Семінарське заняття №4 соціологія книги І соціологія читання



Скачати 324,35 Kb.
Дата конвертації25.08.2017
Розмір324,35 Kb.
ТипКнига




СЕМІНАРСЬКЕ ЗАНЯТТЯ № 4

СОЦІОЛОГІЯ КНИГИ І СОЦІОЛОГІЯ ЧИТАННЯ

  1. Методологічні та соціально-історичні аспекти становлення предмета соціології книги і соціології читання.

  2. Взаємодія книги, читання та бібліотеки як соціокультурний та історичний процес.

  3. Соціологічний аналіз еволюції українського книгодрукування



Перше питання Методологічні та соціально-історичні аспекти становлення предмета соціології книги і соціології читання

У процесі диференціації соціологічного знання поряд з ін­шими виділились такі галузі соціології культури, як соціологія книги, соціологія читання та соціологія художньої літератури. Між ними існують різнобічні системно-функціональні зв’язки.

Соціологія книги – одна з галузей соціології культури, яка вивчає закономірності створення і функціонування рукописних та друкованих творів у суспільстві, а також соціокультурні аспекти книги як матеріального об’єкта.

Досліджено значною мірою те, якими є життя книги (від «наро­дження» рукопису до його фізичної чи моральної загибелі) та спіл­кування з нею. Проте дослідники нерідко обходять увагою питання про суть книги, її природу як предмета матеріальної культури, участь у функціонуванні та розвитку якої входить у професійну дія­льність літераторів, книгознавців, книговидавців, бібліотекарів та ін.

Разом з тим у книзі, як одній з основ культури людства, схо­дяться шляхи інших форм культури, а пізнання її ролі в житті суспільства стає предметом дослідження багатьох наук. Важли­вими є дані наук, дотичних до соціології і тих, що висвітлюють соціологічні аспекти функціонування і розвитку книги та книж­кової справи в системі суспільства і пов’язані з ними методоло­гічні аспекти.

Книга завжди була і залишається важливим чинником духов­ної культури людства.

Отже, книга — це наочний приклад системи комунікації, так як в ній матеріалізована вимога писемного висловлювання, за­фіксовано соціальне замовлення на нього. Тому з виходом кни­ги у світ починається самостійне життя висловлювань (згадай­мо: «слово не горобець, вилетить – не впіймаєш»).

Доти, поки книга залишається творінням індивідуума для са­мого індивідуума, її аутентичне значення залишається відносно чистим. Проте як тільки вона починає відображувати суспільні інтереси, починається її комерціалізація, підвищується престиж праці автора (письменника чи науковця), починається вироб­ництво псевдокниг та інших друкованих видань, прибуток від поширення яких забезпечується завдяки зовнішній схожості останніх з книгами аутентичними.

Що ж відбувається з «висловлюванням» після його закріп­лення у вигляді визначеної послідовності символів писемної мови? Воно, очевидно, набуває такої властивості, якої в усному висловлюванні не було, – постійності. Висловлювання, як і будь-якій інший елемент буття, скінченне. Народження – це одночасно й початок смерті. Висловлювання матеріалізує час, а час – це нескінченна послідовність руйнувань. Завдяки своїй пам’яті людина здатна зберігати деяку частину висловлювань своїх або почутих від інших людей. По суті до появи писемності не було іншого способу збереження і накопичення досвіду ми­нулого, крім пам’яті. Розвиток пам’яті у напрямі досягнення мети акумуляції знань у деяких країнах досяг рівня високого мистецтва, скажімо, в Індії; носієм пам’яті є індивідуум, функ­цією якого вона є.

В цьому полягала в дописемні часи важлива властивість і ос­нова влади старшого покоління, представники якого знали більше за інших, бо мали більш глибоку пам’ять і могли вико­нувати функцію «живої книги», яка була не відома молодшому поколінню.

Виникнення писемності, створення книги призвели до витіснен­ня знання з його єдиного вмістилища – пам’яті і поклали кінець абсолютній владі старшого покоління. Матеріалізуюни пам’ять, книга по суті знімає її часові обмеження і робить образи пам’яті та висловлювання різних століть надбанням усього людства.

Усі вчинки і діяння людини продиктовані певними обставинами, особливо в момент, коли мета цих дій полягає у «висловлюванні». Останнє завжди породжується певною соціальною ситуацією і приуро­чене до неї. З тієї ж причини висловлювання не виражає ситуацію: во­но залишається німим і лише має її на увазі. Це означає, що будь-яке висловлювання є неповним, фрагментарним, бо за ним стоїть його соціально-культурний контекст, повнота умов, які його породили. Точні­ше, слова нашої мови невіддільні від реальної ситуації, яку вони відо­бражають. Без цієї ситуації вони втрачають реальний сенс. Фіксуючи висловлювання, писемна мова може лише зберегти слова, а не інтуї­тивні уявлення тих, хто інтегрує смисл висловлювання. Життєві ситуа­ції, які є основою цих інтуїтивних уявлень, стали надбанням історії: нескінченний плин часу зруйнував їх.

Отже, зберігаючи висловлювання, книга зберігає тільки залишки ідей, які пов’язані з конкретними умовами життя автора. Тільки коли останні відтворені, можна стверджувати, що висловлювання минулого збережені. Саме це мав на увазі Платон, зазначає Ортега-і-Гасет, коли говорив, що думки лише тоді стають «повноправними громадянами» куль­турного співтовариства і набувають первісної сутності, коли читач ро­зуміє висловлювання адекватно історичним умовам, в яких перебував автор. Якщо ця умова не дотримується, то читання не супроводжуєть­ся усвідомленням прочитаного і книга стає вкрай ефективним засобом фальсифікації людської історії, так як, довіряючи ідеям автора, дові­ряючи письмовим джерелам, люди повірять в те, що ідеї підвласні їм, хоча джерелом ідей є зовнішній світ та його атрибути, а не свідомість людини. Люди будуть щиро переконані в тому, що вони можуть суди­ти про все, тоді як насправді вони залишаться невігласами, і надалі їх доля буде сумною, бо, вірячи в свою мудрість, вони почнуть деклару­вати речі, позбавлені реального сенсу (Платон «Федр»). Хіба це не пе­редчуття майбутнього ставлення тоталітарної системи до книги? Це прекрасно розумів Платон, однак, на жаль, не утримався від виснов­ків, які обґрунтовували заперечення свободи прояву людської думки. Більше того, саме Платону належить одне з перших обгрунтувань не­обхідності цензури.

Народження книги невід’ємне від появи писемності. Писем­ність є певним усвідомленням людиною себе як історичної істоти.

Книга у тому вигляді, як вона стоїть на полиці в бібліотеці, для тих, хто не знає мови, або для представників некнижкових культур, є предметом для розгляду лише орнаменту (коли за та­кий приймати певним чином поєднані між собою літери), тоді як для вихованих у книжковому середовищі вона – зафіксова­ний конфлікт промови і мови, що виявляється в поетиці твору.

У сучасній культурі слово, записане за допомогою певного засобу, існує в значно більшому діапазоні, ніж слово, записане в книзі. Слово звучить з театральних підмостків, естради, радіо­приймача, телеекрана тощо. Зникнення книги абсолютно не пе­редбачає руйнування вирішального значення слова. Книга – це передусім слово, хоча є книги коміксів, де існує інша взаємодія між словом і зображенням.

Книга є також формою зберігання інформації. Однак слово – це не просто зберігання, а і створення інформації, яка нічим ін­шим, аніж через слово, створеною, закріпленою і реалізованою бути не може. Проблема книги тісно пов’язана з проблемою тексту і твору, читача і автора. Навіть коли автор і читач втіле­ні в одній особі, це різні персонажі книжкової «драми», сві­доцтво неспівпадання себе з самим собою, яке опосередковане незмінним текстом книги.

Говорячи про книгу, іноді нечітко розрізняють книгу і чи­тання, книгу і писемність, книгу і друк, книгу й інформацію, книгу та літературу тощо.

Звідси важливий висновок щодо нееквівалентності книги й читання: читати можна не тільки книгу, а й рукописи (в тому числі й листи), періодику тощо, і, що ще важливіше, книги в культурі існують не лише для читання.

Вони можуть бути вико­ристані багатофункціонально і неспецифічно: як предмет розкоші; ознака багатства чи освіченості господаря; еле­мент оформлення інтер’єру; скарб (матеріальний чи інтелек­туальний), який залишається наступним поколінням, тощо.

З іншого боку, словесний твір може існувати і бути сприйня­тим не тільки у вигляді книги, а й усно, у газетному чи часописному варіанті, комп’ютерному або звуковому записі та ін. Це слід враховувати, оскільки у сьогоднішніх наріканнях на те, що люди менше читають, не враховуються сучасні й цілком адекватні замінники читання, у тому числі й такі, що зберіга­ють власне інформацію, літературний твір незмінними. Отож доля книги як речі може бути і частіше за все буває принципо­во відмінною від долі тексту, який у ній зафіксований.

Як окрема галузь знань, соціологія книги починає формува­тись на початку XX ст. Бельгійський бібліограф та книгознавець П. Отле, засновник Міжнародного бібліографічного інституту в Брюсселі (1895 р.), першим увів у науку цей термін. Знач­ного розвитку набула соціологія книги у 20-х роках в Україні, передусім в Українському науковому інституті книгознавства (Ю. Меженко, Д. Балика та ін.). З урахуванням традиції вітчиз­няних досліджень відомо, що ще в 1866 р. було проведено пер­ше вивчення обігу книги в Київській публічній бібліотеці; тут було здійснено низку цікавих досліджень, що стосувалися різ­них аспектів функціонування книги в суспільстві.

Російський книгознавець М. Куфаєв розуміє під соціологією книги, або, як він називає її, бібліосоціологією, абстрактну на­уку про закони книги. Український дослідник Д. Балика дещо розширює це поняття бібліосоціології.

У 30-ті роки як в Україні, так і в усьому колишньому СРСР з відомих причин об’єктивне вивчення проблем книги як соціального явища припинилось.

Повертаючись назад, зазначимо, що потужною і плідною, досі теоретично і практично невичерпаною й недооціненою є традиція комплексного дослідження книги і читача, у тому числі соціологічними методами, започаткована українською педагогічною діячкою X. Алчевською («Что читать народу?»), та російським дослідником М. Рубакіним («Этюды о русской читательской публике», «Психология читателя и книги”. Краткое введение в библиографическую психологию» та ін.). Останній був засновником і директором міжнародного інституту бібліопсихології в Лозанні.

У 20-ті роки в Росії була проведена низка досліджень книги і чичтача, у тому числі комплексного характеру, скажімо, з’ясування предметних зв’язків цієї галузі з педагогікою, психологією та іншими науками (Б. Банк. Изучение читателей в России (XIX в.); А. Топоров. Крестьяне о писателях; та ін.) Пожвавлення інтересу до соціології книги спостерігається з 60-х років, проте спочатку не як до самостійної дисципліни, а як до такої, що більшою мірою розчиняється в історії самої книги ти її функціонуванні в різні епохи, хоч поступово вирізняється власне соціологічна проблематика.

Поява в 60-70-ті роки праць західних учених в російському перекладі (Р. Ескарпі, Р. Баркер, Дж. Шира та ін.) сприяла відновленню соціологічних досліджень книги, які були продовжені у таких дослідженнях, як «Радянський читач: досвід конкретно соціологічного дослідження» (1968), та «Книга і читаня в житті радянського села» (70-ті рр.) та ін. З другої половини 70-х років з’являються дослідження книги і читання з використанням суто соціо­логічних методів (наприклад, «Книга і читання в дзеркалі соціології», «Соціологія і психологія читання»), які ініціювалися і координувалися Державною бібліотекою СРСР ім. В. І. Леніна (тепер Російська націо­нальна бібліотека).

У наш час у країнах Європи та в США дослідження книги здійсню­ються у взаємодії її різних соціально-функціональних аспектів. Зазна­чимо, що лише за останні 50 років там видано близько 10 тис. науко­вих праць, серед яких виділяється видана в Німеччині «Енциклопедія з проблем читання». Однією з актуальних проблем, що вивчаються со­ціологами, є вплив телебачення та інших засобів масової комунікації на читачів. Результатом його є те, що більша частина молоді, на думку відомого французького соціолога книги Р. Ескарпі, існує під загрозою повернення до нечитання. У зв’язку з цим важливими стають дослі­дження, що сприяють залученню до читання, які, починаючи з 30-х років, широко розгорнулися в США, а потім в Європі. Однак тривалий час вивчалась лише ефективність рекламних публікацій у газетах і жур­налах, а мотиви читання та читацькі інтереси почали досліджувати тільки з середини 40-х років (М. Харвей, М. Альбрехт).

З початку 60-х років провідними стають дослідження, в яких робить­ся спроба врахувати якісні характеристики як книги, так і особистості читача. Було визначено, що в одній людині співіснують різні читацькі потреби і що один і той самий читач по-різному може сприймати лі­тературний твір, залежно від різних чинників. Проводяться також до­сить поглиблені типологізація і класифікація читачів, комплексний ана­ліз читання різних соціально-демографічних груп, у тому числі дітей. Р. Бамбергер (Австрія) у своїх дослідженнях дійшов висновку, що чи­тання має вирішальне значення для духовного розвитку особистості, так як розвиває мислення. Склалась традиція соціологічного вивчення читання з урахуванням його педагогічно-виховної ефективності. Значну роботу в галузі соціології книги та соціології читання проводять поль­ські дослідники, чию діяльність координує Інститут книги і читання Народової бібліотеки у Варшаві, німецькі та болгарські вчені. В Украї­ні останнім часом з’являються цікаві розробки питань соціології україн­ської книги, її ролі в розбудові національної культури, аналізі труд­нощів, які заважають українській книзі стати дієвим речником нових соціально-політичних і культурних процесів тощо, що здійснюються Книжковою палатою України (А. Сенченко), Національно-парламентсь­кою бібліотекою (О. Олександрова, З. Савіна, Л. Петрова, В. Студенкова, О. Пилипченко та ін.), Інститутом українознавства (О. Семашко), ка­федрою історії і теорії соціології Національного університету ім. Тара­са Шевченка (Е. Жлудько), окремими дослідниками (П. Голобуцький, Р. Садова та ін.). Свій внесок у вивчення української книги та її чита­ча зробило Українське товариство книголюбів.

Фахівці в західних країнах приділяють велику увагу вивченню процесів поширення книг у суспільстві та читанню, справедливо вбачаючи в книзі та книгодрукуванні одну з найважливіших умов розвитку культури. Цьому присвячені в різних країнах «роки кни­ги», випускаються відповідні законодавчі акти – «хартії книги» тощо. І це незважаючи на те, що в цих країнах засоби масової інформації, насамперед аудіовізуальної, впливають на зменшен­ня соціальної ролі книги в суспільстві, на скорочення часу на читання книг, на зростання частки тих, хто не читає зовсім.

Велику конкуренцію книзі становлять сучасні комп’ютерні інфор­маційні системи, серед яких найбільш потужна і перспективна ІНТЕРНЕТ. Це загальносвітова інформаційна система, створена на ос­нові об’єднаних між собою комп’ютерів. Процес розвитку ІНТЕРНЕТу відбувається настільки швидко, що років через десять, вважають учені, всі університети, бібліотеки, редакції газет, державні установи та інші заклади будуть зв’язані між собою в єдину світову тотальну інформа­ційну космополітичну систему. На кінець 1990-х р. тільки у США та Канаді мали доступ до ІНТЕРНЕТу близько 40 млн. чоловік. Спеціа­лісти вважають, що в XXI ст. практично вся без винятку вироблена людством інформація набуде електронного вигляду. Все це сприяє формуванню прогнозів про відмирання бібліотек і книги у їх традицій­ній формі.

Видатний канадський соціолог М. Маклюен показав, як нова технологія змінює соціальні уявлення про книгу. Зміна техно­логії виготовлення книги або її форми (скажімо, свитка на ко­декс) означає разом з тим і зміну культур, орієнтирів у світі. Коли Гутенберг перетворив європейський манускрипт на друко­вану книгу – нову сутність, він створив новий засіб для відро­дження світу давніх авторів. Коли поряд зі старою, усною фор­мою слова почала стверджуватись і поширюватись його нова візуальна іпостась (спочатку в книзі, а сьогодні і на екрані теле­візора чи комп’ютера), слова набули значення зорових символів з «об’єктивним» смислом. І світ живого та багатошарового ус­ного слова, яке допомагало зрозуміти святі таємниці та загадки Природи, раптово зблід, пригнічений могутністю зорового обра­зу. Тепер кожний читач дістав можливість без сторонньої допо­моги швидко переміщуватись магістралями друкованого слова: йому вже не потрібні були ні супутники, ні товмачі. Текст тепер став, як і в музиці чи живописі, засобом, який робить з читача співавтора символічної і фрагменарної форми виразу, що поши­рюється за допомогою, наприклад, поезії, прози чи публіцистики.

Фотографія, кіно, телебачення і комп’ютер випереджають друковану книгу сьогодні в галузі інформації, тому книга постійно співіснує з іншими візуальними засобами, даючи нам багато нових художніх форм.

Соціологія читання – це галузь соціології культури, яка досліджує читання як одну з основних суспільних форм опосередкованої комуніка­ції в суспільстві (поряд з театром, кіно, радіо, телебаченням тощо).

Розглядаючи соціальні потреби в читанні, яке є специфічною формою мовного спілкування людства за допомогою друкованих або ж рукописних чи електронних текстів, соціологія читання визначає та аналізує: соціальні, економічні, політичні, культурні та ін. чинники, які впливають на читання, вивчає членів суспільства як споживачів духовної культури, їх інтереси та уподобання, орієнтацію на нову літературу тощо.

В процесі читання відбувається змістовне сприйняття суб’єктом (читачем) інформації (знань, цінностей, норм та ін.), що міститься у дру­кованих чи писемних (у тому числі в електронному вигляді) тек­стах. Читання тим самим створює соціокультурне буття книги.

У зв’язку з цим читання вважається завершеним комунікацій­ним актом, у межах якого відбувається передача знань з друко­ваної сторінки (текстового повідомлення на ній) до особистос­ті і вплив цього повідомлення на її поведінку. Слід зазначити, що комунікаційний акт (читання) виявляє себе невід’ємною ча­стиною, своєрідним двійником процесу створення тексту.

Соціологія читання:



  • вивчає читача як індивіда, що сприймає друкований текст залежно від набутих ним культурно-освітніх та мовних навичок соціально-демографічні, етнокультурні та соціально-політичні чинники, які опосередковано впливають на читацькі інтереси;

  • досліджує читацьку поведінку читачів (уявлення читачів про читання, його регулярність, частоту і час, співвідношення джерела інформації про літературу і джерел її отримання, рівень начитаності та розуміння прочитаного)

Автор тексту (наприклад, письменник, науковець) подає своє розуміння ідей, образів чи доказів і створює відповідні слова-об’єкти і фрази об’єкти (тим самим кодується текст), які потім закріплюються у процесі друку. Насправді такий текст стано­вить лише частину того надбання, яке міститься в особистому досвіді автора. Однак це та частина розуміння світу, черві яку автор намагається передати свої думки іншим людям.

При читанні читач на основі цієї частини нібито відтворює деякий новий твір. А це вже інший досвід, який характеризується зіткненням між визначеними рамками змісту тексту І культурою, потребами, схильностями читача. Чим чіткіші рамки змісту тексту, чим сильніше «давить» текст, тим менше місця для ініціативи читача (саме така ситуація спостерігається, наприклад, при читанні навчальної, технічної або наукової літератури); чим більше простору для виявлення читацьких схильностей, тим більш «літературним» сприймається текст.

Читання суттєво відрізняється від інших видів суспільної комунікації. Це пов’язано з особливостями знакової системи друку.

Особливості знакової системи друку:



  • її елементи існують у нерухомій просторовій формі;

  • можливість візуального сприйняття, фіксування, багаторічного зберігання і споживання, тиражування у вигляді текстів;

  • перетворює читання в дуже раціональний спосіб передачі і освоєння знань і духовних цінностей, які виробило людство;

  • дає простір читацькому сприйняттю, не обмежуючи його умовами місця і часу

Читання – це життєзберігаюча функція культури, технологія інтелектуального відтворення в суспільстві, комунікативний посе­редник, живий діалог із сучасниками і тими, хто помер.

Людина читаюча на відміну від не читаючої:



  • здатна мислити проблемно;

  • швидше схоплює ціле і виявляє суперечливі зв’язки та взаємо- зв’язки явищ;

  • більш адекватно оцінює ситуацію і швидше знаходить прави­льні рішення;

  • має більший обсяг пам’яті та активне творче уявлення

  • краще володіє мовою (вона в неї виразніша, стрункіша за дум­кою і багатша за запасом слів);

  • точніше формулює і вільніше пише;

  • простіше вступає у контакти та приємна в спілкуванні;

  • має більшу потребу в незалежності і внутрішній волі;

  • більш критична й самостійна в судженнях і поведінці

Отже, читання формує якості більш розвиненої і соціально корисної людини.

Соціологія читання прагне диференціювати читачів за цілями, мотивами читання, ціннісними орієнтаціями, специфічними функціями читання (естетичною, пізнавальною, утилітарною тощо). Читацька спрямованість зумовлює вибірковість читаць­кої активності і виявляється у виборі джерел інформації, особ­ливостях сприйняття, вразливості та розумінні прочитаного.

Досліджувати процес і результат читання надзвичайно важко. Ха­рактер читання в кожної людини формується на початку її біографії, у дошкільний період її дитинства. Простому спостереженню піддається лише фізичний, а не психічний акт читання; вважається, що перший завжди відображає другий, однак у дійсності це не завжди так. Статис­тичні дані про читання розкривають обсяг і соціальні аспекти спожи­вання друкованих матеріалів, проте цього ще недостатньо для розкрит­тя соціальної суті читання. Анкетні опитування дають, як правило, суб’єктивні відомості, але це найчастіше тільки сплетіння ілюзій. При поєднанні різних методів дослідження можна отримати деякі уявлення про те, яке місце займає читання в житті тієї чи іншої групи людей або в комунікаційній системі того чи іншого соціального середовища, хоч це не дає впевненості, що кожного разу мається на увазі один і той са­мий феномен.

Читання – складне соціальне явище. Існує багато його форм. Скажімо, читання про себе (так зване мовчазне) мобілі­зує всі схильності читача і є творчою активністю в тому самому розумінні, що й праця творця тексту. Мовчазний читач лише теоретично залишається наодинці з собою, а насправді він об­плутаний нескінченною мережею зв’язків, зітканих навколо ньо­го суспільством. У більшості досліджень, присвячених читанню, робляться спроби визначити кількість і характер прочитаних населенням книг, кількість часу і грошей, що витрачаються на читання і купівлю літератури, тощо. Ці аспекти дослідження читання показують, як такий складний і різноманітний фено­мен, як читання, забезпечує соціокультурне буття книги.

Процес читання включає відомий у бібліотечній практиці так званий елемент керівництва читанням, яке є істотною частиною педагогічного процесу і систематичного цілеспрямованого впливу на зміст і характер читання, на вибір літератури та засво­єння прочитаного.

В умовах тоталітарного режиму керівництво читанням набувало спотвореного характеру. Нині воно грунтується на досягненнях педагогіки, соціальної психології, завданнях пропаганди книги тощо. Значний внесок у цю справу зробили X. Алчевська, М. Рубакін, Л. Биковський та ін.

Найбільш цілеспрямовану роботу в галузі соціології читання сьогодні здійснюють соціологічні служби з вивчення читання, які організовано при великих бібліотеках. Основними завданнями цих служб є, зокрема, вивчення динаміки читацьких запитів, нових явищ і тенденцій у читанні, здійснення активного впливу на книговидавничу політику та систему книгорозповсюдження.

Справжній злет інтересу до читання припадає на перші роки перебудови, які породили нову соціальну ситуацію. Все почалося з гласності, коли поступово знімались заборони на публікації матеріалів вітчизняної історії, літератури, культури. Кульмінації так звана читацька революція часів перебудови сягнула тоді, коли в невелику групу читачів, які раніше орієнтувалися на «самвидав» та «самвидав», влилась широка читацька маса, роз­бурхана демократичними процесами. В бібліотеках, книжкових магазинах були черги. Неможливо було отримати книги та ча­сописи з творами повернутих народові письменників. Особливо популярними були публіцистичні та наукові статті істориків, економістів, соціологів, політологів, які раніше не мали масо­вого читача. На роботі, в транспорті, вдома люди жадібно обмі­нювались думками про прочитане, радились, дискутували та сперечались. З самого ранку біля газетних кіосків стояли черги за свіжими газетами та журналами. Такого зростання інтересу до читання країна ніколи не знала.

Про що свідчило читацьке піднесення? Перш за все – про нагальну потребу суспільства в пізнанні істини. Це була реакція на інформаційний голод, який виснажував і ослаблював здо­рові сили суспільства. Це була спрага, зумовлена відсутністю правдивих знань про історію країни, про самих себе, бажан­ня скласти більш-менш цілісну картину світу минулого та су­часного. Це була форма здобуття свободи. Десятиліття при­гніченого читання, обмеженість вибору накопичували цю пригнічену енергію читацької волі. Оскільки інших форм прояву свободи на початку перебудови ще не було, читання стало сублімацією свободи, єдиною можливістю прийняття без тиску та вказівок самостійного рішення. Тому читання набуває характеру самоутвердження особистості. Воно від­криває шлях до самопізнання і саморозвитку. Через читання люди повертали втрачену впевненість у собі, самоповагу та самоцінність. Читання ставало катарсисом, очищенням сус­пільства від міфів минулого. Нарешті воно стало чинником активного спілкування, комунікації. Нові книги, публікації в часописах ставали предметом обговорень, реальним фактом плюралізму думок, поляризації або згуртування соціальних груп, надання динамізму всьому суспільству. Однак ця ситуа­ція виявилась нестійкою. На п’ятому році перебудови соціо­логічні спостереження показали поступовий спад читацької активності. Зрозуміло, що з позицій науки цікавими і цінни­ми є дослідження всієї багатоманітності явищ, тим більше, що піднесення і зниження читацького інтересу – це не два різних процеси, а лише два стани єдиного живого суспільно­го організму, єдиного соціально-детермінованого континууму читання, які переходять один в одного.

Чим можна пояснити процес спаду інтересу до читання? На­самперед істотним впливом чинників, які діяли як гальмівні механізми читацьких інтересів. Почав згасати ажіотаж навколо ще недавно заборонених книжок. Час першовідкриттів залишив­ся позаду, і пов’язані з читанням відчуття ніби втратили свою гостроту. Телебачення стало більш оперативним і різноманіт­ним. Виник новий книжковий ринок, який виявив інший зміс­товний інтерес читаючої публіки. Від політики, економіки та соціології масове читання переходить на детективи, фантасти­ку, пригоди, сентиментальні романи, секс тощо. І знову читан­ня відобразило соціальну ситуацію.

Знизились кількісні показники читаності.

Читацьке піднесення початку перебудови насправді було ознакою кризи хворого суспільства, яке, хоч і хворобливо, реа­гує на зміни зовнішнього середовища. Падіння рівня читацької активності, що сталося сьогодні, є ознакою подолання кризи, поверненням суспільства до більш нормального стану. Читання, звільняючись від не властивих йому політизованих функцій, зно­ву отримує своє справжнє соціальне призначення: бути комуні­кативним посередником, технологією інтелектуального розвит­ку, способом знаходження культури.


Друге питання. Взаємодія книги, читання та бібліотеки як соціокультурний та історичний процес

Увесь гігантський механізм життя книги з його сьогодніш­ньою письменницькою елітою, видавничою індустрією, полі­графічною промисловістю, книжковою торгівлею, бібліотечною справою, діяльністю сотень тисяч людей існує завдяки одному історично значимому феноменові, який називають читанням.

Читання може виступати як дуже чіткий, надійний і навіть уні­версальний індикатор стану суспільства, його культури. На Заході ще в 1956 р. була створена Міжнародна асоціація читання. Сьогодні вона об’єднує 78 національних спілок, асоціацій та фондів читан­ня. Вже проведено 12 Всесвітніх конгресів з читання. У світі видаєть­ся понад 60 спеціалізованих часописів з читання, в 140 наукових центрах різних країн досліджуються проблеми читання філософа­ми, соціологами, психологами, фізіологами, педагогами та ін.

Можна до певної міри закидати, скажімо, американським мільярдерам у тому, що, віддаючи величезні кошти на організацію бібліотек (Астор, Моргани, Рокфелери та особливо Ендрю Карнегі, названий батьком американських публічних бібліотек), вони були зацікавлені, як підкреслює сучасний канадський автор В. Бердсел, «у збереженні status qou» а американець А. Янг не заперечує й того, що ця панівна еліта вбачала в публічній бібліотеці «засіб со­ціального контролю», але незаперечним є і те, що саме американсь­кі бібліотеки вже на початку XX ст. своїми головними принципами вважали безпартійність та нейтралітет. Так, у 1911 р. президент Американської бібліотечної асоціації А. Боствік стверджував, що головним гаслом діяльності публічної бібліотеки має бути «все, що нам треба, – залиште нас у спокої».

Після першої світової війни американські публічні бібліоте­ки стали зразком для європейських, які запозичували в них не лише суто організаційні аспекти, а передусім погляд на них як на незалежні просвітницькі установи, що формують тверду мо­раль середнього класу та віру в справедливість американської демократії, у необхідність соціальних реформ. Вивчаючи робо­ту американських бібліотек з метою впровадження їхнього до­свіду в своїй країні, норвезький бібліотекознавець у 30-ті роки нашого сторіччя писав:

Поза сумнівом, сучасні публічні бібліотеки Європи та США зробили великий внесок у боротьбу демократії з тоталітариз­мом, перетворившись на надзвичайно бажану суспільну інсти­туцію, яка, впливаючи на західну суспільну систему, завжди стабілізувала та демократизувала її духовний клімат. Для цього в бібліотеках крім комплектування їх фондів найрізноманітні­шою літературою дуже вміло використовувалися як масові фор­ми роботи з читачами (огляди літератури, обговорення книг, виставки, тематичні вечори тощо), так і індивідуальні форми роботи з ними. Результатом цього є те, що публічна бібліотека стала в наш час загальнодоступною інституцією з переважним контингентом читачів з так званих середніх прошарків населен­ня — службовців, середнього технічного персоналу, частини ін­телігенції та промислових робітників.

За даними Інституту вивчення громадської думки Д. Геллапа, в 1976 р., а відтоді мало що змінилося, в загальній картині від­відування бібліотек середній читач публічної бібліотеки США був не старше 50 років, одруженим, із середньою освітою, служ­бовцем. Такі самі дані на кінець 70-х років були і по Великобри­танії. Тут 53 % відвідувачів публічної бібліотеки становили представники середнього класу населення і 27 % – робітники. Результати опитувань 80-х та початку 90-х років показали, що приблизно такою самою була картина по публічних бібліотеках Франції та скандинавських країн. Отже, середній клас населен­ня, саме той, що цементує західноєвропейську демократію, про­довжує звертатися до публічної бібліотеки, улюбленого дітища європейських лібералів середини XIX ст.

Соціалістична бібліотечна практика в аспекті заідеологізованості цензурою стала гальмом для соціального прогресу теперішніх посткомуністичних країн, які мають наново повертатись до того, що вже пройшло людство у своєму кра­щому досвіді. Нині дуже часто можна чути різні лементи з приводу «розвалу бібліотек», «падіння старої книготорговельної мережі», заповнення вуличних лотків, що повиростали, немов гриби після рясного дощу, великою кількістю ні­ким не контрольованої літератури. Однак явище це також є результатом розпа­ду тоталітарної системи та її книжкової справи, її неспроможності конкурувати за умов ринкової економіки, що народжується, з її новими формами поширен­ня літератури в суспільстві. Пошуки відповідних заходів вже не повинні бути спрямовані на використання якихось заборон. Мають з’явитися як нові бібліо­теки та книжкові крамниці, які справді відповідатимуть сучасним умовам книж­кового ринку, так і нові бібліотекарі та книготорговці, що візьмуть на себе від­повідальність за поширення книг у суспільстві.

Сучасний стан бібліотечної та книжкової справи в Україні від­дзеркалює складні процеси становлення національної державнос­ті, закладання основ нової економіки, відродження духовності. Саме через це сьогодні в Україні скорочується державне книгови­дання, у тому числі і за кількістю видань. За даними Асоціації книгорозповсюджувачів України (1994 р.), випуск літератури пере­буває на рівні 50-х років. У 1995 р. видано 6109 книжок, тоді як у Франції – майже в 5 разів, а в Німеччині – у 10 разів більше.

Дослідження спеціалістів показали, що у 1990 – на початку 1994 рр. до На­ціонально-парламентської бібліотеки не надходили обов’язкові примірники дру­кованих творів, внаслідок чого набагато зменшилась кількість видань: з питань економіки – у 2,5 рази, з історії та політики – удвічі. Водночас активізується ви­дання національної книги з деяких галузей знань як українською, так і російсь­кою мовами. Наприклад, видань з проблем економіки стало більше утричі, полі­тики – у 2,5 рази. Близько 67 % опитаних фахівців, що користуються послугами бібліотек, тією чи іншою мірою висловили незадоволення їх комплектуванням. Не задовольняється попит насамперед на детективи й фантастику (17,7 %), попу­лярні твори останніх років, історичні романи і мемуари, зарубіжну художню лі­тературу (8,2 %), книги з історії України (8 %), релігійну літературу (6,8 %).

У фонді базових бібліотек переважає художня література (44,8 %), чверть його ста­новить суспільно-політична і 10 % – технічна та сільськогосподарська література.

За узагальненими соціально-демографічними даними, майже половина чи­тачів сучасних державних бібліотек мають вищу і середню спеціальну освіту, понад половини з них працюють у державному секторі економіки. Дві третини читачів базових бібліотек – дорослі, кожний другий читач належить до молоді (віком від 15 до 30 років). Більшість читачів становлять жінки, особливо віком від 15 до 21 року (майже вдвічі більше). Середній вік читачів бібліотек усіх ти­пів – 35,8 років. За соціально-професійними характеристиками найбільшими є такі групи читачів: школярі та учні ПТУ (22,7 %), спеціалісти (18 %), студенти (8,3 %), технічні працівники (6,2 %) і пенсіонери (6,1 %) і т. д. За останні 15 років (за даними порівняльних досліджень) найбільше зросли групи читачів з учнівської та студентської молоді і робітників, тоді як інші групи кількісно не змінилися, крім групи спеціалістів народного господарства (істотно зменшилися).

За даними досліджень, читацький попит існує на всі види літератури, однак пе­реважає інтерес до сучасної художньої літератури, до якої звертається 85 % опитаних у сільських та близько 2/3 у міських та районних бібліотеках. Найменший по­пит на публіцистику, поезію, довідники й дореволюційну художню літературу.

Фонди бібліотек за якістю та кількістю книг не відповідають потребам біль­шості читачів (53,1 % опитаних відповіли, що книг, які їх цікавлять, у бібліоте­ках недостатньо).

Свідченням розладу духовних зв’язків поколінь, втрати духовного спілкування в сім’ї, невисокої ролі книги і книжкової культури в налагодженні атмосфери взаєморозуміння є те, що порада батьків у виборі книги займає останнє місце (1,4 %).

Слід зазначити, що читання відбиває складні економічні умови існування громадян та послаблення їх соціально-полі­тичних сподівань, так як сучасний читач дедалі більше схиль­ний до використання читання як способу відволікання його від суперечливої реальності. Тому публіцистика, яку в часи перебу­дови, а потім у перші роки розбудови української державності читала більшість населення, тепер викликає значно меншу за­цікавленість. Позитивною ознакою структурних змін у читанні є зростаюча увага до поглибленого вивчення історії – основи більш проникливого розуміння сьогодення.

Отже, функціонування книги є не ним іншим, як взаємозв’язком читана із скарбницями книг, якими є бібліотеки, та з іншими дже­релами та засобами інформації, що формують цілісне культурно-інформаційне «поле» суспільства.
Третє питання. Соціологічний аналіз еволюції українського книгодрукування

В Україні шанували книгу з давніх часів. Із введенням християнст­ва в Київській Русі започатковується організація системи освіти. В Киє­ві вже наприкінці X ст. князь Володимир «нача поимати у нарочитыя чэди дъти, и даяти нача ученье книжное».

Звичайно, освітою були охоплені вищі верстви суспільства, вона не сягала глибинних народних прошарків, хоч потроху і проникала в середні верстви соціальної структури суспільства. Вже для цієї доби притаманний своєрідний культ знання, мудрості, який безпосередньо пов’язувався з писемністю і книгами, яку літописець «Повісті временних літ» порівнює з ріками, що поять землю, називає їх джерелом муд­рості з незмірною глибиною, що втішає в печалі і стає уздою помір­кованості. В «Ізборнику» 1076 р. читання книжок трактується як вище добро, як те, що веде до праведного життя. Книги були дуже дороги­ми і недоступними для мас, однак грамота на рівні навичок читання і письма була відома багатьом, про що свідчать написи на іконах, зброї, на виробах ремісників. У тодішній Україні-Руси формувався прошарок людей розумової праці. Митрополит Іларіон (перша половина XI ст.) зазначав, що на Русі є багато людей, які набрались «мудрості книжної». Це були здебільшого представники духовенства і меншою мірою «кня­жі» люди. Невипадково перші літописи, тексти релігійних проповідей, писання та переписування книг, переклади з іноземних мов, перші бібліотеки були при монастирях і храмах.

Найпоширенішою була церковна література (Біблія, твори отців церкви, богослужебні книги, життя святих, патерики). Чимало книг античної та візантійської літератури перекладалося на церковносло­в’янську мову. У Київській Русі були переклади з грецької, латинської, болгарської мов праць з історії, географії, а також творів художньої лі­тератури тощо. До нас дійшло 30 рукописних творів XI ст. та 65 – XII ст. Це переважно духовна література з невеликою кількістю світських тво­рів, у яких також відчувається духовна атмосфера християнства.

Сьогодні існують різні підходи до визначення основних ознак, за якими можна встановити межу національної приналежності друкованого твору. Головними з цих ознак є: мовна, територіальна, дру­карська, читацьке призначення або характеристика «національного ду­ху» твору тощо. Із сукупності ознак національної приналежності книги основною є мовна, оскільки у будь-якому національному бібліотечно­му фонді більшість книг написані мовою домінуючої нації.

Серед східних слов’ян українці отримали друковану книгу одними з перших. Появу таких книжок найавторитетніший наш фахівець з пи­тань друкарства Іван Огієнко відносить на кінець XV ст., тоді як, ска­жімо, у росіян вони з’явились лише в другій половині XVI ст. Перши­ми книжками, які видрукувував у Кракові Швайпольт Фіоль у 1491 р., були «Октоіх» («Осьмиглавник») та «Часословець» (Часослов). «Октоіх» вважається найпершою українською книжкою, яка видрукувана кири­лицею. Першою книжкою на українських землях, яку видрукував у Львові Іван Федорович {Федорів), був «Апостол».

На початку XVII ст. завдяки активній діяльності архімандрита Єлисея Плетенецького, котрий перетворив Києво-Печерський монастир на дійову духовну силу, починається масове книгодрукування в Києві. За 15 років тут було видано кілька десятків книг. Велику роль у цьому ві­діграв митрополит Петро Могила.

Складний шлях формування української нації в наступні часи не був сприятливим для поширення української книги. Після Хмельнич­чини та приєднання України до Росії починається наступ царизму на автономію України, що виражалося в намаганні нівелювати й уніфіку­вати всі ділянки оригінального соціально-політичного та культурного життя українського народу. Процес русифікації посилився після 1685 р., коли Київську митрополію було підпорядковано московському патріарху. Останній вимагав, щоб українська книга ще в стадії рукопи­су відсилалась йому для перегляду. Особливо нищівних ударів зазнало українське книгодрукування за Петра І. Реформа православної церкви, яка призвела до скасування патріархату й підпорядкування цареві за “Духовним регламентом” усіх справ церкви, не обминула й Україну. Відтоді українська церква підпадає під повний контроль створеної Пет­ром І державної установи – Синоду, який очолила світська людина – обер-прокурор. Ще в 1720 р. Петро І видав наказ, який передбачав «вновь книг никаких, кроме церковних прежних изданий, не печатати, с теми великороссийскими печатьми, дабы никакой розни й особого наречия в них не было». Після повної ліквідації решток автономії Геть­манщини (1764 р.) і знищення Запорозької Січі (1775 р.) російські цен­зори з особливою увагою наглядали за тим, щоб у надрукованих тут книгах не було нічого такого, що відрізняло б їх від російських видань.

Незважаючи на ці обставини, саме на кінець XVIII ст. припадає відродження українського письменства. Першим провісником україн­ського літературного відродження була «Енеїда» І. Котляревського (1798). Соціальний резонанс від цього твору, його значення і наслідки для української культури важко переоцінити. Найважливішим його на­слідком було те, що література стала доступною і зрозумілою для на­родних мас, чого не можна сказати про стару українську літературу та її мову. З цього часу література позбувається свого елітарного характе­ру, стає справді демократичною, джерелом духовного розвитку народу.

У перші роки літературного відродження українська книга не мала ні сталих видавців, ні широкого кола читачів. Результатом московської політики за цей час було значне зменшення чисельності української інтелігенції, зниження рівня писемної культури. Тому українська літе­ратура в цей період значною мірою розвивалась завдяки зусиллям оди­ниць, які прагнули зберегти українську мову та українську народну пісню. З 1818 до 1841 рр. в Петербурзі вийшло понад 20 українських книжок і збірників народних пісень. Півстоліття українська книга бу­ла явищем рідкісним, випуск навіть поодиноких видань був можливим завдяки нечисленним, відданим українському слову меценатам. Тому як грім серед ясного неба була сприйнята в суспільстві найславетніша книга українського народу – «Кобзар» Тараса Шевченка. Поява його — справжнього Святого Письма нашого народу — ще раз показала доле­носне значення Слова-Книги. З «Кобзаря» починається новий етап розвитку писемної культури України.

Однак російські цензори стежили за українською літературою, аби в ній не було «перевеса любви к родине (до України) над любовь’ю к отечеству (Росії)». Твори про Україну вважалися небезпечними навіть тоді, коли вони були написані російською мовою. Самі слова «Украї­на», «Гетьманщина» викликали підозру поліції, їх замінювали словами «Юг России», «Малороссия». Через таку пильну увагу російського уряду до української літератури після 1847 р. українське літературне слово було настільки пригнічене, що книжки майже не виходили. З 1856 р. спостерігались деякі цензурні полегшення. Доба миколаївського режи­му, коли, за влучною характеристикою Т. Шевченка, «на всіх язиках все мовчить», скінчилася севастопольською поразкою Росії в Кримсь­кій війні. Наступник Миколи І Олександр II змушений був зняти деякі обмеження з українського слова.

Пом’якшенням російського політичного клімату поспішили скорис­татися діячі української культури. Так почався новий, досить інтенсив­ний петербурзький період українського друкованого слова. П. Куліш за­снував тут свою друкарню і розгорнув активну видавничу діяльність, дру­куючи серію «Сільська бібліотека», твори українських письменників і свої славетні «Записки о Южной Руси». Це один з парадоксів українсь­кого культурного життя в умовах Російської імперії: українська книж­ка знайшла місце для свого народження не в Україні, а в столиці імпе­рії – Петербурзі. Проте уже в 1863 р. було видано таємний циркуляр міністра внутрішніх справ Валуєва про цілковиту заборону видань ук­раїнською мовою для народу. Особам, які доводили існування українсь­кої мови, міністр приписував ворожі для Росії «сепаратистські замис­ли». На його думку, це явище «збігається з політичними замислами по­ляків і, мабуть, звідти походить». Виходячи з таких міркувань, Валуєв дав розпорядження, щоб до друку дозволялися тільки ті твори україн­ською мовою, які належать до красного письменства. З пропуском же книжок на «малороссийском языке» як духовного змісту, так і навчаль­них взагалі, призначених для початкового читання, належало «приостановиться». Цей указ грунтувався на положенні: «никакого особенного малороссийского языка не было, нет и быть не может». Циркуляр Валуєва 1863 р. був важким ударом по українській культурі і українсь­кому руху. Було заборонено саме те, на що українські діячі цього часу звертали найбільшу увагу: видання популярних книжок для народу. В 1865 р. було видано всього три українські книжки. Зміни настали на по­чатку 70-х років XIX ст., коли знову виступили молоді українські сили. Так, у роки цензурного терору 1872-1873 рр. кількість книжок українсь­кою мовою порівняно з кількістю місцевих російських видань станови­ла 4 %; у роки послаблення цензури 1874-1875 рр. – 23 %.

Активна наукова й літературна діяльність українців знову приверну­ла до себе пильну увагу передусім російської поліції. За її доносами бу­ло скликано особливу нараду за участю міністрів внутрішніх справ та освіти, шефа жандармів, а також відомого українофоба Юзефовича. На цій нараді літературна і видавнича діяльність українців характеризува­лась як «прикрытое только благовидными формами посягательство на государственное единство й целость России». Тому в травні 1876 р. ім­ператор Олександр II видав так званий Емський указ, текст якого вва­жається витвором Юзефовича.

Під пресом цього небувалого в історії світової культури закону пе­ребувала українська книжка впродовж 30 років (1876-1906). Через Акт 1876 р. в усій Російській Імперії в 1877 р. не вийшло жодної українсь­кої книги, якщо не рахувати двох томів з етнографії П. Чубинського, які вийшли в Петербурзі.

Україна тривалий час перебувала осторонь світового поступу в книж­ковій справі, український читач змушений був орієнтуватися на росій­ську, польську чи австрійську книги. У другій половині XIX ст. спочат­ку в Галичині, а з перших років XX ст. – і в Наддніпрянській Україні знову почалося відродження української книги. Так, у 1913 р. було ви­дано 176 українських книг, або 3,3 % від загальної кількості книг (5283), виданих у цьому році в Російській Імперії.

Революція 1917 р. дала могутній поштовх національному книгодру­куванню. З 1919 по 1927 рр. українською мовою було видано 10218 назв книг, а в 1927-1928 рр. – 5413, у 1929 р. – 6650, або 70 % від за­гальної кількості випущених видань. Проте вже в 1939 р., потім у 1950 р. їх було видано значно менше — відповідно 1895 і 1856. У 1960 р. вийш­ло 3884 книги українською мовою (49 %), у 1980 р. – 2164 (25 %), у 1985 р. – 1890 (22 %), у 1989 р. – 1937 (23 %). Як бачимо, лише в кін­ці 20-х років кількість виданих українських книг сягнула максимуму — 6650. Не дарма період 20-х років названо «українським ренесансом».

Ще одне піднесення українського друку (4 тис. книг на рік) при­падає на 60-ті роки, часи так званої «хрущовської відлиги», деякої лібе­ралізації суспільного життя. В усі інші часи виходило українською мо­вою в середньому близько 2 тис. книжок на рік (20—25 % загальної їх кількості). Із загального тиражу видань 1992 р. (75,9 млн. примірників) 54,4 млн. (71,7 %) були написані російською мовою і 21,5 млн. — укра­їнською (28,3 %). За останні три чверті століття таких великих тиражів російськомовних видань в Україні ще не було. Протягом 1918—1966 рр. частка їх становила близько 22 %, у 1981—1985 рр. — 40, у 1988 р. 57 %. Отже, у 1992 р. кількість виданих в Україні російських книжок пере­вищувала чисельність корінного українського населення (71,7 %), і це без урахування книг, завезених в Україну з Росії. Таких «успіхів» руси­фікація українського книгодрукування ще не знала.

Русифікаторська політика (під гаслами інтернаціоналізму, двомов­ності тощо) колишнього тоталітарного режиму й сьогодні дається взна­ки, виявляється у виховному процесі через книжки, якими комплекту­ються бібліотеки. Внаслідок політики «злиття націй» у бібліотеках України сформувався книжковий фонд з переважанням видань росій­ською мовою. Здавалося, що утворення незалежної Української держа­ви дасть потужний поштовх до виправлення ситуації, проте цього не сталося. Наприклад, у бібліотеках Закарпатської області, де за пере­писом 2001 р. 78,4 % українців і 4 % росіян, на початок 2000 р. було 54 % російськомовних і 40 % україномовних книжок.

Становище української книги катастрофічне навіть на загальному кризовому фоні книжкової справи; недостатня кількість книжок, де порушуються гострі суспільні проблеми, дисбаланс тиражів, дорожне­ча книг, значне зменшення кількості видань і читачів у бібліотеках, де­фіцит паперу тощо. Проблема національної книги — одна з найбо­лючіших серед тих, які треба вирішувати негайно. Вона має стояти в одному ряду з такими проблемами, як екологічна, вивчення націо­нальної історії, реформа школи всіх ступенів, виховання молоді, зрос­тання злочинності, формування правового суспільства, збереження і розвиток української мови. В останні роки пожвавленню друкування і поширення української книги сприяють книжкові форуми та ярмарки, які щорічно проводяться у Києві, Львові, Харкові та Одесі.

Соціологічний аналіз еволюції українського книгодрукування віддзеркалює і значною мірою пояснює складності в соціальному, полі­тичному, економічному та культурному житті України.

Отже, соціологія книги і соціологія читання – це дві галузі со­ціології культури, які, з одного боку, пізнають закономірності ста­новлення і функціонування (життя) книги в сучасному суспільстві як матеріального і духовного об’єкта, а з другого – вивчають і аналізують складний і багатоманітний процес читання як специ­фічну форму мовної комунікації людської спільности.

Книга, матеріалізуючи висловлювання людини, з прадавніх часів стала провідним чинником духовної культури. Вона зні­має часові обмеження з образів пам’яті і робить висловлювання різних століть і різних авторів, що зафіксовані в книзі, надбан­ням всього людства. Соціологія читання концентрує увагу на вивченні соціальних потреб в читанні, аналізує різноманітні чинники, що впливають на процес читання, досліджує членів суспільства як споживачів духовної культури в процесі читання. Останні десятиліття характеризуються активними пошуками нових напрямів у цих наукових галузях в різних країнах світу.



Гігантський механізм функціонування в суспільстві книги сформувався в єдиний багатогалузевий соціальний інститут, який об’єднав в собі такі культурні феномени, як книга і читан­ня. Завдяки читанню книга отримує безсмертя, маючи тільки дату народження. Читання є надійним і універсальним індика­тором культури нації.


Поділіться з Вашими друзьями:

Схожі:

Семінарське заняття №4 соціологія книги І соціологія читання iconРобоча програма навчальної дисципліни економічна соціологія
«соціологія», спеціальністю 030101 –«соціологія», 030102 «соціальна робота»
Семінарське заняття №4 соціологія книги І соціологія читання iconПрограма навчальної дисципліни соціологія реклами для студентів спеціальності 054 «Соціологія»

Семінарське заняття №4 соціологія книги І соціологія читання iconРобоча програма Соціологія сім`ї для студентів за напрямом підготовки 0301 Соціологія, спеціальністю 030101Соціологія

Семінарське заняття №4 соціологія книги І соціологія читання iconСоціологія – Городяненко
Намагання пізнати, осмислити суспільство, реалізувати своє ставлення до нього супроводжувало людство на всіх етапах його історії....
Семінарське заняття №4 соціологія книги І соціологія читання iconОпорний конспект лекцій з дисципліни „ соціологія" м. Кременчук 2008 Тема соціологія як наука об’єкт І предмет соціології. Поняття „соціального"
В соціологічній літературі назва цієї науки конструюється з латинського слова societas (суспільство) та грецького слова „lodos”
Семінарське заняття №4 соціологія книги І соціологія читання iconМетодичні вказівки та індивідуальні завдання до вивчення дисципліни "Соціологія" для студентів усіх спеціальностей заочної
Робоча програма, методичні вказівки та індивідуальні завдання до вивчення дисципліни „Соціологія” для студентів усіх спеціальностей...
Семінарське заняття №4 соціологія книги І соціологія читання iconСемінарське заняття №1 (2 години)
Мета роботи: Поглибити знання з основ газових законів та перевірити вміння та навички при розв’язуванні задач
Семінарське заняття №4 соціологія книги І соціологія читання iconЛ. Б. Стручкова-Гуменна методи збору соціологічної інформації навчально-методичний комплекс для студентів напряму підготовки «Соціологія»
Методи збору соціологічної інформації: навчально-методичний комплекс для студентів напряму підготовки «Соціологія» / Л. Б. Стручкова-Гуменна....
Семінарське заняття №4 соціологія книги І соціологія читання iconКонспект лекцій з дисципліни «Соціологія еліт»
Бебик В. М. Менеджмент виборчої кампанії: ресурси, технології, маркетинг. – К., 2015
Семінарське заняття №4 соціологія книги І соціологія читання iconСоціологія у (пост)сучасності зміст
Взаимодействие общественных организаций и органов социальной защиты населения в решении социальных проблем


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка