Адже і Христос без учнів напевно не мислив себе. Поява учнів виправдовує сенс його учення і, що цінніше, творчих учнів.
Сковорода послідовник оптимістичного прийнятого князем Володимиром, в якому є веселие серця християнства, у нього Христос - втілення сміху.
Сковорода володів дивним відчуттям такту відносно земляків і при цьому ні де не впадав в спрощення. Релігійні відчуття національна гідність дбайливе відношення до фольклору, і це при неприйнятті забобонів.
Сковорода жив у миру, хоча світ його не "зловив" в мережі пороків і всього, що губить людську душу. Сковорода учив життю високим духовним ідеалам, але не був гуманістом, тобто - християнином без Христа.
Він цінував мудрість релігійних діячів Максима Сповідника і ін., але не гидував народними "підлими" словами. Козацька натура вберігала його від помилок фанатизму і єресі порівнювала від «зависокашивания». Думки у нього правили справжньою людиною, а не пристрасті - бажання осоружні духовному світу. Потрібно не пригнічувати свою душу, а прислухатися до своєї природи, відчувати веселощі серця від життя і роботи. Сковорода відзначав, що лише христолюбним душам благо народженим може бути зрозумілий сенс його слів.
Культури як і релігії не потребує захисників. Жодні репресії їм не страшні - у протиборстві вони лише розцвітають від гонінь можновладців (так завжди було з християнством) - вони потребують продовжувачів і носіїв, її спадкоємців. Культури як і релігії зникають не під ударами критики і нападков недругів, а від втрати їх популярності в народі, втраті прибічників і послідовників (але це аж ніяк не означає що, можна заспокоїтися), культура як і релігія потребує ентузіастів, мудреців.
* * *
Збагнення творчої спадщини Сковороди, звичайно, непросте завдання, але, хоча і прошло вже більше двох століть, думки його дуже свіжі і своєчасні. Адже питання, які ставив Гр.Сав. актуальні і сьогодні. Можна вчитися, у кого завгодно, але якось простіше, якщо це твій земляк.
І єдиний спосіб розібратися в своїх проблемах - це не вивчання об’ємних томів світових класиків філософії, плавання в морі думок без керма і вітрил, а учнівство, вибір собі духовного наставника, втішання його думкою, невидиме спілкування, коли душа з душею... І вже тут, в пошуку такого вчителя, допоможе лише людяність і інтуїція.
Він ратував за сприйняття світу перш за все серцем, підсвідомістю, містичним актом сприйняття істини, заснованим на схожості життєвих позицій «двох душ цілування». И сам любив повторювати, що вивчати що або - це виписувати «цитати, що любляться, з вишуканим сенсом» (у листі Михайлу).« Я не хочу, аби тобі залишалися невідомими ці вишукані вислови, які мені дають величезну насолоду, а я знаю, що ти, як це і властиво дружбі, розділяєш мої смаки.»411 Це метод протилежний до системного наукового вивчення, на якому базується сучасна філософська наука.
Так можна і читати Сковороду: не намагаючись зрозуміти ціле - воно прийде само з розумінням його особи. У його трактатах потрібно шукати оазиси думки, від яких можна відштовхнутися в своєму сприйнятті. Сковорода пише не для всіх, але його може зрозуміти будь-який вдумливий читач. Якщо почати саме з цих фраз думок, що любляться. Вони сповна закінчені і живуть самі по собі, і в теж час складають одне.
В Сковороди є чудові вислови про дружбу:
«Истинная дружба, правдивое щастье и прямая юность никогда не обветшает…»
Радощі серца:
«Якщо ти здоровий, радію; якщо ти до того ще й веселий, радію ще більше, бо веселість — це здоров’я гармонійної душі.»
Виборі життєвої дороги:
«Изобиліем снабдевается одно точію тело, а душу веселит сродное деланіе»
Сковорода був чоловік серйозний, але не нехтував і міцними виразами у пошуках істини:
«Чучел тот, не мудрец, что не прежде учит сам себе.»
«Афедрон со всяким своим лицем есть афедрон. Но храм божій всегда есть вместилищем святыне, хотя вид имеет блудных домов. Женская плоть не мешает быть мужем мужескому сердцу.»
«Царство небесне як дівоча незайманість, любить,щоб його брали силою …»
* * *
Два полюси сприйняття Сковороди при обопільному замилуванні:
Д.Багалій, з погляду історичної самобутності, стверджує приналежність Сковороди українським національним корінням, наступність української філософії попередніх століть, В.Ерн - відзначає Сковороду, як спадкоємця античних авторів, уважає українізм шкарлупою Сковороди під якою ховається щире яєчко. Оцінки Багалія обмежуються, безсумнівно, рамками краєзнавства, рамками національними, оцінка Ерна відриває від корінь, позбавляє колориту. Але в цілому вони доповнюють один одного. Багалій затверджує що «шкарлупа» теж досить коштовна. Але далі спадкоємних зв'язків з українськими філософами не йде - обережно цитуючи в інших попередніх дослідників, найчастіше низького штибу.
Та ж історія зараз відбувається й з Д. Багаліем. У радянський період він вважався буржуазним націоналістом, зараз такі його роботи, як «Історія заселення південної окраїни Московської держави» (уже одна назва в наш вік українського націоналізму крамольна) які оповідають о дружніх відносинах між московським урядом і Слобідською Україною не в дусі часу, не досить патріотично. Тому біографія Л. Кравченко «Багалій» напевно перша й остання. А правда Сковороди й правда Багалія для влади предержащей занадто вуж міцної води й потрібні такі ентузіасти як І.А. Табачніков (укладач і видавець повного зібрання творів Сковороди) щоб її «проштовхувати».
* * *
Тим і великий Сковорода, що своїм - «пізнай себе», довів мені… інші не змогли, (та й навряд чи кому це було цікаво), що жити в рідному краї краще, ніж там де нас немає. Генії можуть народжуватися й твоєму краї. От це і є думки про рідний край.
* * *
Історик Багалій уже завдяки темі своїх досліджень по Слобідській Україні не міг обійти таку особистість як Сковорода. Це як би подяка йому за увагу до краю. Дослідник це той же старатель, що знайшов самородок, таким самородком і був для Багалія Сковорода, сто років, що перебував до того часу в душах слобідчан.
* * *
Сковорода створив «теорію» повноцінного розвитку особистості, або буде вірніше, вона (теорія) ожила в його особистості, оформилася літературним талантом, вийшла коріннями з історії козацтва. Веселощі серця, спорідненість праці, активність людини в мирі що не дає піймати себе в його мережі. Лихо людства в тім, що їм потрібні Лютери - жагучі захисники й пророки, а не тихий голос розуму. Христос - велике виключення, але й він уразив своїх апостолів тільки розп'яттям і воскресінням, постраждавши за людей. Це й геніальний Авакум.
* * *
Із приводу уривка із стиха Шевченка: «…і ну переписувати Сковороду»: Багалій припускає, що Шевченко переписував пісню «Усякому місту нрав і права» взявши текст в місцевого дяка. Звідки дяк буде тримати в себе світський вірш, скоріше всього це «Брань Архістратига Михайла із сатаною» чи інші богословські твори.
* * *
Християнські філософи на відміну від Східних відкрили внутрішній мир людини. Використовуючи ідентичні методи Схід і Захід домагалися різних цілей. Єднання з світом природи, просвітління з метою пізнання миру на Сході й звернення усередину себе в пошуках бога християн - розглядання людини, як центра всесвіту, особливо в містиків Майстера Екхарта, Григорія Паламы, псевдо Ареопагіта.
Поділіться з Вашими друзьями: |