Розпад радянського союзу



Сторінка1/4
Дата конвертації01.09.2017
Розмір0.5 Mb.
  1   2   3   4


THE COLLAPSE OF THE SOVIET UNION

THE ORAL HISTORY OF INDEPENDENT UKRAINE - 1988-1991

A Video Archive by Margarita Hewko and Sara Sievers
РОЗПАД РАДЯНСЬКОГО СОЮЗУ

УСНА ІСТОРІЯ НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРAЇНИ - 1988-1991

Відео Архів – Автори: Марґарита Ґевко та Сара Сіверс
Dmytro Pavlychko Дмитро Павличко

Interviewed by Mykola Veresen Інтерв’юер: Микола Вересень



October 4, 1995 4 жовтня 1995
Tape 1 Касета 1
(00:01:30) Я-то, особисто, був інформований майже завжди, тому що з самого гнізда КГБ виходили люди, які попереджали якимось чином, я би сказав, була завжди якась добра рука, яка хотіла нас прихистити, це правда, от, аж до Петра Шелеста, який в моєму житті зіграв велику роль, тому що він мене прийняв, як він став секретарем (00:02:00) ЦК, і він розпорядився, мені дали квартиру, не цю, а маленьку, але все-таки я зі Львова до Києва перебрався, тільки дякуючи йому, ось у нього є книжка така, де він пише, що «молодий поет зі Львова приїжджає до Києва і я його прийняв, кажуть, що він ідейно не… нестійкий, але хто там знає, що таке ідейна стійкість, і я подзонив у ... там, щоб йому дали квартиру», він це записав у щоденнику своєму, і тепер він все це описує, ну, з нинішньої точки зору описує, але він мав, він мав великий фактаж, він все, що було, нотував.
Не повністю бездушний чоловік, але виконавець і службист, і немало, у нього не було в душі якоїсь такої патріотичної ст... А Шелест, він був комуніст типу Скрипника, може, меншою мірою, звичайно, бо Скрипник просто був (00:03:00) більш інтелігентний, але в Шелеста була любов до України, і він, будучи українцем, не міг зрозуміти, чому ним керує Москва, він весь час, він, до певної міри, маючи велику владу, ця влада його, вона його робила, так сказати, і вона йому давала таке відчуття, що він справді...
Дійсно...
Дійсно має велику владу! І він таки її мав десь тут, він весь час оглядався на Москву, як на щось таке, що йому заважає робити. І тому взагалі питання українського комунізму від боротьбістів, які перейшли від Скрипника, який перейш..., і Хвильового, який перед смертю написав: «Хай живе комунізм!», хоча він ненавидів Москву і московський імперіалізм, і уявляв собі це, цю комуну, як щось таке, знаєте... Це питання є надзвичайно важливим, дуже важливим, ми не можемо викинути його. Воно, до певної міри, (00:04:00) балансує те, що відбувалося в той же майже час на Заході. Тут, у нас йде якась романтична така, розвивається віра в комуністичне майбутнє, а на Заході розвивається якраз патріотичний рух, аж до ОУН і до того, що ОУН шукає зближення із найправішими течіями Європи. Так що це все, розумієте, Україна є збірником, якщо говорити про 20-те століття, то нема такого політичного руху, який би якимось чином не був відбитим в українському житті політичному: від націонал-соціалізму, чи навіть фашизму, до крайнього, так сказати, комуністичного такого роматизму. Все це було в нас, і це все не є нам чуже, (00:05:00) ми це все мусили пройти. Але, наскільки я вважаю, наскільки я думаю тепер, що біда вся наша була в тому, що, не маючи своєї державності і не вірячи майже в те, що вона може реалізуватися за нашого життя, ми намагалися відтягувати якусь користь із того, що нам ніяк не пасувало і не було нашим. От, і це, я вважаю, це є найбільшою нашою бідою. Сьогодні ми мусимо передумати головну магістраль політичного мислення України, бо воно було скероване, якщо так говорити, весь час на те, щоб витягнути якусь користь із нашого, все ж таки, рабського становища - от пристосуватися, от автономія, ось допомога (00:06:00) Німеччини, хоч і фашистської, але допомога. Весь час допомога від когось, весь час залежність, от і тому оце відчуття остаточної можливості мати свою державу є дуже важливим і якщо вже на це пішло, то для мене особисто, це тепер нелегко прийшло, і коли я почав відчувати, що це є головне у моєму мисленні, головне – це мати державу.
Тобто, Ви погоджуєтесь з такою ідеєю, яка тепер дуже непопулярна, тому що виявилося після незалежності, що всі думали про незалежність все життя. От я, наприклад, думав завжди, що люди не вірили, що от зараз, от завтра це буде аж до тої, до цього часу як почались дійсно перетворення якісь горбачовські. Зараз це модно стало казати: та ні, та ми все життя думали, я не вірю, що люди, навіть інтелігенція, вірили, що це можливо (00:07:00) буде досягнути.
Ну, ви розумієте, я не кажу, що ми думали, але там, на дні кожної душі української, свідомої, інтелектуально розвиненої, завжди була печаль або відчуття того, що ми не є державним народом, і постійно це появлялося при зіткненнях, при будь-яких зіткненнях, скажімо, моїх. Я виїжджав з Євтушенком за кордон, він - нагорі, я - ніхто, тому що я пишу якоюсь мовою такою, якої на Заході ніхто не знає і так далі. І у мене відразу відчувалось, я - упосліджений, і таке упослідження відчував, мусив відчувати і голова колгоспу, і директор заводу, і письменник, і кожен українець, який стикався із зарубіжними і будь-якими структурами.
Тому, а крім того ми ж прочитали історію, ми ж знали Мазепу, ми знали Хмельницького, ми знали Українську Народну Республіку. Сказати, що (00:08:00) це, що ця ідея утвердилася, так сказати, вона була, було ж УПА, до нього ми теж мали, і я до нього маю своє ставлення і свої зв'язки з ними, у мене були і так далі, і тому подібне. І тому, але все одно, розумієте, це була, це те, що називається нецілісність. З одного боку, відчуття упослідженності і бажання мати свою державу, з другого боку, повне опускання рук при тому, що нема сили, машина над тобою така і ти мусиш у цю машину йти, і мусиш кидати своє серце і воно мусить перемолотися, і ця твоя безсилість, вона породжувала…, а треба було жити або йти на ві... на шибеницю, або жити. А якщо жити, то обов'язково якось ходити попід цією шибеницею, але не можна сказати, що ця ідея перемогла, (00:09:00) тому що вона зародилася у час горбачовської перебудови. Ми несли, несли цю ідею в собі, і це правда, тільки вона не була переможною, вона була там скривдженою, вона не була там сильною, власне, можливо, в тих людей, яких вона була сильнішою, тоді вони йшли відверто, скажімо, ну, як Лук'яненко, наприклад, він цю ідею розумів, що вона, так сказати, мусить перемогти в майбутньому і так далі. Це, ми теж про це думали і вірили, що ця ідея, але, наприклад, я ніколи не думав, що незалежність українська може реалізуватись за мого життя і навіть за моєї маленької участі, а весь час думав, що для цього треба працювати, що це прийде, треба зберегти мову, культуру, треба навіть зігнутися, піти до Щербицького, до Шелеста, там написати вірш про партію, це аби мати можливість виступити (00:10:00) десь на пленумі якомусь і сказати: «Сукіни сини, що виробите? Нас полонізували у Галичині, але ви нас русифікуєте!», про це я постійно говорив, постійно, всюди. І коли б не те, що в мене було за плечима, мої вірші, оті ж таки, я був дуже, я значно більше провинився перед Радянською владою, як тих, яких брали, хапали і садили, і судили. Але, мене це обминало, саме із-за того, що я умів брати такий щит на себе. Але цей щит, треба теж сказати, брав не лише я, прочитайте лист Василя Стуса до Петра Шелеста, який він пише з тюрми, от, і це дуже цікаво. Я думаю, він абсолютно щиро пише, він теж пише про те, що комунізм, соціалізм, - це дуже добре, що ми, наша країна повина бути зразком, а тому ми повинні бути справедливими, і він говорить, у нас нема справедливості, в нас національної справедливості нема, але він себе (00:11:00) теж відмежовує від, до певної міри, від націоналізму і так далі. Отже, ми усі були, з одного боку, з цією раною в душі, це рана була, ідея державності - це наша рана, яка весь час кровоточила, але разом з тим, це серце поранене, воно працювало і воно мусило приймати і відповідати, приймати сигнали життя і працювати на те життя, яке було.
Пане Павличку, як, яким чином, коли Ви почали безпосередньо брати участь в процесі, який врешті-решт призвів до незалежності, мається на увазі горбачовська відлига, період, не той шістдесятий, які перші кроки були Вами зроблені в тому процесі?
Так, я розумію... Я... думаю, що це було (00:12:00) 13 листопада 88-го року, це був перший екологічний антирадянський мітинг у Києві, біля стадіону, позаду за будинком Опери. Мене попросили проголовувати на цьому мітингу. І це зробило товариство «Спадщина», де працював Іван Заєць, і ми вже тоді готували створити, готувалися створити Рух, уже ідея Руху, чи власне фронту, вже вона носилася в повітрі.

Отже, ми зустрілися тоді, це там були письменники і там була оця, ця, це в перший раз ми зійшлися: вчені України, молоді, які були згруповані навколо «Спадщини», і (00:13:00) письменники, які групувалися у Спілці письменників і тут, навколо ідеї Народного фронту за прикладом Прибалтики, звичайно. Для мене це був день дуже ви... ви..., хоч я брав участь у всіх цих товариствах, я був головою Товариства української мови і так далі, але треба було вийти на трибуну, і мало того, вийти, а проголовувати, відкрити і сказати перше слово, і дати слово іншим. І тому, коли я дав згоду на це, до мене сюди прийшов чоловік, який опікувався Спілкою письменників, і сказав: «Дмитро Васильович, невже ви підете на це націоналістичне зборище? Як ви мо...»


Мається на увазі, що він опікувався як офіцер...
Як офіцер КГБ. Ну, я сказав, що я піду. Чому? Бо я дав слово. (00:14:00) «Ну, ви ж можете до ранку ще передумати.» Ну, я пішов, я взяв свою жінку, своїх двох дочок, які йшли поруч зі мною, була зима, лід був, і ми так по ковзькому льоду йшли і думали, що цей лід якраз відображає і наше те життя, як ми ідем, ішов зі мною Юрко Щербак, теперішній посол наш в Америці.
Теж він так скрушно говорив: «Що ж ми там будемо робити?» А ми домовилися, що ми маємо створити Рух уже, але ми наївні були, що Рух створити ми хотіли таким голосуванням, от ми створюємо Рух за перебудову, як допомогу партії, і список членів Руху мав зачитати, чи керівництво, мав зачитати Чемерис, молодий студент тодішній, а тепер, тепер він - депутат Верховної Ради. Але, коли ми, цей мітинг почав розгортатися, (00:15:00) влада відключила мікрофони, є навіть створений такий фільм, який називається «Мікрофон», отже ж це той був день, коли я, маючи звичайно у собі і до того дня від моєї, від народження, можна сказати, ця ідея була в мені, але я позбувся страху. Я хочу сказати, що всі ми, хто творив Рух, Товариство української мови, хто був у Народній Раді Верховної Ради, перший, хто проголошував незалежність, хто був на цих мітингах, хто вів ці мітинги, хто приходив на них, - це були люди, насамперед, які збулися почуття страху.
От ми - боялися, а потім прийшла хвилина, коли я думаю: «Ну, хай стріляють, ну, хай уб'ють! Я готовий, я хочу вмерти, я далі жити так не хочу!» Для мене цей день, це 13 листопада 88-го року, і я (00:16:00) згадав про Івана Франка, який написав «Вічний революціонер» і, коли ховали Лисенка, то царська охранка заборонила співати «Вічний революціонер». Київські інтелігенти, щоб все-таки заспівати музику Миколи Лисенка, вони поставили домовину біля дому оперети і хор співав всередині, бо було заборонено за домовиною, тому там, де ми почали цей мітинг, оце 13 листопада, оце там, на тому місці, я почав з «Вічного революціонера» і з тої заборони, і з тих слів, що «Вічний революціонер, дух, що тіло рве до бою, він не вмер», я закликав людей вставати і допомагати будувати, перебудовувати наше суспільство. «Вечірній Київ» надрукував таку мою карикатуру, карикатурну фотографію, значить, для того, щоб це дискредитувати. 14 телекамер знімало людей, (00:17:00) звичайно насамперед, знімало мою жінку і моїх дочок, які там були і до них підходили конфіденти і так далі. От, якщо коротко кажучи, перелом у моїй особистій свідомості, незважаючи, що і до того я робив багато речей, і виступав, і захищав, і робив доповідь на пленумі Спілки письменників, коли ми вперше підняли питання про державність української мови, де я розказав, скільки в нас шкіл українських, скільки російських, скільки дітей, і так далі. Це була перша, перший виступ Спілки письменників і було піднято питання про державність української мови. Але все одно, я для себе фіксую той день, коли мене попередили не йти, а я пішов.
А скажіть, яка, який взагалі був вплив у ті часи, 88-й, 89-й, 90-й роки, (00:18:00) неформальних організацій в Україні на перебіг подій, так званих неформальних, тобто які...?
Ну, ви розумієте, ми знали, що існує Гельсинська спілка, ми до неї не належали. Я, коли говорю «ми», це група письменників, це Драч, Яворівський насамперед, і інші, які теж до нас, там і Петро Осадчук, і Таран, і Терен, і інші були, значить, такі люди. Павло Мовчан. Це була у Спілці письменників така ударна бойова група.

Але ці організації, які неформальні, як ви ка..., вони, ну, ми зрозуміли тоді вже, що треба їх мати, і вони почали виникати, і виникла «Спадщина», молоді вчені, виникло Товариство української мови 11 лютого 88-го (00:19:00) року або 90-го. (Сміється). Ну, неважно, важливо те, що фактично Рух сам по собі, який зіграв осн.., головну роль у всіх цих революційних переходах аж до досягнення державної незалежності, от, це все були організації, без яких так, у хаотичному такому вигляді, ми нічого не могли осягнути, тому я вважаю, що передовсім ті організації, які були заборонені, вони грали свою роль, і ми з'єднали, от ми з'єднались, скажім Товариство української мови, головою якого я був, ще не було Руху, але Рух мав формуватися, ми зрозуміли, що ми мусимо мати з собою борців, дисидентів, і ми з Драчем пішли до Михайла Гориня, і власне, ми троє (00:20:00) на зустрічі, вдома тут, тут, Михайло жив на якійсь такій підпільній квартирі, ми перші почали об'єднувати інтелігентів, яких знає народ, і тих людей, яких мало знали, чули про них, що є, але, як правило, їх не знали, їм потрібна була, я вважаю, українська інтелігенція, яка би їх підтримала, а нам потрібна була їхня, я би сказав, і біографія, коли хочете, все на світі. І тому, я думаю, я би сказав, що виникнення Руху як організації головної, яка спричинилася до проголошення незалежності, воно виникала якраз з цих, з одного боку, легальних, а з другого боку нелегальних, - організацій.


Коли Ви вийшли з компартії, коли (00:21:00) саме Ви це зробили і в який момент? Які обставини Вас спонукали до такого кроку, адже на той час це був досить серйозний крок?
Ну, це було, ви знаєте, ми думали про це досить довго і тяжко. Бо ви самі розумієте, що вихід з партії для нас теж означав виклик, і назавжди, це означало, що ми стаємо по ту сторону барикад, що ми оголошуємо війну цій партії, вона нас розчавить, вона має чим це зробити. Тому, стаючи головою Товариства української мови, я був членом партії, але це давало мені можливість ходити до Кравчука, до Єльченка, до Щербицького нас не допускали, але на рівні цих людей ми вели переговори, щоб створити Товариство української мови.(00:22:00) Далі, коли ми творили Рух, повинен вам сказати, то я ще теж був членом партії, і Драч, і Яворівський, і всі інші. Ми були члени партії, але ми вже тоді фактично з цією партією були у конфлікті, конфлікт з партією був глибокий і давній, тільки він виявлявся в мене в деяких віршах, в деяких виступах, в критиці тієї політики, які партія... Але вийти з партії, заявити про це, це було складно, тому я це зробив свідомо 9 березня в день народження Шевченка я написав заяву, поніс у партком, цю заяву прийняла Галина Федорівна Кучер, яка там постійно працювала, і вона була приголомшена цим ділом. І тут же в ці дні, після мене це зробили Драч, Яворівський, але ми домовилися про те, що ми це робимо. Далі перебувати в цій партії (00:23:00) було вже непотрібно. Я кажу, що вихід наш з партії фактичний стався раніше, скажімо, коли я пішов на той мітинг, я ще був членом партії. Ще раніше, коли я організовував Товариство української мови, я йшов, але вже відчувалося, що я не там. Але формально треба було відрубати.
Це який рік був?
Це був... 90-й рік, це був 90-й рік. У 89-му ми створили Рух, у вересні і ще навіть той мітинг, який я проводив 21-22 січня коло Софії, коли ми за руки трималися. Це був 90-й рік. І от, 9 березня я вийшов з партії, є десь там заява моя. Ну, в кожному разі, (00:24:00) я там досить відверто так, треба було коротко написати, я згадав там Валенрода, який перебував, як ви знаєте, у стані ворога для того, щоб його знищити, і я сказав, що я далі не можу перебувати у цій ролі, тому я повинен покінчити з цим ділом.
Як, змінилося Ваше життя після того, якісь люди почали Вас не любити, бо була така теорія, наскільки я розумію, що треба покращити партію зсередини, якимось чином, як Ви кажете, працювати на економіку...?
Так, ну, ми, коли зустрічалися з Горбачовим, група письменників, як ви пригадуєте, і це було весною, ні, це було вже восени, під осінь, ні, це було весною 89-го року, коли Горбачов приїжджав сюди, у нас була з ним зустріч, (00:25:00) Гончар, Драч, Мушкетик, Павличко, Сердюк, це всіх я назвав, це була така розмова, я про неї пізніше скажу, в кожному разі, Горбачов вже читав або його проінформували, вже була надрукована програма Руху. Але ще не було створено Руху, і він питався: «Ви що, партію хочете створити?» Мене питався, я кажу: «Ну, ви знаєте, ми хочемо помогти партії, партії потрібна допомога...» Щербицький був присутній при цьому, бачите, за вказівкою Щербицького всі написи, назви вулиць і всі написи за одну ніч перемінили з російської, з українських на російські, у Вінниці, я це Горбачову казав, з цією партією нам важко, ця партія йде проти української культури, проти мови, це було головним тоді. (00:26:00) Але ми не виступали проти Горбачова, ми хотіли його підтримати для того, щоб прибити, а може і перекинути догори усіх тих чиновників. І от, коли я був депутатом Верховної Ради СССР, а я був обраний в кінці вересня 89-го року, я був дообраний, і на перш..., у першому виступі свому я пропонував змінити склад конституційної комісії. Вивести звідти Чебрікова, начальника КГБ союзного, Бобіла, колишнього першого секретаря Молдови, і Щербицького, і Щербицького, як людей, які не можуть бути причетні до складання конституції, майбутнього, значить, нового Радянського Союзу, але, зрозуміло, це (00:27:00) був удар, я ще був членом партії, куди я бив. То я вже з цією партією воював зазда..., до того, що я кажу, до того і, що я мав, скажімо, якісь клопоти з тим. Зона відчуження утворюється, ті люди, які вчора до вас усміхалися, бігали, подавали руку, вони набагато стриманішими стають, намагаються тебе не бачити, обминути.
І особливо було цікаво, коли були партійні збори, нас запросили, мене, Драча, Яворівського, ми вже не були членами партії, на партійні збори Спілки письменників, і прийшов Кравчук як наш тодішній ідеолог. З нами не хочуть вітатися, бояться, а Кравчук не боїться, Кравчук перший підходить. Взагалі, треба сказати, що коли ми вже вийшли, я вже написав заяву, (00:28:00) я мав зустріч із Леонідом Макаровичем Кравчуком, під час якої я йому сказав, що я подав заяву, виходжу з партії, подав заяву. І, жартуючи, це був жарт, знаєте, такий крізь зуби, але вже такий, щоб якось себе, кажу: «Може й ви, Леонід Макарович, підете з нами». Він, треба сказати, він серйозно сказав: «Я з вами зараз не піду, я з вами не піду, але ви не ходіть, як вас будуть кликати на партійну комісію, розбирати. Уникайте цього». І мабуть він так сказав, що «ви героїчно поступаєте, я не можу так зробити, але ви, ви йдете, добре ви робите», так, наче це було таке дивовижне для мене, бо я, коли йому говорив про це, просто хотів його якимось чином, може, так просто розвеселити чи якось... Ну я вийшов. (00:29:00)
Я Івашка в Москві зустрівся теж, він секретар ЦК і голова, керівник нашої депутатської групи в Москві, нас 262 депутати від України. Я підходжу до нього і кажу, що я вийшов з партії, я вийшов з партії, і кажу йому, що ви як керівник, ви повинні сьогодні стати за українську незалежність, вже йому я тоді казав. Він каже: «Ви здуріли, ви зле, ви зле зробили.» Але він говорив це з якоюсь такою трагедією, він, для нього це був удар такий, що письменники виходять. Я кажу: «Ми вийшли з партії, зробили зле, це недобре...» Ну, словом, якби так коротко сказати, то верхи партійні, то й же Івашко, чи Кравчук, чи навіть Гуренко, вони ставилися нормально до мене як до людини, яка покинула з викликом партію. (00:30:00) А рядові люди, які так нижчі, вони сприйняли це, як знак прокази, і треба було від нас так трошки відступити. Але багато пішло за нами, буквально після того, як ми ж у пресі оголосили, ціла група підписалася, що ми подали заяву в партком, це да, а потім наш вихід з партії, була така невеличка статейка в газеті, яку я підписав, Роман Лубківський, який приєднався, хоч він у Львові жив, Лавринович, який вийшов тоді і теж підписав з нами разом таку заяву.
Тоді ж Головатого там ...
Тоді ж Головатий вийшов, і тоді Головатого почали смикати за те, що він вийшов з партії, теж він мав клопоти, бо це було разом, він теж був підписаний під цією заявою групи комуністів, які от покинули партію, і в тому числі Головатий, звичайно.(00:31:00)
Поверенемося трошки назад, тобто, може й не назад, але до попередніх питань. Якою була Ваша роль протягом 1-го з'їзду Руху? Перший з'їзд Руху яким чином з'явився, і там була Ваша роль не остання?
Не остання моя була роль. Перше: я написав кілька резолюцій, там же на тому з'їзді Руху, зокрема, про ставлення до національних меншин в Україні, а також резолюція, яка була, я сьогодні навіть вже не пригадую, але також це була резолюція про «Пам'ять» (в Москві антиєврейська організація), ми виступили на захист єврейських прав. Це був теж один з моїх документів. Крім того, я брав участь у підготовці документів, у підготовці з'їзду Руху. (00:32:00) Ми зустрічалися, тобто я був постійно у Спілці письменників, і з Дончиком, який тоді очолював весь секретаріат, який готував документи, у мене були якнайближчі стосунки, і я перечитував ці документи, а перша програма Руху, перша, яка була надрукована в «Літературній Україні», вона була редагована, так, там був Драч, Борис Олійник, Брюховецький В’ячеслав, Віталій Дончик, Павличко і Юрко Мушкетик. Оце нас було шестеро, коли ми пішли до Кравчука і сказали, що, або ви дозволяєте нам надрукувати, або ми виходимо з партії. Кравчук сказав: «Друкуйте». Програму в «Літературній Україні», але була вже (00:33:00) заготовлена стаття, де було підписано 6 академіків про розгром цієї програми. Одначе, ми не надрукували її в такому вигляді, як її читав Кравчук, ми всі шестеро поїхали, поїхали у «Вечірній Київ», туди в редакцію «Літературної України», і протягом дня відредагували її, бо було зрозуміло, що вона повинна вийти на люди. І це не була наша ніяка мудрість, просто на другий день вийшла програма і ті місця, які шість академіків критикували, були відсутні в цій програмі. Тому це, це був постріл в небо Академії Наук, і тоді вся ця їхня штука перевернулася догори ногами, ми сміялися, і ці академіки сіли в калюжу, бо всі ті, бо вони збирали ті слабші у програмі речі, які були нашвидку сформульовані, коли ж ми сіли, зробили все, ото так воно, до речі, залишилося, всі ці справи аж до того, як Рух на 1-му (00:34:00) з'їзді затвердив програму Руху. Ось вона там, значить... значить, це була моя участь у підготовці головних документів. На 1-му з'їзді я виступав, може, з найскладнішого питання, це взаємини України і Росії, взаємини, оце ще було, ці фронти, події в Грузії і так далі. Я апелював там до Мендєлєєва, який був головою Товариства українців у Петербурзі свого часу, до великих тих росіян, які захищали Україну, мій виступ на 1-му з'їзді був спрямований на те, щоб зм'якшити, я би сказав так, появу такої національно-твердої організації, скерованої на одержання незалежності, я би сказав, так сказати, ну, щоби інтелігенція російська зрозуміла, що ми не (00:35:00) є фашисти, націоналісти якогось такого твердого гатунку, що ми є демократи, що ми на цю, що та Україна, яку ми хочемо будувати, вона має глибоко демократичні засади. Тому ставлення до національних меншостей, прокляття, яке ми кинули на «Пам'ять» російську, фашистську, шовіністичну організацію антисемітську і так далі, це все дуже важливі були речі, це треба було відчути, сформулювати і дати цьому певний лад. А крім того, вийшло так, що мені довелося там чи не найбільше головувати, після того, як виступив Олесь Гончар, після того, як виступив Яворівський з головною доповіддю на 1-му з'їзді Руху, Рух почав нагадувати розбурхане море. Біля кожного мікрофону там було по шістдесятеро (00:36:00) людей, всі хотіли говорити, тому мене покликали як людину, яка може, так їм здавалося, може воно і дещо було, відповідало дійсності, якось втихомирити цей розбурханий зал. Тому я проголовував перших дві години, після мене прийшов головувати Сергій Головатий, одначе море це розхвилювалося настільки, що Сергія Петровича змило... Оце така наша...
І Вас знов запросили після...?
Каталог: wp-content -> uploads -> 2011
2011 -> Стипендія ім. Григорія Сковороди
2011 -> Т. Г. Шевченка нан україни Павло Михед Слово художнє, слово сакральне
2011 -> «україна-туреччина» Гриф Історико-культурної асоціації «Україна-Туреччина»
2011 -> Гордість вінниччини
2011 -> Марченко тетяна михайлівна + 82-94 епоха богдана хмельницького в російській романтичній картині світу: трансформація фольклорних, літописних, історіографічних традицій
2011 -> Усе рухалося, вирувало, було охоплено
2011 -> Розпад радянського союзу
2011 -> The Oral History Усна Історія of Independent Ukraine Незалежної України 1988-1991


Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4

Схожі:

Розпад радянського союзу icon1. Верховна Рада урср ухвалила Закон Про економічну самостійність Української рср з метою
Тести з історії України з теми Розпад Радянського Союзу та відродження незалежності України
Розпад радянського союзу iconТест 28. Розпад Радянського Союзу І відродження незалежності України у завданнях 1—4 вкажіть одну правильну
Вкажіть місце підписання угоди між керівниками України, Росії та Білорусі про припинення існування СРСР І створення снд 8 грудня...
Розпад радянського союзу iconДовідка Героя Радянського Союзу Ольшанського Костянтина Федоровича
К. Ф. Ольшанський – Герой Радянського Союзу, в роки Великої Вітчизняної війни був командиром роти автоматників 384-го окремого батальйону...
Розпад радянського союзу icon1920 – 2007 Герой Радянського Союзу, радянський офіцер

Розпад радянського союзу iconЗаходи щодо відзначення в 2010 році 90-річчя з дня народження тричі Героя Радянського Союзу Кожедуба І. М. На виконання постанови Верховної Ради України від 19. 01. 2010 р
На виконання постанови Верховної Ради України від 19. 01. 2010 р, №1810-уі про відзначення 90-річчя з дня народження тричі Героя...
Розпад радянського союзу iconГеоргій Тимофійович Береговий
Льотчик-космонавт срср, генерал-лейтенант, двічі Герой Радянського Союзу
Розпад радянського союзу iconОлександр покришкінтричі Герой Радянського Союзу, маршал авіації
Поки фурман, стьобаючи коня, під'їздив до нас, я в думці немовби переносив себе з одного століття в інше
Розпад радянського союзу iconКалендар знаменних І пам'ятних дат донецької області. 2012 рік (Витяг)
Василя Михайловича Лозовського (1917–1981), Героя Радянського Союзу. До війни працював на скляному заводі у Костянтинівці
Розпад радянського союзу iconІнтерв’ю про Володимира Бочковського, Героя Радянського Союзу
Мати, Клавдія Іванівна, займалася домашнім господарством. У володимира Олександровича був ще молодший брат Анатолій, який у роки...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка