Розвиток форм та методів сучасного менеджменту, економіки І права в умовах глобалізації том 1 5-7 квітня 2016 року м. Дніпропетровськ



Сторінка8/25
Дата конвертації17.04.2017
Розмір5.68 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   25

МЕХАНІЗМ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ «ЕФЕКТИВНОЇ ЗАЙНЯТОСТІ»

НАСЕЛЕННЯ В УКРАЇНІ: ІННОВАЦІЙНИЙ ПІДХІД
ОКСАНА ГЕТЬМАН, кандидат економічних наук, доцент,

Ph.D. in Ec. Sc.



Університет митної справи та фінансів, Україна
Як показує історія розвитку суспільства, в періоди кризи державне регулювання ринку праці відбувається за спрощеними механізмами. Водночас, з точки зору концепції забезпечення соціальної безпеки держави, відносини зайнятості мають бути пасивно залежними від стану економіки та похідними від соціально-економічних пріоритетів її розвитку. В цьому разі науково-теоретичну і практичну цінність мають праці науковців, які пов'язують макроекономічну стабільність з високим рівнем зайнятості, а подолання кризи у сфері праці вважають необхідною передумовою інноваційної орієнтації економіки.

Наразі розроблена система показників, за якою оцінюється рівень ефективності зайнятості. Вона включає такі групи показників: 1) пропорції розподілу трудових ресурсів за характером участі в суспільно корисній діяльності (рівень забезпечення потреб ринку праці в робочих місцях і досягнення повної зайнятості); 2) структура розподілу трудових ресурсів за галузями економіки (пропорції розподілу трудового потенціалу за видами занять); 3) професійно-кваліфікаційна структура працюючих (міра збалансованості ринку праці і ринку освітніх послуг) [1, с.177].

Сучасна галузева структура зайнятих в Україні відображає її низьку ефективність і потребує змін відповідно до обраного євроінтеграційного вектору, для якого характерні стабільні темпи поповнення трудових ресурсів і вагома частка працюючих в сфері послуг і науково-дослідній галузі. Тільки побудова власної інноваційної економіки уможливлює забезпечення ефективної зайнятості і збалансоване функціонування ринку праці. Причому в механізмі її регулювання слід поєднувати пряме державне втручання і ринкові механізми.

Т. Пальчевич стверджує, що перехід України на інноваційний шлях розвитку потребує здійснення комплексу заходів, спрямованих на приведення системи зайнятості згідно з моделлю економічного росту. Ключове значення в цьому належить зміні взаємовідносин владних структур з науковим співтовариством, реальний вплив наукової громадськості на формування й реалізацію державою інноваційної політики [2, с. 72]. О. Воронцова зазначає, що ключовим фактором формування попиту на працю є інноваційний розвиток економіки й інвестиційний попит, з позиції роботодавців – виробництво інноваційних товарів, з позиції найманих працівників – ставка заробітної плати і високий професійно-кваліфікаційний рівень. На її думку, індикаторами цього має бути зростання зайнятих за рахунок створення нових робочих місць в інноваційних сферах і додаткових робочих місць у традиційних сферах, скорочення чисельності працівників на неефективних робочих місцях, переважання у структурі зайнятих висококваліфікованих працівників на основі безперервного навчання/ підвищення кваліфікації [3, с. 229-231].

Отже, перехід України на інноваційну модель розвитку вбачається в трансформації структури зайнятості й формуванні на цій основі ефективного інтелектуального капіталу країни (регіонів). Держава має сприяти ефективній зайнятості населення шляхом розробки і реалізації державної (регіональних) програми зайнятості населення (соціальної безпеки).

О. Нартюк вказує, що одним із основних принципів формування моделі ефективної зайнятості в інноваційній економіці є «інклюзія зайнятості» як активний процес включення у соціально-трудові відносини вразливих категорій економічно активного населення, які зазнають дискримінаційних обмежень на ринку праці [4, с. 47].

Сьогодні перехід України до економіки інноваційного типу унеможливлюється ще й через високий рівень її тінізації, яка набула гіпертрофованих масштабів на фоні глибокої соціально-економічної кризи в умовах відсутності дієвого впливу на припинення військового конфлікту. Національним інститутом стратегічних досліджень (НІСД) були запропоновані заходи детінізації ринку праці: 1) перерозподіл обсягів страхових внесків між працівником і роботодавцем за умов зменшення розриву між вартістю трудових ресурсів та обсягом отриманих коштів для працівника; 2) запровадження «періоду очікування» для осіб, які не сплачували страхові внески до пенсійної системи, що полягає у підвищенні віку виходу на пенсію таких осіб; 3) посилення зв'язку між фактично сплаченими страховими внесками та розміром пенсійного забезпечення; 4) посилення відповідальності за ухилення від сплати податків і страхових внесків та покращення їх адміністрування, зокрема, збільшення штрафних санкцій за ухилення від легалізації трудових відносин [5, с.31]. Однак, слід зазначити, що такі заходи не є превентивними, вони не тільки не сприятимуть детінізації ринку праці, їх реалізація може призвести до її поглиблення і суцільної неконтрольованості.

Для покращення ситуації на вітчизняному ринку праці необхідно сприяти розвитку малого і середнього бізнесу, застосовувати пільгове оподаткування підприємств, які створюють додаткові/нові/інноваційні робочі місця, застосовувати нульову податкову ставку в перший рік функціонування інноваційних StartUp-ів. Разом з тим важливим є сприяння в реалізації інвестиційних проектів, які за короткий термін здатні забезпечити створення нових/інноваційних робочих місць. Обравши пріоритетом вступ до європейської спільноти, Україна повинна переймати зарубіжний досвід побудови соціально-економічних, політичних і культурних відносин, заснований на впровадженні дієвої Програми національної безпеки держави. На нашу думку, Державна фіскальна служба і Міністерство соціальної політики мають впроваджувати рішення щодо удосконалення порядку оформлення трудових відносин та посилення контролю за дотриманням законодавства про працю.

З огляду на описані рекомендації вчених та експертів вважаємо, що основною метою детінізації економіки і забезпечення «ефективної зайнятості» населення в Україні є інклюзивна зайнятість при одночасному впровадженні концепції соціальної безпеки на державному рівні, зниження податкового та регулятивного тиску на малий і середній бізнес, підприємницьку діяльність, захист прав власності і трудових відносин, створення передумов для покращення інвестиційного клімату і створення інноваційних робочих місць.
Список використаних джерел:

1. Економіка праці та соціально-трудові відносини : Навч. посібник / І.В. Багрова, Н.І. Редіна, О.О. Гетьман, Т.С. Яровенко. – Дніпропетровськ : ДДФА, 2014. – 588 с.

2. Пальчевич Т.Г. Забезпечення зайнятості в умовах становлення інноваційної економіки / Т.Г. Пальчевич // Економічні науки. – 2014. – №25. – С. 70-78. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://irbis-nbuv.gov.ua/cgi-bin/irbis_nbuv/cgiirbis_64.exe?C21 COM=2&I21DBN=UJRN&P21DBN=UJRN&IMAGE_FILE_DOWNLOAD=1&Image_file_name=PDF/Npkntu_e_2014_25_13.pdf.

3. Воронцова О.В. Проблеми формування попиту на працю в умовах нестабільного розвитку економіки / О.В. Воронцова // Бізнес Інформ. – 2014. – №2. – C. 228-232. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.business-inform.net/_inc/kachka_pdf. php?year=2014&volume=2_0&pages=228_232&abstract=2014_02_0'))%20{return%20false}.

4. Нартюк О.В. Інклюзія як організаційно-економічний механізм оптимізації зайнятості економічно активного населення / О.В. Нартюк // Україна: аспекти праці. – 2015. – №1. – С. 43-49. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://uap.in.ua/download/all/Випуски_ 2015_року/ UAP_ 01_15.pdf.

5. Тіньова економіка в Україні: масштаби та напрямки подолання. – К.: НІСД, 2014. – 32 с. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://kneu.edu.ua/get_file.php?id=2597.



ІНСТИТУЦІОНАЛЬНІ УМОВИ ФОРМУВАННЯ МОДЕЛІ

ІННОВАЦІЙНОЇ ЕКОНОМІКИ
ЛІЛІЯ ГОЛОВКО, старший викладач

Обласний комунальний вищий навчальний заклад «Інститут підприємництва «Стратегія», Україна
Загострення соціальної та екологічної ситуації в Україні актуалізує проблему формування збалансованого економічного розвитку і вимагає прискіпливого дослідження соціо-еколого-економічних систем з позиції сталого економічного розвитку. В даному випадку економічне зростання виступає визначальним показником загального розвитку економіки, адже базується на збалансованому структурному перетворенні економічної підсистеми, неодмінному соціальному прогресі та удосконаленню управління, забезпечує збереження й збільшення виробничого потенціалу з впровадженням ефективних інновацій.

З точки зору системного підходу дослідження економічного розвитку доцільно проводити по наступним блокам: соціальний – показує рівень та якість життя населення; екологічний – відображає стан довкілля; економічний – характеризує економічне зростання. Аналіз та оцінка цих складових дозволяють розглядати економічний розвиток з позицій сталості в межах системи, що розглядається [2].

Інноваційна економіка в умовах розвитку суспільства знань, характеризується провідним значенням інноваційної активності суб’єктів науки і виробництва, ростом науково-технічного виробництва, наукоємних технологій, інтелектуалізацією факторів виробництва, які формують завдяки інноваціям, новий технологічний уклад.

Зовнішнім проявом інноваційної економіки виступають збільшення витрат держави, підприємців, домашніх господарств на накопичення людського капіталу, вкладень у науково-дослідницькі та дослідно-конструкторські розробки. Але, ці формальні ознаки стають реальністю лише тоді, коли мають місце і реалізуються вихідні умови розвитку інноваційної економіки. До них відносяться: інституційні – наявність системи формальних і неформальних правил (інститутів), що сприяють інноваційній діяльності та становленню економіки інноваційного типу; структурні – наявність мережевих взаємодій значної кількості суб’єктів інноваційної діяльності та ринку інновацій; конкуренція за нову техніку і технології, за якість продукції (така конкуренція є базовою умовою інноваційної економіки); ресурсні – наукові, технологічні, інтелектуальні ресурси, які формують інноваційний потенціал, достатній і можливий для організації й приведення в дію інноваційного процесу; мотивуючі – спонукають і заохочують затребуваність інновацій більшістю господарюючих суб’єктів, домашніх господарств, споживачів, економікою в цілому [3].

Формування та становлення інноваційної економіки варто досліджувати крізь призму інституціональної економічної теорії. В центрі уваги дана теорії знаходяться інституції (соціальні форми функцій суб’єктів, об’єктів, процесів та результатів економічної діяльності, що забезпечують еволюцію системи суспільного поділу праці на основі статусів, норм, правил, інструкцій, регламентів, контрактів, стандартів і порядків) та інститути (складні фактори виробництва, які представляють собою видові комплекси взаємодії інституцій й організацій, що закріплюють ефективні інституції в межах суспільної системи; типові комплекси інституцій, які виступаючи функціональними генотипами організацій, моделями їх функціональної структури, склалися еволюційно). Не дивлячись на те, що теорія інституціоналізму все ще знаходиться на стадії розвитку, існуючі результати дозволяють досліджувати інноваційну економіку, пояснювати її динамічний розвиток та визначати чинники, що детермінують поведінку її структурних інституційних одиниць. Саме тому, плеяда українських і закордонних вчених-економістів та науковців беруть за основу теоретико-методологічну базу інституціоналізму для пояснення ринкових перетворень в своїх країнах й розуміння можливих варіантів майбутнього розвитку економік [4].

Сьогодні глобалізація висуває нові виклики національним інноваційним системам, серед яких: загострення соціальних проблем, таких як: нові проблеми охорони здоров’я в умовах, що змінилися, старіння населення, подовження активної фази життя людини; питання охорони навколишнього середовища й пошук нових джерел енергії, а також необхідність енергозбереження й ресурсозбереження в інтересах стійкого розвитку; зміни в науково-технологічній сфері: зростання міждисциплінарності досліджень і розробок (наприклад, у сфері біо-, нано-, інфотехнологій), зближення науки й технологій в умовах нової технологічної революції й формування нового технологічного укладу; зміни в інноваційній сфері: поява нових бізнес-моделей, а також динамічне відкриття, завоювання й формування нових ринків (особливо інноваційних). Актуальною для країн у посткризовий період стає проблема стосовно інновацій в контексті того, як конвертувати знання про технології, ринки тощо в соціальне та фінансове багатство [5].

Загальна тенденція інноваційних економік характеризується новим співвідношенням між людським і фізичним капіталом, за яким людський капітал стає пріоритетом в економічному розвитку. Так, згідно з розрахунками Всесвітнього банку, у складі національного багатства США виробничі фонди (споруди та приміщення, машини й обладнання) становлять всього 19%, природні ресурси - 5, людський капітал - 76% [1].

Процес інституціоналізації інноваційної економіки потрібно розглядати, по-перше, через формування ефективного інституціонального середовища як комплексу формальних і неформальних норм, що регулюють правила «ринкової гри». Інституціональне середовище повинно містити стимули (перш за все, економічного порядку), які б робили вигідними, корисними й ефективними впровадження новацій для підприємницьких структур. По-друге, з позиції організаційних форм, наприклад підприємницьких структур, що створюються економічними агентами в межах вищевказаних правил і норм шляхом контрактації. Внутрішнє середовище підприємницької структури через такий його елемент як організаційна культура, повинна включати систему стимулів, яка б спрямовувала інноваційну діяльність працівників усіх рівнів на активне сприйняття інновацій [3].

Формування, становлення та розвиток інноваційної економіки потребує подальшого розроблення нових емпіричних моделей; застосування методу системно-структурного аналізу, який дає можливість, з одного боку, з’ясувати місце інституціонального базису у системі ринкових відносин, а з іншого – розглянути сучасну економічну систему як складну взаємодію підприємницьких структур, бізнесу, держави та суспільства.
Список використаних джерел:


  1. Амосов О., Дєгтяр А. Формування людського капіталу в умовах інноваційної економіки: методологічний аспект [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.kbuapa.kharkov.ua/e-book/putp/2011-3/doc/3/08.pdf

  2. Балджи М. Д. Динаміка економічного розвитку соціо-еколого-економічних систем. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://dspace.oneu.edu.ua/jspui/bitstream/.pdf

  3. Краус Н.М. Інноваційна економіка: дефініція поняття та інституціональний базис розвитку / Н.М. Краус // Науковий вісник Мукачівського державного університету. Серія Економіка. Ч.1 – 2015. – Вип. 2(4) . – С. 36-42.

  4. Краус Н. М. Становлення інноваційної економіки в умовах інституціональних змін: монографія. – Київ: ЦУЛ, 2016. – 596 с.

  5. Федулова Л.І. Концептуальна модель інноваційної стратегії України / Л. І. Федулова // Економіка і прогнозування. - 2012. - № 1. - С. 87-100. [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/econprog_2012_1_9


ОСНОВИ УПРАВЛІННЯ БАНКІВСЬКИМ КРЕДИТУВАННЯМ
НАТАЛІЯ ДЕМЧУК, д.е.н., професор, професор кафедри фінансів та банківської справи

Дніпропетровський державний аграрно-економічний університет, Україна
Трансформація ринкових відносин вимагають одночасного і пропорційного розвитку сфери виробництва та фінансів. З метою успішного кредитування, тобто для забезпечення повернення наданих кредитів та підвищення дохідності кредитних операцій, комерційні банки мають впровадити ефективну та гнучку систему управління кредитним портфелем.

Під управлінням кредитним портфелем банку розуміють процес, спрямований на забезпечення раціонального співвідношення дохідності та надійності портфеля. Основними параметрами управління кредитним портфелем в цілому та банківським портфелем кредитів суб’єктів господарювання зокрема є дохідність і ризик. За співвідношенням цих показників визначається ефективність кредитної діяльності банку.

Головна мета процесу управління банківським портфелем позик суб’єктів господарювання, як і кредитним портфелем банку в цілому, полягає в забезпеченні максимальної дохідності за допустимого рівня ризику.

Розвиток національної економіки за сучасних умов значною мірою залежить від забезпечення господарської діяльності підприємств фінансовими ресурсами, суттєвою складовою яких є кредит.

Потреба у кредиті, його значущість для функціонування економіки зумовлена перебігом процесів як у сфері виробництва, так і реалізації, хоча саме його походження, в першу чергу, пов’язане з торгівлею. Необхідність кредиту спричинена характером обігу та кругообігу капіталу суб’єктів господарювання, зокрема наявністю часового лагу між появою виробничих витрат і надходженням грошових коштів від реалізації продукції. Практично вирішальною є роль кредиту у функціонуванні підприємств з довготривалими і сезонними процесами виробництва і реалізації продукції, зокрема сільськогосподарських підприємств.

Загалом же, кредит має багатовекторний вплив на економіку. З одного боку, він сприяє перерозподілу створеної вартості, концентрації та централізації капіталу, пришвидшенню його обігу та перетоку, а в результаті, – зрівноваженню структури господарства. З іншого ж, – оновленню основних і поповненню оборотних засобів, підвищенню виробничого потенціалу, а тим більш, ефективності його використання, інтенсифікації виробничого процесу, впровадженню інновацій, а отже, покращенню результатів господарської діяльності. Усе зазначене є основою для розвитку економіки та підвищення добробуту громадян. Отже, кредит відіграє високу економічну та соціальну роль, тому й видається слушною думка В. А. Москвіна про достатність підстав, аби вважати кредит одним із найбільш геніальних винаходів в історії людства.

У той же час варто відзначити і наявність абсолютно протилежної точки зору. Окремі джерела наводять обґрунтування того, що кредит є ознакою бідності та виникає в результаті відсутності майна, через платність погіршує фінансовий стан і загрожує банкрутством позичальнику, може посилити кризу та спричинити анархію, а також загострює соціальну нерівномірність та посилює бідність – загалом руйнує економіку.

Таке суперечливе ставлення до ролі кредиту певно зумовлене браком чіткої уяви про теоретичну сутність даної категорії та специфіку її прояву на практиці. Тож, вважаємо першочерговим аналіз сутності та принципів кредиту, що є основою для подальшого тлумачення пов' язаних з ним понять.

Аналіз наукових джерел підтверджує суперечливість та неоднозначність трактувань суті кредиту, що свідчить про неповноту розкриття такої багатогранної та різнопланової категорії. Зазвичай вчені пояснюють кредит як сукупність відносин; позичковий капітал або його рух; позику, борг або надання у борг певних цінностей, угоду чи зобов’язання з цього приводу; фінансову послугу чи актив, а також форму фінансування. Кожен із цих підходів хоч і є цілком обґрунтованим, але відображає лише окремі аспекти, не охоплюючи усієї багатомірності кредиту.

Обов’язковою умовою кредиту є тимчасове передавання певної вартості, яка за різних умов може мати різну споживну вартість, але зберігати свою безпосередню вартість. Будь яка форма позикового капіталу матиме вартісний вираз і грошовий еквівалент, який повинен зберегтися під час використання кредиту. Більш того, має створюватися додаткова, або принаймні необхідна вартість, частина якої у формі позикового відсотку передається кредитору як винагорода за виявлену довіру і тимчасово надані ресурси. Тобто, позичальник може звернутися до кредитора з приводу надання у тимчасове користування певного товару або визначеної суми грошових коштів. Кредитор, аналізуючи фінансово-майновий стан і ділову репутацію позичальника, може прийняти позитивне рішення та на певних умовах задовольнити потребу як у грошових коштах, так і у товарі.

Більше того, у сучасних умовах зростає актуальність взяття кредитором зобов’язання надати грошові кошти позичальнику, у разі неспроможності останнього самостійно сплатити їх третій особі; або ж, навпаки, права стягнення кредитором заборгованості третьої особи перед позичальником. У даному разі, перш, ніж передати позикову вартість, надається зобов’язання чи право щодо неї, яке підтверджується відповідним документом, який діє протягом певного періоду і почасти може самостійно обертатися та перепродаватися. При цьому фактично об’єктом позики стає документально зафіксована домовленість (зобов’язання чи право), за що позичальник теж сплачує винагороду, навіть якщо остаточного передавання грошових коштів або товарів не відбувається. Така позика має перспективний характер, але в цілому, відповідає основним рисам кредиту. Отже, матеріальний носій позикового капіталу за сучасних умов може набувати різноманітних форм: товарної, грошової, документарної.

Формуючи кредитний портфель слід дотримуватися певного рівня концентрації кредитних операцій, оскільки банк працює в конкретному сегменті ринку і спеціалізується на обслуговуванні певної клієнтури. Одночасно надмірна концентрація значно підвищує рівень кредитного ризику. При цьому банку не слід контролювати свою діяльність в маловивчених, нових, нетрадиційних сферах [2, с.137].

Диверсифікація являється поняттям протилежним по економічному змісту концентрації. Диверсифікація потребує професійного управління і глибоких знань ринка. Тому надмірна диверсифікація приводить не до зменшення, а до росту кредитного ризику банка. Оскільки навіть великий банк не завжди має достатню кількість висококваліфікованих спеціалістів, які володіють глибокими знаннями в багатьох галузях економіки, знають специфіку різних географічних територій, мають практичний досвід роботи з різними категоріями позичальників [4, с. 88].

Слід зазначити, що більшість зарубіжних економістів вважає, що основним засобом здійснення диверсифікації є лімітування. На відміну від зарубіжних економістів, українські вчені вважають лімітування окремим способом управління ризиком.

Саме ефективність економічної діяльності позичальника має бути запорукою своєчасності та повноти виконання його зобов’язань серед

кредитором, а не можливість реалізації заставного майна. Застава, гарантія чи порука мають бути лише доповненням – основний акцент слід зміщувати на ефективність господарської діяльності позичальника та ефективність використання ним залучених кредитних ресурсів. Звідси і випливає принцип винагороди і довіри.



ОРГАНІЗАЦІЯ ПРОЦЕСУ УПРАВЛІННЯ ВІДХИЛЕННЯМИ ЧАСУ

ПРИ ПЕРЕВЕЗЕННІ ВАНТАЖІВ
ОЛЕНА КАРПЕНКО, кандидат економічних наук, доцент

СВІТЛАНА КОВАЛЬЧУК, старший викладач

Національний транспортний університет, Україна
У проведеному досліджені було зазначено що, важливим при впровадженні клієнт-менеджмену є управління якістю послуг, що базується на методах управління відхиленнями. Сутність такого підходу складається в тому що всі цілі, які стоять перед організацією та її підрозділами і містяться в планах, формалізуються в систему нормативів, відхилення від яких виявляються в результаті контролю і слугують основою прийняття управлінських рішень.

Аналізуючи основні етапи розвитку менеджменту якості слід звернути увагу на роботи відомих спеціалістів, які мали вирішальний вплив на сучасну теорію і практику забезпечення якості, таких як: Е. Демінг, Дж. Джуран, К. Ісікава, Ф. Кросбі, Г. Тагуті, А. Фейгенбаум, У. Шухарт, та інші [1 – 4].

Едвард Дємінг (W. Edwards Deming) розширив область застосування циклу Шухарта і статистичних методологій управління виробництвом на сферу продажу і надання послуг. Ним були сформульовані знамениті «Чотирнадцять принципів» управління якістю та принцип постійного поліпшення якості. Вперше розробив програму спрямовану на підвищення якості праці, яка базувалась на трьох прагматичних аксіомах, що узагальнювали результати практичної діяльності менеджерів і приймалися без доведення:

1. Будь-яка діяльність може розглядатися як технологічний процес і тому може бути поліпшена.

2. Виробництво має розглядатися як система, що знаходиться у стабільному чи нестабільному стані, тому вирішувати конкретні проблеми — це ще не достатньо, все одно ви одержите тільки те, що дає система, необхідні корінні зміни.

3. Вище керівництво підприємства повинне у всіх випадках брати на себе відповідальність за його діяльність.

Саме його сформульовані п’ять «смертельних хвороб» відбивають стан сучасного управління якістю вантажних перевезень: а) втрата сталості мети; б) орієнтація на сьогоднішній успіх; в) щорічне оцінювання ділових якостей; г) частота зміни керівниками вищої ланки місця роботи; д) орієнтація компанії виключно на очевидні кількісні показники. Тому, автором дисертаційного дослідження пропонується розробляти клієнтоорієнтований підхід до управління процесом вибору перевізників (постачальників), базуючись на принципах управління якістю за Демінгом.

Оцінка перевізників (постачальників) має проводитися не тільки з точки зору ціни. На даному етапі, необхідно розробити таку методику оцінки постачальника послуг перевезення вантажів, яка б задовольняла не тільки вимоги суб’єктів ринку на рівні В2В, а й враховувала побажання кінцевого споживача (тобто, рівень В2С).

Запропонований підхід до організації контролю за якістю перевезень формується на виявленні системних та випадкових помилок та відхилень від нормованих показників якості послуги.

Відхилення від планів і завдань виникають тому, що процес досягнення цілей нелегкий. Причинами відхилення можуть бути різного роду непередбачені ситуації, які виникають в процесі виконання плану, ігнорування виконавцями необхідних дій з причин недбалості, стомленості, некомпетентності, недобросовісності, зловживання.

Відхилення можуть бути різними за масштабами і наслідками. Якщо вони незначні, на них зовсім можна не звертати уваги, або підлеглі можуть самостійно виправляти становище, не доводячи до відома керівника. При значних відхиленнях, які складають небезпеку для розвитку організації або підрозділу, керівництво вимушене брати управління в свої руки. Для визначення моменту, коли керівництво повинно втручатися в діло, відхилення класифікують по якісним і кількісним параметрам, строкам, причинам виникнення, ступенем небезпеки з визначенням критичних значень. Якщо останні перевищені, то виникає необхідність втручання керівництва в управлінський процес.

Таким чином, керівник бере на себе безпосередню управлінську діяльність тільки у важливих випадках, полагаючись в іншому на досвід і здібності виконавців. Це дозволяє йому не витрачати на пустощі сили, час і здібності, скорочувати кількість рішень, що приймаються і надавати простір творчості підлеглих. Керівник частину своїх повноважень по прийняттю менш важливих і відповідальних рішень передає підлеглим, не дистанціюючись від них, а спостерігаючи за їх діями і при необхідності виправляючи. Для забезпечення ефективності такої системи, керівник повинен довіряти підлеглим, своєчасно заохочуючи їх за досягнуті успіхи і одночасно не дозволяючи перекладати на нього відповідальність за виконання рішення.

Управління за відхиленнями використовуються для навчання підлеглих, розширення їх світогляду, оволодіння ними напрямками діяльності організації, підготовці до високих посад у майбутньому.

В той же час, управління за відхиленнями пов'язано з окремими складнощами і негативними наслідками. Воно культивує у керівників і виконавців надто формальний підхід до справи, оцінці ситуації, прийняттю рішень. В результаті при нестачі достатньої кількості інформації, виникають нестандартні ситуації, особливо пов'язані з психологічними аспектами, в його реалізації можуть виникнути серйозні перепони.

Впровадження управління за відхиленнями вимагає створення спеціальної системи обліку відхилень і обов'язкового повідомлення про них керівника, що веде до додаткової бюрократизації управлінського процесу. Отже, управління за відхиленнями у багатьох випадках є похідною з ідеї, яка невластива діловому життю, присипляє пильність, особливо у відношенні незначних на перший погляд відхилень, які можуть мати великі небажані наслідки.
Список використаних джерел:


  1. Эдвардс Деминг. Выход из кризиса. Новая парадигма управления людьми, системами и процессами. — М.: «Альпина Паблишер», 2011. — 400 с.

  2. Уилер Дональд, Чамберс Дэвид. Статистическое управление процессами: Оптимизация бизнеса с использованием контрольных карт Шухарта. — М.: «Альпина Паблишер», 2009. — С. 310.

  3. Исикава Каору. Японские методы управления качеством. — М.: Экономика, 1988. — 215 с.

  4. Лапидус В.А. Всеобщее качество (TQM) в российских компаниях / Гос. ун-т управления; Нац. фонд подготовки кадров. М.: ОАО «Типография Новости», 2000. — 432 с.

ПРОБЛЕМИ ДОДЕРЖАННЯ ПРАВ І ЗАКОННИХ ІНТЕРЕСІВ

В ЗЕМЕЛЬНОМУ ЗАКОНОДАВСТВІ УКРАЇНИ
ЮЛІЯ КОЛОМОЄЦЬ, кандидат юридичних наук

Дніпропетровський державний аграрно-економічний університет, Україна
Згідно зі статтею 14 Конституції України, земля віднесена до основного національного багатства,що перебуває під особливою охороною держави. Ця охорона, як відомо, може здійснюватися різноманітними правовими засобами. Необхідність посилення правової охорони земель в сучасних умовах зумовлена об’єктивними факторами, по відношенню у першу чергу до земель сільськогосподарського призначення.

Проблеми додержання прав і свобод людини і громадянина в земельному праві в різні часи стало предметом дослідження таких вчених-юристів як С.Б. Гавриш, О.В.Дубовик,С.М. Кравченко, Ю.С.Шемшученко, Шульга А.М. Конституція України «ст.50» закріпила право кожного на безпечне для життя и здоров’я довкілля, а також на відшкодування шкоди,яка завдана порушенням цього права.

Земельні відносини регулюються різними нормативними правовими актами. Основний із них - Земельний кодекс України (розділом 9 цього припису регламентується юридична відповідальність за земельні правопорушення).

Особливу увагу питанням забезпечення прав і свободи людини і громадянина приділяється міжнародно-правовим актом, а саме: Загальна Декларація прав людини 1948 року; Міжнародний пакт про громадянські та політичні права 1966 року; Європейська Конвенція про захист прав людини та основних свобод 1950 року.

Аналіз положень Земельного кодексу дозволяє такі види земельних правопорушень в залежності від характеру та ступеня суспільної небезпеки: самовільне заняття земельної ділянки; псування сільськогосподарських та інших земель, забруднення їх хімічними та радіоактивними речовинами,виробничими відходами та стічними водами; розміщення, проектування, будівництво,введення в дію об’єктів,що негативно впливають на стан земель;порушення строків повернення тимчасово зайнятих земель та інше.

Відповідно до Земельного кодексу особи, винні у скоєні вище зазначених правопорушень, підлягають цивільно-правовій ,дисциплінарній, адміністративній або ж кримінальній відповідальності. Існуючи у Кримінальному кодексі України норми лише частково вписуються у загально правову систему і не забезпечують певною мірою охорону земельних відносин і форм власності на земельні ресурси.

Таким чином, існуючи норми, що передбачають кримінальну відповідальність за порушення у сфері земельних правовідносин, дійсно, реалізують основні конституційні положення щодо забезпечення основних прав та свобод людини і громадянина. Але при цьому заходи забезпечення охорони основних прав і свобод людини і громадянина у сфері земельних відносин повинні постійно вдосконалюватись.

РОЗВИТОК ТУРИСТИЧНОГО МЕНЕДЖМЕНТУ

В УМОВАХ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ
ЮЛІЯ ЛЕВЕНЕЦЬ, студент

Науковий керівник: д.е.н., професор Іртищева І.О.



Національний університет кораблебудування ім. адмірала Макарова, Україна
Туристичний менеджмент – це особлива, відносно відокремлена діяльність, цілеспрямований вплив на працівників, управління та координацію операцій туристичних фірм (підприємств) в умовах ринку для досягнення певної мети (одержання прибутку) [2].

Розвиток туристичного бізнесу окремих географічних регіонів неможливий без розвитку світового туризму загалом. Саме тому глобалізаційні процеси в світі значно впливають на туристичну індустрію. Туристичний менеджмент, в свою чергу, повинен вчасно і швидко реагувати на постійні виклики мінливого економічного середовища.

Туристична діяльність є частиною рекреаційної діяльності, що реалізується поза межами постійного місця проживання за вільним вибором з метою відновлення фізичного та духовного стану, розвитку та збагачення індивідуальних здібностей людини. Туризм набирає обертів на світовому ринку за рахунок появи у людей більшого часу на відпочинок, що є мірою соціального добробуту і розвитку.

Туристична індустрія – це економічна система, яка складається з комплексу галузей та підрозділів, які задовольняють різноманітний попит на різні види відпочинку й розваг. Реалізація функціонально-господарської діяльності в туризмі ґрунтується на спеціалізованих підприємствах, функціонування яких визначається взаємодією різних галузевих комплексів господарства країни [1]. Оскільки туристичний продукт має свої особливості, це й визначає специфіку формування зв’язків між суб’єктами туристичної галузі.

Особливості туристичного менеджменту зумовлені особливостями цієї сфери діяльності, які відрізняють її від інших. Складна будова, багатоаспектні зв'язки, специфіка туристичного обслуговування потребують зваженого ставлення до планування, організації, мотивації, контролю функціонування туристичної індустрії, її окремих складників, у т. ч. підприємств. Саме це становить основу інституційно-організаційної підсистеми індустрії туризму, яка бере на себе відповідальність за управління, менеджмент і ґрунтується на відповідному правовому, фінансовому, науковому забезпеченні [1].

Значна кількість елементів організаційної структури туристичного підприємства й широкий спектр зв’язків між ними зумовлює і різні аспекти вивчення управлінсько-організаційного процесу в туристичній сфері:

— технологічний - логічна схема функціонального призначення (надання і споживання туристських послуг);

— економічний - наявність складових компонентів і елементів як ринкових агентів;

— адміністративно-управлінський - організацію з огляду на належність за правом власності, ієрархічне підпорядкування [1].

В туризмі одними з головних питань управління можна назвати такі:



  • на які сегменти ринку орієнтуватися;

  • яким чином створюється запропонована послуга;

  • які доходи очікувати наступного року;

  • які залучати інвестиції.

Менеджер повинен мати чітке уявлення про економічну ситуацію,яка склалася на національному та міжнародному туристичних ринках для прийняття ефективних управлінських рішень щодо подальшого розвитку підприємства.

Поняття «менеджмент» охоплює різні рівні й види управління, тому зупинимося лише на тих, які характерні для туристичного менеджменту. Управління туристичною діяльністю може здійснюватися на 3 рівнях:

1. Державний (збільшення валового національного доходу від туристичної діяльності, організація туристичної діяльності, захист споживачів туристичних послуг, збереження туристичних ресурсів)

2. Галузевий (створення інфраструктури попиту, вплив на розробку податкового й трудового законодавства в інтересах туристичної індустрії споживача, впровадження міжнародних стандартів обслуговування, просування національного турпродукту на іноземні ринки)

3. Оперативний (створення туристичної фірм, підготовка й реалізація туристичного продукту).

На кожному рівні управління є свої проблеми, які потребують вирішення. Особливо це стосується двох вищих рівнів, а саме державного та галузевого, оскільки вони охоплюють всю туристичну індустрію країни.

Суттєвої шкоди галузі нанесли непродумана реорганізація, а зараз і ліквідація, центрального органу виконавчої влади у сфері туризму. За останні 23 роки відбулося 9 реорганізацій органу виконавчої влади цієї галузі. Такі дії практично призупинили розвиток галузі та унеможливили здійснення системного підходу до реалізації державної політики в галузі туризму. Україні як державі з потужним туристичним потенціалом необхідно на національному рівні підтримувати розвиток туристичної галузі. Для цього необхідно створювати спеціальні комітети для впровадження програм з розвитку туризму. Це надасть можливість поповнити державний бюджет за рахунок надходжень туристичних податків.

Організація туристичної діяльності в Україні потребує уваги до проблем розвитку окремих туристичних регіонів та підвищення їх привабливості для туристів. Це включає в себе й впровадження новітньої інфраструктури світової якості для залучення іноземних туристів.

Особливу увагу слід приділити питанню міжнародним стандартам обслуговування туристів. Україна зараз має стандарти, що є характерними для країн СНД, проте вони потребують значного доопрацювання з урахуванням національних особливостей й векторів розвитку України.

Таким чином, туристичний менеджмент має всі перспективи для розвитку на національному ринку, особливо в умовах глобалізації.


Список використаних джерел:

1. Кіптенко В. К. Менеджмент туризму : підручник / В.К. Кіптенко. - К.: Знання, 2010. - 502 с.

2. Явкін В.Г Проблеми географії та менеджменту туризму / В.Г. Явкін, В.П.Руденко, О.Д. Король та ін. – Чернівці: Рута, 2006. – 260 с.

ФОРМИ ІННОВАЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ТНК
ЕЛЬВІНА ЛИМОНОВА, кандидат економічних наук, доцент кафедри міжнародної економіки та економічної теорії

Дніпропетровський університет імені Альфреда Нобеля, Україна
На сьогоднішній день деякі найбільші ТНК значно сильніше в економічному плані, ніж багато держав світу. Незважаючи на те, що фактичний контроль над корпорацією зазвичай зберігається за країною базування, відносини ТНК і материнських країн досить складні і неоднозначні. Це пов'язано з тим, що дії ТНК, спрямовані на максимізацію власних прибутків, далеко не завжди співпадають з стратегічними інтересами материнської країни, пріоритетами її зовнішньої і внутрішньої політики. Найяскравіший тому приклад – численні антимонопольні розгляди, що проходять зараз по всьому світу.

ТНК, використовуючи свою трансмобільність, переносить трудомісткі операції в країни з більш дешевою робочою силою, а у своїй країні, більш розвинутій економічно, проводе підготовку висококваліфікованих кадрів. Найважливіше значення має і перетік кваліфікованих кадрів, що здійснюється в рамках ТНК, так як в цьому випадку країна базування, в яку залучаються фахівці з приймаючих країн, не несе багатотисячних витрат на освіту фахівців, а отримує їх вже готовими. Крім того, прилучення до міжнародних стандартів ведення бізнесу підвищує рівень підготовки національних кадрів. За словами Лестера Терлоу [1], «у XXI столітті освіта та кваліфікація робочої сили стануть домінуючим знаряддям міжнародної конкуренції». Ми згодні з цим твердженням, тому що, сьогодні суспільство розвивається дуже стрімко та динамічно і інформація (знання) стає стратегічним ресурсом. За рахунок доступу до інформаційних ресурсів інших країн ТНК дозволяють країні базування здобувати нові знання та технології, а так само продовжувати термін життя і підвищувати віддачу від власних інноваційних технологій. Найважливішим фактором придбання та створення нових знань за кордоном є інтернаціоналізація інноваційної діяльності ТНК, а також придбання результатів інноваційної діяльності (РІД), яке може здійснюватися в таких формах:

1) Ліцензування;

2) Прямі іноземні інвестиції;

3) Спільні підприємства;

4) Злиття та поглинання [2].

Ліцензійна угода – це юридичний договір на передачу певних прав на деякий час і за певну винагороду. На сьогодні ліцензування є найменш привабливою формою придбання нових технологій на світових ринках. До недоліків такої форми відносять:


  • придбання тільки одного технологічного рішення;

  • обмеженість використання, переданих по ліцензії РІД;

  • постійний контроль за комерційною та виробничою діяльністю ліцензіата з боку ліцензіара;

  • шахрайство при переговорах про ліцензування з метою переконати передбачуваного покупця в цінності ліцензії;

  • ускладнення активних користувацьких інновацій, оскільки внесення змін продукту вимагає обов'язкового узгодження з власником ліцензії [2].

Таким чином, ліцензування може використовуватися в таких випадках, де може бути забезпечений ефективний патентний захист (наприклад, у фармацевтиці, в галузі промислових органічних хімікатів, пластикових матеріалів, синтетичних волокон).

Іншим каналом доступу до інформаційних ресурсів приймаючих країн є прямі іноземні інвестиції в конкретний інноваційний проект. У цьому випадку інвестує ТНК і, як наслідок, країна базування отримує або частину виняткових прав на створювані в ході проекту об'єкти інтелектуальної власності, або певну частку від продажів продукції, виробленої згодом за отриманою технології. Така форма надає інвестору значний контроль над процесом створення нової технології і його результатом при невеликій небезпеки витоку технічної або комерційної інформації.

Створення спільних (СП) підприємств є ще одним способом експансії капіталу за кордоном. Спільне підприємство – це міжнародна компанія, що створюється двома або кількома національними підприємствами з метою найбільш повного використання потенціалу кожної зі сторін для максимізації корисного економічного ефекту їх діяльності [3]. Використання спільних підприємств дозволяє ТНК розділити з партнером ризик капіталовкладень, отримати доступ до місцевих ринків збуту, скоротити час пускового періоду, збільшити розмір накопичення капіталу. Подібна співпраця може забезпечити національним ТНК більш швидкий і менш дорогий доступ до необхідних інноваційних технологій в інших країнах. Такі форми співпраці особливо поширені в молодих галузях: біотехнології, генної інженерії та робототехніки. Транснаціональні компанії, що беруть участь в утворенні спільного підприємства, керуються в основному стратегічними цілями: проникнути в ту чи іншу галузь виробництва; захопити нові ринки, прагнучи в майбутньому підпорядкувати освічені СП повному контролю.

Для продовження життя і підвищення рівні віддачі від національних технологій ТНК використовують трансферт технології. Найважливішим елементом такої політики є використання обмеження на передачу технологій. Існує безліч видів такої практики, однак до найбільш дієвим слід віднести наступні: обмеження використання технології після закінчення терміну дії патенту; умови, які зобов'язують покупця технології передавати продавцю права на удосконалення предмета ліцензії; умови, щодо встановлення цін на товари, що виготовляються при використанні проданої технології; обмеження експорту вироблених за проданої технології виробів; обмеження обсягів виробництва та областей використання ліцензованого вироби. Таким чином, країна базування витягує максимальну вигоду з використання виробленої в ній інноваційної технології, мінімізує свої ризики і максимізує прибуток, що дуже сприятливо позначається на її конкурентоспроможності. Очевидно, що материнська країна, зважаючи збереження певного контролю над діяльністю ТНК, що базуються в її економіці, вживає заходів, спрямованих на максимізацію позитивного ефекту від діяльності інтернаціоналізованого сектора своєї економіки. Крім різних дій по стимуляції інноваційної діяльності ТНК, заохоченню трансферту технологій та залучення висококваліфікованої робочої сили, материнська країна приймає ряд заходів щодо стимулювання і напряму потоків ПІІ, здійснюваних ТНК, у своїх інтересах. У класифікації ООН [4], пакет таких заходів, що вживаються країною базування, отримав назву Заходи країни базування (Home Country Measures). За визначенням ООН [4], заходи країни базування (МСБ) – це комплекс рішень, що приймається країнами, в яких базуються експортери ПІІ, щодо стимулювання і напряму потоків закордонних інвестицій. Для розробки і застосування комплексу таких заходів уряд країни базування ТНК, що експортують ПІІ, може залучати як уряди приймаючих країн, так і сторонні комерційні структури. Застосування комплексу МСБ дозволяє уряду материнської країни вирішити наступні проблеми: інтенсифікувати взаємовигідне співробітництво з країнами-одержувачами інвестицій; забезпечити безперебійне постачання країни сировиною, кваліфікованою робочою силою та інноваційними технологіями; дозволити національним корпораціям ефективніше використовувати свої конкурентні переваги для досягнення конкурентоспроможності на міжнародному рівні; подолати (шляхом укладання спеціальних угод з урядом країни-реципієнта) бар'єри для входу національних ТНК на ринок приймаючої країни; підвищити ефективність національного експорту; інтенсифікувати регіональну кооперацію в рамках країни базування і стимулювати подальший розвиток інвестування за рубіж.

Позитивний вплив на економіку країни базування ТНК значний. Частина отриманих прибутків з філій, як правило, вони переводять на батьківщину, роблячи позитивний внесок у зміцнення платіжного балансу своєї країни і в її економічне зростання. Крім того, у разі вдалих закордонних операцій економічна міць і діловий імідж ТНК дає дорогу іншим компаніям зі своєї країни. В цілому успішна інвестиційна діяльність ТНК за кордоном не тільки додає країні їх базування економічну вагу, але і приносить політичні дивіденди, посилюючи її політичний вплив у світі.
Список використаних джерел:


  1. Becker G. A Theory of Competition Among Pressure Groups for Political Influence/ Gary S. Becker. – The Quarterly Journal of Economics, Vol. 98, No. 3. (Aug., 1983), pp. 371-400. [Електронний ресурс]. – Stable URL: http://links.jstor.org/sici?sici=0033-5533%28198308%2998%3A3%3C3 71%3AATOCAP%3E2.0.CO%3B2-I, вільний. – Назва з екрану, англ.

  2. Фокин С. Влияние транснациональных компаний на конкурентоспособность стран. [Электронный ресурс] / С.Фокин // Режим доступа: http://geopub.narod.ru/student/fokin/3/4.htm, свободный. – Название с экрана, рус.

  3. Мильнер Б.З. Теория организации/ Б.З. Мильнер. – Библиотека «Полка букиниста». [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://polbu.ru/milner_organization/ch27_all.html, вільний. – Назва з екрану, рос.

  4. Home Country Measures. Working paper, United Nations Conference on Trade and Development. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.unctad.org, вільний. – Назва з екрану, англ.



The problems of agriculture-INDUSTRIAL COMPLEX

in Ukraine under globalization
Svetlana Makhnusha, PhD, Associated Professor

Sumy National Agrarian University, Ukraine
Under conditions of prolonged economic crisis in Ukraine not only measures to overcome it become important, but also measures to create a favorable environment for the domestic market in the future. Since the present troubles of national benefits in the future in a practical sense are ignored, it seems necessary to create conditions for a gradual increase of dynamism and productivity of the national economy. Increasing welfare of nation based on a high level of competitiveness is not only the primary purpose of government, but also a national task to resolve which should be involved all segments of the Ukrainian society.

Ukraine found itself in the international competitive environment in which the national economy was unprepared. Low competitiveness of domestic products, irrational structure of production, inefficient use of inputs, low domestic demand, poor motivation to improve production efficiency, innovation and unfavorable investment climate, irrational development of regions – these key factors led to the unsatisfactory international state relations. Ukraine to increase the competitiveness of national producers should conduct intensive development of foreign trade which is of particular importance, as it contributes to the completion of market transformation of economy and effective integration into the global economy.

The economy of Ukraine agriculture greatly affects the socio-economic situation of the society. However, at the present stage of the financial position of most agricultural enterprises and social services is unsatisfactory. Country’s problem is the unstable branch, which provided virtually no modern equipment and new technologies, resulting in low productivity and uncompetitive agricultural products on the world market.

This complex situation in the agricultural sector is explained due to the following factors:

- failure problems in strategic areas of agriculture and agrarian reform in Ukraine; physical, technological and moral deterioration of basic production assets of agricultural enterprises; the presence of a significant disparity in prices for agricultural products and industrial means of production and labor, causing permanent lack of financial resources and limiting the activities and development of agricultural producers; irrational use of land, labor and financial resources of the agricultural sector;

- a reduction in soil fertility, inefficient use of existing potential of agricultural land; insufficient development of agricultural market infrastructure;

- lack of necessary farm support at the state level, which manifests itself in pricing imperfections, financial, credit and investment policy towards agrarian;

- low standard of living of the villagers, meager salaries of persons engaged in agriculture, unemployment, deepening demographic crisis, migration in search of work, the destruction of the labor potential of village.

In a globalized economy Ukraine strategy of agriculture and rural economy as a whole should be based on:

- creation of conditions for development of agriculture, the intensification of agriculture and rational state financial support for agriculture;

- improving access to markets and enhancing competitiveness of agricultural production by growth in domestic and foreign investment in the agricultural sector provided harmonized current legislation with the norms and requirements of the World Trade Organization;

- improving social services through the creation of advanced infrastructure in rural areas.

To remove agriculture from the crisis in a globalized economy should be developed fundamental long-term program of stable external economic relations with trading partners that are beneficial.

To expand markets and the successful promotion of domestic agricultural products on world food markets should be:

- reoriented the development of agriculture to increase export potential, provided the balance between domestic and external demand for agricultural production; improved the efficiency of traditional Ukraine exported products – cereals, sunflower seeds, livestock production and increase capacity in promising sectors of world agriculture;

- diversified the geographical structure of foreign trade in agricultural products, minimizing dependence on individual countries (markets), thereby increasing the economic security of the country; provided state-level balance of exports and imports of agricultural products to achieve an increase in the surplus in foreign trade – the excess of exports over imports; at public offices and embassies of Ukraine abroad must be conducted a seek for regular buyers of domestic agricultural products, to support and develop diplomatic relations with real partners.

Also for successful agricultural development of the country in a globalized economy, it is necessary to carry out state policy of constant improvement of investment attractiveness of the agricultural sector. Increased investment is constrained largely imperfection of the current legislation and unstable political situation of the country. Without the introduction of new energy-saving technologies and use of modern technology this can bring agriculture to the crisis and the country as a whole.

In addition, for the material and technical upgrading of agriculture it is required involvement and significant credit regulation of issues. To promote agriculture and ensure improvement of its competitiveness Ukraine needs also to harmonize it with the Ukrainian economic realities and historical development of industry in the country.



ЕКОЛОГІЧНИЙ АСПЕКТ УПРАВЛІННЯ ТРАНСПОРТНОЮ

ЛОГІСТИКОЮ АГРАРНОЇ СФЕРИ
КОСТЯНТИН НЕЧИПОРЕНКО, ст. викладач

Дніпропетровський державний аграрно-економічний університет, Україна
На сучасному етапі розвитку суспільного виробництва декларуючи пріоритетність питань екології та енергозбереження, їм не приділяється достатньо уваги через більш нагальні економічні та політичні проблеми.

В той же час, в умовах євроінтеграції, підвищена увага до екологічного аспекту логістичної діяльності зумовлена рядом причин, серед яких поінформованість споживачів через екомаркування, зростання економічних мотивацій захисту довкілля, підвищена увага до регулювальних заходів у цьому напрямку, зростаючий попит на фахівців щодо захисту довкілля.

Логістику необхідно розглядати не тільки як науковий та бізнесовий напрям або функцію господарського управління, але і як важливий чинник сталого, тобто екологічно збалансованого розвитку господарства. Оцінка логістики як чинника сталого розвитку розкриває дуже важливий, але практично недосліджений в Україні аспект взаємозв'язку екології та логістики, а також впливу останньої на екосистеми регіону, країни, світу. Актуальність цих питань порівняно давно визначають західні вчені, вони навіть запропонували термін "зелена логістика" ("Green Logistics") – за аналогією із "зеленим бізнесом" (Green Business ), "зеленим менеджментом" (Green Management ), "зеленим маркетингом" (Green Marketing ).

Транспорт – це один із найбільших забруднювачів навколишнього середовища з усіх компонентів логістичних систем. Завдання забезпечення екологічної безпеки логістичних систем, крім визначення впливу транспорту на екосистему регіону, вимагає й розроблення заходів з поліпшення екологічних показників логістичної інфраструктури, зокрема зменшення забруднення атмосферного повітря та ґрунтів, захисту поверхневих і підземних вод від забруднення; зниження транспортного шуму і вібрації; охорони флори та фауни регіону від шкідливої дії транспорту. Виявлення впливу територіально-логістичного чинника на екосистему регіону потребує, насамперед, дослідження впливу транспортно-складської інфраструктури на екологічний стан території. Ці дослідження мають передбачати, по-перше, загальну характеристику дії транспорту на екосистему регіону, зокрема визначення видів і об'єктів дії, основних виробництв - забруднювачів і їхнього розміщення, складників та обсягу забруднення від стаціонарних і пересувних джерел, шумової дії транспорту, екологічних аспектів можливих аварій на транспорті, впливу транспортно-складської інфраструктури на рослинний світ; по-друге, аналіз специфіки дії окремих видів транспорту на навколишнє середовище регіону.

Нажаль не поодинокі випадки, коли на локальному рівні сільськогосподарського підприємства практично не зважають на шкідливий вплив оточуючому середовищу та екосистемі вцілому: використання транспортних засобів, які вже кілька разів відпрацювали свій технічний ресурс і здійснюють значно більші викиди шкідливих речовин; низька якість внутрішньогосподарських доріг, які не тільки збільшують витрати пального, а іноді через створення об’їзду перешкод (непроїзна яма, калюжа, звалене дерево і т.п.) вилучають із користування родючі землі; створення неконтрольованих, без належних умов утилізації, звалищ відходів діяльності машинно-тракторного парку і т.п.

Пом’якшення екологічної кризи можливе лише за умови обмеження стихії забруднення довкілля, дотримання національних і міжнародних заходів захисту природи. При цьому, поряд з вихованням високої екологічної свідомості населення, повинна діяти чітка система централізованого контролю суворого дотримання заходів з обмеження і запобігання забруднення навколишнього природного середовища, доповнення раціональними заходами всебічного контролю за станом навколишнього середовища.

Здійснюючи нововведення на підприємстві, в тому числі і екологічні, слід враховувати специфіку роботи підприємства, політичний аспект, менталітет людей, місцеві звичаї, традиції тощо. Інновації з однієї сторони – це дуже прибутковий вид діяльності, проте з іншої – це величезний ризик, який може привести до суттєвих економічних втрат і навіть до загибелі підприємства.

Особливістю впровадження «зеленої» транспортної логістики на даному етапі є її впровадження в межах великих підприємств, для яких ключовим стимулом є бажання зменшити витрати, переходячи на дешевші енергоносії та зменшуючи їх використання, і не відмовляються від можливості сформувати соціально відповідальний імідж організації. В той же час впровадження новітніх логістичних концепцій у невеликих підприємствах гальмується обмеженим фінансовим ресурсом, та високими затратами на фоні тривалого періоду окупності.

Дослідження прогресивного світового досвіду та пропозицій вітчизняних науковців свідчать, що можливе впровадження «екологічних» заходів які матимуть і позитивний економічний ефект у сфері транспортної логістики аграрного підприємства.

Таким чином підтримуємо необхідність здійснення повного екологічного менеджменту територіально-логістичної системи, що включатиме екологічний облік і контроль, планування та фінансування екологічних заходів, проведення екологічного ліцензування і сертифікації, визначення ефективності екологічних заходів і розмірів можливої сплати за забруднення навколишнього середовища, а також підготовку необхідної екологічної документації, зокрема екологічного й акустичного паспортів організації.



ЕКОНОМІЧНА ДОЦІЛЬНІСТЬ КУПІВЛІ ВІТЧИЗНЯНИХ ТОВАРІВ
ВАЛЕНТИНА ОЗИМА, спеціаліст вищої категорії, викладач-методист

ВАЛЕНТИНА ЗАРУБА, спеціаліст вищої категорії, викладач-методист

Брацлавський агроекономічний коледж ВНАУ, Україна
Сьогодні для України настали дуже непрості часи! Зокрема, постійно зростає курс долара, і відповідно зростають ціни на безліч товарів, так як більшість товарів з-за кордону. Але давайте будемо оптимістами і почнемо шукати вихід разом. А почати можна з самого елементарного, але дуже важливого – це підтримка вітчизняного виробника товарів. Таким чином, українські покупці одночасно зможуть і заощадити, і отримати нічим не гіршу якість, при цьому сприяючи розвитку і процвітанню ситуації в країні. 

Наприклад, частка товарів вітчизняного виробництва на ринку області становить майже 90%, що є надзвичайно важливим в умовах подолання кризи та виходу на конкурентні ринки Європи й інших держав. [1]. Адже Вінниччина без перебільшення є локомотивом аграрного сектору.

Загальновідомий вплив фактора країни-виробника на рішення про придбання тієї чи іншої продукції.

Кращою рекомендацією є, наприклад, таке маркування: для електронних товарів – «Зроблено в Японії», для товарів легкої промисловості – «Зроблено в Італії», для електротоварів – «Зроблено в Німеччині». З іншого боку, напис «Зроблено в Китаї» часто асоціюється з дешевим і не завжди якісним ширвжитком.

У попередні десятиліття імідж імпортних товарів був значно вище вітчизняних по всім товарним позиціям. Але в останні роки ситуація змінилася на користь вітчизняних товарів.

Це зумовлено постійно зростаючим курсом долара, в результаті якого імпортна продукція стала недоступною для більшості населення, як наслідок, насичення вітчизняних ринків дешевими, низькопробними закордонними товарами.

Але основна причина зростання іміджу багатьох вітчизняних товарів полягає насамперед у тому, що покупець переконався в їх підвищених споживчих властивостях. Тому споживач, який купує товари вітчизняних виробників, керується патріотизмом і бажанням підтримати свого виробника товару, що в свою чергу сприятиме розвитку нашої економіки, позитивна динаміка якої позначиться і на культурному розвитку та житті кожного громадянина. Крім того, враховує такий фактор конкурентоспроможності, як географічний.

Вітчизняні товари, насамперед харчові продукти, на відміну від імпортних, краще зберігають товарні якості, що обумовлено коротшим шляхом до прилавка, відсутністю у їх складі консервантів, кращою пристосованістю до шлунку споживача і клімату країни. Хіба можна порівняти картоплю, вирощену в Україні і завезену з Польщі? Місцева картопля має хороший смак і багата вітамінами, а привезена здалеку вже в процесі тривалого транспортування втрачає багато корисних властивостей. Вітчизняні сорти насіння, виведені українськими селекціонерами, краще пристосовані до умов нашого клімату.


Таблиця 1 – Експорт сільськогосподарської продукції [2]

Назва продукції

Місце по експорту в Україні

Місце по експорту в Європі

Місце по експорту в світі

Соняшник

1







Зернові

2







Кукурудза

3







Пшеничне борошно

6







Мед (виробництво)




1

3

М’ясо птиці




3

7

Розглянемо п’ять «за», щоб купувати українські товари.

1. Власна вигода. Купуєш український продукт – підтримуєш вітчизняні підприємства – створюються робочі місця для місцевих жителів, робітники отримують зарплату, підвищується купівельна спроможність – зростають прибутки всіх галузей і поліпшується життя кожного громадянина. Загалом одна з основних причин глибокої економічної кризи в Україні – зорієнтованість великого вітчизняного бізнесу на зовнішні ринки, а не на внутрішній. Як наслідок – недорозвинений внутрішній ринок, засилля імпорту. [3].

Як видно з таблиці 1, Україна займає 1-ше місце по експорту соняшника, 2-е місце – зернові культури, 3-є місце – кукурудза, 6-е місце займає Україна як експортер пшеничного борошна. На 3-му місці Україна по експору м’яса птиці в Європі та на 7-му місці в світі (експортує птицю в 70 країн світу). По виробництву меду Україна займає 1-ше місце в Європі та 3-є місце в світі. [2].

Українська продукція експортується в 190 країн світу. Кожний 3-й долар від експорту заробляється в сільськогосподарському секторі. [2].

2. Споживацький патріотизм. Кожна сума, сплачена за товар українського виробництва, включає певну частку податків, що спрямовуються до бюджету. А це соціальні виплати пенсіонерам, інвалідам, студентам та іншим незахищеним верствам населення. Від імпорту бюджет отримує менші грошові надходження, зокрема внаслідок великих обсягів контрабанди [3].

Купуючи українське, ми перераховуємо до бюджету не лише ПДВ,  податок на прибуток, ЄСВ, але і збагачуємо власних громадян тому, що допомагаємо їм отримувати зарплату і стимулювати економіку. З кожного українського товару економіка, наш бюджет, ми самі отримуємо в рази більше, ми допомагаємо собі, нашим друзям, сусідам, просто своїй країні.
Таблиця 2 – Переваги купівлі українських товарів


Показники

Український товар

Імпортний товар

Вартість товару, грн.

8000

8000

ПДВ (в ціні товару), грн.

1333,36

1333,36

Заробітна плата, грн.

4800




Нарахування в ЄСВ, грн.

1785




Утримано ЄСВ, грн.

172,80




Утримано податок на дохід фізичних осіб, грн.

720




Прибуток від реалізації, грн.

800




Податок на прибуток

136




Разом відрахувань до бюджету, грн.

4147,16

1333,36

Вигода

3,11 рази



Проаналізуємо таблицю 2 (за розрахунками авторів). Порівняємо імпортний товар ціною 8000 грн. – до бюджету отримуємо 1333 грн., і вітчизняний товар за цією ж ціною – отримуємо до бюджету не лише ПДВ, а й податки в сумі 2814 грн., заробітну плату 4800 грн. і наше підприємство може отримати прибуток 800 грн. отже, маємо 1333 грн. з імпортного товару і 4147 грн. з вітчизняного товару. Вигода в 3 рази!

3. Відносна дешевизна українських товарів. Ще одна причина віддавати перевагу вітчизняним товарам – їхня відносна дешевизна. Товари, які виробляються у нас, дешевші, ніж аналогічні імпортні. Пляшку пристойного українського вина можна купити за 85 грн., а, наприклад, італійського – за 240 грн. Вітчизняний твердий сир сорту «Радомир» – 102 грн. за кг, польський цього самого сорту – 180 грн. за кг. Сир «Рокфор» від ТМ «Добряна» 200 грн., польського виробника – 400 грн. і французького – 1490 грн. за кг.

4. Традиції та звички. Деякі товари, до яких звикли українські споживачі, просто не виробляють за кордоном. Приміром, на ринку не купиш імпортного віника.  Знайти звичний одяг для немовлят – пелюшки, байкові дитячі сорочечки й очіпки – можна тільки поміж асортименту українських швейних фабрик. Адже, в зарубіжних країнах немає самої традиції сповивання, а отже, й відповідних товарів [3].

5. Українське натуральніше.

Багато українців віддають перевагу вітчизняним продуктам харчування, оскільки вважають їх натуральнішими. Є думка, нібито імпортована їжа містить більше небезпечних компонентів, підкріплена логістичними міркуваннями: мовляв, скільки ж потрібно покласти в масло консервантів, щоб привезти його з Данії в Україну [3].

Свіжі продукти: місцева продукція овочівництва-плодівництва свіжіша, здоровіша і смачніша, так як за короткий час долає шлях від грядки або дерева до вашої тарілки. Дослідження показують, що більшість поживних речовин в фруктах і овочах утворюються в ході їх дозрівання. Після збору, цукри  починають перетворюватися в крохмаль, а кількість поживних речовин – зменшується. Отже, чим швидше ви з’їдаєте свіжий продукт, тим він більш корисний і поживний для вас.

Менше пересувань: продукти місцевого виробництва проходять набагато коротший маршрут до ринку, а це означає, що використовується набагато менше палива і менше забруднюється довкілля.

Менше відходів: завдяки більш короткому ланцюжку поставок під час розподілу, зберігання та збуту місцевої продукції, зменшується кількість зіпсованої і викинутої їжі.

В нашому регіоні є багато потужних товаровиробників. Серед тих, хто займається виробництвом та реалізацією продуктів харчування: ВАТ Тульчинський м'ясокомбінат, ТОВ Літинський м'ясокомбінат, Никифорівецька ковбасна фабрика, ТОВ «ТЕРРА ФУД», ВАТ «Літинський молокозавод», ВАТ «Іллінецький молочний завод», ТОВ «Мак-Вар Продукт» та ін.

Серед виробників промислової групи товарів: ТОВ «Вінницька шкіргалантерейна фабрика», ПАТ «Володарка», Вінницький завод «Кристал», ПАТ «Вінницяпобутхім», ПАТ «Калина», та ін.

Отже, купувати українську продукцію престижно, патріотично і корисно для іміджу держави.


Список використаних джерел:


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   25

Схожі:

Розвиток форм та методів сучасного менеджменту, економіки І права в умовах глобалізації том 1 5-7 квітня 2016 року м. Дніпропетровськ iconУкраїни в умовах сучасної системної реформи ХVIII всеукраїнська студентська науково-практична конференція 03 квітня 2015 року м. Дніпропетровськ Україна
Пріоритетні напрями розвитку економіки та фінансів України в умовах сучасної системної реформи
Розвиток форм та методів сучасного менеджменту, економіки І права в умовах глобалізації том 1 5-7 квітня 2016 року м. Дніпропетровськ iconРадмила войтович державна кадрова політика україни в умовах глобалізації: сутність та особливості реалізації
Та особливості реалізації державної кадрової політики України в умовах глобалізації, розкрито роль кадрового потенціалу сучасних...
Розвиток форм та методів сучасного менеджменту, економіки І права в умовах глобалізації том 1 5-7 квітня 2016 року м. Дніпропетровськ iconСборник тезисов научных работ
Стратегічно-інноваційний розвиток суб’єктів економічної системи в умовах глобалізації: Збірник тез ІІ міжнародної науково-практичної...
Розвиток форм та методів сучасного менеджменту, економіки І права в умовах глобалізації том 1 5-7 квітня 2016 року м. Дніпропетровськ iconТом Гуманітарні науки Бердянськ 2016 (06) ббк 74я5
Збірник тез наукових доповідей студентів Бердянського державного педагогічного університету на Днях науки 19 травня 2016 року. –...
Розвиток форм та методів сучасного менеджменту, економіки І права в умовах глобалізації том 1 5-7 квітня 2016 року м. Дніпропетровськ iconТом Природничі науки Бердянськ 2016 (06) ббк 74я5
Збірник тез наукових доповідей студентів Бердянського державного педагогічного університету на Днях науки 19 травня 2016 року. –...
Розвиток форм та методів сучасного менеджменту, економіки І права в умовах глобалізації том 1 5-7 квітня 2016 року м. Дніпропетровськ iconТом Педагогічні науки Бердянськ 2016 (06) ббк 74я5
Збірник тез наукових доповідей студентів Бердянського державного педагогічного університету на Днях науки 19 травня 2016 року. –...
Розвиток форм та методів сучасного менеджменту, економіки І права в умовах глобалізації том 1 5-7 квітня 2016 року м. Дніпропетровськ iconВідей студентів бердянського державного педагогічного університету на Днях науки 19 квітня 2012 року Том Гуманітарні науки Бердянськ 2012
Збірник тез наукових доповідей студентів Бердянського державного педагогічного університету на Днях науки 19 квітня 2012 року. –...
Розвиток форм та методів сучасного менеджменту, економіки І права в умовах глобалізації том 1 5-7 квітня 2016 року м. Дніпропетровськ iconІнституційні трансформації сучасної економіки: виклики
Пов'язаних з актуальними проблемами регулювання соціально-економічного розвитку в умовах трансформації економіки
Розвиток форм та методів сучасного менеджменту, економіки І права в умовах глобалізації том 1 5-7 квітня 2016 року м. Дніпропетровськ iconТом Педагогічні науки Бердянськ 2012 (06) ббк 74я5
Збірник тез наукових доповідей студентів Бердянського державного педагогічного університету на Днях науки 19 квітня 2012 року. –...
Розвиток форм та методів сучасного менеджменту, економіки І права в умовах глобалізації том 1 5-7 квітня 2016 року м. Дніпропетровськ iconКаталог вибіркових дисциплін програми підготовки бакалаврів факультету економіки та менеджменту



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка