Щоб не відійшов у забуття



Сторінка4/10
Дата конвертації09.08.2017
Розмір2.35 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

НАРОД СКАЖЕ-ЯК ЗАВ’ЯЖЕ

Народ скаже про щось, мов зав'яже-

Зрозуміле без надміру слів.

Те перлиною в пам'ять заляже,

Збереже в собі мудрість віків!
І настирно думки мої в'ються

Над прислів'ям народним кричать,

Що коли десь пани собі б'ються,

То мужицькі чуприни тріщать.

2005 р.

Сатиричні мініатюри
«В обіцянках був, як колись -

препишним, а в діях, як тепер - ніщо"

(Вільям Шекспір. "Генріх VIII").
Хоч обіцяв змінити світ наш грішний,

А "віз" стоїть на місці до цих пір,

Бо він лиш в обіцянках дуже пишний –

Ніщо у діях, - як сказав Шекспір



***


Все до рук прибрало чорне братство.

Олігархи кляті - їм ім'я;

Несумісні совість і багатство,

Як гіркий п'яниця і сім'я.

***

Радує нас гумор із Росії:



Виступи дотепами кишать!
Але не втрачаю я надії,

Що колись і наші насмішать.

Відійшли вже Штепсель, Тарапунька,

Глазовий Павло, Андрій Сова...

Заспокойся! Випий ось "на бруньках"…
Коли криза - смішно не бува.

***


Спить народ глибоким сном.

І не дме собі у вус,

А в цей час його майном

Володіє вже індус.

***

- Державою не вмієм керувати,



Бо наш талант - ростити хліб, буряк...

  • Це щастя, що прийшов допомагати
    Розумний і досвідчений бурят!

2005 р.


- Кожен держить наготові

Сулію сивухи –

Ось чому у дні святкові

Люди мруть, як мухи.


Хоч реклами запевняють:

Пити нешкідливо –

Довголіттю не сприяють

Оковита й пиво.


Не роби із дурниці проблему

(Розмова в черзі до перукаря)


  • За простеньку коротку підстрижку

Аж п’ять гривень дере перукар.

Завтра теж не надійся на знижку –

Ціни й далі ростимуть до хмар.
За ці гроші півдня на будові

Тягнем лямку – і я не один.

Зводим людям будинки чудові,

А нам день – це дванадцять годин.


Він же десять хвилин (і не більше)

Для одного клієнта вділя.

З кожним днем через них стає гірше,

Як таких тільки терпить земля!»




  • Закривай, чоловіче, цю тему,

І майстрам не груби – ти ж не хам.

Не роби із дурниці проблему –

Робінзон підстригам себе сам.


Було б краще
- Хоч я частенько випиваю,

Але умію й «зав’язать»,

Бо міцну силу волі маю, -

Чванливо муж став заявлять.


- Було б ще краще, - каже жінка. –

Щоб не розв’язувать навчивсь,

Не нила б змучена печінка,

І в прірву стрімко не котивсь.




Сльози співчуття
Котельну обслуговую центральну,

Гну спину від дзвінка і до дзвінка,

Одержую зарплату мінімальну,

Хоч праця небезпечна і важка.


Яка ж важка робота в депутата

(Із слізьми співчуття в очах стою),

Якщо у них щомісячна зарплата

Разів у тридцять вища за мою!



Святкові сюрпризи
- Як свята йдуть чередою,

Людям веселіше

Заповняти дні гульбою,

Але й мруть частіше.


В хмарах Божих не змовкає

Похоронна меса,

Некрологи не встигає

Друкувати преса.


Навіть тим, кому ще б жити,

Настає кончина.

В чому, спробуй пояснити,

Криється причина?


Н
SOS
В п’ятдесятих роках – ні гроша,

Доля в темнім тунелі блукала,

Але кожна хлоп’яча душа

Бути льотчиком мрію плекала.


Потеплінням сади зацвіли

І цілинні лани зародили,

Шістдесяті – надію дали,

В космос мрії дитячі носили.


Як вогонь Олімпійський палав,

З всього світу нам слали привіти,

Він захоплення нові заклав,

Щоб спортивні долати зеніти.


Штабелями людей без кінця

На екранах вбивають сьогодні.

Ваблять кілери юні серця,

Що жорстокі стають і холодні.


Пропагують як норму життя

Бруд, насильство, на морі й на сущі,

А коли вже прийде каяття,

За юнацькі скалічені душі?



еприйнятна порада

На призьбі біля хати мудрий дід

Повчає молодого жениха:

- Спішити із одруженням не слід,

Бо в справі цій недовго й до гріха.


У барах скрізь красуні молоді –

Від чарів не сховаєшся ніде…

Шукай прекрасне в дівчині тоді,

Коли у поле з сапкою піде.


Курящу дівку, голубе, минай,

І ту, що держить чарку у руці.

Така як стане матір’ю, то знай –

Отрута буде дітям в молоці.


А мрієш, щоб принцесою з казок,

Майбутняя була твоя жона…

Зніми полуду і поглянь разок,

Чи гарна поведінкою вона.


Прицінюєш накручену косу,

Фарбоване обличчя, мов купець…

Вишукуй, хлопче, у дівчат красу

Не на лиці, а в щирості сердець.


- Пораду вашу, діду, не прийму –

До берега сучасності приб’юсь;

З очей своїх полуду не зніму,

Бо парубком лишитися боюсь!



Закон – дишло

«…Ісуса побачили, що йде Він по морю…»

(Ів. 6:19)
Видають закони депутати,

Щоб багатство берегли народу,

А окремі стали розкрадати

В розмірах, нечуваних ще зроду.


Не судіть їх дишельне уміння

Обминати приписи суворі –

Навіть Бог створив Закон тяжіння

І порушив Сам його у морі.



П
Подумай!
«Вовка в плуг, а він – у луг»

Народне прислів’я
Як стать при владі – знаєш.

А ти подумай, брате:

Чи од природи маєш

Мандат, щоб керувати?



Посередник
- Не працюєши на заводі,

І не сієш, і не жнеш,

Не копаєшся в городі,

А у розкоші живеш.


Як вдалося таке чудо?,

Ти від друга не ховай

Свій секрет. Я вдячний буду

Аж до гробу – так і знай.


- Є дороги дуже цінні:

Виробник і споживач.

Там можливості відмінні,

Щоб із злидня став багач.


Як макітра твоя варить –

На шляху постав стіну:

Закуповуй всі товари

І диктуй свою ціну.



одія того варта

Як ескорт до ЗАГСу гнали,

Щоб цвіла сім’я майбутня,

Повмикали всі сигнали,

Бо подія незабутня.


В честь весілля, серед ночі

Молодий людей лякає:

За любов, за карі очі

Фейєрверк гримить, палає.


Хоч видовисько красиве,

Але це – вже бита карта.

Пропоную справжнє диво,

Бо подія того варта:


Краще було б встановити

На горбку гармат з десяток,

Щоб салют несамовитий,

Сповіщав сім’ї початок!


Зірки, на сцену!
На сцені дівки в’ються голі, безликі,

Неначе нудистський на морі це пляж.

Вони покладають надії великі

На тіло звабливе й «крутий» макіяж.


Готові на все, аби зіркою стати,

На жаль, їм вся правда сумна невтямки:

Крім тіла стрункого талант треба мати –

Дорога до слави не йде напрямки.


Прожектори рампи, везіння щасливе –

Нелегко спіймати їх променів мить,

Бо сцена капризна, як море бурхливе,

Що може підняти, а може й втопить.



Всі революції жорстокі –

Несправедливості потвори-

Вони і крові ллють потоки,

І плодять сиріт, й трупів гори!


Коли пани знущались люто

Над кріпаками панували –

Прийшла ватага Кармелюка –

Маєтки панські запалали.


Від шляхтичів, їх посіпаків

Котилась краєм доля злая,

Тоді з’явились гайдамаки,

І знов лилася кров людськая.


Як вимітали хліб до кришки

Для оргій цісарським палатам –

З’явились Довбуша опришки

Й кроваво мстились супостатам.


Ще безліч прикладів навести

Мені без труднощів удасться,

Щоб ненажерливим довести:

Лиш справедливість – мир і щастя!


Посмієте, пани лукаві,

За труд мізерію платити,

Щоб тільки вам і розкіш, й слава –

Не сподівайтесь в мирі жити.


І знов пливуть думки скромніші,

Пророчити не буду далі…

Та й ви за мене не дурніші,

Тож розберетесь в тій спіралі.




Епіграма на себе
Хоч поет я примітивний,

Творчість не годиться,

Зате такий продуктивний,

Як влітку кролиця.



Азартні гравці

(Національний гандж)
Вже набридли нам ці теми,

Розмови безплідні:

Маєм кращі чорноземи –

Чому ж такі бідні?


Важко успіхів добитись,

Коли хибу маєм:

Замість того, щоб трудитись –

В різні ігри граєм.


І дворяни цим хворіли,

Маєтки втрачали;

Гемонським вогнем горіли,

Коли в карти грали.


Грають зранку аж до ночі

І дорослі, й діти.

На дурничку всі охочі

Враз розбагатіти.


А хто ж буде працювати –

Чом не дбає влада?

Чесний труд ігнорувати

Привчить згубна вада.


Бо порок цей долі крає,

Безпощадно діє:

Хто в азартні ігри грає –

Вік не збагатіє.



Роздуми провінціала
Роздумую в бесонні ночі:

Якщо спіраль діалектична

Існує, то прогноз пророчий

Неважко визначить практично.


Аналізуючи події,

Століть минулих незабутніх,

Втрачаю віру і надію –

Прогноз невтішний на




Листування


Я маю досить розвинену уяву:

можу в тиші почути пісню...”
Ах, як часто душа наша, зазнаючи суспільного й усілякого іншого відторгнення, потає у глибокий туск самоти і потребує розради. Ми озираємося у густій очікуваній утомі. Чи серед сотень тисяч людських облич не заясніє одне прихильністю й чи не відгукнеться споріднена душа для розради і доброго спілкування. Але намарне. А може, такі душі пульсують доокруги. Та ми не впізнаємо їх. Довший, тернистий часто шлях до впізнавання.

Упродовж десятиліть у моїм суспільнім відторгненні я і в ріднім краї переживав глибоку самоту. Що ні до кого слова відкритого промовить. А і не здогадувався, у думку не ішло, не наближалося, що споріднена душа пульсує зовсім поряд і, можливо, також тужить за відкритим спілкуванням.

Уродженець синьоокої Волині, він майже усе своє свідоме життя провів у містечку над Случем, плекаючи у людських душах любов до музики і пісні.

Але почув, вірніше, прочитав це ім’я “Анатолій Поліщук” уже в перебудовний період. Наша районна газета “Надслучанський вісник” час від часу друкувала віршовані гуморески, під якими і стояло це ім’я. І це був такий яскравий природній гумор. Із джерел народної душі.

Я відчинив двері і уже переступив порога кабінету редактора “Надслучанського вісника” Бориса Тимофійовича Боровця. І у дверях, буквально на порозі ми лице в лице, віч у віч зустрілися з чоловіком, який із кабінету уже відходив. Й тут Борис Тимофійович поглядом і жестом затримав чоловіка, але словом звернувся до мене:


  • Це Анатолій Поліщук. Подаруйте йому свою книжку...

Отак ми й познайомилися. Я подарував Анатолію Павловичу свою книжечку “На горі сосна золоторясна”.

Я від’їхав до Київа, а невдовзі надійшов лист від Анатолія Павловича. Ми почали листуватися. І наше листування тривало майже чотири роки.

Ми стали друзями. Я дарував Анатолієві Павловичу свої книги. А він мені усно і письмово висловлював свої грунтовні враження. Що такого прихильного і спостережливого читача я і не пам’ятаю.

Як я із Київа приїжджав автобусом чи маршруткою у Березне, таким зворушенням переймається ціла сутність твоя, коли після тимчасового відлучення ізнов ступаєш на рідну землю, то одразу ж і спрямовувався на вулицю Грушевського до помешкання Поліщуків. Й тиху гостинність випромінювала оселя, а й ціла родина – Анатолій Павлович, Євдокія Корніївна, їхні внуки Ольга і Богданко.

Анатолій Павлович був співбесідником завжди для мене побажаним. З’ясувалося, що у нас багато спільного у проглядуванні світу, людей і подій.

Не раз ми цілими годинами прогулювалися у яснім літнім сонці і ув осінній похмурості тихими мальовничими вулицями містечка. І думання наше, і спостереження наші ішли, линули в одностайне. Інколи ми заходили до Свято-Покровського храму. А потому стояли на пагорбі над рікою і милувалися заслучанськими лугами і синіми борами удалині. Й у думання наше ішло рівночасно. Що десь у тих борах Отаман “Поліської Січі” Тарас Будьба-Боровець назавжди прощався зі своїм побратимством.

Анатолій Поліщук бував на нашому хуторі і чудувався ним, полюбив цей благословенний закуток, так само як і я крізь ціле життя лелію у своїм серці незмінну любов до сього маленького клаптика землі.

А коли однієї весни я приїхав на хутір, то застав сумну картину – на Батькову хату у 33-ій раз учинили напад, останні ужиткові речі позабирали, обібрали до нитки у буквальному розумінні. Ще й книжки посеред хати спалили. Від творів Павла Тичини, Євгена Плужника, Максима Рильського. Буніна і Рільке на долівці зосталася купка попелу.

Затужив я нерозрадно. А як о тім довідався Анатолій Павлович, чутка дійшла, то одразу ж і приїхав ровером на хутір. Привіз найнеобхідніше – ложку, миску, кварту, кастрюлю, помідорів, огірків, грибів, ще й солонини. Да й розраджував мене мудро. Що усе те набутне, наживне. А душі ж то допоки іще не забрали, не вийняли.

Анатолій Павлович Поліщук невимовно любив ліс, а у лісі над усе любив збирати гриби. А іще займався лозоплетінням. Він і мені обіцяв сплести для міського помешкання такого гарненького кошика із червонястої верби і білого соснового коріння.

Із кожним місяцем і роком моя сутність наповнювалася усе помножуваною радістю доброго спілкування. Спостережлива, ніжна і мудра душа випромінювала чесність і відкритість. І не раз думав я із запізнілим жалем. Чому ми не познайомилися і не подружилися на роки і на десятиліття раніше. Але у думання ніколи не наближалося передчуття, що наше спілкування обірветься так несподівано скоро.

Й коли дійшла до мого усвідомлювання сумна новина, то подумав я. Що чесних, правдивих і відкритих душ у світі, можливо, не так і багато. І втрата однієї із них – завжди велика незамінність для світу.

Але залишилися листи. Спершу я думав подати для публікації тільки його листи, Але ж мої відповіді були спонукувані, навіяні його словом. Отож подаю наше листування у хронологічній послідовності.

Андрій Кондратюк.

19 листопада 2006 року,

м. Київ.

Добрий день, шановний Андрію Івановичу!


Вітаю Вас з Новим роком і зичу доброго здоров’я, душевної рівноваги, творчого натхнення і достатку.

Прочитав книжку “На горі сосна золоторясна”, яку Ви мені подарували в кабінеті Бориса Тимофійовича 21 листопада 2002 року. Думаю, таку книжку набагато важче написати, ніж просто художній твір. Адже в ній зібрано так багато фактичного матеріалу. А щоб його зібрати, мабуть, довелося перевернути гори першоджерел: твори прозаїків, поетів, фольклорні, етнографічні матеріали... Та й з дитинства прийшлося чимало пригадати. Я Вам дякую. Подяку конкретизую так: - по-перше, я люблю ліс, а особливо осінній. Мене до сліз хвилюють настрої, описані в оповіді про берези: “...і як це зворушливо, а й сумно трохи, коли жовті берізки поодинці чи й у гурточках серед зеленого ще лісу, серед борів соснових або на схилах десь свою прощальну красу напоказ виставляють” (с.81-82). Багато цікавих і нових для мене легенд, обрядів, звичаїв я пізнав з Вашої книги. Вийшовши на оголену пенсію, я навчився плести кошики з лози. Заготівля сировини у верболозових зарослях – для мене кращий відпочинок. Оповідь “Де срібліє вербиця” наповнює моє старече серце приємними спогадами. Ось рядки з мого давнього віршика “Епітафія на березі Случа” (не надрукований):

Ти окрасою Полісся

Був в усі віки:

Верболозами розрісся,

Прекрасні вінки

В квітникам твоїх для вроди

Дівчата плели

І прозору твою воду

Косарі пили...”


Про тополю я і раніше знав, що вона дає серед дерев найбільше кисню. Ви, мабуть, знаєте, що на тополі в нашому місті був справжній геноцид. Я навіть написав чудовий задум:

“Втілюєм чудовий задум:

Тополі згубили,

Тепер всюди садим –

Ми їх полюбили.

Земля радо їх зустріла –

Царство тут настало.

Назва ж міста застаріла,

Бо беріз вже мало.

Аби туї оправдались,

Треба, щоб Березне

По-новому називалось:

Селище Туєзне”. (ІХ-99 р.)
Була надрукована моя сатирична мініатюра про варварську заготівлю липового цвіту. Мені болить душа, коли я бачу в лісі вивезене фірами, грузовиками сміття (навіть порцеляновий завод цим грішить), згарища в місцях, де я ще торік збирав гриби. Ліс – це моє життя. І високохудожнє слово про дерева мені близьке, хвилююче, бо зрозуміле.

По-друге, Ви наводите море пісень – і народних, і авторських, чи не половину з яких я переспівав у класах вокалу, хору, диригування у своїх муззакладах, з солістами, ансамблями, які сам створював. Немало з них прозвучали в моїй обробці (“У полі береза, у полі кучерява”, “Не стій, вербо, над водою”, “Люди їдуть по ліщину”, “По діброві вітер виє”, “Хвалилася тая березонька” й ін.). А це ж моя молодість! Ви викликали в мені теплі, хоч і ностальгічно-щемні спогади.

По-третє, ви занурили мене у спомини про полотняне (пофарбоване в узварі з вільхових шишок) далеке дитинство.

В мене була бабуся Ярина – сільська професіональна ткаля. І що б не робила: чи пряла нитки веретеном, чи коловоротком, чи снувала нитки на снівниці, чи лаштувала верстат, чи ткала, раз по раз гупаючи лядою (до речі, я заготовляв цівки з бузини і найкраще в сім’ї їх намотував для човника на спеціальному пристосуванні) – завжди співала. Співала вона тихо, але ідеально чисто, інтонаційно. Я чув це з колиски і сприймав як норму життя. Репертуар в бабусі Ярини, здавалось, був безкінечний. Я ніде більше не чув її пісень “Ой умру я, вмру я”. “Ой коб же я знала”, “. “З-за гори сходить ясне сонечко”. “Сирітка”. Все життя я вважав, що бабусина пісня:

“Ой ти дубе кучерявий,

лист на тобі рясний;

ти козаче молоденький,

словами прекрасний.

Слова твої прекраснії,

Но вражая думка.

Вилетіла, полетіла

Сивая зозулька.

Вилетіла, полетіла,

Тай у море впала

(два рядки я забув)

-“- -“-


Ой як тяжко, ой як важко

З моря виринути,

А ще тяжче, а ще важче

Милого забути”.-

нікому, крім мене, не відома.

І ось на сторінці 15 стрічаю цю пісню. Згадав бабусю Ярину і тяжко пожалкував, що оволодів нотною грамотою настільки, щоб міг записати пісні з голосу аж тоді, як бабуся вмерли (86 р.). Я дуже любив бабусю Ярину і спогади про неї мені до болю дорогі. І ще один нюанс. В селі, де я народився і де пройшло моє дитинство та юність (недалеко від Луцька), жило слово “слічно” (файно, чудово). Цього літа приїжджала з Челябінська моя сестра і ми поїхали в рідне село на могилу до тата.

Я наплів стриєшним сестрам кошиків в подарунок. А сестра хвалить: “Слічний кошик!” Значить, слово живе й досі. Я його більше ніде не чув і думав, що в моєму селі хтось колись переінакшив російське “отлично”, як козаки латинську “воду життя” – на “оковиту”. На сторінці 21 в легенді з Волині читаю: “Слічний був би дуб, високий та дужий”.

І знову спогади з дитинства.

Отож сердечно дякую за книжку і за те, що Ви є.

Дай Боже ще побачитись.-


Щиро Анатолій Поліщук.

Пробачте Борисові Тимофійовичу за те, що дав Вашу адресу. Я зловжив нашим приятельством, і він не міг відмовити.

26 грудня 2002 року.


Добрий день, Анатолію Павловичу!
В переддень Нового року одержав такого прекрасного, такого зворушливого листа. І настрій мій, образами недобрих людей пригнічений, одразу вирівнюватись почав, на тихі води у заспокоювання.

Річ зовсім не у моїй книжці. Річ у тім, який добрий Ваш погляд на світ, на природу у ньому, на речі, які перебувають у численних взаємозв’язках. Усе це прекрасно. Повірте мені. І пригляньтеся, що більшість людей уже давно втратили здатність подивовуватися красі світу. Подивовуватись дереву і квітці. Їхні душі вихолощені уже настільки, що до них не може пробитися найвища художність різних народів і різних часів. Ми – вічні полоняни суєти. Поодинокі лиш світильники зостаються.

Але як це і направду зворушливо, коли хоч одна душа у світі перейметься твоїм світовідчуванням, зрозуміє написане. І Ви є така душа. Як це зворушливо. Сердечно дякую Вам.

Я ось о чім думаю. Якщо Ви не заперечуватиме, то я пропонуватиму цього Вашого листа до якоїсь, може, освітянської тут газети. Не знаю, як на це подивляться. Але мені здається, що така публікація мала би сенс. Як факт порозуміння людських душ у погляді на світ, на красу світу.

Лист – справді яскраве цьому свідчення.

Маю бажання відвідати у свята свою кохану сторону. Але, мабуть, не вдасться. Погода і здоров’я. Й утрачена душевна рівновага.

Помоліться за мене.

Сердечно Вам дякую! Вітаю із Різдвяним і Новорічними святами! До зустрічі!


Андрій Кондратюк.

2 січня 2003 року.



Добрий день, Андрію Івановичу!
Щиро дякую за поздоровлення. Листові Вашому безмежно радий.

Що більшість людей втрачають здатність подивовуватися красі світу – правда. А інтерес до природи визначає користь: рясні гриби в сезон “тихого полювання” (не всі грибники вміють зберегти грибницю, а по зелениці, бувало, з граблями ходили), активне клювання на риболовлі (а тепер масово й неводи пішли в діло), багатий урожай лісових ягід (часто ягідники марнуються греблінками), буйна популяція дичини під рушничний вогонь в будь- яку пору року – отака любов.

Голлівуд, що заполонив телеекрани, поглиблює цю кризу.

І умови життя сприяють вихолощенню здатності бачити прекрасне і подивовуватись кожній билинці, комашці, які, за висловом Кліффорда Саймака, мають рівне з нами право на існування. Мало того! Людей з поетичним світобаченням загал вважає диваками. Тому такі люди змушені приховувати свою “слабість”, щоб уникнути насмішок. Я маю досить розвинену уяву: можу в тиші почути пісню, хор, побачити, як наяву, зображуване художнім словом. Мене захоплює сільський пейзаж І. Нечуя-Левицького з першої сторінки “Миколи Джері”, літній степ Панаса Мирного в “Хіба ревуть воли...”, ранок у лісі М. Коцюбинського з казки “Хо”. До цього часу знаю напам’ять сльотаво-осінній пейзаж “Ідуть дощі” з “Fata morgana”. Моя “картинна галерея” літературних пейзажів поповнилась Вашим “Світлом лісів”, миттєвістю “Перед заходом сонця”, новелами “Смерть сосни”, “Подих осені”. А як гранично коротко і делікатно зуміли Ви вивести читача з гіпнозу зачарованості: “І тільки срібні монети дзень-дзень. Як передчуття міста”. І так не хочеться повертатись в отой кам’яний лабіринт реальності. А створили Ви цю красу, коли мали всього 24 роки.

Я ж все життя займався мистецтвом ефемерним: слухач почув і забув. А літературні мої потуги – маленька компенсація потреби в творчості, що не відчепилась від мене з виходом на пенсію. Пробиратись крізь терни до серйозної літератури – пізно. Та й літературної освіти і таланту бракує. Зате насмішок вистачає. Старша невістка сказала: “Батько не має роботи, то віршики пише”. А мені обидно. Бо мою роботу за мене ніхто не робить. Дочка в Португалії наймитує в панів (вища освіта і категорія, диплом з відзнакою), а дружина доглядає маленьких онуків. Я сам вручну обробляю два городи (20 арів), восени картоплю лопатою копаю і велосипедом перевожу. І не невістка мені, а я невістці (синові) допомагаю і садити і збирати їхню бульбу.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

Схожі:

Щоб не відійшов у забуття iconМетодичні рекомендації до проведення заходів
П'єр-Огю́ст Ренуа́р (нар. 5 лютого 1841, Лімож — † грудня 1919) — французький художник. Представник французького імпресіонізму, що...
Щоб не відійшов у забуття iconПроект з усної історії «Без пам’яті про минуле ми приречені на забуття»
...
Щоб не відійшов у забуття iconКнига забуття роман-автокоментар Київ «Ярославів Вал» 2013
Тепер, коли війна закінчена й померлі мертві, І ми отримали те, що отримали, саме тепер час опублікувати таку книгу, як ця
Щоб не відійшов у забуття icon175 років від дня народження П’єра Огюста Ренуара (1841–1919)
П'єр-Огю́ст Ренуа́р (нар. 5 лютого 1841, Лімож — † грудня 1919) — французький художник. Представник французького імпресіонізму, що...
Щоб не відійшов у забуття iconКонкурс „ Шкільна бібліотека 2017" Номінація : „Бібліотека виховний простір навчального закладу"
Недостатньо, щоб виховання не псувало нас, необхідно, щоб воно змінювало нас на краще” (М. Монтень)
Щоб не відійшов у забуття iconСкрипник Іван Петрович класний керівник 8 класу “Серцем – до дитини
Світ існує не для того, щоб ми його пізнавали, а для того, щоб ми виховували себе у ньому Георг Крістоф Ліхтенберг
Щоб не відійшов у забуття iconЦентр з обслуговування закладів освіти Слов'янського району
«Учитель покликаний використовувати всі можливості, щоб саме в роки дитинства донести до свідомості й серця найтонші відтінки барв,...
Щоб не відійшов у забуття iconКоли дитина відчує красу рідного слова, вона відчує любов до мови
«Учитель покликаний використовувати всі можливості, щоб саме в роки дитинства донести до свідомості й серця найтонші відтінки барв,...
Щоб не відійшов у забуття iconЖиттєвий І творчий шлях Уласа Самчука. Роман
Коли у мене з одної корови стало шість … Щоб я, що цілий вік лив піт, що витворив стільки хліба, яким можна прокормити цілу державу,...
Щоб не відійшов у забуття iconВеликі Сорочинці. Ярмарок. Гоголь Духовна мікрогалактика Михайла Коцюбинського
Часто велике не народжує нічого. Воно просто існує для того, щоб бути тлом, відтінюючи, щоб своєю безмежною сутністю створювати передумови...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка