Роман видавництво ЦК лксму “молодь” київ 1966



Сторінка1/31
Дата конвертації10.10.2017
Розмір5,79 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   31







Роман



ВИДАВНИЦТВО ЦК ЛКСМУ “МОЛОДЬ” КИЇВ 1966

Р2

П37



Автор вважає за потрібне нага­дати особливо прискіпливим чита­чам, що книжка ця — роман, причому не документальний.

Тому тут, як і в будь-якому ро­мані, вигадка тісно переплетена з фактами. Автор малював “Летючого Голландця”, вигаданий ним підвод­ний човен “для таємних доручень”, як певне узагальнення тієї різно­бічної, хитромудро замаскованої ди­версійної діяльності, що її провади­ли і далі провадять проти миру мого вороги, організатори воєн.

З російської переклали

М.В.Сидоренко та

Г.Л.Півторак

КИЇВСЬКА КНИЖКОВА ФАБРИКА

На морі, крім штормів і мілин, треба остерігатися ще Летючого Голландця…

Оле Олафсон,

колишній коронний лоцман.

Вступ

ГРИБОВ

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

ВСТУПНА ЛЕКЦІЙ З КОРАБЛЕВОДІННЯ

1

Він поновив цього року читання лекцій у Ленінграді.

З розрахованою повільністю розкладаючи свої нотатки на столі, — тим часом стихали шелест зошитів, приглуше­ний шепіт, поскрипування стільців, — Грибов зловив себе на дивному відчутті. Здалося, що не сталось, не зміни­лось нічого, що все ще передвоєнний, 1940 рік — ті самі стіни навколо, той самий звичний пейзаж за вікном: гра­ніт, Нева, туман над Невою.

Це було, звичайно, не так.

Йшов 1947 рік — другий післявоєнний.

І стіни навколо були вже не ті. На фасаді військово-морського училища навіть не встигли зафарбувати на­пис, який попереджав, що цей бік вулиці дуже небезпеч­ний під час артилерійського обстрілу.

Та головне — люди в училищі інші.

Серед курсантів і слухачів немало колишніх фронто­виків. У 1941 році вони пішли з першого курсу в мор­ську піхоту — прямо в окопи під Ленінградом, деякі за­служили там офіцерські погони і ось — після перемоги — повернулися доучуватись.

Грибов з цікавістю вдивляється в обличчя молодиків, що сидять перед ним. На фронті дехто відпустив вуса, як належить ветеранам. Але серед двадцятип’ятирічних ву­сачів є і юнаки. Он того рум’яного, засмаглого обличчя напевно не торкалася бритва. Курсантові років вісімна­дцять, не більше. Проте на його ретельно випрасуваній фланелівці висить медаль Ушакова. Виходить, воював, і воював добре!

У глибині душі Грибов відчуває хвилювання, майже острах, наче це перша лекція в його житті, професор­ський дебют.

З чого почати курс? Як з перших же слів опанувати увагою людей, котрих протягом довгих років вчила, ви­ховувала війна?..

І курсанти вивчаюче поглядають на свого Грибова. За роки війни він схуд, але тримається, загалом, так само підтягнуто і прямо, підкреслено спокійно, як тримався завжди. Заради сьогоднішнього урочистого випадку, оче­видно, більш, ніж завжди, приділив уваги своїй зовніш­ності: посріблений їжак на голові акуратно підстриже­ний, у черевики можна дивитися, як у дзеркало, погони і нарукавні знаки поважно вилискують золотом. Грибов залишається Грибовим. Грибов — традиційний…

Чи знає він, що традиційний? Навряд. Ото здивував­ся б, якби йому шепнули на вухо, що аудиторія знає не тільки перші, вступні слова його лекції, але навіть жести, якими вони будуть супроводжуватись!

На початку курсу кораблеводіння заведено подавати лише найзагальніші поняття з метеорології, океанографії, навігаційної прокладки, морехідної астрономії. Побіжно згадується і “плавання за особливих обставин”, тобто в кризі, у вузьких проходах і шхерах.

Однак Грибов вважав, що більш педагогічно забігти трошечки вперед. Порушуючи заведені правила, дозво­ляв собі навести у вступній лекції якийсь незвичайний випадок із своєї власної багатющої штурманської практи­ки. “Хочу розпалити молоду уяву”, — пояснював він ко­легам.

Але незвичайне з роками стає звичайним. Так і навігаційні “головоломки” Грибова стали, кінець кінцем, учи­лищною традицією, вони навіть потрапили у “фольклор” та усні перекази, що їх з посмішкою передають з поко­ління в покоління старшокурсники новачкам.

Заздалегідь відомо, що професор округлим рухом по­править манжети із старомодними запонками, кашляне. Потім можливі були варіанти.

Він міг пригадати ніч на Чорному морі, коли, стоячи на вахті, раптом побачив по курсу низку вогнів, що повільно наближалися. Через хвилину чи дві він виразно почув гавкання собак і кукурікання півнів.

Берег? Невже веде корабель прямо на берег?

Обливаючись холодним потом, молодий штурман ки­нувся до прокладки. Усе було правильно! До берега ли­шалося сім миль. Але вогні ставали яскравішими, півні співали голосніше.

І тільки підпливши до вогнів, Грибов зрозумів, що пе­ред ним не село на березі, а всього-на-всього караван барж.

Готуючись до путини, місцеві рибалки переправлялися на Тендерську косу — як завжди, зі всім своїм домашнім скарбом і живністю…

А втім, професор міг почати лекцію й інакше: із за­питання.

— Назвіть найдовший у світі пароплав! — казав він.

Курсанти наввипередки починали хизуватися своєю обізнаністю: “Титанік”, “Куш Мері”, “Нормандія”.

Грибов заперечливо хитав головою. Хор голосів роз­гублено замовкав.

— Звичайний вантажний пароплав “Харків”, — незво­рушно оголошував професор. — Протягом місяця корма його була в Миколаєві, а ніс — неподалік від Стамбула.

Грибов не усміхається, тільки в очах його скачуть ве­селі іскорки. Витримавши паузу, він задоволено пояснює, що біля входу в Босфор є бухта, яку називають Фальшивий Босфор, — настільки схожі обриси їхніх берегів. Одного разу, коли була погана видимість, капітан паро­плава “Харків”, вважаючи Фальшивий Босфор за справж­ній, ввійшов у вузький прохід і посадив судно на камін­ня. А трюми було напаковано лантухами з горохом. Він розмок у воді, набубнявів і розірвав судно пополам. Дове­лося спочатку відбуксирувати в док його корму, а потім уже ніс, щоб знову склепати їх разом. Грибов був свід­ком цієї дивовижної відбуксировки.

Отже?..

2

Округлим рухом професор поправив манжети, кашля­нув. Олівці з готовністю піднялися і очікувально повис­ли в повітрі. Але жодного з традиційних прикладів не було наведено.

— От шхери! — Професор обернувся до карти Фін­ської затоки, що висіла на стіні. — Придивіться до них уважно, товариші слухачі і курсанти!..

Північна частина затоки ніби оздоблена на карті бах­ромою чи мереживом. Такий тамтешній берег. Він скла­дається з численних мисів, перешийків, заток, проток і островів, оточених небезпечними підводними і надвод­ними каменями, які називають у тих місцях “відьмами”.

Це і є шхери.

Виникли вони внаслідок урочисто-повільного просу­вання древніх льодовиків. Колись грізні крижані вали з гуркотом прокотилися тут, здіймаючи водяну пилюку до небес, женучи поперед себе силу-силенну каміння і уламків скель. Проборонувавши північний берег затоки, льодовики спустилися на південь і розтанули там. А шхе­ри — слід від гігантської борони — залишилися.

— Письменник, напевне, помітив би, що природні умови самі по собі загострюють сюжет, — сказав Гри­бов. — Не беруся судити, я не письменник. Але в шхерах під кінець війни трапився випадок, який, па мій погляд, варто б ввести якщо не в курс кораблеводіння, то хо­ча б у роман.

Указка прокреслила швидкий зигзаг над картою.

— Так ходять у шхерах. Це лабіринт, до того ж за­плутаний. Раз у раз доводиться позирати на створні зна­ки, особливі орієнтири на березі. їхній механізм чутли­вий, як годинник. Але одному нашому військовому морякові, який забрався всередину “годинника”, поща­стило його розладнати. Він примусив створні знаки слу­жити собі в шхерах. Моряка звали Шубін. Він був мій учень і незадовго перед війною закінчив наше училище. Прізвище його вже належить історії.

Професор побіжно оглянув аудиторію. Приклад брав за живе! Слухають, затамувавши подих. А курсант з ме­даллю Ушакова, подавшись уперед, навіть нетерпляче розкрив рота.

— Цей район шхер був у руках ворога, — вів далі Грибов. — Шубін ввійшов сюди вночі. Його катер було під­бито, торпеди витрачені. Але, воюючи в незвичайних умо­вах, нашою з вами особливою, “штурманською”, зброєю, він усе-таки зумів посадити на каміння німецький ко­рабель…

— Не просто корабель! Підводний човен!

Аудиторією прокотився гул обурення. Це що за під­казка? Перебити професора під час його лекції! Нечувано! Чорт знає що!

Похнюпившись, курсант з медаллю підвівся з місця. Був він високий, по-юнацькому незграбний.

— Прошу пробачення, товаришу капітан першого рангу!

— Але ви маєте цілковиту рацію, — чемно сказав Грибов, зацікавлено вдивляючись у простодушне облич­чя, яке паленіло від збентеження. — Я, звичайно обмо­вився. Шубін посадив на каміння підводний човен, що рухався в надводному положенні.

Він помовчав, чекаючи, чи не скаже курсант ще чо­гось. Але юнак сів і засоромлено уткнувся в свої зо­шити.

Обурене перешіптування стихло. І вступна лекція про­довжувалась без реплік і пауз, аж поки не протеленькав дзвінок.



3

Коридори у військово-морському училищі — справж­ній лабіринт, немов у шхерах.

Якщо йти до виходу від кафедри кораблеводіння, то перший відрізок зигзага — це коридор Героїв. Його стіни обвішані портретами Героїв Радянського Союзу, які ко­лись навчалися у військово-морському училищі. їх бага­то. Катерники, підводники, мінери, — вони невтомно утверджували і примножували славу свого училища на всіх флотах і флотиліях.

Коридор Героїв поділяється на дві частини круглим компасним залом, в нішах якого стоять погруддя великих астрономів і мореплавців: Коперника, Галілея, Колумба і Магеллана, а на підлозі намальована картушка компа­са, подоба величезної зірки з гострими кутами румбів, що стирчать в різні боки.

Тільки адміралам дозволяється переходити цей зірко­подібний круг. Але і адмірали обходять його по вузькій закраїні — з поваги до компаса.

Далі Грибов повернув у Адміральський коридор — друга портретну галерею. Зі стін суворо дивилися Ушаков, Нахімов, Бутаков, Можайський, Даль, Станюкович, Верещали, Римський-Корсаков — колишні вихованці мор­ського корпусу, перетвореного після революції у військово-морське училище. Деякі з них не носили чорних адміральських орлів на погонах, зате прославились у лі­тературі, живопису і музиці. Курсанти пишаються різносторонністю своїх славетних попередників.

В Адміральському коридорі професор здибав курсан­та з медаллю. Той виструнчився, різким рухом повернув голову, а Грибов з підкресленою чемністю підніс кінчики пальців до козирка картуза — терпіти не міг недбалого відмахування долонею, як роблять часом деякі офіцери.

Вираз наївного юного обличчя примусив його уповіль­нити ходу. Курсант ніби хотів звернутися до професора. Та, очевидно, не відважився, злякався.

Шкода. Грибов спитав би його, звідки він знає, що Шубін потопив у шхерах підводного човна.

А втім, ще буде, звичайно, час запитати про це.

Не поспішаючи професор спустився по сходах. Під­ніс руку до козирка картуза, віддаючи честь училищно­му прапору, біля якого стояв вартовий з гвинтівкою.

І ось — набережна. Біля стінки погойдуються кораблі. Похмуро. Осінь…



4

Неохоче залишав Грибов приміщення, де все таке схо­же на військовий корабель, а під старим склепінням ба­дьоро і життєрадісно лунають молоді голоси.

Удома була тиша. І вона лякала.

Стіни нової грибовської квартири були дуже товсті, старовинної кладки. Шум майже не проникав сюди з інших квартир. Раніше професор був би радий цьому. Але після війни тиша вже не подобалась. Що ж, вій із задово­ленням почув би, сидячи в кабінеті, безтурботний сміх, човгання танцюючих ніг, перебирання невпевненими ди­тячими пальчиками клавішів рояля. Але німо, тихо було за стіною.

А сьогодні особливо не хотілося тиші. Колись день цей відзначали вдома як маленьке свято. Тато почав но­вий навчальний рік! Він прочитав вступну лекцію з ко­раблеводіння!

Увечері збиралися на старій квартирі гості: кілька професорів з дружинами, подруги дочки і два-три кур­санти — з найобдарованіших, яких Грибов мав намір за­лишити при кафедрі.

Дочка була піаністка-консерваторка. Але вона смію­чись оголошувала, що сьогодні тільки танцює. І за рояль під загальні схвальні вигуки і навіть оплески садовили самого Грибова. Тапер він був не дуже вправний, але старанний.

Останній раз відзначали цей день восени 1940 року…

Професор стомлено сів до столу. Щоб прогнати сумні думки, вийняв з кишені грубу записну книжку, дбайли­во перетягнуту резинкою. Сюди рік у рік записував прі­звища своїх учнів, які вийшли в офіцери флоту.

Ніхто не підвів свого професора. Багато колишніх курсантів удостоїлися звання Героя Радянського Союзу, деякі дослужилися до адміральського чину і під час вій­ни командували флотами і флотиліями.

Опустивши книжку на коліна, професор відкинувся в кріслі і почав пригадувати колишніх учнів.

Ришков? Аякже! Кучерявий, імпульсивний, винятково здібний. Та не було в нього, на жаль, старанності, тер­піння. Все брав на льоту, все давалося легко. “А я хочу, щоб ви не тільки одержували відмінні оцінки, — ска­зав якось Грибов, — але й характер свій змінили!”

Усі на курсі вважали, що професор “прискіпується” до Ришкова. Не вважав так лише сам Ришков. Тепер він адмірал, займає великий пост у відділі розвідки флоту. При зустрічах, потискуючи руку, усміхається: “Спасибі, професоре, за те, що були такі суворі!”

Донченко?.. А, той ледаченький! Тричі підряд довело­ся “провалити” його, поки, розсердившись, майбутній уславлений підводник не взяв себе за барки, не посадив за підручники і не склав екзамен справді блискуче. У 1942 році прославився поєдинком з німецьким підвод­ним асом у Варангер-фіорді. Вступив з німцем у бій і потопив його.

І Донченко, і Ришков висунулися під час війни, пі­шли вперед, і дуже швидко. Тільки Шубін, бідолаха… А був же природжений військовий моряк! Світла голова і відважне серце!..

Як живий, постав він із сторінок записної книжки, випроставшись перед своїм професором, розправивши ши­рокі плечі. Невисокий. Дебелий. У хвацько набакиреному картузі з тупим нахімовським козирком. Мружачи й так вузькі, дуже веселі очі, ледь усміхаючись великим, твер­дих обрисів ротом.

От якби зараз обізвався дзвінок біля дверей і Шубін з’явився на порозі! Він би ввійшов, розмашисто ступа­ючи, тримаючи картуза, як належить, на згині лівої ру­ки, — був службист, чудовий знавець статуту. “Бажаю здоров’я, Миколо Дмитровичу! — сказав би він, стриму­ючи з чемності рокіт свого гучного, “командирського” го­лосу. — Дозвольте привітати з поверненням у наш рідний Ленінград, який витримав облогу!..”

І раптом — дзвінок біля дверей!

Не вірячи собі, Грибов кинувся відчиняти. На порозі стояв курсант з медаллю.

5

Він молодцювато козирнув, не згинаючи долоні і ви­соко піднявши лікоть. Потім пішла серія звертань, як і належить за військово-морським етикетом:

— Дозвольте ввійти… Дозвольте відрекомендуватися…

Та, переступаючи поріг, курсант спіткнувся і прізви­ще своє вимовив нерозбірливо. Грибов здогадався, що гість дуже хвилюється.

— Пробачте, — сказав професор, люб’язно проводжаю­чи його до вішалки. — Не розчув ваше прізвище.

— Ластиков, — повторив курсант. — Ластиков Олек­сандр, товаришу капітан першого рангу.

— Ага! — пробубонів Грибов, як і раніше нічого не розуміючи.

Він пропустив гостя поперед себе, посадив у крісло. Потім, готуючись слухати, почав виймати з кишень і ме­тодично розкладати на столі люльку, запальничку, автоматичну ручку, блокнот. Так робив завжди на екзаме­нах — давав час курсантові заспокоїтись, звикнути до но­вої обстановки, зібратися з думками.

— Пробачте, що я вас потурбував, — невпевнено по­чав гість. — Але, прослухавши вашу лекцію…

— Невже не сподобалась? — пожартував Грибов.

— Що ви! Дуже сподобалась!.. Особливо, коли згада­ли про гвардії капітан-лейтенанта…

— Шубіна?

— Так. Він мій командир!

Курсант сказав це, ледь підвівши голову.

З новою, загостреною цікавістю Грибов подивився на свого гостя. Перед ним сидів юнак, неквапливий, мало не флегматичний. Навіть тепер, коли він хвилювався, об­личчя його з крупними, ще не зовсім сформованими ри­сами лишалось зосередженим і трохи смутним.

Грибов перевів погляд з обличчя на руки. Гість на­пружено стискав їх, сам того не помічаючи. Були вони шкарубкі, червоні, немов обпечені.

— Я знаю, хто ви! — здивовано сказав Грибов. — Ви той юнга, який затиснув перебитий трубопровід, щоб ка­тер Шубіна не зменшив швидкості!

Курсант збентежився і зрадів:

— А звідки ви знаєте про це?

— Була маленька замітка в газеті, але прізвище не згадувалося.

— Таж я тільки допоміг мотористові, — чесно пояснив курсант. — Його дуже обпекло. Ледве вискочили тоді з шхер. Ну, думаємо, кінець. Отут нам жаба й моньки дасть. Проте вискочили… Уперше зустрілися з Летючим Голландцем, — багатозначно додав він.

— З ким, з ким?!

— З Голландцем Летючим. Є така байка матроська, ви, напевне, чули?

— Байка? Тобто казка, легенда, хочете сказати?

— Ну, легенда… Я, звичайно, тільки в шхерах про неї почув. Коли підводний човен сплив, командир його візьми та й скажи: “Мій “Летючий Голландець” вартий трьох танкових армій”. А другий офіцер одразу ж почав підлабузнюватись. “О так! — каже. — Де з’являється Гергардт фон Цвішен, там війна дістав новий поштовх!” Як би відрекомендувалися нам… Хіба не розповідав гвардії капітан-лейтенант?

Грибов покрутив головою.

— Після того, як почалася війна, ми вже не бачи­лися з ним. До Ленінграда я повернувся тільки цього року. А він ще в сорок п’ятому на Південній Балтиці… У квітні, здається?

— Двадцять п’ятого квітня, товаришу капітан пер­шого рангу. За кілька днів до перемоги.

Грибов роздратовано пересунув запальничку і блок­нот на столі.

— Жодної поразки не знав, — пробурмотів Ластиков. — Усе в житті йому вдавалося, все!..

— Так. Жарт у дусі мадам Долі. По-бабському неро­зумно, зло.

Курсант раптом закашлявся. Грибов знав цей важ­кий кашель, цей болісний, схожий на стримуване чоло­віче ридання спазм, який раптом перехоплює горло. Але юнак переборов себе.

Хвилину чи дві професор і курсант сиділи мовчки, нерухомо, очі в очі. Таке коротке мовчання — над чиєюсь дорогою могилою — зближує більше, ніж найкращі і най­правильніші слова.

— Ну, ну! — Професор першим опустив погляд. Коли знову підвів очі, курсант був уже спокійний.

— Цвішен, Цвішен! — в роздумі повторив Грибов. — Дозвольте! Пригадую: був такий командир підводного човна! Але його, до вашого відома, потопив Донченко, теж мій учень. Що в 1942 році.

— Отже, не потопив! — Курсант уперто хитнув го­ловою. — Гвардії капітан-лейтенант цього Цвішена через усю Балтику гнав: від Ленінграда до Кенігсберга! Біля банки Підлої ми його, можна сказати, на повний зріст бачили, коли спливав. Одначе знову вислизнув. Не такий він простак, щоб навіть з другого разу дати себе пото­пити.

— З другого разу, он як? Був, виходить, і другий раз?

— Це не рахуючи того, — педантично уточнив кур­сант, — що гвардії капітан-лейтенант сам побував на бор­ту “Летючого Голландця”.

Грибов вражено відкинувся на спинку стільця:

— Навіть на борту?.. В офіційних документах цього немає.

— Лікарі напсували, товаришу капітан першого ран­гу. Коли гвардії капітан-лейтенант лежав у госпіталі, визнали у нього струс мозку. Що не скаже, відповідають: “Брому йому, валер’янки!” Він про “Летючого Голланд­ця” починає доповідати, а лікарі: “Заспокойтеся, хворий! Думайте про щось інше!” Підійшли до питання з своєї вузькоформальної, медичної точки зору.

Грибов мимоволі усміхнувся. Дедалі більше подобав­ся йому цей юнак, який сидів перед ним випроставшись, з силою зчепивши пальці. Хоч як хвилювався, але розпо­відав про події неквапливо, розсудливо, тільки трохи хао­тично.

Деякий час професор мовчки дивився на свого гостя. Потім зняв трубку телефону і набрав номер:

— Товаришу Донченко? Доброго здоров’я. Грибов. Хотілося б побалакати про один епізод війни… Так, уга­дали! Про вашу зустріч з цим Цвішеном. Ні, історії по­ки що не пишу. Просто зацікавився через ряд причин. Наступної неділі вам зручно?.. Годині о дев’ятнадцятій? Дуже добре. Чекаю.

Грибов повісив трубку на ричаг і повернувся до кур­санта:

— Певна річ, вас теж запрошую.

Він присунув до себе блокнот, повільно відгвинтив ковпачок автоматичної ручки.

— Ну, а тепер попрошу зі всіма подробицями, і, го­ловне, в хронологічному порядку. Отже, зустрілися з “Летючим Голландцем” уперше весною тисяча дев’ятсот сорок четвертого?

— Так точно!

— Що ж, Донченкові буде дуже прикро дізнатися про це наступної неділі…



РОЗДІЛ ДРУГИЙ

ЛЕГЕНДА ПРО ЛЕТЮЧОГО ГОЛЛАНДЦЯ

1

Наступна неділя! Ластиков ледве дочекався цієї неді­лі. Нетерпіння його було таке велике, що він прийшов до Грибова хвилин за сорок до призначеної години.

Піднявши трохи штору на вікні, Грибов дивився, як курсант поквапливо переходить вулицю. Під дощем, про­те не горблячись і не піднімаючи коміра!

Грибов схвально кивнув. Шубінська виучка! Деталь, але промовиста.

— Минулого разу, коли ви були в мене, — сказав він, дбайливо саджаючи гостя в крісло, — я, мабуть, замучив вас розпитуванням… Не заперечуйте! Я знаю себе, я дуже скрупульозний. Зате сьогодні вам доведеться тіль­ки слухати. Крім того, дам прочитати дещо. До приходу Донченка встигнете це зробити. Але дозвольте ще запитання: чи знаєте ви, що таке легенда?

Курсант здивувався. А що тут знати чи не знати? Про­те з обережності він змовчав, розуміючи, що в питанні каверза.

Грибов дістав з полиці енциклопедичний словник і погортав його.

— “Легенда — латинське слово, — прочитав він уго­лос. — У первісному своєму значенні — це щось варте прочитання”. — Через плече він строго подивився на кур­санта: — Варте прочитання! А ви як гадаєте: чи варта прочитання легенда про Летючого Голландця, або байка, як ви її непоштиво назвали?

— Я не знаю, — пробурмотів Ластиков тоном учня, який не вивчив уроку.

— Певна річ, ви не знаєте і не можете знати. — Профе­сор несподівано пом’якшав. — Ви моряк нової, радянської формації. Але багато поколінь моряків — і моє в тому числі — перебувало під похмурою чарівливістю цієї ле­генди. Кілька письменників обробили її — кожен по-своє­му. Гейне, наприклад, подав Летючого Голландця в ро­мантичних і привабливих тонах. Гейневський варіант ліг потім в основу опери Вагнера. Слухали її?

— Ні, — признався курсант.

— Зовсім по-іншому викладав легенду дідусь Олафсон. В тисяча дев’ятсот тринадцятому році він проводив норвезькими шхерами посильне судно “Муром”, на яко­му я служив штурманом. Тоді не було ще Біломорсько-Балтійського каналу. З Ленінграда в Архангельськ до­биралися, огинаючи всю Скандінавію. Я б сказав, що Олафсон викладав події з своєї професійної, лоцманської точки зору, хоч і дуже емоційно. Ого, він, па відміну од Гейне, не давав спуску цьому Голландцеві, бо той спокон­віку був заклятим ворогом моряків. Повернувшись з плавання, я записав олафсонівський варіант. Признаюсь, подумував про публікацію — у нас майже не вивчають матроський фольклор, — але тут почалася перша світова війна, потім революція. Не до фольклору було. Та й по­боювався трохи, як кожен початкуючий літератор. Тільки перед цією війною наважився послати свою писанину в один журнал. А відповіли недавно: “Рукопис, мовляв, не становить інтересу, сюжет надто архаїчний”. Чи так це? Тут багато що, на мій погляд, здасться вам злободен­ним.

Професор схилився над ящиком письмового столу. А Ластиков, користуючись з нагоди, озирнувся на всі боки.

Під час перших своїх відвідин він не зміг розглядіти кабінет як слід — надто хвилювався. Тепер відчував бла­гоговіння і захоплення. Він — у кабінеті Грибова! Не ба­гато хто з курсантів були удостоєні такої честі! Все над­звичайно подобалося йому тут, навіть запах шкіри, який ішов від широких низьких крісел, що звичайно стоять у кают-компанії. Пахло, крім того, книгами і міцним тютю­ном для люльки.

Ластиков сподівався побачити довкола рідкісні речі, які привозять з собою додому видатні мандрівники. На стіні годилося б висіти кривому малайському чи індоне­зійському ножу, — здається, його називають крисом? Анід годинником мав би сидіти, розчепірившись, загадково усміхаючись, товстий дерев’яний ідол звідкись з Афри­ки чи Азії.

Так принаймні розповідали про кабінет Грибова.

Але нічого такого тут не було.

Передусім звертав на себе увагу стіл. Він був дужо великий, і на ньому панував зразковий порядок. Усі речі було розставлено і розкладено строго симетрично. Гостро застругані олівці напоготові стирчали з вузької скляночки.

Тьмяно блимав анероїд, а на стіні, напроти письмо­вого стола, висіла карта обох півкуль.

Без карти і анероїда Грибов, звичайно, ніяк не зміг би обійтися!

Від старшокурсників Ластиков знав, що, закінчивши корпус років сорок тому, Грибов здивував викладачів і однокашників, пішовши в Сибірський флотський екіпаж. “У сибіряків, — пояснював він, — під боком Великий океан, недалеко Індійський, а вчитися плавати треба, кажуть, на глибоких місцях”.

Йому не довелося шкодувати за свій вибір. Перед початкуючим штурманом відкрилися перспективи такої різноманітної самостійної морської практики, про яку можна було тільки мріяти.

Несучи дозорну службу і провадячи гідрографічні роботи, Грибов сходив уздовж і впоперек величезний вод­ний простір між Берінговою протокою, Мадагаскаром і Каліфорнією. Згодом він побував також в Атлантиці і на Крайній Півночі.

Відшукавши в пам’яті потрібний приклад, Грибов за­просто каже на лекції: “Якось, визначаючись за глиби­нами у Молуккській протоці”, або: “Одного разу, огина­ючи мис Доброї Надії…”

Наче в гонг б’ють ці слова в захоплене юне серце!..

Курсанти дуже пишаються, що їхній професор — один з найстаріших штурманів російського флоту і плавав “по дузі великого кола”, інакше кажучи — не раз перетинав океани. Через те йому прощається все: і те, що він нестерпно педантичний, і те, що має далеко не лагідний характер, і те, що нещадний на екзаменах…

— Ось запис олафсонівського варіанту!

Курсант обернувся. Професор розгладжував на столі аркушики з машинописним текстом:

— Я, наскільки це було можливо, намагався зберегти живу розмовну мову. У Олафсона була одна особливість. Про легендарного Летючого Голландця він говорив як про людину, особисто йому знайому. “Той моряк уціліє, — повторював він, — хто до кінця розгадає характер старо­го”. Прийом оповідача? Мабуть, Олафсон славився як оповідач…

Грибов віддав курсантові свої записи і одійшов до вікна. Дощ усе ще мжичив.

За спиною шелестіли швидко перегортувані сторінки. Цокав годинник.

…І ось до кабінету, перевальцем, безшумною тінню ввійшов Олафсон.

Він був у важких гумових чоботях і своєму незмін­ному клейончатому плащі, застебнутому на верхній ґу­дзик. З-під козирка його лоцманського картуза було вид­но звислі вуса і червоний ніс.

Очей не було видно. Можливо, вони були заплющені? Адже старий лоцман уже помер…

Старий! Грибову він здавався старим ще в 1913 році. Тим часом йому було років сорок з гаком. Але є люди, зовнішність яких майже не змінюється з віком. Та й пів­нічна Атлантика не ласкава до моряків. Від її крижаних вітрів шкіра на обличчі дерев’яніє, рано вкривається зморшками, схожими на тріщини. А може, Грибов був надто молодий тоді і кожна людина за сорок здавалася йому старою?

Грибову розповідали, що шхерні лоцмани звичайно тримаються дуже замкнуто, магами і чаклунами, ревно оберігаючи свої маленькі таємниці. Траплялося, що, за­зирнувши для годиться в записну книжку, поцятковану лише йому зрозумілими знаками, лоцман одвертав від курсу тільки заради того, щоб збити з пантелику спосте­рігачів, які стояли поруч.

Олафсон був не такий.

Він мав постійний контакт з російським військовим міністерством. До того ж на наших кораблях до нього ставилися уважно і у великій кількості постачали ризь­кий чорний бальзам, яким він лікувався від ревматизму, професійної хвороби лоцманів.

Теоретичних знань у Олафсона було небагато. Він на­віть не любив звертатися до карти. Можна сказати, вів корабель не по карті, а по записній книжці. Зате мав неабияку пам’ять і спостережливість, знав напам’ять усі примітні знаки й глибини і вмів правильно й швидко співставляти їх з положенням корабля.

А вечорами, уклавшись на дивані в кают-компанії, лоцман починав розповідати свої морські історії.

Без кінця міг говорити про кладовища затонулих ко­раблів, про скарби, награбовані піратами і поховані на морському дні, про привиди, які нечутно пробігають по хвилях, про душі загиблих моряків, які, віщуючи не­щастя, шкрябають ночами в скло ілюмінатора.

При Олафсоні не можна було плюнути за борт, бо це могло образити морських духів. Одного разу Грибов “за­стукав” його в ту мить, коли він, стоячи на баку, жбур­ляв у воду срібні монети — приманював попутний вітер. У понеділок і п’ятницю — нещасливі дні — нізащо не вийшов би в море, хоч би які премії йому обіцяли.

Олафсон був ображений, дізнавшись, що російський штурман скептично ставиться до цього.

— Ви ще молода людина, — сказав він, осудливо хи­таючи головою. — Надто молода! Ви любите, сказати б, бравірувати, ризикувати. Даремно!.. На суходолі я теж не вірю ні в дідька, ні в його поважну бабусю, але на морі, признатися, справа зовсім інша!

Оглянувшись на щільно задраєні ілюмінатори, він перейшов майже на шепіт:

— На морі я вірю в Летючого Голландця!..

Грибов уявив кают-компанію на “Муромі”.

Вечір.


Від ударів хвиль ритмічно розгойдується лампа під абажуром з китицями. На зеленому дивані в кутку си­дять офіцери, вільні від вахти, — усе молодь, яка вперше плаває в закордонних водах.

Замість попільниці гільза від стріляного патрона — так романтичніше! Під кінець вечора вона доверху на­повнена недокурками.

Грибов звичайно сідав поруч з лоцманом, щоб пере­кладати для тих, хто не дуже добре володів англійською мовою. (Олафсон розповідав по-англійськи).

Над вухом професора знову забринів низький, хрип­луватий, з неквапливими інтонаціями голос:

— На морі, крім штормів і мілин, треба остерігатися ще Летючого Голландця…

Колишній коронний лоцман вичікує хвилину чи дві — кін з тих оповідачів, які знають собі ціну. В кают-компанії настає шанобливе мовчання…



Каталог: Platov Leonid


Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   31

Схожі:

Роман видавництво ЦК лксму “молодь” київ 1966 iconВидавництво ЦК лксму "Молодь" Київ 1957 Художнє оформлення Л. Склютовського
На Республіканському конкурсі на кращу науково-фантас­тичну та пригодницьку книгу для дітей І юнацтва повість М. Дашкієва “Зуби дракона”...
Роман видавництво ЦК лксму “молодь” київ 1966 iconПовість видавництво ЦК лксму “молодь” Київ 1961 И(Рум) К60
Повість відомого сучасного румунського письмен­ника В. Коліна “Таємниця підземної галереї” — ці­кавий пригодницький твір про підпільну...
Роман видавництво ЦК лксму “молодь” київ 1966 iconВидавництво ЦК лксму
В окупованому фашистами україн­ському приморському місті активно діє більшовицьке підпілля. Один за одним відбуваються акти диверсії....
Роман видавництво ЦК лксму “молодь” київ 1966 iconКорпоративна політика та лідерство. Навчальний посібник -київ: Видавництво наду,2005. Частина ІІ лідерство Укладач Ліпенцев А. В. вступ Актуальність вивчення курсу
Корпоративна політика та лідерство. Навчальний посібник -київ: Видавництво наду,2005
Роман видавництво ЦК лксму “молодь” київ 1966 iconГалай Г. Гриневич Г. Учням про видатних математиків. К., 1976. С. 105-108. Конфорович А., Сорока М. Остроградський: Біогр роман
Конфорович А. Г., Сорока М. А. Михайло Остроградський./ Остроградський. Биографічний роман. / Серія біографічних творів: Уславлені...
Роман видавництво ЦК лксму “молодь” київ 1966 icon«Будь сучасним! Читай українське!»
Нуар по-українськи : роман / Симор Гласенко. – Чернівці : Видавництво 21, 2017. – 272 с
Роман видавництво ЦК лксму “молодь” київ 1966 iconКнига друга Київ Видавництво імені Олени Теліги 2012

Роман видавництво ЦК лксму “молодь” київ 1966 iconГітлер мобілізує молодь для війни з Англією. Пропаща молодь. Що жде її? Смерть у Європі чи в Азії загибель?
Як страшно жити! Яка страшна є наша доля. Нас сорок мільйонів. Скажіть мені, чому такі нещасні ми І безголові?
Роман видавництво ЦК лксму “молодь” київ 1966 iconКиїв – 2010 р масляк петро Олексійович. День Незалежності (роман гіперреалістичної фантастики). – Київ: Бібліотека інтернет-порталу «Народний Оглядач»
Масляк петро Олексійович. День Незалежності (роман гіперреалістичної фантастики). – Київ: Бібліотека інтернет-порталу «Народний Оглядач»....
Роман видавництво ЦК лксму “молодь” київ 1966 iconКонкурсу «Молодь за майбутнє» у номінації «Україна незалежна»
Пропонуємо матеріали з досвіду роботи керівників гуртків птнз області за результатами огляду-конкурсу у 2016 році «Молодь за майбутнє»...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка