Шеф-редактор: Різун В. В., д-р філол наук, проф. Головний редактор



Сторінка1/7
Дата конвертації08.10.2017
Розмір1,84 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7

Міністерство освіти і науки України

Київський університет імені Тараса Шевченка

Українська журналістика

в контексті світової

1 (6) 2007

Міністерство освіти і науки України


Київський національний університет імені Тараса Шевченка
Інститут журналістики

Українська журналістика

в контексті світової
Збірник наукових праць зі спеціальності “Журналістика”

Заснований у 1997 році

Поновлений 2007 року

Випуск 1 (6)

Київ
2007
Українська журналістика в контексті світової: Збірник наукових праць зі спеціальності “Журналістика” / Київський національний університет імені Тараса Шевченка / Інститут журналістики. – К., 2007. – Вип. 1 (6). – 164 с.

УДК 054 (070) + 4/9

У поновленому випуску збірника наукових праць, призупиненому 2001 року, його автори, відомі журналістикознавці та молоді магістри, висвітлюють актуальні питання історії, теорії та практики вітчизняних і міжнародних засобів масової інформації.

Для викладачів, докторантів, аспірантів, здобувачів, студентів, працівників засобів масової інформації, журналістикознавців, політологів і наукових працівників суміжних галузей.


Шеф-редактор: Різун В. В., д-р філол. наук, проф.
Головний редактор: Мелещенко О. К., д-р філол. наук, проф.
Редакційна колегія: Гоян О. Я., д-р філол. наук, доц., Іванов В. Ф., д-р філол. наук, проф., Сидоренко Н. М., д-р філол. наук, проф., Тимошик М. С., д-р філол. наук, проф., Шкляр В. І., д-р філол. наук, проф., Шумарова Н. П., д-р філол. наук, проф.
Адреса редакційної колегії: 004119, м. Київ, вул. Мельникова, 36/1, Київський університет імені Тараса Шевченка, Інститут журналістики, кафедра міжнародної журналістики, кімн. 129 – 130, тел.: 481-44-57.
ISBN © Інститут журналістики, 2007

© Мелещенко О.К., наук. ред., літ. ред., коректура, 2007


ПЕРЕДМОВА
Упродовж п’яти років – з 1997 по 2001 рік – на кафедрі міжнародної журналістики Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка з ініціативи тодішнього завідувача, відомого історика, теоретика та практика української та міжнародної журналістики доктора філологічних наук, професора В. І. Шкляра виходив збірник наукових праць, назва якого відображала наукову тему кафедри, – “Українська журналістика в контексті світової”.

Спочатку задум обмежувався щорічною періодичністю, оскільки підготовка дисертаційних досліджень на кафедрі активно розпочалася з 1996 року. За вказаний період докторами та кандидатами філологічних наук зі спеціальності “Журналістика” став не один десяток журналістикознавців, підготовлених на кафедрі міжнародної журналістики.

Призупинення випуску збірника наукових праць було пов’язано з тим, що ВАК України зареєстрував 6 наукових видань Інституту журналістики як фахових зі спеціальності “Журналістика”. Знадобилося п’ятирічка, щоб усвідомити: рішення про призупинення “Української журналістики в контексті світової” було помилковим. Сьогодні в Інституті журналістики на 8 кафедрах працює майже 120 науковців, і в зв’язку з цим далеко не всі професори, доктори наук, доценти, кандидати наук, асистенти, викладачі, докторанти, аспіранти і здобувачі кафедри міжнародної журналістики мають змогу надрукувати результати власних наукових досліджень у “ваківському” виданні. Кафедра міжнародної журналістики (чотири професори, доктори наук, один доцент, кандидат наук) продовжує активну підготовку дисертантів, має чимало власних наукових напрацювань, і для оптимальної роботи не вистачає тільки одного – публічної наукової трибуни, яка б надавала можливість знайомити наукову громадськість з результатами досліджень у сфері журналістикознавства, суміжних галузях.

Між тим у всьому світі міжнародна журналістика являє собою окремий науково-теоретичний і практичний напрям діяльності, вона активно заявляє про себе в світовому інформаційному просторі, так само як сьогодні активно розвивається українська національна журналістика, яка шукає своє місце в світі, співвідносить свої досягнення з практикою роботи засобів масової інформації української діаспори.

Світова наукова практика свідчить, що окремі науково-теоретичні та практичні напрями діяльності мають власні друковані органи, в тому числі й наукові. І якщо українська освіта та наука хоче інтегруватися в європейський і світовий науково-освітній простір, кафедра міжнародної журналістики цілком логічно має право на видання власного наукового друкованого органу зі сподіванням на відкриття окремої спеціальності “Міжнародна журналістика”.
Олександр Мелещенко, проф.,

Володимир Шкляр, проф.,

Анатолій Чічановський, проф.,

Олена Гриценко, проф.,

Тарас Петрів, доц.,

члени кафедри міжнародної журналістики

ІСТОРИЧНИЙ ВІДДІЛ

ІСТОРІЯ КАФЕДРИ – ІСТОРІЯ ІНСТИТУТУ
Мелещенко О. К., доктор філологічних наук, професор, завідувач кафедри міжнародної журналістики (Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка)

УДК 054 (070) : 94 (477)


ВІД КАФЕДРИ ІСТОРІЇ ЖУРНАЛІСТИКИ ДО КАФЕДРИ

МІЖНАРОДНОЇ ЖУРНАЛІСТИКИ: ШЛЯХ ДОВЖИНОЮ У 54 РОКИ
Наукова стаття ретроспективно оглядає більш ніж півстолітній шлях однієї з найстаріших кафедр Інституту (факультету) журналістики, віддає належне науковцям, які організовували, очолювали та працювали на кафедрі міжнародної журналістики (історії журналістики), змальовує наукові перспективи цього підрозділу Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Ключові слова: кафедра, історія, міжнародна, журналістика, науковий, дослідження.
Історики вітчизняних засобів масової інформації традиційно виділяють три практичні школи журналістики: харківську, київську та галицьку, хоча мережа газет і журналів існувала і в інших великих містах і повітових містечках України ХІХ сторіччя, що входила тоді до складу російської імперії. Усвідомлення потреби в спеціальній журналістській освіті формується в усьому світі на початку ХХ століття, хоча на вітчизняних теренах цей процес затягнувся через буревії трьох революцій 1905 та 1917 років, Першої світової війни, національних визвольних змагань, громадянської війни. У результаті український народ, не встигнувши вирватися з лещат віджилого тоталітаризму, потрапив до лещат тоталітаризму модернового, де й довелося звикати до нових реалій. Як би там не було, випуск газет і журналів за радянської доби почав налагоджуватись (зрозуміло, що з новим ідеологічним, пропагандистським змістом), бурхливо розвивалася мережа радіомовлення, активно тривали експерименти зі створення телебачення. Зростання кількості редакцій вимагало їхнього поповнення якісно підготовленими журналістськими кадрами, і з цією метою у другій половині 1920-х років у тодішній українській столиці Харкові було відкрито вищий спеціалізований навчальний заклад УКІЖ – Український комуністичний інститут журналістики, який проіснував до 1952 року.

На цей період Харків уже майже 20 років, як втратив статус столиці, і нове головне місто країни Київ усе більше перебирало на себе командних повноважень. Особливо пильної уваги потребували і західні території (Галичина, Волинь, Закарпаття, Буковина), які увійшли до складу радянської України напередодні Другої світової війни. Було прийнято рішення замість ліквідованого УКІЖа створити факультети журналістики в Шевченковому університеті в Києві та у Франківському університеті у Львові.

Зокрема, четвертокурсники-журналісти з Харкова були переведені на п’ятий курс відділення журналістики філологічного факультету Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка й закінчили навчання 1952 року. Хоча, як досі зізнаються деякі з них – приміром, професор факультету журналістики МДУ ім. М. В. Ломоносова Р. П. Овсепян – вони все одно вважають себе не “киянами”, а “харків’янами”.

Цілком очевидно, що це добре розуміли та відчували й тодішні наставники цих студентів у Києві. Проте досвідчені педагоги знали й інше: абітурієнтський набір з 1953 року буде зовсім інший, і, отже, випуск студентів 1957 і наступних років буде зовсім інший – “київський”.

На цей час у Шевченковому університеті уже п’ять років на філологічному факультеті існувало відділення журналістики, де функціонували дві кафедри – теорії і практики радянської преси та історії журналістики. Із 1 вересня 1953 року відділення журналістики на філфаці було перетворено на факультет журналістики.

Педагогів до навчання майбутніх журналістів добирали ретельно, з великим досвідом практичної роботи, з нахилами до наукової діяльності. Так під університетським дахом було зібрано плеяду першопрохідців вищої журналістської освіти, в основній масі блискучих лекторів: Василя Єліозаровича Прожогіна (1906 – 1980), Івана Васильовича Прокопенка (1907 – 2003), Володимира Андрійовича Рубана (1912 – 1990), Івана Никифоровича Слободянюка, Матвія Михайловича Шестопала (1917 – 1986), Дмитра Михайловича Прилюка (1918 – 1987), Леоніда Олексійовича Суярка (1921 – 1996), Павла Максимовича Федченка, Івана Лук’яновича Дем’янчука.

Ось що пише з цього приводу дослідниця журналістики Т. А. Трачук: “Протягом півтора десятиліття, від початку Другої світової війни до середини 50-х років минулого століття, журналістикознавство в Україні фактично не розвивалося. Лише в другій половині 50-х років з’явилися окремі роботи українських дослідників з історії та теорії журналістики. <...> Головним чинником, що стимулював відновлення наукових досліджень у галузі журналістики в 50 – 60-х роках минулого століття, була потреба у навчальній літературі для новостворених відділень і факультетів журналістики в українських університетах.

Саме в цей час розпочався певний процес диференціації науки про журналістику. З одного боку, виділяється історико-журналістський комплекс, який включає в себе історію української дожовтневої преси, партійно-радянської та зарубіжної періодики, а з іншого – теорія журналістики, яка включає в себе теорію публіцистики, наукове вивчення, осмислення й узагальнення журналістської практики. Особлива увага також була приділена вивченню літературної спадщини, редакторсько-видавничої діяльності В. Леніна, К. Маркса, Ф. Енгельса. Саме в цих напрямках в той час і велися наукові пошуки в галузі журналістики.

У другій половині 50-х років в Україні відновилися історико-журналістські дослідження. Історію української дожовтневої преси почали розробляти М. Бернштейн, П. Федченко, О. Дей, В. Дмитрук, І. Дорошенко. Історію партійно-радянської преси досліджували В. Рубан, Л. Суярко, Й. Цьох, Г. Вартанов. Вивченням історії зарубіжних періодичних видань займалися І. Слободянюк, М. Шестопал, П. Федченко.

Формування науки про журналістику було важким. Сьогодні можна більше дивуватися не з того, що перші кроки були не завжди вдалими, а з того, що в тих умовах все-таки знайшлися люди, які <...> бралися читати студентам лекції, складати відповідні програми і методичні поради <...> Наукова роботи цих та інших вчених у 50-60-х роках була органічним продовженням їх педагогічної праці” [1; 75 – 76].

Основною особливістю тих років було те, що кафедр і викладачів було мало, а роботи – багато; отже, практично всі тодішні навчителі майбутніх журналістів розробляли нові дисципліни в руслі наукових напрямків обох кафедр. Так, кандидат філологічних наук, доцент Василь Єліозарович Прожогін (пізніше – професор), хоча й виконував обов’язки завідувача кафедри теорії і практики радянської преси, плідно працював у руслі наукових напрямків кафедри історії журналістики. Зокрема, він захистив дисертацію “Труд в эстетике Горького” на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук (1949), у 1949 – 1954 роках працював завідувачем кафедри партійного будівництва і журналістики Вищої партійної школи при ЦК КП(б)У. У 1951 році став заступником декана філологічного факультету та виконувачем обов’язки завідувача кафедри теорії і практики радянської преси.

До цих вершин В. Є. Прожогін йшов непростими життєвими дорогами. Отримавши робітниче загартування та закінчивши навчання у залізничному технікумі (1923 – 1927), він працював у засобах масової інформації: спочатку – заступником відповідального секретаря обласної комсомольської газети “Молодой коммунист” (1928 – 1931), потім – відповідальним редактором газети “Ударник” (політвідділ залізниці, 1931 – 1932). У 1932 – 1935 роках В. Є. Прожогін – завідувач промислово-транспортним відділом обласної партійної газети “Коммуна” (Воронеж). Паралельно з роботою у названих газетах закінчив заочне відділення Московського інституту журналістики ім. газети “Правда” та вечірнє відділення Воронезького інституту марксизму-ленінізму. Наступні три роки він підвищує освіту в Інституті червоної професури. У 1938 – 1939 роках рішенням ЦК ВКП(б) відряджений до Дніпропетровська на роботу відповідальним редактором обласної партійної газети “Днепропетровская правда”, після чого у 1939 – 1942 роках працює відповідальним редактором київської газети “Советская Украина” – органу ЦК КП(б)У.

Після евакуації з Києва чекає позитивного вирішення свого рапорту щодо відправлення на фронт. Після задоволення прохання В. Є. Прожогін упродовж 1942 – 1945 років служить в армії відповідальним редактором газети 1-го Українського фронту “Вперед на запад”, упродовж 1945 – 1946 років – лектором Політуправління Центральної групи військ (Баден, Австрія). Після демобілізації продовжує по лінії ЦК ВКП(б) лекторську діяльність (1946 – 1949). У 1948 – 1949 роках перебував на курсах дисертантів Академії суспільних наук при ЦК ВКП(б).

Як бачимо з цієї біографії, у 1951 році студенти тодішнього відділу журналістики філологічного факультету отримали досвідченого та блискучого лектора. Період 1954 – 1969 років виявився дуже плідним для В. Є. Прожогіна. Він розробив і читав нормативні дисципліни “Історія російської журналістики”, “історія російської літератури ХІХ сторіччя”, “Історія російської публіцистики”, а також спеціальні курси “Публіцистична майстерність М. Г. Чернишевського”, “М. Горький – публіцист” і “О. С. Пушкін – публіцист”. Ці курси і спецкурси були підкріплені такими виданнями, як “Про національну гордість радянських людей” (1948), “Эстетика труда в творчестве М. Горького” (1955), “Искусство живого слова” (1962), “М. Горький – как он писал, что думал и говорил о публицистике” (1964), “О роли эмоционального фактора в публицистике” (1968).

Серед студентів журфаку Василь Єліозарович Прожогін мав репутацію легендарної особистості. Буквально удень і вночі він займався самоосвітою, “ковтав” книжки не лише із журналістики, а й із суміжних дисциплін. Усі студенти 1951 – 1976 років пам’ятають його проблемні завдання, які він незмінно супроводжував знаменитим виразом: “Запустіть їжака під череп!” Був людиною величезних знань, і тому недаремно його радо запрошували читати лекції і по лінії ЦК КПУ, і по лінії товариства “Знання”. Крім цього, В. Є. Прожогін на громадських засадах був членом редколегії журналу “Трибуна лектора”, а також читав лекції і проводив семінарські заняття у школі робкорів при заводі “Арсенал”. Шкодую, що на якихось два роки “розминувся” з таким блискучим викладачем і не слухав його чудових лекцій.

Те ж саме можна сказати й про Івана Никифоровича Слободянюка, котрий, хоча й працював на кафедрі теорії і практики радянської преси, чималу увагу приділив вивченню зарубіжної журналістики та пропаганди, написавши такі наукові праці: “Американские империалисты – пособники фашистской интервенции в Испании (1936 – 1939)”, “Франкистская Испания в агрессивных планах США”, “Возникновение периодической печати в России”, “Из истории партийной и советской печати”, “Очерки истории русской журналистики XVIII –XIX ст”. Протягом 1955 – 1957 років як декан факультету журналістики читав лекції з курсу партійно-радянської преси перед слухачами Вищої партійної школи при ЦК Компартії Китаю. За період свого відрядження допоміг китайським колегам в організації факультету журналістики в Пекінському університеті, де вдячні китайці вивісили його портрет. Після повернення до Києва І. Н. Слободянюк узагальнив свій новий зарубіжний досвід у працях “В великом Китае: Очерки” та “Печать нового Китая”.

Звичайно, наукові розробки В. Є. Прожогіна, І. Н. Слободянюка та деяких інших іхніх колег були суттєвою допомогою кафедрі історії журналістики, проте розвивати підрозділ необхідно було на постійній основі. Узявся за цю справу, і дуже завзято, перший завідувач кафедри Володимир Андрійович Рубан (1953 – 1966, 1973 – 1978).

Уперше він спробував свої сили на журналістській ниві у робітничому середовищі – на харківському заводі “Серп і молот”, де редагував цехову стінну газету “Вагранка”. Стіннівка настільки виділялася з-поміж інших аналогічних видань своїм змістом і оформленням, що молодого редактора призначили заступником секретаря заводського комітету комсомолу. Після цього було навчання в Кіровоградській школі авіаційних техніків, на вечірньому відділенні філологічного факультету спочатку Харківського, а потім Київського університету ім. Т. Г. Шевченка. У 1938 – 1940 роках В. А. Рубан навчався та закінчив на відмінно аспірантуру при кафедрі російського і слов’янського мовознавства КДУ. У цей же час редагував спецгазету штабу Київського військового округу. Після чергової мобілізації до війська 1939 року був політруком (політичним керівником військового підрозділу).

У зв ‘язку із загостренням міжнародної обстановки здібного журналіста та пропагандиста направлено на навчання на курси спецпропаганди політичної розвідки при Воєнно-політичній академії ім. В. І. Леніна (Москва). У 1941 – 1942 роках В. А. Рубан трудився редактором фронтової спецгазети “Солдатская правда” штабів Київського військового округу, Південно-Західного, Сталінградського і Донського фронтів. Це видання виходило німецькою мовою та було розраховано як на солдатів, так і на офіцерів фашистських військ. Успішне виконання завдань командування принесло підвищення: упродовж 1942 – 1945 років майбутній чільник нашої кафедри виконує обов’язки заступника начальника відділу з роботи серед військ і населення противника Політуправління Воронезького та 1-го Українського фронтів. Після взяття Берліна В. А. Рубан виконує нове відповідальне доручення: спочатку він стає заступником редактором органу Радянської військової адміністрації в Німеччині “Tägliche Rundschau”, а невдовзі й редактором – до 1947 року.

Наскільки підполковник В. А. Рубан успішно справлявся з дорученою справою, свідчать історики журналістики. “3 травня 1945 року, – пише Ф. Кніппінг, – у столиці вийшло в світ перше друковане видання у вигляді плаката під назвою “Відомості для німецького населення”, що випускався радянською військовою владою. <...> 15 травня 1945 року вишла в світ “Тьогліхе Рундшау” – “фронтова газета для німецького населення”. У першому її номері було написано: “Завдання нашої газети – нести в німецький народ правду про Червону Армію та Радянський Союз... допомогти німцям правильно орієнтуватися в сучасній політичній обстановці, покінчити із залишками фашистського варварства та використати усі сили для якнайшвидшого відновлення нормального життя”.

Цій програмі газета залишалася вірною і всі наступні десять років. І коли влітку 1955 року читачам було доставлено останній номер газети, вона з повним правом могла заявити, що завдання своє виконала. Тим часом народилася Німецька Демократична Республіка, перша миролюбна німецька держава, населення якої пов’язано узами непорушної братерської дружб из радянським Союзом. Народ Німецької Демократичної Республіки виніс урок з історичного минулого, знищивши на своїй землі імперіалізм і мілітаризм і, створивши спочатку антифашистський демократичний порядок, нині будує соціалізм… Свій внесок у це зробила і газета “Тьогліхе Рундшау” [2; 10 – 11].

Залишимо в стороні пропагандистский пафос та упереджену, заідеологізовану риторику, зважимо на складний час, в якому довелося жити та працювати старшому поколінню наставників київських студентів-журналістів, і побачимо неординарного, талановитого, творчого редакційного працівника з високим рівнем журналістської майстерності.

Після повернення з Берліна В. А. Рубан у 1947 – 1948 роках працює старшим викладачем відділу журналістики і заступником декана філологічного факультету КДУ. 1948 року захищає дисертацію “О языке и стиле публицистики Л. Леонова” на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук. Наступного року отримує вчене звання доцента.

Протягом 1948 – 1950 років досвідченого працівника забирають до управління пропаганди і агітації ЦК ВКП(б), де він керує сектором літератури і мистецтва. Там В. А. Рубана помічає всесильний член Політбюро Л. М. Каганович, і коли Й. В. Сталін вирішує зробити кадрову рокіровку “М. С. Хрущов (Київ) – Л. М. Каганович (Москва)”, разом з останнім до України повертається і В. А. Рубан у ролі помічника першого секретаря ЦК КП(б)У. Ці обов’язки він виконував протягом 1950 – 1953 років.

Нарешті з цієї посади він з вересня 1953 року сідає в крісло завідувача кафедри історії журналістики свого профільного факультету. Не встигнувши вникнути в кафедральні справи, В. А. Рубан направлений у трирічне відрядження (1954 – 1956) Міністерством вищої освіти СРСР до НДР, де читає лекції на факультеті журналістики Лейпцігського університету. За своїм внеском у розробку наукових проблем теорії та історії журналістики цей факультет вважається найкращим на теренах Німеччини. Безперечно, В. А. Рубану було що сказати і в Берліні, і в Києві, і в Лейпцігу. Його небайдуже до проблем журналістики запальне слово чули скрізь – і скрізь бачили невтомну працю науковця. За читання лекцій в Лейпцігському університеті В. А. Рубан відзначений двома урядовими нагородами НДР.

Після повернення з наукового відрядження перший завідувач кафедри з головою поринає у розробку норматичних і спеціальних курсів, різноманітної кафедральної документації – в основному науково-методичного характеру. Наскільки успішною була ця діяльність, свідчить призначення В. А. Рубана з вересня 1959 року деканом факультету. Проте кафедра залишалася весь навчальний 1959 – 1960 рік “обезглавленою”, і з наступного навчального року науковець змушений був перти ще кафедрального плуга.

Тоді ж кафедра уперше (але не востаннє!) змінила свою назву: замість “кафедра історії журналістики” вона стала називатися кафедрою теорії і практики радянської преси. У 1965 році відбулася чергова зміна назви: кафедра теорії і практики партійно-радянської преси.

За цей період на кафедрі В. А. Рубаном було розроблено (одноосібно, у співавторстві або під його науковим керівництвом) нормативні дисципліни “Марксистсько-ленінське вчення про пресу”, “Теорія і практика партійно-радянської преси”, “Історія української партійно-радянської преси” та інші спеціальні курси. Фактично він заклав підвалини історії української журналістики ХХ сторіччя та зробив чималий внесок у подальшу розробку наукових проблем теорії журналістики. Наслідком інтенсивної діяльності упродовж найбільш плідних десяти років (1963 – 1973) стали такі наукові праці: “Становлення української радянської преси (1921 – 1925)”, “50 років української радянської преси”, “Журналістика як важлива галузь громадсько-політичної діяльності”, “Ленінські традиції української радянської преси”, “Свобода друку і шляхи її здійснення”, “Формування ленінських традицій української радянської преси (1917 – 1925)”, “Ленінські принципи партійно-радянської преси”, “Актуальный политический комментарий Ем. Ярославского в “Правде” 1918 – 1919 гг.”.

Виберемо оцінки молодших колег В. А. Рубана, які з плином часу мали змогу побачити праці кон’юнктурні та капітальні та гідно схарактеризувати науковий внесок кожного провідного викладача факультету журналістики:

1) “Виникнення і розвиток радянської преси в Україні досліджується в працях В. Рубана “Становлення української радянської преси (1921 – 1925)” (1963), “І в труді, і в бою” (1967), “Формування ленінських традицій української радянської преси (1917 – 1925)” (1971)”… [3; 117];

2) “Найповнішим дослідженням партійно-радянської преси України є підручник “Історія партійно-радянської преси України”... Ця праця містить систематизований виклад історії української преси – від зародження робітничих періодичних видань в Україні в кінці ХІХ століття до докорінної перебудови засобів масової інформації у другій половині 80-х років ХХ століття. До складу авторів цього підручника ввійшли Р. Слободянюк, В. Рубан, О. Мукомела, О. Баришполець, В. Здоровега, А. Розкошний, Й. Цьох, В. Замлинський, Г. Вартанов, А. Москаленко, Ю. Сиволоб” [4; 118];

3) “Період з 1921 по 1925 рік дослідники преси називали відбудовним періодом партійно-радянської преси України після громадянської війни. Як зазначив В. Рубан, в ці роки друковані видання відчули різке поліпшення свого матеріального становища, зросли їхні тиражі, а разом з цим й інтерес читачів до газети. Також активно утверджувався тим масової робітничої газети, тривали пошуки типу селянської газети, зміцніла молодіжна преса. За словами науковця, на основі нової економічної політики газети набагато урізноманітнились форми роботи, повною мірою використовувалися і розвивалися всі газетні жанри. В цілому ж дослідник, відповідно до прийнятих засад, зазначав, що партійно-радянська преса України в цей період допомогла партії ще більше зміцнити зв’язки з трудящими...” [5; 121];

4) “Українську радянську пресу в роки першої п’ятирічки (1929 – 1932) досліджував В. Рубан. Він зазначив, що на початку 1930 року різко змінилося обличчя газет. Була проведена спеціалізація газет, що забезпечила їхню компетентність у певній галузі виробництва, давала можливість висвітлювати виробничі питання глибше, оволодіти специфікою і технологією справи. Однаєю з характерних особливостей газет періоду першої п’ятирічки, за словами науковця, було масове виявлення і уславлення героїв різного масштабу, розкриття їхніх біографій, а отже, настала пора розквіту газетного нарису. У підсумку В. Рубан зазначив, що загалом газети першої п’ятирічки мали, головним чином, інформаційний агітаційно-організаційний характер. У той час пропагандистські матеріали відсувалися на другий план...” [6; 121 – 122];

5) “Помітними були здобутки журналістської науки, яка все тісніше пов’язувалася з життям, практикою газетної справи. Дальшого поглиблення дістали питання історії, теорії і практики української радянської журналістики і публіцистики у працях Й. Цьоха, В. Рубана, В. Здоровеги, Д. Прилюка, Ю. Лазебника, А. Москаленка. На допомогу журналістам видано ряд посібників і брошур. <...> Дещо більш грунтовним, певною мірою професійним був аналіз історії української преси вже радянського періоду. Тут виділяються праці професорів В. Рубана, Г. Вартанова, Л. Суярка, навчальний посібник “Історія партійно-радянської преси України”…” [7; 125, 127];

6) “У цей же період відбувалося переказування та популяризація нерідко вибіркових і тенденційно витлумачених висловлювань К. Маркса, Ф. Енгельса, В. Леніна. Саме такими були праці В. Рубана “Карл Маркс – редактор “Нової Рейнської газети” (1959)...” [8; 129];

7) “Як зазначив В. Рубан, цілком у дусі войовничого більшовизму і притаманної цьому часу термінології, журналістика – це передусім могутня зброя пізнання, освоєння і перетворення дійсності, сила якої полягає у тому, що вона правильно відображує динаміку життя, діалектику його розвитку, могутність його поступального руху. На думку дослідника, вона – не тільки активний засіб ідеологічного впливу на маси, але й діловий апарат постійно змінюваного взаємодіючого зв’язку партії і народу, аккумулятор знання, досвіду і мудрості суспільства…” [9; 138 – 139];

8) “Як зазначив В. Рубан, масштаби масової дієвості органів масової інформації по відношенню до громадської думки виявляються: по-перше, в конкретних зв’язках редакцій з масами, по-друге, – в об’єктивних економічних і громадських вимірах результатів журналістського відображення, по-третє, шляхом енергійного застосування соціально-статистичних методів” [10; 141];

9) “Вихідні позиції радянських журналістів у відображенні дійсності В. Рубан визначив таким чином: 1) реальне відтворення дійсності; 2) відображення її з точки зору боротьби за комунізм; 3) зв’язок цього відображення з світоглядом марксизму-ленінізму” [11; 141 – 142];

10) “У цілому ж система жанрів радянської журналістики, як чітка структура, була сформована за єдиним принципом, критерієм (спосіб освоєння жанром життєвого матеріалу) у три групи. Першу групу складають інформаційні жанри, другу – аналітичні, третю – художньо-публіцистичні. В Рубан запропонував свій варіант розв’язання цієї проблеми. Дослідник вважав помилковим вживання терміна “інформаційний жанр”. Він запропонував звернутися до досвіду теорії літератури, де поділ на жанри підпорядкований поділу на види. Застосувавши саме такий принцип, науковець виокремив насамперед два постійні види журналістської творчості – інформацію і публіцистику. Число ж жанрів, за словами вченого, не можна визначити, бо воно не є сталим: одні жанри забуваються, інші народжуються” [12; 144];

11) “На думку В. Рубана, публіцистика – це суворо науковий, ідейно наснажений, політично пристрасний, проникнутий незаперечною силою авторського переконання, злободенний по темі і гострий за викладом, широко доступний друкований виступ. Отже, для науковця публіцистикою є актуальне, публічне, політичне висвітлення подій і явищ. Під актуальністю він розумів відображення не тільки того, що відбувається в даний момент, а й висловлювання про минуле чи майбутнє, якщо вони будуть мати вплив на поточні погляди і питання, які розглядаються в даний момент” [13; 165];

12) “В. Рубан поділив журналістську творчість на два види: інформаційний і публіцистику. На його думку, в широкому розумінні слова вся журналістська творчість полягає в інформуванні. Саму ж інформацію він визначив як передачу читачеві актуальних пізнавальних змістів, що стосуються дій людей, речей, явищ. Науковець стверджував, що інформація в поєднанні з судженнями про події, факти і явища включає вже в себе елементи публіцистики. Однак він не провів чіткої межі між інформацією і публіцистикою, бо вважав, що тільки найпростіша інформація, яка не посідає значного місця в пресі, не містить елементів публіцистики. Всі ж інші інформаційні жанри, на думку дослідника, більшою чи меншою мірою насичені елементами публіцистики, а в публіцистичних виступах органічно присутні елементи інформації. Критерієм же у визначенні інформаційних і публіцистичних жанрів, за В. Рубаном, є виключно кількісний показник, який полягає в перевазі елементів інформаційних чи коментуючих” [14; 169 – 170];

13) “На думку В. Рубана, предметом публіцистики є “історія сучасності”, а робота публіциста – це не простий відбір і передача фактів, а перш за все їх ідеологічне усвідомлення, політична оцінка. Таким чином, публіцистика – не тільки “історія сучасності”, але і безпосередня політика, в ній органічно поєднується глибина історичного аналізу, проникливість політичного судження і яскравість художнього образу. <...> Змістом публіцистики, за В. Рубаном, є висвітлення фактів, подій і явищ з певної точки зору і з наміром викликати у читача певну реакцію. Це висвітлення подій і явищ в публіцистиці завжди відверто партійне” [15; 172, 177].

Гадаємо, уже наведених цитат достатньо, аби гідно оцінити науковий внесок професора В.А. Рубана у вітчизняне журналістикознавство. Перша каденція науковця на посаді завідувача кафедри завершилася 1966 року. Це пояснюється підготовкою Володимиром Андрійовичем до захисту тексту рукопису та успішним захистом у 1968 році дисертації на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук.

Після цього В. А. Рубан виконував обов’язки декана факультету журналістики. У 1970 році науковець отримав вчене звання професора.

Друге “пришестя” В. А. Рубана на рідну кафедру в ролі завідувача відбулося в 1973 році. Професорові пішов 61-й рік, і це був останній п’ятирічний термін на командних висотах (до 1978 року). Робота зі зміцнення кафедри вийшла на перший план, і, на жаль, повністю, затьмарила роботу наукову. У цей період Володимир Андрійович готує молоду зміну з числа своїх учнів, шліфує тексти лекцій та матеріали семінарських занять, виконує обов’язки члена експертної комісії Міністерства вищої і середньої спеціальної освіти УРСР, а також члена правління республіканського відділення Агентства преси “Новости”. Читаючи авторові цих рядків і його однокурсникам лекції з нормативного курсу “Марксистсько-ленінське вчення про пресу” в 1978 – 1979 навчальному році, Володимир Андрійович Рубан з висоти свого професорства часто дозволяв собі жартувати і, не чекаючи реакції студентів, починав заразливо сміятись. Залишатися байдужим при цьому було просто неможливо.

Але поряд зі сміхом пробивався і сум – за силами та енергією, яких все частіше бракувало. Настав час давати дорогу молодшому поколінню викладачів. Володимир Андрійович Рубан помер 1990 року і похований на Байковому кладовищі.

У період між двома завідуваннями В. А. Рубана на посаді завідувача кафедри змінив кандидат філологічних наук, доцент Павло Максимович Федченко (1967 – 1969), який пізніше став доктором філологічних наук, професором. Це перший в історії факультету (тоді відділення) журналістики аспірант, котрий за двадцять років пройшов усі сходинки наукової кар’єри. Ці плідні двадцять років пройшли для П. М. Федченка ніби на одному подихові – настільки працездатною була ця високоосвічена та інтелігентна людина. Насправді неоціненним є внесок цього науковця у розбудову історії української журналістики та світової преси. Дві його капітальні праці – “Матеріали історії української журналістики. Випуск І. Перша половина ХІХ ст.” (1959) і “Преса та її попередники: Історія зародження й основні закономірності розвитку” (1969) – досі є взірцем наукового підходу та глибокого аналізу.

На момент зайняття посади завідувача кафедри П. М. Федченко був автором першої названої праці, яку не могли обминути як дослідники вітчизняної журналістики всередині країни, так і діаспорні дослідники. З цього приводу згадувана вище Т. А. Трачук, котра назвала цю працю “одним з найпомітніших видань узагальнюючого, синтетичного типу” і “взірцем хрестоматійно-аналітичного дослідження”, пише наступне: “Наприклад, “Матеріали історії української журналістики” (1959) П. Федченка... базувалися на тих джерелах, які молодий учений збирав для підготовки навчального курсу. <...> У роботі... було вперше висловлено тезу про українсько-російські журналістські зв’язки як ідейний та практичний стимул появи і розвитку періодики харківського періоду (1812 – 1825). Він наголосив, що виникнення і розвиток преси в Україні базувались на значних досягненнях багатовікової національної культури і на досвіді російської журналістики XVIII століття... Ці думки можна зустріти і в історико-журналістських працях інших вчених... Журналістикознавці відзначили важливу роль у заснуванні періодичної преси в Україні Харківського університету, відкритого у 1805 році. У цілому ж оцінки, які дали радянські історики преси харківським газетам та журналам 10-20-х років ХІХ століття, були ідентичними. Зводились вони до того, що саме харківські періодичні видання зрушили справу розвитку української періодики, привчили громадськість до читання газет і журналів. Вони, як наголосив П. Федченко, були сформовані під впливом і за активною допомогою діячів передової російської культури, отож і стали визначним фактом і чинником зміцнення єдності двох великих братніх слов’янських народів” [16; 77, 94].

І далі: “Дослідженням публіцистики Тараса Шевченка закінчується перша історико-теоретична частина книжки П. Федченка (друга її частина – хрестоматійна, в якій представлені зразки публіцистичних і літературно-критичних матеріалів першої половини ХІХ століття) та перший розділ навчального посібника 1983 року” [17; 99].

Не меншого, а, може, й більшого розголосу в науковому світі здобула наступна праця П. М. Федченка. Власне, він і обійняв посаду завідувача кафедри для того, щоб гарантовано захистити докторську дисертацію з матеріалу, який він давно назбирав і додав йому завершеного вигляду. Остаточну апробацію рукописний текст пройшов в аудиторіях київського журфаку, де П. М. Федченко читав спеціальний курс “Преса та її попередники”. Тут потрібно дати пояснення невтаємничим читачам: наукова кар’єра українських, білоруських, казахських та інших вчених з радянських республік залежала від союзної Вищої атестаційної комісії, якій у свою чергу документи подавалися від імені головного журналістського підрозділу серед вищих навчальних закладів СРСР – факультету журналістики МДУ ім. М. В. Ломоносова. На київський журфак Москва “спускала ліміт” – не більше шести докторів наук і, відповідно, професорів. Так-от, П. М. Федченку не можна було не дати науковий ступінь доктора наук із журналістики, оскільки він написав узагальнююче дослідження з теми, яка до нього так глибоко не розкривалася. Москвичі та ленінградці, які хизувалися своїми науковими журналістикознавчими школами, були буквально нокаутовані дослідженням П. М. Федченка, а майбутній професор московського журфаку В. В. Учонова, якій незмінний декан Я. М. Засурський дав доручення розпочати дослідження в цій царині, випустивши свою першу книжку з історії зарубіжної журналістики, подарувала її П. М. Федченку з красномовним автографом: “Дорогому Павлу Максимовичу від попутниці!”

Шкода тільки, що в Києві (та й у Львові) більше не було подібних капітальних досліджень, а Москва (та й Ленінград) швидко обігнали київського першопрохідця, утворивши в МДУ кафедру зарубіжної журналістики та літератури в складі майже 50 (!) чоловік. Але з іншого боку, дослідження П. М. Федченка разом з докторськими дисертаціями В. А. Рубана, Д. М. Прилюка, О. К. Бабишкіна, О. О. Суярка та А. П. Коваль дало змогу заговорити на союзному рівні про київську школу журналістики. Так само львівській школі журналістики торували союзну дорогу докторські дисертації В. Й. Здоровеги, Й. Т. Цьоха, М. Ф. Нечиталюка.

Водночас вітчизняні дослідники В. В. Різун і Т. А. Трачук явно недооцінили цю помітну наукову розвідку, написавши про неї наступне: “У дослідженні П. Федченка “Преса та її попередники. Історія зародження й основні закономірності розвитку” (1969) простежуються передумови зародження, етапи становлення та шляхи розвитку періодичних видань в різних країнах Європи, Азії, Америки, Африки” [18; 77]. Ось так – менше п’яти рядків!

Між тим П. М. Федченко упродовж декількох років дуже успішно читав цей спецкурс не одному поколінню майбутніх журналістів, в тому числі авторові цих рядків. Павло Максимович і пізніше зіграв помітну роль у моєму науковому житті, давши позитивний відгук на автореферат докторської дисертації зі словами: “Захист буде успішний: у мене легка рука!” Так і сталося, як сказав П. М. Федченко. Шкода, що другу половину 1980-х років і всі 1990-і роки він працював не на рідному журфаці, а в академічному Інституті літератури – утім, незмінно блискуче.

Такий самий високий рівень журналістської та педагогічної майстерності демонстрував на факультеті журналістики третій завідувач кафедри Олексій (Леонід) Олексійович Суярко. Він прийшов на журфак, маючи за плечима такі факти біографії: 1939 – 1940 роки – навчання в харківському УКІЖі, служба в армії, виконання обов’язків літературного працівника чернігівської обласної газети “Молодий комунар”, красноярської районної газети, відповідального секретаря чернігівської районної газети “Червоний прапор”. Особливо слід сказати про роботу в ролі літературного працівника, пізніше редактора “Останніх новин” Українського радіо (Саратов – Харків, 1942 – 1944). Пізніше він завідував відділом редакції київської газети “Колгоспник України”, працював літературним консультантом журналу “Дніпро”, літературним працівником-референтом журналу “Сучасне і майбутнє”, завідував міжнародним відділом редакції газети “Радянська Україна”.

Свою другу вищу освіту О. О. Суярко отримав на факультеті міжнародних відносин КДУ, там же закінчив аспірантуру. У 1954 році захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук, а 1969 року – докторську дисертацію “Рабочая печать Украины в период борьбы за создание большевистской партии”. Він є автором багатьох наукових праць: “Зародження робітничої преси в Росії” (1959), “Журналист должен учиться” (1961), “Сатира Кобзаря в “Шершні”, “Осяяні “Искрой”. Друкована пропаганда і агітація іскрівських організацій на Україні” (1967), “Досвітні вогні. Зародження робітничої преси на Україні” і “Рабочая печать Украины в период борьбы за создание большевистской партии” (1968), “На дипломатичному терені” (1973), “Історія української дожовтневої журналістики” (автор розділу, 1983).

Ось що пише з приводу внеску Олексія Олексійовича у вітчизняне журналістикознавство Т. А. Трачук: “Наукова розробка питань історії партійно-радянської преси України почалася лише з кінця 50-х років ХХ століття. Радянські дослідники дотримувались думки, що вивчати партійно-радянську періодику України потрібно від часів підготовки і виникнення українських робітничих періодичних видань (80-90-ті роки ХІХ століття). Одним із перших цю тему почав розробляти Л. Суярко. Його брошура “Досвітні вогні. Зародження робітничої преси на Україні” (1968)... поклала початок у дослідженні цієї теми. Питанням зародження і діяльності преси в Україні в період боротьби за створення марксистської партії в Росії і виникнення більшовизму (1894 – 1904) присвячені роботи Л. Суярка “Осяяні “Искрой”. Друкована пропаганда і агітація іскрівських організацій на Україні”... (1967) та “Сяйво ленінської “Искры” над Україною (До сімдесятиріччя “Искры”)” (1970)...” [19; 116].

Про всесоюзний авторитет О. О. Суярка свідчать ті факти, що він не один рік виконував обов’язки члена комісії з інформації Комітету ЮНЕСКО при Раді Міністрів УРСР, члена республіканського правління Агентства преси “Новости”.

Після О. О. Суярка настав час поговорити про останнього представника старшого покоління викладачів кафедри – неповторного Матвія Михайловича Шестопала. Пройшовши після закінчення школи виробниче випробування на Донбасі, навчався на робітничому факультеті Дніпропетровського інституту інженерів залізничного транспорту, у 1941 році закінчив Київський університет ім. Т. Г. Шевченка. Працював в обласних газетах “Київська правда”, “Вісті”, був перекладачем з польської мови у Путивльському таборі військовополонених (1939 – 1940), директором Державного українського етнографічного ансамблю кобзарів (1941). Воював під Ржевом, Сталінградом, Ростовом, Нікополем, Миколаєвим, у Білорусії, Східній Пруссії, Польщі, Берліні. Після війни працював у військових газетах, заступником головного редактора, головним редактором видавництва ЦК ЛКСМУ “Молодь”.

У 1946 – 1949 роках навчався в аспірантурі при Інституті мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН УРСР. У 1953 році захистив дисертацію “Відображення дружби народів СРСР в українській радянській народній творчості” на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук. Того ж року М. М. Шестопал прийшов працювати на новостворений журфак, на кафедру історії журналістики – спочатку викладачем, старшим викладачем, потім отримав вчене звання доцента. Як і всі колеги, працював настільки старанно та енергійно, багато сил віддаючи становленню підрозділу, що після від’їзду до КНР І. Н. Слободянюка упродовж 1955 – 1957 років виконував обов’язки декана факультету журналістики.

Він читав курс сучасної зарубіжної преси. Про те, в яких умовах йому та його колегам доводилося це робити, пише дослідниця журналістики Т. А. Трачук: “Дехто з тих перших педагогів у сфері журналістської освіти і науки сьогодні згадує і про те, що нерідко вони були лише на одну ніч мудрішими за своїх студентів, тобто іноді у ніч напередодні лекції визбирували з різних підручників, довідників, газет і журналів скупу, часто суперечливу і не завжди достовірну інформацію, щоб нею поділитися зі студентами. Виручала загальна історична, філологічна підготовка, якщо йшлося про викладання історії журналістики, при нагоді був і певний практичний досвід, коли мова йшла про викладання журналістської методики і практики. Виручали також бібліотеки, державні і приватні, спецфонди, до яких требу було вибивати доступ, мати контакти зі знаючими людьми і, звичайно, ентузіазм.

Такими ерудитами-ентузіастами старшого покоління на факультеті журналістики Київського університету були В. Прожогін, М. Шестопал...” [20; 76].

Сім книг за 8 років – заслужена винагорода за невтомну працю: “Під уолл-стріхою: Збірник фейлетонів”, “Ми – інтернаціоналісти” (1952), “Українська радянська народна творчість про дружбу народів СРСР” (1954), “Святий телепень” (1955), “Сучасна американська преса: Монографія” (1959), “Бандитство сучасного ревізіонізму”, “Голос великого народу: Монографія про пресу ПНР” (1960).

Далі для М. М. Шестопала події набувають спочатку драматичного, а пізніше – й трагічного забарвлення. Справа в тому, що справжні українці щодня відчували себе “чужими на рідній, не своїй землі” (В. О. Карпенко), мріяли про незалежну Україну, не могли пробачити більшовиків за знищення УНР, за подальшу їхню політику насильницької русифікації в республіці, за штучно створений голодомор початку 1930-х років і в другій половині 1940-х років, за масові репресії цвіту українства. “Відлига” після смерті Й. Сталіна породила сподівання мільйонів росіян, українців, білорусів, казахів, вірменів та інших народів, колись силоміць об’єднаних у СРСР, що тепер життя стане кращим для титульних націй. Але, звичайно, такі міркування були наївними в тоталітарній системі. Факультет журналістики як ідеологічний навчальний заклад завжди перебував під пильним наглядом КДБ, чий представник постійно перевіряв особові справи студентів, лаборантів, методистів і викладачів, беручи на замітку “неблагонадійних”. Своєрідною перевіркою таких осіб для КДБ служив день 22 травня – саме цього дня далекого 1861 року труна з тілом геніального Тараса Григоровича Шевченка зупинилася в Києві по дорозі із Санкт-Петербурга до Канева.

Патріотично налаштовані українці встановили традицію: щороку збиратися 22 травня в університетському сквері напроти Червоного корпусу КДУ біля пам’ятника Кобзареві. За радянських часів цього дня сквер був буквально нашпігований співробітниками “таємної поліції”, котрі фотографували або знімали будь-кого, хто хоча б проходив краєчком скверу, не кажучи вже про тих, хто відкрито підходив до постаменту. Таких “зафіксованих” людей негайно виганяли з Шевченкового університету, не розбираючись – свідомо чи випадково вони опинилися того дня в сквері. Так постраждало чимало студентів і викладачів, інколи дійсно випадково. Тому секретарям партійних організацій кожного факультету давалася сувора інструкція щодо попередження усього особового складу навчального підрозділу про заборону 22 травня навіть прямувати в напрямку Шевченкового скверу.

М. М. Шестопал, будучи деканом журфаку, на словах виконуючи цю інструкцію, віч-на-віч говорив студентам-однодумцям протилежні речі. Як завжди, знаходилися донощики. У результаті за поданням КДБ М. М. Шестопала було знято з посади декана, але він залишився на посаді доцента кафедри історії журналістики. Аж поки не прийшов 1962-й рік – рік 40-річного ювілею утворення Радянського Союзу й перебування України в його складі. В актовому залі Червоного корпусу відбулися урочисті збори з нагоди ювілею, в яких взяли участь крім університетського начальства найвищі керівники компартії республіки. З кількагодинною доповіддю виступив академік НАН України І. І. Білодід, який говорив про дружбу народів, особливо російського та українського, зробивши основний акцент у своїй доповіді на питанні двомовності.

Узявши участь в обговоренні доповіді, Матвій Михайлович Шестопал замість багатослівної аргументації використав скупий, але напрочуд ефективний публіцистичний прийом: показавши поважній аудиторії язика, він сказав: “Так що, у мене, як у гада, має бути жало?” Доповідь І. І. Білодіда було дезавуйовано, проте долю М. М. Шестопала було вирішено. Його вигнали з університету, його ім’я було занесено до “чорного списку”, і редакторам усіх редакцій, директорам видавництв і друкарень, а також взагалі керівникам усіх підприємств під страхом виключення з компартії та звільнення з роботи було заборонено працевлаштовувати М. М. Шестопала. У результаті мужній і чесний чоловік залишився без засобів до існування, його спочатку матеріально підтримували друзі-однодумці, але нескінченно це не могло тривати. Закінчилася справа тим, що, за переказами, нещасна людина змушена була збирати пляшки в обмін на шматок хліба. Звичайно, переслідування, стреси та життя впроголодь значно вкоротили вік талановитому публіцисту і педагогу, котрий міг принести набагато більше користі вітчизняному журналістикознавству, однак творчому потенціалові якого не дала розкритися система.

Віддавши належне М. М. Шестопалу, не можу замовчати ряд неприємних речей. Маю на увазі явище антисемітизму, що спостерігається в середовищі українців, а також неприязне ставлення до носіїв російської мови. Усе це сприймається як ущемлення прав титульної нації. М. М. Шестопал, як автор книги про інтернаціоналізм, тривалий час збирав матеріали для рукопису книги “Євреї на Україні”. За тодішніх умов, описаних вище, така книга не могла побачити світ. Після смерті Матвія Михайловича його архів потрапив до професора кафедри історії літератури та журналістики журфаку В. В. Яременка, який почав упорядковувати рукопис книги М. М. Шестопала.

Почитаймо спочатку про внесок В. В. Яременка в українське журналістикознавство: “У підручнику “Історія української дожовтневої журналістики” після аналізу журналу “Основа” В. Яременко розглянув тему зародження приватної преси в Україні. Поява “Киевского телеграфа” 1 липня 1859 року, за словами дослідника, знаменувала нове явище не тільки в історії української, а й російської журналістики, а саме – народження приватної газети як капіталістичного підприємства, без фінансової підтримки уряду, як “газети-фабрики”, яка проіснувала до 16 червня 1876 року. Наступною приватною газетою в Україні став “Серниговский листок” (1861 – 1863), який був, як зазначив науковець, другим після “Основи” українським періодичним виданням різночинського періоду визвольного руху в Росії...” [21; 101].

І ще: “За словами дослідника В. Яременка, на рубежі ХІХ – ХХ століть у Східній Україні журналістика була представлена альманахами і збірниками та відразу після проголошення “Тимчасових правил про друк” 1905 року, коли з українського друкованого слова було знято заборону, на східноукраїнських землях протягом року заявили про вихід понад 40 різних періодичних видань. Однак, як стверджує журналістикознавець, більшість із них, не розрахувавши своїх місцевих сил і фінансово-матеріальних можливостей, не витримали конкуренції з боку надійно поставлених офіційних та офіціозних органів. Українські періодичні видання, що виникли після 1905 року в Росії і в Україні, за словами В. Яременка, представляли численні напрями і течії, різні угрупування і політичні партії, але вже наприкінці 1906 року з усіх заснованих видань залишились лише газета “Рада” (Київ), тижневик “Світова Зірниця” (Могилів-Подільський), журнали “Нова громада” (у 1907 році вже не виходив), “Рідний край” (Полтава), “Киевская старина” (у 1907 році об’єднався) із “новою громадою” і почав виходити під назвою “Україна”). Однак, як стверджує дослідник, в 1906 році центральне місце серед усієї преси належало революційному журналові “Шершень”, який друкував сатиричні і гумористичні твори, злободенні й актуальні, спрямовані на активізацію революційної свідомості народу, на посилення ролі слова і преси у визвольній боротьбі за розвиток соціальної революції. У двадцяти шести номерах “Шершня” надруковано близько 100 сатиричних малюнків.

У цілому, за словами В. Яременка, на початок революційних подій 1905 року поряд і водночас з розвитком партійної преси розвивався жанр політичного памфлету, політичної карикатури. У періодичних виданнях, що виходили російською мовою в Києві, Одесі, Харкові, Полтаві, Катеринославі, Чернігові, Херсоні, Миколаєві, а також ілюстрованих додатках до них сатиричні малюнки, політичні карикатури були одним із основних газетно-журнальних жанрів. Окрім “Шершня”, до революційно-демократичних видань дослідник відніс також журнал “Вільна Україна” (Петербург). Однак поряд із періодикою цього напряму, як вказує В. Яременко, в українській журналістиці 1905 – 1907 років розвивалася й загальнодемократична преса. Найвиразнішими її представниками він назвав журнали “Рідний край” (Полтава), “Украинский вестник” (Петербург), “Нова громада”, “Україна” (Київ) та газети “Громадська думка” і “Рада” (Київ). Характеризуючи ці видання, журналістикознавець зазначив, що, незважаючи на ліберально-буржуазну обмеженість, вони відіграли певну роль у революційному натиску на самодержавство. Така оцінка, зрозуміло, була певною даниною пануючої у той час у літературознавстві, історіографії тенденції негативного ставлення до будь-якого національно-демократичного явища. І вже сам факт назагал позитивної характеристики, хоч і з певними застереженнями, цих видань був на той час прикладом мужності. Журнал “Українська хата” (1909 – 1914) дослідник охарактеризував як орган українських модерністів-занепадників, які виступали на сторінках видання з проповіддю буржуазного націоналізму, аполітизму і безтенденційності. В період реакції, як зазначив В. Яременко, виходив псевдомарксистський журнал “Дзвін” (1913 – 1914). За оцінкою журналістикознавця, “Дзвін”, спекулюючи марксистською фразеологією, насправді стояв на соціал-шовіністичних, націоналістичних позиціях. Все ж, наголошує науковець, у журналістському процесі в Україні періоду реакції під впливом назріваючої революційної боротьби, агітації бальшовицької преси перемагали прогресивні, демократичні тенденції загальнонародного наступу на самодержавство...” [22; 112 – 114].

Свідомо наводжу максимальні, без купюр цитати задля об’єктивного розгляду наукового доробку свого викладача, професора В. В. Яременка. Водночас хочу підкреслити: підготувавши до друку та видавши книгу М. М. Шестопала “Євреї на Україні (Історична довідка)”, В. В. Яременко написав до неї неоднозначну розлогу передмову, в якій допустив антисемітські висловлювання, звинуватив деяких старших колег по факультету журналістики в утисках по відношенню до патріотично налаштованих викладачів-українців, у “викручуванні рук” усім людям, незгодним з такою політикою [23; 3 – 11].

У зв’язку з цим виникає питання: а чи можна довіряти публікаторові творчого доробку М. М. Шестопала? Людина з такими поглядами може не втриматися від спокуси так “підредагувати” оригінал тексту, щоб нав’язати авторові власну точку зору з цього питання – тим більше, що автор уже не живий і не в змозі сам себе захистити. Буквально через кілька років з’ясувалось, що антисемітизм В. В. Яременка не носить випадкового характеру: кілька подач його статей антисемітської спрямованості сколихнули українське суспільство, підмочивши репутацію шанованої в народі газети “Сільські вісті”, яка в особі редколегії публікацією такого ганебного матеріалу показала темні сторони свого обличчя.

Останнє, що залишилось сказати про старше покоління викладачів кафедри історії журналістики, – це їхні учні, випускники журфаку. Багато дипломованих журналістів другої половини 1950-х – першої половини 1960-х років завдяки своїм навчителям, знанням, власному талантові та самоосвіті стали відомими на всю країну людьми: Василь Симоненко, Борис Олійник, В’ячеслав Чорновіл… Факультет журналістики КДУ дав Україні багато державних і громадських діячів, прозаїків, драматургів і поетів, головних редакторів, науковців з кандидатськими та докторськими ступенями й вченими званнями доцента і професора.

Але тоді це була лише перспективна талановита молодь. І коли М. М. Шестопала вигнали з університету, група студентів написала колективного листа до партійних органів з вимогою відновити улюбленого викладача на роботі. Реакція керівних органів була миттєвою: усіх підписантів листа відрахували з Шевченкового університету – щоправда, з дозволом працевлаштування. Зі своїх невеличких прибутків ці студенти матеріально допомагали безробітному Матвієві Михайловичу, але більш тісні контакти переривав КДБ. А з приходом до влади Л. І. Брежнєва розпочався розгром українського руху шістдесятників.

Поступово поряд з представниками старшого покоління на факультеті журналістики у 1970-х роках почали з’являтися доморощені випускники журфаку – приміром, Степан Колесник та деякі інші. Особливо пощастило нашій кафедрі, яка замість історії журналістики почала називатися кафедрою теорії і практики радянської преси, а потім кафедрою теорії і практики партійно-радянської преси. Її лави поповнили випускники факультету Раїса Дмитрівна Слободянюк, Ніна Філімонівна Остапенко, Олександр Гнатович Мукомела, Віктор Васильович Полковенко, Микола Олексійович Сорока. З факультету романо-германської філології перейшов на кафедру доцент Микола Якович Борозна. З Інституту історії АН УРСР перейшла на кафедру Г. П. Семілетка, яка багато зусиль віддала виховній роботі серед студентської молоді…

Ось як згадує про ці часи незмінний член кафедри з 1974 року доцент Олександр Гнатович Мукомела: “У студентській атмосфері витав дух шістдесятників, не вляглися ще пристрасті навколо колишнього декана факультету Матвія Шестопала. Факультет опікали не тільки служиві люди з КДБ, а й цековські функціонери. Університетське керівництво боялося і тих, і тих. <...> ...журналістське перо шліфувалося на сторінках газет “За радянську освіту”, “Друг читача”, “Молода гвардія”, “Вечірній Київ” і, звичайно, у факультетській п’ятнадцятиметровій стіннівці “Слово – зброя”. У літній період – практика у районках “Зоря” (Монастирище) і “Світло комунізму” (Жашків), “Кримська правда”, “Сільські вісті” [27; 436].

Зі свого боку, шкодую, що в Інституті журналістики втрачені традиції стінної преси. Кожна академічна група в поті чола трудилася над знаменитою стінгазетою “Слово – зброя”, яку і написати, і прочитати коштувало великих зусиль. Серед студентів різних поколінь з цього приводу існував знаменитий жарт: “Ой, чого ж заснув я стоя? Я читаю “Слово – зброя”!

Четвертим завідувачем кафедри став доктор історичних наук, професор Борис Іванович Стеля (1979 – 1987), котрий прийшов на журфак з кафедри історії КПРС і викладав однойменний курс. Неформальним лідером кафедри залишався професор В. А. Рубан, який і спрямовував наукові дослідження молодого поповнення кафедри. Так, Н. Ф. Остапенко та О. Г. Мукомела продовжили дослідження свого наставника в царині історії української журналістики ХХ сторіччя, спочатку 1920 – 1930-х років, визначаючи тип селянської газети. Згодом Н. Ф. Остапенко перейшла працювати на кафедру історії літератури і журналістики, а О. Г. Мукомела продовжив справу В. А. Рубана, довівши вивчення історії української журналістики до кінця ХХ століття.

Рубіж 1970 – 1980-х років був часом творчих експериментів на факультеті. Багаторічний декан журфаку Дмитро Михайлович Прилюк докладав величезних зусиль до зміцнення факультету, його авторитету в університеті та в суспільстві. Щоб раз і назавжди припинити нездорові розмови про журфак як “філію філфаку”, він ініціював появу на факультеті кафедр мови і стилістики, телебачення та радіомовлення, історії літератури і журналістики, організував навчальні радіомовну і телевізійну студії, продумав струнку систему літньої виробничої практики, прив’язавши її до опанування інформаційних, аналітичних і художньо-публіцистичних жанрів у пресі, на радіо й телебаченні, пробував запроваджувати щосуботи творчий день для студентів, аби не чекати літа для публікацій (відвідування аудиторних занять було на той час обов’язковим, не кажучи вже про сумлінне навчання; інакше – відрахування). І де міг – захищав рідний факультет, якщо бачив несправедливість нападок. Отаку безкомпромісну позицію не могли вибачити Дмитру Михайловичу численні опоненти, які й добилися його відставки з посади декана журфаку в 1982 році...

Згадує Олександр Гнатович Мукомела: “Наперед вийшла адміністративна та методична праця. В цьому плані я пройшов велику школу тодішнього декана, відомого в журналістських колах Дмитра Михайловича Прилюка. Разом із ним розробили новий навчальний план підготовки журналістських кадрів, який вважався найкращим у Союзі. Ми тривалий час були членами Науково-методичної комісії Міністерства освіти СРСР, яка щомісяця проводила виїзні засідання в усіх союзних республіках. Все йшло добре, в державних масштабах ми тримали високу марку...” [28; 437].

У цей період члени кафедри теорії і практики партійно-радянської преси багато працюють, беручи приклад зі старших колег. Одним з лідерів кафедри стала випускниця журфаку 1958 року Раїса Дмитрівна Слободянюк. Після закінчення університету набула багатющий досвід практичної редакційної роботи: працювала літературним співробітником, завідувачем відділу листів ржищівської міської газети “Путь Ленина”, редактором, старшим редактором Управління мовлення на закордонні країни Комітету з радіомовлення і телебачення при Раді Міністрів УРСР. Була слухачкою Вищої партійної школи при ЦК КПУ, аспіранткою журфаку. У 1968 році захистила дисертацію “Формы и методы радиопропаганды на зарубеж (из опыта работы Украинского иновещания. 1961 – 1966 гг.)” на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук. На кафедрі за сім років (1968 – 1975) пройшла шлях від асистента до доцента. Випустила наступні праці: “Виражальні засоби радіо як інструмент емоційного впливу на слухача” (1968), “Возможности живого слова (О роли эмоционального фактора в иновещании) (1969)”.

Ось як оцінює внесок Р. Д. Слободянюк в українське журналістикознавство Т. А. Трачук: “Початком української робітничої періодики, як визначили історики преси, стала газета “Вперед”, яка з’явилася у 1897 році. Вона, як зазначила Р. Слободянюк (автор двох перших розділів в колективній праці “історія партійно-радянської преси України”, 1989), “була першим кроком київських соціал-демократів на шляху до загальноросійського політичного видання. В березні 1897 р. у Києві відбулася конференція представників місцевих соціал-демократичних груп, у якій взяв участь представник петербурзького “Союзу боротьби”. Тут була прийнята ухвала: видавати нелегальний загальноросійський марксистський орган під назвою “рабочая газета”... виходила з серпня по грудень 1897 р... видавалась на базі газети “Вперед”, але від своєї попередниці якісно відрізнялася. Це вже був орган з ознаками загальноросійського видання. Його відрізняла в цілому більша ідейна витриманість і чіткість політичних лозунгів”... [24; 119].

Опублікувавши в 1982 році монографію “Партийная публицистика на Украине периода гражданской войны” і узявши участь у колективному підручникові 1989 року “Історія партійно-радянської преси України”, Р. Д. Слободянюк у середині 1980-х років підготувала однойменну дисертацію на здобуття докторського ступеня. На жаль, знайшлося дуже багато ворогів цієї наукової праці, які не допустили роботу до публічного захисту.

Судячи з двох праць рубежу 1980 – 1990-х років, Р. Д. Слободянюк не полишала сподівань на підготовку нового докторського дисертаційного дослідження. Йдеться про монографії “Всенародна трибуна: парламентська публіцистика – традиції, досвід, сучасність” (1989) і “Проблематика І з’їзду народних депутатів і 1 сесії Верховної Ради – у висвітленні центральної преси” (1990). Однак і ці героїчні зусилля Раїси Дмитрівни були зірвані її ворогами. Після цього в 1992 році вона залишає кафедру, якій віддала так багато сил, і зміцнює своєю потужною науковою постаттю новостворену кафедру журналістської майстерності, на якій авторові цих рядків пощастило працювати з нею упродовж восьми років. Хочу віддати належне Р. Д. Слободянюк. На її місці дехто міг образитися на все життя, але для Раїси Дмитрівни наука була і є понад усе. На новій кафедрі вона працювала не менш плідно, і за вісім років опублікувала 6 наукових праць, що робить їй честь. А на кафедрі усі ми й так вважали її доктором наук із журналістики, “некоронованою королевою” (В. І. Шкляр).

Інший випускник журфаку КДУ (1959) Віктор Васильович Полковенко після отримання університетського диплому теж багато попрацював за фахом: був роз’їзним кореспондентом газети “Патріот Батьківщини”, редактором Запорізького обласного комітету радіомовлення і телебачення, кореспондентом і редактором Українського радіо, старшим редактором “Київкниготоргу”, заступником відповідального редактора редакції Українських календарів.

У 1970 році захистив дисертацію “Українська радіопубліцистика періоду Великої Вітчизняної війни (1941 – 1945)” на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук. За сім років (1968 – 1975) пройшов шлях від старшого викладача до доцента. Опублікував наступні наукові праці: “Слово в борні” (1969), “Майстерність українських радіопубліцистів”, “Фронт в ефірі” (1970), “Українська радянська журналістика у Великій Вітчизняній війні” (1975), “Становлення молодіжної преси на Україні” (1980), “Основи марксистсько-ленінської теорії преси”(1981, у співавторстві). Читав нормативні дисципліни і спеціальні курси: “Основи марксистсько-ленінської теорії преси”, “Історія партійно-радянської преси”, “Історія партійно-радянської преси України”, “Комсомольське життя в газетах”, “Основи партійного будівництва”, “Газета і життя”. Був редактором газети “Київський університет” – отже, автоматично членом Вченої ради КДУ.

Звернемося до оцінки роботи В. В. Полковенка дослідницею журналістики Т. А. Трачук. “У процесі подальшої диференціації системи наукових знань про журналістику, – пише вона, – з’являється особливе відгалуження досліджень, пов’язане з вивченням радіо- і тележурналістики, а також зображальної журналістики. Передусім, це праці В. Полковенка “Майстерність українських радіопубліцистів” (1970)… <...> В. Рубана, В. Полковенка “Майстерність журналіста” (1978)... <....> Остання тематична група досліджень характеризувалася ширшим діапазоном творчих пошуків. Тут досить зримо проявилась еволюція поглядів, перехід від цитування класиків і партійних документів до розробки відповідних концепцій, використання і осмислення журналістської практики, яка, на щастя, ламала канони, вносила багато нового. Словом, незважаючи на певні стримуючі фактори, журналістика, особливо у 80-х роках, із наближенням до перебудовчих процесів, не стояла на місці. Ці прогресивні тенденції не могли не знайти відображення у наукових розвідках, у навчальних посібниках, публікаціях, у періодиці” [25; 131, 134 – 135].

Ще один випускник журфаку КДУ (1965) Микола Олексійович Сорока, який упродовж 1964 – 1992 років очолював журнал “Наука – фантастика” (згодом – “Знання та праця”), захистив дисертацію “Главные тенденции развития современной советской научной публицистики (На материалах научно-популярной периодики Украины 1966 – 1973 гг.)” на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук та за сумісництвом викладав на кафедрі теорії і практики партійно-радянської преси. Не полишаючи науково-педагогічної діяльності, у 1992 – 1993 роках працював заступником проректора з наукової роботи Шевченкового університету, у 1993 – 1995 роках – директором видавничо-поліграфічного центру “Київський університет”, читав спецкурс про науково-технічну періодику.

Дуже цінне кадрове придбання отримала кафедра в особі кандидата філологічних наук, доцента Миколи Яковича Борозни, який 1972 року перейшов на журфак з посади завідувача кафедри іноземних мов природничих факультетів КДУ. Знаючи вільно французьку, українську та російську мови, читаючи німецькою, розмовляючи англійською та італійською, М. Я. Борозна відразу узявся читати нормативний курс “Історія зарубіжної комуністичної та робітничої преси”, організовував різноманітні наукові гуртки, зокрема з поглибленого вивчення французької періодики. Скориставшись навчанням на факультеті журналістики студента зі Словаччини Валентина Феньйо, запрошував його на семінарські заняття, де з його допомогою знайомив студентів зі словацькими та чеськими друкованими виданнями. На громадських засадах працював заступником декана із зарубіжних зв’язків, очолював факультетську раду товариства “Знання”, керував роботою студентських редакційних груп. Як командир гармати, а пізніше і артилерійської батареї незмінно очолював факультетський загін добровільної народної дружини. На превеликий жаль для українського журналістикознавства, величезна громадська робота, від якої тоді не можна було відмовитись і яка забирала безліч часу й сил, не дала змоги Миколі Яковичу підготувати до друку підручник або навчальний посібник з історії зарубіжної журналістики. Цей нормативний курс нині читаю я, вважаючи своїми навчителями багатьох професорів і доцентів, але в першу чергу продовжую справу Павла Максимовича Федченка та Миколи Яковича Борозни.

Замість історика компартії Б. І. Стелі деканат шукав завідувача, так би мовити, ближче за профілем, і знайшов було в особі випускника Вищої партійної школи при ЦК КПУ, кандидата філологічних наук, доцента Віктора Пахомовича Бакуменка, котрий став п’ятим завідувачем кафедри (1987). На жаль, цей досвідчений і компетентний фахівець із серйозної причини змушений був швидко залишити факультет журналістики. Поки шукали спадкоємця, кафедру очолив кандидат економічних наук, доцент Іван Іванович Гутиря (1987 – 1988), який став шостим завідувачем кафедри.

У країні кипіла перебудова, хвилі свободи слова та демократії примушували перебудовуватись. На цей час журфак очолював інший його випускник (1957) Анатолій Захарович Москаленко (з 1984 року), перед яким обов’язки декана виконував доцент кафедри О. Г. Мукомела (1983). А. З. Москаленко вирішив вдихнути нове життя в кафедру шляхом перейменування та деякого перепрофілювання. Отже, 1988 року відбулися доповнення в назві кафедри: наукових основ пропаганди і історії партійно-радянської преси. Її сьомим завідувачем став доктор філологічних наук, доцент Михайло Іванович Скуленко (1988 – 1993), який пізніше став професором.

Теж випускник журфаку КДУ (1959), М. І. Скуленко мав величезний досвід редакційної роботи в ролі кореспондента, редактора, старшого редактора Дирекції програм мовлення на закордонні країни Державного Комітету Ради Міністрів УРСР з телебачення і радіомовлення. Був слухачем факультету журналістики Вищої партійної школи при ЦК КПУ, аспірантом кафедри журналістики Московського інституту міжнародних відносин МЗС СРСР. Із 1974 по 1988 рік працював на кафедрі телебачення та радіомовлення журфаку КДУ, а 1988 року прийняв пропозицію очолити реформовану кафедру історії журналістики – теорії і практики радянської преси – теорії і практики партійно-радянської преси – наукових основ пропаганди і історії партійно-радянської преси.

Зміна назви крім усього іншого пояснювалася ще й тим, що за два роки до свого завідування М. І. Скуленко блискуче захистив дисертацію “Убеждающее воздействие публцистики” на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук, а під нову кафедральну назву випустив у 1990 році монографію “История политической пропаганды”. У цей період на кафедрі викладає спецкурс “Основи соціалістичного способу життя” доцент Олександр Петрович Гусєв, який, на жаль, швидко пішов з життя внаслідок невиліковної хвороби. Запрошується до викладання курсу “Історія зарубіжної комуністичної і робітничої преси” замість М. Я. Борозни, котрий пішов на пенсію, випускник журфаку КДУ (1959) та МДІМО МЗС СРСР доцент Михайло Федотович Рой – фахівець з історії, дипломатії, міжнародних відносин загалом і Американського континенту зокрема (країна спеціалізації – Аргентина), знавець іспанської мови. Залучалися до викладання на кафедрі відомий театрознавець, доктор історичних наук, професор Р. М. Єсипенко, багаторічний головний редактор громадсько-політичного та літературно-художнього журналу “Вітчизна”, фахівець у галузі друкованих засобів масової інформації та журналістських розслідувань, кандидат філологічних наук, доцент О. К. Глушко.

Цей період – початку 1990-х років – був напрочуд складний для усієї країни, що розпадалася на незалежні держави, для суспільств цих держав і, відповідно, для журналістської освіти. М. І. Скуленко не знайшов спільної мови з деканом А. З. Москаленком, і, шукаючи вихід з цієї ситуації, використав особисті зв’язки і двічі протягом трьох років кожного разу на півроку їздив читати лекції з журналістики та пропаганди до американських університетів (блискуче володіння англійською). Тоді ж (1993) ректорат прийняв рішення про створення на базі журфаку Інституту журналістики з одночасним переїздом у приміщення колишньої Вищої партійної школи при ЦК КПУ. З останнього закордонного відрядження М. І. Скуленко на кафедру уже не повернувся.

Кафедру було вирішено в черговий раз перейменувати (1993) – на кафедру міжнародної журналістики. Її очолив восьмий завідувач (1993 – 1996) – доцент О. Г. Мукомела, якому останній декан журфаку та перший директор Інституту журналістики А. З. Москаленко доручив за узгодженням з МЗС України розробити окремий навчальний план і відкрити нову спеціальність – “Міжнародна журналістика” з видачею дипломів КДУ з кваліфікацією “журналіст-міжнародник”. На жаль, коли все майже було готове, з’ясувалось, що журналістів випередили їхні сусіди по корпусу на вулиці Мельникова – міжнародники, які давно, ще із 1970-х років хотіли за прикладом МДІМО МЗС СРСР відкрити якщо не факультет журналістики, то прийнамні кафедру міжнародної журналістики. Використавши навчальні плани журфаку Московського інституту міжнародних відносин, у Київському інституті міжнародних відносин Шевченкового університету було відкрито нову спеціальність – “міжнародна інформація”, а “міжнародну журналістику” було записано як одну з кількох спеціалізацій. Ці плани були завірені в переліку наукових напрямів, спеціальностей і спеціалізацій в окремій постанові Кабінету Міністрів України, і план А. З. Москаленка – О. Мукомели довелося відкласти в шухляду.

У цьому випадку сусіди-міжнародники повели себе, як класична собака на сіні: адже, якщо виходити з їхнього наукового інструментарію, міжнародна інформація означає інформаційне забезпечення зовнішньополітичної та зовнішньоекономічної діяльності, а для журналістикознавства міжнародна інформація означає лише початкову сходинку фаху – репортерство, подачу новин, а ще є міжнародна аналітична журналістика і міжнародна публіцистика... Утім, спеціальність “міжнародна журналістика” усі роки незалежності країни потрібна не була: відкриваючи посольства та консульства, держава “забувала” виділяти гроші на відкриття при них (та відповідне утримання) кореспондентських пунктів. Через це практична міжнародна журналістика незалежної України знаходиться в зародковому стані, корпункти держава відкриває неохоче, приватні власники ЗМІ теж зволікають із цим, і, як наслідок, – українське суспільство дивиться на світ (і, відповідно, світ на Україну) очима не вітчизняних журналістів-міжнародників, а очима американського світового інформаційного агентства АП, британського Рейтер, французького АФП тощо…

У 1996 році кафедра була зміцнена доктором філологічних наук, професором Володимиром Івановичем Шклярем, котрий став дев’ятим завідувачем (1996 – 2001). Це журналіст-практик з величезним досвідом роботи. Досить сказати, що в 1972 році очолювана ним калинівська районна газета “Прапор перемоги” стала переможцем Всесоюзного конкурсу культури видання, отримала премію імені Марії Ульянової та була нагороджена автомобілем марки ЛуАЗ.

З його появою кафедра отримала нове дихання, буквально розквітли члени кафедри О. Г. Мукомела, О. К. Мелещенко, О. М. Гриценко, Т. І. Петрів, С. І. Даниленко, І. Ю. Слісаренко. Враховуючи, що О. Г. Мукомела кілька десятиліть читав спецкурс “Преса п’яти континентів” про українську діаспорну періодику, запрошено було фахівця з цієї ж наукової проблематики О. М. Гриценко, було вирішено сформулювати кафедральну наукову тему наступним чином: “Українська журналістика в контексті світової”.

О. Г. Мукомела, натхненний енергією В. І. Шкляра, написав вагомі наукові статті, а також передмову до впорядкованої ним хрестоматії з історії української журналістики ХХ сторіччя. В його планах – зібрати ці концептуальні наукові статті під однією обкладинкою.

Професор В. І. Шкляр став ініціатором одинадцяти кафедральних видань:

1) Українська журналістика: вчора, сьогодні, завтра: Історико-теоретич. нариси / О.Г. Мукомела, В.І. Шкляр, О.К. Мелещенко, І.С. Паримський. – Вип.1. – К., 1996. – 168 с.;

2) Українська журналістика: вчора, сьогодні, завтра: Історико-теоретич. нариси / О.Г. Мукомела, В.І. Шкляр, Й.Д. Лось, І.С. Паримський. – Вип.2. – К., 1997. – 141 с.;

3) Українська журналістика: вчора, сьогодні, завтра: Історико-теоретич. нариси / О.Г. Мукомела, В.І. Шкляр, Т..І. Петрів, І.Ю. Слісаренко, І.С. Паримський. – Вип.1. – К., 1998. – 180 с.;

4) Українська журналістика в контексті світової. – Вип.1. – К., 1997. – 100 с.;

5) Українська журналістика в контексті світової. – Вип.2. – К., 1998. – 111 с.;

6) Українська журналістика в контексті світової. – Вип.3. – К., 1999. – 131 с.;

7) Українська журналістика в контексті світової. – Вип.4. – К., 2000. – 118 с.;

8) Українська журналістика в контексті світової. – Вип.5. – К., 2001. – 81 с.;

9) Публіцистика і політика. – Вип.1. – К., 2000. – 78 с.;

10) Публіцистика і політика. – Вип.2. – К., 2001. – 95 с.;

11) Публіцистика і політика. – Вип.3. – К., 2002. – 177 с.

Ось що пише сам В. І. Шкляр про період свого завідування кафедрою: “Чесно скажу, вдалося “сколотити” гарну кафедру: це і перший історик української журналістики ХХ ст. доцент (давно уже неофіційно визнаний професор) Олександр Мукомела, доктор політичних наук, професор Анатолій Чічановський, доктор філологічних наук Олександр Мелещенко, кандидати філологічних наук, доценти Тарас Петрів, Ігор Слісаренко, Віта Гоян та ін. Особлива для мене гордість – це підготовлені мною за цей час в Інституті кандидати філологічних наук Майя Леськова, Валентин Бадрак, Олег Романчук, Людмила Мукомела, Діана Дуцик, Ольга Гресько, Олеся Яхно, доктор філологічних наук із університету ім. А. Міцкевича (Польща) Войцех Цісак, доктор політичних наук Олена Гриценко (мій багаторазовий співавтор монографій і підручників). А скільки разів був офіційним опонентом по захисту дисертацій різних рівнів – важко перерахувати. І не тільки в Україні, а й у Молдові, Білорусі, Росії, Польщі. <...> ...в цей же університет (Познаньський у Польщі. – О. М.) неодноразово запрошувався для читання лекцій з теорії журналістики, комунікативної політології, теорії і методики журналістської творчості.

Був членом першого складу експертної ради ВАК України з філологічних наук і мистецтвознавства, досі є членом спеціалізованих вчених рад Інституту журналістики й Інституту філології Київського національного університету ім. Т. Шевченка. Почесний доктор Київського міжнародного університету, член редколегій журналів “Журналіст України”, “Універсум”, “Пам’ять століть” [26; 647 – 648].

Додамо до списку В. І. Шкляра докторську дисертацію О. Мелещенка, до якої він спонукав дисертанта, кандидатські дисертації зі спеціальності “Журналістика” С. Даниленка, М. Карася, А. Наджоса, В. Власенко, О. Познякова, С. Сегеди, О. Гресько, М. Малого, Ю. Нестеряка, М. Воронової та багатьох інших.

До заслуг Володимира Івановича слід додати запрошення переїхати з Москви та стати членом кафедри професорові Анатолію Анатолійовичу Чічановському, котрий є багаторічним співавтором В. І. Шкляра. Після переїзду до Києва цей вагомий журналістикознавець і політолог очолив спеціалізовану вчену раду зі спеціальності “Політична культура та ідеологія” (з 1995 року). За цей час докторами політичних наук стали О. М. Гриценко (член кафедри міжнародної журналістики), О. Л. Порфімович (член кафедри теорії масової інформації), кандидатами політичних наук стали Г. Ю. Хлистун (аспірант кафедри міжнародної журналістики), Г. М. Сащук (аспірант кафедри телебачення та радіомовлення), О. М. Яхно (здобувач кафедри міжнародної журналістики). Стали докторами й кандидатами з політичної культури та ідеології науковці Шевченкового університету та багатьох інших вищих навчальних закладів України.

Окремо слід сказати про члена кафедри з 1967 року – старшого лаборанта Марію Тимофіївну Соболевську. За ці роки вона вірою і правдою служить рідній кафедрі, навчилася робити педагогічне навантаження викладачів, делікатно шефствує над викладачами, аспірантами та студентами.

Загалом протягом 1993 – 2007 років члени кафедри надрукували наступні наукові публікації (за браком місця перераховано лише окремі видання у вигляді монографій, підручників, навчальних посібників, наукових брошур тощо):

1993


Шкляр В. І. Інформаційна індустрія України: Навч. посібн.

Шкляр В. І., Чічановський А. А. Політика. Преса. Влада.: Наук. вид.

1995

Методичні поради до написання дипломних робіт з журналістики / Упоряд. Качкан В. А., Черняков Б. І., Шкляр В. І., Іванов В. Ф.



Мукомела О. Г., Романюк М. М. Розстріляне слово: Наук. вид.

Чічановський А.А., Шкляр В. І. Світ інформації: особистість, суспільство, держава (Медитації і маргіналії): Наук. вид.

Шкляр В. І. Бар’єри слова: Маргіналії та казуальні розмірковування: Наук. вид.

Шкляр В. І., Слободянюк Р. Д. Журналістська майстерність: Конспект лекцій.

1996

Мукомела О. Г. Гірка правда історії // Українська журналістика: вчора, сьогодні, завтра: Історико-теоретич. нариси / О.Г. Мукомела, В.І. Шкляр, О.К. Мелещенко, І.С. Паримський. – Вип.1.



Шкляр В. І. Національна журналістика: від розладу до гармонії // Українська журналістика: вчора, сьогодні, завтра: Історико-теоретич. нариси / О.Г. Мукомела, В.І. Шкляр, О.К. Мелещенко, І.С. Паримський. – Вип.1.

Шкляр В. І., Вартанов Г.І. Основи теорії журналістики: Навч. посібн.

1997

Гриценко О. М. Українська преса США і Канади (1991 – 1995 рр.): Монографія.



Мукомела О. Г. В горнилі революції // Українська журналістика: вчора, сьогодні, завтра: Історико-теоретич. нариси / О.Г. Мукомела, В.І. Шкляр, Й.Д. Лось, І.С. Паримський. – Вип.2

Шкляр В. І. Мас-медіа і утвердження демократії // Українська журналістика: вчора, сьогодні, завтра: Історико-теоретич. нариси / О.Г. Мукомела, В.І. Шкляр, Й.Д. Лось, І.С. Паримський. – Вип.2

Шкляр В.І. Преса як засіб міжнародного спілкування: Наук. вид.

1998


Мелещенко О. К. Комп’ютерні і телекомунікаційні технології як гарант інтеграції журналістики України в світовий інформаційний простір // Монографія / Київський університет ім. Т. Шевченка / Наук. ред. А. З. Москаленко.

Мукомела О. Г. Під гетьманською булавою // Українська журналістика: вчора, сьогодні, завтра: Історико-теоретич. нариси / О.Г. Мукомела, В.І. Шкляр, Т..І. Петрів, І.Ю. Слісаренко, І.С. Паримський. – Вип.3.

Петрів Т. І., Слісаренко І. Ю. Шляхи та манівці інформаційної епохи ХХІ століття // Українська журналістика: вчора, сьогодні, завтра: Історико-теоретич. нариси / О.Г. Мукомела, В.І. Шкляр, Т..І. Петрів, І.Ю. Слісаренко, І.С. Паримський. – Вип.3.

Шкляр В. І. Мас-медіа: Світ України і Україна у світі: Наук. вид.

Шкляр В. І. Національна школа журналістики: науковий потенціал і ресурси // Українська журналістика: вчора, сьогодні, завтра: Історико-теоретич. нариси / О.Г. Мукомела, В.І. Шкляр, Т..І. Петрів, І.Ю. Слісаренко, І.С. Паримський. – Вип.3.

1999


Міжнародна журналістика-99 // Збірник робіт магістрів і спеціалістів / За заг. ред. О. К. Мелещенка. – Вип. І.

Шкляр В. І. Теорія і методика журналістської творчості: Конспект лекцій.

2000

Гриценко О.М., Шкляр В. І. Преса і політика: проблеми, концепції, досвід: Монографія.



Гриценко О.М., Шкляр В. І., Кривошея Г. П. Основи теорії журналістської діяльності: Навч. посібн.

Міжнародна журналістика-2000 // Збірник робіт магістрів і спеціалістів / За заг. ред. О. К. Мелещенка. – Вип. ІІ.

2001

Гриценко О. М. Суспільство, держава, інформація: Монографія.



Мукомела О. Г. Передмова // Історія української журналістики: Хрестоматія: Упоряд. О. Г. Мукомела.

Мукомела О. Г. Таємниця віків: Навч. посібн.

2002

Гриценко О. М. Мас-медіа у відкритому інформаційному суспільстві й гуманістичні цінності: Монографія.



Гриценко О.М., Шкляр В. І. Основи теорії міжнародної журналістики: Навч. посібн.

Міжнародна журналістика-2002 // Збірник робіт магістрів і спеціалістів / За заг. ред. О. К. Мелещенка. – Вип. ІІІ.

Мукомела О. Г. Спадщина поколінь: Навч. посібн.

Шкляр В. І. Міжнародні мас-медіа і виклики нового століття

2003

Інформаційні технології в журналістиці: вітчизняний і світовий досвід // Збірник робіт магістрів і спеціалістів / За заг. ред. О. К. Мелещенка. – Вип. І.



Мелещенко О. К. Публіцистика Віктора Гюго: Навч.-метод. комплекс: Навч. посібник; Хрестоматія; Теми рефератів, Тести.

2004


Засоби масової інформації зарубіжних країн: Ретроспективний бібліографічний посібник / Упоряд. О.К.Мелещенко, Б.І.Черняков. – К.: ВПЦ “Київський університет”, 2004. – 250 с.

2005


Мелещенко О. К. Інтернет-технології в сучасній журналістиці: моделі та практика: Навч. посібн. – К., 2005. – 155 с.

Мелещенко А. К. Портретная галерея журналиста-международника: Науч.-публицистич. изд. – К., 2005. – 216 с.

Мелещенко О.К., Черняков Б. І. Теорія журналістики і масової комунікації: Україномовні та російськомовні джерела (1991 – 2001): Матеріали до бібліографії. – К., 2005. – 68 с.

2006


Мелещенко О.К. Журналістикознавчі уявлення про світовий і національний інформаційний простір, його безпеку: Наук.вид.: Вступна стаття; матеріали до бібліографії (українськомовні та російськомовні джерела) / Київський національний університет імені Тараса Шевченка; Інститут журналістики. – К.: ПВП “Задруга”, 2006. – 64 с.

2007


Мелещенко О. К., Чічановський А. А., Шкляр В. І. Інформація, інформаційний: Словник термінів і понять для журналістів і політологів. – К.: Грамота, 2007. – 72 с. – (Сер. “Словник”).

Україна на шляху до Європи / Укл. В. І. Шкляр, А. В. Юричко. – К.: , 2007. – 520 с.

* * *

З ініціативи професорів В. І. Шкляра та А. А. Чічановського на кафедрі розпочато випуск “Бібліотечки журналіста-міжнародника”. Випущено три брошури: 1) Шкляр В. І. Мас-медіа і виклики нового століття. – К.: Грамота, 2003; 2) Чічановський А. А. Новина в міжнародній журналістиці. – К.: Грамота, 2003; 3) Петрів Т. І. Мас-медіа в євроінтеграційних процесах. – К.: Грамота, 2003.



Десятим завідувачем кафедри став кандидат філологічних наук, доцент Тарас Іванович Петрів (2002 – 2005). За його завідування розквітли міжнародні зв’язки Інституту журналістики з провідними центрами журналістської освіти вищих навчальних закладів усіх континентів. Недаремно Т. І. Петрів став заступником директора Інституту журналістики з міжнародних зв’язків. Після його переходу на роботу до Секретаріату Президента України його подвійні обов’язки другий директор Інституту журналістики доктор філологічних наук, професор Володимир Володимирович Різун розділив: одинадцятим завідувачем кафедри міжнародної журналістики (з 2006 року) став доктор філологічних наук, професор Олександр Костянтинович Мелещенко, а керівником міжнародного відділу – кандидат філологічних наук, асистент Ольга Вікторівна Гресько.

Зусиллями професорів В. В. Різуна і М. С. Тимошика Інститут журналістики поповнився двома новими кафедрами – теорії масової інформації й видавничої справи та редагування. Це дало змогу довести кількість кафедр до 8. На сьогодні на пострадянському просторі це третій показник після журфаку МДУ (13 кафедр) і журфаку СпбДУ (9 кафедр). Це перша трійка, яка, як і раніше, перебуває поза конкуренцією. Другий ешелон становлять журфаки в складі 4 – 5 кафедр (Львів, Мінськ, Катеринбург, Ростов-на-Дону, Казань, Воронеж, Іркутськ, Владивосток), третій ешелон становлять журфаки в складі 1 – 2 кафедр. Як правило, це новостворені навчальні підрозділи, де бракує кваліфікованих викладачів і власної науково-методичної літератури.

В ювілейному для Інституту журналістики році аспіранти кафедри міжнародної журналістики успішно захистили кандидатські дисертації: В. В. Поплавська (науковий керівник – проф. О. К. Мелещенко), Т. М. Шальман і А. В. Юричко (науковий керівник обох – проф. В. І. Шкляр) зі спеціальності “Журналістика”, а також докторську дисертацію М. М. Розумний (науковий консультант – проф. А. А. Чічановський), кандидатські дисертації: О. В. Свентицька (науковий керівник – проф. О. К. Мелещенко), М. Ю. Соколов (науковий керівник – проф. А. А. Чічановський) зі спеціальності “Політична культура та ідеологія”.

Кафедра поповнилася перспективними аспірантами. Це Богдана Носова, Оксана Голік, Ольга Сухомлин, Світлана Слабінська, Юлія Борисенко, Юлія Щегельська, Олена Бондаренко, Ірина Кисарець, Галина Іщенко та інші – в основному випускники кафедри, відмінники навчання.

Життя, в тому числі й наукове продовжується, і триватиме доти, поки на кафедрі дбають про збереження усталених гарних традицій з розробки нових і удосконалення існуючих нормативних дисциплін і спеціальних курсів, турбуються про підвищення рівня методичної майстерності, піклуються про кафедральні наукові дослідження, розвиток студентської науки, про індивідуальну роботу зі студентами. Кафедра, незважаючи на явно недостатню увагу з боку держави до розвитку міжнародної журналістики, продовжує готувати кваліфіковані кадри журналістів-міжнародників.
[1] Різун В. В., Трачук Т. А. Нарис з історії та теорії українського журналістикознавства: Монографія / Київ. нац. ун-т ім. Тараса Шевченка. – К., 2005. – 232 с.

[2] Книппинг, Франц. Авантюры дома Шпрингера / Пер. с нем. Вс. Розанова. – М.: Изд-во социально-экономической литературы “Мысль”, 1964. – 248 с.

[3] Різун В. В., Трачук Т. А. Нарис з історії та теорії українського журналістикознавства: Монографія / Київ. нац. ун-т ім. Тараса Шевченка. – К., 2005. – 232 с. – З посиланням на пр.: Рубан В. А. Становлення української радянської преси (1921 – 1925 рр.). – К.: Вид-во Київ. ун-ту, 1963. – 196 с.

[4]. Там само. – З посиланням на пр.: Історія партійно-радянської преси України: Підручник / За заг. ред. А. З. Москаленка. – К.: Вища школа, 1989. – С.150 – 168.

[5] Там само.

[6] Там само. – З посиланням на пр.: Рубан В. А. Карл Маркс – редактор “Новой Рейнської газети”. – К., 1959. – 101 с.

[7] Там само. – З посиланням на пр.: Рубан В. А. Журналістика – важлива галузь громадсько-політичної діяльності: Конспект лекцій. – К., 1969. – С. 6.

[8] Там само. – З посиланням на пр.: Рубан В. А. Журналістика – важлива галузь громадсько-політичної діяльності: Конспект лекцій. – К., 1969. – С. 55.

[9] Там само. – З посиланням на пр.: Рубан В. А. Журналістика – важлива галузь громадсько-політичної діяльності: Конспект лекцій. – К., 1969. – С. 57.

[10] Там само. – З посиланням на пр.: Рубан В. А. Журналістика – важлива галузь громадсько-політичної діяльності: Конспект лекцій. – К., 1969. – С. 55.

[11] Там само. – З посиланням на пр.: Рубан В. А. Журналістика – важлива галузь громадсько-політичної діяльності: Конспект лекцій. – К., 1969. – С. 57.

[12] Там само. – З посиланням на пр.: Рубан В. А. Предмет, завдання і метод курсу “Теорія і практика партійно-радянської преси”: Конспект лекцій. – К., 1966. – С. 24.

[13] Там само. – З посиланням на пр.: Рубан В. А. Предмет, завдання і метод курсу “Теорія і практика партійно-радянської преси”: Конспект лекцій. – К., 1966. – С. 25 – 26.

[14] Там само. – З посиланням на пр.: Рубан В. А. Предмет, завдання і метод курсу “Теорія і практика партійно-радянської преси”: Конспект лекцій. – К., 1966. – С. 24 – 29.

[15] Там само. – З посиланням на пр.: Рубан В. А. Предмет, завдання і метод курсу “Теорія і практика партійно-радянської преси”: Конспект лекцій. – К., 1966. – С. 25.

[16] Різун В. В., Трачук Т. А. Нарис з історії та теорії українського журналістикознавства: Монографія / Київ. нац. ун-т ім. Тараса Шевченка. – К., 2005. – 232 с. – З посиланням на пр.: Федченко П. М. Матеріали історії української журналістики. Випуск І. Перша половина ХІХ ст. – К.: Вид-во Київ. ун-ту, 1959. – С. 23.

[17] Там само.

[18] Там само.

[19] Там само.

[20] Там само.

[21] Там само.

[22] Там само.

[23] Яременко В. В. Передмова // Шестопал М.М. Євреї на Україні (Історична довідка). – К., 2002.

[24] Різун В. В., Трачук Т. А. Нарис з історії та теорії українського журналістикознавства: Монографія / Київ. нац. ун-т ім. Тараса Шевченка. – К., 2005. – 232 с. – З посиланням на пр.: Історія партійно-радянської преси України: Підручник / За заг. ред. А. З. Москаленка. – К.: Вища школа, 1989. – C. 6 – 7.

[25] Там само.

[26] Володимир Іванович Шкляр. Автобіографія // Науково-дослідний центр періодики (1993 – 2003 рр.): У 2 т. / НАН України. ЛНБ ім. В. Стефаника. НДЦ періодики; Уклад. М. М. Романюк; Відп. ред. Л. В. Сніцарчук. – Львів, 2003. – Т. 2: Постаті: Біобібліографічний покажчик. – 676 с.

[27] Олександр Гнатович Мукомела. Автобіографія // Науково-дослідний центр періодики (1993 – 2003 рр.): У 2 т. / НАН України. ЛНБ ім. В. Стефаника. НДЦ періодики; Уклад. М. М. Романюк; Відп. ред. Л. В. Сніцарчук. – Львів, 2003. – Т. 2: Постаті: Біобібліографічний покажчик. – 676 с.

[28] Там само.



ВІД ПРЕСИ ТОТАЛІТАРНОЇ ДО ДЕМОКРАТИЧНОЇ:

ДОСВІД ПОВОЄННОЇ НІМЕЧЧИНИ ЯК УРОК ДЛЯ УКРАЇНИ


Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7

Схожі:

Шеф-редактор: Різун В. В., д-р філол наук, проф. Головний редактор iconГоловний редактор В. Горовий, д-р іст наук, проф., заст гендиректора нбув. Редакційна колегія
Засновник: Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського. Видається з 01. 01. 1998 р. Виходить двічі на місяць. Головний...
Шеф-редактор: Різун В. В., д-р філол наук, проф. Головний редактор iconБілявський Г. О. та ін. Б61 Основи екології: Підручник / Г. О. Білявський, Р. С фур-дуй, І. Ю. Костіков. 2-ге вид
Редакція літератури з природничих І технічних наук Головний редактор Т. В. Ковтуненко Редактор А. С. Мнишенко
Шеф-редактор: Різун В. В., д-р філол наук, проф. Головний редактор iconТа роботи з обдарованою молоддю
Редакційна колегія: Митрофанова Т. Г. (головний редактор), Петроченко В. І. (відповідальний редактор), Ткачук А. Т, Ніколаєв О. С.,...
Шеф-редактор: Різун В. В., д-р філол наук, проф. Головний редактор iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
...
Шеф-редактор: Різун В. В., д-р філол наук, проф. Головний редактор iconСушинський Богдан Іванович
Віце-президент української Асоціації письменників, президент Аркадійського літературного клубу та головний редактор альманаху «Аркадійський...
Шеф-редактор: Різун В. В., д-р філол наук, проф. Головний редактор iconПерлини світової лірики вільям шекспір
Редактори М. І. I гнатенк о, Ф. Ф. Скля р Художник В. Я. Чебанни к Художній редактор Б. Л. Тулі н Технічний редактор Є. Ю. 3 еленков...
Шеф-редактор: Різун В. В., д-р філол наук, проф. Головний редактор iconМ. В. Коваль (головний редактор), В. М. Вол­ковинський
С. В. Кульчицький, І. Ф. Курас, Ю. О. Курносов, О. О. Кучер, Л. О. Лещенко, М. Б. Озерова (відлов, секре­­тар), В. Ф. Панібудьласка,...
Шеф-редактор: Різун В. В., д-р філол наук, проф. Головний редактор iconВсеукраїнський реабілітаційний щомісячний журнал для дітей
Видання «пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утосу «заклик». Головний редактор Наталка щербань
Шеф-редактор: Різун В. В., д-р філол наук, проф. Головний редактор iconВсеукраїнський реабілітаційний щомісячний літературно-художній журнал
Видання пог «ОБ’єднана редакція періодичних видань утосу «заклик». Головний редактор Наталка щербань
Шеф-редактор: Різун В. В., д-р філол наук, проф. Головний редактор iconПсихолого-педагогічні проблеми
Побірченко Н. С. (головний редактор), Коберник О. М. (заступник головного редактора), Бех І. Д., Бібік Н. М., Вашуленко М. С., Кічук...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка