С. Й. Татаринов



Сторінка11/26
Дата конвертації11.04.2017
Розмір3.75 Mb.
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   26

Г.М. Карталов пишався тим, що будинок побудований за сучасним проектом. Будинок оточував великий фруктовий сад.

Г.М. Карталов пожертвував на Всехсвятську церкву велику суму грошей і був похований із всіма нагородами біля огорожі цього храму.

Діти Карталових вчилися в Харкові, знали іноземні мови, нотну грамоту.

Дочка Г.М. Карталова Марія Георгіївна вийшла заміж за Георгія Степановича Лобасова. Сім'я жила в будинку на вулиці Харківській. Будинок був розкішно обставлений. У вітальні була колекція великих порцелянових ляльок, у яких було людське волосся. Лялька була зростом як трирічна дитина.

Георгій Степанович і Марія Георгіївна збирали живопис, товаришували з художником М.С. Ткаченко. Георгій Степанович возив сім'ю на ярмарки, виставки.

У Лобасових було двоє дітей - Володимир і Ольга. Володимир отримав професію лікаря. Ольга народилася в 1902 році, її виховувала бонна Міна Карлівна. Тому Ольга досконало володіла німецькою і французькою мовами. Сім'я виписувала різні журнали в т.ч. журнали мод з Парижу. У паризьської модистки був патрон Марії Георгіївни, тому плаття їй висилалися за замовленням із Франції.

Володимир Георгійович Лобасов пішов разом з Добровільною армією до Криму. В Сімферополі він працював в шпиталях, одружився на медсестрі, помер не доживши до 30 років. В 1921-1922 роках Г.С. Лобасова зрадив його зять Іван Георгійович Карталов, який в той час служив кучером в ЧК. Свого тестя Лобосова, він зрадив, щоб зберегти життя собі і Карталовим. Внаслідок зради Г.С. Лобасов був заарештований чекістами.

Ольга Георгіївна і Марія Георгіївна Лобасови втекли до колишнього їхнього прикажчика, який мешкав у м. Макіївка. Ольга Георгіївна повінчалася з ним. Під час втечі з Бахмуту сім'я встигла навантажити підводу деякими цінними речами. Потім О.Г. Лобасова разом з чоловіком виїхала до Баку, де близько 30 років пропрацювала бухгалтером на суднобудівельному заводі. Під час голоду 30-х років у неї в Баку жила дочка Івана Георгійовича Карталова».

Пережила революцію і війни Орина Зехова - знаменита «бахмутська бублейниця». Наодинці скоротали свій вік доньки-музикантки купця Першої гільдії О.О. Пискунова, а їх архів і старовинний білий рояль були розграбовані в 1986-1989 роках сусідами-п'яницями. В Артемівську живуть і нащадки Сангурських, а в Києві живуть спадкоємці Л.Г. Французова. В 2005 році в Швейцарії відшукалися спадкоємці О.О. Григоренка.

Багато заможних бахмутчан, власників двох, а то і більшої кількості будинків, частину з них перетворювали на «прибуток», тобто здавали в найм. Цим не гидували навіть дуже багаті люди. Вартість оренди і квартплатня в приватних будинках були високі і квартири в цих будинках призначалися не для бідних (для сезонних робітників за клопотанням комітету громадського здоров'я в 1896 році був побудований барак), хоча ціни були цілком доступні і для людей з середнім достатком.

Зростання чисельності населення Бахмуту в XIX – на початку XX століття супроводжувалося зміною в соціальному складі. Якщо в 1842 році дворян (особистих і спадкових) було близько 140, то до 1913 року це число потроїлося. Осіб духовного звання в 1842 році було 47, в 1857році - 169. Значну частину населення міста складали селяни. В 1857 році їх було 4533, в 1913році – вже 10061. Найчисельнішою соціальною групою були робітники.

З розвитком промисловості в Бахмуті і повіті в післяреформений період пов'язані зміни національного складу жителів. На початку XX сторіччя в Бахмуті мешкали громади євреїв (до 6,7 тисяч ), німців (від 70 до 200 осіб ), татар (від 50 до 200 осіб), поляків (від 80 до 300 осіб), дуже мало було литовців, латишів. Напередодні Першої світової війни і після турецької різні вірмен в 1915 році, виросла вірменська громада (до 100 осіб), збільшилося число фінів, шведів, бельгійців і голландців. В Бахмуті було сім храмів і домових православних церков, дві синагоги і сім молитовних будинків євреїв, один католицький костел.

3.8. Розвиток виробництва будівельних матеріалів

В 1860 році у Бахмуті було всього три цегельних заводи, що виробляли товару на 3,75 тисяч рублів. В наступні роки виробництво будівельних матеріалів стрімко зростає.

Це пояснюється бурхливим розвитком промислового будівництва фабрик і заводів, закладів соціальної сфери, будівництвом житла населенням містечок та сіл Бахмутського повіту, що стимулювало стрімкий попит на будівельні матеріали: вапно, пісок, камінь, глину, цеглу,черепицю. Крім того, виробництво будівельних матеріалів не вимагало придбання складних машин та механізмів, бо було основане на ручній праці та потребувало невеликих фінансових вкладень і кредитів.

Кількість заводів в повіті з виробництва будівельних матеріалів значно збільшилась. Підприємці будують нові заводи. В ті часи декілька заводів мала родина Французових.

В 1869 році заснував свій завод Г.Л. Хенкін. Керуючим був Б.М. Французов. Завод мав паровий казан, випускав цегли на 25 тис. рублів, на ньому працювало 15 робітників.

В 1871 році заснував завод О.П. Бадодін. Він випускав цеглу та черепицю на 7 тисяч рублів, мав паровий котел на 10 кінських сил. На цьому заводі працювало 40 робітників.

П.Г. Коваленко випускав цегли на 30 тисяч рублів.

І.І. Решетніков випускав цегли на 8 тисяч рублів.

В 1876 році Б.М. Французов заснував свій алебастровий завод. Ним керував його син М.Б. Французов. На заводі працював локомобіль потужністю 25 кінських сил. 25 робітників виробляли алебастр шматками, вологий і перепечений на 15,5 тисяч рублів на рік.

І.А. Любицький також мав свій завод, який з 1879 року виробляв цегли на 5 тисяч рублів. На заводі був паровий котел. Тут працювало 24 робітники.

В 1882 році було засновано вапняний завод О.Х. Новикова. Керуючим тут був В.З. Лебедєв. На заводі діяв один паровий котел, працювало 15 робітників. Випускалося продукції на 80 тисяч руб. на рік.

На заводі О.І. Токарєва також працював 1 паровий котел.

В 1887 році Б.М. Французов заснував другий завод. Він мав паровий котел, виробляв цегли на 7 тис рублів. На заводі працювало 26 робітників. Ще один цегельний завод Б.М. Французова мав також паровий котел. Тут працювало 12 робітників, цегли випускалося на 20 тисяч рублів. Завод А.М. Французова (батька) засновано у 1898 році. На заводі працювало 15 робітників, цегли випускалося на 45 тисяч рублів.

З 1893 року А.Г. Палант виробляв цегли на 7 тисяч рублів. На нього працювали 23 робітники.

Ф.Б. Зехов виробляв черепицю на 5 тисяч рублів, мав на заводі паровий котел. М.І. Венгеровський виробляв черепиці на 8 тисяч рублів, теж мав паровий котел.

В 1894 році був заснований вапняний та алебастровий завод Л.Я. Гершковича. Завод знаходився біля станції Деконська. На ньому працювало 11 робітників, річний прибуток становив 20 тисяч рублів.

В 1895 році було засновано завод Н.С. Міленкова. Керуючим тут працював О.А. Любицький. Завод мав один паровий котел. Виготовляли цеглу 35 робітників.

М.Я. Французова заснувала в 1896 році ще один цегляний завод. Керуючим заводом був М.Б. Французов. На заводі був встановлений паровий котел на 35 кінських сил, працювало 25 чоловіків. Випускали цеглу звичайну, для димарів - вогнетривку, черепицю стрічкову, марсельську, вогнетривку на 14,5 тисяч рублів на рік.

В 1897 році заснував свій завод Д.О. Мінаєв. На заводі виробляли цеглу на 20 тисяч рублів, працювало 50 робітників.

Сировину для заводів добували у кар'єрах Косича і Богомолова (станція Деконська), Товариства Деконських заводів, Покровського товариства селян, І.Х. Новікова, Л.Я. Гершковича, А.М. Крамарєва, М.М. Кречетова, О.І. Токареєва, К.М. Фірке, Б.М. Французова (біля Бахмуту), В.В. Штерцера (Миколаївка), Б.В. Шапіро (Часів Яр). А.М. Французов орендував кар'єри Ж.Є. Диомидова, Н.С. Міленкова, І.І. Наримського.

Глиняними кар'єрами володіли М.О. Ковалевський (Часів Яр). В.О. Ауе (Миколаївка) отримав Малу золоту медаль Виставкового Комітету Катеринославської виставки 1910 року за «якісну обробку каоліну». М.К. Котляревський мав теж глиняний кар'єр біля Часів Яру.

На початку ХХ століття видобували доломіт: М.К. Котляревський біля с. Кодема, М.А. Французова біля с. Віролюбівки.

Кварц і пісок видобували: Балабанєв В.В (ст. Миколаївка), Бергман В.Л. (Бахмут), Плещеєв В.А. (ст. Часів Яр), Плещеєв Ф.І., (ст. Часів Яр), Мінц Р. (Віролюбівка).

3.9. Виробництво металу та вогнетривів

В кінці ХІХ століття в повіті стрімко розвивається виробництво металу та вогнетривів.

У 1866 році уряд надав князеві Кочубею концесію на споруду заводу для виготовлення залізних рейок з місцевих матеріалів, але Кочубей не зміг зібрати в Росії необхідний капітал і заснувати акціонерне Товариство. За 24 тисячі фунтів стерлінгів він поступився своїми правами англійцеві Джону Юзу, який в квітні 1869 року уклав з царським урядом: «Договір на утворення Новоросійського Товариства кам'яновугільного, залізного і рейкового виробництв і Товариства залізничної гілки від Харківсько-азовської лінії». Уряд надав великі субсидії і пільги. Влітку 1869 року Джон Юз на хуторі поміщиці Смолянинової побудував кузню, де виготовляли інструмент для будівництва. Новоросійське Товариство взяло в управління 2 шахти, що знаходилися на землях поміщика Лівена.

Шахти поглибили, старі штреки розширили, проклали нові. З Англії прибули доменний майстер і кваліфіковані робітники - всього 70 чоловік. Вуглекопи і чорнороби наймалися з місцевого населення. Для своїх підприємств Новоросійське Товариство спочатку орендувало у місцевих поміщиків землі, які потім, в 1889 році, придбало у власність. Англійці мали 18 тисяч десятин землі і були самими великими землевласниками у Бахмутському повіті.

Завод будувався на правому березі річки Кальміусу в 7 км. на південь від села Александрівки. Устаткування для заводу доставили з Англії. 21 квітня 1871 року задули домну, але вже через декілька днів вона вийшла з ладу. 24 січня 1872 року, після її ремонту, почалася виплавка чавуну на кам'яному вугіллі. Було налагоджено і коксове виробництво. 1 січня 1873 року почали діяти пудлингові печі для переробки чавуну в залізо, у вересні почали працювати прокатні стани.

В 1872 році почався рух по Констянтинівській залізниці (Констянтинівка - Ясинувата - Юзівка - Оленівка), з якою завод був з'єднаний залізничною гілкою.

В 1874 році на підприємствах Новоросійського Товариства було зайнято 1806 робітників. Через 2 роки вступила до ладу друга доменна піч. По виплавці металу завод вийшов на перше місце в Росії. У 1879 році на заводі були побудовані мартенівські печі, почався прокат сталевих рейок замість залізних.

Юзівський металургійний завод, окрім випуску основної металургійної продукції мав потужне підсобне сільське господарство. Про це свідчить те, що на Катеринославській виставці 1910 року завод був відзначений золотими та срібними медалями за представлену велику кількість биків, племінних жеребців, симентальських корів і продуктів сільського господарства.

У 1881 році у німецькій колонії Нью-Йорк - Ольчафельд (Щербинівка, нині Дзержинськ) Н.Г. Нібур заснував чавуноливарний та механічний завод. Директором заводу був Я. Г. Нібур, завідуючим комерційною частиною - К.М. Абкін. Завод мав паровий котел на 350 кінських сил, виробляв рядкові сівалки, жатки, букери, кінні молотарки, кукурудзяні молотарки. Всього випускалось продукції на 450 тисяч рублів на рік. Працювало 350 робітників. На Катеринославській виставці у 1910 році Я.Г. Нібуру був вручений Похвальний лист на 13-рядну сівалку «Слава» від Полтавського товариства. Також була присуджена Велика срібна медаль Виставкового комітету «за якість лобогрійки - жнейки».

В 1883 році інженер Карл Квельмс заснував у Бахмуті чавуноливарний завод, який мав прибутку 18 тисяч рублів на рік.

В 1891 році Павло та Микола Вараксіни заснували у Бахмуті завод землеробських машин. На заводі був встановлений паровий котел, працювало 20 робітників. Завод виробляв продукції на 20 тисяч рублів.

В 1892 році у Дружківці було засновано Донецьке товариство залізоробного та сталеплавильного виробництва із загальним капіталом 4,5 мільйонів руб. Правління знаходилося в Парижі на Раює де Асторг. Головою правління був Е. Пастер, заступником Бонард, членами К. Аст'є, Г. Шанов, Є. Бердьє, К. Мехіховський. Директором заводу був А.Ю. Іллеро, технічним директором - Е.К.Ліндер, комерційним - Утвіллер.

Завод мав потужне енергетичне обладнання - 10 парових котлів, дві паротурбіни, паромотор, локомобілі на 20 тисяч кінських сил.

На заводі вироблялися чавун, листове залізо, болванки, рельси для залізниць та копалень, дріт. Загальна кількість робітників сягала 3000 чоловік. Обсяг виробництва становив 6,4 мільйонів рублів.

В 1897 році біля Дружківки Бельгійське анонімне товариство також заснувало сталеливарний та механічний завод. Керуючим тут був Є.Є. Кап'є-Дюпре, директором-розпорядником - Ф.О. Фев'є. Статутний капітал товариства становив 1115 тисяч рублів. Завод мав паровий котел та генератор потужністю 400 кінських сил. На заводі працювало 450 робітників. Серед виробів були стальне фасонне лиття, ресори, пружини, вагони, платформи, вагонетки, стропила, залізничне обладнання. У 1909 році завод випустив продукції на 843 тисячі 754 рублі. Завод мав свої представництва у містах Москві та Баку.

Розвиток промисловості та металургії потребував збільшення видобутку вугілля. В Бахмутському повіті вперше поклади вугілля були знайдені ще в 1721 році біля села Скелевого.

У «Військово-статистичному обзорі Російської імперії» 1850 року згадується «вугільна розробка в маєтку Плещеєвих в с. Іванопілля за 35 верст від Бахмуту», що була заснована у 1810 році. Видобувалося 15 тисяч пудів вугілля для ковальської справи та опалення у побутових печах. Для промисловості це вугілля не використовувалося, бо ще в 1831 році геологи дали висновок про непридатність цього вугілля для металургії. Працювали й інші вугільні копальні.

Вознесенська вугільна копальня бахмутського дворянина П.О. Карпова отримала Велику золоту медаль Міністерства торгівлі та промисловості на Катеринославській виставці в 1910 році «за широко поставлену та технічно досконалу обладнаність».

Розвиток металургії також потребував збільшення випуску вогнетривів. В II половині ХІХ століття в безпосередній близькості від Бахмуту виникли два потужні промислові осередки: в 10 верстах на захід вогнетривкі заводи біля станції Часів Яр і в 15 верстах на північ від Бахмуту соляні копальні.

Виникнення чорної металургії та вогнетривкої промисловості в Донбасі було пов'язано з ім'ям Джона Хьюза (Юза). «Радянська енциклопедія» про нього писала: «син інженера, з 1860 року директор англійського металургійного заводу. За концесією від російського уряду отримав право створити Новоросійське Товариство кам'яновугільної, залізоплавильної і рейкової промисловості, побудував в 1869 -1872 роках Юзівський металургійний завод. Помер в 1889 році».

В період проектування металургійного заводу Юз запросив геологів для розвідки Юзівського регіону і досліджень пермських покладів. Так, поклади вугілля, мідних і залізних руд в 1862-1863 роках досліджувалися І.Ф. Леваковським, а в 1864-1865 роках гірничим інженером-поручиком О.А. Носовим.

М.О. Борисяк ініціював поглиблене вивчення краю. З 1867 року почалося видання «Збірок матеріалів до геології Південної Росії». Дослідники фіксували наявність в районі Бахмуту - Дружківки глин і кварцових пісків, придатних для чавунних і сталеплавильних заводів Юзівки, Маріуполю, Олександрівська, Алчевська, Катеринослава, Ростова.

З 1878 року дослідження району Бахмут - Костянтинівка - Дружківка проводив О.В. Гуров, який описав прояви глин балок Кленова, Глиняна і Крутенька в районі Часів Яру. В 1896 році геолог М. Яковлєв проводить детальну зйомку Дружківсько-Костянтинівської антикліналі.

Дозвіл на будівництво заводу Джону Юзу надала Бахмутська земська Управа. В 1866-1869 роках в цьому були зацікавлені гласні – землевласники від Олександро-Шультинської волості брати Федір і Олександр Плещеєви.

До моменту відміни кріпацтва у всіх Плещеєвих було в селах і хуторах Катерино-Олександрівці, Грузській, Миколаївці, Плещеєвці, Білокузьминівці, Катеринопіллі 684 кріпосних обох статей. Панщина на батька Плещеєвих складала три дні на тиждень. Селяни пасли худобу на пасовищах поміщика, при епізоотіях худоби він допомагав селянам і нерідко платив за них податі. В 60 - 80 роках Плещеєви були власниками досить великих до півтори-двох тисяч голів отар овець, вели широку торгівлю худобою. Накопичені ними капітали шукали вихід.

В повіті між Бахмутом і Костянтинівкою Плещеєви володіли 8,8 тисячами десятин землі. Геологічна розвідка показала наявність у тих землях унікальних вогнетривких глин.

Спочатку Джон Юз купував глину у Ф.І. і О.І. Плещеєвих і селян Миколаївки-Грузської. Він намагався налагодити виробництво вогнетривкої цегли у себе на заводі в Юзівці.

В 1876 році Ф.І. Плещеєв робить спробу побудувати перший і єдиний на той час у Донбасі вогнетривкий завод. «Збірка статистичних відомостей Катеринославської губернії» в 1886 році характеризує це підприємство так: «розробки вогнетривких глин проводяться біля с. Миколаївки-Грузської. Плещеєв добуває глину в своєму маєтку при зазначеному селі і виробляє з неї на власному заводі з 1876 року цеглу, що збувається до 1879 року на завод Юза, відправляється до Харкова, Ростова, Катеринослава, Олександрівська, Севастополю на будівництво Азовської, Донецької, Севастопольської і Катеринославської залізниць. Поклади глини в маєтку Плещеєва знаходяться в одній версті відстані від залізничної станції Часів Яр. Шар глини від 3 до 6 аршин, за вскришування платять селянам 1 рубль 60 копійок за кубічний сажень, за доставку 7 рублів».

На вогнетривкому заводі Плещеєва з квітня по листопад було зайнято 35 робітників. Вони одержували зарплатню від 25 до 50 рублів. На заводі на рік вироблялося не менше 250 тисяч цеглин, доставка 600 пудів до вагонів коштувала три-п'ять рублів за вагон. Продажна ціна за 1000 штук - 45 рублів. Технологія виробництва була така: вологу глину обпалювали в печі 36 годин (витрата 100 пудів вугілля), потім шамот розбивали молотком на шматки величиною з волоський горіх і перетирали на кінному верстаті двома чавунними циліндрами, що обертаються в різні боки. Протерта глина надходила на горизонтальне сито і виходила двох сортів - порошок і великі горошини розміром з квасолю. Потім її змішували навпіл з вогкою глиною і залишали в чанах з водою на два-три дні, потім поміщали в чан з одним отвором, перемішуючи видавлювали. В сараї різали на шматки і формували цеглини, просушували їх і обпалювали в кассельській печі протягом трьох діб. На 20 тисяч штyк йшло 600 пудів вугілля по 8,5 копійок за пуд.

Устаткування заводу складалось із печі для випалювання глини вартістю 500 рублів, дробильного верстата - 250 рублів, двох пресів - 100 рублів і кассельської печі - 4000 рублів. Тут працювали 6 коней і 4 воли.

В 1882 році племінник Федора Івановича гласний В.О. Плещеєв заявив про небажання балотуватися мировим суддею. Здавалося що, молодий, але дуже хворий діяч земства йде «на спокій». Але 17 грудня 1883 року Бахмутський нотаріус В.В. Шабашев фіксує купівлю у дворянина Івана Олексійовича Коптева 65 десятин орної і сінокісної землі біля села Предтечино штаб-ротмістром В.О. Плещеєвим.

Придбання землі в 1883 році коштувало В.О. Плещеєву дві тисячі рублів сріблом. На цій дільниці був побудований другий завод вогнетривів, який почав працювати з 1890 року.

В 1896 році В.О. Плещеєв вперше показує свій завод і його продукцію на Всеросійській промисловій і художній виставці в Нижньому Новгороді.

Із спеціальних цегляних закладів тільки завод В.О. Плещеєва виставив зразок глини (стовп у всю товщу пласта) і свій прейскурант. В останньому був приведений аналіз глини, зроблений відомим німецьким фахівцем дослідником глин Бішофом. До прейскуранта були прикладені: атестат від заводу Юза, і від «Гірничого і Промислового Товариства на Півдні Росії», що в 1891 і 1892 роках заводом випущено близько 750 000 цеглин.

В Гірничому Відділі Київської сільськогосподарської і промислової виставки 1897 року завод Плещеєва експонував зразки вогнетривких цеглин всіляких розмірів і форм для доменних, мартенівських, зварювальних і інших печей; шамот мелений і в шматках, зразки каоліну в дрібних шматках і більш великих і, нарешті, вогнетривкий цемент. На заводі встановлені парові двигуни на 25 кінських сил, вальцювальна системи Грузана, дезінтегратор системи Брінк і Гюблер, машиномішалки, елеватор, сита, влаштовані печі і поличні сушарки. Обсяг видобутку глини становив понад 6 мільйонів пудів на рік. Вироби заводу збуваються на місцеві металургійні заводи, копальні, на Кавказ, до Одеси, Києва, Брянська. На заводі працює до 100 робітників; заробітна платня коливається від 15 до 25 рублів на місяць.

На Всеросійській Виставці 1896 року в Нижньому Новгороді В.О. Плещеєв отримав срібну медаль. В 1901 році в Бердичеві і Ніжині вироби заводу удостоюються золотих медалей.

В 1899 році в селі Іванопілля Сантурінівської волості В.О. Плещеєв будує вальцювальний млин з річним виробництвом на 143 тисячі рублів. Тут працює сім робітників.

В 1902 році завод вогнетривів дав продукції на 50 тис. рублів. Завод мав два парові котли, електричну станцію, 120 робочих, із них 40 жінок.

В 1904 році завод працює 191 день на рік, продукції випускає на 115 тисяч рублів.

В 1909 році основний капітал заводу складає 200 тисяч рублів, річне виробництво залишається на колишньому рівні.

В 1910 - 1911 роках В.О. Плещеєв прийняв рішення продати свій завод Анонімному товариству «Кринична на Дінці». Товариство виникло за ініціативою підданих Бельгії і Франції. 19 травня 1897 року в Російську місію в Бельгії звернулися член Палати представників інженер Жюль Даллеман, промисловець Еміль Декамп, інженери Верб Крафт, Олів'є П'єтт, Георгій Даллеман з питанням про утворення правління Анонімного товариства «Кринична» (в місті Селіє). 19 січня 1898 року Департамент торгівлі і мануфактури Міністерства фінансів розглянув Статут, документи на купівлю 55 десятин землі біля сіл Кринка-Пантелеймонівка Бахмутського повіту і Маячки-Шабельківка Ізюмського повіту. Товариство мало капітал розміром 1,2 мільйони франків (2400 акцій по 500 франків, 300 акцій без ціни призначалися на оплату за нерухоме майно). Товариство створювалося на 30 років. Міністр фінансів граф Ю.С. Вітте дозволив діяльність Анонімного товариства. Керуючим заводу став Віктор Олександрович Френе.

В 1909 році товариство «Кринична» мало: основний капітал 450 тисяч рублів, двигун паровий на 160 кінських сил, 120 робітників. На заводі виготовлялися вогнетривка цегла для доменних і коксівних печей, вагранок, цемент вогнетривкий всього на суму 412 тисяч рублів на рік.

10 травня 1911 року В.О. Плещеєв звернувся в Міністерство торгівлі і промисловості з проханням дозволити йому продаж АТ «Кринична» і 598 десятин землі «із заводом вогнетривких виробів». 11 серпня 1911 року міністр С. Тимашев дозволив Анонімному товариству придбати «нерухомість заводу вогнетривких виробів» при селах Катеринівка, Іванівське, хуторі Кругленькому, селі Предтечине. Цей завод за Статутом повинен був мати управління в Росії. Новим керівником колишнього заводу Плещеєва був призначений бельгієць Жорж Фірнемон, що володів 31 акцією на суму 15,5 тисяч франків.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   26

Схожі:

С. Й. Татаринов iconС. Й. Татаринов

С. Й. Татаринов iconК. М. Третьяков с. Й. Татаринов

С. Й. Татаринов iconО. С. Дадашов, С. Й. Татаринов, Н. О. Тутова

С. Й. Татаринов iconПрограма курсу за вибором «Православна культура Слобожанщини»
Батинський А. В., Войтенко Н. М., Воропаєва В. В., Дубініна С.І., Клімова С. В., Костюк І. О., Мацегора З. М., Татаринов М. В., Ухань...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка