С. Й. Татаринов



Сторінка2/26
Дата конвертації11.04.2017
Розмір3.75 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   26

Бурхливе зростання земсько-ліберальної опозиції на початку ХХ століття привело до появи робіт про політичну історію Земства ідеологів і учасників руху І.П. Бєлоконського, В.С. Голубєва, Н.І. Йорданського, А.А. Корнілова і В.Д. Кузьміна-Караваєва.

Самим інформативним із цих робіт є дослідження І.П. Белоконського.

Усі ідеологи політичної історії земства перебільшували опозиційний характер земських гласних і представляли державну бюрократію табором реакції.

В.С. Голубєв, Г.Є. Львов, Т.І. Польнер, Д.М. Шипов як земці добре знали проблеми земської практики, але недостатньо критично оцінювали господарсько-культурні успіхи земств.

Н.А. Каришев вивчив практику земських клопотань, а І.П. Брюхатов значення «третього елемента» у земстві. Взаємостосунки губернських і повітових земств, значення земств в розвитку міського господарства також розглядали Н.К. Акимов, В.М. Гессен, Д.Д. Лобанов, Д. Одарченко, К.О. Пажитнов, Ф. Страдомський, Д.Н. Шпильок. Роботи К.К. Арсеньєва, М.П. Колюпамова, С.Ю. Скалона створили образ земств, гнаних державною бюрократією.

М.Є. Салтиков-Щедрін висміював організаційну слабкість земств, вузькість завдань, скептично висловився про перспективи самоврядування в умовах російського абсолютизму.

Відома стаття В.І. Ульянова «Гонителі земства й Аннібали лібералізму» стала методологічною базою соціалістичної історіографії Земства. На сторінках «Іскри» В.І. Засулич заперечувала: «Як не вузька сфера земського трудівництва, всякий визнає, що луджені умивальники все ж таки краще нелуджених».

1.2. Радянська історіографія

Вислів про Земську реформу першого історика-марксиста М.М. Покровського є історіографічною нісенітницею: «Самоврядування реформою 1864 року не було розширено, а звужено, притому надзвичайно істотно».

Насильницький злам земської системи в роки революції і громадянської війни й заміна земств Радами вимагали від радянських істориків зречення досвіду земств.

В роки сталінського режиму історія земств була заборонена. Це знайшло своє відображення, наприклад, в повній відсутності земських матеріалів в історико-краєзнавчих музеях 20 -70-х років ХХ століття.

В першій радянській монографії про Земство В.В. Гармиза досліджував історію підготовки земської реформи 1864 року. Видана у «відлигу», книга страждала політичним максималізмом. Висновок про суть земського самоврядування у дореволюційній Росії: «Земство - всестанова громадська установа, поміщицька по своїй соціальній суті, буржуазна по своїй практичній ознаці, конституційна по своєму політичному характеру».

Л.Г. Захарова в роботі про контрреформу 1890 року охарактеризувала атмосферу навкруги Земства до кінця 80-х років XIX століття, як процес підготовки контрреформи в урядових колах, проаналізувала її зміст.

Проблеми взаємостосунків Земств і державної влади, аналіз внутрішньої політики самодержавства в 50-70-ті роки розкриті в роботах В.Г. Черпухи. Ці проблеми також розглянуті А.П. Кореліним і Ю.Б. Соловйовим при вивченні складу російського дворянства і політики влади відносно «першого стану».

П.О. Зайончковский звернув увагу на поведінку Земств в кінці ХІХ століття, дав визначення змісту земської контрреформи 1890 року. В своїх роботах він вказує на те, що «в результаті встановлення станового принципу процент дворян дещо збільшився, капіталістична спрямованість земства набула більшого характеру, економічний розвиток країни призвів до капіталізації дворян».

Л.Р. Лаптєва проаналізувала Положення про земські установи 1864 року і подальше законодавство з позиції права - «у літературі прийнято оцінювати надмірно суворо заходи центрального уряду відносно земств».

Т.М. Жиганова досліджувала зміну ставлення громадської думки до великих реформ та відзначила, що Маніфест від 19 лютого не «приніс із собою ні заспокоєння, ні оптимістичних настроїв і надій на майбутнє. Навпаки, всюди збільшилася напруженість». Т.М. Жиганова вказала, як реагували різні політичні групи на реформи.

Інтерес радянської історіографії до народництва стимулював деяких дослідників поглянути на це явище через призму земства (Л.К. Ерман, Є.Г. Корнілов, Н.М. Пірумова).

Н.М. Пірумова обробила статистичні дані 1902 року, зібрані міністерством внутрішніх справ (МВС) про походження, освіту, вік, чин, посаду, заробітну платню і стаж земських службовців Росії і порівняла їх із статистикою земського персоналу 60-80-х років, торкнулася проблеми взаємостосунків земської інтелігенції із земськими управами, зборами, урядовим табором.

В 60-х, і в середині 90-х років вивчалися Земства: Нижньогородське (Л.М. Побережська. 1967; О.П. Ліленкова. 1973) і Московське.

На регіональному рівні Росії спостерігався поворот від господарсько-економічної до соціально-політичної характеристики земського самоврядування.

Роботи Н.Л. Хайкіної (Земство Самари, 1961) і М.І. Черниша (Пермське земство, 1959) поклали початок регіональним дослідженням земств. Задане цими істориками коло проблем виявилося визначаючим для подальших кандидатських дисертацій у Росії по земствах. Головну увагу регіональні дослідники приділили господарській практиці Земств.

У 80-ті роки на фоні зростаючого товарного дефіциту й усвідомлення населенням неефективності соціалістичної системи господарювання в різних, у тому числі і наукових колах, виникла потреба звернутися до досвіду дореволюційних вітчизняних господарських установ. У суспільній свідомості останнього двадцятиріччя позначився деякий поворот від духовності до меркантильності. Тому приклади будь-якої вдалої господарської діяльності, економічного або адміністративного успіху стали викликати підвищений інтерес.

«В дослідженнях по регіонах, виконаних в 80-ті роки, центральне місце займають питання практичної діяльності земських установ» - відзначив В.О. Горнов (1995) «Це, звичайно, не виключає найпильнішого вивчення інших аспектів історії земств окремих губерній, але, з нашої точки зору, правильно розподіляє сили дослідників, концентруючи їх увагу на тих сторонах предмету, знання яких може бути з успіхом застосовано в сучасній адміністративно-господарській і культурно-освітній роботі» - пише він.

Цей вислів є характерним для погляду багатьох сучасних російських регіональних істориків і публіцистів на земські установи. Багато хто з них вважає, що господарсько-економічний досвід земств може бути з успіхом застосований і сьогодні. Здається, що така думка дещо перебільшена. Напрями і методи господарської діяльності земств частково застаріли, а позитивні приклади раціональності, компетентності, діловитості і моральності земських діячів реалізовувалися в інших соціальних і економічних умовах.

Регіональні історики Росії прагнули визначити особливості досліджуваних губернських і навіть повітових земств. «Специфіка їх породжена приватною своєрідністю (особливостями соціально-економічного розвитку, складом гласних, взаємостосунками з місцевою адміністрацією) виправдовує дослідження земств по губерніях» - відзначила Т.П. Прокоф'єва. Слабким місцем більшості регіональних досліджень Росії є схожість. Методика їх написання вже відпрацьована, завдання і план досліджень, набір висновків апробовані попередниками.

В.Ф. Абрамов у рамках наукової статті зробив спробу розкрити механізм функціонування земських установ на прикладі Казанського земства.

М.С. Низамова спробувала з'ясувати соціально-політичну спрямованість земської діяльності в Казанській губернії, «мотиви виникнення і сфери діяльності земських ліберальних ідей».

М.О. Арнольдов один із розділів своєї дисертації присвятив формам і методам земського самоврядування Самарської губернії.

О.Н. Богатирьова у своїй дисертації, присвяченій земству В'ятської і Пермської губерній в післяреформений період, одним із завдань дослідження визначила осмислення «співвідношення урядової влади і земського самоврядування, місця земських установ в загальній системі державного управління», спробувала позначити риси земського законодавства і показати специфіку його застосування в уральському регіоні. В дослідженні вказується на те, що недоліки й обмеженість земського Положення були викликані певним рівнем розуміння самоврядування.

Осередком вивчення історії місцевого самоврядування на Лівобережній Україні, діяльності Земств та Дум є Харків, де на базі Юридичної академії ім. Ярослава Мудрого та Інституту внутрішніх справ захищаються дисертації, випускаються монографії. Плідно працюють над темами історії земських установ, персоналіями губернаторів Харківщини вчені Харківського національного університету знані фахівці С.І. Посохов, О.Ф. Скакун.

Слід відзначити монографію М.В. Білоконя «Органи державного управління та місцеве самоврядування в Російській імперії у другій половині ХIХ століття». В Україні вперше узагальнені правові засади діяльності міських Дум і земських повітових зборів, законодавчі акти уряду і Державної Ради Російської імперії, досліджені взаємовідносини Дум і земств з губернаторами і губернськими установами, права і функції місцевого самоврядування в період 1866-1917 років.

1.3. Закордонна історіографія кінця ХХ сторіччя

Є схожість радянської і північноамериканської історіографії вивчення Земств. Старих істориків Земства (Н. Пірумова і Чарльз Гімберлейк), які розглядали земську діяльність із класичної політичної точки зору як «розсадник російського лібералізму» поступово змінили нові дослідники, котрі надавали більшу увагу господарській і професійній діяльності земств.

Зміни в дослідженні Земств у північноамериканській історіографії відбулися на рубежі 80-х років. Це заслуга проведеної, в 1978 році, в Стенфорді конференції, за підсумками якої в 1982 році була опублікована збірка статей «Земство в Росії: експеримент місцевого самоуправління». Ця збірка стала істотним поштовхом для істориків-«ревізіоністів» американської історіографії.

Американські історики-«ревізіоністи радянського періоду» виділяли певну соціальну базу сталінізму. «Ревізіоністи імперського періоду» критикували ліберальне кредо. Політична ситуація в Російській імперії напередодні Першої світової війни була благодатною і царизм розпався внаслідок світової війни і слабкості керівництва верховної влади. «Ревізіоністи» шукали причину розпаду царизму в соціалістичній структурі російського суспільства. Деміфологізація земств, які традиційно вважалися ліберальним, модернізуючим країну інститутом, виявилася необхідною «ревізіоністам» для виправдання своєї позиції.

В 1982 році вийшла книга Роберта Маннінга, яка відновила в сучасній історіографії тезу Б. Веселовського про «земську реакцію» після революції 1905 року.

В збірці «Земство в Росії» автори також торкнулися кола проблем: відносини земств із центральною та місцевою адміністрацією (Д. Маккензі, Р. Маннінг, Т. Фаллоуз); селянством (Д. Аткінсон); третім станом (Р. Джонсон); політика земств в області освіти (Д. Брукс); медицини (З. Рамер, Н. Фріден); ролі Всеросійського земського союзу (У. Глісон). Основна ідея збірки - «відмова від ліберального міфу про земство як інструмент соціальної інтеграції».

Недоліком ряду статей дослідники вважають сміливість думок при мізерній джерельній базі. Збірка заклала нову базу в розвиток західної історіографії про земство, встановивши модель дослідження на основі аналізу професійно-господарської діяльності земств. ЇЇ автори дали політичну характеристику царському режиму і російському суспільству до 1917 року.

У своїх історіографічних роботах М.Д. Карпачов і В.М. Шевирін відзначили, що зарубіжні історики поступово відійшли від традиційної оцінки земств як буржуазних безстанових, демократичних установ «під впливом ангажованої земської публіцистики».

М.Д. Карпачов вважав, що позиції таких дослідників, як Т. Еммонс, Р. Маннінг, Д. Аткінсон, зблизилися з поглядами радянських істориків на земське самоврядування і роль земсько-ліберального руху в житті післяреформеної Росії. На його думку, випущено з уваги бурхливий розвиток управлінсько-господарської інфраструктури: дільничної агрономії, яка відіграла важливу роль у розвитку селянських господарств напередодні Першої світової війни.

Важлива зміна у західній історіографії відбулася в результаті значного поліпшення на початку 90-х років доступу іноземців до архівних (у тому числі місцевих) джерел. Іноземні історики стали рівноправними з радянськими колегами в використанні архівних джерел.

Холодна війна закінчилася. Постало питання, а чи потрібні глибокі знання про Росію? Виділення грошових коштів в університетах США на дослідження Росії скоротилося.

Цікавий інтерес американських «ревізіоністів» до проблем волосних Земств, так як діяльність волосного правління дотепер майже не досліджена.

З'явилися праці, що подолали стереотипи північноамериканської історіографії 80-х років. Перш за все це роботи Скота Серегні, професора університету Індіани і Іллі Герасимова, росіянина, який закінчив Казанський університет і готував свою дисертацію в Європейському університеті й університеті Нью Джерсі.

С. Серегні - фахівець із народної освіти й вчительства в дореволюційній Росії. Серегні висловив думку про перебільшення якоїсь прірви між реформаторами і селянами в російському селі напередодні Першої світової війни; він вважає важливим період після революції 1905 року, зокрема Першої світової війни, для оцінки потенційної життєздатності царського режиму; виступає проти так званої «земської реакції» на революцію 1905 року і перебільшення насильницького характеру селянського руху в Росії.

У статті «Селяни і політика: селянські союзи під час революції 1905 року» Серегні подав новий погляд на селянський рух під час Першої російської революції. Обидва табори і реформатори і селяни, були значно диверсифіковані зсередини. Тому була значуща проблема того, чи відбулася в даній місцевості коаліція прогресивних дворян, третього стану і передових селян. Саме місцеві селянські союзи функціонували як інструмент для формування цієї коаліції. Якщо ця коаліція сформувалася, то її гегемонія в революційній ситуації була майже забезпечена, оскільки її стратегія й тактика співпадали з монархічним і прагматичним настроєм селян. Радикальна, насильницька стратегія «есерів» підтримувалася селянами в місцевостях, де не вдалося створити коаліцію. Серегні доводить «зворотне співвідношення» між силою місцевих селянських союзів і насильницьким характером місцевих селянських виступів. Чим були сильнішими селянські союзи, тим розумнішими виявилися виступи селян. У статті «Земства, селяни і громадянство: російський рух за позашкільну освіту і Перша світова війна» (2000) Серегні відзначив деякі риси політичної ситуації в російському селі на прикладі Уфимської губернії під час Першої світової війни. Він указує на те, що війна «породила могутній поштовх до розвитку соціальних реформ, неможливих в мирний час», громадські активісти прагнули використовувати унікальні умови для розвитку своїх починів і сподівалися, що досвід, накопичений під час війни, і створені організації повинні продовжувати працювати після війни. Селяни відреагували на спроби позашкільної освіти з ентузіазмом: вони показали зацікавленість у знанні історії воюючих країн і навіть розуміють складні міжнародні відносини. В статті «Ставка на селянство: антиземські повстання і позашкільна освіта в Ставропольській губернії, 1913-1916» Серегні доводить, що саме в селах, де спалили земські школи, вигнали вчителів і відмовилися від щеплення віспи в 1914 році, почали з радістю приймати земських лекторів і платити земські податки в 1916 році.

В своїй дисертації, захищеній у США в 2000 році І. Герасимов висловив думку, що «відсталість» і «темнота» російських селян були внаслідок хибного «тлумачення» інтелігенції. Герасимов досліджував «нове покоління» агрономів, яке отримало професійну освіту безпосередньо після революції 1905 року.

Ілля Герасимов проаналізував становище «нового покоління» агрономів, рушіїв столипінської реформи, які об'єктивно гальмували революцію 1917 року і були майже знищені сталінською «революцією зверху». Дослідник вважає їх доленосною, професійною групою з перспективи мирної модернізації дореволюційного села. І. Герасимов звернув увагу на географічну мобільність агрономів.

Серегні та Герасимов дотримуються традиції північноамериканської історіографії. Аналізуючи практичну діяльність народної освіти й агрономічної допомоги вони ставлять політичний діагноз російському суспільству початку ХХ століття.

2. УСТАНОВИ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ В ПОРЕФОРМЕНИЙ ПЕРІОД

2.1. Виникнення та діяльність Бахмутського земства

Будову законодавчого забезпечення місцевого самоврядування почала Катерина ІІ, створивши так звані Єкатерининські Комісії 1765-1769 року.

11 березня 1767 року підполковник другої роти Вергунського шанцю Бахмутського гусарського полку Іван Шевич, прапорщики Федір Одобаш, Іван Михайлов, Апостолов, Максим Ковалевський, Володимир Бузочан, Дмитро Міович, Федір Садневич, Петро Красковський, Сидір Янович, Василь Левицький, Георгій Сабодош, Микола Ружиць, Михайло Радівоєвич, поручики Мануїл Вунчев, Іван Ратіславський, Мілош Мілонов, Костянтин Попов, Дмитро Тодоров, Іван Бранкович, Мирон Іванович, Андрій Давидов, Георгій Мержанов, Василь Оносєв, Іван Бошняк, Павло Мілутинов, капітани Георгій Шевич, Павло Савельов, Лазар Сабов, секунд-майор Георгій Пилипович, прем'єр-майор Костянтин Юзбаш, підпоручик Георгій Рунич передали Наказ штаб і обер-офіцерів уповноваженому депутату секунд-майору Авраму Рашковичу для повідомлення в Комісії у Москві відповідно Маніфесту імператриці Катерини ІІ від 14 грудня 1766 року. Наказ складався з 4 розділів.

Вказано, що офіцери «з області цесаря і інших держав» мали дипломи про дворянство від австрійського імператора, частина офіцерів, що прийшли на службу в Росію, просили видати дипломи імператрицю Катерину ІІ. При цьому посилалися на Указ Петра І від 1721 року про надання дворянства тим, хто став офіцерами, і їх нащадкам по «патентах».

В цьому Наказі було вказано, про необхідність дворянських дітей приймати в Кадетський корпус, Московський університет і інші учбові заклади, а після закінчення направляти на військову і цивільну службу.

Було прохання про наділення землею офіцерів («саму відкриту пограничність»), рівнянні в жалуванні з польовими гусарськими частинами, видачі мундирів і стройових коней. Залишити за офіцерами їх володіння («скільки дикої землі розорали або вільними заселили»), дати право заселяти надалі вільними малоросами або «прикупними» селянами, не збільшувати подушну подать. Закріпити грамотами право на винокуріння на «дачах».

Таких «пільг» потребувало 48 офіцерів Вергунського Шанцю, що був самим південним у Слов'яно-Сербії на річці Міус. Мабуть, такими за змістом були і Накази інших полків і рот.

Дворяни Бахмутського повіту обрали своїм делегатом таємного радника, камергера Двору князя Петра Микитовича Трубецького. Наказ був прийнятий предводителем дворян ротмістром Іваном Шабельським, полковником Іваном Шабельським, прем'єр-майором Федором Безгіним, секунд-майором Георгієм Пилиповичем, секунд-майором Іваном Кудрявським, капітаном Опанасом Полтіковим, капітанкою Ганною Головіною, колезьким реєстратором Андрієм Павлищевим.

Поміщики повіту платили податки: з чверті по гривні, з десятини ріллі по 50 копійок, із вирубки стройового лісу -2 рублі. Ті землі, які вони заселили або захопили, були в степу на кордоні, в основному малородючі глинясті або піщані. Ліс по пісках і крейдяних горах, байраках був низькорослий, кривий, пошкоджений степовими пожежами і годився тільки для дров. Стройовий ліс ріс на пісках дуже рідко. Добрий ліс для бахмутських і торських солеварень, ріс по Дінцю. Платня за нього була в 3 рази більша ніж за звичайний ліс.

Часті набіги татар змушували дворян, що жили за десятки верст від фортеці, кидати без нагляду і охорони будівлі, майно, худобу, поля «на розкрадання і вогонь ворогам», «життя свого змушені позбавитися», «вороги багато тисяч жителів в цьому краю порубали і в полон побрали». Проблемою був постій регулярних і нерегулярних військ восени і зимою.

Тому дворяни просили відвести їм землі по 25 чвертей на душу, без платні і віддати вільні землі Острогожського і Ізюмського полків, дозволяти рубати ліс на Дінці за квитками, збирати в лісах хмиз для винокуріння і платити акциз в Камор-Колегію, дозволити виноторгівлю в Слобідсько-Українській губернії.

Не дивлячись на Укази від 16 грудня 1764 і від 10 грудня 1765 років, про заборону переїзду без квитків «вільних малоросіян» з одного місця в інше та відсутність подушної податі, офіцери Бахмутського гусарського полку, управителі маєтків і старости слобод казенних селян, посилаючись на незнання законів, приймають малоросіян, укривають їх, дозволяють рубати ліс, «роблять поміщикам чималі образи і розорення». Імператриця Єлизавета Указом від 1754 року наказала, що за тих селян, хто переїхав з Новоросійської губернії брати штрафи: з офіцерів-гусар, з управителів і отаманів казенних слобод.

Дворяни просили не забороняти переводити кріпосних в Бахмутський повіт. Вони скаржилися на бахмутських купців, які «понад свої торги володіють винним продажем», захопили по берегах річки Бахмут землі і побудували хутори і млини, вирощують хліб і розводять худобу, мають найманих і кріпосних, що приводить до «підриву» дворянських господарств, які везуть хліб в дальні міста. Тому дворяни-поміщики вимагали все це купцям заборонити, окрім торгівлі.

Обурювало бахмутських дворян і те, що вони витрачаються на навчання жінок і кріпосних дівчат всяким «мистецтвам» і по домашньому господарству, а ті біжать заміж за урядовців і військових. Поміщики одержували за них платню 10 рублів, а «дружини, дівиці» коштували 50 рублів. Тому не слід було священикам вінчати молодих без паспорту або відпускного документа від поміщика. Так само треба було чинити і по відношенню до біглих заміжніх жінок і дівчат, які без згоди батьків виходили заміж, «осмілюються дратувати батьків своїх». Поміщики вимагали пороти нареченого і наречену і накладати штрафу 100 рублів.

«Заражені худими думками люди можуть робити осоружні законам вчинки: крадіжки, пограбування, розбої і смертні убивства, деякі панів своїх із злості вбивають до смерті. В непорядках і свавіллі та пияцтвах вправляються». За вимогою дворян таких людей треба катувати і страчувати на місці, а тих, що розкаялися відправляти на каторгу в Нерчинськ.

У зв'язку з близькістю території до кордону злочинці біжать в слобідські полки з етапів, ховаються на Доні і у запорізьких козаків в укритих хуторах по Дніпру.

Дворяни вимагали правового врегулювання ситуації, коли бездітні поміщики переписували маєтки на дружин, а ті вмирали раніше і чоловік одержував сьому частину нерухомості і четверту частину рухомого майна, а все інше переходило до родичів дружини. Дружини поміщиків по своїй волі виїжджали до своїх маєтків і марнотратили там нажите чоловіком, приводячи його до розорення. Тому бахмутські дворяни запропонували, щоб після десяти років подружнього життя до чоловіка переходила не тільки частка дружини, а все майно.

Місцеві органи управління склалися на основі Установлень для управління губерніями від 1775 року. Згідно з цим законом провінції ліквідувалися, кількість губерній за кількістю податного населення зростала до 50. Повіт мав представництво губернського Правління, Казенної палати (нижній земський суд та повітового казначея), «Приказа общєствєнного призренія». Земський капітан - справник наглядав за виконанням підданими їх обов'язків: щоб вони були законослухняними і не робили нічого протизаконного; не допускав порушень, вгамовував порушників; організовував припинення епідемій, епізоотій; придушення заворушень селян; вів провадження слідства, ловив утікачів-кріпаків; наглядав за мостами та дорогами; супроводженням військ по повіту; наданням військовим квартир; припиняв пожежі; сприяв землеробству; піклувався про жебраків; займався стягненням недоїмок.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   26

Схожі:

С. Й. Татаринов iconС. Й. Татаринов

С. Й. Татаринов iconК. М. Третьяков с. Й. Татаринов

С. Й. Татаринов iconО. С. Дадашов, С. Й. Татаринов, Н. О. Тутова

С. Й. Татаринов iconПрограма курсу за вибором «Православна культура Слобожанщини»
Батинський А. В., Войтенко Н. М., Воропаєва В. В., Дубініна С.І., Клімова С. В., Костюк І. О., Мацегора З. М., Татаринов М. В., Ухань...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка