Розвиток форм та методів сучасного менеджменту, економіки І права в умовах глобалізації том 1 5-7 квітня 2016 року м. Дніпропетровськ



Сторінка12/25
Дата конвертації17.04.2017
Розмір5.68 Mb.
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   25
В останній час ведуться дискусії щодо методик визначення ефективності діяльності, державного регулювання у країнах та їх економіках. Найбільш простим способом одержання інформації про оцінку розвитку та ефективності державного регулювання однієї країни у порівнянні з іншими є її участь у міжнародних рейтингах. Міжнародні рейтинги дозволяють як отримати комплексну оцінку про розвиток країни, так і виявити слабкі та сильні сторони в певній сфері.

Одним із таких міжнародних рейтингів є Doing business – глобальне дослідження і супроводжуючий його рейтинг країн світу за показником створення ними сприятливих умов ведення бізнесу, який щорічно проводиться Світовим банком (The World Bank) і Міжнародною фінансовою корпорацією (The International Finance Corporation).

В рамках цього рейтингу оцінюються і відслідковуються зміни нормативно-правових актів, що регулюють діяльність органів державного регулювання, а також їх вплив на малі та середні підприємства протягом усього їх життєвого циклу – від створення і до ліквідації. Одна із ключових передумов створення цього рейтингу полягає в тому, що для ведення бізнесу потрібні якісні правила, які є прозорими і можуть використовуватися всіма економічними суб'єктами по всьому світу.

В дослідженнях у форматі індексу ведення бізнесу приймає участь понад 7000 експертів у різних країнах світу – консультанти з питань бізнесу, юристи, економісти, уряд, а також провідні вчені різних країн, які надають методичну та експертну допомогу.

Для характеристики бізнесу та ефективності державного регулювання в нашій державі необхідний аналіз на прикладі офіційного дослідження індексу ведення бізнесу (Doing business). Для аналізу взяті наступні показники за рейтингом:

- реєстрація підприємств;

- отримання дозволу на будівництво;

- підключення до системи енергозбереження;

- реєстрація власності;

- отримання кредитів;

- захист інвесторів;

- оподаткування;

- міжнародна торгівля;

- забезпечення виконання контрактів;

- вирішення проблем неплатоспроможності.

На основі цих показників проаналізовано рейтинг країн по регіону Європи та Центральної Азії (всього 25 країн). Якщо порівняти рейтинг України з прогресом «сусідів», ми маємо відносно негативний результат. Із зазначених країн, Україна (22 місце) випереджає по загальному рейтингу лише Таджикистан (25 місце), Албанію (24 місце) та Узбекистан (23 місце). Натомість такі країни, як Білорусь (10 місце), Російська Федерація (13 місце) та Молдова (14 місце) продовжують випереджати нас в загальному рейтингу [1].

Зараз місце України у світовому рейтингу Doing business між Саудівською Аравією (82 місце) і Брунеєм (84 місце). У той же час найбільш прогресивними вважаються наступні країни: Коста-Ріка, Уганда, Кенія, Кіпр, Мавританія, Узбекистан, Казахстан, Ямайка, Сенегал і Бенін. У сукупності ці десять країн у період з 2014 по 2015 рік провели 39 регуляторних реформ, спрямованих на поліпшення підприємницького середовища.

Дослідження Doing business показує, що ключовою реформою, що сприяла підвищенню рейтингу України за останній рік, стало спрощення реєстрації бізнесу. Згідно з даними Ведення бізнесу, для реєстрації підприємства в Україні треба подолати 4 процедури, що займає не більше 7 днів.

Слід зазначити, що, згідно рейтингу, в Україні залишаються проблеми отримання дозволів на будівництво та підключення до електромереж. Відповідно до проведеного дослідження підключення до системи електропостачання в Україні оцінено в 5 процедур і в 260 днів. Отримання дозволів на будівництво в 10 процедур та 67 днів. Слід наголосити на тому, що витрати на підключення до електромереж в Україні в 2,5 разів вище, ніж в середньому по країнам Європи та Центральної Азії.

Таким чином, слід зробити висновок, що якісний розвиток малого та середнього бізнесу не може функціонувати без якісного державного регулювання. Дослідження міжнародних показників, рейтингів та індексів, зокрема Doing business, показує реальну картину розвитку бізнесу, маючи в основі співвідносні характеристики. На нашу думку, при створенні механізмів державного регулювання слід орієнтуватися на міжнародний рейтинг Doing business, беручи до уваги ті негативні фактори, в яких Україна має відставання, але й враховувати соціально-економічні, культурні особливості та менталітет ведення бізнесу в нашій державі.
Список використаних джерел:

1. Doing Business 2015 Going Beyond Efficiency [Електронний ресурс]. – Режим доступу // http://www.doingbusiness.org



ЗАВДАННЯ ОРГАНІВ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ НА ШЛЯХУ ДО ФІНАНСОВОЇ ДЕЦЕНТРАЛІЗАЦІЇ
АННА МУНЬКО, аспірант кафедри економіки та регіональної економічної політики

Дніпропетровський регіональний інститут державного управління Національної академії державного управління при Президентові України
Децентралізація відкриває шлях до дерегуляції бізнесу, створює сприятливий інвестиційний клімат в країні і забезпечує більшу вмотивованість територіальних громад. Вона створює необхідні умови для забезпечення європейських принципів адміністративної та фінансової незалежності органів місцевого самоврядування [1].

Проте незважаючи на активний запуск фінансової децентралізації в Україні роль органів місцевого самоврядування, їх діяльність, рівень впливу на можливості збільшення фінансового ресурсу досі нівелюється. При цьому, слід урахувати, що для реальної децентралізації бюджету необхідно провести серйозну роботу, що стосується вирівнювання доходів регіонів. Потрібно, щоб всі регіони були вирівняні з погляду їх ресурсної частин.

Тому для країн, що з тривалим досвідом централізованого управління, завдання органів місцевого самоврядування у процесі реформ полягає ще й в тому, щоб максимально вирівняти фінансовий потенціал регіонів. Тоді будуть створені всі умови для закріплення власних джерел доходів за територіальними громадами і зробити їх самодостатніми, а в центр перераховувати тільки ті кошти, що необхідні для забезпечення загальнодержавних потреб. Відповідно, роль органів місцевого самоврядування як суб’єктів управління фінансовим потенціалом регіону у всіх його проявах потребує суттєвого посилення.

Ураховуючи динамічний розвиток місцевого самоврядування в Україні та світі вичерпного переліку заходів щодо підсилення ролі органів місцевого самоврядування як регіонального рівня, так і муніципального, у фінансових процесах існувати не може. Цей перелік постійно збільшується, доповнюється новими механізмами, методами та інструментами управління. Систематичний та безперервний пошук альтернативних джерел створення фінансового ресурсу – є фундаментом усіх процесів, які укріплюють роль органів місцевого самоврядування у системі управління місцевими фінансами. Тим самим посилюється їх вплив на загальнодержавні тенденції покращення соціально-економічного становища.

Рух процесів фінансового забезпечення регіонів повинен спрямовуватися на більш високу ступінь самоорганізації, орієнтації органів місцевого самоврядування на довгострокову перспективу.

У складі завдань органів місцевого самоврядування щодо забезпечення реформи фінансової децентралізації, у першу чергу, повинні бути виокремлені: стабільне зростання економіки регіону, високий рівень зайнятості населення, стабілізація рівня цін на муніципальні послуги та відповідність їх національним на європейським стандартам якості, підтримка рівноваги балансу надходжень і витрат бюджету, оптимізація місцевого боргу, налагодження міжмуніципальних зв’язків та інтеграція в міжнародний економічний простір, ефективне та у повному обсязі використання сукупного фінансового потенціалу регіону і забезпечення умов його постійного зростання та модернізації.

Вплив органів місцевого самоврядування полягає у перетворені системи управління місцевими фінансами на ефективний інструмент регіонів шляхом виконання таких завдань:

- перетворення економічних підсистем муніципальних утворень на простір зі сприятливими для розвитку місцевих фінансів інститутів та їх консолідації у формуванні місцевих бюджетів;

- зміцнення фінансової основи місцевого самоврядування у межах кожного регіону та муніципального утворення;

- підвищення ефективності процесу формування дохідної та видаткової частини місцевих бюджетів, посилення їх інвестиційної складової та контролю і відповідальності за дотримання бюджетного законодавства, забезпечення прозорості процесу формування та виконання місцевих бюджетів [2, с. 31];

- постійний пошук, розробка та впровадження альтернативних шляхів фінансового розвитку територій;

- підвищення ефективності використання муніципальної власності (активів) як джерела утворення місцевих фінансових ресурсів;

- регулювання параметрів і характеристик фінансових потоків для підтримки збалансованого розвитку економіко-соціальних процесів;

- запровадження інноваційних форм, методів і інструментів впливу з метою створення умов нарощування місцевих фінансових ресурсів.

Це потребує більш широкого застосування сучасних інструментів управління місцевими фінансами, у тому числі:

- розробки місцевої фінансової політики;

- організації внутрішньо-регіональних, міжрегіональних і світових торгівельних зв’язків;

- використання інноваційних форм співпраці з підприємницькими структурами;

- поглиблення взаємовідносин з науково-дослідницькими і академічними вишами та іншими навчальними закладами.

Зміцнення фінансового потенціалу регіонів не лише за рахунок розширення переліку податків місцевих бюджетів, а й шляхом формування систем створення нових джерел продукування фінансових ресурсів – це одне із найважливіших завдань, яке має бути вирішене у процесі реформування місцевого самоврядування та децентралізації влади. Управління фінансовими потоками з метою їх самовідновлення та саморозвитку повинно становити основу діяльності органів місцевого самоврядування регіонів.

Серед основних очікуваних результатів управління місцевими фінансами слід виокремити:

- високий рівень використання фінансового потенціалу регіону та широкі можливості щодо реалізації пріоритетних напрямів його розвитку;

- наявність цілісної системи фінансового управління, міцний зв’язок між стратегічним і бюджетним плануванням;

- високий рівень уніфікації та стандартизації процесів управління місцевими фінансами;

- формування умов і стимулів щодо нарощування власних фінансових ресурсів регіону;

- широкі можливості нарощування власної фінансової бази регіону;

- ефективне та у повній мірі застосування нових форм фінансового забезпечення проектів розвитку регіону;

- дієва система муніципального фінансового контролю;

- якісний менеджменту в секторі муніципальних активів;

- досягнення стану саморозвитку та самовідновлення фінансових ресурсів регіону та муніципальних утворень.


Список використаних джерел:

  1. Децентралізація відкриває шлях до дерегуляції бізнесу, створює сприятливий інвестиційний клімат в країні і мотивує територіальні громади. – Режим доступу : http://decentralization.gov.ua/news/item/id/273.

  2. Латинін М. Фінансово-економічне забезпечення функціонування органів місцевого самоврядування в Україні / М. Латинін // Публічне управління: теорія і практика: зб. наук. пр. – Харків, 2010. – № 1. – С. 29-35.



Розвиток системи професійного навчання

та підвищення кваліфікації державних службовців
ОЛЬГА ПРИХОДЬКО, кандидат наук з державного управління, доцент кафедри соціальної роботи

Дніпропетровський національний університет імені Олеся Гончара, Україна
У нових умовах надзвичайно актуальною стала вимога часу готувати керівників найвищого рівня, професіоналів, здатних ефективно управляти державою в умовах протиріч і непередбачуваних тенденцій суспільного розвитку. Прискорення темпів, оновлення та розширення інформації призводить до надто швидкого погіршення раніше отриманої освіти й загострює проблеми професійної придатності фахівців у даній специфічній галузі людської діяльності. Із цих причин безперервність освіти державних службовців, як професіоналів, стає важливим шляхом виконання складних завдань економічного, суспільно-політичного, соціального й культурного розвитку країни.

Цілісна система підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації державних службовців в Україні перебуває у процесі формування. Тому одним із пріоритетних завдань кадрового забезпечення державної служби є якісне реформування та створення єдиної системи підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації державних службовців.

Відправною точкою створення ефективної системи державного управління є державний службовець-професіонал, якому притаманні відповідальність, чесність та відкритість. У зв’язку з цим постає проблема розвитку такої системи управління людськими ресурсами на державній службі, яка б давала можливість сформувати та постійно оновлювати управлінський кадровий потенціал, представники якого здатні бути провідниками позитивних змін у суспільстві й сумлінно та якісно надавати послуги громадянам.

Людський ресурс, незважаючи на суттєве посилення ролі інформаційного та технологічного ресурсів, залишається (і вочевидь залишиться) ключовим чинником успіху діяльності будь-якої організації як цілісної системи, що запускається в дію людьми, працює за допомогою людей і одержує результати для людей.

Центральним елементом цієї системи є підвищення кваліфікації державних службовців і, насамперед, тих, які мають досвід практичної роботи у органах державної виконавчої влади чи виконавчих органах місцевого самоврядування на посадах відповідних категорій, але потребують суттєвого оновлення знань, освоєння сучасних методів державного управління на основі оволодіння відповідними вміннями та навичками.

Підвищення кваліфікації повинно дати змогу державним службовцям, особливо нижчого рангу, пристосуватися до швидких змін у професійній діяльності, яка стає дедалі більше спеціалізованою.

Навчання державних службовців має відбуватися саме за професійною програмою підвищення кваліфікації. Зміст навчання за такою програмою спрямований на оновлення та поглиблення економічних, управлінських, соціально-гуманітарних, політико-правових та спеціальних фахових знань і умінь, включаючи вивчення вітчизняного й іноземного досвіду, необхідного для осіб, які обіймають посади певної категорії державних службовців.

Ще одним складником підвищення кваліфікації є самоосвіта (систематичне самостійне навчання). Підвищення кваліфікації шляхом самоосвіти передбачає отримання та застосування державним службовцем додаткових знань для вдосконалення управлінської діяльності, спрямованої на якісне виконання завдань, що він їх отримує в процесі роботи в органі виконавчої влади або в органі місцевого самоврядування.

Інтегрування нашої країни в європейську спільноту, зміцнення правових і демократичних засад розбудови української державності спонукають до пошуків найбільш ефективних шляхів професійного навчання державних службовців України. Одним із важливих кроків практичної реалізації стратегічних питань кадрового забезпечення державної служби стало запровадження підготовки магістрів державного управління за окремою освітньо-професійною програмою у вищих навчальних закладах України .

Таким чином, система безперервного професійного навчання державних службовців має бути спрямована на створення державної служби, яка відповідає європейським стандартам. Вона мусить забезпечувати державних службовців уміннями й навичками, необхідними для виконання посадових обов’язків, і бути максимально ефективною та економною щодо витрат. Постійний розвиток науки, поява нових методів управління, сучасних видів техніки й новітніх технологій вимагають постійного вдосконалення знань, що неможливо за відсутності здатності до навчання. Для успішного вирішення проблем держслужбовець мусить мати не тільки глибокі знання з теорії і практики, а й досить високу професійну майстерність, яка формується шляхом набуття необхідних професійних вмінь та навичок у процесі професійної діяльності.

Отже, у період становлення та розвитку демократичних владних інститутів держави особливого значення набуває формування сучасної системи роботи з кадрами. Професійний рівень службовців є одним з вирішальних чинників успішного розвитку країни. Службовці різних рівнів мають бути здатними вирішувати важливі політичні, економічні, соціальні й культурні проблеми суспільства.

СТРАТЕГІЯ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИМИ ПІДПРИЄМСТВАМИ
АНДРІЙ ПУГАЧ, к.т. н., доцент

Дніпропетровський державний аграрно-економічний університет, Україна
В останні роки сільське господарство досягло стабільної позитивної динаміки і все більше нарощує виробництво сільськогосподарської продукції. Практично завершилося формування структури виробництва та системи його організації в процесі земельної і аграрної реформи.

Подальший розвиток галузі, що є однією з найбільш важливих в економіці України, потребує якісних перетворень, спроможних забезпечити підвищення конкурентоспроможності сільськогосподарського виробництва та продовольчу безпеку держави.

Виконання цього завдання пов’язане із визначенням стратегічних орієнтирів розвитку сільського господарства, відповідно до яких буде здійснюватись державна політика щодо нормативно-правового, фінансово-економічного та іншого регулювання галузі. Ці орієнтири мають враховувати необхідність реалізації базових програмних документів соціально-економічного розвитку країни.

Сучасні тенденції розвитку світового господарства та економіки країни в цілому, досягнення науки і науково-технічного прогресу тощо.

Ключовим є необхідність формування в Україні вже у найближчій перспективі інноваційної моделі розвитку сільського господарства, спроможної забезпечити його стійке прискорене зростання. Стратегічні напрями передбачають визначення кількісних та якісних параметрів розвитку сільського господарства до 2020 року, а також основні заходи, через здійснення яких ці параметри будуть досягнуті.

Ці напрями сформовані за результатами наукових досліджень, аналізу й узагальнення практики, оцінки та моделювання суспільних і виробничих процесів та ін. Стратегічні напрями можуть використовуватися для розробки нормативно-правових документів у сфері сільського господарства, програмних та поточних документів державних органів та органів місцевого самоврядування усіх рівнів щодо розвитку галузі у відповідному періоді.

Також ці напрями доцільно враховувати при координації заходів щодо модернізації економіки країни та сільського господарства, розробці ефективних механізмів реалізації реформ.

Теперішні умови господарювання вимагають від менеджерів орієнтуватися на стратегічне мислення, яке передбачає вивчення потреб споживачів, нових можливостей і загроз, конкурентних позицій, вважаючи це такою самою звичною діяльністю, як і аналіз та оцінка ситуації всередині підприємства. Стратегічне мислення базується на усвідомленні насамперед керівниками та всім персоналом власної відповідальності за довгострокове існування та розвиток підприємства, необхідності відповідного управління цим процесом і забезпечення орієнтації всіх видів діяльності на створення та підвищення конкурентоспроможності, фінансового успіху впродовж тривалого періоду. І саме в основі стратегічного мислення лежить  концепція стратегічного управління.

Формування стратегії розвитку підприємства має базуватись на результатах системного аналізу впливу факторів його внутрішнього і зовнішнього середовища, що має розглядатись як двоїстий. З одного боку, ефективність формування стратегії залежить від забезпеченості підприємства кваліфікованим персоналом, інформаційними ресурсами, певною технікою та методиками, що необхідні для своєчасного і адекватного прийняття управлінських рішень, а з іншого – рівень розвитку його стратегічного потенціалу обумовлює не тільки спроможність до адаптації, а й здатність впливати на фактори зовнішнього середовища. Крім того дана стратегія повинна ґрунтуватися на: забезпеченні перманентного підвищення якості продукції, її привабливості для споживача; оптимізації пропозиції товарів і доступних споживачеві цін; створенні ефективної збутової мережі на основі стабільних контактів з посередницькими торговими фірмами та агенціями; врахування національних особливостей та специфіки запитів споживачів у різних регіонах.

Реалізація стратегії розвитку має приводити до подолання і попередження виникнення криз на підприємстві. Оскільки криза має двоїстий характер: вона є наслідком протиріч на підприємстві та формою їх вирішення, стратегічне управління розвитком має бути націленим на розв’язання існуючих протиріч і передбачення (прогнозування) їх утворення. Отже, стратегії розвитку підприємства доцільно класифікувати за спрямованістю на такі, що направлені на вирішення протиріч між елементами внутрішнього середовища підприємства як системи та між його внутрішнім і зовнішнім середовищем

Стратегічне управління для вітчизняних підприємств є вкрай необхідним. По-перше, воно сприяє досягненню динамічної рівноваги із зовнішнім середовищем. По-друге, його використання пов’язане з пошуком шляхів виживання в умовах ринку та нових факторів успіху підприємства у конкурентному середовищі. На даний час для більшості керівників сільськогосподарських підприємств сфера стратегічного управління є найскладнішою і потребує ретельного дослідження.

Проводячи стратегічний аналіз аграрних підприємств, особливу увагу слід приділити їх фінансовому стану. Він є результатом взаємодії всіх елементів системи фінансових відносин підприємства, визначається сукупністю виробничо-господарських факторів і характеризується системою показників, що відображають наявність, розміщення і використання фінансових ресурсів.



ДЕРЖАВНИЙ МАРКЕТИНГ ЯК ІННОВАЦІЙНИЙ МЕХАНІЗМ

УПРОВАДЖЕННЯ МЕНЕДЖМЕНТНОЇ ПАРАДИГМИ

ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ
КАТЕРИНА РОМАНЕНКО, доктор наук з державного управління, завкафедрою освітнього менеджменту

КВНЗ «Дніпропетровський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти», Україна
Маркетинг як інтегративний соціальний феномен проявляється у різноманітних соціальних формах, а для державного управління найбільше значення має його управлінський зміст. Державний маркетинг розвивається передусім як управлінська парадигма діяльності органів державної влади в умовах становлення ринкового суспільства. У зв’язку з цим він прямо пов'язаний з менеджментною парадигмою управлінської діяльності, яка виступає загальною основою усіх управлінських інновацій в епоху «революції менеджерів». Аналіз зарубіжного досвіду показує, що практично всі маркетингові інновації державного управління в розвинених країнах відбуваються у межах парадигмального підходу, який дістав назву «новий державний менеджмент». Це ставить проблему дослідження змістовних зв’язків між маркетингом та менеджментом як інноваційними управлінськими феноменами у контексті загального процесу реформування вітчизняного державного управління.

Загальним концептуальним та соціальним фоном цього процесу є глибинні сутнісні зміни у самому державному управлінні, пов’язані з взаємопроникненням політико-адміністративних та ринкових процесів управління в контексті формування інформаційного суспільства та становлення демократичних засад державного устрою в Україні.

Трансформація державного управління обумовлена змінами у формах діяльності українського суспільства, які відбуваються в процесі його соціальної модернізації. Її природа випливає з фундаментальних характеристик самого державного управління, в якому концентрується організаційна та керівна функція соціальної системи. По-перше, державне управління є свого роду діяльністю над діяльністю, оскільки своєю метою має організацію усіх напрямків життєдіяльності суспільства. Відтак саме державне управління здійснює основну конструктивну роботу стосовно діяльності інших структурних елементів суспільства, задає їм цілі та завдання. По-друге, основним реальним об’єктом державного управління є люди як носії тих чи інших соціальних функцій, відносин, ідей тощо. Тому управлінські зміни мають носити соціально-змістовний, а не структурно-формальний характер, оскільки в іншому разі вони не будуть синхронізовані зі змінами в соціальному середовищі, які продукуються новими соціокультурними патернами індивідуального чи групового характеру. По-третє, державне управління має динамічний характер, оскільки націлене на регулювання змін у діяльності соціальних суб’єктів, спрямування, коригування, координацію траєкторій руху соціальних суб’єктів у системі соціальних відносин суспільства, що трансформується [1, С.13, 30, 33].

З цього випливає проективно-системоутворююча функція державного управління стосовно інших модернізаційних процесів. Описані вище сутнісні характеристики державного управління визначають соціальні та когнітивні засади функціонування його механізмів у суспільстві, що трансформується, а також у ринковому суспільстві. Традиційно будь-які форми управлінської діяльності у вітчизняній науці аналізувалися в межах природничо-натуралістичних підходів, де основна увага концентрувалася на загальних закономірностях управлінських процесів з виходом на кібернетичні моделі управлінських систем та зв’язках управління з соціальною диференціацією суспільства в контексті теорії класової боротьби. Відповідно в центрі уваги теорії державного управління знаходилися загальні проблеми, аналізувалася не діяльність управління, а самі процеси безвідносно до людської діяльності. Проблема ефективних механізмів управління, виходячи з інтересів не лише суб’єкта, а і його об’єктів, взагалі не ставилася, оскільки за межами теоретичного розгляду залишалися такі аспекти державного управління, як соціально орієнтоване цілепокладання, функціональна диференціація між управляючою і керованою системами, механізми зворотного зв’язку між державним управлінням та громадянським суспільством тощо.

Тому в сучасних умовах, використовуючи позитивний світовий досвід, вітчизняне державне управління починає переорієнтовуватися на іншу парадигму дослідження та функціонування своїх механізмів – теорію менеджменту. В інтерпретації вказаної теорії управління носить діяльнісний характер, прямо пов’язане з особистісним та соціокультурним контекстом управлінської діяльності і на практичному рівні орієнтоване на конкретні механізми прийняття і реалізації управлінських рішень. Діяльнісний підхід у теорії менеджменту дає можливість вибудувати не абстрактну, а працюючу систему соціальної детермінації механізмів державного управління. В її основі – соціальне середовище управлінської діяльності, з якого випливає функціональний імператив управління, на базі якого формуються державна політика, система цілей та цілепокладання, управлінська стратегія. Концептуальний синтез усіх вказаних компонентів дає спосіб управління, що є безпосереднім фундаментом розробки проблематики механізмів управління. Слід підкреслити, що адекватність цих механізмів соціокультурному середовищу забезпечується теорією державного управління, яка на основі національних традицій обгрунтовує напрямки матеріалізації управлінських ідей у стратегії, управлінські структури і зміст стратегічного планування [2, С.8].

Сучасна теорія менеджменту претендує на створення загальної теорії будь-якої управлінської діяльності. Дослідники обгрунтовують, що як загальнолюдська діяльність менеджмент може розповсюджуватися і на громадську, і на сімейну, і на ділову сфери. Сам індивід управляє своєю роботою, беручи на себе відповідальність за мету, виконання та результат. У цьому відношенні менеджмент – це вираз людської сили, можливість активно формувати світ та управляти ним, а не просто реакція на його прояви. Фактично сучасний менеджмент як соціальний феномен у своїй широкій інтерпретації ототожнюється з активно-цілепокладальною стороною будь-якої діяльності. «Менеджмент як загальна людська діяльність припускає прийняття індивідом відповідальності за свою діяльність та свідомі зусилля, спрямовані на досягнення певного результату» [3, С.21].

Як загальноуправлінський процес менеджмент включає в себе основні структурні компоненти будь-якої свідомо керованої діяльності: рішення про постановку мети та планування діяльності для її досягнення; розподіл часу і дій, необхідних для вирішення завдання; мотивацію та спонукання до дії; координацію окремих взаємопов’язаних дій і здійснення контролю над тим, що зроблено, для співставлення з початковими планами. Як такий менеджмент – обов’язковий компонент більшості видів продуктивної діяльності людини.

Широкий управлінський зміст менеджменту робить його застосовним для використання у будь-якій сфері державного управління як теорії та практичного інструменту [4, С.29-30]. Відповідно в залежності від потреб менеджмент може використовуватися для аналізу цілеспрямованого, планомірного впливу на об’єкт управління з боку органів державної влади; для організації в межах системи державного управління планування, організації, регулювання, мотивації, контроль та облік; для оптимізації структури органів державного управління через поєднання основних взаємозалежних елементів (люди, інформація, організація); як методологія вивчення проблем державного управління тощо.

Проте, з іншого боку, широке окреслення предметності менеджменту робить неможливим формування єдиного концептуального визначення цього феномену. Сотні визначень менеджменту варіюють в надзвичайно широких межах. Найбільш загальні визначення ототожнюють менеджмент з управлінням в соціально-економічних системах чи умінням добиватися поставлених цілей завдяки використанню діяльності інших людей. Вузькофункціональні визначення характеризують менеджмент як сукупність методів управління з метою підвищення ефективності підприємницької діяльності та збільшення прибутку, по суті зводячи його сферу застосування лише до підприємницької діяльності.

Для виконання завдань аналізу функціонування механізмів державного управління найбільш адекватним є визначення менеджменту як системи управлінської діяльності будь-якої соціальної організації в умовах ринкового суспільства. В цьому розумінні менеджмент представляє собою інтеграційний процес, з допомогою якого професійно підготовлені спеціалісти формують організації та управляють ними шляхом постановки цілей та розробки способів їх досягнення. Переважна більшість дослідників сходяться на тому, що менеджмент є управлінською діяльністю організації в умовах ринку: «у наш час поняття менеджмент та «управління організацією» звичайно використовуються як ідентичні» [5, С.18)].

Слід сказати, що подібний підхід до аналізу механізмів державного управління відповідає і загальносоціальному розумінню управлінських функцій держави загалом, оскільки спирається на системну інтерпретацію принципів організаційного управління. Методологія розгляду системи соціально-економічних відносин як сукупності взаємодіючих організацій досить добре розроблена в сучасних постіндустріальних концепціях соціального управління, особливо у працях Дж. Гелбрейта. «Якщо створена система вписується у певну структуру людських відносин, якщо вона відносно стійка і досить довгий час здатна задовольняти деякі потреби і якщо функціонування кожного її елемента досить відповідає ряду формальних вимог,... то прийнято говорити про певну відповідну організацію...В цьому випадку поняття «система» і «організація» співпадають» [6, С.61]. Вказана особливість менеджменту як організаційного управління відкриває широкі можливості його застосування в управлінській діяльності органів державної влади.
Список використаних джерел:

1. Путеводитель по методологии Организации, Руководства и Управления: Хрестоматия по работам Г. П. Щедровицкого. – М.: Дело, 2003. – 160 с.

2. Гончаров В. В. Ключевые элементы управления и их практическое значение /В. В. Гончаров. – М.: МНИИПУ, 1998. – 192 с.

3. Бодди Д. Основы менеджмента: Пер. с англ. / Д. Бодди, Р. Пэйтон. – СПб: Питер, 1999. – 816 с.

4. Фомичев А. Н. Административный менеджмент / А. Н. Фомичев. – М.: Дашков и К, 2003. – 228 с.

5. Граждан В. Д. Теория управления /В. Д. Граждан. – М.: Гардарики, 2004. – 416 с.

6. Карташов В.А. Система систем: Очерки общей теории и методологии / В.А.Карташов. – М.: Наука, 1995. – 438 с.

ПРОБЛЕМИ ФІНАНСОВОГО ЗАБЕЗПЕЧЕНН ІННОВАЦІЙНОГО

РОЗВИТКУ АГРАРНОГО СЕКТОРУ ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИ
НАТАЛІЯ ШЕВЧЕНКО, д. держ. упр., доцент

МАРІНА СИЧОВА, к.е.н., доцент

Дніпропетровський державний аграрно-економічний університет, Україна
Світова практика доводить, що одним з визначальних факторів успішного розвитку будь-якої національної чи галузевої економіки є ступінь її інноваційності. Україна не виняток, а тому має забезпечити позитивні зміни в економіці, і в аграрному секторі зокрема, шляхом сприяння інноваційному розвитку з боку держави. Надзвичайно важливим для функціонування економічної системи нашої держави є утвердження інноваційної моделі розвитку аграрного сектору економіки країни. Основну ознаку його розвитку зумовлює специфіка аграрного виробництва, що полягає у повільності зміни характеристик землі, видів рослин і тварин, тобто еволюційність.

Інновації в аграрному секторі мають багато напрямів: технічні, технологічні, екологічні, біологічні та інші. Але впровадження інновацій в аграрний сектор економіки неможливо на морально застарілій виробничій базі, зношеному устаткуванні аграрних підприємств і наукових центрів.

Розвиток аграрного сектору економіки на новому інноваційному рівні неможливий без активного залучення та раціонального використання фінансових ресурсів, які є рушійним фактором розвитку будь-якого економічного процесу. Фінансові ресурси у поєднанні з інноваціями дадуть мультиплікативний ефект, не лише збільшуючи кількість робочих місць і обсяги виробленої продукції, а й знижуючи вартість одиниці продукції, покращуючи її якість, підвищуючи рентабельність виробництва, умови праці та її продуктивність. Все зазначене є суттєвим підґрунтям підвищення конкурентоспроможності аграрного сектору.

Рівень розвитку аграрного сектору економіки України потребує невідкладних комплексних заходів, направлених на визначення найважливіших і першочергових інноваційно-інвестиційних проектів, реалізація яких забезпечила б необхідний рівень конкурентоспроможності цього сектору. Водночас для втілення в практику найважливіших інноваційних проектів необхідно задіяти значні за обсягами фінансові ресурси. Сучасні економічні тенденції свідчать про обмеженість фінансового потенціалу для розвитку аграрного сектору, що виявляється у зменшенні обсягів капітальних видатків бюджету, кредитів, для впровадження інновацій, чистого прибутку підприємств, амортизації на реновацію тощо.

Фінансовий потенціал забезпечення інноваційного процесу ґрунтується на концентрації заощаджень та інвестицій в галузях, які на державному рівні визначені пріоритетними, що в повній мірі стосується аграрного сектору. На сьогодні в Україні спостерігається значні диспропорції між нагромадженням і споживанням, заощадженнями та інвестиціями. Крім того, мають місце глибокі дисбаланси відтворювального процесу: деформація структури суспільного капіталу та умов його відтворення; асинхронність розвитку та відірваність фінансового сектору від реальної економіки; невідповідність між обсягами споживчих витрат та інвестиційних ресурсів. Тому аналіз ефективності використання наявних і пошук потенційних джерел фінансових ресурсів для інноваційного розвитку економіки та кожного її сектору є особливо актуальним.

Джерела фінансового забезпечення інноваційного розвитку аграрного сектору країни поділяються на внутрішні і зовнішні.

Внутрішні джерела фінансових ресурсів включають: прибуток; амортизаційні відрахування підприємств; резервні та страхові фонди; внески засновників в статутний капітал; дивіденди, проценти; дохід від операцій з капіталом і фінансового інвестування; спонсорські та донорські внески.

Зовнішні джерела фінансових ресурсів включають: ресурси інвесторів; банківський інвестиційний кредит; цільовий державний кредит; податковий і інвестиційний кредит; емісію акцій та облігацій; фінансовий лізинг; кошти державного та місцевих бюджетів; субсидії, дотації, гранти, пільги; кошти державних підприємств; благодійні внески.

Тобто, теоретично існує досить багато джерел фінансових ресурсів, які можуть бути спрямовані на інноваційний розвиток аграрного сектору України. Але аналіз показав, що всі ці потенційні джерела хоча і є в наявності, однак вони розпорошені, тому використовуються нецілеспрямовано. Всі фінансові ресурси необхідно консолідувати та направляти на найважливіші для інноваційного розвитку проекти. Таким чином, однією з важливих проблем інноваційного розвитку аграрного сектору є необхідність консолідації джерел фінансових ресурсів.

Крім того, обсяги фінансових ресурсів, які спрямовуються на інноваційні цілі, є обмеженими, тому для суттєвого збільшення їх розміру необхідно задіяти новий механізм залучення фінансових коштів, що ґрунтується на принципах консолідації.

Також, необхідно змінити підходи до правового регулювання процесів фінансового забезпечення інноваційного розвитку, які полягають у встановленні на законодавчому рівні економічно обґрунтованих фінансових нормативів щодо спрямування частини ресурсів банківської системи і небанківських фінансових установ для фінансування інноваційних проектів, що дасть можливість прискорити інноваційний розвиток економіки.

МАРКЕТИНГОВИЙ МЕХАНІЗМ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ
КАТЕРИНА СУХОНОСОВА, аспірант

Дніпропетровський державний аграрно-економічний університет, Україна
Державний маркетинг є ефективним механізмом поєднання адміністративних, соціальних та економічних реформ для вдоско-налення механізму адміністративного реформування. У цьому відношенні найбільше значення мають такі складові впровадження його механізмів як розширення функцій державного управління, забезпечення соціального партнерства в процесі здійснення адміністративної реформи, обгрунтування соціальної інтерпретації об'єкта державного управління, взаємодія об'єкта і суб'єкта державного управління, використання адміністративних реформ як інструмента формування ринкового суспільства [1].

Маркетинговий механізм державного управління – це сукупність принципів, напрямків, управлінських засобів (організаційних, нормативно-правових, економічних) та заходів управлінського впливу органів державної влади на маркетингову систему, спрямованих на задоволення потреб споживачів та підвищення конкурентоспро-можності [2].

Маркетинговий механізм державного управління, що носить некомерційний характер, реалізується в межах загальних ринкових закономірностей і з використанням ринкового інструментарію досягнення своїх цілей. Через це, застосування маркетингової методології управління не суперечить соціальній орієнтації маркетингового механізму як некомерційної сфери діяльності органів державної влади.

До основних характеристик процесу становлення державного маркетингу в Україні доцільно віднести впровадження в управлінську діяльність принципу людинозбереження як маркетингового механізму цілепокладання в державному управлінні, поширення некомерційного державного маркетингу в соціальній сфері, конституювання маркетингових засад формування механізмів державної влади, набуття пріоритетного характеру стратегічним маркетинговим управлінням економікою, підтримку балансу державного та приватного секторів, організаційно-господарську діяльність із забезпечення державних програм.

Таким чином, обґрунтована необхідність використання концепції маркетингового механізму державного управління некомерційними організаціями, зокрема органами державної влади. Для застосування концепції некомерційного маркетингу в державному управлінні особливо важливо те, що в ній відіграє провідну роль соціальна спрямованість маркетингу. Саме характеристики маркетингового механізму державного управління як некомерційного визначають мету його застосування в державному управлінні як досягнення визначеної користі, створюваної для суспільства загалом або для окремих груп населення. Ця користь і зветься соціальним ефектом реалізації маркетингового механізму державного управління.
Список використаних джерел:

1. Романенко, К. М. Маркетингові технології як механізм реформування державного управління в Україні / К.М. Романенко // Економіка та держава 3 (2010): - с. 121-123.



2. Ромат Є.В. Комплексний аналіз маркетингового механізму в системі державного управління / Є.В. Ромат, І.В. Чаплай // Теорія та практика державного управління: зб. наук. пр. – Х. : Вид-во ХарРІ НАДУ “Магістр”, 2015. – Вип. 2 (49). – с. 3-9.

3. Сиченко В.В. Напрями соціального маркетингу в державному регулюванні / В.В. Сиченко // Розвиток форм та методів сучасного менеджменту в умовах глобалізації: Матеріали 2-ї Міжнар. наук.-практ. конференції – 25-27 березня 2014 р. - Дніпропетровськ: ДДАЕУ, 2014. – с. 57.

ФІСКАЛЬНА ДЕЦЕНТРАЛІЗАЦІЯ В КРАЇНАХ

ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ
МИРОСЛАВ ТРЕЩОВ, к.е.н., здобувач ступеню доктора наук кафедри економіки та регіональної економічної політики

Дніпропетровський регіональний інститут державного управління Національної академії державного управління при Президентові України
Більшість європейських країн протягом останнього десятиліття розпочали перехід до фіскальної децентралізації шляхом перекладення переважної частини повноважень та відповідних їм доходів від центру до місцевих і регіональних самоврядних органів влади.

Економічна доцільність фіскальної децентралізації істотно спирається на такі аргументи: органи місцеві самоврядування більш наближені до мешканців територіальних громад, а отже можуть краще визначати та задовольняти їх потреби; конкуренція між юрисдикціями обмежує місцеве податкове навантаження і сприяє підвищенню економічної ефективності надання локальних публічних послуг; посилюється відповідальність і прозорість у наданні соціальних і адміністративних послуг мешканцям громад.

У Європі змодельовані три інституціональні особливості, які вказують на необхідність проведення фіскальної децентралізації:

- Трансфертна залежність. Залежність місцевих бюджетів від трансфертів із державного бюджету порушує загальнодержавний фінансовий баланс. Таким чином, дозволяючи уряду отримати доступ до власних доходів органи місцевого самоврядування втрачають вплив на хід фінансового забезпечення територій.

- Фіскальні норми. Звуження повноважень органів місцевого самоврядування щодо використання податкових регуляторів нівелюють їх роль у розвитку місцевого фінансового потенціалу.

- Автономія місцевих запозичень. Низький рівень самостійності органів місцевого самоврядування у процесі здійснення запозичень суттєво підриває їх фінансову дисципліну та послаблює доступ до ринків капіталу.



Слід зазначити, що не всі європейські країни у повному обсязі впроваджують фіскальну децентралізацію. Наприклад, у Франції, незважаючи на кілька хвиль реформ, переважають традиції централізованого управління. Це проявляється в адміністративному контролі центральної влади за ОМС. Останні формують бюджет з чотирьох джерел: державні дотації, місцеві податки, позики і доходи від власності та послуг. При цьому комунам дозволено вводити місцеві збори: податок на прибирання територій, на комунікації (табл. 1).
Таблиця 1 – Фінансова автономія місцевих бюджетів у країнах ЄС

Франція

60% дотації із центрального бюджету

40% власні джерела

Податки на: професію; сім’ю; житло (стягується із кожного власника чи орендатора квартири); земельні ділянки; будівлі; прибирання території; продаж нерухумості; використання комунікацій; туристичний збір

Швеція

40% дотації з державного бюджету

60% власні джерела

Податки на: майно фізичних осіб; нерухомість; послуги влади населенню; церкви

Польща

40% дотації з центрального бюджету

60% власні джерела

Податки на: прибутки підприємств; нерухомість; на доходи фізичних осіб; аграрний податок

Німеччина

15% дотації з центрального бюджету; 5% доходи від економічної діяльності

80% власні джерела

Податки на: придбання земельної ділянки; землю; кіно; пиво; собак; лотереї, скачки і ігрові заклади; пожежну охорону; прибуток підприємств

Джерело: складено за [1]

Основу фінансової автономії муніципалітетів у країнах ЄС становлять місцеві податки і місцеві надбавки до загальнодержавних податків (Франція, Фінляндія, Бельгія); у скандинавських країнах вона забезпечується в основному стягуванням прямих місцевих податків (майнового податку) [2, с. 1].

Спільною рисою майже всіх держав-членів ЄС з перехідною економікою є те, що вони мають спадщину високо централізованої фінансової системи. Такі країни, як правило, обирали різні шляхи і підходи до децентралізації. Нерівномірний характер ступеня децентралізації, а також масштабів реформи серед колишніх соціалістичних держав значною мірою відображає, серед іншого широку диференціацію історичних, політичних, етнічних, географічних, демографічних відмінностей. Наприклад, Польща як країна з великою кількістю населенням та географічних областей потребувала більшої децентралізації надання публічних послуг на місцевому рівні, в порівнянні з меншими країнами, таких як Естонія чи Латвія. Аналогічно, етнічно різноманітні країни, такі як Німеччина чи Бельгія мають вищу потребу в фіскальній децентралізації в порівнянні з іншими, етнічно однорідними країнами (наприклад, Словенія).

Слід зазначити, що приєднання до ЄС – політичний чинник, який надав імпульс для реформ з фіскальної децентралізації для багатьох країнах, зокрема Литви, Латвії, Чехії, Польщі та Угорщини [3].

Фіскальна децентралізація – багатовимірне явище не тільки з позиції розподілу повноважень та обов’язків в управлінні доходами та видатками витрат між різними рівнями влади, але й з огляду на ступінь автономії місцевих фіскальних політик. Тому перед Україною в контексті європейських інтеграційних процесів стоять нагальні завдання щодо трансформації системи місцевого самоврядування, яка буде спроможна забезпечити якісне регулювання сукупного фінансового потенціалу територіальних громад та перетворення його в ліквідні активи – кошти місцевих бюджетів.
Список використаних джерел:


  1. Зеленюк К. Децентралізація: аналіз європейського досвіду (інфографіка) [Електронний ресурс] / К. Зеленюк // Сегодня.ua. – 2015. – Режим доступу : http://ukr.segodnya.ua/life/stories/decentralizaciya-analiz-evropeyskogo-opyta-infografika-658161.html.

  2. Бондаренко А.І. Вплив держави на формування місцевих бюджетів в країнах Європи [Електронний ресурс] / А. Бондаренко // Теорія та практика державного управління. – 2010. - № 4 (31). – Режим доступу: http://www.kbuapa.kharkov.ua/e-book/tpdu/2010-4/.

  3. Fiscal Performance, Institutional Design and Decentralization in European Union Countries / J. Escolano, L. Eyraud, M. Moreno Badia, J. Sarnes, A. Tuladhar, 2012: https://www.imf.org/external/pubs/ft/wp/2012/wp1245.pdf.



ЗАСАДИ МУНІЦІПАЛЬНОГО ГОСПОДАРЮВАННЯ В КРАЇНАХ ЄС: ДОСВІД ДЛЯ УКРАЇНИ
НАЛІЯ ШПОРТЮК к.держ упр., доцент

Дніпропетровський державний аграрно-економічний університет, Україна
Відомо, що функції органів місцевого самоврядування, відповідальних за розвиток комунального сектора економіки в країнах ЄС, є багатогранними, але їх можна звести до двох груп: 1) надання послуг; 2) представницькі функції. Отже, законодавство відносить до ведення органів місцевого управління справи, пов’язані, головним чином, зі сферою обслуговування й охороною порядку. З кінця XIX ст. обсяг діяльності цих органів виріс в основному за рахунок розширення їхніх функцій у галузі освіти, дорожнього будівництва й частково – житлово-комунального господарства. Зміст і межі функцій органів місцевого управління визначаються в більшості випадків поєднанням інтересів приватного підприємництва й центральної влади. У результаті цього на місцях виникає дисбаланс відцентрових і доцентрових тенденцій в організації тамтешнього управління. Наслідком таких негативних факторів є слабкість матеріально-фінансової бази місцевого управління.

Перемогти негативні тенденції у спробах утворення в нашій державі сучасного місцевого самоврядування європейського зразка можна за рахунок використання відповідного досвіду розвитку локальної демократії країн ЄС. На просторі ЄС основними завданнями органів локальної демократії є надання послуг місцевому населенню. Діяльність органів самоврядних структур в країнах ЄС закріплена муніципальним правом і виглядає наступним чином: 1) розвиток громади через вирішення економічних проблем та підтримки місцевої спільноти і забезпечення її єдності; 2) послуги з розвитку навколишнього середовища (планування землекористування, захист навколишнього середовища, підтримка і розвиток місцевих шляхів сполучення, збирання сміття та його переробка та ін.); 3) освітянські, оздоровчі й соціальні послуги (школи, медичні й оздоровчі заклади, соціальне забезпечення і надання муніципального житла для бідних); 4) захисні функції (поліція, пожежна служба і захист інтересів споживачів); 5) комунальні послуги (електрика, газ, водопостачання і каналізація); 6) дозвілля (культурні послуги, спортивні споруди, туризм і бібліотеки).

Для того, щоб органи місцевого самоврядування країн ЄС виконували свої функції належним чином, у більшості з них протягом останніх десятиріч здійснюється реформування основ локальної демократії. Муніципальне право будь-якої країни ЄС визначає реформування органів, відповідальних за розвиток комунального господарювання і надання послуг населенню територіальних самоврядних утворень різного типу, за такими напрямами: 1) зміцнюються конституційно-правові гарантії функціонування органів місцевого самоврядування та здійснюється удосконалення їхньої нормативно-правової бази; 2) посилюється державна підтримка місцевого самоврядування організаційними засобами і фінансовими коштами; 3) у більшості країн сучасного світу зміцнюється корпоративний менеджмент; 5) населення муніципальних утворень ширше залучається до прийняття управлінських рішень та їх реалізації.

Очевидно, що колишні соціалістичні країни, які увійшли до ЄС, в цілому успішно використали досвід муніципального господарювання, наданий засновниками єдиного європейського простору. Тому і Україна, чиє прагнення на вступ до європейської спільноти є стратегічною метою, поряд з іншими проблемами економічного характеру, вирішення яких створює матеріальний фундамент, достатній для реалізації вказаної мети, має ширше використовувати здобутки країн-членів ЄС в галузі розвитку муніципального сектору економіки [1].


Список використаних джерел:

  1. Шпортюк Н. Організаційно-правові засади муніципального господарювання в країнах ЄС: досвід для України // Державне управління та місцеве самоврядування. – 2015. – №. 2. – С. 278-288.


СУЧАСНІ АСПЕКТИ ЕКОНОМІКИ

ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯ

ЭКОНОМИЧЕСКИЕ перспективы в ИННОВАЦИонном



развитии рыбного хозяйства Северо-Казахстанской области
ПАВЕЛ ДМИТРИЕВ, к.б.н., доцент, зав. кафедрой «География и экология»

ИВАН ФОМИН, магистр, преподаватель кафедры «География и экология»

ТАТЬЯНА НАЗАРОВА, магистр, преподаватель кафедры «География и экология»

ВЕРОНИКА ГЛИНСКИХ, магистрантка специальности 6М060800 «Экология»

ЕЛЕНА АЛЕКСЕЕВА, магистрантка специальности 6М060900 «География»

СКГУ им. М. Козыбаева, Республика Казахстан
Повышение эффективности рыбоводства в пресноводных водоемах приобретает все большую значимость. Одним из основных путей рационального высокоэффективного использования биологических ресурсов внутренних водоемов является организация на их базе товарного рыбоводства, включая в него использование самых разнообразных путей и способов искусственного воспроизводства и выращивания рыб в садках, бассейнах и прудах. Переход на озерно-товарное рыбное хозяйство является одной из основных составляющих устойчивого экономического и социального развития агропромышленного комплекса и сельских территорий для Республики Казахстан.

В Республике Казахстан для развития агропромышленного комплекса, в том числе отрасли товарного рыбоводства была принята «Программа по развитию агропромышленного комплекса в Республике Казахстан на 2013-2020 годы «АГРОБИЗНЕС – 2020». Вследствие ее реализации будут достигнуты стратегические цели [1].

Были рассмотрены перспективы развития озерно-товарного рыбного хозяйства, посредством создания математической модели для прогнозирования его эффективности на примере озера Б.Тарангул Северо-Казахстанской области.

Научные исследования, показывают, что значительного увеличения производства рыбы в озерах можно достигнуть при выполнении необходимого комплекса рыбохозяйственных мероприятий.

Повсеместный переход от рыболовства к управляемому промышленному рыбоводству должен стать генеральной долговременной программой отрасли. Целесообразность такого подхода подтверждена наукой и практикой [7].

Учеными СКГУ им.М. Козыбаева, сотрудниками общественного объединения «Экосфера» проводится большая работа по изучению современного состояния озер на территории Северо-Казахстанской области. На основании этого подготовлены научные отчеты и публикации в которых дается анализ гидрохимическому, гидробиологическому, морфометрическому, и др. состоянию водных экосистем Северо-Казахстанской области [2].

Озерность территории Северного Казахстана одна из самых высоких в Республике Казахстан и составляет в среднем 4,6 %. В Северо-Казахстанской области насчитывается более 2328 озер с площадью водного зеркала более 4 525 км2. Водоемы отличаются по своим гидрологическим, гидрохимическим показателям, зарастаемости, кормовой базе, составу ихтиофауны. Несмотря на эти отличия, все они являются благоприятной средой для обитания рыб и кормовых беспозвоночных. Не менее чем в 1500 водоемах имеются рыбные ресурсы, в основном карась [5].

Биологическое обоснование проведено для 263 водоемов Северо-Казахстанской области на сегодняшний день отнесенных к рыбохозяйственным [4]. По результатам проведенного научного анализа все представленные водоемы признаны перспективными для ведения рыбного хозяйства. Средняя продуктивность водоемов рассчитана по методике представленной Письменной О.А., 2005. Данная методика широко используется при биолого-экономических расчетах продуктивности водоемов [6].

Следует учесть, что характерной особенностью представленных озер является их периодическое усыхание и наполнение в году и по годам, причем периоды наполнения менее продолжительны, т.е являются замороопасными. В частности, в 70% неосвоенных замороопасных водоемах развелся и увеличивает численность популяции малоценный, сорный хищный вид – ротан-головешка, который кроме того является всеядным ихтиофагом. На 80% водоемов области лов не осуществляется по ряду причин, одна из которых зарастание, другая наличие тугорослой рыбы, т.е. отмечается повсеместный инбридинг, что подчеркивает необходимость переселения, в частности, карася из водоема в водоем для обновления популяции, для сокращения популяции тугорослой рыбы [3].

Вся представленная информация позволяет говорить не только о возможности, но и необходимости рыбохозяйственных водоемов на ОТРХ. Причем повышение рыбопродуктивности водоемов может осуществляться при малых капитальных вложениях в организацию производства.

Была разработана математическая модель. С помощью данной модели, зная основные морфометрические характеристики водоема, а также результаты гидробиологических анализов, можно без труда определить какой ежегодный прирост ихтиомассы способен обеспечить тот или иной водоем. Следовательно, по состоянию прогнозируемых данных можно выявить не только виды рыб, которые водоем сможет прокормить, но и максимальное количество необходимое для зарыбления. Так как чрезмерное перезарыбление приведет к подрыву естественной кормовой базы водоема, что неминуемо приведет к образованию тугорослых форм ихтиофауны, а возможно и массовому замору.

По количественному развитию зоопланктона озеро Б.Тарангул является средне кормным и характеризуется как β-мезосапробный. Также по количественному развитию зообентоса исследованный водоем относятся к - мезотрофным.

По состоянию кормовой базы озеро Большой Тарангул способно обеспечить ежегодный прирост ихтиомассы «мирных» рыб до 60 тонн (или 17,8 кг/га).

Рекомендуется ежегодно изымать 60,5 тонн ихтиомассы «мирных» рыб, чтобы не подорвать естественную кормовую базу. Однако нужно учесть что данная величина не является общей биомассой «мирных» рыб, а только ежегодный прирост. Общепринятая оптимальная величина изъятия не превышает 30 %, установленная ведущими ихтиологами и прописанная законодательно.

Следовательно: Общая биомасса «мирных» рыб составляет 200 тонн.

Оценка прироста биомассы хищников:




Отсюда, годовая продукции хищников ихтиофагов в озере Б.Тарангул может составлять 47,1 тонн.

Итого ежегодный прирост ихтиомассы в поликультуре на озере Б.Тарангул может составлять 107,6 тонн.

Говоря об эффективности в первую очередь необходимо говорить об экономической эффективности. Разработанная модель позволяет рассчитать и экономическую эффективность. Где затраты зависят от объемов изъятия и от площади водоема. Доход рассчитан на основании рыночных оптовых цен на сырую рыбу (в случае ее переработки доходы могут значительно увеличатся).

Также, программа считает такие показатели как прибыль, рентабельность и точка безубыточности.

При выполнении всех необходимых условий в Республике Казахстан существенно повысится рыбопродуктивность, следовательно рыбную продукцию получит не только казахстанцы, но и возможно, произойдет увеличение экспорта в соседние страны что будет способствовать реализации продовольственной безопасности.

Главная цель - развитие рыбного хозяйства страны, создание условий для сохранения ценных видов рыб и рационального использования рыбных запасов.

Рассматриваемая тема, безусловно, важна для Казахстана, т.к. ожидаемые результаты ее могут внести существенный вклад в обеспечение продовольственной безопасности страны.

Возросший экономический потенциал страны, проблема продовольственной безопасности, прогнозируемый прирост населения и повысившиеся требования к ассортименту и качеству рыбных товаров определяют необходимость максимального использования всех потенциальных возможностей рыбного хозяйства пресноводных водоёмов.

Материалы данного научного проект были представлены на II-ом Международном конкурсе научных работ «Молодежь в науке: Новые аргументы», который состоялся в г. Липецке, Россия.

Имеются акты внедрения практических результатов в производственную деятельность ТОО «Наносфера».
Список использованных источников:


  1. Постановление Правительства РК №151 от 18 февраля 2013 года «Об утверждении Программы по развитию агропромышленного комплекса в Республике Казахстан на 2013-2020 годы «АГРОБИЗНЕС – 2020».

  2. Белецкая Н.П. Дмитриев П. С. Фомин И. А. Современное состояние озер Северо-Казахстанской области. Пособие. ISBN Петропавловск: ИПО СКГУ им. М. Козыбаева, 2014. 153 с.

  3. Дмитриев П. С. Фомин И. А. Возможности ГИС-технологий при мониторинге экологической обстановки озер Северо-Казахстанской области. «Экологический мониторинг и биоразнообразие» Научный журнал, ISSN 2308-0159, №1, Ишим, 2013. - С. 119-122.

  4. Дмитриев П. С. Фомин И. А. Технология мониторинга экологической обстановки озер Северо-Казахстанской области посредством программы Mapinfo Professional 7.5. 2 Международная научно-практическая конференция «Актуальные проблемы науки и образования в области естественных и сельскохозяйственных наук», Петропавловск, СКГУ им. М. Козыбаева, 18 апреля 2014, - С.84-89.

  5. Дмитриев П. С., Фомин И. А. Оценка состояния рыбных ресурсов на рыбохозяйственных водоемах и особенности генезиса гидробиоценозов Северо-Казахстанской области. Белецкая Н.П., Материалы Региональной научно-практической конференции «Ишим в историко-культурном и социально-экономическом измерении». – Ишим, 2011. - С. 48-53.

  6. Коломин Ю.М. Рыбы Северного Казахстана. – Петропавловск, 2006. С. 48-50.

  7. Шашуловский В.А., Макаров С.Н., и др., Рекомендации по выращиванию товарной рыбы. – Саратов, 2008. – 26 с.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   25

Схожі:

Розвиток форм та методів сучасного менеджменту, економіки І права в умовах глобалізації том 1 5-7 квітня 2016 року м. Дніпропетровськ iconУкраїни в умовах сучасної системної реформи ХVIII всеукраїнська студентська науково-практична конференція 03 квітня 2015 року м. Дніпропетровськ Україна
Пріоритетні напрями розвитку економіки та фінансів України в умовах сучасної системної реформи
Розвиток форм та методів сучасного менеджменту, економіки І права в умовах глобалізації том 1 5-7 квітня 2016 року м. Дніпропетровськ iconРадмила войтович державна кадрова політика україни в умовах глобалізації: сутність та особливості реалізації
Та особливості реалізації державної кадрової політики України в умовах глобалізації, розкрито роль кадрового потенціалу сучасних...
Розвиток форм та методів сучасного менеджменту, економіки І права в умовах глобалізації том 1 5-7 квітня 2016 року м. Дніпропетровськ iconСборник тезисов научных работ
Стратегічно-інноваційний розвиток суб’єктів економічної системи в умовах глобалізації: Збірник тез ІІ міжнародної науково-практичної...
Розвиток форм та методів сучасного менеджменту, економіки І права в умовах глобалізації том 1 5-7 квітня 2016 року м. Дніпропетровськ iconТом Гуманітарні науки Бердянськ 2016 (06) ббк 74я5
Збірник тез наукових доповідей студентів Бердянського державного педагогічного університету на Днях науки 19 травня 2016 року. –...
Розвиток форм та методів сучасного менеджменту, економіки І права в умовах глобалізації том 1 5-7 квітня 2016 року м. Дніпропетровськ iconТом Природничі науки Бердянськ 2016 (06) ббк 74я5
Збірник тез наукових доповідей студентів Бердянського державного педагогічного університету на Днях науки 19 травня 2016 року. –...
Розвиток форм та методів сучасного менеджменту, економіки І права в умовах глобалізації том 1 5-7 квітня 2016 року м. Дніпропетровськ iconТом Педагогічні науки Бердянськ 2016 (06) ббк 74я5
Збірник тез наукових доповідей студентів Бердянського державного педагогічного університету на Днях науки 19 травня 2016 року. –...
Розвиток форм та методів сучасного менеджменту, економіки І права в умовах глобалізації том 1 5-7 квітня 2016 року м. Дніпропетровськ iconВідей студентів бердянського державного педагогічного університету на Днях науки 19 квітня 2012 року Том Гуманітарні науки Бердянськ 2012
Збірник тез наукових доповідей студентів Бердянського державного педагогічного університету на Днях науки 19 квітня 2012 року. –...
Розвиток форм та методів сучасного менеджменту, економіки І права в умовах глобалізації том 1 5-7 квітня 2016 року м. Дніпропетровськ iconІнституційні трансформації сучасної економіки: виклики
Пов'язаних з актуальними проблемами регулювання соціально-економічного розвитку в умовах трансформації економіки
Розвиток форм та методів сучасного менеджменту, економіки І права в умовах глобалізації том 1 5-7 квітня 2016 року м. Дніпропетровськ iconТом Педагогічні науки Бердянськ 2012 (06) ббк 74я5
Збірник тез наукових доповідей студентів Бердянського державного педагогічного університету на Днях науки 19 квітня 2012 року. –...
Розвиток форм та методів сучасного менеджменту, економіки І права в умовах глобалізації том 1 5-7 квітня 2016 року м. Дніпропетровськ iconКаталог вибіркових дисциплін програми підготовки бакалаврів факультету економіки та менеджменту



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка