С. Й. Татаринов



Сторінка8/26
Дата конвертації11.04.2017
Розмір3.75 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   26

Не всі користувачі вчасно сплачували послуги телефонного зв'язку, тому доводилося боротися з боржниками. В архівних матеріалах знаходяться такі дані: померли Корецький-Кулябко і Іщенко і за послуги «зависли» 180 рублів боргів; виїхали Платонов і Гуревич – не сплативши 150 рублів, «з'ясувати місце проживання боржників неможливо».

2.5. Пожежна справа у Бахмуті

В першій половині XIX століття дерев'яний Бахмут горів в 1815, 1823, 1831 і 1833 роках. Гасіння пожеж здійснювало населення підручними засобами.

В серпні 1863 року в Бахмуті була створена пожежна команда. Бахмутська Дума розглядала питання розвитку пожежної справи на своїх засіданнях в грудні 1871, травні - вересні 1873, в серпні 1881 року, в 1884, 1888, 1889 і 1892 роках.

В 1891-1893 роках на утримання пожежного обозу з міського бюджету було витрачено 6175 рублів щорічно. Платня брандмейстерів складала 450 рублів на рік, 18 пожежників одержували середню зарплату 25-30 рублів на місяць. В пожежній команді були коваль, тесляр, два завідувачі пожежними трубами.

В 1895 році пожежному обозу Дума виділила 96 рублів на ремонт збруї коней; 300 рублів на ремонт інструментів і пожежних рукавів. Були придбані коні на 500 рублів. Витрачено на закупівлю сіна 400 рублів, на оренду приміщення - 231 рубль.

В кінці ХІХ століття пожежний обоз складався з 4 пожежних труб, шести повозок, в т. р. брички, вози з баграми, вилами, драбинами, сокирами і лопатами. В пожежному обозі на обліку був 21 кінь. До майна пожежного обозу відносилися 10 пожежних рукавів, 6 драбин, 18 відер, 3 чани, 29 багрів, 24 лопати, 18 сокир. З 1898 року була збільшена платня брандмейстеру і пожежникам, утримання пожежних коней обходилося в 1962 рублі на рік. З листопада 1899 року для оперативного гасіння пожеж міська Дума розмістила в різних районах міста 10 бочок з водою і найманими кіньми, на що було витрачено 550 рублів.

На початку XX століття Бахмут продовжував періодично горіти. Так, в 1905 році, у зв'язку з єврейськими погромами, згоріло декілька лавок в Торгових рядах. В 1908 році горів завод В.Г. Французова. В 1909 році збитки від пожеж становили 23 тисячі 300 рублів. В 1910 році було сім пожеж, які завдали збитків на суму 1400 рублів.

В 1907-1909 роках щорічні витрати думи на фінансування пожежної команди складали до 10 тисяч рублів.

В 1913 році на складі купця Камінського спалахнула велика пожежа. Газета «Бахмутська копійка» відзначала, що пожежа охопила територію більше 100 метрів, що підпал вчинив старший прикажчик за незаконне звільнення, а збиток оцінювався в 10 тисяч рублів.

В 1913 році, у зв'язку з 50-річчям пожежної команди міста, Велика Княгиня Марія Павлівна направила телеграму:«Щиро дякую Бахмутській пожежній команді і шлю поздоровлення».Потім пожежній команді міста було присвоєно її ім'я.

Підводячи підсумок діяльності Бахмутської міської Думи, можна сказати, що навіть при становому формуванні Думи, особисте збагачення і вирішення своїх комерційних інтересів гласними практично були відсутні. Великий торгівельний бізнес і місцева влада були розділені.

Міська дума відіграла величезну роль у впорядкуванні і благоустрої міста, перш за все це мощення і освітлення вулиць, водопостачання, транспорт, зв'язок. Були вирішені питання організації системи в торгівлі, видачі патентів і «квитків», визначення і обліку асортименту товарів до розміщення в торгових установах, суворого оподаткування і акцизів. Бюджет міста мав чітко визначені джерела доходів, серед яких важливу роль відігравали податок на нерухомість і платня за продаж або оренду міської землі.

Стараннями Думи в Бахмуті була створена ціла система освіти від церковно-приходських шкіл (ЦПШ) і міських училищ до трьох повних гімназій, професійно-ремісничого навчання. До 1912 року в місті було завершено перехід на загальну початкову освіту для нижчих соціальних класів і груп.

За 30 років місто мало дві лікарні і профільні відділення. Були закладені основи загальної культури Перш за все це музика, друкарська справа, система парків, бібліотеки, ЗМІ.

Особливістю місцевого самоврядування кінця ХIX - початку ХХ століття було загальне меценатство над училищами, притулками, бібліотеками, обдарованою молоддю через призначення стипендії для навчання у вищих учбових закладах. В теперішні часи розмах опікунства і меценатства в сучасному Артемівську, тобто через 100 років, не йде ні в яке порівняння з минулим. Зараз їх одиниці, котрих можна перелічити на пальцях, в той час як до 1917 року меценатів було сотні.

Втручання губернаторів у процедуру виборів міських Дум було непоодиноким в часи Міських положень 1870 року, 1892 року, 1899 року. Тому у 1908 році Сенат видав Указ, який забороняв губернаторам вимагати зміни порядку денного засідань міських Дум. За висновком О.М. Головка: «Творці муніципальної контрреформи, як це нерідко траплялося з вищою бюрократією Російської імперії, досягли протилежних наслідків, аніж сподівалися. Прагнучи підвищити роль дворянства, вони, перш за все, укріпили органи самоврядування».
3. РОЗВИТОК ПРОМИСЛОВОСТІ ТА ЕКОНОМІКИ

3.1. Розвиток соляної промисловості

Відомий економіст Донбасу і України академік В.К. Мамутов так оцінює історію становлення промисловості і торгівлі нашого краю: «Перші хвилі діяльних емігрантів з інших країн і інших регіонів Російської імперії в XYIII-XIХ століттях, а потім їх нащадки, опинившись в новому географічному і історичному середовищі, при всьому своєму генетичному зв'язку з країнами і народами, з яких вони прибули і чию культуру сюди принесли, утворили все ж таки нове досить специфічне суспільство. Відбулося щось схоже на процеси, що протікали при заселенні європейцями Америки, зокрема, тієї ж Каліфорнії».

Ще в 1725 році Василь Вергильов в «Доказі про місто Бахмут» перечислив культури, які вирощували в цій місцевості. Це жито, пшениця, просо, горох, ячмінь, овес, квасоля, чечевиця, кукурудза і «літнього овоча городнього буває достаток». В 1833 році Катеринославський губернатор також вказував на те, що з огородніх культур «виділяються картопля, капуста, буряк, цибуля, морква».

Кінець XVIII століття став часом закриття солеварень і запустіння фортечних споруд. Після приєднання Криму до Росії Бахмут опинився в «глибокому тилу». В 1782 році Катерина II повеліла закрити солеварні. Згодом, в 1783 році князь Г.О. Потьомкін-Таврійський, як генерал-губернатор і намісник, виконав Указ Катерини II про ліквідацію гарнізону у фортеці

В 1890-1896 роках солевари Бахмуту відселилися в освячені слободи - Покровську та Зайцеве.

При відселенні до с. Покровського солевари відвезли із собою дерев'яну Миколаївську церкву. У село Покровське переселилися 689 чоловіків та 702 жінки. Вони мали 23 тисячі 413 десятин землі. В селі було 2 вітряки, 5 мостів та 2 гаті.

Село Зайцеве, заселене солеварами, мало 9 тисяч 422 десятини землі. Кодемська пустош секунд-майора Макарова (сина Ларіна) разом з Луганськими селянами мали 3 тисячі 329 десятин землі. По дорозі на Таганрог між селами Зайцеве та Кодема знаходилися мукомельний водяний млин, чотири вітряки та п'ять мостів. Земля була глиниста, червонувата та кам'яниста.

Приєднання Криму до Росії відкрило тисячам чумаків доступ до дешевої сиваської солі «кримки». Сіль «бахмутка» вимагала викачування ропи з колодязів, які треба було постійно ремонтувати. Випарювання ропи також потребувало величезної кількості дров і доставки кам'яного вугілля. На багато верст навкруги Бахмуту були вирубані ліси байрачного типу, почалася вирубка лісів по р. Дінець.

Французький письменник Дюма в середині XIX сторіччя по дорозі до Астрахані так описує видобуток солі «кримки»: «...ці озера наливаються водою весною, коли тануть сніги, влітку під час проливних дощів. Тут же розчиняється кількість донної солі і солі в шарах, на яких покоїться маса води, наступає велика спека і вода випаровується, залишаючи широкі слої солі, що кристалізуються... робітникам залишається лише підчіплювати її лопатою і кидати на вози».

На об'єм видобутку самосадкової солі впливали кліматичні аномалії. В дощові роки видобуток солі різко падав.

В кінці XVIII сторіччя, у зв'язку із зростанням цін на сіль, Сенат приймає рекомендації про відновлення бахмутських промислів. Імператор Павло I в 1795 році доручив директору Луганського ливарного заводу Гаскойну провести обстеження Бахмутських варниць, перебудувати печі і відлити чавунні черени – сковороди. Згодом, в 1798 році, Павло І видав Указ: «залишені Бахмутські і Слов'янські варниці відновити». В 1799 році міністр внутрішніх справ граф В.П. Кочубей за Указом імператора Павла I розпорядився, щоб Катеринославський губернатор і Соляна контора почали роботи в Бахмуті. Сенат відпускає 9278 рублів на чищення колодязів, кладку печей, виготовлення залізних клепаних черенів (сковорід).

Маркшейдер Чернявський заклав в Бахмуті першу бурову свердловину і відправив міністру фінансів Чернишову до Петербургу зразки кам'яної солі. Нажаль подальші роботи по відновленню солепромислів в Бахмуті були призупинені у зв'язку із смертю імператора Павла І.

Костромський майстер солеваріння Ашитков отримував оклад 10 рублів на місяць. Майстра спіткала невдача - через неправильно побудовані печі і сковороди «дослід зробити було зовсім неможливо», а губернатор доносив до Петербургу «...дія кам'яного вугілля... вельми швидко пропалює і псує кислотою залізний черен». У зв'язку з невдачею на солеварнях в Бахмуті із Петербургу надійшли запити «якої поведінки майстер Ашитков і чи майстерний в своєму ремеслі?». В 1805 році Ашиткова засудили «за розкрадання із соляного магазину і кузні різних речей». Що зберігалося в «соляному магазині?» Напевне,добування солі все-таки в невеликих об'ємах велося.

До речі, в цей час на річці Білій на Луганщині почалися промислові розробки вугілля як принадного «до вживання». Планувалося підпорядкувати солеварні Луганському заводу.

За царювання Олександра I із прожектами про відновлення солеваріння в уряд зверталися В. Шостак, Д. Бродський, купець І. Зайцев, міщани брати Білоусови, титулярний радник Башинський, поручик Окороков, міщанин Ольшанський. Деякі з них вирішили відновити солеваріння, використовуючи заготовку дров, що велася в районі Маяка і Святогірського монастиря. Надвірний радник Константиноградського повіту К. Бродський припускав використання кам'яного вугілля, поклади якого тут були, та наймати на варниці місцевих жителів і в'язнів бахмутського тюремного замку (злодіям на відробіток вкраденого, що відбувають тут «за дрібні вини»). Отже сіль, що буде видобуватися, коштуватиме для жителів Бахмутського і Ізюмського повітів не дорожче 40 копійок за пуд. Автор прожекту хотів від властей тільки заборони ввезення сюди «кримки».

В 1808 році уряд Олександра I доручає директору Луганського ливарного заводу Якову Нілусу вивчити питання про відновлення солеваріння в Бахмуті і Слов'янську.

В квітні 1808 року міністр внутрішніх справ О.Б. Куракін доручає Катеринославському цивільному губернатору дійсному статському раднику К.С. Гладкому і Слобідсько-Українському цивільному губернатору в Харкові, дійсному статському раднику І.М. Бахтіну проконтролювати, а «пану оберберггауптману Нілусу взяти на себе працю або підлеглому зняти план Бахмутських і Слов'янських соляних варниць і зробити топографічні оних описи».

В червні 1808 року Яків Християнович Нілус побував в Петербурзі в МВС і відправив листи із свого боку Харківському і Катеринославському губернаторам. І.М. Бахтін відправив в Слов'янськ з Чугуєва губернського землеміра Драгомира «доставити грунтовний топографічний опис колишніх Слов'янських варниць, на яких солеваріння мусить поновитися за допомогою земляного вугілля». Йому було дане доручення допомагати Я. Нілусу і Ізюмському земському справнику.

В 1808 році дальше благих намірів і доручень скласти плани і описи справа не пішла.

Після закінчення Вітчизняної війни 1812 року уряд знов робить спробу відновити солеваріння в м. Торі і м. Бахмуті.

10 травня 1813 року військовопоселений села Хрестище Федір Ольшанський звернувся до Слов'янського городового ратнера Навроцького з пропозицією взяти солеварні «на наступних кондиціях: відновити ті варниці власним коштом, не вимагаючи від казни ніякої допомоги і винагороди (протягом 4 років), а по приведенні їх в справність і порядок солеваріння з джерел і озер належатиме йому одному з виплатою в казну акцизу», який складеться в той момент ще 6 років по 60 рублів. «Слов'янським жителям з джерел соляної води бочками і бочонками не брати», сіль продавати за вільними цінами. «Уряд має право віддати їх кому іншому на яких заманеться умовах». Ольшанський через 10 років «зобов'язаний здати оні беззаперечно».

Міністр фінансів Росії і Департамент гірничих і соляних справ в листопаді 1813 року наказали ратнеру Слов'янська у присутності справника і стряпчого повіту, після опублікування оголошення про торги, провести конкурс «між жителями міста Слов'янська».

26 листопада 1813 року торги відбулися. В них брали участь особи різних станів: купець Кисильов, купецькі сини Іван Рогозін і Іван Пятиробльов, міщанин Опанас Каніщев, військовообиватель Федір Ольшанський, прапорщик Захаде, прапорщик Карпов, обиватель Газін, поміщиця Марія Андріївна Павлищева.

Якщо Карпов запропонував платню за «оренду» джерел 1000 рублів на рік, купець Кисильов 1170 рублів, міщанин Каніщев 1580, то капітан Тренер за дорученням М.А. Павлищевої запропонував 1600 рублів і виграв торги. 2 січня 1814 року з Петербургу надійшло розпорядження до Харкова і Катеринослава для «опублікування, що бахмутські і слов'янські казенні запустілі соляні варниці запропоновано для відновлення на них солеваріння віддати у володіння приватній особі... деякі просили віддати їм зазначені варниці в утримання». Департамент гірничих і соляних справ вказував, що «в представлених умовах ухвалювалося запозичити ліс з казенних дач, якого дозволу по безлісості тамошнього краю неможливо».

Уряд і міністерство фінансів не поспішали віддавати варниці навіть в приватні руки. Всім претендентам були поставлені умови взяти разом і Слов'янські і Бахмутські джерела. В 1817 році була пропозиція взяти джерела «у вічне і потомствене володіння..., зобов'язавши платити після закінчення пільгових 6 років по 40 копійок з пуду проданої солі». З жовтня 1817 року уряд встановив восьмимісячний термін для нових «заявок відновити виробництво солі на вигідних для казни умовах». Казенній Палаті в Чугуєві пропонувалося опублікувати цю інформацію, щоб «з чесних людей з'явилися охочі заснувати виробництво солеварень власним утриманням для обігу солі на вільний продаж».

Привертає увагу і є цікавим листування між Слобідсько-Українським губернатором і міністром фінансів в січні-лютому 1818 року. В листах губернатор просив уточнити, від якого терміну вважати 8 місяців? Міністр роз'яснив - з жовтня! «Торги бахмутськими джерелами разом із слов'янськими, і разом одній особі віддати!»

Проте, тільки слов'янські варниці були віддані М.А. Павлищевій, а ізюмський справник доносив Слобідсько-Українському губернатору про те, що «з оних тільки озер» в Слов'янську можна виварювати в рік 1800 - 2200 пудів солі».

Департамент гірничих і соляних справ вирішив знов привернути фахівців Луганського ливарного заводу. З 1816 року тут почав працювати переведений до Гірничого Департаменту чиновником з особливих доручень і секретарем Департаменту Євграф Петрович Ковалевський.

19 грудня 1817 року бахмутський городничий Миронов повідомляв, що «у середині тамошнього міста неподалік річки за течією оної ліворуч два соляні колодязі, які при існуванні в колишній час заводів солеварних були обкладені дерев'яним зрубом». Колодязі мали глибину до 15 аршин, викачування ропи велося 12 кінними насосами, «сіль виварювалася через коливанську чашу і виходило в оній в добу по 120 і 130 пудів на одній сковороді, яких в минулі часи було числом до 120».

Городничий Миронов так описує стан солеварень - «по знищенню заводів і засипані землею, засмітилися мулом, річковою водою і тепер знаходяться в з продажем будов, ті колодязі залишалися без жодного нагляду, згодом були такому стані, що ледве можна їх визнати такими, що є в наподобії ям».

28 лютого 1818 року Департамент повідомив Слобідсько-Українського губернатора, що «вважає за необхідне оглянути на місці бахмутські і слов'янські ключі, покладаючи виконання цього на урядовця обергиттенфервальтера 8-го класу Ковалевського».

Є.П. Ковалевський (28 років) звернувся до Харківського губернатора «по-перше: наказати земському справнику, щоб він після прибуття мого на місце доставив мені відомості про соляні джерела як колишньої розробки, так і по тих, де проводиться солеваріння, у що обходиться пуд солі промислового виварювання, і у що обходився він раніше, коли знаходилися при джерелах насоси і градирні, скільки коштують дрова і звідки оні, як дорого продаються будівельний ліс і цегла?»

Є.П. Ковалевський просив і Катеринославського губернатора зобов'язати бахмутского городничого Бабенка «надавати подібне вспомоществованіє при випробуванні бахмутських джерел», виділити «працівників для пошуку за допомогою земляного буру джерел», що завалилися, оскільки геолог вважав, що «запустити колодязі солеварень в дію можливо шляхом розкопок на місцях колишніх колодязів».

Для фінансування робіт Є.П. Ковалевського пропонувалося витребувати з таємного радника в Чугуєві Теплова за утримання майстра Луки Кримановського 1750 рублів недоїмки в Казенну палату.

В роботі-звіті «Історичні і статистичні відомості про Слов'янські і Бахмутські соляні варниці» опублікованій в журналі МВС, Ковалевський Є.П. писав: «соляні джерела на лівому березі річки Бахмут - 2 колодязі в сажнях десяти від русла поблизу кріпосного валу... квадратні, один глибиною сажень 10, а інший менше... Черени вміщали до 360 відер ропи, сіль випарювалася 4 години, 6 разів на добу, дров йшло до 4 кубічних сажнів; при черені працювали по 2 солевари, одержуючи 1 копійку з пуду».

Є.П. Ковалевський заклав бурову свердловину біля старого колодязя солеварні і визначив, що на глибині 8-9 сажнів (приблизно 15-17 метрів) знаходиться щільний вапняк «важко бурити і соляний розсіл, вийнятий з свердловини показав 5 градусів». Помітимо, що дослідники історії Бахмуту завжди зв'язували виникнення солеваріння із існуванням поблизу річки в пластах вапняків карстових провалів, що доходять до шару кам'яної солі. Якраз, Є.П. Ковалевський першим припустив існування в Бахмутській долині могутніх пластів кам'яної солі для промислової розробки.

9 грудня 1819 року Департамент оголосив про те, щоб «залишити Бахмутські соляні джерела в дійсному їх положенні». В 1841-1842 роках тут працювала експедиція англійця Мурчисона.

Спроби видобування солі в Бахмуті продовжувалися. Із «Справи Департаменту гірничих справ» відомо, що в жовтні 1860 року син купця Третьої гільдії Степан Аристархович Іваницький із Слов'янська звернувся до імператора Олександра II з проханням: «займаючись в місті Слов'янську солеварінням... придбав знання в розшуках в надрах землі соляних джерел..., проїжджав по бахмутскому вигону помітив в деяких місцях повинні знаходитися такі...». Бурінням свердловини Іваницького в 1863 році керував інженер Кондратьєв.

За проханням С.А. Іваницького Бахмутський магістрат виділив йому 4 десятини землі з орендною платнею 12 рублів сріблом на рік. Іваницький просив царя звільнити його від сплати акцизу на сіль, що буде видобуватися, протягом 12 років.

В 50-ті роки XIX сторіччя акцизний податок входив до ціни товару і стягувався з продажу горілки, цукру, тютюну, солі, чаю та інших товарів. Горілчана частка акцизних надходжень в державному бюджеті Росії,який становив 50-60 мільйонів рублів на рік складала до 30-35% річних надходжень. Уряд передав прохання С.А. Іваницького до міністерства фінансів, звідки в 1861 році прийшла відповідь, що «клопотання його, як не відповідне користі казні, підлягати задоволенню не може». Іваницькому наказували вступити в купецький стан в Бахмуті. Після цього з Бахмуту від Іваницького і бахмутян до царя знов надійшли прохання не «залишити милостивейшим рішенням представити можливість бути в числі корисних громадян, прагнучих до суспільного блага». «Якби предмет цей не був зв'язаний із народними вигодами всієї громади, я не наважився б звернутися... мабуть в цій справі Богу бажано ощасливити мене, Государ, бути корисним Вітчизні» - купець витіювато міркував про користь «місцевості» від його побудованого заводу, «сотні душ матимуть кращі засоби для того, щоб утримувати себе із своїми сімействами».

Майже два роки вів безуспішне листування з урядовцями Петербургу С.А. Іваницький, дістаючи відмову за відмовою.

Щодо розвитку солевидобування існує ряд монографій та статей дорадянських дослідників В.С. 3іва, П.В. Оля, І.В. Фолюшевського, сучасних українських авторів Ю.В. Макогона. Р.А. Бакланова, В.І. Овчинникова.

Важливим центром чорноморської торгівлі Росії був Таганрог. В 80-ті роки ХIХ століття через порт вивозилося товарів на 8,7 мільйонів рублів. Серед постачальників могли бути і бахмутські купці. Вони мали ділові зв'язки із таганрозькими купцями.

В 1871 році грек І.П. Скараманга заклав свердловину, яка вказала на могутній шар солі під Бахмутом. В 1871-1872 роках при бурінні свердловин був присутній професор, геолог Харківського університету О.В. Буров, про що написано в «Гірничому журналі» (т.1, 1873 рік).

Відновлення солевидобування в районі Бахмуту пов'язано з припущеннями про значні поклади кам'яної солі, які висловлювали у 1818-1819 роках Є.П. Ковалевський, та в середині XIX століття французький дослідник Ле-Пле і професор Харківського університету М.Д. Борисяка. Для вирішення питання про перспективність видобутку кам'яної солі урядом в 1876 році було збудовано дві бурові свердловини біля села Брянцевки, що в десяти верстах від міста Бахмуту. В результаті буріння було виявлено 49 сажнів чистої солі.

30 червня 1873 року міський Голова Бахмуту В. Ангеліді укладає з І.П. Скарамангою контракт строком на 81 рік. І.П. Скараманга отримує 5 десятин землі вигону, за що повинен був сплачувати в перші 10 років по 200 рублів на рік, потім по 300 і 400 кожне десятиріччя, після 30 років - по 1000 рублів. Після закінчення терміну контракту завод ставав власністю думи і міста.

За основу проекту заводу в Бахмуті були взяті проекти заводу в Шененбекі (Прусія) потужністю 800 тисяч пудів солі на рік та заводу в Нансі (Франція) потужністю до 1,8 мільйонів пудів. На будівництві заводу працювало 215 бахмутчан. Подарунки І.П. Скараманги привернули до будівництва увагу міністра державного майна графа П.О. Валуєва, директора Департаменту зборів барона Г.О. Розена, гірничого інженера - генерала Єрофєєва. В 1883-1884 роках завод Скараманги обстежували студенти IV курсу фізико-математичного факультету Харківського університету.

Коли почалися проблеми із видобутком солі, яка за якістю не поступалася англійській (Ліверпуль) і «кримці», міський Голова В.А. Ангеліді відзначав, що «публіка не звернула увагу на якість солі і по звичці купує іншу, тому що... продається дешевше».

На початку 1880 року через падіння цін в Росії і «щоб не позбавитися досвідчених робітників» виварювання солі звели до мінімуму. Двох свердловин для отримання ропи не вистачало, тому в 1883 році довелося пробурити нову, глибиною 146 метрів для закачування води, що розмивала соляний пласт.

Виробництво виварної солі мало наступну собівартість: на отримання одного пуду солі йшло 5 відер розсолу за ціною 0,25 коп., тобто 1,25 коп. пуд розсолу. Пуд вугілля коштував 11,5 коп., на пуд солі йшло 20 фунтів угілля вартістю 5,75 коп. На 2 сковородах-чренах працювало 18 робітників, виробляли 300 тисяч пудів солі на рік. Заробітна платня робітників складала 5400 рублів на рік (тобто 25 рублів на місяць), у пуді солі заробітна платня складала - 1,46 коп. Інші витрати на пуд солі складали 1 коп. Таким чином, собівартість пуда солі складала 9,46 копійки. Власник заводу мав ¾ копійки чистого прибутку з пуду.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   26

Схожі:

С. Й. Татаринов iconС. Й. Татаринов

С. Й. Татаринов iconК. М. Третьяков с. Й. Татаринов

С. Й. Татаринов iconО. С. Дадашов, С. Й. Татаринов, Н. О. Тутова

С. Й. Татаринов iconПрограма курсу за вибором «Православна культура Слобожанщини»
Батинський А. В., Войтенко Н. М., Воропаєва В. В., Дубініна С.І., Клімова С. В., Костюк І. О., Мацегора З. М., Татаринов М. В., Ухань...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка