Релігієзнавство



Сторінка7/27
Дата конвертації13.04.2017
Розмір4.81 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   27

В оцінці революційних і національно-визвольних рухів католицька церква керується принципами класового миру і дотримується реформістського методу у вирішенні соціальних проблем сучасного світу. Про це йдеться, наприклад, в енцикліці Папи Іоанна-Павла II “Редемптор гомініс” (“Спаситель людини”). У ній соціальний прогрес розглядається як моральний розвиток людства, усвідомлення кожною людиною своєї солідарності з ближнім, як розумний “діалог” і спільна відповідальність робітників і підприємців заради спільного блага та справедливості. Право приватної власності церква захищає, проте не оголошує її тепер священною і недоторканою. Припускається навіть усуспільнення приватної власності на основі релігійного корпоратизму в інтересах “суспільного блага”. Класові суперечності, на думку католицьких богословів, можна вирішити на основі “гармонійного співробітництва між багатими та бідними”, шляхом поступових реформ. Усі проблеми соціально-економічних, національних і класових суперечностей соціальна доктрина Ватикану розглядає крізь призму моральних норм. Соціальна доктрина католицької церкви – це релігійно забарвлений реформізм, покликаний захистити та зміцнити існуючу систему суспільних відносин. Підтвердженням цього є поява у 80-х роках таких концепцій у католицизмі, як “Теологія праці”, “Теологія культури”, “Теологія політики”, “Теологія й етика господарського життя”, “Теологія визволення” тощо.

Ставлення римської курії до зазначених концепцій неоднозначне. Такі концепції, як “Теологія праці”, “Теологія миру”, підтримуються Ватиканом і дістають розвиток у папських енцикліках. Інші теорії, зокрема “Теологія визволення”, “Теологія революції”, засуджуються і відкидаються Ватиканом. Як з’ясувалося, ті соціально-політичні процеси, що відбуваються у країнах Латинської Америки, завдають Ватикану багато клопоту. У 80-х роках у цих країнах, як відомо, посилилася національно-визвольна боротьба, до якої залучилися широкі кола віруючих і католицьке духовенство. В зв’язку з цим у середовищі католицького духовенства склалася спеціальна концепція “Теологія визволення”, яка обґрунтовувала право католиків брати участь у національно-визвольній боротьбі. Термін “визволення”, на думку авторів концепції, означає ліквідацію засилля в економіці іноземних монополій, звільнення від колоніального гніту, експлуатації, а також від гріха як причини несправедливості та зубожіння. Провина за соціальну несправедливість, за гріх покладається на багатих, на імперіалізм у цілому. Винагороду бідні можуть здобути на шляху соціальної революції, збройної боротьби. В цій справі, за авторами “Теології визволення”, слід керуватися вченням К. Маркса, оскільки він найкраще зрозумів заповіді Ісуса Христа, вказав шлях втілення їх у життя, піклуючись про бідних і знедолених. З цих позицій класова боротьба виступає як необхідний засіб втілення у життя заповіді “любові до ближнього”.

Ватикан різко засудив цю теорію, а її авторів назвав бунтівними священиками, віруючим країн Латинської Америки категорично заборонив брати участь у будь-яких формах політичної боротьби. Папа Іоанн-Павло II видав спеціальну інструкцію “Про деякі аспекти теології визволення”, де піддав різкій критиці так званих лівих католиків, які виступають на боці національно-визвольного руху, засудив “Теологію визволення”, що суперечить святому вченню і підриває устої католицької церкви. Він наказав єпископам бути гідними пастирями, а віруючих закликав бути слухняними мирянами, не вдаватися до революцій, оскільки це страшна руйнівна сила. Лише реформа соціальних структур, на думку папи римського, зможе найповніше задовольнити законні вимоги трудящих.

Отже, соціально-економічні та політичні проблеми сучасного суспільства католицькі богослови переводять у русло релігійно-етичних проблем.

Позиція релігійного реформізму дає можливість заявити верхівці католицької церкви, що церква не пов’язує себе з жодною соціально-політичною системою і тепер вона не займається політикою. У пастирській конституції “Радість і надія”, прийнятій другим Ватиканським вселенським собором, зазначено, що церква не втручається в соціально-політичні та економічні справи, вона прагне євангелізувати сучасний світ і лікувати соціальні рани за Допомогою віри. Водночас як знавець людської душі і поборник релігійної моралі церква має право втручатися у всі сфери суспільного життя і виступати як “безпристрасний арбітр”, який викриває недоліки будь-якої соціально-політичної системи. Складається враження, що соціальна доктрина католицької церкви “деполітизована”. Насправді проблема значно складніша.

Більшість католиків у різних країнах світу мають власну думку з багатьох важливих питань, різні сторони суспільного життя оцінюють по-своєму. За всім цим Ватикан простежити не має змоги. Крім того, віруючі беруть участь у діяльності різних політичних партій і профспілкових рухів, національно-визвольній боротьбі, боротьбі за мир, чистоту навколишнього середовища тощо. Такими є внутрішній стан католицької церкви, особливості її політичного життя. Цей стан католицької церкви спричинив внутрішню кризу. В її середовищі виникли різні релігійно-політичні течії. Серед них найвпливовішими є реформатори (обновленці) і традиціоналісти. Розкол охопив не лише національні церкви, а й релігійні громади.

Реформатори прагнуть домогтися того, щоб церква відігравала більш активну роль у суспільно-політичному житті, вміла перехоплювати ініціативу в державних або політичних діячів і очолювала б суспільний розвиток. Головна увага при цьому зосереджується на оновленні віровчення та культу католицької церкви, посиленні її зв’язків із секулярним світом. Програму такого оновлення порушив швейцарський теолог Г. Кюнг. У ній центральне місце посідає нове розуміння ролі церкви у сучасному світі і церковного управління. Церква, зазначає він, – це не установа, а об’єднання народу божого, громада братів і сестер, які живуть в істинній вірі. Ніяка церква не може придушувати свободу віруючих, підмінювати благодать Господню пануванням людини над людиною. Церковне управління – це служіння божому народові, і тому, на думку Кюнга, християнська церква не потребує священиків як посередників між Богом і людьми. Священство властиве для язичництва та іудаїзму. Г. Кюнг пропонує нове розуміння Бога, яке було б тотожне з сучасним природничим і філософським світосприйняттям. Нова модель богопізнання покликана позбавити теологію від догматизму, сприятиме зближенню істин релігійної віри і науки. Ідеї Кюнга не були прийняті Ватиканом, їх автор позбавлений права викладати теологію у Тюбінгенському університеті.

Традиціоналісти намагаються виключити католицьку церкву із суспільно-політичної гри, поставити її над політикою, сконцентрувавши увагу на зміцненні внутріцерковного життя, збереженні релігійних традицій. Вони чинять опір будь-якому оновленню віровчення і політики церкви, засуджують демократизацію релігійного культу. Таке віровчення активно підтримує французький архієпископ М. Лефевр. У своїх проповідях він розцінює будь-які відступи від католицькії традиції як святотатство, загибель церкви і божого народу. Його прихильники вимагають відміни рішень другого Ватиканського вселенського собору про богослужіння національними мовами і включення в культову практику церкви національної музики. Вони категорично відкидають декрет про екуменізм, засуджують діалог католицької церкви з іншими релігіями. Все це, зауважують вони, принижує авторитет католицизму і свідчить про капітулянтство католиків перед єретиками і язичниками.

У цій ситуації папа римський і курія кардиналів намагаються зайняти центристську позицію, щоправда, вони іноді роблять реверанси то в один, то в інший бік. Папа Іоанн-Павло II більш схильний до традиціоналістів, він веде лінію на відмову церкви від втручання у суспільно-політичне життя країн світу, хоча сам активно займається політикою. Він взяв курс на зміцнення духовних основ життя суспільства на грунті релігії. Це завдання є суспільним, отже, й політичним. Такі парадокси суспільно-політичного життя католицької церкви свідчать про суперечливий характер сучасної соціальної доктрини Ватикану, більш витончену її політизацію.

Сучасне ставлення католицької церкви до науки полягає в намаганні поєднати наукові знання з релігійною вірою. Яскравим підтвердженням зазначеного є визнання Ватиканом факту, коли католицька церква припустилася прикрої помилки, притягнувши до суду інквізиції видатного вченого Галілео Галілея і його офіційна реабілітація. Щоправда, Ватикану знадобилося понад 400 років для такого визнання, однак цей крок, на думку богословів, у політичному плані був необхідним. Він мав підтвердити, що Ватикан тепер не зазіхає на автономію науки і свободу наукових досліджень. Водночас усі розмови про авторитет науки та наукових досліджень ведуться богословами з позицій визнання пріоритету божественного промислу і релігійної віри.

Розвиток культури, відродження національних культур католицька церква тлумачить, виходячи з концепції, що культура – це результат “божественного одкровення”. У пастирській конституції, прийнятій другим Ватиканським вселенським собором, наголошується, що християнське віровчення оновлює духовну культуру, пронизує її яскравими променями зсередини, і все це пробуджує животворні паростки у серці людини. Далі робиться висновок, що відродження і розвиток культури можливі лише на грунті релігії. Папа Іоанн-Павло II у своїй програмній енцикліці зазначив, що необхідно євангелізувати народи “від краю до краю землі та їх культури”, що “кордонів для вчення Христа не існує” (“Редемптор гомініс”, 1978 р.).

Щодо культурної політики Ватикан закликає вести відкритий діалог у сучасних умовах з різними світоглядними системами, культурами народів, посилити пропаганду та поширювати католицизм у світі.

http://www.readbookz.com/book/164/4798.html
§3. Другий Ватиканський вселенський собор. Модернізм сучасного католицизму.

Важливе значення для католицької церкви має другий Ватиканський вселенський собор (1962–1965 рр.). Головним питанням, порушеним на ньому, було уточнення соціальної доктрини католицької церкви з метою пристосування її ідеології та діяльності до сучасних умов. Упродовж роботи собору суто теологічні й доктринальні питання поступилися місцем соціальним завданням пастирської діяльності. Висловлений новий погляд щодо ролі церковної ієрархії та духовенства в суспільстві. їхня діяльність визначена не як форма церковної влади, а як служіння людям, суспільству. Собор взяв курс на подолання релігійної нетерпимості. Ватикан тепер налагодив відносини з нехристиянськими церквами, зробив акцент на розвиток екуменізму. Дещо змінилося ставлення Ватикану до православних і протестантів, почастішали зустрічі їх ієрархів, практикуються конференції з актуальних питань, спільні богослужіння.

У наш час посилився процес модернізації католицького віровчення та культу. Переглядаються деякі догмати Біблії, богослужіння замість латини почали відправляти національними мовами; замість органної музики використовують національні мелодії (в Африці – бубни); спрощуються деякі обряди, дозволено причащати віруючих хлібом і вином; до місіонерської діяльності активно залучаються миряни, посилена їхня роль у житті релігійних громад; перебудовується спосіб життя в монастирях. Вирішено періодично скликати у Ватикані синод єпископів і кардиналів для обговорення актуальних питань сучасності. Консервативні кола Ватикану виступають проти модернізму, за збереження віросповідних традицій. Вони остерігаються дискредитації ідеї боговстановленості й абсолютної істинності догм католицької церкви.

У соборі брали участь 2500 ієрархів католицької церкви, були спостерігачі від 28 церков і політичних організацій. Собор прийняв 16 важливих документів: 4 конституції (“Про св. літургію”, “Про церкву в сучасному світі” тощо), 9 декретів (“Про засоби соціального спілкування”, “Про екуменізм”, “Про апостолат мирян”, “Про східні католицькі церкви” тощо), 3 декларації (“Про взаємини з нехристиянськими церквами”, “Про релігійну свободу”, “Про християнську освіту”).

Собор відобразив суперечливий характер ідеології і політики Ватикану в сучасному світі. Він не міг вирішити всіх проблем, які порушила сучасна епоха перед католицькою церквою. Боротьба різних течій усередині церкви не зменшилась, а навіть посилилася. Вона ведеться переважно навколо питань внутрішнього і зовнішнього життя церкви. Зростає опозиція у лавах тих католиків, які вимагають модернізації віровчення, скасування догмату про целібат, визнання за жінками права бути священиками тощо. Відбувається процес політичної диференціації серед католиків. Зростає рух за активну участь церкви в соціально-політичних процесах, участь віруючих у боротьбі за мир, соціальну справедливість і демократію

http://www.readbookz.com/book/164/4799.html
§4. Організаційна структура та система управління католицької церкви.

Католицька церква як релігійна організація має свою організаційну структуру. її низова ланка – церковні парафії. За територіальною ознакою вони об’єднуються в єпархії. На основі їх утворюються архієпископства та митрополії. Зазначені організаційні структури очолюються єпископами. Сукупність єпархій чи архієпархій у межах однієї держави утворює національну католицьку церкву, яку очолює кардинал. Ніякої самостійності національні церкви не мають. Вони є складовими частинами єдиної католицької церкви і повністю підлягають папі римському.

У католицизмі існує чітке розмежування духовенства та мирян. Функція духовенства – піклуватися про спасіння мирян, пропагувати католицизм, зміцнювати основи релігійної віри. Серед духовенства існує чіткий ієрархічний поділ: диякон, священик, єпископ. Кожний ступінь має свою внутрішню градацію. Наприклад, ранг єпископа містить такі ступені, як архієпископ, митрополит, патріарх і папа. Особливістю католицького духовенства є те, що всі священики та ченці повинні дотримуватися целібату, тобто не одружуватися. Загальна кількість католицьких священиків і ченців у світі нині досягає понад 2 млн. чоловік.

Папа римський – глава католицької церкви, якого обирають довічно з числа кардиналів. У руках папи сконцентрована вся церковна і світська влада в межах католицьких конфесій і Ватикану.

Ватикан – релігійний та адміністративний центр католицизму, місто-мікродержава, що розташоване на території Рима і примикає до головного католицького храму – Собору святого Петра. Площа Ватикану – 44 га, населення – майже тисяча чоловік, а державних службовців утричі більше. Він має усі атрибути державної влади: герб, прапор, гімн, гроші, пошту, поштові марки, жандармерію, в’язницю, трибунал, залізницю з вокзалом, армію у тисячу чоловік, радіостанцію, телеграф, щоденну газету та іншу пресу, дипломатичний корпус.

Собор – вищий законодавчий орган римо-католицької церкви. Скликається в міру потреби. Для вирішення поточних справ при папі як дорадчий орган діє синод, або кардинальська колегія, до складу якої входять 140 кардиналів, серед них переважають європейці та представники США.

Римська курія – орган, який виконує функцію уряду і через який папа здійснює безпосереднє керівництво католицькою церквою. До її складу входять конгрегації. трибунали, секретаріати, комісії, бюро, управління і громадянське губернаторство. Керівників цих структур призначає папа. Головним управлінням курії є стат-секретаріат. Його очолює призначена папою особа, падроне (кардинал-господар), тобто стат-секретар. Він виконує функції прем’єр-міністра і міністра закордонних справ. Ватикан підтримує дипломатичні відносини з численними країнами світу через власні посольства. Нунцій – це вищий дипломатичний представник папи, що відповідає рангу надзвичайного та повноважного посла.

Конклав (кардинальська колегія) обирає папу з числа кардиналів таємним голосуванням. У засіданні конклаву беруть участь 120 кардиналів. Для обрання папи необхідно дві третини голосів плюс один голос. Конклав збирається через 18 днів після смерті папи. Він відбувається у Сікстинській капелі, вхідні двері якої замикаються і відкриваються лише тоді, коли над дахом з’явиться білий дим. Це означає, що новий папа обраний. Такий порядок виборів був запроваджений ще у XIII ст. Папою Григорієм X і дещо коригувався іншими папами. За всю історію католицької церкви на вищий пост обиралось 264 папи. В 1978 р. було обрано колишнього польського кардинала Кароля Войтилу, який прибрав ім’я Іоанн-Павло II.

Енцикліка, тобто послання папи римського до всіх національних церков і віруючих – основний документ римських пап, що має директивне значення. У них викладається позиція католицької церкви із соціально-економічних, суспільно-політичних, моральних, релігійних питань. Ця позиція не підлягає обговоренню, є обов’язковою до виконання. Енцикліки можуть бути адресовані не лише католицькій церкві, а й іншим церквам, так само і невіруючим. їх пишуть в основному латиною і вони прибирають назву перших двох слів тексту. Наприклад, опублікована 1981 р. енцикліка Папи Іоанна-Павла II називається “Лаборем екзер-ценс” (“Про людську працю”). Вона присвячена теологічному аналізу різних аспектів трудової діяльності в сучасних умовах. У 1985 р. папою була обнародувана енцикліка “Славорум апостоли” (“Апостоли слов’ян”), в якій зазначається, що в 988 р. була хрещена Русь-Україна, вона прийняла християнство в католицькому варіанті, і важливу роль у цьому нібито відіграли болгарські ченці Кирило та Мефодій. У 1991 р. обнародувана енцикліка “Центезімус аннус” (“Сотий рік”), присвячена сторіччю енцикліки Папи Льва XIII “Рерум новарум” (“Шлях до нового”). Папа Іоанн-Павло II дав оцінку енцикліці свого попередника, соціально-політичному і культурному життю сучасного світу, сформулював соціально-політичну позицію католицької церкви в сучасних умовах.

Інквізиція – особливий трибунал у структурі католицької церкви діяв з XIII ст. для переслідування єретиків: в основному прогресивних учених і мислителів, інакодумців і маронітів (вихрещених євреїв). Інквізиція заарештовувала непокірних або підозрілих, вимагала зречення від власних поглядів, накладала штрафи, піддавала людей тілесним покаранням, ув’язнювала та засуджувала до страти через публічне спалення. Зазначені методи застосовували і до жінок, дітей, людей похилого віку. Майно покараних конфісковували, покарання “винних” поширювали на їхніх родичів і нащадків аж до третього покоління. Загальна кількість жертв інквізиції – сотні тисяч страчених, мільйони перебували під слідством. Серед жертв інквізиції були видатні вчені Джордано Бруно, Галілео Галілей та ін. Крім того, інквізиція широко практикувала відлучення від церкви й анафему (прокляття), включення “шкідливих”, з погляду католицької церкви, творів до індексу заборонених книг. До індексу потрапили твори Т. Г. Шевченка, І. Я. Франка, Лесі Українки та ін. Інквізиція неодноразово зазнавала реформ. У 1965 р. вона була перетворена в Конгрегацію у справах релігійної віри, але її функції не змінилися. Нині вона широко використовує методи релігійного впливу, тобто анафему та відлучення від церкви католиків.

Ордени – чернечі об’єднання із власним статутом відігравали значну роль у католицькій церкві. Нині існує близько 140 чернечих орденів, які об’єднують 150 тисяч ченців і понад 900 тисяч черниць. Наймогутнішим та найвпливовішим є орден єзуїтів, заснований у 1540 р. Єзуїти мають великий вплив у Ватикані, вони керують засобами масової інформації, навчальними закладами, виступають консультантами папи, експертами й радниками з питань соціальної політики Ватикану. Досить впливовим є орден домініканців, францисканців, селезіанців тощо. Крім того, Ватикан має багато світських організацій, що перебувають під впливом церкви та об’єднані в систему так званої Католицької дії. Серед них велику роль відіграє нині релігійно-політична організація “Опус деї” (“Божа справа”). Вона об’єднує інтелігенцію, творчу молодь, справляє істотний вплив на засоби масової інформації, веде активну пропаганду релігії серед бізнесменів, провідних учених, робітників і молоді. Українська греко-католицька церква має релігійні ордени василіан, Серця Ісусового, “Українська молодь – Ісусові Христові” тощо.

Католицька церква має профспілки, різні молодіжні та жіночі організації. Наприклад, християнські профспілки діють в Італії, Франції, Австрії, Бельгії та Іспанії. Для молоді в деяких країнах створені різні спортивні й туристичні товариства. У своїй діяльності Ватикан спирається на християнсько-політичні партії, передусім ті, що перебувають при владі. Серед них – Християнсько-демократична партія в Італії, Християнсько-демократична спілка і Християнсько-соціальна спілка в Німеччині тощо.

У багатьох країнах світу Ватикан має широку мережу католицьких навчальних закладів. Серед цих закладів – загальноосвітні й спеціалізовані школи, коледжі, інститути, університети. У Ватикані існує Папська академія наук, до складу якої входить багато інститутів, у тому числі й Інститут атеїзму.

Католицька церква проводить велику пропагандистську діяльність. Вона видає багато газет, журналів, книг, величезну кількість періодичної літератури – майже 4700 різних назв загальним тиражем 2 млрд. примірників. Випускаються та продаються для демонстрації кінофільми на релігійні сюжети. Крім радіо Ватикану, працюють спеціалізовані радіостанції, які розташовані в різних країнах світу. Все це розраховано на активну пропаганду релігії, утримання під впливом католицької церкви широкого кола населення.

Католицька церква володіє величезними фінансовими коштами. У Ватикані діє “Банк святого духу”, що має свої філії у багатьох країнах світу. Він контролює 51 % капіталу Римського банку, інвестує підприємства Франції, Швейцарії, Португалії, Іспанії, Аргентини, Бразилії та інших країн. Прибутки банку від капіталів, вкладених у промисловість США, становлять 1 млрд. доларів щорічно. Основна сума капіталів Ватикану зберігається у таємниці. Джерела доходів різні. Вони надходять за рахунок прибутків від вкладених капіталів, пожертвувань, плати за обрядові послуги, присвоєння різних звань, продажу релігійної літератури і предметів культу, квитків на екскурсії по Ватикану тощо. Близько 30 млн.. доларів надходить з єпархій як щорічний внесок на потреби Ватикану. Ватикан вважається великою фінансовою державою, річний бюджет якого становить понад 200 млн. доларів. Отже, католицька церква є досить впливовою інституцією сучасного світу.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   27

Схожі:

Релігієзнавство iconКонтрольна робота з дісципліни "релігієзнавство" на тему " церковне християнство"
Релігієзнавство як наука стр
Релігієзнавство iconМетодичні рекомендації з курсу «Релігієзнавство» для студентів заочної форми навчання
Методичні рекомендації з курсу «Релігієзнавство» (для студентів заочної форми навчання) /Укладачі: Бондаренко О. В., Бондаревич І....
Релігієзнавство iconРелігієзнавство

Релігієзнавство icon1 розділ предмет, структура І методологія курсу "релігієзнавство"
Соціальні, гносеологічні, онтологічні та психологічні чинники релігії
Релігієзнавство iconКнига дорогоцінних скарбів
Слов’янські вірування. Писемні джерела до вивчення курсу «Релігієзнавство» для студентів гуманітарного факультету денної форми навчання...
Релігієзнавство iconРеферат з дисципліни «Релігієзнавство»
Великий (бл. 285-337) стверджував панування християнства в Римській імперії. З цією метою йому довелось послідовно обмежувати вплив...
Релігієзнавство iconЛекція з навчальної дисципліни " релігієзнавство" тема № сучасні релігії світу. Релігійні течії та конфесії в україні
Навчальні: сформувати уявлення щодо національних, світових та нетрадиційних релігій сучасності. Надати знання про сучасну релігійну...
Релігієзнавство iconВ. Г. Короленка затверджую голова приймальної комісії М.І. Степаненко 27 березня 2017 р. Програма
Програма додаткового вступного випробовування з історії філософії для вступників на другий (магістерський) рівень вищої освіти зі...
Релігієзнавство iconНавчальний посібник для студентів всіх спеціальностей освітньо-кваліфікаційного рівня „бакалавр кременчук − 2011 В. Д. Братенші
В. Д. Братенші. Релігієзнавство. Навчальний посібник. Кременчук, Кременчуцький льотний коледж Національного авіаційного університету,...
Релігієзнавство iconМетодичні вказівки з латинської мови для студентів філософського факультету
Методичні вказівки з латинської мови для студентів філософського факультету cпеціальностей «філософія» та «релігієзнавство» / Укл.:...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка