Сад гетсиманський



Сторінка3/24
Дата конвертації19.04.2017
Розмір6.78 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   24

III

Андрій надивлявся на світ. Перед тим, як покинути його, може, назавжди, він жадібно дивився на все навколо, намагаючись все зафіксувати, відкласти в клітинах мозку, щоб потім пам’ятати, яка ж була та «воля», який же був той світ, в якому для нього забракло місця.



Лінійка гримотіла через центр по головній площі, поуз бульвар Шевченка, поуз театр, поуз вбогі вітрини замкнених крамниць, шалено підстрибувала по ребрастому брукові. Услід їй підіймалася хмара пилу. Їздовий гнав коней вчвал, ніби зумисне, щоб не дати змоги Андрієві роздивитися на своє рідне місто, в якому так довго не був, або щоб не дати нікому з городян роздивитися, кого ж це вони так рано і так шпарко везуть, ніби вкрали та й мчать отак. Та на них нікому було роздивлятися — ніде жодної живої душі. І Андрієві ж ніякий чвал не перешкоджав. Весь час тримаючи Катрине заплакане обличчя в схвильованій душі, він журно розглядав усе, що бігло назустріч, давно не бачене і вже напівзабуте. Може, не так напівзабуте, як змінене, якось чудно перейнакшене. Тільки не так перейнакшене, як того слід було б сподіватися. Він сподівався побачити рух вперед, зматеріалізований в будівлях, в спорудах, в показних матеріальних удосконаленнях, відповідних до епохи, в якихось новітніх атрибутах культури й цивілізації. Гай-гай. Все таке, як і було. Тільки колись воно було молодше на низку років і, хоч і примітивне, зате життєрадісне, квітуче в своєму дикому примітивізмі. Тепер же те все якесь занедбане, засушене, запорошене, постаріле на цілу вічність ніби, вкрите лишаями й іржею, повикривлюване, повищерблюване. Аж дивно ставало, як і де ж тут могла приміститися й жити заблукана душа великого Бетховена?.. При згадці про Бетховена Андрій повів плечима, як від морозу, стиснув щелепи... Дивився понуро на місто. Місто-жебрак... Жодних нових будівель. Навпаки, багатьох старих будівель бракувало. Бракувало ажурних кованих огорож навколо церкви і колишніх «панських» будівель, бракувало великих вітрин суцільного бемського скла, бракувало золочених та сріблених вивісок біля аптек та крамниць, бракувало... Чого ж це бракувало головного? Бач, бракувало бадьорості й життєвої патетики, от чого. Бадьорість і життьову патетику заступила бравада, нудна й придуркувата казенна бравада. І виявлялась та бравада в кольорі. В революційнім кольорі! І це єдина обнова, єдиний показник «поступу». Ним, тим кольором революційним, цебто кольором червоним, було вифарблено геть всі будівлі в центрі міста і навіть муровані огорожі. Колір пооблазив, пооблуплювався, порудів від дощів і часу, і місто мало вигляд ніби попечений, покалічений, напівбожевільний. Той червоний колір миготів обабіч і щезав позаду, змішуючись з курявою, ніби з димом пожарища. Ось міський театр, або «Нардом», як його величали давно; доки він був «Нардомом» — він був ясно-зеленавий з темними пілястрами, тепер він «Будинок культури» і тому, мабуть, червоний до одуріння. Ось бульвар Шевченка — ще не так давно, за часів НЕПу, він пишався розкошами майже столичних крамниць, кондитерських, ресторанів, тепер він геть весь уніфікований, поспіль червоний, ні, рудий до відчаю і пощерблений — в ньому якимось дивом повипадали цілі будинки, немов повибивані зуби. Ось електровня — така сама руда і згорблена, вгрузла в землю, допотопна електровня, і навіть революційний колір не в силі її змодернізувати. Вона завжди, скільки Андрій пам’ятає, чахкала вечорами, задихаючись, немов сухітник, і так само чахкає й тепер, лише темп неначе послаб. Це вже вона конає. Ось, нарешті, велика, ще імператорська тюрма!.. Але коні не повертають — мчать собі мимо, далі... Тюрма проводжає їх понуро сліпими очицями та вежами... Ага, це новість! Цього не було! Навколо тюрми раніше височів лише мур, а вікна всіх чотирьох поверхів зяяли одверто гратами. Так її поставив російський імператор в самому центрі міста на пострах «вірнопідданому» населенню. Тепер до імператорового подарунка внесено корективу — на мурах по всіх чотирьох кутах збудовано високі вартові вежі, а на вікна накладено суцільні залізні щити. Ц ж, пак, тепер ізолятор! Політізолятор всесоюзного значення. Андрій згадав, що про це ж йому говорив робітник у поїзді. Вся тюрма вифарблена так само в червоний колір. «Революційна тюрма, значить!» Ось допотопні лазні... Теж червоні. Ось допотопне «кіно». Ось...

Баскі коні промчали через центр міста, через міст, через Успенську площу з пам’ятником тому, хто так ощасливив оце місто, — Ульянову-Леніну, — і влетіли в Харківську вулицю, а червоний колір гнав назустріч. Ось будинок колишнього «Уєздного Высшего Начального Училища», де Андрій вчився перед революцією, а тоді, в революцію, разом з іншими з незрівнянним ентузіазмом переробляв його, його нутро, на новий штиб з «Высшего Начального» на національну «Вище-початкову школу», перефарбовуючи його, так би мовити, ідейно в жовто-блакитний колір. Тепер той будинок рудий. Ну, це може бути, це тому, що він щедро политий кров’ю його вихованців. Це може бути. Ось колишня жіноча гімназія... Руда. Ось чоловіча гімназія, тепер педінститут — рудий... Хтось у цьому місті напевно збожеволів, дістав бзика на кольоровому грунті. Але чи так? Чи це від божевілля? Ні, не від божевілля це. Від політики. Ця декорація, цей фарбований фасад — від політики! Коли всередині зі здобутками революції не гаразд, коли ту революцію підмінено чим іншим, коли треба те «інше» злочинно ховати, тоді ретельно фарбиться фасад. Андрій дивиться з досадою на той «революційний» фасад рідного міста, і його нудить під ложечкою, йому хочеться з усього маху дати комусь невідомому в зуби, щоб аж щелепи геть позвертало, комусь тому, що оце так спохабив, спаскудив його бідолашне місто. Але, не маючи належного об’єкта (не дати ж по щелепах оцьому напівсонному й досить безобидному на вигляд начальникові міліції, що сидить поруч!), не маючи об’єкта, Андрій тільки поводить плечима й зітхає, мружить очі.

Вони ідуть знаменитою Харківською вулицею, казкову довжину якої (уявіть собі «аж п’ять верстов!» Га!) вони колись в дитинстві вимірювали кількістю перевалків. І кількість тих перевалків була незчисленна. Може, яких п’ятнадцять. А як пройти ті всі п’ятнадцять перевалків, та там вже й була невідома й загадкова якась «станція», там вже була залізниця. Дорога в незнаний світ, що починався десь за останнім перевалком. Для них — для дітей — залізниця була, як легенда, знана лише з того, що на ній зарізало їхнього сусіда, машиніста-залізничника, якоюсь «залізною машиною». На щастя, червоний колір уже скінчився, бо скінчилися казенні будівлі й почалися звичайні, вбогі обивательські халупи, довжелезні недоламані паркани, тини, порослі буйно колючками й пасльонами, рясні тополі й осики, сади й городи. Андрій спочивав оком на буйній зелені, на праісторичних вбогих халупах, одвертих і щирих в своїх трагічних злиднях, без революційного фасаду, пізнавав давно знайомі хатки й числив, як у дитинстві, знайомі перевалки. Тринадцятий... Чотирнадцятий... П’ятнадцятий... Сімнадцятий... Двадцятий... Га! щось тих перевалків наче забагато стало, трохи ніби рясно! А ще ж тільки половина вулиці. Нарешті помітив, що він рахує за перевалки глибокі пустирища, які зяяли на місці колишніх садиб і були добре втоптані людьми й худобою, як найкоротші шляхи сполучення між паралельними вулицями. Таким чином збився й вже не знав, за котрим саме перевалком прийде поворот вліво до залізниці. Та справа розв’язалася простіше — коні не звернули ані вліво, ані вправо, а промчали вулицею аж в самий кінець і вигналися в степ. Помчали степом.

Ще дві години шаленої їзди степом і вони нарешті зупинилися на полустанку К... Он як! Важна він персона, якщо його не зважилися показати людям на міській станції, а завезли аж геть на цілковите безлюддя! На цім полустанку, саме як сходило сонце, Андрій і його дальший ескорт — начміліції й два міліціонери — злізли, забравши лантух з якимсь барахлом, валізку й течки з паперами, а решта повернули коней і поїхали шагом назад. Щоб було зручніше, начальник укинув течки в лантух.

По якомусь часі підійшов дачний поїзд і забрав надзвичайну групу з полустанка К; дачний поїзд, що йшов-таки з Андрієвого міста до заштатної столиці Української Соціалістичної Республіки.

 

* * *



 

Від надмірної напруги нерви Андрієві притупіли, до того ж він був морально вбитий, внутрішньо розчахнений — в результаті зовнішній світ переставав його цікавити, насіла глибока апатія й страшенно захотілось спати, як було завжди з ним, коли аварійний душевний стан доходив до критичної точки. Це брав гору інстинкт самозахисту —-гасив розбурхане полум’я, стримував шалений гін крові, склепив вуха й очі, ввергав душу в сон. Спати... Єдине, всеохоплююче й всезаперечуюче, непереможне бажання. Але зовнішній світ не давав йому спати. Вагон, в який вони влізли, був погано до того пристосований. Це був химерний, ще не бачений Андрієм вагон дачного поїзда, що курсував на лінії: місто «Н» — Харків. Отаке досягнення за час його відсутності! Пародія на крилату фразу некоронованого Цезаря соціалістичної держави про «жіть стало лучшє, жіть стало вєсєлєє!» Колись, коли жити було не особливо весело, тут ходив звичайний, поштово-пасажирський поїзд, знаменитий тим, що мав вагони російської конструкції, в яких місця для сидіння-лежання були в три суцільних поверхи: коли підіймалися додаткові ляди, то утворювався з кожного поверху суцільний піл через увесь вагон. Ці додаткові ляди вигадані конструктором, напевно, в час особливого творчого натхнення. Пасажири набивалися на кожен такий піл щільно, як в’юни в вершу, й лежали всю дорогу покотом, їхали з комфортом, як патриції. Патриції лежали в три поверхи, виставивши три шереги надьогтьованих чобіт, позв’язуваних мотузками черевиків, лаптів і так репаних п’ят. Четвертий поверх становили ті, що підлазили під нижній піл і вмощувалися просто на бруднющій, вічно мокрій підлозі, мавши достатні причини не дертися нагору, а залазити, мов щурі або таргани, в нору. Хоч треба сказати, що під час «маршу» всі пасажири на всіх поверхах мали приблизно однакові шанси щодо небезпеки бути контрольованими (на предмет квитків та на предмет ревізії підозрілих «спекулянтських» клунків з картоплею чи буряками), бо тутешні контролери та кондуктори вміли якось ходити по ногах і по головах своїми здоровенними, наквацьованими мазутом чобітьми. Особливо цікавий був той поїзд уночі. Він завжди був темний, ніякої електрики в поїздах на цій лінії колишньої царської імперії, а пізніше «першої країни соціалізму» не існувало, світилося лоєвими свічками, що вставлялися в спеціальний ліхтар, пристосований російським конструктивним генієм так, що він (ліхтар на одну свічку) мав освітлювати одразу і пасажирів, і тамбур, і клозет, але кондуктори (керовані тим самим російським творчим генієм) умудрялися й ту казенну свічку «замахорити», по-простому кажучи — вкрасти, лишаючи справу освітлення на ініціативу пасажирів. Пасажири освітлювалися в дорозі власними свічками на прикрість вуркаганам та закоханим, що більше любили темряву. Та фортуна все-таки була на боці закоханих і упосліджених: свічки горіли тільки на початку, пізніше жодна свічка не витримувала консистенції повітря й гасла — не могла перемогти людських випарів, аромату онуч, махоркового диму (махорка неодмінно закручена в газетний папір) й всього іншого. Але все ж то були «благословенні» вагони! Закохані й так аматори романтичних пригод мали ідеальні умови, щоб виявити себе вповні, і досить часу (темп їзди був трохи швидший за волячий — 100 кілометрів поїзд ішов п’ять годин!), щоб і націлуватися до одуріння, й виспатися до не-схочу. Не те зараз. Цей самий поїзд тепер називається «дачний», або «робочий», і перше, що звернуло увагу навіть стомленого й байдужого Андрія, це що він торохтів несамовитіше, аніж раніше. А друге — що вагони в ньому зовсім нової й зовсім надзвичайної конструкції. Насамперед вхід до вагону був, а виходу не було. Вірніше, був і вихід, але в ті самі двері, одні й єдині. Чудесне удосконалення! А для контролю то просто геніально! Це цілком в дусі цієї епохи, в дусі цієї країни, в дусі філософії, моралі й світогляду її вождів та ідеологів. В дусі нової, уніфікаційної ери. Геніально! Одні двері, щоб легше було за людиною стежити, легше тією людиною «керувати». Добиратися до вагона в ті двері треба було по спеціально причепленій драбинці... Це, бач, товаровий вагон, спеціально пристосований для пасажирів. І пристосований він неабияк. Російська історія знала його як звичайний товаровий вагон «на сорок чєловєк ілі восємь лошадєй», стандартний вагон червоного кольору, з розсувними дверима і без жодного «умеблювання». Тепер двері забито цвяхами, червоний колір замазано зверху зеленим (дивно, просто аж не віриться» коли зважити, що в місті Н., навпаки, всі будівлі пофарблено саме в червоний колір — але, мабуть, це тому, що революція, за поняттями цієї країни, це «всьо наоборот»), а всередині створено комфорт — поставлено кілька довгих лав із спинками і ще й зроблено троє вікон... Доказ, що «лошаді» з числа пасажирів випали. Ну, щодо «чєловєків», то норма, усталена історією, начебто збільшилася вдвічі: вагон натоптаний пасажирами до нікуди.

В цілому цей тряский, торохкітливий вагон справляв вражіння надзвичайне —вражіння якоїсь символіки, образ чогось калічного, парадоксального, образ якоїсь епохальної аварії. Так, він символічний, цей вагон, немовби геніальна карикатура, пародія на велику революцію, що зродила ось цей шедевр, як та гора зродила мишу. От був собі товаровий вагон на «сорок чєловєк ілі восємь лощадєй», тоді прийшла велика революція, мільйони людей під співи «Марсельєзи» героїчно вмерли за «рівність і братерство», за свободу, за краще майбутнє і — от воно прийшло, те «краще майбутнє»: товаровий вагон «на сорок чєловєк ілі восємь лошадєй», іменований ще «телячим», взяли перефарбували в інший колір, прорубали пару віконечок, забили наглухо «телячі» двері, а випиляли інші, для людей, і — все. — І маєш нову епоху!!

Це, власне, думав Андрій, сидячи в кутку, й даремно намагаючись якось заснути. Заснути неможливо. Правда, він в цьому вагоні, в цьому товпищі опинився в привілейованому становищі, — для нього й для його почту було одведено цілий куток з двома лавами, з яких на одній розташувався почет, а друга належала цілком йому, й на ній ніхто інший не смів сісти але з такого привілею було мало радості, Андрій не міг скористатися з нього вповні. Сумно спершись головою на руку, сидів і дивився в вікно обважнілими очима. У вікні в якомусь баламутному тумані оберталася земля — межі крутилися навколо невідомої осі, танцювали дерева, кущі, сторожові будки, а в цілому те все десь пливло під ним і поза ним і було таке саме почуття, як колись, коли він вперше підіймався літаком із своїм другом і вчителем, авіаконструктором Каліниним. Голова наморочилась, і було приємно те згадувати — отак сидіти, абстрагуватися від реального оточення, від дійсності й переживати вже колись пережите, краще, може, що мав — дружбу, піднесену на крилах в зеніт, в небо... Пливти поза часом і простором... Та абстрагуватися зовсім, як і заснути, він знову-таки не міг це ж пливе мимо рідна його, найрідніша земля, а це навколо нього нашорошені й принишклі товпляться, тиснуться його рідні-найрідніші земляки!

Потрохи розбирає цікавість. «Агов, не спи! Чого ж ти будеш спати, коли, може, твої дні вже почислені й тобі вже спати ніколи. Надивляйся! Надивляйся на все, чого ти давно не бачив і, може, вже скоро, а то й ніколи не побачиш! « Сперши голову на руки, Андрій крізь приплющені очі дивиться на людей.



Що особливо вразило, коли він роздивився, це що всі пасажири цього карикатурного, цього пародійного вагона були робітники, індустріальні робітники. Щоб зробити цей висновок, не треба ані питати, ані гадати. 3 засмальцьованого й ідеально брудного та обшарпаного «профодягу», робочих комбінезонів, з рук і облич, з уривків фраз і реплік видно, що це все робітництво різних фахових профілів, представники нового (зовсім нового) українського робітничого класу, працівники індустрії великого промислового центру — Харкова: з тракторного заводу, паротягобудівельного, ХЕМЗу, авіазаводу, сталеливарень, робітники депо, залізничники, трамвайники, будівельники тощо, тощо. Вони їдуть цим «робочим» поїздом на працю, поспішають із усіх станцій, містечок і призалізничних сіл геть з відстані ста кілометрів. По цій лінії. І так само вони ж десь їдуть, поспішають по всіх інших чисельних радіусах до центру, боючись спізнитися, під страхом тяжкої кари... Відчуття цієї кари здавалося написаним на кожнім обличчі. Поїзд зупинявся на кожній станції й полустанкові — а їх було густо, — із вагона ніхто не вилазив, а тільки влазили й нього все нові й нові пасажири. Вагон набивався до того, що люди вже висіли один на однім... І все це були робітники. Це було приємно. Правда, всі вони якісь засмоктані, виснажені, обдерті й до того ж ще ніби чимсь пригнічені — безмежною втомою а чи злиднями, — але це були все ділові, зовсім якісь відмінні люди. Зосереджені в собі й позначені тавром суворої професії. А Андрій успадкував від батька велику й щиру любов до людей, хай і марудної, але творчої праці, до людей діла, що творять матеріальні цінності. Він не бачив бруду, він бачив мозолясті й тим шляхетні руки. Це розігнало сон. Ще не так давно по цій лінії при цій-таки самій владі, після того як було заповіджено початок нової ери і навіть заведено нове літочислення — не від народження Христа, а від «25 октября 1917 года», — їздили переважно торбарі та спекулянти, спритні міщухи «Юга Росії», що циганили по селах і возили до Харкова на Євбаз шматочки масла та сала, а звідти старі галоші та лахміття для обміну в селах знову на масло та сало. Зараз такого типу пасажирів зовсім не було. Звичайно, не тому, що спекулювати було нікому, а тому, що спекулювати було нічим. А ще тому, що пронеслися жахливі бурі, які з усіх поробили старців та поставили весь соціальний уклад догори ногами. Все зірвали з якоря. І тепер людський склад цього от карикатурного поїзда має зовсім інший вигляд. Те, що їде в ньому замість «лошадєй», має зовсім інший характер. І попри все, той характер, як на Андрієву думку, досить-таки втішний, бо він — Андрій — належав до числа тих, які вважали й вважають, що з його нації доти не буде діла, доти вона буде упосліджена і у власній хаті бита, доки якою завгодно ціною не опанує міста, доки не оволодіє власною індустрією, доки не матиме свого сильного, ідеально зорганізованого робітничого класу, доки ота ледача й інертна міщанська та селянська стихія з її «моя хата скраю» не видасть з себе масово людей в промисловість і опанує її, опанує машини, опанує всі надбання науки і техніки, високі школи, залізниці, всі найважливіші заклади й секрети механізму управління всіма галузями народного господарства. Словом, доти, доки вона не піде війною на місто «явочним порядком» і не поверне його собі, доки не перестане хуторянити й позіхати, а не почне будувати. І от початок цього великого процесу він бачить... Правда, це все повстає з великого горя, але то не важно. Правда, вони ще раби, але такі швидше перестануть бути рабами. І нарешті, правда, що вони зараз будують собі на безголов’я, але колись все те, що вони збудують, все-таки належатиме їм;

Зрештою не важно, що вони будують, а важно, що вони будують. І вони ним заволодіють…

З мови, з інтонації, з жестів Андрій бачить, що ці обдерті й замурзані робітники здебільша ще селяни, що це зовсім свіжі, скороспечені представники індустріального українського пролетаріату, але — як їх багато! Вони становлять майже сто процентів «населення» цього торохкітливого поїзда, та й ще тиснуться на кожній станції, проклинаючи енергійно невідомо кого (так, на здогад буряків), бо не можуть сісти як слід до переповнених вагонів і ризикують спізнитися. Лиш де-не-де межи робітниками трапляються окремі особи інтелігентних професій, т. зв. «службовці» та «інтелігенти», що теж поспішають до центру на працю, і зовсім немає ніяких перекупок, ані старців, якими завжди так рясніють усі приміські поїзди. Для перекупок це невигідний поїзд, для старців теж —тяжко поживитися тих, хто самі є старцями, хоч і належать теоретично до класу-»диктатора», класу-»гегемона», в тих, що спішать на працю, щоб там кривавим потом заробляти на хліб щоденний.

У вагоні, попри всю велику кількість пасажирів, навдивовижу тихо. Це Андрія аж надто здивувало, і він звернув на це увагу зразу по перших станціях. Коли юрби всідали, стояв на дворі й на сходах лемент і ще тримався перші хвилини й у вагоні. А потім наставала тиша. Пристрасті гасли, голоси притихали до шепоту, лиш несамовито стукали колеса та деренчали шиби. Зразу Андрій не зрозумів, у чому річ, аж нарешті збагнув — це ж він тому причиною! Власне, цей куток, де він сидить із своїм почтом. На них (на нього й на почет) ніхто з пасажирів зовсім не звертав уваги, ніби їх і не було зовсім, і в той же час Андрій до глибини душі відчув, що всі реагують на його присутність. Всі без винятку. І реагують тривожною нашорошеністю, пригніченістю. Хоч ніхто й не дивиться просто в його бік, зовсім ніби не помічає, кожен байдужий, підкреслено байдужий. І, власне, ця підкресленість є показником, що всі думки й вся увага всього вагона в цім кутку, біля Андрієвого обличчя. Ніт-ніт та й ловить Андрій собі чийсь погляд, і було йому якось не по собі, коли отав собі замурзана й груба, прокоптіла сажею й промаслена мазутом, з підсмаленими махоркою вусами людина, глянувши крадькома й зустрівшись з Андрієвим поглядом швидко відводила свої очі якось ніби винувато, розгублено моргала, а то й червоніла. Від деяких поглядів у АндріяІ мимохіть перебігав легенький, неприємний морозець, бо в тих поглядах світився кричущий переляк, нудьга й жаль невисловлений, але яскравий і без слів — переляк і жаль людей, які щось знають про його долю, щось страшне, співчувають, але безсилі його вирятувати.



Андрій оглядав усю цю масу, назовні ніби індиферентних, а то й ворожих людей, і йому було страшенно цікаво знати, що ж здебільша ці люди думають? Що ось це робітництво, до якого його — Андрієве — серце так горнеться й розкривається назустріч, немов соняшник обертається до сонця, робітництво, до якого він і сам належить плоттю й кров’ю, що воно думає? Але взнати докладно про це неможливо. Він лише міг судити про це з тих окремих поглядів, які вдалося перехопити, а надто з виразу очей і обличчя однієї жінки, робітниці, досить інтелігентної на вигляд і дуже покарбованої зморшками від власного якогось горя. Вона стояла в протилежному кутку, й дивилася надміру поширеними очима на Андрія, й не могла тих очей відвести — хотіла відвести, силкувалася, але не могла, очі поверталися назад, мов приворожені або наврочені. Дивилась перелякано й ворушила про себе губами... І Андрієві здалося, що ось це, власне, й дивиться тими очима на нього весь вагон. Вони щось знають. Вони щось знають таке, чого він не знає. Звідси й та нашорошеність, і той переляк, що з очей світиться. Але не може бути, щоб вони відчували тільки острах і жаль. Насуплені брови, зімкнені уста, погляди у нікуди, глибокі затягання махорковим димом, сердиті сплювки на підлогу, під ноги собі говорять про щось інше ще. А може, то звичайне презирство, а чи злоба? Бо ж вони бачать на ньому вже випечене тавро, як на винуватцеві всіх їхніх нещасть, тавро «ворога народу»... Ні, то від іншого, бо коли б вони вірили в те тавро, вони б злораділи. То від іншого..

Андрій переводить погляд у вікно й дивиться, як обертаються поля, і слухає, як тихо й мляво розмовляє начальник міліції з одним міліціонером. Той міліціонер назвав був начальника «товариш Рибалко!», і тепер Андрій знає, що він називається «товариш Рибалко». Андрій не вникає в зміст розмови, лише слухає саме звучання — товариш Рибалко говорить прекрасною українською мовою з милим полтавським акцентом. Слухаючи ту прекрасну мову, Андрій думає: «От везуть та й вкинуть у рідну-ріднісіньку українську тюрму». І пригадує Винниченкового «Поміркованого та щирого» —от би він тішився з такого почту й з такої перспективи! Але сам Андрій від того навіть не посміхнувся, подумав так собі. Слухав милу полтавську вимову, а потім дивився на того, що говорить. То був у дійсності досить вайлуватий і неоковирний чолов’яга, цей товариш Рибалко, але справляв зовсім інше вражіння -—-величавий, повільний в рухах, сповнений престижу й монументальної могутності в своїй уніформі начальника міліції, в уніформі кольору сталі. Ні, він безподібний, цей Рибалко! Це ж він свою історичну, безсмертну «хахлацьку» вайлуватість і розвезеність так геніально замаскував у велич, у маєстатичність держави, що її він репрезентує, в монументальність її «залізної охорони», у велич самого «залізного наркома» — свого шефа й повелителя. Правда, міліціонери перед ним не виказували особливої пошани й субординації, не тяглися в струнку, не ляпали обцасами, не говорили «так точно!», як старі, класичні жандарми, і саме це було, на думку Андрія, великим недоліком. Вони б мусили бити копитами перед такою Рибалковою монументальністю й говорити «так точно!», продовжуючи традицію достославної російської жандармерії, підпори й надії всіх, богом люблених, імператорів «Північної Пальміри», і це було б саме до речі. Але це ж, бач, була не якась «чорносотенна жандармерія», а «робітничо-селянська міліція» і такої субординації в ній не заведено. Міліціонери трималися перед Рибалком, як рівні, сиділи й курили з ним, прикурюючи від одного сірника, лиш було видно, що вони його все-таки дуже бояться. Але не це вражало. Вражало те, що й міліціонери, і сам Рибалко бояться, либонь, Андрія, тримаються супроти нього якось чудно, нашорошено, ніби пильнують його і в той же час намагаються від нього відмежуватися. Андрієві страшенно хотілося впіймати погляд Рибалка, подивитися йому в очі, але це не вдавалося — Рибалко уперто уникав зустрітися очима і, замаскувавшись у свою монументальну байдужість, сковзав поглядом мимо. Так само й міліціонери, зрештою простакуваті й ніби порядні хлопці, кепсько обтесані селюки. З правила в цій країні, як і в багатьох інших, до поліції чи до міліції йдуть служити різні покидьки, злодії й ледарі, різна суспільна непотріб, не придатна до нормально)’ людської праці, це було відомо, й саме тому до представників поліції та міліції тут споконвіків населення ставилося з неприхованим презирством і зневагою, як до аморального й злочинного елемента. Але ці хлопці, може, були з іншої категорії й тому почувалися особливо кепсько, їм було ніби мулько. Вони перед очима цілого вагона йорзали на ослонах і говорили межи собою підкреслено байдуже, грубо, ривками, занадто серйозно й несамовито курили. Вони говорили щось, аби говорити. Рибалко теж — говорив слова знічев’я, позіхав, нудився. Андрій бачив, що він — Андрій — стоїть їм усім, немов кілок, у душі, і тій душі мулько, і через те вони мнуться всі та йорзають. Ніби це не вони його везуть на позорище, а він їх. І жоден не гляне в очі. Лише раз упіймав Андрій на собі погляд наймолодшого з них, обсипаного ластовинням, міліціонера, — вони зустрілися очима на мить, на коротку мить, той блимнув і одвів свої очі геть. В тих очах промайнув дивний, змішаний вираз — остраху, цікавості й незручності воднораз. Той самий вираз, що й у всіх. Таке вражіння, що кожен з присутніх у вагоні уявляє себе на його — Андрієвому — місці й від того втягає .голову в плечі, не хоче на його місці бути. Так, вони не хотіли б на його місці бути. Міліціонерам же й їхньому начальникові рішуче набридло їхати, й вони б уже хотіли вилізти й відпекатися від цього вагона з його пасажирами й від своєї жертви. Але поїзд все торохтів і торохтів помалу, минаючи станції й полустанки, і вони сиділи, як на голках, берегли Андрієву валізочку та якийсь лантух з речами. Здавалося, що вони вкрали ту. валізочку, й той лантух, і самого Андрія й от хотіли б все те затулити спинами й руками та й по-швидше завезти кудись, де вже немає сторонніх очей і небажаних свідків, здати там таку от неприємну обузу комусь іншому й з полегкістю зітхнути. А вагон набивався ще й ще засмальцьованими й закаптуреними пасажирами, і вже вихід з ньоґо був остаточно забарикадований, так що Рибалко з хлопцями та з Андрієм навряд чи й зможуть уже вилізти. Поїзд їх, тих закаптурених пасажирів, все підбирав, лишаючи після себе перони порожніми. Так спорожнів Богодухів, Мерчик, Люботин, Нова Баварія... З кожною новою станцією відчувалася все більше близькість великого міста.

Нарешті вони прибули до Харкова. Недавня ще столиця Української Соціалістичної Республіки, великий промисловий центр України —Харків саме починав всій робочий день, хоч у людей десь це й була неділя.

Понурий, припорошений сажею і посипаний сміттям Харків.

«Харків, Харків, де твоє обличчя?

До кого твій клич?!»

Це Павло Григорович Тичина начертав.

Дихай, дихай, чоловіче! І дивись!

Ніколи Андрія ті Тичинині рядки не вражали так, як тепер. Де обличчя й до кого клич? Сіро й знеосіблено. Велетенські юрбища заклопотаних і ніби переляканих, злиденних людей виливалися з усіх отворів присадкуватого вокзалу й чимдуж бігли в усі боки, поспішали. То їх привозили з усіх сторін приміські поїзди, і вони, вискочивши з тих поїздів, бурхали шаленою лавиною через вокзал на площу, мов гнали на пожежу. Лавина виперла з собою Андрія й Рибалка з міліціонерами, викинула їх на площу й закрутила ними на місці. Рибалко тримав валізу, міліціонери тримали лантух, Андрій стояв так, з понурою цікавістю розглядався навколо.

«Харків, Харків, де твоє обличчя?!»

Де ж твоє обличчя?!

Наполохані й ніби гнані в шию люди (пригнічені думкою про можливість спізнитися й потрапити замість заводу на Колиму! От чого вони так біжать!) гуготіли, торохтіли дерев’яшками й невибагливим своїм «профвзуттям» по вогкому, брудному асфальту і мчали навперегони в усіх напрямках. Частина їх брала штурмом трамваї, душилась несамовито, обвішувала ті трамваї з усіх боків, немов гірляндами брудного, запорошеного листу, й їхала; це були найщасливіші й найагресивніші, найдужчі. Але більшість бігла пішки.

Рибалко з провінційною нерішучістю дивився на ту баталію навколо трамваїв і не зважувався зі своїм в’язнем туди пхатися. Таксі ніяких не було та, мабуть, не було в нього на те, й асигнувань. Інших транспортових засобів жодних. Лишалося чекати, доки ця людська повінь змаліє. І вони чекали.

«Харків, Харків, де ж твоє обличчя, га?»

Андрій рішуче не впізнавав своєї недавньої столиці, не бачивши її всього яких шість років. Вокзал (колишня гордість всієї Слобожанщини!) якось розплівся, присів, вгруз ніби в землю, закурився й збуденнів до краю. Після розкішних, все оновлюваних двірців Москви, Ленінграда, Свердловська й навіть Новосибірська цей двірець видавався трухлявим грибом, халабудою провінційної каруселі. Будинок Поштамту насупроти, що уважався за чудо будівельної техніки, за найбільше досягнення національного будівництва в усій республіці, про яке (досягнення!) так багато списано газетного паперу в свій час і навіть писано безліч віршів столичними й провінційними поетами, — цей будинок зовсім засмутив Андрія, аж йому серце стиснулось, бо ж цей будинок подавав колись такі надії. А тепер виходило, що це ніяке чудо техніки, такий собі злиденний будиночок, та ще й репнутий по фасаду з самої гори донизу (напевно за ту злощасну розколину архітектори й будівничі вже давно пішли до тюрми як «петлюрівці"!) Монументально стояв лише будинок по другій стороні площі —знаменитий «хмарочос» управління «Южних Жєлєзних Дорог», збудований ще за царя, нахмурений на всі свої шість поверхів, чорно-сіро вифарблений. Це ще документ «могутності» колишньої імперії, як її цитадель в «Южном Крає», сіреч в землі козака Харька та Квітки-Основ’яненка. Тут і тепер було «Управлєніє Южних», хоч на фасаді й додано вивіску українською мовою. Назагал картина перед очима було досить прозаїчна, занадто буденна, підкреслено провінційна, така, як на заводському подвір’ї, а не на привокзальній площі столичного міста. А були ж перші роки по Великін революції, роки злету, коли це місто кипіло й гуло, а ця площа привокзальна мерехтіла новизною, сліпила блиском машин, реклам, транспарантів, глушила сміхом і веселим гомоном молодості — коли весна бурхала через місто повінню... То був час великих надій, час початку бурхливого ренесансу воскреслої після трьохсотлітнього сну нації, час могутнього старту й романтики боротьби, час невисловлених до краю сподівань, палких мрій, вже от-от недалеких до здійснення великих намірів.

Те все видавалося сном. Не може бути, щоб оця запльована й закидана недопалками ("бичками») площа була колись молодою, а оці люди вміли сміятись!..

— «Ну-ну!» — пригрозив хтось збоку. — «От як я тебе відправлю на Совнаркомівську і як ти там підпливеш червоною калиною, то тоді взнаєш, трам-тарарам!“

Це чистій черевиків зчепився з якимсь клієнтом, що не догодив йому чимсь. І ця «калина» мала коштувати клієнтові всього яких десять копійок.

— «Та-ак; — подумав Андрій, — цікаві речі пропагуються тепер на цій, такій колись сонячній і багатонадійній площі одверто! — Він окину в оком замурзаного хлопчика-чистія і його. Розгубленого клієнта, що подався чимдуж навтьоки. Рибалко теж оглянувся не сказав нічого, посміхнувся про себе. А вголос за нього засміявся молодший міліціонер, двозначно й якось дурнувато.

Оце й усіх розмов було, що їх Андрій по-справжньому почув серед вільних людей сьогодні, це й усіх слів, сказаних за весь час членоподільно й зрозуміло до краю. По цих, власне, словах Андрій як слід уяснив, чого ж саме він тут опинився нині, і йому зассало під серцем. Згадалася Катерина. Згадались брати. Згадалась дурна, глупа ніч, мов чадний сон... І він сапнув харківського чадного повітря на повні груди: «Дихай, дихай, чоловіче!»

Коли людська лавина розсмокталася, вони сіли до вагона трамвая й поїхали. Доки доїхали до призначеного пункту, Андрій ще надивився на місто. Вражіння від всього те саме. На всьому лежить якась специфічна печать, печать чогось невисловленого, гнітючого. Андрій це помітив ще раніше, по інших містах, які він проїхав (а він проїхав їх безліч і у всіх кінцях країни соціалізму), але тут те впадало в око особливо. Будівлі й ті були позначені тією печаттю, якісь без душі, з приплющеними очима, з замкненими устами, без обличчя або, вірніше, з обличчям, закритим серпанком чогось невисловленого, якісь безживні, безрадісні. Щось було в них таке, що тяжко збагнути відразу.

Андрій дивився на будівлі, машини трамваї, на міліціонерів на стійках, на людей, що сновигали зіщулені вулицями й площами, переводив погляд на людей в трамваї — і бачив на всьому ту саму печать. І нарешті збагнув:

То ж страх! Невисловлений, затаєний, але невідступний страх! Страх, що змушує старших замикати уста наглухо, а молодих нишкнути зі своїм сміхом і жартами й озиратися кожної хвилини по боках, а всіх разом змушує бути нашорошеними й озиратися за кожним міліціонером чи військовим, а при появі котрогось з цих носіїв офіційної уніформи, як ознаки влади, в трамваї — замовкати всіх. Страх. Чи острах? Але то все одно. А до того страху ще й втома. А вже від цих обох — апатія. На дворі сліпучо-сонячна погода і — тиша! В такому великому місті — й тиша! Далебі все централізовано десь і його не чути й не видно на вулиці. Централізовано «десь» торгівлю, централізовано крик і галас — за всіх кричить дерев’яним голосом радіо-гучномовець на площі, а приватне ніхто вже не сміє кричати й галасувати, як не сміє й продавати морозиво та «Міррад». Мабуть, приватне ніхто не сміє вже й сміятись...

Нарешті вони вилізли з трамвая й пішли пішки. Звернули з Пушкінської вулиці, від трамвайної зупинки, й пішли по Совнаркомівській... От, бач, куди його везуть! Це ж про цю вулицю говорив чистій черевиків у сентенції про «калину». На цій вулиці стояло колись Всеукраїнське управління ОГПУ з своєю новозбудованою, оригінальною внутрішньою тюрмою, про яку весь Харків довго нічого не знав, хоч і стояла та тюрма в самісінькім його серці. А тепер, значить, там управління НКВД. Андрій ішов попереду, по осяяній сонцем панелі, а за ним плентались Рибалко міліціонери, теліпаючи речі в руках. Перехожі озирались на таку компанію мимохідь і удавали, що, власне, нічого не відбувається, що все в порядку; Андрій теж не звертав ні на кого уваги — підставив свою вихрасту голову й розхристані груди під сонце й дивився ген на величезний, модерний сірий блок, що величаво мерехтів попереду, заставивши цілий квартал уповздовж і вигнавшись високо вгору. Дивився і був зовсім спокійний. Більше того, якесь дивне почуття ворухнулося в нім, ніби він іде додому, до дуже знайомого й давно не баченого пристановища, в якому лишив частку себе колись. Він бо тут прожив був цілий рік в камері самотнього ув’язнення і за малим не став живою ілюстрацією до «Шільонського в’язня» Шіллерового, коли б не бунтівлива молодість. Проте зараз навіть ніжність якась прокинулася при згадці про той рік самотнього ув’язнення, рік тюремних мук і палких, нікому не звірених мрій у рік крайньої зосередженості в собі, рік безкінечних дум і жагучих поривань до волі — рік самотності в 24 роки. Тут же пригадав і те, як його сюди вели, а назустріч ішла компанія знайомих, і один з них (такий був язикатий поет-реготун В. Поліщук) запитав: «Куди? -— і по хвилі, здогадавшись, сам собі відповів на всю вулицю:

—                                  А-а-а... На ф а б р и к у - к у х н ю! І зайшовся уїдливим реготом. А за ним і вся компанія.

«Фабрика-кухня». Так він охрестив цю споруду. Зараз ніяка така компанія не йшла назустріч. А шкода. Десь їх, напевно, розметало тепер по всіх світах...

Але наприкінці, хоч Андрій і не зустрів ніякої знайомої компанії товаришів і друзів, він все ж таки мусив трохи здивуватися. Це було останнє вражіння з волі, з втраченого світу. Вони вже йшли попри самісіньку стіну управління НКВД, завертаючи за ріг на Чернишевську, де був вхід до комендатури, як раптом двоє молодих хлопців, по-спортивйому одягнених і досить «модних», стоявши на розі, обернулися і наставилися очима на Андрія усторч. Хвиля здивування й зацікавленого оторопіння. Провели очима Андрія до дверей і несподівано один протяг на повен голос:

— Чумака повели!..

Андрій страшенно здивувався— хто ж це? І звідки він його знає? Але озирнутися не встиг — двері за ним закрилися. «Хтось, може, з рідного міста, може, з рідної вулиці»:

Сонце, воля, весь світ і два якихось незнайомих хлопчиська, що знають його ім’я, лишилися по той бік.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   24

Схожі:

Сад гетсиманський iconСад гетсиманський
Отім І герої його роману. 1945 року змушений був емігрувати з СРСР. У фрн були написані романи «Сад Гетсиманський», «Огненне коло»,...
Сад гетсиманський iconГумільов Микола Степанович
«сад» (іноді «зоологічний» сад «небесних звірів»,як вони названі в прозі Гумільова), Чумацький Шлях, комети раз у раз виникаютьв...
Сад гетсиманський iconТема. Григорій Сковорода. Життя І творчість філософа, просвітителя, поета. Його християнські морально-етичні ідеали. «Сад божественних пісень»
Тема. Григорій Сковорода. Життя І творчість філософа, просвітителя, поета. Його християнські морально-етичні ідеали. «Сад божественних...
Сад гетсиманський iconТема. Поетична творчість Г. Сковороди. Збірка «Сад божественних пісень». Вірші «Всякому місту звичай І права», «De libertate»
Тема. Поетична творчість Г. Сковороди. Збірка «Сад божественних пісень». Вірші «Всякому місту – звичай І права», «De libertate»
Сад гетсиманський iconГ. Сковорода. Життя І творчість. Збірка поетичних творів «Сад божественних пісень». Збірка байок «Байки харківські»

Сад гетсиманський iconОлександр Олесь. Біографічні дані
Со-со-со сонце, сорока, сода, солома. Са-са-са сад, сапа, сарай, сачок. Су-су-су сум, сумка, сутінки, сушка. Сі- сі-сі сітка, сіль,...
Сад гетсиманський iconОлександр Олесь. Біографічні дані. «В небі жайворонки в’ються…»
Со-со-со сонце, сорока, сода, солома. Са-са-са сад, сапа, сарай, сачок. Су-су-су сум, сумка, сутінки, сушка. Сі- сі-сі сітка, сіль,...
Сад гетсиманський iconЕрнест Хемінгуей (1899—1961) Ernest Miller Hemingway (1899—1961) Райський сад

Сад гетсиманський iconУкраїнська література Список творів, рекомендованих для прочитання під час канікул 5 клас Народні казки «Яйце-райце»
А. П. Чехов "Человек в футляре”, "Крыжовник”, "О любви”, "Ионыч”, "Палата №6”, "Цветы запоздалые”, "Вишневый сад”
Сад гетсиманський iconПоетична спадщина Г. Сковороди. Сад Божественних пісень
Біблії на літературно-естетичні погляди письменника, розкрити красу «божественних пісень» І співзвучність думок поета нашому часові;...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка