неуцтвом, не помилками в пізнанні, а практичним безсиллям людей перед грізними та непідвладними їм силами. Невідоме стає пояснюваним, невизначеність знання знімається визначеністю віри. Анімістичне мислення заповнює широкі прогалини в знанні про причини природних явищ. Воно забезпечує надійність поведінкових рішень у таких ситуаціях, де з раціонального погляду можна було очікувати від індивіда повної безпорадності.

На цій основі виникають певні ритуали, різні табу, звернені до ще не освоєного світу, який розглядають як сферу панування особливих “розумних” сил та істот, які значно перевищують природні людські здібності. Обожнення природи – необхідний, неминучий етап розвитку людської історії.

З розвитком процесу історії людства все виразніше виявляється тенденція, яка зрештою і викликає формування моральної свідомості. Розвиток продуктивних сил, суспільний поділ праці неминуче приводять до того, що з безликої сукупності, роду, племені виділяються індивіди, які спочатку практично, а згодом і у свідомості різняться за властивою лише їм соціальною функцією.

Отже, історично відбувається розрізнення поняття “індивід”, яке просто вказує на належність до людського співтовариства, і поняття “особа”, що фіксує особливу соціальну ролі: окремого індивіда. Поява особи можлива лише в тому разі, якщо попередня, виключно “зовнішня”, примусова, придатна на всі випадки життя регуляція суспільства буде доповнена іншою – такою, що апелює до свідомості, або тим, що згодом отримає найменування “совість” людини, і передбачає її здатність у несподіваних, унікальних ситуаціях приймати власні рішення, спираючись на норми, сформульовані лише у загальній формі. Всі ці процеси врешті’решт зумовлюють появу і розвиток моралі як особливої форми мотивації соціальної діяльності та форми свідомості.

Моральна регуляція суспільства означає певну міру відособлення індивіда й усвідомлення ним цієї відособленості, коли наявні як потреби в особистому виборі, так і можливість його зробити. Моральні норми і вчинки, ними мотивовані, виникли в межах культової діяльності, якою просякнутий побут первісних людей. Уже тут закладена неминучість конфлікту: релігійні уявлення, на противагу моральним, відобразили усвідомлення несвободи, залежності людського духу. Цей взаємозв’язок виявляється набагато складнішим, з’ясування взаємних претензій релігії та моралі триває й донині.

Зазначимо деякі моменти, необхідні для розуміння взаємозв’язку релігії і моралі у давній час. Способи регулювання суспільного життя, зокрема моральні настанови, не є результатом свідомої угоди про найбільш розумні чи доцільні порядки співжиття. Норми моралі формуються незалежно від свідомості людей у зусиллях з виживання людського співтовариства в цілому. Так само й релігійний культ виникає не через неуцтво чи психологічну неврівноваженість людей. Релігійні уявлення з’являються як усвідомлення специфічних практичних актів, що відображають недосконалість розвитку продуктивних сил. заповнюючи прогалини в цілеспрямованій діяльності роду. Лише поступово такі уявлення виділяються з практичних дій та набувають незалежного, “ідеального” існування.

Оскільки ці норми й уявлення про надприродне відображають суспільні потреби, а не наміри й переживания окремих індивідуумів, то самі люди не усвідомлюють реальних механізмів їх появи, пояснюють їх причини у спотвореному вигляді. їх неминуче переосмислюють як продукт свідомої творчості, підпорядкування “заповітам” зверху. Тому перед теологами відкриваються широкі можливості для містифікації таких причин і підстав. Це треба пояснити не спотворенням релігійних тлумачень моральних норм, а особливостями становлення суспільної свідомості, започаткованої в матеріально-виробннчу діяльність.

Слід звернути увагу й на специфіку морального регулювання. Вона полягає в тому, що моральні норми не диктують однозначних вчинків у конкретних ситуаціях, а формулюють певний загальний напрям суспільно доцільної поведінки. Це досягається виділенням структури нормативних приписів і категорій, що в сукупності утворюють сферу належного, бажаного, яка не обов’язково збігається з суттєвим, з фактичною поведінкою, але вказує на його суспільно доцільні орієнтири.

Незаперечно, що реальна історія – результат діяльності людей, що переслідують свої цілі. Моральні норми, сфера належного – це виражені в узагальненій формі потреби суспільного , розвитку, конкретизовані у вигляді ідеальних цінностей, звернених до свідомості (совісті) індивідів. Моральні норми та принципи – не довільні благі побажання, що випливають з одвічних критеріїв праведності, справедливості, розумності. Сфера належного в узагальненому вигляді виражає досвід й інтереси розвитку людського роду, є немовби індикатором, що засвідчує міру відповідності індивідуальної поведінки загальнолюдському досвідові. її практичність виявляється не внаслідок окремих вчинків, а у принциповій спрямованості й масштабах усього суспільно-історичного процесу.

http://www.readbookz.com/book/164/4842.html
§2. Християнська мораль, її сутність і структура. Проблема ідеалу в релігійній етиці

Велике значення в історії людської цивілізації, морального прогресу людства мала ранньохристиянська моральна доктрина, викладена в текстах Біблії. Утвердження первісним християнством принципу загальної любові означало визнання рівності людей в їхніх домаганнях гідного й щасливого життя, моральної гармонії. Християнство стало релігією абстрактної людини, а його мораль набула загальнолюдської форми. Ідея рівності людей, їхнього всесвітнього громадянства зустрічалась і в античній етиці, зокрема у вченнях софістів і стоїків. Вона була одним із елементів теоретичних роздумів і їх відправним пунктом. Ця ідея в античній етиці ніколи не набирала нормативного змісту, хоча певною мірою зіставлюваного з вимогами поміркованості чи дружби. В межах християнського світогляду ця ідея, поєднана з принципом любові, набула провідних нормативних установ і форми, сприйнятливої для основної частини населення.

Однак ідея моральної рівності має у християнстві суто абстрактний вигляд, не враховує конкретних соціальних та етнічних відмінностей, а, навпаки, протистоїть їм як абсолютний імператив. Тому слід зазначити, що християнство такою самою мірою деформує ідею моральної рівності людей, якою і сприяє її проникненню у суспільну свідомість.

Сутність християнської етичної концепції, поданої у Біблії, визначають такі положення.

І. Бог створяв світ і є його животворною сутністю. Весь світ розвивається з нього, і він же залишається його безпосереднім управителем. Бог – не лише абсолютне творче начало. Він є одночасно вищою метою світу, його потаємним смислом. Все, що створює Бог, він створює для себе: “Бо все з Нього, через Нього і для Нього” (Рим., 11, 36), і лише він один вміщує в собі причину, форму і мету своєї діяльності. Всі інші створіння позбавлені такої автономності, вони існують завдяки Богові і для Бога. Людина не становить винятку. “Бо коли живемо – для Господа живемо, і коли вмираємо – для Господа вмираємо” (Рим., 14, 8).

Ідея Бога як морального абсолюту не лише виражає моралізуюче ставлення до дійсності, позначаючи таку досконалість, перед якою здаються мізерними всі інші цілі й бажання. Вона є водночас обгрунтуванням безмежного оптимізму в оцінці дійсності: оскільки світ створений Богом, скеровується ним і прямує до нього, то він за суттю своєю глибоко гармонійний, і ця добра основа буття виправдовує окремі прояви зла. Уявлення про Бога як моральний синтез світу значно стимулює пасивне мирне ставлення до соціальної дійсності, ніж критичне. Історія релігійної ідеології переконливо це доводить.

II. Людина, як одне з творінь Бога, є водночас істотою привілейованою. Вона подібна до Бога. Це виявляється в тому, що людина створена вільною і вища мета – служити Богові, постає для неї як те, що повинне бути. Якою мірою людина сама може обирати Бога, такою мірою вона уподібнюється Богові як абсолютній особі. Ця здатність добровільного дотримання заповідей Бога є лише можливістю, існує тільки в принципі. Вона характеризує сутність, призначення людини, а не даність.

Людина подібна до Бога, але не однакова з ним, оскільки вона є чуттєвою, земною, смертною істотою. її емпіричне, природно-соціальне існування виступає як гріх. Те, що говориться про першу людину, про Адама, є характеристикою людини як такої. Людина, згідно з логікою християнства, призначена служити Богові, але вона сама захотіла стати як Бог, і в цій гордині, претензії – корінь зла взагалі. Отже, людина у своєму реальному, емпіричному існуванні не така, якою вона повинна бути за своїм призначенням. Подолання цієї невідповідності, повернення до своєї нібито справжньої сутності й становить зміст моральних зусиль людини.

Мораль християнства виводиться з невідповідності між буттям і сутністю. З виникненням християнського монотеїзму відособлення моралі від світу і відповідно роздвоєність морального життя досягли крайніх форм. Античний погляд, за яким мораль розглядається у контексті людського прагнення до щастя, не надавав особливого значення розриву між існуючими моральними цінностями та релігійними принципами. Релігійна антропологія з її уявленням про внутрішню суперечливість людини глибше відобразила своєрідність морального буття індивідів у соціально неоднорідному суспільстві.

Людина не може власною активністю реалізувати своє сутнісне призначення, оскільки вона безнадійно гріховна.

Як соціально-природна істота вона відокремлена від Бога безоднею, яку їй не дано переступити. Людина може врятуватися лише завдяки Богові. Виявом такого божественного втручання є, за твердженнями богословів, поява Ісуса Христа. Образ Христа – свідчення єднання людини з Богом і водночас визнання того, що таке єднання можливе лише завдяки Богові. Це важливий момент, оскільки він свідчить, що релігійна мораль виходить за межі можливостей людини, виявляється цариною людської повинності.

Христос – це зримий взірець моральності у християнському розумінні, втілений ідеал. Слідування Богові означає слідування Христові. Як з Адама почалось гріхопадіння, так з Ісуса почалось відродження, оскільки він вказує шлях до спасіння. Чого ж навчає Ісус Христос?

III. Вищий і єдиний сенс існування Ісус вбачає в Бо-гові-отцеві. Власне, той перелом, те “чудесне” перетворення, яке означає смерть старої людини і народження нової, й полягав у повному усвідомленні того, що людина живе не для себе, а для Бога. “...Не як Я хочу, а як Ти” (Матв., 26^, 39); “Шукайте ж найперш Царства Божого й праведності Його...” (Матв., 6, 33) – така сутність, внутрішній стрижень проголошеного й реального, практикованого євангельським Ісусом ідеалу. Це, по суті, перша й єдина заповідь його етики. Христос закликає своїх учнів полишити матір і батька, дочок і синів, братів і сестер, оскільки в серці того, хто став на шлях оновлення, спасіння, не повинно бути місця нічому й нікому, крім Бога. На запитання, яка заповідь є найважливішою, Ісус відповідає: “Люби Господа Бога свого всім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією своєю думкою; ...а друга однакова з нею: Люби свого ближнього, як самого себе; на двох оцих заповідях увесь Закон і Пророки стоять”

(Матв., 22, 36–40).

Любов до ближнього є відображенням любові до Бога. В ближньому і через ближнього людина любить Бога.

Звідси й вимога любити всіх. Якщо ж людина любить вибірково, одним сплачує добром, іншим – злом, вона бере на себе прерогативу Бога, гадаючи, нібито сама може вирішувати, що справедливе й що не справедливе. У посланні апостола Павла до римлян говориться: “...живіть у мирі зо всіма людьми. Не метіться самі, улюблені, але дайте місце гніву Божому, бо написано: Мені помста належить, Я відплачу, говорить Господь” (Рим., 12, 18–19). Якщо людина гордує тим, що вона іудей, і зневажає еллінів, то це означає, що етнічні відмінності набули для неї надто великого значення і замінили в її душі Бога. Якщо раб або інший пригноблений сповнюється ненавистю до володаря, то це означає, що він перебуває під владою ілюзії, ніби не в Бога, а тут, на землі, він може знайти блаженство. Хто занадто любить гроші й тримається за них, той створює собі нового кумира. Отже, любов до ближнього в усіх її проявах є не що інше, як любов до Бога.

Любов, що, здавалося б, була спершу проголошена як противага відчуженим формам зв’язків між людьми, насправді виявилась їх витонченою апологією, стала новим аргументом на захист старих соціальних порядків: “Нехай кожна людина кориться вищій владі, бо немає влади, як не від Бога”; “...треба коритися не тільки ради страху кари, а й ради сумління” (Рим., 13; 1, 5).

Досі йшлося про певні настанови релігійної моралі. Життя ж людське занадто багатогранне, щоб можна було дати їх вичерпний перелік. Тому доцільніше порушити питання про релігійний моральний ідеал, що має стати взірцем для віруючих.

Найвище втілення християнського морального ідеалу – постать Ісуса Христа. Саме він, син людський і Божий, покликаний здійснити чудо того царства, де не буде ні бідних, ні багатих, ні війн, ні смерті, ні необхідності працювати в поті чола, де “ані смутку, ані крику, ані болю вже не буде...” (Об’яв., 21, 4), а одне лише вдоволення, радість, вічне блаженство.

Уособленням релігійного морального ідеалу в буденному земному житті виступає людина-праведник. Кожна релігія зображає її своєрідно. Православ’я, католицизм, іслам прославляють святих угодників, що набули досконалості у релігійному благочесті. Всі вони різні, але спільним для них є неприйняття мирського та культ власних страждань.

І донині, скажімо, православні моралісти так вбачають ідеал подвижництва: “Чоловіки й жінки, прагнучи спілкування з Богом, полишають свої оселі і сім’ї, йдуть до лісів і пустель, здіймаються на камені і стовпи, щоб у подвигах молитви, посту та зморення плоті служити Богові”. Церква встановлює своєрідну ієрархію таких подвигів залежно від того, наскільки рішуче людина пориває зі світом; пустельництво, затворництво тощо. Наприклад, свята Анна Кашинська мучила себе так, що ледве рухалась; Іулія Муромська спала на більше двох годин на добу, підклавши під голову поліно; преподобний Серафим Саров-ський, один із найшанованіших угодників, досяг вершин подвигу: тисячу днів безперервно молився на камені, поки в ранах не завелися черв’яки, потім два роки мовчав, спілкуючись з ченцями лише знаками. Він став затворником, а якщо виходив з келії, то накривав голову ковдрою, щоб не бачити і не чути людей. У цих і подібних історіях не слід вбачати лише будь-які відхилення від загальноприйнятого. Часто за ними стоять реальні люди, які набули символу протесту проти бездушності й лицемірства суспільних порядків, які є взірцем моральної стійкості.

Звичайно, церква сьогодні не закликає до усамітнення в лісах і печерах, але, як і раніше, проголошує угодників “провідними зірками”, заступниками перед Богом, учить віруючих скеровувати свої думки й справи шляхом святих, кваліфікує їхній спосіб життя як світ належного, вищого.

Протестантські церкви, що не визнають інститут чернецтва, спростовують фізичний аскетизм. “Історія християнства, – зазначається у сучасному баптистському виданні, – знає чимало прикладів, коли люди виснажували своє тіло, усамітнюючись в пустелях і лісах. Але це неправильний шлях. Христос не кличе своїх послідовників тікати зі світу, а закликає їх, живучи серед людей, світити світлом Христа”. На думку баптистів, не існує особливої сфери прояву релігійного благочестя, відмінної від буденного життя. Тут спостерігаємо типовий прояв етики мотивів, формула якої звучить так: “Чада Божі повинні не йти зі світу, але, будучи в світі, бути не від світу сього”.

Розглянемо, як подібні заклики до “духовної пустелі” відбиваються у свідомості простих віруючих. Одна з типових відповідей віруючої-баптистки така: “Ми повинні жити зі світом, не так, як раніше відлюдники відходили до пустелі. Навіщо це? Коли нас готували до хрещення, я запитувала: телевізор можна дивитися? Мені сказали – потрібно знати, що навколо тебе діється, але щоб це не відхиляло від Бога, щоб усе бачене розуміти як слід”.

Що значить “як слід”? Відповідь однозначна: “Щоб набути царство Боже, або царство небесне, треба мати “убоге духом серце, вільне від спокус земних”. Це настановлення по суті мало відрізняється від православного ідеалу чернецтва. Людина, зауважують протестантські проповідники, не повинна втікати до пустелі, але має знайти її в самій собі: “Пустеля – це прекрасна школа для нашої внутрішньої людини. Наодинці з Господом – ось сутність пустелі. Нам вона особливо необхідна: світ полюбиш – тебе він згубить”.

Сутність цієї настанови – не відвернутися від світу, вона в конкретному змісті тих почуттів і настроїв, які за логікою богословської моралі розцінюються як мирські, врешті-решт гріховні.

У руслі наукової концепції світобачення духовне багатство людини дається не від природи, воно формується внаслідок спілкування людей, що надихаються гуманістичними цілями. Лише така діяльність може служити основою та критерієм справжньої моральності.

“Сильно розвинута особа, – писав Ф. М. Достоєвський, – нічого не може й зробити іншого зі своєї особи, тобто ніякого більше використання, як віддати її всю всім, щоб й інші були точно такими ж самоправними і щасливими особами. Це закон природи, до якого вабить нормальну людину”. Егоїзм, відхід від людей, байдужість до їхньої долі – антипод гуманізму, що стверджує право людини на щастя й обов’язок боротися за нього. “Лише той гідний життя й свободи, хто кожен день за них іде на бій”, – писав И. Гете.

Маючи на увазі вплив морального релігійного ідеалу на людину, слід відмовитися від стереотипних уявлень про “перекручення”, “спотворення” її почуттів та переживань. Гакий ідеал не є щось нав’язане людині зовні – це виражений у містифікованій формі реальний досвід індивіда. Ідея “небесної вітчизни” нездатна змінити ставлення людини до земного життя, якщо не виступить для неї як така, що співзвучна її власному світовідчуттю. Відторгнути земні прихильності вона може лише тоді, коли вони вже послаблені нерелігійним шляхом. Тому ставлення людини до релігії, до “світу надприродного” завжди є втілене в містифікованій формі ставлення до “світу земного”. Це й зрозуміло: світовідчуття людей, їхні уявлення про добро та зло зумовлюються не стільки особливими виховними заходами, скільки характером власної діяльності, передусім суспільно-трудової, яка, в свою чергу, залежить від специфіки суспільно-економічних відносин. Іншими словами, суб’єктивні, в нашому випадку – моральні, переконання формуються як відображення та усвідомлення індивідом його власного практичного досвіду.

У реальному житті віруючий не може ідеально дотримуватися релігійних настанов; на його погляди, ставлення до людей, оцінки тих чи інших явищ справляють вплив живе спілкування, реальна житейська практика, що викликає найрізноманітніші відчуття, хвилини радощів і горя, надії і відчаю. Вплив релігійного ідеалу полягає не в тому, що він нав’язує якісь зовнішні мотиви та цінності. Релігія “добудовує” відчуття відчуженої людини за допомогою засобів, вироблених впродовж століть, протиставляє її внутрішній світ усьому, що вершиться поза релігійним колективом. І все, що раніше було минущим настроєм, проявом переживань, тепер стає елементом цілісної системи. Головне – кожна людина, віруюча чи невіруюча, потребує у нинішньому нелегкому житті реальної допомоги і турботи з боку “ближніх”, суспільства. Вона розраховує на елементарну чесність й порядність у буденному житті, які органічно пов’язані з поняттям загальнолюдського в моралі.

http://www.readbookz.com/book/164/4843.html


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   27

Схожі:

Релігієзнавство iconКонтрольна робота з дісципліни "релігієзнавство" на тему " церковне християнство"
Релігієзнавство як наука стр
Релігієзнавство iconМетодичні рекомендації з курсу «Релігієзнавство» для студентів заочної форми навчання
Методичні рекомендації з курсу «Релігієзнавство» (для студентів заочної форми навчання) /Укладачі: Бондаренко О. В., Бондаревич І....
Релігієзнавство iconРелігієзнавство

Релігієзнавство icon1 розділ предмет, структура І методологія курсу "релігієзнавство"
Соціальні, гносеологічні, онтологічні та психологічні чинники релігії
Релігієзнавство iconКнига дорогоцінних скарбів
Слов’янські вірування. Писемні джерела до вивчення курсу «Релігієзнавство» для студентів гуманітарного факультету денної форми навчання...
Релігієзнавство iconРеферат з дисципліни «Релігієзнавство»
Великий (бл. 285-337) стверджував панування християнства в Римській імперії. З цією метою йому довелось послідовно обмежувати вплив...
Релігієзнавство iconЛекція з навчальної дисципліни " релігієзнавство" тема № сучасні релігії світу. Релігійні течії та конфесії в україні
Навчальні: сформувати уявлення щодо національних, світових та нетрадиційних релігій сучасності. Надати знання про сучасну релігійну...
Релігієзнавство iconВ. Г. Короленка затверджую голова приймальної комісії М.І. Степаненко 27 березня 2017 р. Програма
Програма додаткового вступного випробовування з історії філософії для вступників на другий (магістерський) рівень вищої освіти зі...
Релігієзнавство iconНавчальний посібник для студентів всіх спеціальностей освітньо-кваліфікаційного рівня „бакалавр кременчук − 2011 В. Д. Братенші
В. Д. Братенші. Релігієзнавство. Навчальний посібник. Кременчук, Кременчуцький льотний коледж Національного авіаційного університету,...
Релігієзнавство iconМетодичні вказівки з латинської мови для студентів філософського факультету
Методичні вказівки з латинської мови для студентів філософського факультету cпеціальностей «філософія» та «релігієзнавство» / Укл.:...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка