Рональдиньо (полное имя Роналдо Гаушо де Ассис Морейра)



Скачати 320.08 Kb.
Дата конвертації08.04.2017
Розмір320.08 Kb.









Лионель Месси. Футбольная карьера этого аргентинского нападающего началась в 1995 году, в 2000 году в возрасте 13 лет, Лионель Месси пересек Атлантику, чтобы найти свою удачу в Барселоне. Месси добился поразительных успехов в каждом из возрастных уровней команды. В сезон 2003-2004, когда ему было еще только 16, Месси дебютировал в команде в товарищеском матче с “Порто”, который отмечал открытие нового стадиона “Драгао”. В следующем сезоне, первое официальном появление Месси состоялось 16 октября 2004, в победном матче Барселоны против Эспаньол на Олимпийском Стадионе (0-1).


Рональдиньо (полное имя Роналдо Гаушо де Ассис Морейра). С малых лет, как и Роналдо, получив в подарок мяч, Рональдиньо стал тренироваться. Каждый день он пробовал новые приёмы, разрабатывал тактику и добился успеха. Первый клуб Рональдиньо был бразильский “Гремио”. В 17 лет юноша из Порту-Алегри стал Чемпионом Мира среди юношеских команд. В 1999 году попадает в сборную Бразилии по футболу. В 2001 году его покупает французский “ПСЖ”. Где Рональдиньо выступает очень удачно, разве кто-нибудь может забыть тот самый чудесный гол Рональдиньо в ворота “Марселя”. Примерно в 2003 году Рональдиньо попадает в испанскую “Барселону”, где и играет до сих пор.

Зинедин Зидан. Зидан родился 23 июня 1972 года в Марселе. Когда Зинедин Зидан делал свои первые удары по мячу в пригороде Марселя - Ля Кастельяна, он не мог себе представить, что спустя какое-то время он превратится в супер звезду другой Ля Кастельяна – улицы на которой расположен всемирно известный стадион "Сантьяго Бернабеу". Но конечно же между этими двенадцатью годами в футбольной карьере Зинедина Зидана было огромное множество всевозможных футбольных событий. Первыми клубами знаменитого француза с арабскими корнями были весьма скромные "Сен Анри" и "Септемес". Но всё поменялось, когда в четырнадцать лет его пригласили в клуб "Канн", договор с которым он подписал с согласия своих родителей. Именно с этих пор и начался стремительный успех французского игрока.

Дэвид Бэкхем. Дэвид Бэкхем родился 2 мая 1975 года. Ещё в школьные годы он представлял графство Эссекс, и играл за клуб "Лейтон Ориент", посещал школу мастерства при Тотенхем Хотспур. Летом 1991 года Дэвид Бэкхем подписывает контракт с "Манчестер Юнайтед", и благодаря его усилиям молодёжный клуб "Манчестер Юнайтед" в следующем году выигрывает молодёжный кубок Англии, забив решающий гол в ворота "Кристалл Пэлас" во втором матче финала кубка. Уже через несколько месяцев, в сентябре 1992 года, Дэвид Бэкхем выходит на замену в матче профессионалов, и это считается его премьерой в профессиональном футболе – это был матч за кубок Rumbelows за "Брайтон-Хоув Альбион". Правда после этого Дэвид был вынужден дождаться два с половиной года, прежде чем состоялся его дебют в английской лиге. Это было в апреле 1995 в домашнем матче против "Лидса", где Дэвид стал играть на позиции правого полузащитника, которая была свободна после ухода Андрея Канчельскиса. Дэвид Бэкхем сразу проявил себя как высокотехничный игрок, удивил всех отличной сноровкой в забивании красивых мячей со стандартов, как это было в полуфинальном матче кубка Лиги против "Челси". И сезон того года завершился первым для Бекхэма и вторым для "Юнайтед" дублем в чемпионате и кубке. В 1999 году после широко опсуждаемого прессой романом между Дэвид Бекхемом и Викторией Адамс (солисткой очень известной музыкальной группы “Spice Girls” (”Спайз Гёрлз”)), пары женились от брака у них родилось трое сыновей. Но после женитьбы на Виктории, Дэвид начал интересоваться своей внешностью. Делать маникюр, красить волосы.… У него сильно ухудшилось отношение с Алексом Фергюссоном тренером “Манчестера Юнайтеда”.

Рауль. Рауль (полное имя Рауль Гонсалес Бланко). Родился Рауль Гонсалес Бланко в Мадриде. Отец Рауля был электриком и с трудом прокармливал свою семью состоящую из пяти членов семьи, в том числе троих детей. В младшем возрасте Рауль весил очень мало и был довольно худ. В связи, с чем футбольный не брали его к себе. Несмотря на то, что Рауль чудесно играл в футбол. Все детские годы Рауль мечтал вырасти и стать игроком мадридского “Атлетико”. Его мечта сбывается, частично, когда Раулю было 13 лет его приглашают в футбольную школу “Атлетико Мадрида”. Там он проводит два года, но вскоре руководство “Атлетико Мадрида” закрывает футбольную школу связи с недостатком финансов. Но в этом же году молодой талант был взят в футбольную мадридского “Реала”.

Дженнаро Гаттузо. Дженнаро Гаттузо(Jenarro Gattuzo) родился 9 января 1978 года в Калабрии. Дом семьи Гаттузо всегда был переполнен футбольным духом, это заслуга отца Франко, который и сам был футболистом, а играл он нападающим. На рождество в 1982, когда Дженнаро было всего то четыре года и отец впервые подарил ему настоящий «футбольный» подарок, мяч и полную футбольную экипировку игрока. И это не была форма какой нибудь известной команды, но она была только его, и он с гордостью ее надевал, чтобы погонять мяч с друзьями. И ещё многие годы его полем будут пляж и луг, а стволы деревьев за место ворот, но его страсть и воображение всегда вели на «Сан Сиро». После того, как Гаттузо не приняли в «Болонью», в двенадцатилетнем возрасте его взяли в «Перуджу», он пообещал друзьям не возвращаться, пока не добьётся хоть каких нибудь успехов. В «Перудже» Дженнаро учился и упорно не жалея сил тренировался. Когда Дженнаро стукнуло 17 его взяли в молодёжную сборную, где в 1997 он получил свой первый приз — «Лучший игрок», а спустя пять лет, 22 декабря 1996 Дженнаро Иван Гаттузо впервые выступил в Серии «А».

тренировался, но не мог играть, потому что не подошло время трансферного «окна». В течение шестидесяти ужасных дней, «Рычащего пса» терзали сомнения, правильный ли выбор он сделал, покинув свою родину. Шотландия приняла его с распростёртыми объятиями, болельщики в него верили и всячески восхваляли, хотя, по суждению самого Гаттузо, они его переоценивали и он не достоин таких почестей. Но в одном уж точно ему в Глазго улыбнулась удача, он познакомился со своей будущей женой Моникой, а с приходом Дика Адвоката в «Рейнджерс», «Сторожевого пса» отодвинули на второй план, и он решил покинуть команду.

После того как он переговорил с новым поверенным, Андреа Д’Амико, он выяснил, что на тот момент у него не было большого выбора на родине, в Италии, и он не горел желанием возвращаться, но решение за него приняла Моника, бросив университет и перебравшись вместе с ним в Салерно. Так у Гаттузо не осталось выбора, только как вернуться в итальянский чемпионат. Он стал самым дорогим игроком в истории команды «Салернитана», с спустя несколько месяцев «Рино» укладывал чемоданы для перехода в «Рому», но в последний момент, поступило предложение от «Милана», и Гаттузо предпочёл облачность Милана солнцу Рима.

Семнадцатого декабря 2003 Дженнаро Гаттузо открыл фонд помощи детям под девизом «Ребятам, кому везёт меньше чем мне». Фонд создан для поддержки его школы, которую «Рино» открыл на своей родине Калабрии, так же фонд борется с проблемами и трудностями, связанными с жизнью в этом регионе, где уровень жизни на порядок отстаёт от уровня больших городов Италии. Главную цель, которую преследовал Дженнаро Гаттузо — это открыть школу для детей, которые мечтают посвятить свою жизнь футболу, но у которых нет таких возможностей для переезда в «футбольные» города. Школа Дженнаро Гаттузо «Вперед ребята» придерживается главной цели, привить программу тренировки, навыки и стиль команды «красно-черных». «Милан» одна из немногих команд, при которых нет школы детского футбола. «Рино» не единственный кто пожелал заполнить этот пробел, тренерский состав школы включат экс-профессионалов «красно-черных»: Франческо Загатти, Амброджио Пелагалли, Джино Малдера, Данило Тедолди. В школе так же работает медицинский состав под руководством профессора Массимо Верчеллони, психолога Эви Кротти, доктора Альберто Маньи.


На сегодняшний день фонд собрал более полумиллиона евро, основная часть собрана от продажи его книги «In Rino Veritas». В его намерения также входит открыть школы по всей Италии и преимущественно в районах где нет подобныхцентров.
Настоящий семьянин Дженнаро Гаттузо проводит свободное время дома в обществе жены, дочери и собаки. Новость о рождении дочки Дженнаро получил перед матчем с Бельгией на Чемпионате Европы 2004 в Португалии, вымолив разрешение у Трапатони покинуть чемпионат и обещав вернуться на следующий день, «Рино» гордо отсидел матч на скамейке запасных, так как был дисквалифицирован, а по окончании матча новоиспеченный папа улетел в Италию.
В интервью Моника призналась, что дома он «ласковый котенок», а она в роле «укротителя». Питает слабость к «тирамису» домашнего приготовления, и с удовольствием меняет салат на нутеллу. «Рино» ненавидит кредитные карты и еду быстрого приготовления. Любимые марки одежды — «Армани» и «Дольче и Габбана» и не удивительно, последние являются спонсором команды «Милан».

Шовковський Олександр Володимирович


(футболіст)






















Олександр Шовковський – 400 матчів за "Динамо"

Воскресный матч с запорожским «Металлургом» стал 400-м в составе «Динамо для вратаря Александра Шовковского. Юбилейная сумма состоит из 267-х поединков в чемпионате Украины, 40-ка в Кубке Украины, 3-х в Суперкубке Украины и 90-та в еврокубках.

После матча Шовковский дал экспресс-комментарий корреспонденту www.fcdynamo.kiev.ua

- Если говорить в целом, сегодня мы провели хорошую игру. В первую очередь это относится к результату матча. В первом тайме многое получалось, во втором чуть меньше. Это была первая игра перед большой аудиторией. Я считаю, мы провели ее на хорошем уровне. Не обошлось без ошибок, но тем и прекрасен футбол. В нем на результат оказывают влияние много факторов, в том числе и человеческий.

- Какой из четырех сотен поединков был для тебя самым важным?

- Самый важный – следующий. Выходя на поле я не знал, что провожу юбилейный матч в составе «Динамо». Мне об этом сообщили журналисты после игры. Есть к чему стремиться, впереди 450-й, 500-й матчи, и так далее.

- В составе «Динамо»?

- Время покажет.

- Был ли шанс закончить матч в «сухую»?

- Шансы всегда есть. Повторю, что мои интересы подчинены интересами команды. Я согласен, чтобы мы выиграли все оставшиеся игры со счетом 10:9.

- Твое мнение о сегодняшней игре защитников?

- Они сыграли прекрасно.

джерело:

Біографія

Народився 2 січня 1975 року в Києві.

Зріст 191 см, вага 85 кг.

Національність: українець

Амплуа: воротар

1981 – Пішов до першого класу 170-ї школи Мінського району м.Києва

1982 - Почав займатися футболом при ЖЕКу в команді “Чайка”, тренер Матієнко Григорій Сергійович

1983 – Перейшов з “Чайки” в ДЮСШ “Динамо”, тренер Чубаров Олександр Федорович.

1985 - З приходом тренера Крощенко Анатолія Миколайовича стає воротарем і капітаном дитячої команди "Динамо"

1992 – З грудня починає грати в професійній команді "Динамо-2"

1993 - З грудня починає грати в професійній команді "Динамо"

У "Динамо" з 1993 г.

У вищій лізі дебютував 6 березня 1994 р. у матчі з "Кремнем" ("Динамо" - "Кремінь" - 1:1)

У Лізі Чемпіонів Олександр дебютував 10 серпня 1994 р. ("Сількеборг" - "Динамо" - 0:0)

Дебют у першій збірній країни - 13 листопада 1994 р. (Україна - Естонія -3:0)

Заслужений майстер спорту України

Нагороджений урядовим орденом “За заслуги” ІІІ ступеня (1999 рік)

Найкращий голкіпер України 1999, 2003 та 2004 років

У номінації найкращий гравець України 2 місце (1994р.) і 3 (1999р.)

Найкращий гравець України в сезоні 2004/05 (версія газети "Команда")

У списках 33-х найкращих футболістів України (версія ФФУ): №1 – 1996/97, 1997/98, 1999. №2 – 2000.

Найкращий воротар турніру “Кубок Співдружності” (1997 рік)

Найкращий гравець турніру “Кубок Співдружності” (1998 рік)

Найкращий воротар турніру “Меморіал Макарова” (2001 рік)

У вищій лізі чемпіонату України провів 257 матчів, пропустив 152 м’яча (144 матчі на “нуль”)

У Кубку України зіграв 38 матчів, пропустив 15 м’ячів (28 матчів на “нуль”)

У поєдинках за Суперкубок України зіграл 3 матчі, пропустив 2 м’яча

У єврокубках зіграв 84 матчі, пропустив 101 м’яч (22 матчі на “нуль”)

Гравець збірної України (73 матчі, 51 пропущений м’яч, 40 матчів на “нуль”)

Виступав за молодіжну збірну України (12 матчів, пропустив 12 м’ячів)

10-разовий чемпіон України: 1993/94, 1994/95, 1995/96, 1996/97, 1997/98, 1998/99, 1999/2000, 2000/01, 2002/03, 2003/04

7-разовий володар Кубка України: 1995/96, 1997/98, 1998/99, 1999/2000, 2002/03, 2004/05, 2005/06.

2-разовий Володар Суперкубка України: 2004, 2006.

Срібний призер чемпіонату України: 2001/02, 2004/05, 2005/06

Фіналіст Кубка України: 2001/02

Півфіналіст Ліги Чемпіонів: 1998/99

3-разовий володар Кубка Співдружності: 1996, 1997, 1998

Фіналіст Кубка Співдружності: 19





Олег Протасов









Олег Протасов народився  4 лютого 1964 року в Дніпропетровську. У футбол почав грати в 1973 р. у футбольній школі «Дніпро-75». Виступав за команди «Дніпро» Дніпропетровськ (1982-1987), «Динамо» Київ (1988 - вересень 1990), «Олімпіакос» Пірей, Греція (жовтень 1990 - 1993), «Гамба» Осака, Японія (1994-1995), «Верія» Греція (1996-1998).  У вищому дивізіоні чемпіонатів СРСР провів 218 матчів, забив 125 м'ячів; у чемпіонаті Греції - 173, 64; у чемпіонаті Японії - 65, 26. Чемпіон СРСР 1983, 1990; срібний призер 1987, 1988; бронзовий - 1984, 1985, 1989. Володар Кубка СРСР 1989/90. Другий призер чемпіонатів Греції 1990/91, 1991/92; третій - 1992/93. Володар Кубка Греції 1991/92. Кращий футболіст СРСР 1987 р., кращий бомбардир чемпіонатів СРСР 1985 (35 м'ячів), 1987 (18), 1990 (12). Сім разів входив до числа 33-х кращих футболістів СРСР (№ 1 - 1984, 1985, 1987, 1988; № 2 - 1990; № 3 - 1983, 1986). Володар «Срібною бутси» французького тижневика «Франс Футбол» (1985).  У єврокубках провів 22 матчі, забив 6 м'ячів. Виступав за збірні СРСР (70 ігор, 29 м'ячів) і України (1 матч). Віце-чемпіон Європи 1988. Учасник фінальних турнірів ЧМ-1986 і ЧМ-1990, відбірних турнірів ЧМ-1986, ЧЕ-1988, ЧМ-1990, ЧЕ-1992.

З 1999-го на тренерській роботі. Працював головним тренером в командах «Олімпіакос» (Пірей, Греція), АЄЛ (Лімассол, Кіпр), «Стяуа» (Бухарест, Румунія). З 18 грудня 2005 року - головний тренер «Дніпра» (Дніпропетровськ).

Олег Протасов - один з 28 володарів золотих медалей чемпіонів Радянського Союзу у складі «Дніпра» зразка 1983 і 1988 років. І один з найіменитіших вихованців відомої футбольної школи «Дніпро-75» (першість тут утримує олімпійський чемпіон 1988 року і єдиний двократний переможець чемпіонатів СРСР - 1983 і 1988 рр., заслужений майстер спорту Володимир Лютий).

Але смію затверджувати: по популярності і, як прийнято говорити, по харизмі рівних Протасову не було. Єдиний за всю історію радянського футболу володар призу «Франс Футболу» і відомої фірми «Адідас» за досягнення бомбардирів - «Срібною бутси» завжди користувався у уболівальників, фахівців футболу і журналістів підвищеною увагою.

Смію затверджувати, тому що саме в ті роки (1983-1993 рр.) мені пощастило бути прес-аташе «Дніпра» - команди, яка під керівництвом спочатку Володимира Олександровича Ємца, а потім Євгенія Мефодьевіча Кучеревського добивалася найвищого успіху в своїй біографії: двократного чемпіонства, двох комплектів срібних і два - бронзових нагород і перемоги в Кубку СРСР!  Виходячи з цього, гріх було не написати книгу про дивовижний Фенікс - позаштатний клуб облцентра, в якому виростили таких чудових футболістів, як Олег Протасов, Геннадій Литовченко, Олег Таран (а трохи раніше - Анатолій Демьяненко), Владимир Лютий, Вадим Тіщенко, Олексій Чередник (останні - олімпійські чемпіони Сеула-88!), Віктор Кузнецов, Микола Кудріцкий, Сергій Краківський, Валерій Городов, Сергій Пучков, Євгеній Шахов, Едуард Сон та інші.

Про те, як був створений в Дніпропетровську перший Радянському Союзі госпрозрахунковий футбольний клуб, душею якого були «комісар» - начальник команди «Дніпро» Геннадій Жіздік, і один з секретарів обласної ради профспілок Ігор Ситников (членом президії  була ваша покірна слуга). Про цікаві зустрічі (наприклад, з президентом мадридського «Реала» Рамоном Мендосой). І про багато що інше.

Рукопис книги вже майже готовий. Феномену Олега Валерьевіча Протасова відведено в ній одне з найзначніших місць.

 

ОДИН З ТРЬОХ ЛАУРЕАТІВ



 

Скажіть: чи часто так буває, що на одній вулиці (буквально через декілька будинків) народжуються два кращі футболісти країни? А в двох кварталах від них - третій?

Саме таким феноменом володіє Дніпропетровськ. А мова йде про кращих футболістах Радянського Союзу Анатолії Демьяненко (1985) і Олегу Протасове (1987). Третій - Олександр Рикун - визнаний (що особливо важливе!) своїми колегами - гравцями і тренерами команд вищої ліги, кращим футболістом України 2004 року. І все троє - вихованці «Дніпра-75».  Ми з Олегом народилися практично в один день (він 4 лютого, а я 5-го), тільки з різницею рівно в 25 років. У рік його народження краща команда Дніпропетровська «Металург» тільки-тільки (у 1963-му) знайшла нову назву - «Дніпро» - і особливими успіхами похвалитись  не могла.

Чому ж тоді зобов'язаний зліт «Дніпра» в 80-і роки? Упевнений: далеко не в останню чергу - завдяки організації в місті дитячий-юнацької футбольної школи «Дніпро-75» і її чудовим тренерам. А також приходу до керівництва командою майстрів талановитих місцевих самородків - раніше всього Володимира Ємца. Підтвердження тому - прізвища чемпіонів СРСР. Більшість їх - вихованці «Дніпра-75», яким всі ці роки беззмінно керує заслужений тренер України колишній гравець «Дніпра» Валерій Лапшин.

Олега Протасова в секцію «Дніпра-75» привів батько Валерій Миколайович, інженер Південмашу - жили вони поряд із стадіоном «Метеор». Там же Олег познайомився і на все життя подружився з Геннадієм Литовченко. Далі вони крокували поряд по всіх сходинках майстерності - спочатку юнацького, а потім і дорослого футболу.

Дебют Протасова в основному складі «Дніпра» відбувся осінню 1982 року на рідному «Метеорі» - коли Володимир Ємець випустив 18-річного хлопчини на заміну в матчі з динамівцями Києва. А через деякий час - 30 жовтня того ж 1982-го - Олег відкрив рахунок і своїм забитим м'ячам. Трапилося це на 78-ій хвилині зустрічі в Донецьку, де в матчі з «Шахтарем» він теж вийшов на заміну. Це був всього четвертий матч молодого хлопця у вищій лізі. У кожному з них він виходив на заміну і в цілому зіграв 181 хвилину.  У чемпіонському для «Дніпра» 1983 року Протасов зіграв 18 матчів (більшість - вже в стартовому складі команди) і забив 7 м'ячів, а в наступному вийшов на звичайну (як він скаже мені пізніше) для форварда норму - 17 забитих м'ячів в сезон.

Правда, вже в 1985 році Олег «не стримав» свого слова і «видав нагора» «дві норми». Навіть трохи більше - 35 м'ячів. Чим здорово допоміг рідній команді в боротьбі за бронзові медалі і… не на жарт  розсердив Микиту Павловича Симоняна.

 

«ЛИХАЧ НА  ІМ’Я ПРОТАСОВ»
Таким  чином, практично за три повні сезони влучний стрілець з Дніпропетровська в 92-х матчах чемпіонату СРСР вмудрився забити 60 м'ячів. У 21 рік такого не змогли добитися самі легендарні форварди радянського футболу: Бобрів і Федотов, Стрільців і Симонян. Відставав від такого божевільного графіка навіть Олег Блохин - найрезультативніший забивала всіх радянських часів!

Сезон-85 для дніпропетровського футболіста став особливим. Статистики підрахували, що в 51 зустрічі на всіх рівнях Протасов забив 49 м'ячів. Разнимі були ці матчі по значенню для «Дніпра» і збірної країни. Олег, наприклад, став не тільки кращим бомбардиром збірною СРСР (п'ять м'ячів в семи матчах), але значною мірою допоміг їй завоювати путівку на мексиканський чемпіонат світу.  Осібно стоїть і цифра 35. Рівно стільки років існувало вище досягнення всесоюзних чемпіонатів - в 1950 році спартак Микита Симонян забив 34 голи за сезон. І ось тепер його рекорд перекрив бомбардир з Дніпропетровська.

Нестримним називали Протасова в сезоні-85 і фахівці футболу, і любителі спорту. За те, що умів забивати по-різному: сильним ударом здалека і хитромудро обігравши воротаря, йдучи від захисників у відрив і в щільному кільці оборони суперника - в цьому универсалізмі значна частка успіху молодого форварда.

- 3абивать - мій обов'язок, - казав  тоді Олег, - і я прагну виконувати його якнайкраще. А зробити це можна лише за допомогою товаришів - Олега Тарана, Геннадія Литовченко, Віктора Кузнецова в нашій команді, Юрія Гаврілова, Олега Блохина - в збірній СРСР.

Відмітимо: за весь цей час Олег не отримав від арбітрів жодної жовтої картки! Хоча захисники били його по ногах більше, ніж кого-небудь іншого. Нагородою бомбардирові був особливий приз радянського футболу - «Лицар атаки».  «Нестримний» - під таким заголовком було опубліковано 20 років тому, у вересні 1985 року в газеті “Дніпро вечірнє”, велике інтерв'ю з Олегом Протасовим. У бесіді зі мною тоді молодий форвард визнав, що той рік вийшов найуспішнішим в його короткій поки кар'єрі. Про це свідчать приведені вище цифри. І європейська «Срібна бутса».

«Золоту», «Срібну» і «Бронзову бутсу» відомий французький тижневик «Франс Футбол» і німецька фірма спортивного взуття «Адідас» заснували для трьох кращих бомбардирів чемпіонатів європейських країн в далекому 1968 року. До 1985-го вищим показником були 47 м'ячів володаря

«Золотої  бутси»-79 румуна Дуду Джорджеську.

Забивши 35 м'ячів, Олег Протасов в 21 рік став не тільки кращим бомбардиром чемпіонату Радянського Союзу 1985 року, але і другим снайпером Європи - його всього на один м'яч випередив голландець, що трохи пізніше став легендарним, Марко ван Бастен.

Як склалися ці 35? У першому крузі чемпіонату з Протасовим конкурував тільки його одноклубник по «Дніпру» і тезко Олег Таран (у обох було по 10 забитих м'ячів). Далі наш лауреат пішов на рекорд поодинці і в тих, що залишилися 17 матчах зумів уразити ворота суперників 25 разів! Дві третини голів забито на рідному «Метеорі», і 11 - на чужих полях. При цьому Олег бив пенальті тільки в другому крузі (7 м'ячів).  Добре пам'ятаю обставини, коли довелося вперше побачити і потримати в руках найбажаніший трофей для кожного бомбардира Європи: було це на заміській базі «Дніпра» в Придніпровську перед грою дублерів з торпедовцамі Кутаїси осінню 1986 року. Повернувшись напередодні з Парижа, Олег виніс зі своєї кімнати, де жив разом з Геннадієм Літовченко, зелену сап'янову коробку. Відкривалася вона легко - вгору і в дві різні сторони, а ось тримати в руках трикілограмову бутсу з срібла було важкувато.

З небаченим призом фотографувалися всі друзі Олега по команді, а десятки тисяч уболівальників побачили «Срібну бутсу» на стадіоні «Метеор» наступного дня - перед початком гри основних складів «Дніпра» і «Торпедо». Протасов залишився вірний собі і «відвантажив» в тому матчі грузинським футболістам два м'ячі.

От як розповідав мені наш герой про урочисте вручення престижного призу в Парижі:

 - Церемонія проводилася 13 листопада у величезному, на 600 місць, приміщенні знаменитого вар'єте «Лідо». Всі йшли до сцени красивим тунелем, стінки якого були прикрашені нашими великими фотографіями.Переповнений зал зустрів кращих з кращих не тільки минулого, 1985 року, але і чемпіонату світу, що тільки що закінчився, в Мексиці лавиною аплодисментів. Коли прийшла пора роздачі «бутс», то першим золотий трофей отримав, природно, Марко ван Бастен. «Срібну бутсу» мені вручав легендарний французький нападаючий 50-х років Пиці Пьянтоні. Він побажав успіхів і ще чогось (чого - не знаю, оскільки Олексій Парамонов, добре відомий радянський футболіст, який добре знав французький і з яким ми прилетіли на цю церемонію, сидів в залі, а я - на сцені).  «Бронзових бутс» вручали дві: австрієць Тони Польстер і Танжу Чолак з Туреччини забили по 33 м'ячі. Потім отримував «Золотий м'яч» кращий футболіст чемпіонату миру-86 Дієго Марадона, інші лауреати.

На прощанні головний редактор «Франс Футболу» Жак Тібер сказав, що успіх Протасова він вважає «вікном до футбольної Європи радянських бомбардирів».
Слід зазначити, що на фінішну пряму суперечки європейських бомбардирів Протасов вийшов лідером, випереджаючи на один м'яч травмованого ван Бастена,який давно не грав. Але той в останньому турі чемпіонату Голландії все ж таки вийшов на полі і забив два голи.

У «Дніпра» взагалі і Протасова зокрема в ті роки була величезна кількість уболівальників. І не тільки в Україні. Але особливо переживали за свого земляка, природно, українці. До Дніпропетровська тоді приходили сотні, тисячі листів від уболівальників.

Запам'яталися декілька викладень футбольного статистика Василя Адамчука з Рівного. Він підрахував, що в сезоні-85 Олег забивав 17 воротарям з 15 команд СРСР, а в середньому - по 1,03 м'яча за гру (у 20 з 33 зіграних матчів). Чим перекрив колишній рекорд легендарного Всеволода Боброва (0,84). Всього ж в той сезон у нашого героя було вісім дублів, три хет-трики і 10 голів-одинаків.  У 10-ти матчах за збірну СРСР Протасов забив 8 м'ячів (5 з них - у відбіркових іграх). Дублем відкрив рахунок своїм голам в європейських клубних турнірах (у матчі з «Вісмутом» з ГДР в Кривому Розі), а потім зумів выдзначитися двома забитими м'ячами і з «Ейндховеном» в Голландії. А були ще і два голи в Кубку СРСР.

Всього до результату 1985 року в активі Олега Протасова опинилося 78 забитих м'ячів: 60 - в чемпіонатах СРСР, 12 - за збірну СРСР, 4 - в єврокубках і 2 - в Кубку країни. Іншими словами, молодий снайпер зробив реальну заявку на вступ до символічного Клубу бомбардирів імені Григорія Федотова. Правда, на всі натяки на це Олег Протасов незмінно відповідав:

- Навіть не думаю про це. Навіщо? У футболі все так непередбачувано! Ось забив за півсезону 17 м'ячів, а потім всяке може бути - травма, відсутність фарта. Давайте почекаємо.

Чекати довелося недовго. І вже 18 червня 1987 року на 15-ій хвилині матчу «Дніпро» - «Арарат»  в Дніпропетровську Протасов став 43-м членом символічного клубу футболістів, які за свою кар'єру забили 100 і більш за м'ячі.

А за два дні до цього за дорученням «Комсомольської правди» мені довелося…надіти білий халат і бути присутнім на останньому, завершальному іспиті Литовченко і Протасова в Дніпропетровському державному інституті фізичної культури. Іспиті найсерйознішому - по фізіології людини (на якому багато хто  «сиплеться»  !).  Олег склав іспит першим і, вийшовши з аудиторії, видихнув:  - Здається, все гаразд. Тепер вболіватимемо  за Генку!  Саме у той час прийшов новий лист з Рівного. Василь Адамчук привів повну статистику всієї сотні м'ячів Протасова, передуючи  її власним віршем:

 Забитий бажаний сотий м'яч.

У клуб «сотників» - футбольних асів

Стрімко влетів лихач

На ім'я Олега Протасов!

Що ж, в 23 роки таке не вдавалося навіть іншому Олегу - Блохіну (той став членом Клубу Григорія Федотова в 24 роки), з яким Олегу-II пощастило потім зіграти у складі збірної СРСР.

Але спочатку –  про  образу шановного Микити Павловича Симоняна. Колишній форвард московського «спартака» завжди був витриманим, толерантним в своїх висловах фахівцем. Проте відразу після рекорду Олега Протасова, який перевершив його всесоюзне досягнення - 34 м'ячі, забитих 35 років тому - в сезоні 1950 року, і він приєднався до деяких критиканів: на форварда «Дніпра», мовляв, працювала вся команда! (Можна подумати, що Симонян забивав м'ячі виключно поодинці. І якщо шлях до подібних рекордів такий простий, то чому ж вони так рідко народжуються?

Лише через багато років Микита Павлович визнав в пресі, що був не прав.  Тепер про збірну СРСР. Дебют - осінню 1983 року в товариському матчі з німецькою «Гертой». Перший гол - 15 травня 1984 року (теж в товариській зустрічі) воротареві збірної Фінляндії Хуттунену.   А опісля, буквально через півмісяця - 2 червня - молодий форвард з Дніпропетровська створив справжнє диво на знаменитому стадіоні «Уемблі»: у товариському матчі збірних Англії і СРСР він вийшов на полі в Лондоні замість Сергія Родіонова на 87-ій хвилині. На той час рахунок був 1:0 на користь радянських футболістів (рахунок на початку другого тайму відкрив Сергій Гоцманов). А зараз послухайте, як описував подальші події в газеті «Радянський спорт» Віктор Понедельник:

«…Цей другий гол на «Уемблі» вимагає особливого опису. Три хвилини був на полі Протасов. За цей час (навіть якось ніяково називати три хвилини словом «час») він встиг тричі вступити у боротьбу  з капітаном англійців Уїлкинсом і Фенвіком, причому двічі відібрав у них м'яч. Потім, на 89-ій хвилині, віддавши добрий пас Блохину, не зупинився «руки в боки», як це неодноразово помічаєш в іграх першості країни у наших нападаючих, а стрімко залетів у карний майданчик господарів поля.

Блохин витончено, на швидкості обводить Баксбері і завдає під гострим кутом хльосткого удару по воротах. Шилтон встигає лише відбити м'яч, але тут як тут Протасов. Його несильний удар - 2:0. Заслужена перемога збірної СРСР!»

Так, вже хто-хто, а Віктор Понедельник розуміє толк у форвардах! На мексиканському чемпіонаті світу 1986 року Олег Протасов забив. Втім, до цього була ще поїздка нашого земляка у складі збірної СРСР до тієї ж Мексики - за півроку до світового чемпіонату.  Протасов і раніше бував в цій спекотній екзотичній країні: разом з  Геннадієм Литовченко Олег брав там участь в юніорській першості миру.  Так от, перед тією самою поїздкою збірної СРСР на чолі з Едуардом Малофєєвим у мене удома з Протасовим відбулася  розмова. Знаючи його любов до Бальзаку, ми подарували йому книгу цього французького автора, і заговорили про щоденник. Олег погодився на моє прохання вести в Мексиці щоденник своїх вражень. Може коли-небудь стане в нагоді! (Втім, не «може»: я точно знав, що записи такого видатного футболіста будуть обов'язково потрібні).

З тих пір пройшли рівно два десятки років. Цей щоденник Олег вів сумлінно рівно місяць, хоча положення його було в ту зиму 1986-го - гірше нікуди. Річ у тому, що тоді ще практично нічого не знали про таку хворобу, як поразка пахових кілець (сьогодні подібна операція - явище звичайне). Тоді ж у свій час травми від перенапруження м'язів нижньої частини живота навіть називали «хворобою Протасова». І Олегу довелося повною мірою випробувати (в кінці 1985 - початку 1986 р.) всі експерименти лікарів (і клубних, і збірній, і лікування в ЦИТО) по виходу з положення, що створилося.

Про все це і багато чому іншому - в досить об'ємистих записах щоденника, перша з яких датована 3 лютого - розповідь про те, що передувало поїздці до Мексики. А остання зроблена вже вдень 28 лютого в потягу Москва - Дніпропетровськ.


Щоденник вийшов цікавим, хоча чи до записів було Олегу, якщо навіть останній запис закінчується так: «Малофєєв  заборонив грати,  по-перше, три матчу стартуючого чемпіонату. На тренуваннях - зовсім виключити прижкові вправи і удари по воротах. А я і не готовий грати. Цікаво послухати із цього приводу думку Ємца. Втім, чекати залишилося вже недовго.»  Проте, Протасов сумлінно виконав своє зобов'язання і привіз мені об'ємистий текст, записаний на звичайному зошиті в клітинку. Тепер він читається особливо цікаво: з враженнями від поїздки, відчуттями від лікування (навіть – з назвою ліків) і думками про подальшу кар'єру. А ще привіз багато цікавих фотознімків.

Безумовно, наслідки травми позначилися на грі Протасова і у фінальній частині світової першості. Якщо у відбіркових матчах Олег блищав, то у фінальному турнірі він провів всього один матч (проти збірної Канади, і був замінений Ігорем Белановим на 56-ій хвилині).

Що ж до гри за збірну Радянського Союзу, то найуспішнішим для Олега Протасова був 1988 рік - рік чемпіонату Європи. У той сезон першої команди країни - з 20 лютого по 27 листопада - наш земляк зіграв 13 товариських і відбіркових до ЧМ-90 ігор, а також 5 матчів групового турніру чемпіонату Європи. Забивши в них відповідно 8 і 2 м'ячі.

Особливо вражало початок року. 23 березня 1988 року збірна СРСР розгромила в Афінах національну команду Греції - 4:0. Зусиллями дніпропетровського дуету: Олег Протасов відкрив рахунок вже на 2-ій хвилині, потім наголосився ще двічі (на 49-ій і 57-ій мин.). А до цього красивий гол на 17-ій хвилині забив Геннадій Литовченко. Чи не тоді фактично зважилася доля обох - доля запрошення в «Олімпіакос»?  А найголовніше, в той рік обидва вони виграли срібні нагороди чемпіонату Європи. Олег забив там два м'ячі - командам Ірландії і Італії (Геннадій - тільки один італійцям, і та перемога з рахунком 2:0 вивела радянських футболістів у фінал європейської першості).

 

ПЕРЕХІД В «ДИНАМО»



 

Був в біографії Протасова-гравця і особливий рік - важкий і щасливий одночасно. Важкий тому, що разом з своїм другом  Геннадієм Литовченко вони вже «сиділи на двох стільцях» - готувалися до переходу в київське «Динамо» (багато в чому вимушеному - прийшов час служби в армії). «Дніпро» ж тоді грало перший рік на чолі з Євгенієм Кучеревськім. Йшло притирання характерів, постановка нової гри, і хоча у результаті наша команда зуміла завоювати срібні нагороди чемпіонату СРСР, не все пішло гладко відразу з весни.

Добре пам'ятаю, як багато уболівальників частенько звинувачували в локальних невдачах лідерів «Дніпра» - Литовченко, Протасова, Лютого. І одного разу - здається, перед виїзним матчем в Донецьку, Євгеній Мефодьевіч попросив мене вести на заміській базі збори команди. Справжньої розмови тоді практично не вийшло (як стало відомо пізніше - перед цим хлоп'ята провели свої збори, без тренерів, де розставили всі крапки над «i»).

А щасливим рік 1987-м для Протасова був тому, що 153 футбольних оглядача Радянського Союзу визнали його 24-м лауреатом відомого тижневика «Футбол». Іншими словами - кращим гравцем країни. Отримавши в їх анкетах 54 перших, 38 других і 18 третіх місць, форвард «Дніпра» з 256 очками набагато обійшов Олексія Михайліченка (144) і Ріната Дасаєва (120 очок). Це було вище щастя форварда.  Правда, сам Олег Валерьевіч може з таким твердженням посперечатися. Особливо сьогодні, з висоти прожитих років. І буде прав! Адже цього року, а точніше - 25 квітня, виконається рівно 20 років з того моменту, коли він в Москві вперше побачив свою майбутню дружину Наталію - дочку відомого радянського і українського тренера, заслуженого тренера України Євгенія Лемешко. Вже у вересні зробив їй пропозицію, а трохи пізніше в дніпропетровському ресторані «Україна» відбулася їх весілля.

Запам'яталося це весілля головною проблемою: чим пригощати гостей? Пригадаєте ті часи - тільки рік тому, в 1985-му, вийшла ухвала Комуністичної партії і радянського уряду про антиалкогольну пропаганду. Всіляко заохочувалися торжества з розпиванням тільки різних соків, сподіваючись, кави і мало не молока (хоча прибиральниці виносили потім із затишних місць гори посуду з-під справжніх «міцних» напоїв). Так от: одна місцева молодіжна газета замість поздоровлення молодим не забула відзначити, що на столах було присутнє спиртне. І це не дуже позитивно малює відомого футболіста: який приклад він показує передовій радянській молоді?

Подсчитано, що за 6 років в «Дніпрі» Олег Протасов забив 95 м'ячів, а за три роки в київському «Динамо» - всього 30. Думаю, якесь зниження активності самобутнього форварда багато в чому пояснюється відмінністю стилю командної гри цих команд: у «Динамо» йому доводилося більше, ніж в «Дніпрі», відпрацьовувати в обороні (тут, мабуть, Микита Симонян має рацію).

 

ВІД ГРЕЦІЇ ДО...ГРЕЦІЇ 



 

Про це сьогодні сумно говорити, але вихід радянських футболістів на широку міжнародну арену в кінці 90-х років минулого сторіччя був важким і в деяких випадках навіть неправдоподібним. Доить сказати, що кращий гравець тих часів Олег Блохін проривався в скромний австрійський «Форвертс» з такою ганьбою для тодішньої системи, що зараз в це навіть не віриться.  Але незабаром Блохін завершив кар'єру футболіста і отримав місце тренера одного з грандів грецького футболу - багатократного чемпіона країни «Олімпіакоса». Куди через півроку запросив тих, кого він добре знав і кому довіряв: Олега Протасова, Геннадія Литовченко і московського торпедовца Юрія Савічева. З приходом цієї трійці турнірні справи «Олімпіакоса» відразу ж пішли в гору, а ось фінансові…

Добре розумію, що сьогодні ту історію 15-річної давнини не хочеться згадувати ні Олегу Протасову (чия сім'я давно живе в Греції), ні головному тренерові ФК «Харків» Геннадію Литовченко, ні нинішньому тріумфаторові Олегу Блохіну. Тому коротко скажу: наших хлоп'ят тоді обдурили, переставши платити гроші. Але вони виграли тоді суд.

 

Одним словом, Олег Протасов пограв ще небагато при новому президентові «Олімпіакоса» Сократісе Коккалісе, але загальне враження про грецький футбол виявилося зіпсованим. Тому після закінчення терміну контракту - до кінця 1993 року, задумався про можливість пограти у Франції або Германії. Але трапилося інакше, і довелося терміново брати квиток в інший бік - до Японії.

На початку січня 1994-го Олегу вдалося відсвяткувати Різдво в будинку батьків в Дніпропетровську. Ось запис нашого з ним тодішнього інтерв'ю:  - Це виглядає просто подарунком долі, що мені вдалося провести Різдвяні свята в крузі сім'ї в рідному Дніпропетровську! - так прокоментував свій короткостроковий візит в наше місто один з відомих футболістів Європи, колишній нападаючий «Дніпра», київського «Динамо» і грецького «Олімпіакоса», заслужений майстер спорту Олег Протасов. Уточнимо: до батьків він приїхав один, без дружини Наташі, яка залишилася в Києві збирати речі для переїзду до Японії. Цей переїзд родини Протасових відбудеться буквально днями.   У «Гамбе» Олег виступав разом з своїми співвітчизниками Ахріком Цвейбой і Сергієм Алейниковим всього два сезони. Грати там, за його словами, було не дуже цікаво - інший футбол, інший менталітет глядачів. Але Японія запам'яталася Олегу Валерьевічу народженням довгоочікуваного  сина Микити, так… подарунком долі.

Пам'ятаєте жахливий землетрус  тих років в Японії? Центр його знаходився якраз в Гамбе. І коли на другий день після цього я подзвонив Валерію Миколайовичеві Протасову («Чи немає вістей від сина?»), той з тривогою відповів, що ніяк не може додзвонитися до Олега. На щастя, виявилось,що  молода сім'я Протасових відлетіла (після закінчення чемпіонату Японії) відпочивати на один з екзотичних островів зовсім в іншій частині земної кулі. Буквально за добу до землетрусу. А ось в Греції (вже після повернення з Японії) та ж доля родину Протасових не пощадила: у авіакатастрофі українського літака недалеко від міста Верія загинула мама Наташі.

Погравши ще небагато (для власного задоволення), Олег повісив бутси на цвях і став набиратися нового досвіду в помічниках тренера «Олімпіакоса». Отримавши попутно потрібну міжнародну ліцензію в Україні. У Греції все є - цю розхожу фразу особливо часто згадуєш при черговому скандалі у футболі. Чего-чего, а скандалів там достатньо. Після одного з них Олегу Валерійовичу довіряють керівництво «Олімпіакосом» - клубом, де він грав, і де тренерів знімають після першої ж поразки від заклятого ворога - «Панатінаїкоса».

Молодий тренер зумів цього уникнути і привів свій клуб до перемоги в національному чемпіонаті. А далі відбулося те, про що сказано в попередньому абзаці, і Протасова «пішли». Втім, такий (або приблизно такий початок) тренерської кар'єри буває у кожного другого, хто зважиться на цю каторжну працю. Адже Олега Валерьевіча запросили до «Дніпра» вже з клубу, що досяг успіху при нім, з румунської «Стяуа» («Зірка»). Упевнений: зірка Протасова зійде і в Дніпропетровську.



Шевченко Андрій Миколайович


(Футболіст)


































Біографія

Андрій Шевченко народився 29 вересня 1976 року в місті Яготин, що на Київщині. Перші роки його життя пройшли у селищі Двірківщина. Згодом, у 1979 році, родина Шевченків переїхала до Києва, в один з нових міських районів - Оболонь.

Перші кроки у футболі Андрій робив на спортмайданчику середньої школи номер 216 (тут він вчився з першого до десятого класу, у 1983-1993 р.р.). Виступав за команду жеку, якою керувала... інструктор-жінка. На одному з дитячих турнірів Шеву побачив тренер дитячо-юнацької спортивної школи київського "Динамо" Олександр Шпаков, запросивши до свого класу.

Батьки Андрія спочатку були проти захоплення сина. Микола Шевченко хотів, щоб після закінчення школи спадкоємець пішов по його стопах - став військовим. Та й їздити на тренування потрібно було через усе місто. Але Шпаков переконав Миколу Григоровича і маму Андрія, Любов Миколаївну, в тому, що їхня дитина має перспективи у футболі. Гра у шкіряний м’яч стала для Шеви головною справою в житті.

Але заняття спортом ледве не були перекреслені аварією на атомній станції в Чорнобилі. Навесні 1986-го київських школярів наспіх вивозили подалі від регіонів, «позначених» радіацією. На щастя, усе обійшлося, повернувшись додому, Андрійко продовжив опановувати абетку великої гри.

Команда, в якій виступав Шева (у 1992 році Шпакова на тренерській посаді змінить Олександр Лисенко), в серпні 1991-го стала переможцем останньої першості СРСР серед юнаків 1976 року народження. У її складі Шевченко, що починав, до речі, на позиції опорного півзахисника, завоював свої перші міжнародні призи й титули. У 1990-му юні динамівці виграли в Уельсі «Кубок Іана Раша», а Андрій, що став кращим бомбардиром, одержав у подарунок від знаменитого бомбардира пару бутс. Уперше побувавши в Італії на стадіоні "Сан-Сіро", Шевченко збагатився мрією - зіграти коли-небудь на цій славетній арені...

Шлях на Апенніни, природно, лежав через київське "Динамо". В першості України-1992/93 Андрій проводить шість матчів у складі другої команди прославленого клубу, що виступала в другому дивізіоні під керівництвом тренера Володимира Онищенка. А вже в наступному сезоні з 12 м’ячами стає кращим бомбардиром цього колективу.

26 квітня 1994-го Шевченко вперше з’являється на "великому екрані" - українське телебачення транслює зі Львова матч своєї юніорської збірної проти голландських однолітків. Андрій забиває один із двох м’ячів (двобій завершується нічиєю - 2:2), демонструючи відмінну техніку й бійцівський характер.

8 листопада того ж року 18-річний форвард дебютує в основному складі київського "Динамо". В зустрічі з "Шахтарем" він на 54-й хвилині змінює Джишкаріані. Восени та на початку зими 1994-го опис багатьох подій у футбольній біографії Андрія починається зі слова "вперше": 11 жовтня в двобої з командою Словенії (1:0) він дебютував у молодіжної збірній (тренер - Володимир Мунтян), 23 листопада зіграв свій перший матч у Лізі чемпіонів ("Динамо" поступилося в Москві "Спартаку" - 0:1, а Шевченко на 57-й хвилині замінив Реброва), 1 грудня забив перший гол у вищій лізі (у ворота "Дніпра", встановивши остаточний рахунок матчу - 4:2), а 7-го уперше відзначився в Кубку чемпіонів, забивши м’яч мюнхенській "Баварії" (динамівці програли - 1:4).

25 березня 1995 року Андрій проводить свій дебютний матч у національній збірній України, яка у відбірному турнірі Євро-96 поступається на виїзді хорватам - 0:4. Рахунок своїм голам у першій команді він відкриє 1 травня наступного року, в товариському двобої з Туреччиною (2:3).

Із сезону-1995/96 Андрій Шевченко - повноправний гравець основного складу чемпіона України, одна з головних фігур в атаці "Динамо" і кращий бомбардир команди в національній першості. Наступним етапом кар’єри має стати європейське визнання, як раптом доля влаштовує Шеві суворий іспит. У вересні 1995-го УЄФА відстороняє киян від участі в Лізі чемпіонів, обвинувативши керівників клубу в спробі підкупу арбітрів. А рік по тому, напередодні кваліфікаційного матчу Кубка чемпіонів з віденським "Рапідом", Шевченко вибуває з ладу через травму меніска на правому коліні.

Поки Андрій лікується й відновлюється, "Динамо" вилітає з турніру чемпіонів, а потім і з Кубка УЄФА, пропустивши далі посередній швейцарський "Ксамакс". А далі все відбувається як у прислів’ї: не було б щастя, та нещастя допомогло. Невдачі клуба змушують динамівське керівництво повернути в країну Валерія Лобановского, і один із найтитулованіших тренерів світу проголошує мету: зробити "Динамо" командою-зіркою і спробувати повторити успіхи в єврокубках 1975 і 1986 років.

Перемоги не змушують на себе довго чекати, а після подвійного розгрому "Барселони" у груповому турнірі Ліги чемпіонів Європа визнає, що Лобановский слів на вітер не кидає. Магічна гра на "Ноу Камп" 5 листопада 1997 року приносить славу й Шевченкові. У день народження свого кумира - знаменитого форварда 1970-80-х Олега Блохіна - Андрій стає першим українським футболістом, який робить хет-трик у матчі Кубка чемпіонів.

Усе частіше з’являється інформація про цікавість до 21-річного київського форварда збоку провідних колективів Європи. Роз`ятрюють уяву суми пропонованих контрактів - близько 20 мільйонів доларів. Найактивніші - представники "Мілана", майбутньої команди Андрія.

Новий розиграш Ліги чемпіонів - і новий голосний успіх київського "Динамо" та його кращого форварда. "Проблема Шевченка" стає головною біллю для будь-якого суперника, й вирішувати її усе складніше. Голи у ворота французького "Ланса" й блискуче виконаний штрафний у матчі з "Арсеналом" допомагають українському чемпіону зайняти перше місце в групі. Чвертьфінальний жереб називає суперником "Динамо" клубного чемпіона Європи - "Реал" (Мадрид). У двох іграх Шевченко забиває три голи. А в першому півфіналі з "Баварією" - ще два!

Лише славнозвісний німецький характер і фатальне невезіння заважає команді-зірці Лобановского пробитися у фінал Ліги чемпіонів-1998/99. Але долю Шевченка вирішено - діамант такого огранювання мусить виблискувати в одному з західних суперклубів. "Мілан" досягає свого: 1 липня Андрій позує в червоно-чорній майці на віа Тураті. В Італії його називають новим ван Бастеном. Андрію лестять такі порівняння, але він чемно зауважує, що хотів би залишатися самим собою - ШЕВЧЕНКОМ.

Перші ж матчі "Мілана" підтверджують: "росо-нері" вгадали з придбанням, виклавши за українця 25 мільйонів доларів. Новачок регулярно забиває, упевнено рухаючись до свого першого титулу кращого бомбардира Серії А (24 м’ячі) і стаючи справжнім лідером команди. Двічі - у 1999 і 2000 роках - Андрій займає треті місця в референдумі авторитетного французького щотижневика France Football, який визначає кращого футболіста Європи.

Цілком природно, що наявність у лавах «Мілана» гравця, що демонструє стабільність і результативність такого рівня, не давала спокійно спати босам інших європейських грандів. У 2001-му інтерес до Шеви досить наполегливо позначив мадридський «Реал», що, за інформацією газети Tuttosport, пропонував за нападаючого 90 млн. доларів. Кінець чуткам про можливе розставання з «росо-нері» Андрій поклав голом у ворота... «Реала» у двобої Ліги чемпіонів у листопаді 2002-го. Саме той забитий м’яч можна вважати відправним пунктом до нового сходження «Мілана» й лідера його атак. Ще одним знаменним голом став м’яч у ворота «Інтера» у півфіналі самого престижного клубного турніру, навесні наступного року. А переможну крапку Шева поставив 28 травня 2003-го, у Манчестері. Основний і додатковий час суперечки «Мілана» і «Ювентуса» за Кубок чемпіонів завершився внічию, а в серії післяматчевих 11-метрових точніше виявилися «червоно-чорні», причому вирішального удару завдавав саме Шевченко. Привізши почесний трофей до Києва, Андрій продемонстрував його біля пам’ятника Лобановському, на знак вдячності своєму тренеру і вчителеві.

Його ж гол у ворота «Порту» приніс «Мілану» Суперкубок Європи. А наступним титулом стало звання чемпіонів Італії - перше для «росо-нері» відтоді, як у їхньому складі з’явився Шева. У двох матчах з основним конкурентом у боротьбі за перше місце - «Ромою» - Андрій забив три м’ячі, додавши до скудетто титул кращого снайпера Серії А (24 м’ячі). Новий сезон лідер «Мiлана» почав так само, як завершив попередній, відзначившись хет-триком у ворота «Лаціо» в матчі за Суперкубок Італії.

Узагалі 2004-й став найвдалішим роком Шевченка, завершившись довгоочікуваною й заслуженою перемогою в референдумі щотижневика France Football. Третій, після Олега Блохіна й Ігоря Беланова, українець, що став кращим гравцем Європи, присвятив цей титул своєму народові. Дві щасливих події відбулися й у його особистому житті. 14 липня Андрій побрався з американською моделлю Крістен Пазік, а 29 жовтня в них народився первісток - Джордан, хрещеник прем’єр-міністра Італії і президента «Мiлана» Сильвіо Берлусконі.

Із серпня 2005-го Шева може забивати золоті м’ячі «Золотою ногою». Однойменний приз, заснований журналом World Champions Club і провідним спортивним виданням Італії La Gazzetta dello Sport, присуджений йому за підсумками інтернет-голосування, прирівнюється до звання найпопулярнішого футболіста планети.

3-го вересня 2005 року виповнилася давня мрія Шеви - збірна України пробилася у фінальний турнір чемпіонату світу. Тричі національна команда, капітаном якої є Андрій, зупинялася за крок від заповітної мети, поступаючись у двобоях плей-офф спочатку Хорватії (1997), потім Словенії (1999) і Німеччині (2001). І от, нарешті, мети досягнуто. Під керівництвом Олега Блохіна Шева і його партнери зайняли перше місце в групі зі збірними Туреччини, Греції, Данії, Албанії, Грузії і Казахстану, а Андрій став кращим бомбардиром команди у відбірному турнірі.

У 2006 році Андрій Шевченко став гравцем лондонського 'Челсі'.

Андрій Шевченко уклав з новим клубом 4-річний контракт, за умовами якого, як вважають фахівці, він отримуватиме понад 130 тисяч фунтів на тиждень, тобто стане найоплачуванішим футболістом світу.

Сам капітан української збірної заявив, однак, що його перехід до "Челсі" зовсім не пов'язаний з фінансовою стороною:

"Я приїхав сюди, бо чемпіонат Прем'єр-ліги є для мене новим викликом. Я приєднуюсь до команди справжніх чемпіонів. Мені імпонує ментальність команди, яка прагне вигравати кожен матч і кожен турнір. Останні кілька років я уважно стежив за кар'єрою Жозе Моуріньо, і мене вразив його тренерський стиль. Командний дух для нього важливіший за індивідуальні якості окремих гравців, і саме так створюються видатні команди".



Сам португальський тренер "Челсі" назвав перехід Шевченка реалізацією найзаповітніших мрій:

"Андрій був моїм першим номером на перехід до команди від першого дня моєї роботи у "Челсі". Раніше цей трансфер був неможливим, але зараз він став реальністю. Шевченко має багато чудових якостей: він амбітний і дисциплінований, він чудово розуміється на тактиці футболу і є видатним бомбардиром".

Поділіться з Вашими друзьями:

Схожі:

Рональдиньо (полное имя Роналдо Гаушо де Ассис Морейра) iconПеснь Надземная (Мистерия Сына Человеческого)
Песнь надземная, которая предлагается Искателям Духа, есть Знак Контакта земных путников с Высшими Сферами, с Учителями сердца. Краткие...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка