Серафічні та демонічні модуси природи людини у новелістиці Володимира Кримського та Володимира Русальського



Скачати 141,24 Kb.
Дата конвертації09.05.2018
Розмір141,24 Kb.




УДК 821.161.2-32.09

Ірина Бурлакова



Серафічні та демонічні модуси природи людини

у новелістиці Володимира Кримського та Володимира Русальського
Криза гуманістичного світовідчуття середини ХХ століття пов’язана із актуалізацією питання не тільки національної ідентичності особистості, але й особистісної всесвітньої драми духу, що проявляється у житті кожного, хто йде нелегким шляхом пізнання самого себе. Таїна особистості – це зустріч людини зі своїм “я”. “Бути,– зазначає М.Бахтін,– значить бути для іншого і через іншого для себе… Людина цілком і завжди на кордоні. Дивлячись углиб себе, вона дивиться в очі іншого, чи очима іншого” [Бахтін 1979: 312]. Така трансформація свого світу в світ іншого і є, власне, справжнім буттям особистості. “Особистість,– пише С.Кримський,– передбачає трагічну відповідальність людини за своє наближення чи віддалення від Бога, самого себе та інших людей. Цей контекст відповідальності особистості стосується того її аспекту, який робить людину суб’єктом права, провини, каяття і тому може бути засвідчений в якості юридичної особи, чи, в більш широкому розумінні, як персони” [Кримський 2003: 37].

Стан особливої духовної активності відтворюють у малій прозі учасники Мистецького українського руху. Сучасне літературознавство обґрунтовує запропоновану вище тезу на матеріалі творчості відомих широкому загалу Івана Багряного, Василя Барки, Віктора Петрова-Домонтовича, Тодося Осьмачки, Уласа Самчука. В та інших письменників. Новизну запропонованого матеріалу забезпечує актуалізація творчого доробку малознаних авторів малої прози, що представляли МУР – Володимира Кримського та Володимира Русальського. У збірках новел “Етап” (1953) В.Кримського та “Сміх Іскаріота” (1947) В.Русальського зафіксовані глибоке знання людської душі, розуміння особливостей перебігу подій у їх проекції на критичні душевні стани людини. Письменники, які опинилися на чужині й переживали складний процес адаптації у нових культурних та соціально-політичних координатах, цікавлять модуси психічного та емоційного життя особистості, що проявляються у переломні моменти біографії, у час переходу від одного стану до іншого: від страху – до впевненості, від закоханості – до розчарування, від віри у святість людського духу – до зневіри в його потужній силі.

Персонажі новел та оповідань В.Кримського та В.Русальського – люди критичних душевних станів, які живуть у переломну епоху. Так, ідея “великої літератури” у їх творчості проявилася як ідея переходового етапу, який проживає людство. Ю.Тис у передмові до збірки новел В.Кримського “Етап” зазначає: “Це часи нашої національної діяспори, позатим подій глобального значення і дрібного злодіяння, в яких упадають характери і заломлюються під вантажем крайніх ситуацій людські натури, але теж сталяться і ростуть, стаючи на прю з обставинами й спокусами” [Тис 1953, 8].

Персонажі малої прози В.Кримського та В.Русальського перебувають у безперервному процесі самостановлення (хоча новелістичний канон передбачає зображення “сформованого” характеру): і Марія із новели “Мертві світанки” В.Кримського, і Кавка із новели “Страх”, і Тур із новели “П’ять і один”, що належать В.Русальському, та ін. Їхня діяльність переважно внутрішня, ментальна. Такий тип діяльності український філософ С.Кримський називає трансформацією духу і виділяє п’ять атрибутів духу:

“1) активність як самотворча діяльність на перетині буттєвості та свідомості;

2) безкінечність, тобто здатність трансценденції, виходу з себе у все вищі ціннісні сфери, переходження усіх кордонів, здатності, що репрезентується невичерпними можливостями творчості та розуму суб’єкта;

3) свобода як самодіяльність, як необмеженість само відтворення, виявів проектних сфер свого здійснення, шляхів затвердження своєї буттєвості;

4) абсолютність як самоцінність та властивість самовизначення своїх предикатів, як неоціненного джерела всіх форм перетворення існуючого;

5) самосвідомість у вигляді саморефлексуючого мислення та само покладання смислу” [Кримський 2003: 48].

Ці п’ять етапів сходження людського духу переживають більшість персонажі малої прози письменників. Так, зокрема, герой новели-притчі В.Русальського “Сміх Іскаріота” змальований у “несказанно-розпучливі хвилини” [Русальський 1947: 16], коли фізичний стан голоду доповнюється несказанно-трагічним відчуттям ницості людського духу. Він зумів прорватися через усі можливі кордони людського фізичного тіла та неспокійного людського духу до утвердження своєї буттєвості. Перед читачем розгортається “історія самосвідомості” персонажа. З одного боку, не називаючи імені героя, автор знеособлює його, а з іншого – надає символічно алегоричне ім’я Пустельникові – “Мефістофель із саркастичною усмішкою” [Русальський 1947: 24], Іскаріот, “янгол і кат” [Русальський 1947: 24]. Так людська душа розділяється автором на дві складові – янгольську та катівську, серафічну та демонічну.

Серафічна складова людської душі – піднесена, благородна, наближає людину до Бога, демонічна – темна і ница, зближує її із диявольським началом, продажним і підступним. Зовнішній подієвий сюжет новели “Сміх Іскаріота” заступається внутрішнім, в якому безсмертні і водночас прості сенси людського існування стають ще очевиднішими для читача.

Новелу “Сміх Іскаріота” В.Русальський будує як оповідь від імені головного персонажа. Витворюється своєрідний колаж з перебігу думок, відчуттів, емоцій і переживань головного героя, змальованого у критичній ситуації, коли тваринне, бестіарне, біологічне володіє його сприйняттям набагато сильніше, ніж піднесене, божественне. Отож, драматична колізія, пов’язана з амбівалентністю людської природи, проявами серафічного та демонічного начала у людській душі становлять онтологічний зміст цього твору, однак його притчева природа не обмежується тільки цією паралеллю. Твір багаторівневий: зовнішній подієві драматичні колізії поглиблюються завдяки інтертекстуальним паралелям, що реконструюються на алюзійному рівні (досвід читача дозволяє емоційно пережити Біблійну притчу про подорожнього, що просить хліб опівночі, та спроектувати її на морально-етичну проблематику новели “Сміх Іскаріота”).

Так алегоричний досвід минулих поколінь дає відповідь на питання сучасності: мовчати чи запитувати; зупинитися чи вперто йти далі; зневіритися чи твердо вірити у краще майбутнє? Етологічний дискурс поглиблюється символічно-алегоричним образом хліба – життя Христового, життя людського, віри в доброту людського серця, спасіння людської душі від гріховності. Хліб у новелі-притчі “Сміх Іскаріота” виступає кодом, на основі якого оповідь набуває символічного змісту водночас зумовлюючи полісемантику тексту,– так створюється особливий простір новели – символічно-алегоричний, в орбіту якого включаються й інші образи та деталі.

Текст новели “Сміх Іскаріота” немов подвоюється, включаючи власне притчу та опис межового фізичного і духовного стану особистості головного героя. Сміх як вияв радості персонажа трансформується у мефістофельський саркастичний регіт над людською недолею. Викарбувані на дольмені слова (які спочатку персонажеві показує Пустельник, а згодом не може їх знайти “Я”) втілюють філософсько-художній комплекс твору: “Чистим серцем і молитвою

Шукай Правди у Бога, чоловіколюбче” [Русальський 1947: 19](збережено авторська пунктуація та орфографія). Вони є переломними у тексті: до їх прочитання герой вірить у доброту Пустельника, серафічну складову його душі, після – настають зміни у сприйнятті персонажа, що проявляє свою демонічну природу. Символічно, що слова зникають, коли головний герой удруге повертається до дольменів. Для увиразнення ідеї автор органічно звертається до контрасту: інтенсивний філософський та алегоричний діалог Пустельника і головного персонажа й мовчазна дія бабусі, яка подає зголоднілому подорожньому шматок духмяного хліба (“Е… якби ви знали, який духм’яно-чистий він мав запах!” [Русальський 1947: 25].

Символічною деталлю у новелі-притчі “Сміх Іскаріота” є дорога: спочатку “кручена стежка”, по обочинах якої “квітли тендітні ромашки, білі й усміхнені”, далі – “там довгим, безконечним ланцюгом в супроводі німецького конвою і півдесятка псів, посувалась десь на захід сіра колона полонених…” [Русальський 1947: 20], потім рів, а в кінці – після жертовно-доброго жесту старенької – “шлях був світлий” і ніс героя “порожніми вулицями невідомого міста…” [Русальський 1947: 25]. Універсальний образ дороги, через який традиційно реалізовується мотив самопізнання, та архетипний образ подорожнього – щедрої старенької бабусі – забезпечують логіку еволюції характеру героя (потрясіння – перетворення – відродження).

Образ сміху в структурі тексту виконує цілий ряд художніх функцій: сміх руйнує стан внутрішньої гармонії головного персонажа. Так замість шматка хліба від Пустельника він отримує докучливу розмову. Сміх руйнує уявлення головного героя про доброту людського серця і водночас жене його якнайдалі від Пустельника, від демонічних виявів людської вдачі. Символ сміху амбівалентний: це і добре гумористичне начало, і демонічно-саркастичне начало, його подвійна природа ще яскравіше виявляє неоднозначність людської натури.

Між “я” і “не-я” розгортаються драматичні колізії ще однієї новели В.Русальського – “П’ять і один”. Це психологічна новела, у якій відтворюється насамперед кризовий стан головного героя, який виявив зрадника і хоче відсторонитися від зради, що призведе до загибелі усіх учасників описаних подій. Змалювання перипетій зради автор подає через уже апробований художній прийом: називання та уникання називання головних дійових осіб (у релігійній культурі сформована традиція не-називання втілення зла, бо воно не повинне мати образу, подоби; звідси – “неподобство” (рос. “безобразне”). Числівники “п’ять, один, двоє” розсипаються на імена персонажів: Тур, Сахно, Кукас, Євстафія, Кононенко… Події розгортаються у локалізованому хронотопі монастиря, а завершуються у відкритому просторі “порожнього, сірого степу”, “що струменів зорями і манив вільним простором…” [Русальський 1947: 42]. Однак внутрішня напруга досягає своєї межі , що виражається у динамічних діалогах персонажів, обірваних реченнях, уривчастих фразах, і через специфіку поліграфічного оформлення твору (вставні епізоди виділені графічно). Переважно це описи природи чи думок головного персонажа, які дисонують із напруженими і гострими подіями новели. Такий художній прийом посилює експресивний вплив тексту та відтворює напружений психоемоційний стан Тура.

Психологічний контекст твору поглиблюється ще й завдяки символічним знакам, спорадично розсипаним по всьому тексту. Це не тільки вже згадуване протиставлення між “числом” та “іменем” героя. Це також образи-символи дороги, душі, догораючого сонця, “запізнілого” журавля, Богуславського монастиря, хреста, зачиненої брами та ін. Усі вони витворюють напружений хронотоп новели, в якій зовнішні події поступаються внутрішнім переживанням – викриттям зрадника. В.Русальський забезпечує інверсію відомого біблійного сюжету “поцілунку Іуди” і змальовує незавершений поцілунок Тура, який викриває Іуду-зрадника у своєму колі.

Новели, яким притаманний поглиблений психологізм, в яких напружена внутрішня дія заступає зовнішній подієвий ряд, можна віднести до психологічної новели з відкритим фіналом. “П’ять і один” – яскравий приклад такого типу новели. Композиція твору має у своїй основі монтажний принцип: у тканину оповіді включаються вставні епізоди, у яких розкриваються рефлексії героя. Зовнішня малоподієвість новели “П’ять і один” зумовлена тим, що В.Русальський прагне відтворити граничну критичну ситуацію.

Іронічний погляд на двоїстість людської натури В.Русальський представляє у гротескно-іронічній новелі “Бременські кози”. В основі твору – анекдотична ситуація: професор Дік і головний герой волею долі опиняються в одному вагоні й дискутують довкола проблеми інтелігентності та псевдоінтелігентності, величі та мізерності людини. Художнє освоєння універсалій добра і зла (правди та неправди) здійснюється через ряд вставних епізодів, які на композиційному рівні мали б виявити свою ретардаційну природу, однак органічно продовжують розвиток лейтмотиву. Відбувається ускладнення структури через розшарування двох планів: безпосередній подієвий та рецептивно-рефлексійний (сприймання світу головним героєм). Низка стереотипних уявлень віддаляє професора Діка від “справжнього” розуміння України, і лише одна умовність наближає його до усвідомлення власної ницості та примітивності своїх суджень. Він так гостро ненавидить Україну (“Я був на Україні кілька тижнів,– продовжував професор Дік.– І знаєте, що мене там вразило? Кози… Цілі отари кіз. Той специфічно-неприємний запах мене переслідує й досі… вірите? І я, що мав найпрекраснішу уяву про цей край – Ельдорадо,– був безмежно розчарований. Мені й досі ввижається ваша країна лише країною кіз…” [Русальський 1947: 45]), що зрештою опиняється у полоні стереотипних міркувань і наражається на несподівану картину: “…півтора-два десятки кіз панічно носились по колії взад і вперед, не наважуючись скакати з крутого насипу. Старий німець-пастух безуспішно робив спроби загородити їм шлях,– вони ж, ніби спеціяльно, крутились навколо нього, спантеличені до глупоти несподіваною появою потяга…” [Русальський 1947: 48].

Анекдотична основа новели проявляється ще через одну цікаву художню деталь: у назві “Бременські кози” В.Русальського є прихована паралель до назви питомо національної німецької казки “Бременські музиканти”. Гра символами та читацькою уявою розширює ідейно-естетичні горизонти твору. Образи набувають гротескного звучання, а розв’язка у творі виконує подвійну роль: прояснює гру автора із метафоричними смислами твору, його сюжетом та назвою.

Власне потрактування серафічного та демонічного начала в людині пропонує В.Кримський. Він втілює її у новелі “Втеча”, де сюжетна лінія відтворює не стільки перебіг подій, скільки “втечу від спогаду” [Кримський 1953: 39]. Перед читачем розгортається “історія спогаду” (давнього, витісненого на периферію пам’яті спогаду про себе колишнього). У герої борються два “я”: серафічний образ молодого і завзятого козака та демонічний образ старого капітана, який готовий убити людину під час поділу піратської здобичі. Драматична колізія твору розкривається в пошуку відповіді на питання: “Де я справжній?”

В.Кримський звертається до прийомів, притаманних літературі “потоку свідомості” з її детальною фіксацією змін внутрішнього стану людини та зовнішніх факторів буття – втручання фатуму, “примхливого непередбачуваного” у долю персонажа, що визначають його вдачу. Уривки спогадів тільки під кінець вибудовуються у логічний ланцюжок, який виникає в уяві героя та читача, причому ключовими образами-словами, що з’єднують усю картину є слова “втік” та “Орлик”. Короткі абзаци, уривчасті речення, нагромадження однорідних членів речення – усе служить завданню відтворення перебігу спогадів про самого себе “справжнього”. Перед читачем – історія повернення духу в уже майже змертвіле серце головного героя Максима. У нього не виходить “забути, не рвати ран, яких ніколи не в силі ніхто вилікувати” [Кримський 1953: 39]. Його рішення втекти на самотній острів спочатку сприймається як радість, хвилина славної гордості, однак згодом стає зрозуміло, що він тікає і не може втекти від самого себе. Його фатум – спогад, який живе в усьому – тиші, вітрі, голосах минулого. Відроджують Максима “спогади про країну, до якої крізь моря та порти незнані стелиться дорога” [Кримський 1953: 50].

По суті, це єдиний твір В.Кримського із історичним підтекстом, однак у цій безфабульній новелі проявилися проблеми сучасної людини – втеча від себе самої у самотність не надає душевних сил, навпаки – знесилює особистість, робить її безвольною істотою. Рятує Максима найпотужніший голос – голос Батьківщини, він проривається крізь туман спогадів персонажа, вривається у душу героя. Композиція новели будується на основі розкриття психоемоційних станів героя, опис яких заснований на використанні прийомів, притаманних епічним та ліричним типам відтворення дійсності. Світ довкола Максима представлений через призму сприймання героя – хаотичні уривки, що “як краплями вливає у його мозок спогад…” [Кримський 1953: 39]: голоси давно минулих подій, аромати степу, тиша, образи, видіння. Перед нами безперервний сугестивний потік свідомості людини, яка опинилася на самотньому острові на одинці із собою. Спочатку контекстуальними, а згодом концептуальними у цьому випадку є образи Києва, Печерської Лаври, монастирів, в які козаки на старість “ішли туди самотини шукати. Ішли для розмови з собою та своєю совістю…” [Кримський 1953: 41]. Прірва спогадів та відчуттів затягує Максима, демонічна сила піратського загарбницького і споживацького ставлення до життя владарює над ним, аж поки не прозвучать рятівні для нього слова – “втеча”, “Орлик”. Тепер це буде втеча від себе демонічного до себе – серафічного.

Новела “Втеча” – яскравий приклад безфабульної новели – короткого за обсягом твору, побудованого на сугестії, де ментальний рівень буття постає через переживання душевної драми самотнім героєм. Перед читачем розгортається історія душі людини, яка перебуває у медитативному стані, стані самоспоглядання. Домінування ліризму в безфабульній новелі виражається у відтворенні скороминущих вражень, асоціацій, алюзій та синкретизму як принципу пізнання світу. Поєднання психологічних станів та “мінімальних” зовнішніх проявів буття, окремих точних фактів та рефлексій героя (думок, спогадів, марень, сугестивних станів, навіювань) сприяє акцентації на філософському самозаглибленні головного персонажа. Безфабульна новела ґрунтується на органічному синтезі прийомів епічного та ліричного осмислення дійсності, сугестивному потоку свідомості персонажа.

Автор “моделює” безпосередній досвід героя, відтак світ постає як потік вражень, емоцій, переживань, обірваних думок, висловлювань, речень, що знайшло відповідне рішення на рівні синтаксису. Новели та оповідання засвідчують відмову письменників від пафосу, використання простих синтаксичних конструкцій. Часто їх твори – це суцільна жива розмова персонажів, тому розмовні конструкції переважають над оповідними. Характерологічними рисами малої прози В.Кримського та В.Русальського є стислість, компактність, часом майже “телеграфний” стиль письма, гра із читачами та героями.

Новелістика В.Кримського та В.Русальського – приклад глибоко емоційного внутрішньої реакції людини. Незмінною у ній залишається тільки одне – особистість з усіма її внутрішніми протиріччями, недоліками, спогадами і спрямованістю у майбутнє, серафічно-божественною складовою характеру та демонічною силою її другого “я”. Письменники зосереджуються на темах самотності особистості, відчуження, суперечностях буття та смерті. До структури оповідань та новел включені вставні оповіді та епізоди, переважно вони передають сприйняття персонажем світу і фіксують рефлексії героя. На текстовому рівні це поглиблює діалогічність творів, монологічна структура новели та оповідання трансформується в інтертекстуальну із наближенням до поетики постмодернізму. Втім, прийом інтертекстуальності у малій прозі В.Кримського – це спорадичні вкраплення інших текстів.

Філософське підґрунтя малої прози В.Кримського та В.Русальського перегукується з ідеєю “великої літератури” як свідченням появи нового типу персонажа, що гостро переживає свою самотність у цьому світі. У реальності, яка позбавлена ціннісних орієнтирів (а персонажі новел перебувають саме в таких межових станах) письменники намагаються знайти для своїх героїв незмінні поняття, такі ціннісні координати людського існування, які непідвладні часу. Відтак реальність, яка спочатку постає у вигляді хаотично розкиданих фрагментів, поступово узагальнюється, упорядковується, набуває сутнісних ознак і вимірів з позиції загальнолюдських пріоритетів.

Література


  1. Бахтин 1979 – Бахтин М. Эстетика словесного творчества.– М.: Наука, 1979.– 424 с.

  2. Кримський 1953 – Кримський В. Етап. Новелі.– Буенос-Айрес: Вид. М.Денисюка, 1953. – 143 с.

  3. Кримський 2003 – Кримський С. Запити філософських смислів.– К.: вид. ПАРАПАН, 2003. – 240 с.

  4. Русальський 1947 – Русальський В. Сміх Іскаріота. Новелі. – Вид. “Світ”, 1947.– 91 с.

  5. Тис 1953 – Тис Ю. [Передмова] // Кримський В. Етап. Новелі.– Буенос-Айрес: Вид. М.Денисюка, 1953.– С. 7-10.

АНОТАЦІЯ


У статті аналізуються питання, пов’язані зі світоглядною основою творчості письменників МУРу, що проявилися на рівні поетики характеротворення. Об’єктом текстового аналізу стали твори маловідомих авторів – В.Кримського та В.Русальського. Лейтмотивом малої прози письменників стає історія душевного зламу людини, яка розривається між серафічним та демонічним началами. Герой переживає світ як хаос, причому це може бути іронічна алегорія руйнування світу довкола людини та філософська алегорія перетворення світу людини.
In the present article are analyzed issues connected with the world-view basis of the wall period authors’ creative work, which were developed on the level of the character creation poetics. The object of the text analysis are texts of the recondite authors – V. Krymskyi and V. Rusalskyi. The keynote of the writers’ small prose is the story of an emotional break of a person, which reveals between the seraphic and demonic bases. The main character perceives the world as a chaos, and it can be an ironic allegory of destruction of the world around a person or a philosophical allegory of a person’s world transformation.

АНКЕТА УЧАСНИКА


ІРИНА ВІКТОРІВНА БУРЛАКОВА,

кандидат філологічних наук,

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Інститут філології, кафедра новітньої української літератури,

докторант

Бульвар Т.Шевченка, 14, м. Київ, 01033, 01601

Т. (044)2393302; тел./факс (044)2393113

дом. адреса: пров. 2-ий Лісопарківський, б.10,кв.12, м.Харків,61070

моб.0953511192; 0504007612.



e-mail irburlakova@yandex.ru; irvikt@rambler.ru

Тема: “Серафічні та демонічні модуси природи людини у новелістиці Володимира Кримського та Володимира Русальського”
Каталог: bitstream -> NAU
NAU -> Конспект лекцій з дисципліни «історія української культури»
NAU -> Конспект лекцій з дисципліни «Соціологія еліт»
NAU -> Тема № Місце І значення конфліктології в системі юридичних наук- 2 год
NAU -> Методичні рекомендації до семінарських занять, тематику домашніх завдань та понятійний апарат
NAU -> Система менеджменту якості робоча навчальна програма
NAU -> А. А. Заслужена, викладач актуальність формування компетентного філолога у системі вищої освіти швейцарської конфедерації
NAU -> Система менеджменту якості навчально-методичний комплекс навчальної дисципліни
NAU -> Методичні рекомендації до виконання контрольних робіт студентів усіх галузей знань І напрямів підготовки заочної форми навчання
NAU -> Теоретико-методологічні засади роботи 7
NAU -> Методичні рекомендації до проходження психолого-педагогічної практики Київ 2016 (076. 5)


Поділіться з Вашими друзьями:

Схожі:

Серафічні та демонічні модуси природи людини у новелістиці Володимира Кримського та Володимира Русальського iconІнтерв’ю про Володимира Бочковського, Героя Радянського Союзу
Мати, Клавдія Іванівна, займалася домашнім господарством. У володимира Олександровича був ще молодший брат Анатолій, який у роки...
Серафічні та демонічні модуси природи людини у новелістиці Володимира Кримського та Володимира Русальського iconУ житті, творчості, спогадах пізнаймо в слові рідний край
Кіровоградського державного педагогічного університету ім. Володимира Винниченка, члена Національної спілки письменників України,...
Серафічні та демонічні модуси природи людини у новелістиці Володимира Кримського та Володимира Русальського iconРозділ І. Грані таланту Володимира Винниченка 5
Розділ ІІ. Показ образів у оповіданні В. Володимира Винниченка «Солдатики» 36
Серафічні та демонічні модуси природи людини у новелістиці Володимира Кримського та Володимира Русальського iconЖиттєвий та творчий шлях Володимира Ткаченка – письменника гумориста Оповідання «як був я маленьким» Мета
Володимира Ткаченка; розвивати навички аналізу художнього твору, уміння висловлювати І відстоювати власну думку; виховувати кращі...
Серафічні та демонічні модуси природи людини у новелістиці Володимира Кримського та Володимира Русальського iconМагія кохання у творчості Володимира Тарасенка Підготувала вчитель української мови та літератури Василівської зош І-ІІІ ступенів Горіздра Людмила Михайлівна
Познайомити учнів з життєвим І творчим шляхом полтавського письменника Володимира Тарасенка, допомогти усвідомити майстерність його...
Серафічні та демонічні модуси природи людини у новелістиці Володимира Кримського та Володимира Русальського iconМета: ознайомити старшокласників з інтимною лірикою Володимира Тарасенка та Наталі Баклай, показати мелодійність І щирість її віршів про кохання, роздумів про вірність І зраду
Наочність та обладнання: портрети Володимира Тарасенка та Наталі Баклай, збірки їх віршів, аудіозаписи
Серафічні та демонічні модуси природи людини у новелістиці Володимира Кримського та Володимира Русальського iconБ 61 Біляїва Доротея, Роджерс Алла, Лонг Джіна, Лонг Стівен б 61 Слово І відгомін. Збірник рецензій на поетичну творчість Володимира Біляєва з нагоди 80-річчя поета
Володимира Біляєва з нагоди 80-річчя поета Донецьк: Український культурологічний центр, 2006. 152 с
Серафічні та демонічні модуси природи людини у новелістиці Володимира Кримського та Володимира Русальського iconВ. Симиренко відоме І невідоме про володимира симиренка
Б. Є. Якубенко, доктор біологічних наук* В. М. Меженський, кандидат сільськогосподарських наук Л. О. Меженська, кандидат біологічних...
Серафічні та демонічні модуси природи людини у новелістиці Володимира Кримського та Володимира Русальського icon14 грудня 2015 р. V всеукраїнська науково-практична конференція “Андріївські читання”
Володимира. Минуле І сьогодення (з нагоди 1000-річчя успіння князя Володимира І 400-річчя Київських духовних шкіл) : матеріали V...
Серафічні та демонічні модуси природи людини у новелістиці Володимира Кримського та Володимира Русальського iconТалант людини це божий дар
Мета. Поглибити знання учнів про житті та творчість відомого українського композитора Володимира Івасюка. Розкрити глибинну сутність...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка