Шановні колеги та користувачі бібліотеки!



Скачати 295,67 Kb.
Дата конвертації09.09.2017
Розмір295,67 Kb.


-



Шановні колеги та користувачі бібліотеки!

До Вашої уваги ювілейний випуск театрального калейдоскопу, присвячений 125-річчю з дня створення в Єлисаветграді (Кіровограді) першого професійного українського драматичного театру ( нині Кіровоградський обласний академічний український музично-драматичний театр ім .М.Кропивницького).

Готуючи матеріали до друку ми прагнули до того, щоб вони були практичною допомогою у Вашій роботі.

Ініціатори видання (I-ї частини) - колеги Голованівської районної бібліотеки ім. С.В. Шеврякова.

Укладачі: Л.Настояща, Л.Холостова,

Комп’ютерний набір: О. Кісельової, А.Тацієнко

Дизайн: Л. Настояща, А. Тацієнко

Відповідальний за випуск: Л. Савенко


Управління культури і туризму облдержадміністрації
Обласна бібліотека для юнацтва ім. О.М. Бойченка


Рекомендує
бібліотекар-практик

Під поглядом софітів
(театральний калейдоскоп)


Кіровоград
2007



Театр – храм моїх богів...

вище всіх житейських сутолок

і пертурбацій

М.Кропивницький




Єлисаветград – колиска театру корифеїв


Крім тихої Бикової, крім далекої Кущівки, цей Єлисавет – Єлисаветград мав у собі багато не повітового. До 80 тисяч мешканців – дві щоденні газети, десяток великих парових млинів, завод Ельворті з двома тисячами робітників, велику торгівлю – центр багатої округи.


О.Семененко


Єлисаветград на Інгулі

Сто двадцять п’ять років тому, всупереч всіляким заборонам, в Єлисаветграді (в центрі України) народився перший український професійний національний реалістичний театр. Його фундатором став уродженець степового краю незабутній Марко Лукич Кропивницький. Людина могутнього таланту, якій Бог послав золотий сніп обдарувань, блискучий актор, режисер-новатор, поет, композитор, реформатор української сцени, антрепренер, педагог, чарівний співак, високий майстер художнього слова, композитор, театральний діяч, засновник першого в Україні та Росії дитячого театру.

27 жовтня 1882 року виставою “Наталка-Полтавка” він заявив світові про зрілість української театральної культури та її самобутність.

Разом з ним славу Театру Корифеїв творили М. Старицький,

М. Заньковецька (її дебют відбувся на єлисаветградській сцені), брати Тобілевичі – актор і драматург І.Карпенко-Карий, актори і режисери М.Садовський і П.Саксаганський, їх сестра М. Садовська-Барілотті, Г.Затиркевич-Карпинська, композитори П.Ніщинський, М.Лисенко та інші. Театр відразу став широковідомим і надзвичайно популярним.

Мистецтво корифеїв здобуло широке визнання. Про їхню талановиту гру захоплено відгукувались Л.Толстой, А.Чехов, П.Чайковський, І.Репін та багато інших діячів культури.

Школа М.Кропивницького мала вплив не лише на розвиток українського театру, а й на розвиток театральної культури інших країн. Він заснував режисуру, першим запровадив ансамблевість акторської гри, боровся за справжній колективізм у театрі. Першим в історії української режисури дав зразки глибокого, всебічного аналізу ролі, виробив принципово новий підхід до художнього оформлення вистави.

Під час утворення області театр отримав статус обласного акладу (з базою в м. Олександрії); з 1940 року носить ім'я .М. Л. Кропивницького. 1944 року повертається з евакуації і назавжди осідає в Кіровограді.

У творчій біографії кропивничан чимало яскравих сторінок. Славні традиції корифеїв у літературі, драматургії, музиці продовжило нове покоління земляків: Ю.Яновський, В. Винниченко, Є.Маланюк, В. Біль-Білоцерківський, Ю.Олеша, Ю.Мейтус, К.Шутенко. Відомими майстрами сцени стали М. Крушельницький, Г. Юра, І. Мар’яненко, В. Магар.

За рішенням ЮНЕСКО в 1982 році широко відзначалося сторіччя театру.

Згідно наказу Міністерства культури і туризму України від 26 лютого 2006 року обласному українському музично-драматичному театру ім. М. Л. Кропивницького присвоєно звання Академічний.

Фундатори професійного театру


Наша пам'ять – незгасна,

Наша пам'ять священна.

З нами Ви повсякчасно.

У серцях – поіменно.
Володимир Шурапов
Кропивницький Марко Лукич

Засновник національного професійного театру (27 жовтня 1882р., Єлисаветград), новатор, великий український актор, режисер, театральний діяч, співак, драматург (автор понад сорока п’єс), композитор, антрепренер; на його досвіді сформувались близько двадцяти режисерів, до ста професійних акторів; він заснував професійну режисуру, запровадив ансамблевість акторської гри; боровся за справжній колективізм у театрі; першим в історії української режисури дав зразки глибокого , всебічного аналізу ролі, виробив принципово новий підхід до художнього оформлення вистави.




Садовський (Тобілевич) Микола Карпович


Актор широкого діапазону, прекрасний режисер і співак, громадський діяч, засновник першого стаціонарного театру (1907р., Київ).

Як режисер відстоював принципи сценічного реалізму, розширив репертуар своїх труп, використовуючи українську класику, а також п’єси тогочасних українських драматургів.

Перекладав українською мовою твори М.Гоголя, О.Островського, Л.Толстого, А.Чехова, написав лібретто для опери М.Лисенка “Енеїда”.

Заньковецька (Адасовська)

Марія Костянтинівна


Геніальна актриса, її порівнювали з відомими акторами світу – Е.Дузе, Сарою Бернар, Джемі – Белянчіоні. Дебютувала 27 жовтня 1882 року в Єлисаветграді. Перша серед жінок-актрис удостоєна звання народної артистки України (1923 р.).

Знімалася в кінострічках “Наталка-Полтавка” – Наталка, “Остап Бандура” – мати. В селі Заньках та Києві створено меморіальні музеї актриси.



Затиркевич – Карпинська

(Ковтуненко) Ганна Петрівна


Актриса великого обдарування, блискучий творець характерних жіночих ролей. На сцені – з 1882 року. Працювала в українських трупах М.Кропивницького, М. Садовського, П. Саксаганського та інш. Виконувала головні ролі в п’єсах “Назар Стодоля” Т. Шевченка, “Безталанна” І. Карпенка-Карого, “Лимерівна” Панаса Мирного, “За двома зайцями” М. Старицького.




Саксаганський

(Тобілевич) Панас Карпович

Неповторний актор, співак, театральний діяч, режисер, народний артист СРСР (1936 р.), Герой Праці (1924р.). Брат І.Карпенка-Карого, М.Садовської, М.Садовського. На сцені – з 1882 року. Грав у трупах М.Старицького, М.Кропивницького, М.Садовського, утримував власні трупи. В 1918 році заснував у Києві Народний театр, на базі якого в 1922 р. було створено Український драматичний театр ім. М. К. Заньковецької.

Видатний майстер сценічного перевтілення. Утвердив на українській сцені соціально-психологічну драму, запровадив план постановки вистави. У селі Кам’яно - Костуватому знаходиться меморіальний музей актора.



Карпенко – Карий

(Тобілевич) Іван Карпович


Видатний драматург (автор вісімнадцяти п’єс), актор, організатор і режисер театру. Підняв українську реалістичну драму до високого соціального звучання, предтеча модерного психологічного театру.

Один з основоположників українського театру. В 1865 році разом з М. Л. Кропивницьким організували аматорський гурток в Єлисаветграді. Як драматург виступив на початку 80-х років. З демократичних позицій показав класове розшарування на селі, створив образи бунтарів проти соціального гноблення. Автор сатиричних комедій “Розумний і дурень”, “Хазяїн”, “Сто тисяч”, реалістично-побутових драм – “Бурлака”, “Наймичка”, “Безталанна”, п’єс на історичні теми – “Бондарівна”, “Сава Чалий”.

У 1956 році відкрито музей-заповідник І. К. Карпенка-Карого – “Хутір Надія”.
Старицький Михайло Петрович

Письменник, театральний діяч, прозаїк, поет, драматург, режисер, меценат, утверджував в Україні жанр музичної та героїко-романтичної драми й музичної комедії.

Походив з дрібномаєтної поміщицької родини. Залишившись сиротою, виховувався в сім’ї Лисенків.

Автор поетичних творів, романів, повістей, оповідань і нарисів. Зробив великий внесок у розвиток українського професійного театру. Разом з М. Лисенком у 1872 році організував у Києві аматорський гурток. З 1883 року був директором трупи М. Кропивницького (поповнив колектив новими акторами, збільшив хор, підготовлений М.Лисенком). У селі Кліщинцях встановлено пам’ятник, у Києві на Байковому кладовищі – надгробок.



Садовська – Барілотті

(Тобілевич) Марія Карпівна


Провідна драматична актриса і співачка. Входила до талановитого грона М. Кропивницького, М. Заньковецької, М. Садовського.

Сестра І. Карпенка-Карого М. Садовського, П. Саксаганського свою сценічну діяльність почала в 1876 році. З 1883 року грала у трупах М. Кропивницького, М. Старицького, М. Садовського і П. Саксаганського. Виконувала головні ролі в п’єсах “Наталка-Полтавка” І. Котляревського, “Запорожець за Дунаєм” П. Гулака-Артемовського, “Утоплена” М. Лисенка, “Безталанна”, “Наймичка” І. Карпенка-Карого.



Л. Настояща, зав.відділом СРЮС і

маркетингу ОЮБ ім. О. М. Бойченка


Благословенна Мельпомена

(методичні поради)
Коли вдивляємося крізь товщу літ, у минуле нашої культури, перед нами постають найголовніші віхи її розвитку. Серед них – Театр

М. Л. Кропивницького, який народився у нашому місті, тодішньому Єлисаветграді. Його небачений злет виявив загальне захоплення. Його традиції осмислюються й продовжуються новими поколіннями театральних діячів.

Єлисаветград наприкінці ХІХ століття був розвинутим торговельним і культурним осередком. „Це було одне з найкультурніших міст на Херсонщині”, - писала Софія Русова в книзі „Мої спомини”. Сюди, щороку, на багатолюдні ярмарки приїздило чимало мандрівних труп. Були серед них і добре відомі: Л. Млотковського, І. Штейна, Д. Жураховського. Це викликало інтерес до театру, сприяло виникненню місцевих аматорських колективів, з поміж-яких найвідомішим став гурток, очолюваний М. Кропивницьким та І. Тобілевичем. „Цей аматорський колектив, - згадує Софія Тобілевич, - не міг перевершити слави тільки столичних труп, які приїздили на гастролі з такими відомими на той час артистами, як Правдін і Самойлов”.

Єлисаветград, який ставав театральним містом, не мав спеціального театрального приміщення. Його збудували на кошти інженера-полковника Г. Трамбицького 1867 року. З того часу місто привертає до себе увагу уславлених колективів і окремих виконавців з Росії, Італії, Польщі, Англії... Тут виступали легендарні: В. Самойлов, М. Рибаков, М. Савіна, друг Т. Шевченка африканський трагік Айра Олдрідж, італійська знаменитість О. Франкарді, чарівниця з Польщі Е. Каменська, всесвітньо відомий Пінетці.

Але найгучніша слава міста пов'язана з ім'ям уродженця краю – Марка Лукича Кропивницького. Він вражав багатогранністю свого обдарування: блискучий актор, драматург, режисер, співак, поет, композитор, антрепренер, педагог, театральний діяч. У Єлисаветграді він зібрав трупу талановитих акторів і 27 жовтня 1882 року виставою „Наталка Полтавка” відкрив нову сторінку української культури: заснував професійний театр, який пізніше одержав назву Театру корифеїв. За рішенням ЮНЕСКО 1982 року весь світ відзначив сторіччя від дня заснування Марком Кропивницьким українського професійного театру як свято української культури її зрілості.

Заслуги М. Кропивницького неоціненні: упродовж творчого життя він написав близько п'ятдесяти п'єс; у його трупах виховано близько ста високопрофесійних акторів і близько двадцяти режисерів. Серед них – М. Садовський, П. Сакса ганський, Д. Гайдамака, З. Суслов, Ф. Левицький, І. Мар'яненко та багато інших. Усі вони пройшли школу Марка Лукича, яка мала вплив не лише на розвиток українського театру, а й на розвиток театральної культури Білорусі, Молдови, Грузії та Росії. М. Кропивницький заснував професійну режисуру, яку вважав неодмінним компонентом театрального мистецтва.

Мистецтво корифеїв здобуло загальне визнання. Про талановиту гру корифеїв захоплено відгукувались: К. Станіславський, В. Немирович-Данченко, О. Яблочкіна, О. Остужев, В. Собінов та багато інших діячів культури.

Дружба і міцні творчі зв'язки завжди єднали М. Кропивницького з передовими діячами російської, білоруської, молдавської, грузинської культур. Понад п'ятдесят міст тогочасної Росії відвідав Марко Лукич під час своїх театральних подорожей, і скрізь його зустрічали привітно, з великою пошаною.

Де б не гастролювали Кропивницький і йього послідовники, вони щоразу приїздили до Єлисаветграду й Олександрії, підтримуючи українське слово й аматорські колективи в нашому краї. „Ми не йшли в театр, а бігли, - згадує Г.Юра, відомий актор і режисер . – Тільки б побачити, почути!” А бачити і чути було кого – М. Заньковецьку, І. Карпенка-Карого, П. Сакса- ганського та інших.

У вересні 1938 року було створено український музично-драматичний театр в Олександрії, зі статусом обласного. Через два роки, до столітнього ювілею М. Л. Кропивницького, йому було присвоєно ім'я нашого земляка. З перших днів у ранзі обласного, театр засвідчив прихильність до реалістичних традицій, започаткованих Марком Лукичем. Характерна деталь: в репертуарний план 1941 року включено дванадцять п'єс, з яких одинадцять – українська класика. На афіші – твори М. Кропивницького, І. Тобілевича, І. Франка, М. Старицького, І. Котляревського, Т. Шевченка.

У роки війни театр працював у Туркменії, виступаючи пере населенням, у госпіталях та гарнізонах. Директору театру Л. Шикідзе й артистці Н. Байковій було присвоєно почесне звання заслужених артистів Туркменської республіки. На батьківщину театр повернувся навесні 1944 року, і йому офіційно присвоїли статус Кіровоградського обласного державного українського музично-драматичного театру ім. М. Кропивницького. Свій перший сезон у звільненому Кіровограді театр відкрив 2 липня 1944 року виставою за п'єсою М. Старицького „Маруся Богуславка”.

Кропивничани завжди пам'ятають, що на сцені нашого театру виступали геніальні артисти – творці професійного театру. Ця пам'ять зобов'язує незаперечний режисерський талант заслуженого артиста України Г. Воловик, художнього керівника театру, режисера, улюбленця трупи, заслуженого артиста України М. Донця, який сценічну діяльність розпочинав у театрах М. Садовського, П. Саксаганського, М. Заньковецької. Багатий досвід і творчу невгамовність приніс до театру заслужений діяч мистецтв України І. Казнадій, учень народного артиста СРСР, професора М. Крушельницького. Своє режисерське бачення, ідеї, думки, творче натхнення вклали в роботу театру заслужені діячі мистецтв: України М. Гіляровський, А. Ситник, Д. Бондаренко, заслужені артисти України: О. Бондар, В. Савченко, В. Дейнекін, режисери: О. Гриб, Ю. Борейшо, О. Олесь, В. Биковець, О. Натяжний, М. Горохов, Т. Корнієць, Р. Королькова-Степаненко, народний артист України М. Барський та інші.

Незабутні образи на сцені театру створили народні артисти: Л. Тімош, Г. Семенов, В. Васильєв, В. Попудренко, М. Стороженко. І. Кравцов, лауреат Державної премії імені Т.Г. Шевченка К. Параконьєв, заслужені артисти:

Н. Байкова, Ф. Чечень, М. Білецький, І. Терентьєв, П. Панько, М. Яриш,

А. Любенко, В. Трибиненко, В. Зіноватний, Н. Ігнатієва, С. Мартинова, Г. Романюк, В. Миронович, А. Косяченко, А. Литвиненко, В. Алдошин; артисти: О. Дудківська, Г. Долбін, І. Савицький, А. Мартинов, З. Німенко, Л. Носсер, Г. Рябовол, В. Бабич, О. Кобилянська, Р. Афанасьєва, В. Гладенко, М. Єніна, Є. Мельниченко та багато інших; над художнім оформленням вистав успішно працювали майстри пензля О. Сінкевич, П. Паламаренко, Г. Єфремов, М. Сакевич, Е. Білецька, І. Олексієнко, М. Добролежа, В. Волохов, І. Іванов, заслужений діяч мистецтв України В. Єременко та інші; пам'ятаємо і диригентів театру: В. Ковалевського, К. Островського, С. Чумаченка, О. Масляника, О. Вепринського, Н. Нусбаума та інших.

Мистецтвом кропивничан захоплювались любителі театру понад ста великих міст України, Росії, Білорусі, Татарстану, Осетії, Молдови, країн Прибалтики. Кропивничани – бажані гості в усіх містах і районах Кіровоградської області.

Знаковим для кропивничан став сто двадцять другий театральний сезон (2003-2004). Сім різножанрових вистав прикрасили репертуар. Театр показав своє мистецтво на п'яти престижних фестивалях. Зокрема на V Міжнародному фестивалі "Слов'янський вінець", у Москві, вистава за п'єсою Г. Квітки – Основ'яненка "Шельменко-денщик" завоювала приз за збереження класичних традицій та приз симпатій глядачів. У квітні 2004 року, в Полтаві, відбувся II Всеукраїнський театральний фестиваль "В гостях у Гоголя", на якому кропивничани показали виставу за п'єсою А. Крима "Бажання екстриму".

Театр Кропивницького – активний учасник свята театрального мистецтва "Вересневі самоцвіти", яке від 1970 року щорічно проводиться на "Хуторі Надія", де переможно витає дух корифеїв. Щоб причаститись до цього духу, на свято приїжджають професійні й самодіяльні театральні колективи. Заповітні мрії корифеїв здійснилися.

У жовтні 2007 року академічному театру ім. М. Л. Кропивницького виповнюється 125 років. Започаткований у нашому місті, він став незгасним вогнищем на історичному шляху української культури. Він освітлює минуле й допомагає прокладати дорогу до майбутнього, до якого йде незалежна Україна. Його Театр – то мистецтво високих думок і почуттів. Воно не старіє. Воно завжди сучасне й завжди живе. І житиме віки – у творчих звершеннях нащадків, як невмируща традиція.

Бібліотекам області радимо широко відзначити ювілейну дату кропивничан шляхом організації та проведення циклу заходів "Гордість української драматургії", куди ввійдуть:

- розгорнута книжково-ілюстративна виставка "Єлисаветград – колиска театру корифенїв" за розділами:


  1. Сторінки історії

Цитата: "Кожен бачить вже, що український театр пустив і парості, і коріння, і це дійсний факт… і показало його вартість і живучість, і впливність, і користь"

М. Кропивницький

II. У світлі рампи

Цитата: "Я кохалася у мистецтві – любов до сцени стала моїм життям"

М. Заньковецька

III. Спадкоємці великих традицій

Цитата: "Я давно знаю і люблю український театр, його чудових майстрів, з творчістю яких познайомився ще за часів своєї молодості" К. Станіславський
IV. Театр очима сучасників

Цитата: "Для мене Кіровоградський театр…неповторний оазис краси, духовності, мужності"

М. Сухомлин

- огляди та перегляди літератури: "Маловідомі сторінки з життя корифеїв українського театру", "Кропивницький і Старицький: творча співдружність", "Наш видатний земляк – Марко Кропивницький";

- бесіди "Золотий фонд театру";

- презентацію книги "Театр Марка Кропивницького (минуле і сучасне)";

- літературно-театральну мандрівку "Хутір Надія – столиця української драматургії";

- усний літературно-театральний журнал "Плеяда майстрів української сцени";

- вечір-портрет "Сцена – мій кумир" (М. Кропивницький);

- театральний калейдоскоп "Український театр і наші земляки";

- конкурс рефератів "Гілка з дерева корифеїв";

- день інформації "Храм мельпомени";

- віртуальну подорож до музею М. Кропивницького "Єлисаветград – колиска театру корифеїв";

- виставку портрет "Світлий геній українського театру: М Заньковецька";

- театральний вернісаж "У світлі рампи";

- літературно – театральний турнір "Золотий фонд театру".

Цікавою для учнівської молоді має бути вікторина "Корифеї театральної спадщини":


  1. Коли і ким було започатковано український реалістичний професійний театр?

  2. Хто входив до складу театрального колективу?

  3. Коли і за чиї кошти збудовано "зимовий" театр?

  4. Скільки п'єс написав М. Кропивницький?

  5. Де і в яких країнах відбувались гастролі театру під керівництвом М. Кропивницького?

  6. Коли і де було створено український музично-драматичний театр зі статусом обласного?

  7. Кого з режисерів театру ви знаєте?

  8. Хто з видатних акторів нашого театру вам відомий?

  9. Назвіть репертуар кропивничан та хто грає головні ролі?

  10. Який театральний сезон став злаковим для кропивничан?

  11. Коли, де і яке свято театрального мистецтва проводиться щорічно?

Для учнівської молоді пропонуємо провести літературну подорож, підготовлену Л. Тищенко, завідуючою відділом обслуговування Бобринецької районної бібліотеки для дорослих. (Див. сценарій).

Ми сподіваємось, що проведення цих заходів, спільно з аматорськими театральними колективами, нададуть наснагу молодому поколінню наслідувати приклад корифеїв - творити прекрасне самодіяльне мистецтво.


Образ української жінки-страдниці в п'єсах драматургів театру корифеїв

(Літературна подорож)

Однією з провідних в українській літературі XIX ст. була жіноча тема, а точніше - тема жінки-страдниці. Образ скривдженої коханим дівчини, уярмленої чоловіком та його ріднею дружини, щирої й сердечної матері, що всією душею вболіває за долю своїх дітей, пригнобленої кріпачки і водночас духовно багатої, поетичної й волелюбної натури, якою завжди була українська жінка, повсякчас приваблював художників слова. Достатньо зга­дати Катерину з однойменної поеми Тараса Шевченка, образи селянок-кріпачок з оповідання Марка Вовчка "Інститутка" чи Христю Притиківну з ро­ману Панаса Мирного "Повія". До цього переліку можна додати й оповідання Ганни Барвінок. Письменниця майже повністю присвятила свою творчість змалюванню важкої долі жінки-селянки в родинно-побутовому плані. Чимало попрацював над цією темою й Іван Франко, який, крім численних художніх творів, присвятив зазначеній проблемі ще й ґрунтовне наукове дослідження – "Жіноча неволя в руських піснях народних".

Значне місце займає жіноча тема і в українській драматургії, особливо в п'єсах провідних діячів театру корифеїв Марка Кропивницького, Михайла Старицького й Івана Тобілевича (Карпенка-Карого), які намагалися привернути увагу до наболілої проблеми якнайширших кіл громадськості, поєднавши силу свого письменницького таланту із засобами театрального мистецтва.

Природно, що така популярна тема у творчості згаданих художників слова потрапила в поле зору багатьох відомих вітчизняних літературознавців і театрознавців, серед яких: С.Дурилін ("Марія Заньковецька. Життя і творчість"), М. Йосипенко ("Марко Лукич Кропивницький"), Л.Стеценко ("Драматургія М. П. Старицького"), Л. Мороз ("Іван Карпенко-Карий (Іван Тобілевич)") та ін. З іншого боку, ця проблема ніколи не була об'єктом спеці­ального дослідження.

Чи не найчастіше образ жінки-страдниці змальовує у своїх п'єсах М.Кропивницький. Так, центральним персонажем однієї з найкращих його драм "Глитай, або ж Павук" є сільська красуня Олена, що палко кохає свого чоловіка Андрія Кугута, який поїхав у далекий край на заробітки, аби повернути борг місцевому багатієві Йосипу Бичку. Водночас Бичок, скориставшись тяжким матеріальним становищем літньої вдови Стехи, Олениної матері, намагається зробити її доньку своєю коханкою. Отож Олена мусить вибирати між подружньою вірністю і голодною смертю матері та маленьких своїх братиків і сестричок. Поетична натура чистої душею героїні Кропивницького схожа на дівчат з українських народнопісенних творів. Саме до цього цілющого джерела Олена й сама звертається в годину тяжкого смутку. Невимовне горе скривдженої глитаєм жінки виливається з її серця народною піснею:


В кінці греблі

Шумлять верби,

Що я насадила,

Нема мого миленького,

Що я полюбила.

Ой, немає і не буде,

Поїхав за Десну.

Рости-Рости, дівчинонько,

На другую весну.

Росла-росла дівчинонька

Та й на порі стала,

Ждала-ждала миленького

Та й плакати стала.

Як зазначає І. Пільгук, на прикладі трагічного образу Олени Кропивницький зумів відтворити риси національного характеру. "Той невимовний смуток та жадоба життя і прагнення щастя, волі, незалежності, що їх носить у своїй душі Олена, звучать в українських народних піснях, у творах Шевченка та інших попередників драматурга".

Прем'єра драми "Глитай, або ж Павук" відбулась 11 січня 1883 року в Чернігові. Роль Олени виконувала Марія Заньковецька. Видатна артистка переконливо відтворила психологію персонажа. Ця роль була однією з найулюбленіших у репертуарі найяскравішої зірки української сцени. Заньковецька в ролі Олени, за словами актора Івана Мар'яненка, "буквально потрясала своєю глибиною і життєвою правдою". В її виконанні не було жодної "мовної штучності чи декламаційності. Навпаки, мова лилася зовсім природно, переконливо, органічно й просто, з властивою українській селянській жінці мелодійністю..."

Такою ж трагічністю перейнятий і образ іншої героїні з народу - Оксани Завади (драма "Доки сонце зійде, роса очі виїсть"). Розумна від природи сільська дівчина полюбила нерівню - поміщицького сина Бориса Воронова, котрий, як виявилось, не вартий високого почуття цієї глибокої натури. Адже він неспроможний ні відстояти перед батьками своє кохання, ні захистити свою суджену від глуму "темного царства". У моральному плані колишня неписьменна кріпачка стоїть значно вище, ніж освічений дворянин.

Роль Оксани драматург написав спеціально для Заньковецької, яка з великим успіхом відтворила сценічний образ цієї героїні, - він назавжди став окрасою українського театру. Як свідчить І. Мар'яненко, коли Заньковецька грала Оксану, здавалося, що артистка ввібрала в себе біль, страждання й протест скривджених покриток усього світу і з разючою силою геніально узагальнила в образі Оксани, викликаючи в глядачів співчуття до скривджених, і обурення проти баламутів. Силу М.Заньковецької в передачі страждань селянки-покритки можна порівняти лише з силою творів Т.Шевченка на цю тему.

Однією з головних героїнь драми Кропивницького "Дві сім'ї" (інша назва - "Де зерно, там і полова") є багата сирота Зінька, яку опікуни видали заміж проти її волі, і вона опинилась у повній залежності від свекрухи та завжди п'яного чоловіка. Про те, як живеться цій жінці у шлюбі, вона сама розповідає:

"Кажуть: як сім год людина не говіє, то стане чортякою; а я сім год меж чортами живу. <...> По своїй волі пішла я за Самрося? Хіба по добрій охоті зв'язала з ним свою руку? Везли мене до шлюбу, мов на заріз: сторгували й продали, ніби поле чи деревину! <...> Чи пишалася я хоч годочок своєю красою? Чи глянула я на світочок? <...> Взяли дитя недоросле, дівча нерозумне і стратили! <„.> До вінця і від вінця везли мене одеревенілу!.."

Та хоч як тяжко жилося Зіньці, автор підкреслює, що вона є типовим представником української жінки-трудівниці другої половини XIX століття. Адже не набагато краща доля випала і її подрузі Ганні та іншим сільським жінкам. Ось що, зокрема, каже сама Ганна:

"Хто з жінок не бідкається? Хіба й я не пила гіркої? Випила, випила до денця!.. Терпіла, а як вже доходило до нестерпучого: впаду навколішки перед образами, голосю-голосю, аж усе в мені голосе! Виголосюся, що вже й гласу не стане, тільки рипить у грудях, - мені й полегша".

Єдиним світлим промінчиком у житті Зіньки є любов до Романа, молодшого брата її чоловіка Самрося. Доля Зіньки суголосна з долею Катерини з драми О.Островського "Гроза". Героїня Кропивницького так само, як і Катерина, потрапила в справжнє сімейне рабство, і її людська гідність пробуджується під впливом кохання. За своє право вирватись із родинної тиранії і Зінька, і Катерина без вагань жертвують власним життям. Критика завжди відзначала, що образ Зіньки є одним з найкращих жіночих образів не тільки у творчості Кропивницького, а й у всій тогочасній українській лі­тературі.

Отже, тяжка доля змусила Зіньку піти з життя. Але не краще живеться і її сестрі по нещастю Домасі з драми Кропивницького "Зайдиголова". До­відавшись про зраду свого коханого Василя, дівчина також вирішує покінчити з життям. Від самогубства її рятує Василів батько, добрий і простий чоловік, Захарко Лобода. Він умовляє сина взяти Домаху за дружину. Проте Галка, Василева мати, незлюбила невістку, і для Домахи розпочинається в цій сім'ї не життя, а справжня каторга. Свекруха безпідставно звинувачує її в якомусь давньому зв'язку з жонатим чоловіком Карпом і таким чином сварить із сином, який до того ж увесь час пиячить.

Нещаслива доля Домахи співзвучна народній пісні, яку вона співає:

Ой зацвіла червона калина

Над криницею,

Горе ж мені, моя матусенько,

Жити за п'яницею.

Я в п'яниці не робітниця,

Він день і ніч п'є,

А як прийде із корчми додому,

Мене молодую б'є.

Домаха - сильна і вольова натура. Вона готова кинути виклик середовищу, де життя її стало нестерпним. Коли б не дитина, ця знедолена жінка, за її ж словами, або б "у річку кинулася або повисла на гілляці". А так вона мусить жити і боротися за кращу долю для свого немовляти. Домаха вирішує покинути чоловіка і піти у найми. І все ж фортуна їй усміхнулася. Врешті-решт Василь визнає свою провину й умовляє дружину повернутися додому. "Коли я тепер відвернусь від Домахи, коли я зречусь мого єдиного сина, то нехай мене Господь покара, якнайтяжче, якнайболячіще!" - кається чоловік. Слід зазначити, що "Зайдиголова" є однією з небагатьох драм Кропивницького, у яких щасливий фінал.

Такими ж поетичними й морально незаплямованими створив образи своїх героїнь і М.Старицький. Одним із найдосконаліших його художніх жі­ночих образів є Катря Дзвонарівна з драми "Не судилось" (інша назва -"Панське болото"). Трагедія молодої сільської дівчини, яка покохала панича, перегукується з сумною долею згаданої вже Оксани Завади - центральним персонажем п'єси Кропивницького "Доки сонце зійде, роса очі виїсть". Обидві вони без жодних вагань віддали своє перше дівоче почуття представникам привілейованого класу, з яким їх розділяє матеріальна прірва, обидві й стали жертвою свого кохання.

Полюбивши поміщицького сина Михайла Ляшенка, Катря добре усвідомлює: навряд чи є в цих взаємин якась перспектива, адже "паруються тільки рівні". Однак серцю не накажеш. Дівчина не може перебороти в собі пристрасть, що врешті-решт призводить її до загибелі.

Подібні історії добре відомі з народнопісенної творчості. Не були вони новими у другій половині XIX ст. й для української літератури. У зв'язку з цим можна згадати хоча б Шевченкову Катерину з однойменної поеми, яка також усім серцем покохала людину з іншого соціального стану (офіцера) і стала іграшкою в руках москаля, якою він потішився, а потім зламав і викинув як непотріб. Подібне можна знайти і в російській класичній літературі, наприклад, у незавершеній віршованій драмі О.Пушкіна "Русалка", де йдеться про кохання доньки мірошника з князем. Проте ці зустрічі також закінчилися нещасливо. Аристократ покинув нерівню й одружився з дворянкою, а бідна дівчина з горя кинулась у річку й перетворилася на русалку.

П'єса Старицького різниться від згаданих творів насамперед своєю поглибленою соціальною спрямованістю. Наділивши Катрю найкращими рисами людського характеру, що завжди високо цінувались у народі (вона чесна, працьовита, щира у стосунках з матір'ю, подругами, коханим), драматург протиставляє її представникам панівного класу - родині Ляшенків, де все тримається на фальші, підлабузництві, брехні, цинізмі та доносах. Отож, покохавши людину з цього середовища, проста сільська дівчина потрапила в смердюче "панське болото", в якому немає місця для чистого почуття. Саме це болото та віковічні патріархальні забобони темного українського села врешті-решт і згубили Катрю, яка нікому не зробила нічого поганого, а лише, мріючи про щастя, дала волю своєму гарячому серцю.

"За що знущаєтесь? - кидає у фіналі скривджена дівчина своїм мучителям. - Що я вам учинила? Кого я занапастила? Мене оганьбили, мене обікрали, а тепер привселюдно топчете у болото, як останню падлюку!" І далі додає: "Розшарпали серце - добивайте! Христа ради, добивайте, не пускайте живою! Топчіть ногами; давіть і дитину від вашого сина!"

Першою і найкращою виконавицею ролі Катрі на українській сцені була знову ж таки Марія Заньковецька. З художнього погляду образ цієї героїні у славетної артистки був, на думку С. Дуриліна, одним з найдовершеніших. Вона вміла сполучати різні елементи ролі -соціальні, побутові, етнографічні в єдиний цілісний образ, цілком позбавлений того відтінку мелодрами, який автор надав йому в кінці п'єси. < > У сцені вмирання Катрі увага глядача весь час була зосереджена на душевних муках нещасної дівчини, на її пориваннях повернутися до життя, знову відчути молодість і здоров'я. Перед глядачем була не історія хвороби, відтворена з клінічною точністю, а повість про трагічний кінець дівчини, замученої людською жорстокістю, дівчини, яка в смерті намагається знайти порятунок від гіркої долі.

Подібною до Катрі - цілеспрямованою і вольовою натурою — є й інша героїня Старицького - Маруся Шурай з драми "Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці", створеної за сюжетом однойменної народної пісні. У п'єсі йдеться про те, як вродлива вдовина донька Маруся всім серцем покохала чи не найкращого в селі козака Грицька Шандуру, який відповів їй взаємністю. Однак на перешкоді цього кохання стає ще один претендент на руку красуні, підстаркуватий парубок Хома, який будь-що прагне розлучити молодят. Своєї мети він намагається досягти завдяки пущеній плітці про те, що Маруся дала згоду на весілля з Потапом - товаришем Гриця. Водночас Хома підштовхує Гриця до шлюбу з Галиною Шеньовою, дівчиною з заможної родини, натякаючи обом їм про те, що вони нібито таємно закохані. Врешті-решт так сталося, як хотів Хома. Молодий козак покохав іншу. Але цього не може пережити Маруся. Та неземна пристрасть, що охопила її серце, переростає в таку ж велику й сильну ненависть до судженого.

Грицько мене не любить... одружиться з Галиною, -у відчаї говорить дівчина. - Дивитись на їх щастя, терпіти зраду і ковтати сльози?.. <...> Краще в домовину!.. Ляжеш в домовину, і я з тобою поруч ляжу... Нас вороги роз'єднали, а ми все-таки з'єднаємось навіки!

У фіналі Маруся отруює Гриця, а сама божеволіє. Закінчується драма уривком народної пісні у виконанні головної героїні:

У неділю рано матуся тужила:

"Ой навіщо ж ти, доню, Гриця отруїла?"

"Ой мамо, мамо, жаль ваги не має, -

Нехай Гриць разом двох не кохає".

Найкращий сценічний образ Марусі Шурай створила все та ж Заньковецька. Своєю грою артистка, зауважує С. Дурилін, підносила драму української дівчини до висот трагедії. Більше того: образ Марусі, узятий з народної пісні, був образом, трагічно виношеним і втіленим самим народом.

Досить активно розробляв жіночу тему і третій видатний драматург - І. Карпенко-Карий. До найдосконаліших жіночих образів, створених цим письменником і, напевно, українською драматургією останньої чверті XIX ст. у цілому, належить образ Харитини з драми "Наймичка". Нещаслива доля цієї дівчини багато в чому нагадує історію життя Олени з п'єси Кропивницького "Глитай, або ж Павук", яка також стала жертвою сільського куркуля. Однак, порівнюючи ці персонажі, дослідники завжди звертали увагу на те, що образ героїні Карпенка-Карого ще трагічніший. Адже Харитина не має навіть тієї крихітки щастя, якого зазнала Олена. В Олени все-таки є родина - мати, чоловік, якого вона кохає, хоч і убоге, але власне господарство. У Харитини ж немає нічого. Вона - сирота і з самого дитинства знає лише одне - щоденну тяжку працю, лайку та побої. Наймитуючи в корчмі, як слушно зауважує С.Дурилін, відчуває себе рабою всіх і кожного, аж до Янкеля, 15-річного сина шинкарки. За соціальним життєвідчуванням Харитини всі вищі за неї, "вона нижча за всіх".

Рухля, дружина шинкаря Бороха, загадує дівчині стільки роботи, що та лише, тяжко зітхаючи, промовляє:

"Не поспію я сьогодня всього зробить, уже вечір..." А потім на самоті додає: "Отак день у день! Як муха в окропі крутись... <...> Та все швидше, і мушу терпіть..."

Образ Харитини навіяний, без сумніву, шевченківськими мотивами, і насамперед поемою "Наймичка". Однакові навіть назви творів. Проте хоч би якою гіркою була доля Кобзаревої наймички, хрест, що несе героїня Карпенка-Карого, набагато важчий і за життєву ношу цієї страдниці. Ганна хоча б знає задля чого живе. В неї є син, якому вона віддає тепло свого гарячого серця, в неї є надія на те, що він буде жити краще і що колись дізнається, хто його мати. Врешті-решт так воно й сталося. Перед смертю Ганна зізнається Маркові, ким вона йому доводиться насправді і таким чином хоча б перед лицем вічності знімає тягар зі своєї понівеченої душі. А в житті Харитини немає жодного проблиску світла. Навіть перше її дівоче почуття до такого ж, як і вона, знедоленого наймита Панаса було цинічно розтоптане глитаєм Цокулем, який ніби якусь річ сторгував її у шинкаря Бороха за "п'ять четвертей вівса", щоб зробити своєю коханкою.

Крім згаданих вище героїнь творів Шевченка й Кропивницького, українська і світова літератури знають чимало й інших цікавих художніх

портретів жінок-страдниць, подібних до Харитини. "У прозі поряд з нею, - зазначає Л. Мороз, - можна поставити Христю ("Повія" Панаса Мирного) та Соню Мармеладову ("Злочин і кара" Ф.Достоєвського)..." Однак і в порівнянні з цими персонажами життя Харитини" страшніше, бо вона, дитина покритки,

змалечку сирота, не зазнала в цьому антилюдяному світі ніякої доброти".

Уперше "Наймичка" була виставлена восени 1885 р. в Ростові -на- Дону трупою Кропивницького. Роль Харитини виконувала Заньковецька. На прем'єрі був присутній автор п'єси, який приїхав сюди таємно з Новочеркаська, де під гласним наглядом поліції відбував тоді заслання. Успіх спектаклю був неймовірний. Але ще більше враження на шанувальників Мельпомени справила вистава в Петербурзі, куди в листопаді 1886 р. трупа українських корифеїв уперше приїхала для презентації національного мистецтва. Досить лише сказати, що протягом трьох місяців (саме стільки тривали гастролі) "Наймичка" з повним аншлагом виставлялася тут двадцять два рази. Особливо вражаючою була сцена останньої зустрічі Харитини-Заньковецької з Цокулем (цю роль виконував П.Саксаганський), коли збезчещена наймичка гнівно кидає у вічі своєму кривднику:

"Я була обшарпана, зате у вічі сміливо дивилася усім, а ви дали мені одежу гарну, обморочили, одурили мене, знівечили мене, життя моє отруїли, - спасибі за ласку! Нічого мені од вас тепер не треба!.. Не говоріть до мене: кожне ваше слово отрутою падає на мою душу..."

Відомий театральний естет О.Суворій вважав, що цей монолог у виконанні Заньковецької гідний таланту найвидатніших акторів світового театру.

"Ніколи нічого подібного я не бачив на сцені, - зауважує рецензент. -Цього не можна описати, це вище за те враження, яке підказують оплески і вигуки "браво". <...> Це була найстрашніша правда, і глядач переживав її зі слізьми в горлі і з гарячим співчуттям до нещасної. Це був той відчай, ті муки, коли жінка забуває про все, про свої пози, про свої рухи, про свою зачіску, коли вона пам'ятає лише своє страждання, пам'ятає лише, що життя її скінчене і занапащене навіки... Кам'яна людина тоді не відмовить їй у співчутті. Це співчуття не зменшилось, коли вона поривом перейшла від розпачу до люті й кинулася на свого спокусника. Це була тигриця, у якої відняли тигреня, - стільки було виразності в її високо піднесеному обличчі, в блиску очей, у гнівному голосі й бурхливості рухів..."

Зовсім іншою за характером, але такою ж колоритною, емоційно напруженою запам'ятали сучасники М. Заньковецьку й у ролі Софії з драми Карпенка-Карого "Безталанна", присвяченій автором особисто геніальній актрисі. У п'єсі йдеться про трагічну долю молодої сором'язливої дівчини, що покохала, а згодом і вийшла заміж за статного парубка Гната. Сільський красень, щоправда, спочатку звернув увагу на Софію лише для того, щоб допекти Варці, своїй давній пасії, але поступово закохався. Варка також вийшла заміж - за Степана. Але скоро Степана забирають у рекрути, і Варка, що не може спокійно дивитися на Софіїне щастя, знову причаровує до себе колишнього коханого. Гнат подовгу не буває вдома. До того ж мати його, яка незлюбила невістку, наговорює синові, що Софія нібито недбайлива господиня. Гнат, щоб якось заглушити власну провину, вирішує "провчити" дружину, хапає поліно і в п'яному чаді вбиває її.

Сюжетом для п'єси послужила одна з типових історій темного селянського життя. Проте Карпенко-Карий зумів зробити з цього звичайного для тих часів випадку справжнє художнє полотно, яке причаровувало погляди найвибагливіших шанувальників українського театрального мистецтва, особливо коли роль Софії виконувала Заньковецька.

"Навіть найзавзятіші "критикани", - згадує І.Мар'яненко, який у 90-ті рр. XIX ст. якийсь час грав роль Гната в парі з видатною артисткою, - змушені були визнати, що нічого подібного їм не траплялось бачити."

У творчому доробку М. Кропивницького, М. Старицького й І. Карпенка-Карого є, звичайно, чимало й інших цікавих жіночих образів. Об'єднує позитивних героїнь української драматургії насамперед те, що свої сили вони черпають з багатої духовної скарбниці нашого народу. Саме ця обставина дає змогу піднятись їм над середовищем "темного царства", якому вони кидають свій виклик. Образи, створені драматургами театру корифеїв, посідають гідне міс­це в галереї жіночих портретів української і світової літератур.




Список використаної літератури

  1. Дурылин С. Н. Мария Заньковецкая: 1854-1934. Жизнь и творчество. - К.: Мистецтво,1982.-447с.

  2. Коломієць Р. Г. Театр Саксаганського і Карпенка-Карого. – К.: Мистецтво, 1984. - 99 с.

  3. Мельничук Г. 1000 незабутніх імен України. - К.: Школа, 2005. – 288 с.

  4. Митці України: Енцикл. довід. - К.: УЕ, 1992. – 848 с.

  5. Полякова Е. И. Садовские. - М.: Искусство, 1986. – 344 с.

  6. Соколовська К. М. Театральне життя Єлисаветградщини (історико-культурологічний аспект). - Ред. вид. центр Кіровоградського держ. пед. університету ім. В.Винниченка. – 110 с.

  7. 100 найвідоміших українців. - М.: Вече, К.: Орфей, 2001. – 584 с.

  8. Спогади про Марка Кропивницького. - К.: Мистецтво, 1990. – 216 с.

  9. Театр Марка Кропивницького: Минуле і сучасне: Альбом. -Кіровоград: ПВУ ”Мавік”, 2004. - 244с., іл.

10. Шаров І. 100 видатних імен України. - К.: Вид. дім “Альтернативи”, 1999. – 496 с.

11. Шурапов В. П. Театру Марка Кропивницького 120. - Кіровоград: ”Код”, 2002. – 40 с.



12. Шурапов В. П. Благословенній Мельпомені рік або Знак Долі. – Кіровоград: "Код", 2004. – 32 с.

  1. Шурапов В. П. Кіровоградський обласний український музично-драматичний театр ім. М. Л. Кропивницького. – Кіровоград: Вечірня газета, 1999. – 32 с.


ЗМІСТ


  1. Єлисаветград – колиска театру корифеїв………………………………….5




  1. Фундатори професійного театру………………...…………………………7




  1. Благословенна Мельпомена (методичні поради)……………….…….….10




  1. Образ української жінки-страдниці в п'єсах драматургів

театру корифеїв (сценарій)……………………………………………….14



ЧЕКАЄМО ВАС У КІРОВОГРАДСЬКІЙ ОБЛАСНІЙ

БІБЛІОТЕЦІ ДЛЯ ЮНАЦТВА ІМ.О. БОЙЧЕНКА

Наша адреса:
м. Кіровоград, вул. Декабристів 6/15

телефон/факс: (80522) 22-74-45, 22-77-93

E-mail:bbojchenka@yandex.ru

Наш сайт: www.lib.kr.ua

Працюємо щодня
з 9.00 до 18.00

Вихідний день – субота


Каталог: work folder
work folder -> «Поліграф – Терція» 2012 [82’0+159. 9] Ббк 83. 3(4Укр)6 м 69 Михида С. П
work folder -> Роки. Події. Люди
work folder -> Олександр Маринич – видатний учений-географ, державний та громадський діяч Краєзнавча розвідка присвячена видатному українському географу, міністру освіти урср — Олександру Мефодійовичу Мариничу
work folder -> Управління культури облдержадміністрації обласна бібліотека для юнацтва ім. О. М. Бойченка
work folder -> Сині Води в усній народній та художній творчості До 650-річниці Синьоводської битви Сині Води в усній народній та художній творчості
work folder -> Пропонуємо
work folder -> Лауреати обласної літературної премії ім. Є. Маланюка
work folder -> О слово! Будь мечем моїм! О. Олесь
work folder -> Вулиці Єлисаветграда: минуле І сучасність
work folder -> Пропонуємо


Поділіться з Вашими друзьями:

Схожі:

Шановні колеги та користувачі бібліотеки! iconШановні користувачі бібліотеки та колеги! Бюлетень «Увага! Нова книга»
...
Шановні колеги та користувачі бібліотеки! iconБюлетень нових надходжень Випуск 2 (33) смт Слобожанське 2017 Шановні користувачі бібліотеки та колеги! Бюлетень «Увага! Нова книга»
...
Шановні колеги та користувачі бібліотеки! iconТ. Г. Шевченка м. Вознесенськ 2013 Шановні колеги! Рекомендуємо вам використовувати традиційні та інноваційні форми масової роботи в бібліотеках. Бенефіс бібліотеки театралізована програма
Лізована програма вшанування бібліотеки з метою виховання дбайливого відношення до кращих традицій бібліотеки та привертання уваги...
Шановні колеги та користувачі бібліотеки! iconШановні користувачі! Пропонуємо вашій увазі нові книги, які надійшли до бібліотеки останнім часом
У недалекому майбутньому український студент Андрій Чумак погодився взяти участь у науковому експерименті й за допомогою розшифровки...
Шановні колеги та користувачі бібліотеки! iconШановні колеги! 6 травня (субота) 2017 р

Шановні колеги та користувачі бібліотеки! iconЗасідання сімнадцяте сесійний зал Верховної Ради України
Голова. Доброго ранку, шановні народні депутати, запрошені та гості Верховної Ради України! Прошу, шановні колеги, підготуватися...
Шановні колеги та користувачі бібліотеки! iconЗасідання сорок четверте сесійна зала Верховної Ради України
Головуючий. Доброго ранку, шановні народні депутати, запрошені та гості Верховної Ради України! Прошу, шановні колеги, підготуватися...
Шановні колеги та користувачі бібліотеки! iconШановні колеги-освітяни! Вітаємо Вас із закінченням

Шановні колеги та користувачі бібліотеки! iconЗасідання восьме сесійна зала Верховної Ради України
Головуючий. Доброго ранку, шановні народні депутати, запрошені та гості Верховної Ради України! Прошу, шановні колеги, підготуватися...
Шановні колеги та користувачі бібліотеки! iconЗасідання п’ятдесят сьоме сесійна зала Верховної Ради України
Головуючий. Доброго ранку! Шановні народні депутати, запрошені та гості Верховної Ради України! Прошу, шановні колеги, підготуватися...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка