С. Й. Татаринов



Сторінка21/26
Дата конвертації11.04.2017
Розмір3.75 Mb.
1   ...   18   19   20   21   22   23   24   25   26

У 1910 році члени товариства були стурбовані тим, що в Правління необхідно обирати «осіб жіночої статі», на що знову ж таки потрібно було просити дозвіл міністра внутрішніх справ Росії. В 1911 році ревізійна комісія відзначала, що діяльність просвітителів не може сколихнути міщан Бахмуту, які «відносяться індиферентно до цього єдиного художньо-освітнього почину в нашому місті». Бюджет Товариства був невеличким - від 300 до 450 рублів на рік. Річний внесок члена товариства складав 3 рублі (для порівняння зарплатня вчителя, священика, поліцейського складала 30-60 рублів на місяць). Гроші витрачалися на оренду приміщень, реквізит, гас для освітлення, прокат піаніно, друкування афіш і програмок і не покривалися доходами від спектаклів і концертів.

В 1911 році товариство поставило дві вистави - «Борці за мрію» і «На бідного Макара», але «результати матеріальні від спектаклів нікчемні, тому, що були влаштовані вдень». В Народний Будинок із виставою членам товариства було важко потрапити. Частина концертів членів товариства були добродійними. Так, 11 грудня 1913 року в Народному Будинку відбулася благодійна вистава на користь бідних учнів Бахмуту. В 1913 році товариство змогло поставити виставу «Фарисей» в залі реального училища.

В січні 1914 року газета «Бахмутська копійка» писала, що в «Народному Будинку відбудеться традиційний студентський вечір на користь бідних студентів-бахмутчан», місцевим драматичним гуртком буде поставлено виставу «Добре зшитий фрак».

В місті гастролював пересувний театр «Московський балет», а в біографі(синематографі) «Модерн» О.О. Чепурковського йшов німий фільм «На розвалинах чужого щастя» і виступав Едгар Джонс, який грав на американських інструментах. 28, 29, 30 квітня 1912 року в саду Чепурковського грав концертно-симфонічний оркестр Михайла Самойловича Славінського. В електротеатрі була розкішна програма - картини «Кошмар минулого», «Пате-журнал», «Через гори Ворберга», «Жінка або чоловік», «Лікувальне вино».

В 1909-1917 роках в Бахмуті був нотний магазин з друкарнею «Луна», який належав талановитому музиканту-композитору М. Кушліну. Після вибуху в шахті «Італійка» в Гришино в 1910 році, який забрав багато життів шахтарів, Кушлін написав «Реквієм». Збереглися його вальс «Надія», п'єса «Елегія», яка була присвячена Н.О. Фрідман. Доля митця після 1917 року невідома.

В 1913 році місцевий композитор К.Г. Зосін в журналі «Музика і співи» видав духовний музичний концерт на чотири голоси для хору «Днесь Христос у Віфліємі». У вересні 1913 року магазин «Луна» видав новий вальс Зосіна «Листя падає». Музичні твори також писав регент Г.А. Макогон.

Яскравою постаттю серед бахмутчан був Г.А. Макогон (народився в 1863 році, помер в 1958 році). Він був музикантом-самородком і диригентом-хормейстером, регентом Благовіщенської церкви, викладав музику в Олександрівському жіночому училищі, в Благовіщенській ЦПШ і ремісничому училищі, мав унікальну нотну бібліотеку, яка по теперішній час частково зберігається в Артемівському краєзнавчому музеї. За свою працю до революції він був нагороджений 5 медалями: «За старанність», «За добросовісну службу» і ін.

В Бахмуті був Комерційний клуб. У 1911 році бюджет клубу дорівнював 23737 рублів: від гри в карти надійшло 8898 рублів, за більярд - 196, карткових колод придбали на 3 тисячі рублів, на більярдні кулі - 500 рублів, сукна для столів - на 82 рублі, на розваги для дітей купців - 300 рублів, на «допомогу бідним» - 25 рублів, а на шампанське - 80 рублів.

До 1917 року зимовий театр розміщався в Народному Будинку. В.А. Резенфельд в своїх спогадах писала наступне: «маленька сцена, мізерне освітлення, невелика кількість стільців і лав, незручний і тісний амфітеатр, ще більш незручна галерка, завжди переповнена молоддю». Протягом року зал ніколи не був порожнім. В театрі виступали заїжджі трупи, відомі музиканти Росії. В місцевій газеті «Бахмутське життя» читачі мали змогу прочитати регулярні рецензії на вистави: «оперета Валентинова «Таємниці гарему», що не блищить особливо красивими музичними моментами, була розіграна живо і цікаво, викликаючи галасливі аплодисменти і безперервний регіт публіки на задніх рядах». Автор «Зет» згадує акторів «панів Дарова, Веріну, Марусину, Медведєва, Лео-Леовані, балерину Висновську». Помітимо, що це типові театральні псевдоніми того часу. Той же «Зет» нарікав, що «не дивлячись на недільний день глядачів було все ж таки малувато».

В листопаді 1913 року в Бахмуті гастролювала балерина Софія Біла із виставою «Танець Венери». В місцевій газеті досить часто друкували замітки І. Евенбаха про вистави, концерти.

В 1904 році в Бахмуті в приватній школі вчився і готувався до гімназії майбутній співак Великого оперного театру М.О. Рейзен. В своїх спогадах він говорить про те, що його вразив мелодійний спів в Троїцькому соборі, який доносився у вікна приватної школи. Хлопчик ходив по вулицях Бахмуту з «небаченими двох-трьохповерховими будинками», і потрапив в Народний Будинок, де йшла репетиція вистави.

6.3. Парки та синематографи

Важливе місце в культурному житті міста грали парки. Серед них - загородній сад «Акваріум» Вільде, де відпочивала робоча молодь, в центрі міста - сад О.О. Чепурковського, який він придбав у Дем'янова. Чепурковський впорядкував сад, відкрив біограф в якому показував німі фільми. В літньому театрі Чепурковського грав оркестр пожежників. По суботах влаштовувалися танцювальні вечори. Якщо в зимовому театрі Народного Будинку виступали Маріус Петіпа, Орленов, Ге, скрипаль Леопольд Ауер, то в літньому театрі в липні 1912 року був «гранд-концерт з розкішним дивертисментом з участю Віденського струнного оркестру». В цьому ж театрі виступала трупа МХАТу. На їх виставу не можна було дістати квитки. Всі квитки заздалегідь були розібрані, бо у бахмутчан було велике бажання побачити живих Орлова, Бабанову.

В роки Першої світової війни музична громадськість влаштовувала в літньому театрі Чепурковського концерти для збору коштів «сім'ям службовців, призваних на війну» (1915 р.), «на користь сімей запасних» (1916 р.), «на користь потерпілих від повені» (березень 1917 р.). 30 травня 1916 року опікунська Рада Соборної церкви влаштувала в сквері гуляння з оркестром 25-го запасного полку. Зібрані гроші призначалися «сім'ям запасних, узятих в армію». З афіші від 14 березня 1917 року надрукованої на величезному листі яскраво червоного кольору в друкарні Гріліхеса можна дізнатися про зміст програм концертів. Так, в програмі концерту були твори «Спіть, орли бойові» Ружицького, кантата «Русь свята йде на війну», арія з опери «Князь Ігор» у виконанні М. Константинова (гімназист - восьмикласник). Б. Яковлев виконував частівки «Що ви, німці, голови повісили?», куплети, декламація.

В Бахмуті часто гастролювали циркові трупи з Одеси, Харкова, Москви, Петербургу. Бахмутчани бачили виступи знаменитого борця І.М. Піддубного, преса згадувала братів Посунько, Слуцького, борця Циклопа, чемпіона Європи з Німеччини «Чорна маска». Також виступали гімнасти, жонглери, клоуни і фокусники.

1 травня 1916 року в Бахмуті відкрився цирк В. Дороса. Його склад був невеликий, програми виступів і атракціони типові: «одні і ті ж номери повторювалися в кожному відділенні». Директор цирку В. Дорос виступав як наїзник, йому асистували діти Віра і Володя, акробатичні номери і спортивні танці показували також вони. Публіці дуже сподобалися «господа Болотіни» - музичні ексцентрики і «пані Лідія - наїзниця». Особливий успіх випав на «королеву повітря пані Постолатті». Дирекція цирку тоді обіцяла городянам «нових артистів і кращі атракціони».

Окрім біографа Чепурковського в Бахмуті був ще біограф Пєсоцького (на місці кафе «Затишок»).

В жовтні 1913 року в біографі «Модерн» виступав «геній телепатії» Андреже і показували німий фільм «Роза любові - дихання смерті».

На початку XX століття розвитку образотворчого мистецтва в Бахмуті і повіті сприяв М.І. Мазурін. Він закінчив Строгановське училище, з 1896 року викладав в ремісничому училищі.

З 7 по 14 квітня 1914 року музично-драматичне товариство влаштувало в залі Народного Будинку в Бахмуті першу в Донецькому краї художню виставку, на якій були представлені більше 200 картин і малюнків виконаних місцевими художниками. Невелику замітку про виставку надрукувала «Народна газета Бахмутського земства» від 2 червня 1914 року. На жаль, прізвища художників в ній не згадані.

На початку XX століття місто відвідував харківський художник М.С. Ткаченко - пейзажист і портретист, художник Балтійського імператорського флоту. Він користувався меценатською підтримкою сімей купця ГС. Лобасова, Голови В.І. Першина.

В 1918-1920 роках по вулиці Соборній жив молодий художник Арістарх Скорик. Відомо, що він оформив обкладинки трьох номерів літературно-художнього журналу «Скіф» Цей журнал видавав випускник Одеського художнього училища Капшуков. Як стипендіат Думи А. Скорик вчився в Московському училищі живопису і архітектури де познайомився з поетом В.В. Маяковським.

6.4. Витоки музейної справи

З початку XX сторіччя земські установи стали працювати над вдосконаленням учбово-виховного процесу через створення в кожному повіті мережі «шкільних музеїв». В Катеринославській губернії центрами повітів стали: на півдні - м. Маріуполь, на півночі сучасної Донецької області - м. Бахмут.

В 1909 році в Маріуполі та Бахмуті з'явилися перші музейні заклади. Земський музей у Бахмуті знаходився в будівлі земської Управи по вулиці Олександрівській (Велика Харківська, нині вул. Радянська). Завідуючим музеєм був Г.О. Філь. В 1911 році в «Народній газеті Бахмутського земства» він писав, що «шкільний музей з експонатами, картами, посібниками для вчителів суміщений з бібліотекою службовців земства». Якщо початковий період діяльності музею в Маріуполі досліджений непогано, то про музей в Бахмуті є вкрай мало інформації.

В 1913 році Катеринославське губернське земство ухвалило рішення про чисельність музеїв - один на 15 - 20 початкових шкіл повіту, тобто щорічно в губернії повинні були відкриватися в кожному повіті по два музеї (всього 16). До 1914 року було відкрито 12 нових музеїв. Погано ця справа йшла в Бахмуті і в Слов'яносербську.

В 1915 році губернська земська Управа відзначала, що створення музеїв є «продуктивним і відповідним до задоволення нагальних для народу потреб у культурі», музеї почали відігравати «функції допоміжних установ для початкової школи», музеї слугували «потребам позашкільної освіти», «доросле населення, в більшості своїй безграмотне, приходячи в музей, бажало отримати роз'яснення з питань сучасних подій, що їх хвилювали». Земство формулювало завдання для музейних працівників: «музей завжди відкритий для охочих його оглянути й отримати пояснення щодо всього, що в ньому знаходиться; музей дає довідки й відповідає на питання з природознавства, географії, історії».

Земські музеї повітів були свого роду і промисловими, і краєзнавчими. Тому в них організовували народні читання, використовувався «чарівний ліхтар». У зв'язку з цим музеї мали потребу в технічних засобах навчання, приладах, мапах, таблицях, часто «чарівний ліхтар» був саморобним.

В 1913 році у волосних селах на кожний музей виділяли 116 рублів на рік, на придбання експонатів - 100 рублів. В 1915 році ця сума була збільшена до 1660 рублів. Музеї мали дуже велику потребу в приладах з метеорології, оскільки селяни користувалися послугами музеїв. Через відсутність при районних музеях довідкових бібліотек, у повіті було прийняте рішення виділяти їм з бібліотеки губернського музею до 2000 книжок.

В початковий період роботи музеїв складалася існуюча і зараз система роботи зі школярами: «поодинці та групами, під керівництвом учителя школярі проводили систематичні заняття в музеї», екскурсії проводили завідуючі музеями самі або разом з вчителями, вчителі могли самі проводити екскурсії. Завідуючі музеями за два тижні до закінчення учбового року виїжджали з окремими експонатами музейної експозиції в окремі школи.

В 1915 році для організації музейної справи в губернії Земство скликає «особливу нараду завідуючих музеями і досвідчених осіб», що по суті було першим зібранням краєзнавців губернії.

Губернське земство розробило «Інструкцію завідуючим земськими районними музеями», де є і нинішні норми організації музейної справи.

Земства повітів брали на себе витрати на придбання, наймання приміщень, оплату опалювання, освітлення, охорони, придбання меблів для квартири завідуючого з опалюванням і освітленням.

Завідуючий музеєм вів інвентарну книгу (для експонатів), прибутково-видаткову (для грошей і матеріалів), реєстраційну книгу, куди «відвідувачі заносили свої враження і побажання». Щодня завідуючий музеєм вів облік відвідувачів, робив звіт щомісячно до 5 числа і за підсумками року до 15 січня. Графік роботи музею - щодня з 9 до 15 годин, окрім понеділка, в святкові дні з 13 до 16 години. Музеї не працювали на Великдень, Різдво, Трійцю, в кінці Великого посту і закривалися на канікули з 1 червня по 1 серпня. Змінювати графік роботи музею завідуючий міг тільки за погодженням з губернським Земством. Для учнів і вчителів музеї могли відкритися і в неурочний час. При читанні лекцій завідуючим музеєм у повіті потрібно було надати заявку в поліцію (в місті за 3 дні, в повіті за 7 днів) про місце, приміщення, час і зміст лекції.

Переміщення колекцій музеїв повітом супроводжувалося обов'язковим складанням приймально-передавального акту.

Як розвивалися далі земські музеї повітів, можна прослідити на прикладі бахмутського музею.

Після подій 1917-1919 років музейною справою Бахмуту займався 20 річний випускник семінарії Ф.П. Максименко. Федір Пилипович народився 5 лютого 1897 року у селі Довгеньке у сім'ї священика. Його батько, Пилип Пилипович, був завідувачем ЦПШ та священиком Благовіщенської церкви Бахмуту. Після закінчення гімназії Ф.П. Максименко вступив до Катеринославської духовної семінарії, яку закінчив у 1917 році. Потім він вступив до Київського університету, де провчився до грудня 1918 року і пережив там Центральну Раду, німецьку окупацію, гетьманат Скоропадського, вступ більшовиків.

В 1919-1922 роках Ф.П. Максименко працював у Бахмуті на посаді бібліографа відділу окрнаросвіти, завідуючим музеєм повітового земства, а потім з 1920 року завідуючим краєзнавчого музею, у відділі політпросвіти, завідуючим Костянтинівською районною бібліотекою.

З 1922 по 1925 роки він завершує навчання у Інституті народної освіти (Київський університет). У 1922 році у кількох номерах часопису «Просвещение Донбасса» видає статті про краєзнавчу літературу Бахмутського повіту, що взагалі є першою в історії краєзнавства Донеччини.

В 1923 році було прийнято рішення про створення Артемівського окружного краєзнавчого музею. Організаційну роботу по створенню музею доручають екологу і епідеміологу Б.С. Вальху. Музей був відкритий в жовтні 1924 року і знаходився в Народному Будинку (Палаці праці).

З 1925 року Артемівським краєзнавчим музеєм керує полтавчанин з Глухова І.А. Часовников. В 1895 році він був вихованцем професора-археолога Д.І. Самоквасова у Варшавському університеті, а також був співробітником академіка-козакознавця Д.І. Яворницького. В Артемівському окружному музеї були відділи сільського господарства, вугільної і металургійної, хімічної промисловості, народних промислів.

Матеріали, що зберігаються у Науковому apхіві Інституту apхеології НАНУ (фонди ВУАКу), містять цікаві відомості щодо Артемівського oкружного музею імені тов. Артема та його завідуючого Іллі Артемовича Часовникова. Ці матеріали проливають світло на питання, чи були у довоєнному музеї apхеологічні кoлекції? (дивись С.Й. Татаринов. Археологія в Артемівському музеї у 20-30 роках. Археологія, № 4, 2007).

У грудні 1942 року музей було спалено німецькими окупантами.

6.5. Друковані засоби масової інформації (ЗМІ)

На початку XX сторіччя в Бахмуті виходили: щотижнева «Народна газета» Земства (заснована в 1906 р., після 1917 р. називалася «Трудовий союз», виходила до 1919 р.), приватні газети щоденна вечірня «Донецьке слово» (розміщувалася в будинку Клєщова на Торговій площі), щоденна вечірня газета «Бахмутська копійка» (1913-1915 рр.), щоденні газети «Народна свобода» (1917 р.), «Бахмутський кур'єр» (1913 р), «Бахмутський вісник».

Друкарні І. Дерковського і Новицького були створені саме для випуску газет. В Дніпропетровському держархіві зберігається унікальна справа про дозвіл Олені Олександрівні Кашниковій видавати газету «Бахмутська копійка». В своєму проханні селянка Кашнікова відзначала, що в майбутній щоденній газеті планується друкувати статті з питань державного і суспільного життя країни, телеграми, бахмутські новини, життя повіту і робоче життя, звіти про судові справи, «театральна хроніка, концерти, кінематографи», новини спорту, «фейлетони на гострі теми», гумор. Підписна ціна на рік повинна була складати 3 рублі 60 копійок, ціна одного номера-1 копійка. Передплатникам було обіцяно «видавати щомісячно у вигляді безкоштовних додатків книги російських письменників». Реєстрація газети вимагала довідки про благонадійність від справника. Губернатор дозвіл на вихід газети дав. Проте вихід першого номера «Бахмутської копійки» 16 березня 1913 року викликав донос бахмутського справника про те, що «стаття "Відлуння дня не вперед, а назад" явно провокує вороже відношення до уряду, потрібно накласти на Кашникову адміністративне покарання». Кашникова намагалася виправдатися в листі губернатору, що «випустила статтю на прохання співробітників, більше не повториться... ». Проте скандал продовжувався. Петербурзьке телеграфне агентство 23 березня 1913 року з посиланням на газету «Речь» повідомляло про вихід першого номера газети Кашникової і про те, як «справник запросив до себе редактора і запропонував їй стримати опозиційний запал, не друкувати телеграм, за що накладаються на газети штрафи». Проблеми у Кашникової на цьому не закінчилися. 22 червня 1913 року вона надрукувала у своїй газеті матеріал з «Біржових Відомостей» про промову якогось священика Правикова, «збуджуючу серед учбової молоді вороже ставлення до своїх наставників і вчителів». Справник вимагав накласти на Кашникову адміністративний штраф. Про проблеми з виданням газети у Є.О. Кашникової говорить те, що вона була змушена переносити друкування з друкарні Новикова в друкарню Піпко, а потім в друкарню Дерковського.

Комітет у справах друку МВС Росії вимагав видавців «посилати своєчасно 6 екземплярів» кожного номера. Газета, швидше за все, перестала виходити в кінці листопада - початку грудня 1914 року. Всього вийшло 398 номерів.

6.6. Національне відродження

В 1905 році у Катеринославі було зареєстровано літературно-освітнє товариство «Просвіта», проте створення філій і секцій ускладнювалося утисками місцевої адміністрації і відсутністю коштів. Так, в 1914 році було заборонено відкривати філії в Бахмуті і на Воскресенській вугільній копальні Бахмутського повіту.

Земська інтелігенція Бахмуту епізодично намагалася організувати українську культурно-просвітницьку роботу: самодіяльні вистави українською мовою музично-драматичного товариства, читання книг, ювілей М.В. Гоголя у 1909 році.

Відоме велике листування поета та викладача духовного училища М.Ф. Чернявського з М.М. Коцюбинським та вдовою П. Куліша до 1901 року.

Після перемоги Жовтневої революції навесні 1917 року в Бахмуті утворилася «Українська Громада». 25 квітня 1917 року в Народному Будинку відбувся мітинг «Громади», а 27 квітня відбулися засновницькі збори цієї організації.

20-21 травня 1917 року була організована урочиста хода Бахмутом з музикою і виконанням пісні «Ще не вмерла Україна». Інтелігенція несла портрет Т.Г. Шевченко. На будівлі Бахмутського волосного Правління (Заартемівка) був піднятий жовто-блакитний прапор.

Весною 1918 року в Бахмуті почав виходити український журнал «Вільна Думка», в якому на українській мові друкувалися твори учнів бахмутських шкіл і гімназій. В цьому журналі випускник Ямсько-Кам'янської сільгоспшколи Володимир Сосюра надрукував свій перший вірш на українській мові «Чи вже не пора». Поет згадував: «перший надрукований вірш! Та ще в журналі! Я носив цей журнал, як зірку і показував знайомим. Я не сміюся над тими хвилинами радості, з вірша мого першого наївного, моєї дитини, яка потонула у громі громадянської війни».
7. ПРАВООХОРОННІ УСТАНОВИ ПОВІТУ

7.1. Організація правопорядку у фортеці Бахмут

З кінця XVII сторіччя першими представниками охорони громадського порядку в Бахмуті могли бути отамани гуртів солеварів і отамани загонів сухаревських і ізюмських козаків. Ймовірно, правові і судові дії вершилися у дусі козацьких традицій.

З 1703 року поліцейсько-судові функції були покладені на капітана-справника Семена Чиркова, міського ландрата Вепрейського. З 1720 року правові дії у Бахмутському козачому полку виконував полковник Семен Роменський.

На початку ХVIII століття склалися дуже складні правовідносини навколо власності на виварну сіль.

З 1701 року ізюмський полковник Ф. Шидловський став витісняти з «Бахмутського юрта» Війська Донського козаків «підкріплюючи нових переселенців слобідськими козаками, тіснив бахмутських жителів, заподіював їм побої і розоряв житла їх, засновані по річках Бахмут, Червона і Жеребець».

В 1701 році ізюмський сотник Лук'ян Никифоров відправив на річку Бахмут свого управляючого Кирика з наказом вирити соляний колодязь, який надалі називався «кириковським». Донські козаки відправили в Бахмуті сотню з домочадцями, зігнали ізюмців і ті були змушені «вирити 9 нових колодязів в півверсти нижче по струмку».

В 1702 році донці скаржилися царю Петру І на те, що по його Указу «для проходу ратним людям в степу на річці Бахмут, через яку лежить шлях до Троїцької фортеці, на новій великій дорозі верхові козаки почали селитися і учинили собі від неприятельського приходу фортецю і містечко побудували і тим місцем шлях ворожим людям зайняли, хоромною будовою не селяться, і фортеці ніякої не лагодять».

Петро І заборонив ізюмцям вторгатися у Бахмут – «ніяких завзять не лагодити і солі з тих місць нині і надалі не імать», а донці отримали право рибного лову уздовж берегів річки Дінець.

Своїм Указом від 30 квітня 1702 року Петро I розпорядився «бахмутських жителів російських людей - вєдаті торській наказовій людині, а черкас - полковнику ізюмського полку Шидловському».

В 1703 р. в Бахмуті було 29 колодязів солеварень, 49 дворів, 49 хат, 11 комор, 48 куренів і землянок. Поручик Язиков докладав, що в Бахмуті «людей з росіян - торських, маяцьких і інших різних міст - 36», «черкас Ізюмського полку» - 112, донських козаків - 2, що «зайшли для варива солі».

За наказом Шидловського було розорено одне козаче містечко (швидше за все, сухаревських козаків), «винищені всі соляні варниці, розламана каплиця і забрані весь церковний скарб і книги. Наклав він на бахмутських козаків мита з соляних варниць, брав насильно сіль в казну, винищував сінокісні луги». Донці в скарзі Петру І так характеризували дії ізюмського полковника: «з того нового поселеного місця збивають, насильством своїм б'ють, і лають, і грабують, і хваляться смертними вбивствами». «Ізюмські козаки живуть для соляного промислу наїздом».

18 лютого 1703 року Петру І надійшла скарга від донців на свавілля Ф. Шидловського. 6 листопада 1703 року надійшла нова скарга від отамана Абросима Савельєва про те, що ізюмці не пускають донців в Бахмут, заволодівають пожитками, «ніяких лісів для городової будови, для корабельної будови, рубати не велять».

Конфлікт між донцями і урядом ускладнило надсилання на Дон стільників М.Ф. Пушкіна і М.М. Кологривова для пошуку біглих кріпосних. Донські козаки часто використовували біглих в своїх господарствах безкоштовно.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   18   19   20   21   22   23   24   25   26

Схожі:

С. Й. Татаринов iconС. Й. Татаринов

С. Й. Татаринов iconК. М. Третьяков с. Й. Татаринов

С. Й. Татаринов iconО. С. Дадашов, С. Й. Татаринов, Н. О. Тутова

С. Й. Татаринов iconПрограма курсу за вибором «Православна культура Слобожанщини»
Батинський А. В., Войтенко Н. М., Воропаєва В. В., Дубініна С.І., Клімова С. В., Костюк І. О., Мацегора З. М., Татаринов М. В., Ухань...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка