Щоб не відійшов у забуття



Сторінка5/10
Дата конвертації09.08.2017
Розмір2.35 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

Отож чи буде сенс у надрукуванні мого листа, чи ні, а кпини будуть. “Себе дороже” – як кажуть росіяни. Я дуже втішений тим, що Ви доброзичливо сприйняли мого листа. І цього досить.

Шаную Вас, Андрію Івановичу, і бажаю “лебедину пісню” свою заспівати не раніше, як років через тридцять.

Хай Господь оберігає від отруйних стріл Ваше раниме серце.

До побачення!

Анатолій Поліщук.

13 січня 2003 року.

Ви написали адресу в старій добрій традиції, і дійшло послання, а нас, як бачите, заставляють писати по-єврейськи. Кажуть на пошті – європейські чи й світові стандарти.

Добрий день, шановний Андрію Івановичу!


Посилаю Вам привіт і найкращі побажання. Пробачте, що набридаю своїми листами, але хочу запропонувати тему для новели, і якщо негайно не напишу, то передумаю (посоромлюся). Читаю “Новели нашого хутора”. Ще не закінчив, то, може, пропонована мною тема вже розкрита в наступних новелах. Тоді пробачте мені за гарячковість. З деякими новелами познайомився через “НВ”. Я родом з Полів. В тому, що полюхи були скупі, є доля правди. В сім’ях дозволяли собі мати одну-дві дитини, харчувались злиденно, маючи розкішні харчі. Молоко вживали “з-під банки”, яєчко могло дістатись хіба що хворій дитині. Сметану, масло, яйця, півні продавали в Луцьку євреям. Гроші копичили, щоб прикупити землі.

Поліщуки (“полишуки” – в нас казали) наймались до багатих господарів на жнива. Чехи, наприклад, платили пуд жита за світловий робочий день (в колгоспі пізніше платили 150-200 грамів зерна на трудодень) і добре харчували. Місцеві бідаки також до них наймались. А ще щороку влітку приїздив у село своєю конячкою поліщук-дьоготник. Дьоготь возив у бочці з чопом. Їхав селом і гукав: “Дьоготь!.. Дьоготь!!.” Мазниця дьогтю – гарниць зерна ( була в нас така мірка). Я не знаю технології виготовлення дьогтю, але, думаю,, що гнав він свій “хліб” не один місяць, щоб назбирати ту бочку. І доставити в таку далечінь продукцію було нелегко. І дітей, напевне, в нього було багато, бо на Поліссі родили, скільки Бог дасть.

Був у нашому селі підліток-хуліган. Шкоди селянам було від нього чимало: то линку від студні зніме і заховає, то ворота чи нужника спалить “на одияніє” у великодну суботу, то клямку вимаже (вибачте) калом на дверях дівці на виданні. На злі видумки мав багату фантазію. Чоп від бочки з дьогтем містився довірливо ззаду. Хуліган цей чоп тихенько висмикнув і вся дегтярева праця вилилась у дорожню куряву. Від такої кривди чоловік гірко заплакав, і моя мама, що розповіла цю історію, теж від жалю. Це було до війни. Люди казали, що кривдника Бог покарає. Так і сталось.

На війні він не був за віком, а з появою колгоспу став трактористом. П’яний заглушив мотор з горба на увімкнутій швидкості і пішов в “купаративу” за добавкою. Потім крутнув ручку, трактор завівся і поїхав на нього. Через три дні помер в муках.

Люди побожно зводили очі до неба: “Покарав таки!”

Війна польську скупість з наших людей витравила і ділились останнім куском хліба з “брянськими” (так називали жебраків і з Калужської, і з Вінницької, і з Київської, і з Полтавської областей), що тисячами рятувались від голодної смерті на Західній Україні. Кращу за Вас з цього сюжету новелу ніхто не створить, бо мені подобається ще й мова, з якою Ви їх пишете. Це слова поліських сіл і хуторів, піднята на художній рівень. Стефаник теж, мабуть, досконало знав традиційну літературну мову, але користувався у творчості діалектом своїх земляків і цим не збіднив, а збагатив українську мову. Ще раз прошу пробачення.



Анатолій Поліщук.

м. Березне

19 січня 2003 року

Водохреще.


Добрий день Анатолію Павловичу!


Одержав ще два Ваших листи. Ваше сприйняття нашої літературної класики цікаве. Принаймні так, як міркуєте Ви, уже не міркує більшість із молодших поколінь. А це значить, що наша літературна класика не до душі сучасної людини. Вона втрачається, знецінюється у функціонуванні. А так би не повинно буть. Хоч я то там при чому, що Ви і про мене згадуєте.

Про калуженців, у нас їх, отих нещасників, бранців великого пана – голоду, калуженцями називали, у мене в кількох місцях уже написано. Сорокові роки я пам’ятаю уже виразно.

Я дякую вам за пропозицію, за мотив, за сюжет. Маю на увазі отого шибайголову, вродженого злісника. Такі, а й ще лютіші люди зустрічаються на кожному кроці. Особливо у наш час. Коли одважуються на злочини огидніші, на підступи і віроломства, унаслідок чого від простодорогої жертви висмоктується кров і мізки, забирається саме життя. Реальність являє багато взірців, коли такі переступники іще за свойого існування одержують покару. І це у нашім проглядуванні звучить як кара Божа за явні і видимі гріхи. Може, воно так і є. Що Творець нагадує.

Але маємо багато взірців, як ті негідники переходять через усе своє життя а ніби благополучно. Праведники погибають у праведності своїй, а нечестивці благоденствують у нечестії своїм.

Це питання дуже діткливе. Я часто розсуждав над тим. Але при нагоді, якщо мені щось кластиметься у тій розрізі на письмо, то я неодмінно ви- користаю подарований Вами сюжет. Дякую.

А так усе без змін. Ходжу по лікарнях. Маю проблеми старі, і з’являються нові. Чекаю весни, щоби приїхати у свої краї. А там, я певен, і зобачимося.

Іще раз дякую за листи. Вони додають мені сил і упевненості. Пишіть.

Нехай Вам буде усе добре!



Андрій Кондратюк.

31 січня 2003 року.


Добрий день, Андрію Івановичу!

Прийміть від мене щирий привіт і найкращі побажання. Отримав від Вас листа, за якого сердечно дякую.

Прочитав “Новели нашого хутора”. Знаю, що Ви не любите похвал. Думаю, що причина цього рідкого явища в здатності виявляти найтоншу, найприхованішу, наймікроскопічнішу фальш, до якої у Вас алергія. Однак я скажу декілька слів, не боячись вашої неприязні, бо не фальшивлю. Ви створили пам’ятник-реквієм усім хуторам і “неперспективним” селам не тільки Полісся, а й всієї України. А може, й Союзу. В юності я міг закохатися в книжний образ дівчини і тиждень ходити примороченим. Бачу, що ця “недуга” сидить у мені і досі. Я закохався у Ваш Закуток і обов’язково, якщо Господь не відбере силу їхати на ровері, відвідаю його влітку. Мовчки. Тихенько. Найбільше враження на мене справила новела “Як спомин про золотий вік”.

У Бориса Тимофійовича в поезії “Ми не чекаємо безсмертя” є рядки:

“Ми не прохаємо безсмертя,

Та тільки болісно якось,

Коли приходить мить умерти,

А жити, може, й не прийшлось”.

Я жартома йому сказав, що останній рядок впевнено можна писати без “може”. Повторю це для Вас стосовно останнього речення згадуваної новели. Не жартома. Бо воскреснути зумів тільки Ісус і дуб з роману Л. Толстого “Война и мир”. І Случ ніколи не стане вже повноводним, і Піпло не стане болотом з багатими врожаями журавлини, з кишінням дичини після діяльності отого меліоративного пам’ятника, що стоїть перед поворотом з сарненської траси до міста. Але найстрашніше той “меліоративний плуг” пройшовся по душах людей.

І Ви справедливо згадуєте царя Марка, як спомин про золотий вік за те, що хоч чужа хата для нього була святиня. Прошу дозволу написати лист-звіт про мої літні, після обробітку городів, відвідини Вашого хутора. Якщо доживем. Пробачте за мій песимізм. Я чомусь вважаю, і напевно я не правий, що необгрунтований оптимізм різновид ідіотизму. А грунту я не бачу ні в парламенті, ні в адміністрації, ні у місцевому самоврядуванні. Тому й живу тепер споминами про мій золотий вік:: пісні П. Майбороди, О. Білаша, А. Пашкевича і т. д., старі фільми, класична література, рибацька юшка на природі, грибні мотоциклетні походи “на колєйку” під Лінчин, під Сівки, Яцьковичі, на Чабель. Я звернув увагу на такий парадокс: чим роблюсь старіший, тим менше знайомих у місті. Старі друзі і приятелі вмирають, а нові не прибувають. Жорстока закономірність!

Ви чекаєте весни, щоб приїхати в рідні краї. То зайдіть і до мене. Буду радий. Від автобусної 5 хв. ходу. Бо на третю випадкову зустріч в кабінеті редактора я, як песиміст, не розраховую.

Бажаю, щоб старі й нові проблеми зі здоров’ям вирішувались позитивно. А лікарі, як казав небіжчик Амосов, вміють лікувати хвороби, але не вміють дати здоров’я. Та здоров’я хай дає Бог.

До побачення!

Анатолій Поліщук.

10 лютого 2003 року.

Добрий день, Анатолію Павловичу!
Сердечно дякую Вам за Вашого доброго листа. Якби Ви тільки знали, якою великою підтримкою є мені Ваші листи у теперішньому періоді мойого земного перетривання. Коли підступи недобрих людей, недоброзичливців, що не один місяць уже топчуться по моїй душі, досягають своєї цілі. І серце моє стає уразливим. Й тоді Ваша доброзичливість і Ваше порозуміння – це як дарунок Божий, як заступництво Боже, який зглянувся надо мною і випроводжає мені навстріч своїх післанців.

Маю проблеми із здоровям. Чекаю весни. Як тільки сніги зійдуть, то й думаю спрямуваться у свої краї. А там і зобачимось.

Коли можливість матимете, то і приїжджайте у наш Закуток. Якщо хату іще не рознесли цілковито. Але хоч би як там і не було, а літувати у Батьківській хаті я, напевне, не зможу. Це ж господарство й поруйноване. Сил моїх нема. Після двох операцій. А побути у краєві своєму он як хочеться.

Мені давно думка йшла. Що навіть якщо ув одній душі відгукнеться тобою написане, то праця була не марно. А воно ж відгукнулось у Вашій душі. Яке це щастя і яке благісне переживання.

Я просив Бориса Тимофійовича, щоби він передав Вам прочитати нові мої публікації у журналі “Кур’єр Кривбасу”. Якщо прочитаєте, то відгукнетеся так само. Мені цікаво.

Нехай Вам буде усе добре. І нехай оберігає Вас Господь!.



Андрій Кондратюк.

23 лютого 2003 року.

Добрий день, шановний Андрію Івановичу!
Отримав Вашого листа. Дякую. Прочитав “Важке прозріння” (”Дорога до матері”). Ви створили образ мого (нашого) сучасника, ровесника. Я не знаю Вашої біографії, але чомусь мені здається, що образ автобіографічний, бо так точно передать найтонші душевні стани героя можна, переживши їх самому. Правда, відомо, що ви, письменники, здатні розібратись в будь-яких лобіринтах чорних людських душ. Недарма ж письменників Сталін називав “інженерами людських душ”. Читаючи роман, я легенько простим олівцем помітив собі на полях місця, що вразили мене зрілістю і оригінальністю думок (а роман на відміну від сучасних бестселлерів багатий не подіями, а думками), аби поділитись з Вами своїм баченням твору. Але довго не було відповіді на мій попередній лист, і я подумав, що, може, Вам набрид (це мої рідненькі комплекси) і відніс книжку в бібліотеку. До речі, там є виставка книг, що Ви подарували з відповідним заголовком. Після обіду отримав листа, що благословляє моє до Вас писання. Я ще раз побіг в бібліотеку, але книжку вже забрала вчителька-пенсіонерка Гурин Галина Петрівна (вул. Лугова, 28). Так що Ви автор, якого читають люди. А я писатиму про роман по пам’яті і в загальних рисах.

Доля діда Василька – сіяча і Семена Замогильного типова для наших дідів і батьків. Трагічна доля. Запала в пам’ять думка з голосу Замогильного про рабство: раптове рабство краще, бо викликає спротив, спонукає до боротьби, а до повільного, поступового, розтягнутого на віки закабалення, народ звикає і перероджується. Чи не в цьому корінь всіх наших бід?

Читаючи спогади головного героя роману, я мимоволі проводив паралель з власним дитинством, юністю, навчанням. Подібне, а тому й близьке і зрозуміле. Правда, я був відмінником тільки до четвертого класу, а далі треба було витрачати по чотири години на дорогу щодня, а ще втома. То ще добре і так, що вдалося закінчити 10 класів. Всього двоє нас з села проявили таку мужність. Однак я тупицею не був, бо в армії відмінно закінчив школу авіамеханіків, потім музучилище з відзнакою і музпедінститут без жодної трійки.

Я старший за героя роману і через наше село проходив фронт. Нашими іграшками була бойова зброя. Я сам розбирав снаряди і знав в тому толк, раз залишився живий. А скільки дітей війни від таких “іграшок” загинуло, лишилось каліками! А ще мені зрозумілий дитячий хронічний страх героя (ляки). Я бачив багато пожеж, трупів, був у льосі, навколо якого розірвалося сім бомб, пам’ятаю свист куль біля вуха, на моїх очах загинув двоюрідний брат Іван. А по ночах якась сила несла мене на вогонь, якій я не міг протистояти, і з жахом просипався. І так щоночі. Я довго боявся мерців, але приховував цю ганьбу від усього світу, щоб не видати свого боягузства. Одне слово, я ровесник героя фільму Елема Климова “Иди и смотри” і бачив майже те, що й він.

Викликає зворушливий щем дружба героя з сусідською дівчинкою (щось нагадує Оксану Коваленко з Шевченкової творчості) і зустріч в дорослості з її донькою.

Кожний епізодичний персонаж роману цікавий і повчальний. Проблеми приживання в колективі молодого спеціаліста мені були добре відомі і до прочитання роману, а от середньоазіатський період життя героя твору відкрив мені багато нового, незнаного раніше.

Чи варто було писати роман “Важке прозріння”? Варто! Він не є розважальним чтивом. Він нелегкий, бо заставляє думати і аналізувати власне життя. Я не осуджую письменників, що пишуть комерційні твори, як і Аллу Пугачову, надзвичайно талановиту особу, що з’їхала на огидну “попсу”. Але на іншій мистецькій дорозі вона не мала б власного літака. І якби всі слухачі були такі, як я, то вона з своїм репертуаром і виконавською вульгарною манерою померла б з голоду.

Багато людей, щоб вижити, жертвували совістю, порядністю. Жінки ставали кар’єрними проститутками і вибивалися на високі посади, інші ставали при начальстві сексотами, підлабузниками. Через роман для мене розкрилась журналістська кухня. Я колись читав спогади В. Коротича на цю тему, але таких відвертих одкровень, як у Вас, там не було. Я думав, що тільки провінційні музиканти спивались через умови праці: всі репетиції, концерти, а особливо виїзні і часто навіть за фінансування райкому (вважайте – колгоспів) закінчувались колективними попойками. В самодіяльності люди прошені, а рівень її був на контролі обкому, тому й годили учасникам могоричами. Процвітав і шантаж: “Не будеш ходити в самодіяльність – виженем з роботи”. А я був буфером між людьми і райкомом.

Я зрозумів, чому спився чудовий журналіст, поет М. Райком його посилав в той чи інший колгосп з завданням розгромити непокірного чи недбайливого господарника. Секретар на так званих нарадах страхав голів колгоспів: “Я на тебе М. нашлю!” І ті годили могоричами, щоб хоч зм’ягчив писанину. Він розумів, що з нього роблять своєрідного кілера. Бо від морального знущання теж чимало совісних посадовців загинуло. Для прикладу з літератури підходить не чеховський Черв’яков, а скорше Кресафт О. Гончара. Так і “підзалетів” М. і загинув. І сотні йому подібних.

До роману більше підійшла б назва “Важке прозрівання”, бо процес цей не завершився. Нам ще прозрівати і прозрівати. Величезна “узаконена” різниця в зарплатах загалу і держслужбовців перетягла в апарат всю колишню мафію з жінками, дітьми і внуками. Люди політично малограмотні, перед виборами мафія навішає локшини на вуха виборцям і знову процвітає і купається в розкоші на фоні масових злиднів. І совість їх не мучить, бо не може мучити те, чого нема.

Душевний світ музикантів я пізнавав через “Возвишенное и земное” Девида Вейса, “Осуждение Паганини” О. Виноградова, “Образ любви” ( Про Шопена) Ежи Брошкевич, через творчість Осипа Чорного, Ромена Роллана й ін.; художників через “Далекое и близкое” І. Репіна, “Свидание с Нефертити” В. Тендрякова, “Геній” Т. Драйзера; кіномитців через “Неподведенные итоги” Е. Рязанова, “Почти серйозно” Ю. Нікуліна, “Довженко” С. Плачинди; журналістів через “Важке прозріння” А. Кондратюка. За останнє просвітительство Вам щиро дякую. Ще не читав Вашого твору про квіти. В бібліотеці його нема, чи, може, на руках. Публікації з “Кур’єру Кривбасу” обов’язково прочитаю. Зичу вернути здоров’я. Тримайтеся. До побачення!

Анатолій Поліщук.

26 лютого 2003 року.

Добрий день, Анатолію Павловичу!
Сердечно дякую Вам за такого доброго листа. Це надаремне іде у Вас така думка, що Ваші листи можуть набриднути мені. Аніколи. Навпаки, Ваші листи дуже і дуже побажані завжди. А й цілющі для душі. Мені ніхто не писав таких листів. Й ніхто так уважно і правдиво не перейнявся прочитанням того мойого скромного, що видане, інколи, щоправда, із гіршими виправленнями. Сей комплекс так глибоко засів і дотепер у різних редакторів та коректорів, які далекі від художності, але настирні в устремлінні усе виправлять, і в першу чергу найкраще. Часто елементарно і неграмотно. І переконать їх у тому неможливо. Бо кого переконувать. Як і в кожній ділянці нашого життя.

Я затримуюсь із відповіддю на Ваші листи по причині різних життєвих клопотів. Маю важку недугу постійно. А тепер долучилось і таке. Напоумили мене самому у стегна робить уколи. А я щось зробив не так. Потрапила інфекція, посиніло і т. д. Маю зайвий клопіт.

Але Ви знайте, що я завжди Вашим листам радий, і завжди напишу відповідь неодмінно, хоча із запізненням. Сподіваюсь, як тільки зійде сніг, то приїду до свого коханого краю і ми поговоримо, коли зустрінемось.

Я вам дуже дякую, що Ви такий аналіз розлогий мойого роману подали. Це для мене радісно і цікаво. Й важливо. Про деякі моменти, як от міркування про рабство, із моїми співпадають. Як я мислив колись і як тепер вважаю. Цього мого роману ніхто так уважно не аналізував, як Ви. Трошки писали, але все одно не так детально. Ваша оцінка для мене дуже цінна. Дякую Вам. І взагалі радий, що романа читають земляки. А йому ж скоро буде сорок років. Цілого півжиття великого. Але так: одна лиш печаль на серце у старінні кладеться. Що не збулося так і не написано те, й не напишеться уже, мабуть, усе те, про віщо у молоді літа мріялось. А й написаного у пошуках видати не можна. І тепер, як і колись. Така реальність. Але життя продовжується, і треба слідувати його плинові.

Сподіваюсь, що Ви прочитали уже й мої “Листи”. Там у моменті однім ідеться про поодинокі світильники. Що коли вони іще є, то, по-моєму, цей світ іще перебуде. Ви – також той світильник. На радість такі душі були. Й іще є. Недавно я одержав невеличку поміч і листа з Канади від однієї жінки. Який то також добрий лист. Виявляється, що такі добрі душі іще пульсують на зеленій планеті.

Нехай Вам буде усе добре. І нехай оберігає Вас Господь.

Пишіть. Вашому листові завжди радий!

АндрійКондратюк . 3 березня 2003 року.


Добрий день! Листа отримав. Радий і дякую. Мій лист-відповідь получиться сумбурний, то пробачте.

Томас Манн, якого Ви згадуєте в “Листах”, про романи Германа Гессен “Курортники” і “Гра в бісер” писав: “У нього є речі..., які я читаю і сприймаю, наче їх я написав сам”. Стосовно до мого сприймання Ваших творів, переінакшу: читаю і сприймаю, наче їх написано про мене, про мій внутрішній світ, особливо з дитинства. Коли я зайшов у редакцію по “Кур’єр Крив басу”, то розпитував про Вас Б. Т. Знаю тепер, що Ви живете самотньо, хоч про це можна було самому догадатись з Ваших творів. Правда, Б. Т. каже, що Ви заперечуєте автобіографічність своїх творів, але використовуєте особистий життєвий досвід, як і всі творчі люди. Дізнався також, де хутір Отраже. Десь там живе мій кум по дружині Філімонов Кузьма.

Намагаюсь розшифрувати згадку про Павла Тичину. В чому його трагедія. Думаю, не знали б ми “Сонячних кларнетів”, якби він не написав “Партія веде”, “Дим-димок од машини” (чи яка там назва) і тому подібне. Колись на відзначенні ювілею житомирського “Льонка” поет-пісняр у вузькому колі за чаркою признався: “Хлопці, якби ви знали, як противно бути партійним поетом!”. Творча неволя – ось трагедія. А ще трагедія, коли доводиться писати для шухляди без надії побачити свої твори надрукованими. Про те, що у Вас чималий неопублікований доробок, я чув і до ознайомлення з “Листами”. Не дивуюсь. Я пишу свої примітивні графоманські мініатюри всього п’ятий рік і то неопублікованих “шедеврів” назбиралось біля сотні (надруковано 112). Але цим не переймаюсь, бо я аматор. А Ви професіонал. І для Вас творчість – життя. Але творчість не для шухляди, а для людей. Ви пишете, що раніше не давали дороги Вашим творам через ідеологічні мотиви, а тепер не видають ніби через відсутність фінансів. Слово “ніби” свідчить, що Ви сумніваєтесь в істинності цієї причини. А я не сумніваюсь, що і тепер не друкують з тих самих мотивів. Тільки тепер ці мотиви завуальовані штучно створеною відсутністю у Вас грошей на видавництво. І викрали авторські рукописи, бо боялись, щоб не видрукували їх за кордоном. Злочини прийнято приховувати. Адже руйнація сіл, хуторів, садків, церков, людських душ, глум над пам’яттю предків – тяжкий злочин. Довженко торкнувся цієї проблеми в “Поемі про море”, що стала його лебединою піснею. Я давно вже написав “Епітафію на березі Случа” і віршик був підготовлений до друку. А потім в редакції дійшли, що Случ руйнували саме ті, що зараз сидять на високих керівних посадах і їм така публікація не сподобається. І так вірш пішов у шухляду. Закінчення його таке:

“Вже красу твою чудову

Вкрай перевели

(І шукають жертву нову),

Тебе довели

До гибелі Случе – друже...

А нам все одно –

Споглядатимем байдуже,

Як розорють дно (?)

Я виступаю в ньому проти осушення боліт, стариць, проти оранки заплавних лугів під городи, оспівую колишню красу Случа. Хіба не подібна шухлядна доля мого волання душі? Але якщо адміністрації не сподобаються публікації, то в першу чергу звільнять з роботи редактора. А причини знайдуть стандартні: газета, мовляв, стала не цікава, не творча, зашпакльована. І навіть скарги читачів організують.

Згадка про “Заповіт” Маркеса, в якому високі і мудрі думки, зацікавила мене. Якщо це Габріель Гарсія, а не його однофамілець ( я слабо знаю сучасну зарубіжну літературу), то знаю цього письменника через романи “Полковнику ніхто не пише” і “Сто років самотності”, і тепер мені хочеться почитати його “Заповіт”. Люблю і ціную високі та мудрі думки.

“Прекрасні гаї і діброви. І жодної живої душі довкола. Тільки потому показався одинокий грибник із корзиною. Уявляєте, яка розкіш”. Уявляю, Андрію Івановичу. Самоту люблю тільки в лісі і заради неї, коли ліс переповнений грибниками, іноді їду аж під Житомирщину. Не звинуватьте мене у відлюдькуватості. Я все життя працював з хорами і така самотня віддушина мені була необхідна.

Реакція жінки з двома вищими освітами на вчинок Габріели Містраль нагадала мені фразу солідного чоловіка, коли жінки жахались злочинові молодої матері, що закопала живу дитину і яку було викрито: “Дура! Надо было в реку бросить».

Ще як я відвідував кінотеатр (як давно це було!), то був свідком спотвореної реакції на трагедію молоді. В історичній стрічці якомусь персонажу відтяли мечем голову. Голова аж покотилась, а молодь зреагувала веселим реготом. В нашому селі ще з польських часів існував аматорський театр. Мої батьки побрались через Шевченкового “Назара Стодолю”. Мама грала роль Галі, а тато – Назара. Полюбились і побрались. Глядачі в ті далекі часи від душі сміялись, або щиро плакали, дитинно часто сприймаючи примітивну гру акторів-односельців в п’єсах “Сватання на Гончарівці”, “Мартин Боруля”, “Шельменко-денщик”, “Лимерівна”,, “Украдене щастя”, “Циганка Аза”. Як багато розгублено світлого з того часу! В музучилищі був чудовий хор. Коли мене вперше поставили в партію, саме готувались до ювілею М. Леонтовича. Розучували “Мала мати одну дочку”. Я заплакав. Не від жалю до дівчини, яку віддали за п’яниченьку, а від захвату музикою. І мені було невимовно соромно. Після того я ще раз заплакав, коли на нашій сцені квартет “Явір” (колишній) розпочав концерт шедевром “Повій вітре на Вкраїну”.

У Ваших творах не раз підкреслюється цінність збереження до старості дитинного осягання краси світу. Це підкреслювали і Екзюпері, і Цвєтаєва, і Матіс, і Шевченко, і багато інших видатних людей. Вихолощення цієї здатності відкриває щілини в людській душі для проникнення байдужості, жорстокості, цинізму, користолюбства і інших всяких негативів. А це не тільки печально, але й трагічно для людства. Світильників дуже мало залишилось. І я, як пропащий песиміст, не бачу їхньої хоча б гальмівної ролі у лавинному скочуванні світу у прірву. І у Вас такі настрої зустрічаються: “...шукаю перспективу і часто не знаходжу її”. (К.К. № 157 с.5).



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

Схожі:

Щоб не відійшов у забуття iconМетодичні рекомендації до проведення заходів
П'єр-Огю́ст Ренуа́р (нар. 5 лютого 1841, Лімож — † грудня 1919) — французький художник. Представник французького імпресіонізму, що...
Щоб не відійшов у забуття iconПроект з усної історії «Без пам’яті про минуле ми приречені на забуття»
...
Щоб не відійшов у забуття iconКнига забуття роман-автокоментар Київ «Ярославів Вал» 2013
Тепер, коли війна закінчена й померлі мертві, І ми отримали те, що отримали, саме тепер час опублікувати таку книгу, як ця
Щоб не відійшов у забуття icon175 років від дня народження П’єра Огюста Ренуара (1841–1919)
П'єр-Огю́ст Ренуа́р (нар. 5 лютого 1841, Лімож — † грудня 1919) — французький художник. Представник французького імпресіонізму, що...
Щоб не відійшов у забуття iconКонкурс „ Шкільна бібліотека 2017" Номінація : „Бібліотека виховний простір навчального закладу"
Недостатньо, щоб виховання не псувало нас, необхідно, щоб воно змінювало нас на краще” (М. Монтень)
Щоб не відійшов у забуття iconСкрипник Іван Петрович класний керівник 8 класу “Серцем – до дитини
Світ існує не для того, щоб ми його пізнавали, а для того, щоб ми виховували себе у ньому Георг Крістоф Ліхтенберг
Щоб не відійшов у забуття iconЦентр з обслуговування закладів освіти Слов'янського району
«Учитель покликаний використовувати всі можливості, щоб саме в роки дитинства донести до свідомості й серця найтонші відтінки барв,...
Щоб не відійшов у забуття iconКоли дитина відчує красу рідного слова, вона відчує любов до мови
«Учитель покликаний використовувати всі можливості, щоб саме в роки дитинства донести до свідомості й серця найтонші відтінки барв,...
Щоб не відійшов у забуття iconЖиттєвий І творчий шлях Уласа Самчука. Роман
Коли у мене з одної корови стало шість … Щоб я, що цілий вік лив піт, що витворив стільки хліба, яким можна прокормити цілу державу,...
Щоб не відійшов у забуття iconВеликі Сорочинці. Ярмарок. Гоголь Духовна мікрогалактика Михайла Коцюбинського
Часто велике не народжує нічого. Воно просто існує для того, щоб бути тлом, відтінюючи, щоб своєю безмежною сутністю створювати передумови...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка