С. Й. Татаринов



Сторінка23/26
Дата конвертації11.04.2017
Розмір3.75 Mb.
1   ...   18   19   20   21   22   23   24   25   26

На початку сторіччя зростає чисельність правопорушень, що вимагає великих роз'їздів керівників поліції повітом. Архівні дані свідчать про те, що справник повіту витрачав на роз'їзди більш ніж 20 рублів на місяць, його помічник до 12-15 рублів на місяць. Поліцейські наглядачі для поїздок Бахмутом і околицями щомісячно витрачали до 5 рублів (відзначимо, що одна поїздка візником могла коштувати від 5 до 20 копійок). Правилами промислу візництва у Бахмуті передбачалися певні пільги поліцейським при використанні кінних прольоток для службової мети. Візники були зобов'язані доставляти в поліцію п'яних та бешкетуючих пасажирів, а поліцейські мали право безкоштовного проїзду у службових справах.

Під час епідемій чуми і холери на поліцейських Бахмуту покладався обов'язок подвірного обходу ділянок з метою виявлення хворих, доставка їх в карантинні бараки на околиці міста, охорона цих бараків, встановлення карантинних кордонів на в'їздах до міста. Іноді сил поліції не вистачало і тоді до Бахмуту залучали поліцейських чинів з інших міст. У 1899 році під час епідемії холери Дума зняла квартиру у міщанки Хургіної за 67 рублів для двох чинів поліції з Катеринослава.

На початку XX століття гостро постало питання телефонного зв'язку між станами і жандармськими пунктами. У вересні 1905 року штаб-ротмістр Вячеславов просив дозволу у Думи на установку телефону в розшуковому жандармському пункті Юзівки «з метою швидкості зносин з нижніми чинами поліції в повіті». Управа в задоволенні прохання категорично відмовила.

В 1901-1902 роках міністерству внутрішніх справ і Державній Раді під головуванням Великого князя Михайла Олександровича довелося вводити для Бахмуту нові штати поліції. Це було викликано тим, що «міська територія перевищувала 4054 десятин землі, населення досягло 25 тисяч душ, число вулиць до 38 протяжністю 40 верст, торгових закладів понад 340, заводів і фабрик 17 з 1500 робітниками».

Криза в промисловості в 1900-1901 роки і зростання політичної напруженості в суспільстві супроводжувалися зростанням загальної злочинності в Бахмуті. Динаміка росту злочинності виглядає наступним чином: 1896 рік - 852 злочинні справи, в 1899 році - 2411 справ, в 1901 році - 4126 справ. Різко зросла міграція населення, у зв'язку з чим видача поліцією паспортів зросла за рік з 49 до 1649 штук.

Різко збільшилося слідче навантаження на поліцію. Якщо в 1897 році кількість справ складала 9057, то в 1902 році їх було вже 10606, «число дрібного розшукового листування зростає з кожним роком».

В 1900 році власник слюсарної майстерні П.І. Павлов і дворянин Г. Шабельський створили «Союз русского народа» і відкрили чайну тверезості у Народному Будинку.

В 1901 році єпископ Катеринославський і Таврійський Агапіт виступив з антиєврейськими проповідями в бахмутських гімназіях. У жовтні 1905 року натовп обивателів вчинив погром єврейських магазинів. Для придушення безладу прибули козаки і рота Павлоградського полку і приєдналися до погромників. Були розгромлені магазини Абрамовича, Лейферова, Марка Остроухова, Нахемія Гольдіна, Мойсея Ельберта. У Микитівці натовп розгромив будинок батька М. Рейзена, власника вугільного складу,який був розташований на станції.

У 1905 році поліція контролювала страйк на копальні «Петро Великий». В 1906 році поліція наводила лад під час погромів селянами Покровського економії Пшеничного.

В 1909 році серед гучних кримінальних справ значилося вбивство дворянина Шабельського чоловіком його коханки.

У рапортах повітового справника є відомості про напади на священиків. У 1908 році у Авдотьїно було вбито священика Богдановича. Біля станції Попасна на священика села Троїцьке напали Іван Самойлов і Костянтин Охотнік.

У 1909 році у зв'язку зі стратами революціонерів священики масово відмовлялися брати у них участь. Таким чином вони протестували проти розстрілів та повішень робітників, селян, студентів.

Поліція навіть негласно стежила за священиками, яких вважала неблагонадійними. В 1911 році під наглядом перебував священик с. Григорівка Василь Логвинович.

Поліція переслідувала різні релігійні течії і в 1909 році викрила у селі Луганське секту «малапутів».

Вдень і вночі 23 липня 1914 року в місті відбувалися монархічні заворушення у зв'язку з оголошенням Німеччиною війни Росії. Внаслідок цих дій були розбиті вітрини, повалено стовпи ліхтарів, пошкоджено майно електричної станції на 1060 рублів (там працювали німці-інженери?). Відшкодувати збитки Дума відмовилася.

На поліцію була покладена функція збору податків в міську казну. За окладними листами (964), квартирного і промислового збору було зібрано на загальну суму 21 тисячу рублів, що на початку XX сторіччя складало до 30-40% річних надходжень до бюджету міста. Навантаження було значне, бо промисловий збір потрібно було отримувати з сотень магазинів і лавок, питних закладів, візників, ремісників.

В період Першої світової війни робота поліції по стягненню земських зборів погіршилася. У вересні 1915 року віце-губернатор О. Тецнер вказував на «бездіяльність пристава Бахмуту Савіна, його помічника Карлова, з вини яких недоїмка губернського збору склала 389 400 рублів і окладного збору з приватних будинків 777 933 рублів». Справник повіту просив накласти на винних дисциплінарне стягнення, а пристав виправдовувався: «багато недоїмщиків призвані на війну». Податковими інспекторами (контролерами) працювали К. Холодович, титулярний радник Г. Ломаковський.

На поліцію покладалося виявлення венеричних хворих, повій. Двічі на тиждень під наглядом поліції лікарському і поліцейському огляду піддавалися дев'ять жінок що займалися проституцією в «Будинку терпимості», (2 - в 1895 р.). Поліція виловлювала «жінок в таємній розпусті» (25 випадків в 1895 р.). Всього за рік кількість лікарсько - поліцейських оглядів доходило до 1277. Проте, до цієї цифри включалися не тільки повії, але і робітниці заводів Фарке, Скараманги, робочі-сезонники з Ростову, Нахічевані.

Траплялися випадки перевищення своїх повноважень чинами поліції. Так, для промисловців стали проблемою незаконні побори поліції. В січні 1902 року губернський окружний фабричний інспектор писав: «банкрутствам в нашому повіті сприяє не тільки загальний застій в торгівлі, але і зграя грабіжників поліцейських урядовців на чолі з їх головним отаманом, що сформована справником Шишковим». Анонім І.І. Правда писав окружному фабричному інженеру, що справник «польський дворянин, блискучий мундир артилерійського офіцера проміняв, на поліцейський..., має в Бахмуті найкращий будинок, а прибув в повіт мало не в залатаних шароварах», його «помічники навіть в єврейських хедерах вчилися і проміняли свою стародавню іудейську віру на православну, встигли придбати копальні». Шишков вимагав незаконно вносити поліцейському управлінню 30 тисяч рублів щорічно на канцелярські витрати. Фабричні пристави вимагали по 5 - 6 тисяч на рік, «все це відволікає їх від фабричних заворушень». Із спілкування з нинішніми підприємцями можна зробити висновки, що ці проблеми є актуальними і в теперішній час.

В січні 1912 року на Великій Харківській стався конфлікт між вуличними нічними сторожами Д. Пащенко, Є. Дєдовим і городовим Н. Бондаренком, який побив сторожів батогом. В жовтні 1913 року міщанин М. Гиков скаржився на стражника І. Рєзникова і городового І. Кострому за побиття. В жовтні 1915 року надійшла скарга від А. Алгазіна і Б. Азархі щодо здирництва з боку пристава Енгбрехта-Славіна і урядника Майданюка. Справник повіту назвав скаргу «чистісінькою вигадкою».

Справжньою бідою для села були пияцтво і пов'язані з ним правопорушення.

Різдвяні свята 1914 року кодемці провели «по-своєму гарно і весело: були і п'яні, і ситі, і ніс в тютюні...». Вони провели свята в бійці, хуліганстві, били вікна мирних жителів, ображали перехожих.

Не покращило справу із правопорушеннями і закриття казенних винних лавок в 1914 році у зв'язку з початком Першої світової війни. Навпаки, пишно розцвіло самогоноваріння і вживання отруйних спиртових рідин. Селяни ящиками розкуповували «політуру». Розповсюдилася торгівля різними одурманюючими «квасами», «спотикачами», «ханжами». Увійшов у вжиток «денатурат» (забарвлений спирт для розтирання), пляшка якого доходила в ціні до 4-х рублів. Кореспондент «Народної газети» описує випадок, коли під час проводів сина на війну в селянській сім'ї було випито 3 пляшки «денатурату» вартістю 12 рублів і відзначає, що справжня ціна цим пляшкам 36 копійок. Така екзотична суміш, як «ханжа» готувалася з «тютюну, оцту і всякої погані, заправлялася цукром і ароматичними речовинами». Цукор для браги закуплявся у великій кількості.

Поголовне пияцтво примусило поліцію посилити покарання за появу в публічних місцях у нетверезому стані. Вперше за правопорушення брали під арешт від 7 днів до 2-х тижнів або накладали штраф від 35 до 50 рублів. В другий раз застосовувався арешт від 2-х тижнів до 1 місяця, або штраф від 50 до100 рублів, а утретє – арешт від 1 до 3-х місяців, або штраф від 100 до 300 рублів.

Несподіваним результатом «сухого закону» стало розповсюдження азартних ігор в селах. «Навіть не зміркуєш відразу, що гірше: колишнє пияцтво або цей азарт, який, немов заразлива хвороба, захоплює село за селом...» – писала «Народна газета Бахмутського земства». На поліцію був покладений обов'язок «постійного спостереження за тим, щоб азартні ігри не проводилися і зборища для заборонених ігор були негайно закриті». Поліція повинна була розслідувати, в яку гру грали, хто в ній брав участь, який вона мала характер.

В період Першої світової війни значно збільшуються штати судових і поліцейських органів. В місті створюється Бахмутське відділення губернського жандармського управління на чолі з ротмістром Н.А. Кломінським. Діяла Опіка тюремних закладів, куди входили В.В. Штерцер, купці A.M., M.A. і В.Г. Французови.

В ці часи створюється кінно-поліцейська варта Юзівського району. В повіті працювали 21 пристав, 18 поліцейських наглядачів (3 в Юзівці), 21 районний наглядач (9 з них в Юзівці). Це було пов'язано з наслідками революційного вибуху 1905-1907 років і наростаючою революційною напруженістю в період Першої світової війни.

Початок війни привів до посилення заходів щодо поліцейського нагляду на транспорті. Влітку 1915 року на всіх залізницях було розклеєно оголошення Головного штабу, щоб «до незнайомих осіб, що розпитують про положення наших військових частин, відносилися недовірливо і навіть супроводили до жандарма». У всіх бачили німецьких шпигунів, лазутчиків, диверсантів. Сільське начальство зрозуміло цей указ по своєму і застосовувало його «взагалі до людей, що намагаються взнати будь-які відомості навіть з приватного сільського життя». Повітом прокотилася хвиля арештів, затримань, доходило до курйозів. Кореспондент «Народної газети...» І.Д Евенбах, подорожуючи залізницею і на конях по Бахмутському повіту і «бажаючи ближче познайомитися з селом», зустрівся в липні 1915 року з неприязним відношенням з боку «декількох сільських посадовців».

7.4. Тюремні заклади повіту

В ті часи тюремні заклади в місті були двох типів: арештний будинок і в'язниця. Арештний будинок знаходився по вулиці Поліцейській (нині вул. Леніна, 20). Він був розрахований на 75 арештантів. В 1895 році в арештному будинку було 2 будівлі на 7 камер і 2 карцери. Тут служили 1 старший і 6 молодших наглядачів, які одержували платню по 15-20 рублів на місяць. За рік до арештного будинку поміщалося 356 чоловіків і 73 жінки. Найчастішими правопорушеннями були - «порушення тиші і буйство» (73 випадки), крадіжки і купівля краденого (більше 180 випадків). Можна було потрапити в «холодну» за неписьменність (17 випадків), самоуправство, порубку лісу, підкидання дитини, сварку за межу. За рік з арештантського будинку був тільки один випадок спроби втечі.

В 1905 році на обмундирування 8 наглядачів арештного будинку земство виділяло 199 рублів і 84 рублі на прання білизни арештантам. Арештний будинок при поліцейському Управлінні повіту виконував роль сучасного СІЗО.

В 1907-1908 роках в Бахмуті існувало вже 3 арештні будинки. Це було пов'язано з революцією і зростанням злочинності. Для утримання заарештованих довелося наймати приватні будинки для нових камер.

24 грудня 1907 року о 7 годині вечора в обладнаному приміщенні у дворі Французова було знайдено підкоп в 2-й камері на 20 арештантів. Із стіни виходив у двір Стреліної пробитий отвір, знайдено шматок обручевого заліза, яким було зроблено підкоп. Винними себе ніхто не визнав. 20 січня 1908 року в камері №1 арештного приміщення чином поліцейської Управи городовим також знайдено підкоп. В стіні у двір було проломлено отвір і закладено його арештантським єрмаком. Знайдено шматок заліза. В камері знаходилося 32 арештанти.

В документах Бахмуту за 1808 рік згадуються в'язниця, лазарет, аптека, майно лазарету. В жовтні 1823 року Малоросійський і Бессарабський генерал-губернатор відзначав наявність у Бахмуті тюремної лікарні. В 1836 році перебудували пересильну в'язницю по маршруту на Кавказ. В 1842 році в недобудованій тюремній лікарні в сирій кімнаті хворі розміщувалися на нарах. Лікарняних речей не було «окрім невеликого числа білизни і халатів».

В 1896 році безкоштовно була виділена земля під забудову нового тюремного замку. По клопотанню тюремного інспектора Полікарпа Петрушевського була виділена земля і під тюремні городи.

В 1899 році в бюджеті Бахмуту значні суми виділялися на в'язницю: опалювання і освітлення склали 1556 рублів. На це було потрібно 240 пудів гасу, 15 пудів свічок в камери і для начальника.

В кінці XIX століття утримання в'язниці - тюремного замку, його опалювання, освітлення, квартири начальника обходилися Думі у 1606 рублів. На кожну піч отримувалася певна кількість вугілля, дров, купляли гас і свічки на контору начальника і для освітлення коридору і камер.

В період Першої російської революції бахмутська в'язниця мала плачевний вигляд. 3 червня 1905 року начальник в'язниці Вітушенко повідомляв в своєму рапорті: «всі печі по старості непридатні до опалювання і розвалюються, дах у всіх будівлях протікає, стеля може обвалитися, кухонні і хлібопекарські печі кілька разів валилися». Начальник попереджав, що можливі втечі арештантів, оскільки «віконні грати і тюремний паркан не представляє ускладнень до здійснення втеч, загрожує падінням. Необхідно влаштувати темні карцери і декілька одиночок, без чого управляти в'язницею неможливо, ніяка дисципліна не може підтримуватися». Вітушенко представив кошторис на 2031 рублів для заміни камерних дверей, грат віконних, ремонту камер. Відновлення тюремного паркану вимагало 442 рублі.

У жовтні 1906 року в його новому рапорті повідомлялося про спробу карних злочинців втекти: «у вересні 1906 року під час бурі ворота впали, полагодити паркан не вдається можливим, дерево все згнило». «В'язниця знаходиться на околиці міста, вдень і вночі сновигають всякі темні особи, на горі біля кладовища збирається маса народу під час прогулянки арештантів, з якими ведуться переговори, поліцейський пост на околицях в'язниці відсутній». Особливо красномовно начальник в'язниці описує умови роботи: «в'язниця переповнена, оклад у наглядачів маленький, людей не вистачає, просимо їх, щоб не звільнялися; городові і стражники одержують по 20 рублів, колодязі у в'язниці з солоною водою». Міська Управа відмовилася вивозити фекалії, у в'язниці стояв сморід. В'язниця не мала навіть телефону.

Все це не могло не привести до бунтів у в'язниці. 4 жовтня 1906 року біля полудня 32 карних злочинці напали на політичних в'язнів. По команді унтер-офіцера Гончарова військовий караул дав чотири рушничні залпи по натовпу і по камерах. Важкі вогнепальні поранення отримали ув'язнені Т. Писарєв і М. Шиманський. Було проведено дізнання, яке встановило, що ініціатором нападу на «політичних» був тюремний «пахан» І. Лазутін, «тримаючи злість до політичних за те, що рахували себе вище і скаржилися начальнику в'язниці за здирництво і утиски карних злочинців». Не виключено, що цей бунт міг бути спровокований тюремним начальством, як це нерідко було в Російській історії. Чи понесли покарання ініціатори, невідомо.

Коли в 1910-1911 роках почалося будівництво великого залізничного вокзалу Бахмут-ІІ, то його спеціально відсунули майже на кілометр від тюремного замку, щоб публіка не бачила кайданників, яких етапували до залізниці або в'язниці. Бахмутський тюремний замок мав тоді 450 місць.
ВИСНОВКИ

У другій половині XIX століття в Російській імперії в колах інтелігенції, вчених-правознавців усвідомлювали необхідність вдосконалення механізму подолання державного диктату над суспільством та людиною, що було неможливо без побудови демократичного місцевого самоврядування.

Російські вчені у своїх творах знайшли шляхи соціально-правового розвитку Російської імперії. Б. Чичерін вважав, що демократизм місцевого самоврядування є ознакою демократичності суспільства і держави.

М. Драгоманов підкреслює соціальну суть місцевого самоврядування як характеристику суспільної свободи.

Практика реальних правовідносин, нормативно-правового регулювання органів місцевого самоврядування в пореформений період у Російській імперії, свідчить, що законодавець не відводив належної теоретичної бази під свої дії, передаючи земствам реформою 1864 року і містам реформою 1870 року великі та складні питання місцевого розвитку, перекладаючи державні обов'язки розкладки загальнодержавних податків, статистику.

Але слід відзначити, що економічна самостійність, як гарантія місцевого самоврядування, дозволяла земствам і містам вести видатну господарську і соціальну діяльність, що надало їм заслужену славу. Завдяки органам місцевого самоврядування швидкими темпами на території повіту розвивається система освіти від ЦПШ і міських училищ до гімназій, виникає система медичних закладів,закладаються основи культури: відкриваються бібліотеки, музеї. Земством та Думою заохочуються меценатство. Загальне меценатство над закладами освіти, культури становиться нормою життя Земства, Думи, шанованих людей повіту.

З селянами держава поводилася як з недієздатними, обмежено дієздатними, постійно дбаючи, щоб за селянським самоврядуванням було достатньо наглядачів. Досвід мирових посередників 60-х років відзначався незалежністю і був відкинутий урядом. З'явились повітові земські начальники, підпорядковані губернському Присутствію, які разом з поліцією забезпечували «міцність» селянського самоврядування.

Головне завдання місцевого самоврядування – це забезпечення прав людини, створення кращих умов для задоволення її законних потреб на основі законності з наданням можливості для максимальної самореалізації територіальних громад та кожного її члена.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ:

  1. Абрамов В.Ф. Местное самоуправление: идея и опыт//Социс, 1997.-№1. -с.120-125.

  2. Абрамов В.Ф. Российское земство: зкономика, финансы, культура. - М., 1996. - 166 с.

  3. Абрамов Я.В. Что сделало земство и что оно делает: обзор деятельности русского земства. - СПб., 1889. - 288с.

  4. Авинов Н.Н. Главные черты в истории законодательства о земских учреждениях (1864-1913 гг.) //Юбилейный земский сборник - СПб., 1914. - с.1-34.

  5. Авинов Н.К. К вопросу о взаимных отношениях губернских и уездных земств. – Саратов, 1904.

  6. Адамов И.А. Ровесник царевича //Былое. - Артемовск, 1992.-№ 3.

  7. Адресная книжка горных и горнозаводских фирм Юга России за за 1902г. - Харьков, 1902; 1904г. -Харьков, 1904.

  8. Адресная книжка горнопромышленных предприятий Донецкого бассейна за 1909 г.

  9. Адресная книжка горнопромышленных предприятий Юга России за 1915г. - Харьков, 1915г.

  10. Аксаков И.С. Государствеиный земский вопрос: Статьи о некоторых исторических событиях 1860-1886 гг. - М., 1887. - 675 с.

  11. Акционерные предприятия России. 1917. Завод Фарке.

  12. Акционерно-паевые предприятия России. СПб., 1917.

  13. Акты Московского государства. - СПб., 1890, т.2.

  14. Альтшуллер М.И. Земства в Сибири. – Томск , 1916.

  15. Андреевский И.Е. О наместниках, воеводах и губернаторах. - СПб.:Тип. права, 1864. - 156 с.

  16. Андрусяк Т. Шлях до свободи (Михайло Драгоманов про права людини).- Львів., 1998. - 192 с.

  17. Анилица Е.Г., Тертышный А.Т. Основы местного самоуправления. - М., 2000. - 192 с.

  18. Анучин Е.И. Исторический обзор административно-полицейских учреждений России с учреждения в губерниях и до последнего времени. - СПб.:Тип. МВД, 1872. - 239 с.

  19. Арнольдов Н.А. Местное самоуправление: традиция и современность// Земство, 1994. - №3. - с. 24-35.

  20. Аскаров Ю.М. Из истории печатного дела Бахмута // Былое.- Артемовск, 1993.-№ 4-5.

  21. Астырев Н.М. О волостных писарях. Очерки крестьянского самоуправлення - М.: Тип. Холчева, 1886. - 351 с.

  22. Ачадов. Государствеиная власть и местное городское и земское самоуправление .- М.:Тип. Ф.Я. Бугре,1907. - 70 с.

  23. Ашлей П. Местное и центральное управление:сравнительный обзор учреждений Англии, Франции и Соединенных Штатов - СПб.:Тип. Попова,І9І0. - 300 с.

  24. Багалей Д.И., Миллер Д.П. История города Харькова за 250 лет его существования (1655-1905). - т. І-Х - 1993. - т.ІІ,X - 572 с. , 982 с.

  25. Багалей Д.И. История Слободской Украины. - Киев, 1993.

  26. Банки и акционерные торгово-промышленные предприятия, оперирующие в России, за последний отчетный год (1898-1899 и 1899-1900 гг.). Справочная книга. - СПб.: Тип. Ц. Крайз и К°,1901. - 191с.

  27. Барабашев Г,В. Местное самоуправление. - М.: Изд-во МГУ, І996.- 352 с.

  28. Барабашев Г.В. Муниципальные органы современного капиталистического государства (США, Великобритания). - М.:Изд-во МГУ, 1971. - 280 с.

  29. Бажаев В.Г. О правительственной и земской агрономии. - М., 1897.

  30. «Бахмутская копейка», МВД, 1915.

  31. Безобразов В.П. Государство и общество. Управление, самоуправление и судебная власть. - СПб., 1882.

  32. Белоконской И.П. Земство и конституция. - М., 1910.

  33. Белоконский И.П. Земское движение. - СПб.,1914.

  34. Белявский Ф. Исторический очерк развития государственного контроля в России. - М.,2 изд-е Народ. Комиссариата госконтроля,1919.- 62 с.

  35. Биговчий С.А. Философ из Бахмута//Былое.-Артемовск, 1992.-№2.

  36. Беляев И. О сторожевой, станичной и полевой службе на Польской Украине Московского государства до царя Алексея Михайловича. - М., 1846.

  37. Білоконь М.В. Взаємодія місцевих органів державного управління і місцевого самоврядування: історичний досвід і проблеми сучасності //Вісник Запорізького юридичного інституту,2002. - № 1 - с.311-318.

  38. Б. Лихарев. Материалы к познанию месторождений огнеупорных глин и каолинов. Огнеупорные глины Часово-Ярского района. - Петроград, 1918 .

  39. Богучарский В.Я. Из истории политической борьбы в 70-х и 80-х годах XIX в. - М.:Русская мысль, І9І2.

  40. Бойцов В.Я., Степанова Н.В. Российское территориальное самоуправление, 1864-1917. - Кемерово, 1994. - 224 с.

  41. Большая Советская Энциклопедия. - М., 1978, - т. 7

  42. Большая энциклопедия. - СПб.: «Просвещение», 1904.

  43. Большов В.В. Кахановская комиссия (1881-1885) /К вопросу о внутренней политике самодержавия первой половины XIX в. //Автореф. дис. канд. ист. наук. - М.:МГУ,1978. - 19 с.


  44. Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   18   19   20   21   22   23   24   25   26

Схожі:

С. Й. Татаринов iconС. Й. Татаринов

С. Й. Татаринов iconК. М. Третьяков с. Й. Татаринов

С. Й. Татаринов iconО. С. Дадашов, С. Й. Татаринов, Н. О. Тутова

С. Й. Татаринов iconПрограма курсу за вибором «Православна культура Слобожанщини»
Батинський А. В., Войтенко Н. М., Воропаєва В. В., Дубініна С.І., Клімова С. В., Костюк І. О., Мацегора З. М., Татаринов М. В., Ухань...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка