С. Й. Татаринов



Сторінка9/26
Дата конвертації11.04.2017
Розмір3.75 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   26

З метою зниження ціни на сіль Скараманга звертався в міністерство фінансів про звільнення його від акцизу на 10 років, починаючи з 1875 до створення содового виробництва, що забезпечило б Росію на 80% вітчизняною содою і, що дало б роботу 500 робітникам Бахмуту. Можна припустити, що невдачі на заводі, збитки і клопоти могли підкосити здоров'я І.П. Скараманги, бо в 1879 році він помер. Завод став власністю його дружини Агіри Єгорівни, яка встановила 19 сковорід - черенів і розширила виробництво (раніше було 5 сковорід).

Завод Скараманги платив у міську казну на рік 679 рублів за землю, міський збір складав 750 рублів (2,5 рублі з 1000 рублів капіталу), квартирний 600 і державний 900 рублів. Вартість заводу складала 300 тисяч рублів. За десятину землі платилося 73 рублі на рік. Зарплата робітникам і службовцям складала 60 тисяч рублів. Початок солеваріння привів до подорожчання десятини землі в повіті з 25 до 80 рублів.

Після смерті І.П. Скараманги його вдова в 1882 році звернулася до Думи з приводу того, щоб викупити 25 десятин землі під солеварним заводом і про фіксацію збору в розмірі 3 копійки з кожного пуда солі. Як варіант розглядалася оренда на 72 роки, що давало Бахмуту більше 740 тисяч рублів. Скараманга просила продати їй ділянку за 20-30 тисяч, а міському голові Й.М. Клейменову рекомендувала покласти цей капітал в банк під 3% річних.

Гласні не розібралися і під впливом Й.М. Клейменова відмовилися

змінювати договір. Голова Думи Й.М. Клейменов заявив, що у момент укладення першої угоди (5 липня 1871 року) він хворів і не міг вплинути на її зміст. Згідно договору земля спочатку віддавалася в оренду на 15 років. Після закінчення терміну оренди Скараманга повинен був віддати завод місту. Враховуючи те, що в 1874-1879 роках завод мав одні збитки, Скараманга, після закінчення терміну оренди, міг не отримати прибутку від раніше вкладених ним 100 тисяч рублів. Для вирішення цього питання гласний Ліпар запропонував розтиражувати нову угоду зі Скарамангою, роздати гласним і залучити юристів.

Почесний громадянин і колишній голова В.А. Ангеліді подав в Думу «Записку», де разом з проханням А. Скараманги запропонував місту передавати в оренду землі справа і зліва від мосту в Ільїнівці через річку Бахмут – від маєтків Кишинської і Глефтєєнко до земель покровських селян і від Ільїнівки до маєтку Смолянинової. Ангеліді вважав, що видобування солі зросте з 4 до 10 мільйонів пудів, а міська казна одержуватиме щорічно за оренду земель до 50 тисяч рублів. Підприємці могли б уздовж залізниці в Ступках одержувати по 50 десятин землі на 70-80 років і вивіз солі коштував би 25 копійок з пуду.

За 10 років залучені таким чином до бюджету кошти могли бути витрачені на мощення доріг Бахмуту. Ангеліді наводив приклади «дикого бруду, непролазної багнюки» від будинку Першиних до кута будинку Глефтєєнка і від будинку Іванова до Бузніцького мосту. Отримані кошти від продажу землі Скараманзі разом з майбутніми продажами і орендами могли б стати основою міського банку Думи. А Скараманга могла б відмовитися від виварювання солі і перепрофілювати завод на випуск соди.

З 1881 року сіль заводу Скараманги виставлялася на Всеросійській промисловій виставці в Москві. В 1882 році бахмутська сіль одержала срібну медаль. Потім були нагороди в Одесі (1884р.), в Парижі (1889р.), Нижньому Новгороді (1896р.), Харкові (1908р.). Гран-прі і золота медаль були отримані в Лондоні (1907р.). А.Е. Скараманга удостоюється нагрудного знака цієї виставки. Відбиток знака зберігся в Артемівському краєзнавчому музеї.

Соляна промисловість в Бахмуті розвивалася. Будуються соляні шахти. З виникненням соляних шахт завод Скараманги успішно витримав конкуренцію. Невеликі солеварні заводи створюються Онуфрієвим, власниками Харламівської і Брянцівської копалень.

Соляна промисловість зосереджувалась у Бахмутському повіті Катеринославської губернії і біля міста Слов'янська Ізюмського повіту Харківської губернії (виварна сіль).

В 1884-1885 роках у Слов'янську працювало 22 солевиварні заводи які виробляли 6 мільйонів пудів солі на рік. В Бахмуті працювало 2 заводи які виробляли 2,5 мільйонів пудів. Сіль продавали у Варшаві, Вільно, Ковно, Новогергієвську, Мінську, Петербурзі. Союз німецько-польсько-російських доріг зменшив тариф, що призвело до жорсткої конкуренції з західноєвропейською сіллю. Але уряд протягом 1881-1885 років встановив тариф у 20 коп., в зв'язку з чим імпорт солі впав з 11 до 5 мільйонів пудів. За пропозицією Онуфрієва з'їзд прийняв подання до уряду про недопущення зниження митних зборів з іноземної солі, про пониження тарифів на слов'янську та бахмутську сіль у Лібаві, Ризі, Ревелі, Москві та північно-западних губерніях. Мали місце випадки коли на пачки солі у ящиках переклеювали підробні англійські етикетки. Промисловці вимагали збільшити мито на джутові мішки з закордону (джутові мішки вміщували 5 пудів солі, за кожний мішок залізниці брали 7,5 коп., а за мішки з закордону на 1,5 коп. менше). Також промисловці вимагали дозволити перевозити у вагонах не менш 600 пудів солі у різній упаковці (мішки, кулі, ящики, насипом) та враховувати 3% втрат, вісову перевірку вантажів солі вести у Краматорську та побудувати залізничні терези у Ступках.

Х З'їзд промисловців Півдня Росії у 1885 році розглянув питання організації видобутку, транспортування залізницями солі, заслухав доповідь (В. Карякіна, А. Алчевського та інших) про потреби солепромисловців Слов'янська та Бахмуту.

В 1883 році Паризька Облікова контора допомогла своєму директору Сен-Полю де Сенсей заснувати в Парижі «Товариство для розробки кам'яної солі та вугілля в південній Росії». В 1884 році товариство приступило до роботи в Бахмутському повіті Катеринославської губернії. Основний капітал товариства складав 20 мільйонів франків, мав декілька випусків акцій (випуск перший - 6 мільйонів франків, (з 1888 року - 3 мільйони франків), випуск другий - 7 мільйонів франків (1889 рік), випуск третій - 10 мільйонів франків (1895 рік) і дорівнював 40 тисяч акцій іменних та пред'явницьких по 500 франків кожна з купонами на 52 роки.

До складу підприємства входило дві соляні копальні: Харламівська і Брянцівська, на яких у кінці XIX століття працювали 700 робітників, видобувалося 13 041 689 пудів кам'яної солі, вартістю за 1 пуд від 3 до 7 копійок. Директором-розпорядником і відповідальним агентом у Росії був гірничий інженер С.С. Манціарлі-де-Деллінесті.

За 1899-1900 звітний рік товариство отримало чистого прибутку 1286485 мільйонів франків, дивіденди складали 25%, основний капітал дорівнював 20 мільйонів франків, запасний - 271147 франків, облігаційний - 4 932 500 франків.

На території Бахмуту діяли й інші підприємства з добутку солі. Так, засноване в 1884 році і допущене до діяльності в Росії в 1888 році голландське «Анонімне товариство для розробки кам'яної солі в Росії» мало основний капітал 600 тисяч гульденів, розділених на 125 акцій серії А по 2400 гульденів кожна і 15 акцій серії Б по 20 тисяч гульденів, облігаційний фонд – 200 тисяч гульденів. Правління товариства знаходилось у місті Дордрехт (Голландія), до якого входили виконуючий справами голова - Л.Я. Ван-дер-Стенговен, В.Г. Ван-Браам, Г.Л. Бізефельд і Я.Р. Де-Конінг.

Підприємство мало права на оренду нових земельних ділянок у Бахмуті до 1 січня 1945 року та будівництво залізниці, що з'єднувала б шахту із ближньою станцією. Товариству належала соляна копальня «Петро Великий», де працювали 170 робітників, які видобули 4845063 пудів солі вартістю 6 копійок за один пуд. Управляючим копальнею і відповідальним агентом у Росії був Б.В. Пардекопер. На 1899 рік основний капітал компанії складав 4143500 рублів, облігаційний - 3662812 рублів. За 1898 рік було отримано чистого прибутку 309178 рублів, проти 89554 рублів попереднього року. Акціонерам було видано дивіденди по 8 рублів 95 коп. на акцію, всього ж видано 23750 рублів, що складало 5 % від вкладеного капіталу, проти 13 % попереднього року.

Іноземні товариства не обмежувались видобуванням тільки кам'яної солі. Вони використовували сіль як сировину для хімічного виробництва інших товарів: соди, соляної кислоти, сульфату (для виготовлення скла).

Так, у 1890 році бельгійська «Сос'єте Сольвей і компані» заснувала свій філіал - товариство для виробництва соди в Росії «Любімов, Сольве і К°» і відкрила содовий завод у районі міста Лисичанська.

В 1900 році на території Донецького басейну діяло чотири товариства, які працювали в галузі солевидобування, два були іноземні, одне - голландське і одне французьке. Вони володіли трьома копальнями з п'яти, де працювало 870 робітників.

Із 22610065 пудів кам'яної солі, видобутої в Донецькому басейні, підприємства з іноземним капіталом видобували 17 886 752 пудів, що становило 79%, а із 119111000 пудів солі, що добувалася в Російській державі на 1900 рік це становило 15%.

Копальні мали парові двигуни, найбільшої потужності в галузі, а Брянцевська копальня була забезпечена електроенергією.

В 1912 році петербурзькі акціонери, серед яких був відомий промисловець О.І. Путілов, Російсько-Азіатський і Сибірський банки завершили будівництво копальні «Бахмутська сіль» в двох верстах на північ від заводу Скараманги. На копальні почалося інтенсивне відкачування води, що призвело до різкого спаду рівня ропи у свердловинах солеварного заводу. Внаслідок цього А.Е. Скараманга зазнала величезних збитків. З цього приводу В.А. Ангеліді писав до Петербургу, що «...Бахмутський солеварний завод, власник якого перший ризикнув витратити величезний капітал, остаточно загине від конкуренції з шахтами».

Гласний Думи купець Другої гільдії Йосип Михайлович Клейменов в 1876 році зробив спробу видобування солі біля сіл Покровське і Ново-Званівка. Біля села Мідна Руда він також пробує налагодити видобування мідних руд. Для цього у селі Калинівка він будує мідеплавильний завод за проектом гірничого штейгера Білоусова з печами Рашета. Проте завод приносив збитки і німецький «експерт» Альдольф Рен допоміг йому цей завод закрити. В 1880 році Й.М. Клейменов будує соляну копальню у селі Покровське. Через декілька років він продає копальню Російсько-бельгійському акціонерному Товариству соди «Сольве і К°».

І. Тімме, професор Гірничого інституту, в «Нарисі сучасного стану гірничозаводської справи в Донецькому басейні» в 1889 році писав, що Брянцевську копальню заснував генерал М.М. Летуновський, керівником був барон Клод фон Юргенс за освітою гірничий інженер. Харламівська копальня управлялася гірничим інженером Марцианслі де Делінесті, його заступником був О.І. Романов.

На початку ХХ століття в Бахмутському повіті були такі солепромислові підприємства:

Південноросійське солепромислове товариство, соляна копальня «Нова Величка»: завідуючий технічною частиною тут був інженер Б.Б. Старновський, завідуючий комерційною частиною - В.А. Айзенштейн, директор-розпорядник, інженер - С.І. Рабінович. Річне виробництво становило 5 мільйонів пудів.

Голландське товариство по розробці кам'яної солі в Росії, соляна копальня «Петро Великий»: завідуючий технічною частиною - І.І. Шерер, завідуючий комерційною частиною - Ван-ден-Мейзенберг.

Харламівський і Брянцевський соляні рудники, які були відкриті в 1884 році і в 1889 році. Управляючим тут працював гірничий інженер М.М. Лямін, завідуючим технічною частиною гірничий інженер В.І. Зотов. На руднику було встановлено паровий двигун загальною силою в 430 кінських сил, кількість робітників становила 530 чоловік, обсяг виробництва складав 14 мільйонів пудів. Річне виробництво – на 750 тисяч рублів.

Звіт начальника гірничого Управління Південної Росії в 1915 році також містить перелік соляних копалень. Серед них: Бахмутська центральна, Брянцевська, Харламівська, Кузьминівська, «Нова Величка», «Петро Великий», Семенівсько-Іванівська копальні. В звіті вказані чисельність робітників, технічного персоналу, парової і електротехніки, чисельність нещасних випадків, хворих, кількість шкіл і учнів.

У 1910 році Афанасію Дєльцову була вручена Мала срібна медаль Катеринославського губернського земства «за мистецтво виробів із солі». Відомості про цього умільця на сьогодні втрачені.

З 1910 року 10 солепромисловців, які виробляли не менш як 2000 вагонів солі на рік отримали право обирати уповноваженого для підготовки доповідей та рішень з'їздів, що дозволило привернути увагу до проблем промисловців і сприяло розвитку соляної промисловості.

Так, генерал М.О. Золотарьов у 1910 році доповів з'їзду гірничопромисловців про протест підприємців на рішення земської Управи повіту від 9 лютого 1910 року про розмір податку з кожної тисячі рублів вартості продукції з північних соляних копалень та запропонував зменшити з них податок і збільшити з південних (вугільних).

3.2. Розвиток видобування ртуті

В 1776 році в районі Жованого Лісу, балок Житньої і Сухої було засновано с. Зайцево. Поселення заснував Азовський губернатор Чертков, який перевів сюди на зимівники запорожців як військових поселенців та їх родичів з Чернігівської, Полтавської і Білгородської губерній. Поселення отримало назву Микитівка по імені Микити Дев'ятилова. У 1782 році в Микитівці мешкало 121 чоловік і 97 жінок.

В 1879 році гірничий інженер О.В. Міненков відкрив у районі Микитівки родовища ртутної руди - кіноварі. На орендованих у селян землях він утворив «Товариство для розвідування ртуті», але через брак коштів роботи були припинені. В 1883 році до розробки покладів ртуті біля станції Микитівка Бахмутського повіту Катеринославської губернії долучилося акціонерне товариство «Ртутна справа А. Ауербаха і К°». Восени 1885 року починається будівництво шахти «Софія», а потім і заводу для виробництва ртуті. 14 грудня 1886 року було отримано першу ртуть. Це сталося і вперше в Російській державі. З 1895 року підприємство стало дочірньою філією заснованого в Бельгії «Compagnie fermiere des charbonnages A.Auerbach et С°» за найменуванням «Товариство оренди вугільних копалень А. Ауербаха і К°».

Основний капітал товариства складав 3,5 мільйони рублів золотом, і був розділений на 35000 акцій по 100 рублів золотом кожна, сума якої прирівнювалась до 400 франків, 15 фунтам стерлінгів, 324 німецьким маркам або 192 голландським гульденам. Власниками акцій могли бути іноземні громадяни за умови, що з чотирьох директорів правління не менше трьох будуть російськими підданими. На 1899 рік до складу правління товариства входили І. Доссе, А. Ауербах, В. Євдокимов, Д. Спасов.

Товариству належали ртутні розробки «Софія», «Железнянська», «Чагарникська» та ртутний завод, на якому працювало 500 робітників. Обсяги виробництва ртуті в 1888 році становили 168 тонн вартістю 475 тисяч франків. Через десять років обсяги виробництва ртуті вже становили 362 тонни, вартістю 2 мільйони 148 тисяч франків.

В 1900 році основний капітал товариства складав 2 мільйони 250 тисяч рублів золотом, облігаційний – 1 мільйон 106 тисяч 400 рублів, запасний – 53 тисячі рублів. Номінальна вартість однієї акції становила 125 рублів золотом, біржова вартість, якої в 1899 році коливалася в межах 190-300 рублів. Товариством було отримано прибуток в розмірі 86 тисяч 891 рубль, дивіденди дорівнювали 7 %.

3.3. Торгівля гасово-мастильними матеріалами

В звітах міської Думи перша згадка про створення гасово - мастильного складу на території Бахмуту відноситься до 1888 року, коли на підставі ухвали Думи від 11 серпня 1888 року «купцю Мойсею Кауфману праворуч лінії залізниці, що йде на село Ільїнівку, віддали міську землю вигону розміром в довжину 20 сажень і шириною 10 сажень під будівництво підвалу для складу гасу, платіж в рік оброку визначили в 150 рублів».

Але Кауфман звернувся до Думи з проханням про зменшення платні за землю і згідно ухвали Думи від 4 червня 1890 року «доручено управі дійти з Кауфманом до згоди щодо оренди на підставі чого запропонована річна оброчна платня за займану землю 60 рублів, про що укладено з ним договір на п'ять років з 25 травня 1891 року».

15 квітня 1893 року Дума знов повернулася до цього питання і річна оброчна платня за землю під гасовий склад для Мойсея Кауфмана вже була визначена на десятирічний термін і становила 115 рублів.

18 вересня 1891 року Дума віддала в оброк на десятирічний термін міську землю під спорудження гасового складу купцю Когану за 75 рублів на рік.

За землю вигону, відведену під склади гасу купцям Кауфману і Когану, в 1896 році в казну надійшло 260 рублів. В 1899 році з оренди землі під гасові склади було отримано 310 рублів.

В 1908 році на території Бахмуту знаходилося декілька гасових складів: Михайла Брейліна з оціночною вартістю нерухомого майна на 3 тисячі рублів, склади Коплана, Каменецького і Брукмана з оціночною вартістю 1500 рублів; з такою ж оціночною вартістю нерухомого майна були склади Хаїма Бравермана і Ревекки Каменецької.

За 1908 рік не вказані великі гасові склади Мойсея Кауфмана. Швидше за все на його базі було створено товариство «Мазут» з оціночною вартістю 6 тисяч рублів. За міською межею був ще один гасовий склад, що належав В.Г. Французову. Про це свідчить його звернення в Бахмутську земську Управу в 1905 році з проханням про установку додаткового телефону на складі.

Створення складів з гасом було необхідне у зв'язку з переходом на використання гасових ліхтарів в місті і на підприємствах. В 1893-1895 роках для освітлення міста на вулицях, мостах і міському бульварі було встановлено 237 ліхтарів, на що було витрачено 405 пудів гасу вартістю 1 рубль 20 копійок за один пуд. Всього на закупівлю гасу було витрачено 486 рублів. Ліхтарі бслуговували чотири ліхтарники. В 1899 році для освітлення на вулицях міста на 272 ліхтарів витратили 500 пудів гасу вартістю 1 рубль 25 копійок за пуд, всього на 625 рублів.

3.4. Поліграфічна справа

В економіці «столиці» повіту з'являються нові, невідомі раніше в Бахмутському краї, галузі. Серед них було поліграфічне виробництво.

Першу друкарню в Бахмуті відкрив в 1872 році міщанин Р.І. Гріліхес. Друкарня розміщалася в його будинку на Великій Харківській вулиці. В 1882 році, згідно звіту Катеринославського губернатора, в друкарні працювали всього 3 друкарі, дохід складав 2500 руб. на рік.

Друкарня Р.І. Гріліхеса, в першу чергу, відповідала запитам промисловості Донбасу. Друкувалися етикетки і різноманітні виробничі бланки, які в цей час отримали широке розповсюдження в діловодстві. Зразки виробничого листування того часу, що збереглися, свідчать про те, що заводчики надавали величезне значення зовнішньому вигляду бланків і художньому оздобленню рекламних проспектів і етикеток для своєї продукції.

У 80-ті роки в Бахмутському повіті з'явилася ще одна, більш велика, ніж у Р.І. Гріліхеса, друкарня. В ній працювало 12 чоловік, але продуктивність праці тут була значно нижчою. В рік друкарня випускала продукції всього на 6 тисяч рублів.

Криза початку 90-х років відзначилася і на роботі друкарень. В 1892 році в друкарні Р.І. Гріліхеса залишилося 2 робітники, об'єм продукції, що випускався, склав лише 980 руб. на рік. Друкарня повіту робітників не звільняла, але об'єм виробництва скоротився до 5400 рублів на рік.

В 1896 році на одному із засідань Думи В.І. Першин поставив питання про відкриття в місті ще однієї друкарні на кошти міста. Документи, що збереглися, свідчать про те, що міська друкарня так і не була відкрита, бо місцеві підприємці не захотіли випускати з своїх рук прибуткове виробництво. Звіт Бахмутської міської Управи за 1896 рік друкувався у Р.І. Гріліхеса. Звіт за 1898 рік друкувала вже друкарня М. Крамарева, яка була заснована в другій половині 90-х років.

Л. Гріліхес рекламував магазин з книжковим, канцелярським, музичним, іграшковим, фотографічним і електричним відділами. Він єдиний хто продавав в Бахмуті фортепіано фірми «Шредер» і був господарем великого «складу письмових, канцелярських, конторських, креслярських засобів і навчальних посібників з музичним і іграшковим відділом». «При магазині є власна друкарня, палітурна і ліневальня» - мовилося в рекламному проспекті. Нова друкарня називалася «Друкарське мистецтво».

М.М. Крамарев рекламував «типолітографію, книжковий і письмовопаперовий магазин».

Леона Рафаїловича Гріліхеса одного разу по недогляду метранпажа в 1909 році оштрафував справник повіту «за друкування афіші театру - біографа Чепурковського без твердих знаків».

В 1898 році заснував свою друкарню І.Х. Новиков. Друкарня була оздоблена гасовим двигуном потужністю на 4 кінські сили. В друкарні працювало 20 робітників. Продукції вироблялося на 18 тисяч рублів.

На початку ХІХ століття в місті працювали й інші друкарні. З 1902 року відома продукція друкарні Р.В. Піпко. Продукція друкарні І.Л. Дерковского відома з 1912 року, Новицького - з 1913 року, товариства «П. Вальдштейн і син» - з 1915 року. Вже під час громадянської війни в 1919 - 1920 роках відома друкарня М.М. Шнейдеровича з книжково-паперовим магазином Р.М. Клатта.

Продукція кожної друкарні мала свій «вигляд». «Похвальні листи» друкарні Гріліхеса були із золотими ажурними віньєтками і відрізнялися від «Похвальних листів» друкарні М. Крамарева, прикрашених багатокольоровим пейзажним узором.

Господарі друкарень не відмовлялися і від дешевих замовлень - виготовлення гімназичних зошитів, табелів, учнівських квитків. Слід відзначити, що цю продукцію друкували не тільки маленькі друкарні Р.В. Піпко, товариства «П. Вальдштейн і син», але і «Друкарське мистецтво» Гріліхесів.

В 1898 році в друкарні М. Крамарева вперше побачила світ поетична збірка М.Ф. Чернявського «Донецькі сонети». Досвід друкування книг у бахмутських поліграфістів до цього часу вже був. В 1883 році вперше в друкарні Р.І. Гріліхеса був надрукований «Звіт Бахмутської земської Управи». Після цього випуск подібних звітів і іншої довідкової літератури стає в Бахмуті традиційним. Їх випускають всі міські друкарні. Понад 50 зразків таких видань з 1866 до 1917 років зберігається в Російській національній бібліотеці у Петербурзі. Мабуть, це найповніше зібрання. Є бахмутські видання і у державних архівах та обласних бібліотеках Дніпропетровська, Харкова, Москви, Ростова.

Серед довідкової літератури необхідно відзначити насичені корисною інформацією сільськогосподарські календарі Бахмутського Земства. В 1912 році календарі надрукували в друкарні І.І. Дерковського, а в 1913 році - в друкарні І.X. Новікова. Цікаво, що календарі були безкоштовним додатком до «Народної газети Бахмутського земства».

В 1906 році в типолітографії М. Крамарева був видрукуваний «Короткий історико-географічний опис Бахмутського повіту» вчителя народного училища села Луганське Л. Гаєвого.

Бахмутські друкарі відгукувалися на всі події культурного життя міста. Збереглося багато театральних і святкових програмок, афіш друкарні І.Р. Гріліхеса.

В 1894 - 1899 роках в Бахмуті було два магазини, в яких продавали книги - Шидгермана і Гріліхеса.

В 1914 році в Бахмуті працювали книгарні Гріліхеса, Вальдштейна, Гардінського.

3.5. Переробні підприємства

В 1825 році в «Статистичному зображенні міст і посадів Російської імперії» в Бахмуті не значаться заводи і фабрики.

В 1833 році Катеринославський губернатор писав: «землеробство в губернії складає головне джерело добробуту поселян», воно «загальне і головне заняття жителів».

В 1842 році згідно «Статистичних таблиць про стан міст Російської імперії» в Бахмуті уже було 21 підприємство, в середньому на кожному працювало по п'ять-шість робітників.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   26

Схожі:

С. Й. Татаринов iconС. Й. Татаринов

С. Й. Татаринов iconК. М. Третьяков с. Й. Татаринов

С. Й. Татаринов iconО. С. Дадашов, С. Й. Татаринов, Н. О. Тутова

С. Й. Татаринов iconПрограма курсу за вибором «Православна культура Слобожанщини»
Батинський А. В., Войтенко Н. М., Воропаєва В. В., Дубініна С.І., Клімова С. В., Костюк І. О., Мацегора З. М., Татаринов М. В., Ухань...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка