Релігієзнавство



Сторінка5/27
Дата конвертації13.04.2017
Розмір4.81 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   27

Так, у недалекому минулому ідеалом християнства вважали “молитовний подвиг”, відстороненість “від спокус гріховного світу”, аскетичний спосіб життя. Нині ж відстороненість християнина від суспільних проблем, його пасивність сприймаються як лінія поведінки, що суперечить істинному вченню християнства.

Ідеологи православ’я вносять корективи і в ціннісні орієнтації особи: по-іншому трактують ідеальний спосіб життя людини, переглядають колишнє розуміння сімейно-шлюбних відносин, ролі жінки у суспільстві та церкві. Православна модернізація поширилася на релігійну картину світу і людини, на одвічну для церкви проблему співвідношення віри і знання, науки і релігії. Помітні намагання релігії подолати протистояння науці, включити її потенціал до богословської аргументації.

Дбаючи про осучаснення, адекватну відповідь на виклики суспільного прогресу, православна церква прагне зменшити поле критики мислячого розуму, піднести суспільний престиж релігії та церкви, обґрунтувати їх право на вічність.

http://www.readbookz.com/book/164/4790.html

V РОЗДІЛ. УКРАЇНСЬКА АВТОКЕФАЛЬНА ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА (УАПЦ).
§1. Історія автокефалії в Україні.

Автокефалія (від грец. “авто” сам і “кефалі” – голова) – самоврядування, адміністративна незалежність певної православної церкви. Автокефалія водночас є ознакою національної церкви, її підтримки ідей національної незалежності і національно-визвольних змагань. Внаслідок цього автокефальна церква часто зазнавала переслідувань з боку колоніальної влади в разі поневоленого стану нації, яка складала духовну паству автокефальної церкви. Перші автокефальні церкви – Константинопольська, Олександрійська, Антіохійська, Єрусалимська – виникли в IV ст. внаслідок відособлення патріархій і митрополій Візантії. Це було зумовлено намаганням здобути незалежність від імператорської та церковної влади, зосередженої в руках константинопольського патріарха.

Церква Київської Русі після прийняття християнства підпорядковувалася константинопольському патріархові, який призначав митрополитів. Київський митрополит був офіційним главою Київської митрополії та всіх православних церков на Русі. В 1051 р. за князювання Ярослава Мудрого собор єпископів у Києві обрав на митрополичу кафедру киянина Іларіона. З метою розширення прав Київської митрополії і поступового звільнення її з-під опіки константинопольського патріарха Ярослав домагається у 1072 р. канонізації своїх братів – Бориса та Гліба. Повторну спробу проголосити автокефалію Київської митрополії було здійснено за великого князя Ізяслава Мстиславича в 1147 р. Тоді собор єпископів обрав на митрополичу кафедру князівського ставленика Климента Смолятича. Але всі спроби церкви здобути автокефалію були невдалими. Після татаро-монгольської навали 1237–1240 рр. кафедра митрополитів київських формально продовжувала залишатись у сплюндрованому Києві, але фактичним місцем перебування їх став спочатку Володимир (1299 р.), а потім Москва (1325 р.). Оскільки західні та південно-західні руські землі опинилися у політичній залежності від Великого князівства Литовського, на початку XIV ст. створюється Литовська митрополія. У 1354 р. константинопольський патріарх висвячує двох митрополитів: Алексія з титулом “Київський і всія Русі” (з центром у Москві) і Романа – на митрополита Литовського, до юрисдикції якого входили землі Білорусі та України. Спроба митрополита Романа утвердитися в Києві не вдалася. У 1363 р. князь Ольгерд домігся відновлення Київської митрополії. 1380 р. митрополит Київський Кипріан на запрошення Дмитрія Донського переїздить до Москви, яка стає загальноруським релігійним центром.

Намагання великих князів литовських відокремити православну церкву від впливу Москви призвело до фактичного поділу Київської митрополії у 1458 р. на Литовську (Київську) та Московську. Напередодні без згоди Константинополя на Київську митрополію обрано митрополита Йону. Він був останнім, хто мав титул митрополита “Київського і всія Русі”. Цю дату вважають початком автокефалії Руської православної церкви (РПЦ). Константинопольський патріарх 1459 р. висвячує на митрополита Київського Григорія Болгарина. В 1587 р. в Росії було встановлено патріаршество. Після Брестської унії 1596 р. польський уряд поставив православну церкву на українських землях фактично поза законом.

У 1620 р. православна ієрархія в Україні була відновлена єрусалимським патріархом Феофаном за допомогою братств і запорозького козацтва. Митрополитом Київським обрано ігумена Києво-Михайлівського монастиря, ректора Київської братської школи Іова Борецького.

1685 р. у Москві луцький єпископ Гедеон Святополк-Четвертинський був призначений митрополитом Київським і прийняв присягу на вірність Московському патріархові.

У 1686 р. константинопольський патріарх дав згоду на перехід Київської митрополії під юрисдикцію московського патріарха – з цього часу бере початок рух за автокефалію православної церкви в Україні.

У середині XIX ст. національно-демократична громадськість України знову порушує питання про автокефалію православної церкви в Україні. Йдеться передусім про діячів Кирило-Мефодіївського товариства, одним із завдань яких було “знесення папської церкви”, “домовини України”, “утворення нової, творчої, живої церкви”. Цей рух виявився так само у роки першої російської революції, коли Руська православна церква вже перебувала у стані внутрішньої кризи.

Справжній рух за автокефалію православної церкви в Україні, як реальну силу, виявився після лютневої революції 1917 р. Серед віруючих тоді користувалися підтримкою ідеї демократизації та національного оновлення церковного життя. Один з активних діячів цього руху протоієрей Василь Липківський пов’язує воєдино революційне оновлення суспільства і відродження церкви: “Народна воля і Христова свобода – це два світлих голоси, котрі поведуть нашу рідну Україну по дорозі правди і світла”.

Пастирські збори у березні 1917 р. створюють “Виконавчий комітет духовенства і мирян”. Цей комітет проголошує ідею скликання Всеукраїнського церковного собору. Прибічники автокефалії православної церкви в Україні обстоюють цю ідею на Всеросійському церковному з’їзді у Москві (червень 1917 р.). Українська фракція Всеросійського церковного з’їзду висловила такі побажання: а) необхідність забезпечити Україні свободу церковного самовизначення; провести в життя начала соборності й українізації на всі сторони місцевого церковного життя; надати Україні свободу, в недалекому майбутньому скликати Всеукраїнський церковний з’їзд духовенства і мирян. Позитивної відповіді не було отримано.

Ідею автокефалії православної церкви в Україні намагалося здійснити “Братство воскресіння Христа” на чолі з архієпископом РПЦ Алексієм (Дородніциним), яке виникло восени 1917 р. У листопаді того самого року створюється комітет із скликання собору, який трохи пізніше реорганізовують у тимчасову Всеукраїнську православну церковну Раду (ВПЦР). Патріарх Тихон підтримує ініціативу скликання собору, направляє до Києва митрополита Платона – голову Всеросійського Помісного собору РПЦ.

Собор розпочав роботу 7 січня 1918 р. На першій сесії були присутні 279 делегатів. Члени собору розподілилися за секціями: вищого церковного управління; єпархіального управління; українізації церкви; освіти (“учбова комісія”); економічна комісія. Пленарних засідань було дев’ять. На них, окрім організаційних питань, були заслухані привітання від різних організацій та осіб, декларації уряду, вирішувалися поточні справи тощо. Однак на соборі питання про автокефалію православної церкви в Україні фактично не було поставлене.

Вже 19 січня відбулось останнє засідання цієї сесії собору. Було обрано комісію для організації нової сесії, яку очолив митрополит Київський і Галицький Володимир. Майбутній собор мав обговорити питання українізації богослужіння, автономії та автокефалії церкви. Умови громадянської війни в Україні змусили перенести дату скликання другої сесії собору (вона відбулася у травні – червні 1918 р.). Внаслідок трагічної загибелі митрополита Володимира на Київську митрополію було обрано Антонія (Храповицького).

Головним питанням сесії був розгляд проекту положення про тимчасове вище церковне управління в Україні. Оскільки багато делегатів собору, прибічників автокефалії, не мали змоги потрапити на собор, промонархічно настроєні ієрархи РПЦ в Україні доклали зусиль, щоб дискредитувати членів Української церковної ради. Це вдалося. У результаті собор прийняв вигідне їм рішення “Про тимчасове Вище управління православної церкви в Україні”. Згідно з цим документом православна церква в Україні проголошувалась автономною, яка перебувала в канонічному зв’язку з патріархом Всеросійським. Церква не відокремлювалася від держави; посередником між церквою та державою вважався митрополит Київський, а між державою і церквою – міністр віросповідань. Постановою собору положення повинне бути затверджене патріархом Московським і схвалене державною владою. Представник гетьманського уряду, присутній на соборі, не наполягав на автокефалії, а підтримав ідею автономії української церкви. Крім того, він виступив проти відокремлення церкви від держави.

Члени ВПЦР, не задоволені рішенням другої сесії Всеукраїнського церковного собору, шукали шляхів для відміни цих рішень на Всеросійському соборі. Член Ради протоієрей Нестор український на аудієнції у патріарха Тихона вручив йому заяву про надання автокефалії православній церкві в Україні. Патріарх, за свідченням Шараїнського, заявив, що стосовно автокефалії не може бути й мови, а найширша автономія – в руках собору.

У листі митрополиту Антонію патріарх Тихон повідомив, що священний Синод визнав за можливе прийняти проект Положення про вище тимчасове управління церкви в Україні. Проте за таких умов православний єпископат в Україні, залишаючись нерозривною частиною єдиної Православної Російської Церкви становить церковну область її з особливими перевагами на основах автономії; автономія української церкви поширюється на місцеві церковні справи – адміністративні, освітні, місіонерські, благочинні, монастирські, господарські, суддівські і не поширюється на справи загальноцерковного значення; постанови Всеросійських церковних соборів, а також постанови і розпорядження патріарха мають обов’язкову силу для всієї української церкви; єпископ, представники кліру і мирян українського єпископату беруть участь у Всеросійських соборах. Митрополит Київський за посадою й один із архієреїв українських єпархій по черзі беруть участь у священному Синоді; патріарх може посилати своїх представників на український церковний собор; він затверджує митрополитів і правлячих архієреїв українського єпископату; патріарх зберігає щодо української церкви всі права, передбачені Соборними положеннями.

Третя сесія Всеукраїнського церковного собору відбулась у жовтні 1918 р. Ця сесія прийняла до керівництва грамоту патріарха Тихона про автономію православної церкви в Україні і нову редакцію положення про вище церковне управління.

Не мала успіху так само спроба Директорії проголосити автокефалію церкви державним декретом 1 січня 1919 р. Це пов’язано передусім з тим, що Директорія не лише виступала проти відокремлення церкви від держави, а й сама активно втручалась у церковне життя. Було створено міністерство культів, а згодом і віросповідань Директорії. Проголосивши автокефалію церкви, Директорія поставила над нею Синод. Йому належало відати справами віри, богослужінь і суду, інші ж справи мало розглядати міністерство віросповідань. У законі про віру вказувалося, що верховна влада в УНР “не може ісповідувати іншої віри, крім православної”. Цей закон був дискримінаційним щодо інших релігій.

http://www.readbookz.com/book/164/4792.html
§2. Утворення та діяльність УАПЦ (1921–1930 рр.)

Того ж 1919 р., коли в Україні була відновлена радянська влада і почав діяти Декрет про відокремлення церкви від держави, організуються українські православні парафії, що об’єднуються у Всеукраїнську спілку православних парафій. Серед перших парафій УАПЦ, зареєстрованих у Києві, були: Старокиївська при соборі Св. Софії, Подільська при соборі Андрія Первозванного, Либідська при церкві Св. Іллі і Печерська при соборі Св. Миколая.

Протягом літа 1919 р. майже всю територію України захопили денікінці: почалися репресії проти автокефальних священнослужителів, єпископи РПЦ позбавляли їх сану, заборонено було відправлення служб українською мовою. Після вигнання денікінців ВПЦР відновлює роботу, відкриваються нові парафії. Влада сприяє цьому. Так, з’їзд волосних і сільських ревкомів Київщини у лютому 1920 р. у своїй резолюції постановляє: “Служба Божа в церквах на повіті скрізь мусить проводитись українською мовою”.

ВПЦР шукала шляхи співпраці з єпископами РПЦ, проте не зустріла з їхнього боку порозуміння. Коли ж єпископи РПЦ заборонили вести богослужіння священикам автокефальних парафій, ВПЦР на своєму засіданні від 5 травня 1920 р. проголосила православну церкву в Україні автокефальною і соборно правною. Згодом церковний собор Київщини за участю 412 делегатів визначив ставлення до Всеукраїнського церковного собору 1918 р. як до зборів “ворогів українського церковно-визвольного руху, і тому ні його постанов, ні ... вищого керівного органу не визнавати”. Було прийнято рішення стосовно шлюбного стану, який не повинен перешкоджати обранню в єпископи, а для виборів єпископа не має бути різниці між мирянами і духовенством.

Собор обрав на посаду митрополита Київського і Галицького архієпископа Парфенія (Аевицького), а його заступником – єпископа Антоніна (Грановського). Кандидатами у єпископи Київщини було обрано 10 чоловік. Серед них – майбутні керівники УАПЦ, протоієреї Василь Липківський і Нестор Шараїнський, священики Павло Погорілко і Кость Кротевич. Незважаючи на це, питання з ієрархією УАПЦ не було вирішене: Парфеній (Левицький) незабаром після з’їзду помер, а Антонін (Грановський) став у Москві обновленським митрополитом.

За відсутності власного єпископату ВПЦР скликала в Києві у жовтні 1921 р. Всеукраїнський православний церковний собор. На соборі були присутні близько 500 представників духовенства і мирян, запрошені всі православні єпископи на чолі з екзархом Михаїлом. Останній не лише відмовився від запрошення, а й заявив, що всіх священнослужителів, які підуть на собор, позбавлятиме сану.

Собор доручив проводити хіротонію не лише єпископам, а й пресвітерам. Так відбувалося висвячування у християнські єпископи в Африці до кінця IV ст., а в Александрії це тривало навіть у X ст. Першим єпископом УАПЦ, митрополитом Київським і всієї України було рукопокладено протоієрея Василя Липківського, одного з фундаторів автокефалії в Україні. Собор затвердив канони УАПЦ.

Собор вирішив утворити при церковних радах постійні організації для допомоги голодуючим, закликав віруючих брати на своє утримання голодних дітей. Були засуджені наклепи з боку єпископату РПЦ проти УАПЦ, які мають “обороняти позиції старих пануючих верств у визискуванні меншого брата на Україні”. Собор надіслав вітання урядові УРСР, у якому висловлював вдячність за закон про відокремлення церкви від держави, оцінював його як гарант свободи совісті в Україні.

Проголошення УАПЦ, з одного боку, викликало сильну протидію з боку традиціоналістського напряму в РПЦ, а з іншого – дістало підтримку обновленського крила РПЦ, що розглядало УАПЦ як споріднену течію. На Помісному соборі РПЦ 1923 p., підготовленому обновленцями в Москві, було визнано автокефалію православної церкви в Україні.

Після собору 1921 р. відбувається активний процес створення церковних структур, передусім на території сучасних Вінницької, Дніпропетровської, Київської, Кіровоградської, Полтавської, Сумської, Черкаської, Чернігівської, Харківської, Хмельницької областей. Автокефальним парафіям довелося користуватися храмами спільно із “слов’янськими”, тобто прибічниками патріарха Тихона. Це нерідко призводило до суперечок і навіть до сутичок між ними.

У складі міських парафій були ремісники, дрібні торговці, представники інтелігенції, робітники. Більшість віруючих привело в автокефалію бажання “слухати службу Божу та молитися рідною мовою”. Віруючим імпонувало саме те, що УАПЦ, як зазначало її керівництво, діє у згоді з органами влади. На зустрічі з головою Раднаркому УРСР 2 вересня 1923 р. керівництво УАПЦ заявило про підтримку радянської влади.

У цей період організовуються богословські курси, гуртки та церковні братства, видається часопис “Церква і життя”, ведеться активна місіонерська діяльність у місцях розселення українців у СРСР і за кордоном (близько 150 парафій). Церква підтримувала зв’язки із зарубіжними церковними організаціями. У 1924 р. автокефальних парафій налічувалось понад 2000, вони об’єднували понад 10 млн. віруючих. Для порівняння – РПЦ в Україні, яка перебувала у той час у кризовому стані, мала 4923 релігійні парафії.

На початку 20-х років унаслідок пристосування церкви до нових суспільних умов у РПЦ сформувався обновленський рух, який поширився і в Україні. Одна з основних груп обновленців, “Жива церква”, в Україні існувала з 1920 р. Вона домагалася богослужінь рідною мовою, створення устрою церкви в дусі первісного християнства, а також заснування шкіл, курсів підготовки священнослужителів, перекладу та видання релігійної літератури українською мовою, організації необхідних церкві підприємств (книгарень, свічкарень, крамниць).

У жовтні 1923 р. українські обновленці на своєму помісному соборі в Харкові створили незалежну церкву – Українську православну автокефальну церкву (УПАЦ) із власним синодом. Очолив її митрополит усієї України Пимен (Пєгов). Хоча позиції УПАЦ багато в чому збігалися з позиціями УАПЦ, спроби злиття цих церков зазнали поразки. У середині 40-х років УПАЦ припинила існування.

Другий Всеукраїнський Помісний собор УАПЦ (1925 р.) осудив прихильників московського патріарха Тихона. У 1927 р. число громад УАПЦ досягло 2235. Синод УАПЦ видавав часопис “Український православний благовісник”, календарі, іншу літературу. Церква приваблювала віруючих лояльним ставленням до влади, демократичними реформами внутрішньоцерковного життя, канонічністю ієрархії.

Єпископів УАПЦ Павла Погорілка і Теофіла Булдовського не влаштувала пресвітерська хіротонія. Вони вирішили отримати єпископський сан традиційним шляхом. Погорілко у Москві отримав хіротонію з рук обновленського митрополита, а Булдовський – з рук патріарших єпископів. Згодом вони об’єднались і разом з патріаршим Катеринославським єпископом Іоаникієм утворили Благодатну українську автокефальну православну церкву з синодом у Харкові. Наприкінці 1925 р. вона налічувала близько 200 парафій.

На початку 20-х років, незважаючи на те, що керівництво УАПЦ заявило про своє лояльне ставлення до радянської влади, схвалило Декрет про відокремлення церкви від держави, починаються переслідування. Затримується реєстрація статуту УАПЦ. Внаслідок цього виникають суперечності між єпархіями і ВПЦР. Деякі з них припиняють визнавати ВПЦР. Наприклад, група автокефалістів на чолі з Білоцерківським єпископом УАПЦ В. Броневським, протоієреєм К. Янушівським та єпископом П. Тарнавським повідомила про розрив з керівництвом УАПЦ і створення самостійної Діяльно-Христової церкви (ДХЦ). До цієї групи був близьким деякий час один із фундаторів “Живої церкви”, а згодом голова ВПЦР М. Мороз. У статуті ДХЦ була визначена мета “утворення нової правдивої Христової церкви працюючих відповідно до культурного розвитку людності”, а також “знищення духовних кайданів”. Соціалістична революція розглядалась “як історично необхідний етап у культурному розвитку людства”, а відродження церкви як “напрям загальновизвольного руху в сфері релігійного життя працюючих”. Визнавалася соборноправність і автокефальність реформи церкви в усіх сферах її життя та відокремлення церкви від держави. Ця церква, так само автокефальна, видавала свій часопис “Церковне життя”. ДХЦ проіснувала до 1927 р., коли возз’єдналася з УАПЦ.

У жовтні 1927 р. відбувся другий Всеукраїнський православний собор УАПЦ. На ньому розглядалися питання: “сучасний стан релігії взагалі і християнства зокрема у світовому житті” (доповідач В. Чехівський); всесвітня конференція в Лозанні; старокатолицька церква і можливість налагодження зв’язків з нею тощо. Були розглянуті звинувачення з боку державних органів на адресу ВПЦР і особливо митрополита Василя Липківського. Незважаючи на те що на соборі була доведена безпідставність звинувачень у контрреволюційності, представники адмінорганів наполягали на усуненні митрополита від керівництва церквою. Внаслідок адміністративного тиску собор був змушений усунути Василя Липківського та обрати митрополитом Миколу Борецького.

Численна українська інтелігенція підтримувала автокефалію, брала участь у діяльності соборів УАПЦ. Членами першого собору УАПЦ були академіки С. Єфремов і А. Кримський, композитори П. Козицький і К. Стеценко, письменники Г. Косинка і Л. Старицька-Черняхівська. На другий собор були запрошені академіки М. Грушевський і А. Кримський та інші діячі культури.

У 1929 р. почались арешти у справі “Спілки визволення України” (СВУ), за якою проходили і деякі діячі УАПЦ. У січні 1930 р., ймовірно, на вимогу органів ДПУ, скликається третій Всеукраїнський православний церковний собор, який приймає рішення про саморозпуск УАПЦ. У лютому 1930 р. ВПЦР повідомляє про припинення своєї діяльності. Почалися масові закриття парафій УАПЦ з ярликами “контрреволюційних націоналістичних релігійних об’єднань”. Наприкінці 1930 р. залишилося близько 300, а до 1936 р. не було вже практично жодного об’єднання УАПЦ. Вона стала однією з перших жертв адміністративно-командної системи.

На західноукраїнських землях, які відійшли до Польщі після Ризького мирного договору 1921 р., з 1924 р. діяла так само автокефальна церква – Польська автокефальна православна церква (ПАПЦ). Коли константинопольський патріарх у 1924 р. визнав ПАПЦ, це викликало протест УАПЦ. Митрополит В. Липківський назвав керівника ПАПЦ, митрополита Варшавського Діонісія і його брата “покірними пахолками польської влади”, які виконують усе, що вона накаже.

Отже, після 1917 р. православна церква в Україні перебувала в глибокій кризі. Поряд з традиційною – тоді так званою тихонівською – існувало п’ять автокефальних церков. Нині парафії АПЦ існують також за кордоном у місцях поселення українців, де вони об’єднані в митрополії. Серед них найбільшою є Українська православна церква в США, яка налічує близько 130 тисяч віруючих. Понад 120 тисяч віруючих налічує й Українська православна церква в Канаді. Є ще митрополія в Західній Європі. УАПЦ за кордоном має свої видання: “Українське православне слово” (США), “Православне слово” (Велика Британія) тощо. Кадри автокефального духовенства готує духовна академія, колегія Св. Андрія (Канада), Богословсько-педагогічна академія (ФРН).


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   27

Схожі:

Релігієзнавство iconКонтрольна робота з дісципліни "релігієзнавство" на тему " церковне християнство"
Релігієзнавство як наука стр
Релігієзнавство iconМетодичні рекомендації з курсу «Релігієзнавство» для студентів заочної форми навчання
Методичні рекомендації з курсу «Релігієзнавство» (для студентів заочної форми навчання) /Укладачі: Бондаренко О. В., Бондаревич І....
Релігієзнавство iconРелігієзнавство

Релігієзнавство icon1 розділ предмет, структура І методологія курсу "релігієзнавство"
Соціальні, гносеологічні, онтологічні та психологічні чинники релігії
Релігієзнавство iconКнига дорогоцінних скарбів
Слов’янські вірування. Писемні джерела до вивчення курсу «Релігієзнавство» для студентів гуманітарного факультету денної форми навчання...
Релігієзнавство iconРеферат з дисципліни «Релігієзнавство»
Великий (бл. 285-337) стверджував панування християнства в Римській імперії. З цією метою йому довелось послідовно обмежувати вплив...
Релігієзнавство iconЛекція з навчальної дисципліни " релігієзнавство" тема № сучасні релігії світу. Релігійні течії та конфесії в україні
Навчальні: сформувати уявлення щодо національних, світових та нетрадиційних релігій сучасності. Надати знання про сучасну релігійну...
Релігієзнавство iconВ. Г. Короленка затверджую голова приймальної комісії М.І. Степаненко 27 березня 2017 р. Програма
Програма додаткового вступного випробовування з історії філософії для вступників на другий (магістерський) рівень вищої освіти зі...
Релігієзнавство iconНавчальний посібник для студентів всіх спеціальностей освітньо-кваліфікаційного рівня „бакалавр кременчук − 2011 В. Д. Братенші
В. Д. Братенші. Релігієзнавство. Навчальний посібник. Кременчук, Кременчуцький льотний коледж Національного авіаційного університету,...
Релігієзнавство iconМетодичні вказівки з латинської мови для студентів філософського факультету
Методичні вказівки з латинської мови для студентів філософського факультету cпеціальностей «філософія» та «релігієзнавство» / Укл.:...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка