Сценарій літературного вечора до 80-річчя

Не кожен з них був засновником.

Розбійником був Франсуа Війон,

А Гете, Вольфганг, сановником.

Були серед них дипломати, купці,

Сангвініки і холерики.

Були різночинці, лорди, ченці,

Лунатики і венерики.

Хто коми вживав, хто писав без ком.

Блондином був чи брюнетом.

Героєм, співцем, мудрецем, диваком.

Але жоден поет не був непоетом.

Люблю легенди нашої родини, Мій дід Михайло був храмостроїтель.

Писати можна тисячу поем. Возводив храми себто цілий вік.

Коли були ще баба молодими, Він був чернець, з дияволом воїтель,

Вони були веселі, як Хуррем. Печерник, Богоугодний чоловік.

Вони в житті не сердилися й разу. Він був самітник. Дуже був суворий.

І діти гарні, й любий чоловік. Між Богом-чортом душу не двоїв.

Але якщо вважали за образу, - І досі поминають у соборах:

Тоді мовчали страшно і навік. Храмостроїтель Михаїл.

(звучить мелодія пісні «Рідна мати моя» і учень читає вірш)
3. Мати

Вона була красуня з Катеринівки. Навколо ж орачі та сіячі.

Було у неї п’ятеро вже нас. Уваживши ту мрію дивовижну,

Купляла нам гостинчика за гривеник, Приходив небо малювати шуряк.

Топила піч і поралась гаразд. Вона сказала: - Перестань, бо вижену.

Ходила в церкву, звісно, як годиться. У тебе, - каже, - небо, як сіряк.

Гладущики сушила на тину. Якийсь художник у роки голодні

Така була хороша молодиця Зробити небо взявся за харчі.

І мала мрію гарну і чудну. Були у нього пензлі Боговгодні,

У ті часи, страшні, аж волохаті, - Став на ослін, одсунув рогачі.

Коли в степах там хто не воював, - У нього й хмари вигинались зміями,

От їй хотілось, щоб у неї в хаті Уже почав і сонце пломінке.

На стелі небо хтось намалював. Вона сказала: - Ні, ви не зумієте.

Вона не чула з роду про Растреллі. Злізайте, - каже. – Небо не таке.

Вона ходила в степ на буряки. Вона тим небом у тій хаті марила!

А от якби не сволок, а на стелі – Вона така була ще молода!

Щоб тільки небо, небо і зірки. Та якось так – то не знайшлося маляра.

Уранці глянеш – хочеться літати. Все якось так – то горе, то біда.

Вночі заснеш у мужа на плечі. І вицвітали писані тарелі,

Де б маляра такого напитати? І плакав батько, і пливли роки, -

Коли над нею не було вже стелі,

А тільки небо, небо і зірки.
1 учень (2ч.) : Коли Ліні виповнилося 6 років, сім’я переїхала до Києва. Звідси однієї страшної доби й вхопив «чорний ворон» батька на цілих десять років. Маленька Ліна тоді ще й не уявляла, що таке бути дочкою «ворога народу», вона просто не могла змиритися в душі, за що і чому її такого доброго, розумного, інтелігентного татка так безцеремонно і грубо відірвали від неї і матері.

2 учень (2ч.) : А потім була війна. Евакуація. Страшні, сумні біженські мандри.
4. * * *

Мій перший вірш написаний в окопі, Мені б ще гратись в піжмурки і в класи,

На тій сипкій од вибухів стіні, В казки літать на крилах палітур.

Коли згубило зорі в гороскопі А я писала вірші про фугаси,

Моє дитинство, вбите на війні. А я вже смерть побачила впритул.

Лилася пожежі вулканічна лава, О перший біль тих не дитячих вражень,

Стояли в сивих кратерах сади. Який він слід на серці залиша!

І захлиналась наша переправа Як невимовне віршами не скажеш,

Шаленим шквалом полум’я й води. Чи не німою зробиться душа?!

Був білий світ не білий вже, а чорний. Душа в словах – як море в перископі,

Вогненна ніч присвічувала дню. І спомин той – як відсвіт на чолі…

І той окопчик – як підводний човен Мій перший вірш написаний в окопі.

У морі диму, жаху і вогню. Він друкувався просто на землі.

Це вже було ні зайчиком, ні вовком –

Кривавий сніг, обвуглена зоря!

А я писала мало не осколком

Великі букви, щойно з букваря.
1 учень (3ч.) : У повоєнні роки Ліна почала відвідувати літературну студію при Спілці письменників України. У 16 літ юна поетеса вже мала перші публікації.

2 учень (3ч.) : Після закінчення середньої школи поступила у Київський педагогічний інститут. Але через деякий час дівчина залишила цей навчальний заклад і подала документи в Московський літературний інститут. Дипломною роботою Ліни Костенко стала чесна і глибоко громадянська збірка віршів «Проміння землі» (1956).
5. Доля

Наснився мені чудернацький базар: - А може, візьму?

Під небом, у чистому полі, - Ти собі затям, - сказала вона суворо. - Для різних людей, для щедрих і скнар, За мене треба платити життям, Продавалися різні Долі. А я принесу тобі горе.

Одні були царівен не гірш, - То хто ж ти така? Як твоє ім’я?

А другі – як бідні Міньйони. Чи варта такої плати?

Хто купив собі Долю за гріш. – Поезія – рідна сестра моя.

А хто – і за мільйони. Правда людська – наша мати.

- 2 -

Дехто щастям своїм платив. І я її прийняла, як закон.

Дехто платив сумлінням. І диво велике сталось:

Дехто – золотом золотим. Минула ніч. І скінчився сон.

А дехто – вельми сумнівним. А Доля мені зосталась.

Долі-ворожки , тасуючи дні, Я вибрала Долю собі сама.

До покупців горнулись. І що зі мною не станеться -

Долі самі набивались мені. У мене жодних претензій нема

І тільки одна відвернулась. До Долі – моєї обраниці.

Я глянула їй в обличчя смутне,

Душею покликала очі.

- Ти все одно не візьмеш мене, -

Сказала вона неохоче.
1 учень (4ч.) : 1958 року вийшла нова збірка – «Вітрила», а далі третя – «Мандрівки серця» (1961). У 1963 році поетеса подала у видавництво четверту книгу своїх поезій – «Зоряний інтеграл». Але вихід збірки радянська цензура спочатку затримала, а потім заборонила взагалі.

2 учень (4ч.) : У 1972 році Ліна подала нову збірку – «Княжа гора». І знову – безкомпромісну, і - знову чесну, і – знову високохудожню. І знову заборонили, і знову не видали… Лише 1977 року виходить наступна збірка поетеси «Над берегами вічної ріки», а до того 16 років мовчання, 16 років вимушеної ізоляції від читачів за правду і непокору.

6. * * *

Не треба думати мізерно.

Безсмертя є ще де-не-де.

Хтось перевіяний, як зерно,

У ґрунт поезії впаде.

Митцю не треба нагород,

Його судьба нагородила.

Коли в людині є народ,

Тоді вона уже людина.
1 учень (5ч.) : На початку 80-тих побачила світ збірка поезій «Неповторність» і роман у віршах «Маруся Чурай». У 1987 році Ліна Костенко отримала Державну премію України імені Т. Шевченка. А далі збірки: «Сад нетанучих скульптур», «Бузиновий цар» (для малят), «Вибране», «Інкрустації». Премія імені Франческа Петрарки.
2 учень (5ч.) : З особливою любов’ю і ніжністю торкається поетеса дерев, трав, квітів, милується красою осіннього саду, лісу, підмічає деталі, на які заклопотаний міський житель не звертає уваги, бо йому ніколи зупинитися і подивитися на розквітлу айстру, на спустілий сад, на сонний ліс7. * * *

Осінній день, осінній день, осінній! Останні айстри горілиць зайшлися болем.

О синій день, о синій день, о синій! Ген килим, витканий із птиць, летить над полем.

Осанна осені, о сум! Осанна. Багдадський злодій літо вкрав, багдадський злодій.

Невже це осінь, осінь, о! – та сама. І плаче коник серед трав – нема мелодій.
1 учень (6ч.) : Ліна Костенко зверталась до багатьох тем, це і тема кохання, поета і поезії, призначення людини, тема війни, рідної мови, тема Чорнобиля тощо. І про що б вона не писала , її поезії зачаровують своєю неповторністю, глибиною, ліризмом, змушують замислитись, здавалося б, над простими речами. (Виходять 3 учнів і читають поезії).

- 3 -

8. * * *

Страшні слова, коли вони мовчать, Хтось ними плакав, мучивсь і болів,

Коли вони зненацька причаїлись, Із них почав і ними ж і завершив.

Коли не знаєш, з чого їх почать, Людей мільярди і мільярди слів,

Бо всі слова були уже чиїмись. А ти їх маєш вимовити вперше!

Все повторялось: і краса, й повторність.

Усе було: асфальти й спориші.

Поезія – це завжди неповторність,

Якийсь безсмертний дотик до душі.

9. Світлий сонет

Як пощастило дівчинці в сімнадцять, Вона росте ще, завтра буде вищенька.

В сімнадцять гарних, неповторних літ! Але печаль приходить завчасу.

Ти не дивись, що дівчинка сумна ця. Це ще не сльози – це квітуча вишенька,

Вона ридає, але все як слід. Що на світанку струшує росу.

Вона в житті зіткнулась з неприємністю:

Хлопчина їй не відповів взаємністю.

І то чому: бо любить іншу дівчину,

А вірність має душу неподільчиву.
Ти не дивись, що дівчина сумна ця.

Як пощастило дівчинці в сімнадцять!

Атомний Вій опустив бетонні повіки. Загидили ліси і землю занедбали.

Коло окреслив навколо себе страшне. Поставили АЕС в верхів’ї трьох річок.

Чому Звізда-Полин упала в наші ріки?! То хто ж ви є, злочинці, канібали?!

Хто сіяв цю біду і хто її пожне? Ударив чорний дзвін. І досить балачок.

Хто нас образив, знівечив, обжер? В яких лісах іще ви забарложені?

Яка орда нам гідність притоптала? Що яничари ще занапастять?

Якщо наука потребує жертв, - І мертві, і живі, і ненароджені

Чому ж не вас вона перековтала?! Нікого з вас довіку не простять!
2 учень (6ч.) : «Мене не можуть люди не почути…» - слушно сказала поетеса. Поезія Ліни Костенко – матеріал для глибоких роздумів небайдужої людини, до того ж освіченої, здатної до самовдосконалення, до філософського осмислення буття. І ми переконалися в цьому!..
11. * *

Життя іде і все без коректур. Щоб ті ліси не вимерли, як тур,

І час летить, не стишує галопу. Щоб ці слова не вичахли, як руди.

Давно нема маркізи Помпадур, Життя іде і все без коректур,

І ми живем уже після потопу. І як напишеш, так уже і буде.

Не знаю я, що буде після нас, Але не бійся прикрого рядка.

В які природа убереться шати. Прозрінь не бійся, бо вони як ліки.

Єдиний, хто не втомлюється, - час. Не бійся правди, хоч яка гірка,

А ми живі, нам треба поспішати. Не бійся смутків, хоч вони як ріки.

Зробити щось, лишити по собі, Людині бійся душу ошукать,

А ми, нічого, - пройдемо, як тіні, Бо в цьому схибиш – то уже навіки.

Щоб тільки неба очі голубі