Щоб не відійшов у забуття



Сторінка6/10
Дата конвертації09.08.2017
Розмір2.35 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

Мене Ви віднесли до Світильників незаслужено, бо Світильники не ті, хто ахає і плаче від захоплення красою світу, а ті, хто бореться за збереження цієї краси, допомагає людям збагнути красу, що “врятує світ”. А я при доброму здоров’ї і у розквіті творчих сил, при вищій професійній категорії відійшов від хорової справи, бо, бач, розчарувався. Просили люди створити хор для новозбудованої церкви – відмовився ніби через комплекс беззубого рота. Але ж зуби можна було і вставити. Не вступив у жодну політичну партію, що свідчить про мою хатоскрайню життєву позицію. Так що як Світильник я не варт щербатого шеляга в базарний день. Пробачте, що розчарував Вас. Не заперечую, що за сорок років творчого стажу чимало зроблено. Але тепер я не Світильник.

В листі до Панни Ви торкаєтесь одвічних проблем людського спілкування. І, мабуть, не просто побутового спілкування, а на рівні спорідненості душ. Хоч в самотності іноді й побутове спілкування рятує. Переконуєте читача, що без такого спілкування неможливе повноцінне перебування особистості по цей бік добра і зла в будь-якому віці, а особливо в старості та ще й в самотності. Цілком з Вами погоджуюсь. Відштохнути від себе (кинути трубку) людину, що потребує спілкування, – жорстоко. Дуже мені імпонують слова: “На жаль, багато із тих, перед ким треба схилитися у поклоні, уже за далиною” (с. 14), як і рядки Павла Рачка зі збірки “Ностальгія” (с. 8):

“Прощаюсь з друзями і вже навіки,

А світ стає порожнім та чужим.

Усе красиве, світле і велике.

Втрачаю на фатальній цій межі”.

А Панна (в примітці Ви пишете з малої літери) мені не симпатична. Мабуть, не варта вона того, щоб Самотній Літератор клякав перед нею на коліна. Є що сказати, але лист не гумовий. Шукатиму “Повно- значність буття у простій праці і злагоді з природою” (с. 13).

Дякую Вам. До побачення!

Анатолій Поліщук.

10 березня 2003 року.

Добрий день, Анатолію Павловичу!
Сердечно дякую Вам за листа, у якому Ви так само детально аналізуєте мої нові публікації у журналі “Кур’єр Кривбасу”. Ви направду єдина людина, хто так уважно мене читає і моїм написаним переймається. Це дуже і дуже зворушливо.

Скажу Вам, що “Листи самотнього літератора” прочитало багато людей і в Київі. Вони викликали зацікавлення. Одні шукають аналогій із автором, шукають конкретних призвідників, інші навпаки, кажуть, що коли це стане фактом біографії автора, то “Листи” утратять художню цінність. Я схиляють до думки останніх.

Але річ не в тім. Одна жінка навіть таке сказала: “Якби я одержала такого листа, то вважала би себе найщасливішою жінкою світу”. Особисто я і переслідував такий задум, як відбувається деструкція людської душі, що вона відторгає від себе високі традиційні з’яви людського духу. Річ не в мені, і не в самотньому літераторові, але річ йдеться про Габрієлу Містраль, Павла Тичину, Т. Вулфа, Маркеса, жінку, яка допомагає оперованому, про сиву корову, яка загубилася у сивих житах і у сивих пасмах дощу. На це не можна не відгукнутися. Але якщо на це не відгукуються, то це уже крах людської душі, крах людського духу. Таке моє розуміння. А втім, що знає автор. Один доктор філософії сказав: “Це говорить самий дух. І ми так думали, але написали ви”. І поклав руху до серця.

Про “Листи” була коротенька згадка в “Україні Молодій” від 19.ІІ. Павло Вольвач.

Але я дякую Вам, бо ніхто так уважно не читав і не проаналізував детально “Листи”, як Ви.

Це той Маркес, автор “Сто років самоти”. Його “Заповіт” надрукований, здається, 1.ІІ. 2001 р. у “Літературній Україні”. Будете у редакції, попросіть Бориса Тимофійовича підшивку і прочитайте. Але кажуть, що Маркес зостався живий усупереч “Заповітові”. Живе і досі. Мені це сказали також учасники перуанського фольклорного ансамблю.

Мені здається, що Ви не маєте рації, коли кажете, що світильники повинні діяти. Хіба Ви не знаєте тих, які діяли і колись, і які діють і тепер, помінявши гасла і тактику. Але їх душі не світять. Світити можуть праведні душі, і слово їх потужне. У самому бутті такої душі, у самому її земному перетриванні. Ви із числа таких душ. А уже конкретна діяльність – річ інша. Із вірша Вам напишу Бориса Пастернака:

Не потрасенья и перевороты

Для новой жизни очищают путь,

А откровенья, бури и щедроты

Души воспламененной чьей-небудь.

Ізнов російський поет М. Заболоцький написав, що душа зобов’язана трудитися, і день, і ніч. А Ваша душа трудиться.

Я собі думаю. Якби наша душа трудилася гідно упродовж століть, то під сучасну пору ми були би а зовсім інакшими. Так собі думаю.

Я буду у Березному у вівторок 25.ІІІ., якщо Господь дозволить. Якби Ви мали час, то зайдіть до Боровця десь так о 9.20. Ми зобачимся. І поговоримо.

Дякую, До зустрічі!.

Андрій Кондратюк.

20 березня 2003 року.

Добрий день, Анатолію Павловичу!
Ви скінчили прочитувати мої книжечки, то й ніби нема мотивів для листування. Але мені хотілося б, щоб наше листування не уривалося, допоки ми є у цьому шаленому розхристаному світі і поки ми маємо здатність спостерігати вічно мінливий плин життя. І поки серце наше заходиться болем.

Із рідних країв я чомусь приїхав із дуже гнітючим настроєм. Вразило якесь осягання підсвідоме великої і глибокої руїни. Уже вкотре розбили віконечко і походили по хаті. Брати то нема вже чого. Рідний брат заміряється розкопати криницю і забрати три бідони. Навіщось йому вони потрібні. На бражника. Хата без криниці, хата без вікон. Нема в мене хати. Олександер Довженко.

А й тут яким болем переймається ціла сутність моя від отого потоптування постійного, підступів витончено жорстоких запрограмованих. І те, що Ви читали у другому листі в “К. Крив.” Твір літературний, але має життєву основу. Це був, як виявляється, дуже витончений підступ, щоби і душу погубить. Лукавому людське тіло не така важність, як людська душа.

Пишіть. Пишіть про свої настрої і спостереження. Завжди буду вдячний.

Із найкращими побажаннями!

Андрій Кондратюк.

4 квітня 2003 року.

Добрий день, шановний Андрію Івановичу!
Одержав Вашого листа, за якого дуже дякую. Ваші книги були лише початковим поштовхом до листування. А тепер з’явився незгасний мотив (допоки ми живі, звичайно) переписуватись – це Ви. Навіть найталановитіша книжка не здатна підмінити собою інтерес до її автора. Причина Вашого гнітючого настрою зрозуміла. Але я спробую Вас втішити. Якщо захочете літувати в отчій хаті, то вікно, врешті, можна затулити плівкою, криниця ще є, а начиння кухонного треба всього-то миску, каструльку, ложку, сковорідку і ножа. Лопату, щоб скопати грядку, можна й позичити. Я забув ще про відро і кухлик. Все це я Вам позичу. А могло б бути гірше. Хату бездоглядну могли б і розібрати і навіть спалити (хай Бог боронить). А брат неправий. Він же знає, що відвідини батьківської хати хоч раз на рік дають для Вас наснагу жити і творити в київській самотині. На хуторі без колодязя жити неможливо. Це справді буде удар під дих. Може, не посміє зробити для Вас таку шкоду заради бражника сумнівної якості.

Згадка про лукавого, що прагне владарювати над людською душею, викликає в мене філософські роздуми. Я ніяк не можу визначитись в своєму релігійному блуканні. Знаю, що Сковорода, протягом всього життя вивчав Біблію і вважав, що в ній зашифрована мудрість багатьох поколінь, намагався розкрити її таємничий символічний світ. У вищі сили вірили наші далекі предки. Їхня віра була у досконалій єдності, гармонії з природою...

Зрадливість наша проявляється ще й в тому, що дорвавшись до влади, ми дбаємо тільки про власні інтереси. Зверхники при владі поробили собі зарплати і пенсії в десять і більше разів вищі за трудящий загал, обікрали Україну до нитки – хіба це не зрада? Зрада відверта і цинічна. А масове зречення рідної мови, а продажність брата всякому зайді? Зрада! А пропаганда всяких телефортун, лото-забав, шоу-крісел, “перших мільйонів” як засіб збагачення на противагу чесній праці – не зрада? Ще воно вилізе нам боком. Зрадою вважаю і те, що тратяться величезні кошти на придбання низькопробних і навіть шкідливих голлівудівських серіалів, а власна культура загнана в глухий кут. Подібні приклади зради можна наводити ще багато, що займе не один лист. Але досить. Бо це ще добавить гніту для Вашого і так зіпсованого після відвідин рідного Закутка настрою. Грип нашу оселю вже покинув. Його з базару принесла дружина, потім захворів онук, тоді я. Після того, як Ви поїхали, захворіла ще й внучка. Всю нашу сім’ю покотив грип. До речі, я не хворів на подібні хвороби сім років. А на цей раз скляк. Старість!

Їздив з сусідом по лозу на Зірненські болота. Заготовили сировини на 10 кошів для птахофабрики. Хочемо заробити по пару гривень на свято. Погода зіпсувалась і не дає працювати. Руки мерзнуть. Грабіють.

Колись я і Вам сплету грибного кошика в подарунок на згадку. Як будемо живі.

Хай Бог дає Вам добре здоров’я. До побачення!



Анатолій Поліщук.

9 квітня 2003 року.

Добрий день, Анатолію Павловичу!
Сердечно дякую Вам за листи. Я зворушений, що Ви так прихильно перейнялися моїми хутірськими проблемами. Я вірю, що Ви і предметно могли би допомогти, щоби я міг на хуторі іще переночувати. Але хіба це буде десь у середині літа. Бо у травні то я ніяк не зможу.

Але проблема хутора набагато складніша, як це собі уявляється... Із такими замірами змагатись важко. Уже не раз забирались найелементарніші речі господарські, які мені або дарували, або прикуплював я їх.

Таке життя, такий гіркий присмак спадщини. На жаль, серед нашого середовища подібні випадки дуже популярні.

Щодо Ваших міркувань про різновиди релігійних напрямків і т. д. Це питання діткливе, і тут аби не впасти у спокусу.

Як я собі про усе те міркую. Питання релігійних різновидів – се ж сфера колишнього атеїзму, який нині, здається, прийнято називать релігієзнавством.

Але до самого Творця і до віри у Творця чи завжди це стосується.

Релігійні спрямування тому і ворогують поміж собою, що переважно кладуть ув основу тільки ритуал, а не визнання ув осяганні і серці Творця і віри в Нього.

По-моєму, якщо ми будемо аналізувати ті чи ті напрямки, то ми робимо те, що і атеїсти роблять, і такий шлях чи й наближатиме нас до Творця.

А суть же у тім, як ми осягаємо розумінням своїм Творця, який поза простором і поза часом. Чи тайни і заміри Його ми можемо осягати науково. Ні. Це недосяжне нашому розумінню. Свідомість наша у просторі і часі. Вона обмежена. Суть Його поза простором і часом. Вона безберега, безмежна.

А віра у Нього досягається душею. Але не науковим обгрунтуванням також. Тут легко впасти у спокусу. Тому, по-моєму, не шукаймо тут доконечних висновків. Так само ,як і в судженнях про Володимира. Я завжди розгублююсь, коли у таких діткливих поняттях постає питання однозначності.

Зрада – це завжди антипод любові. Ми не любимо один одного, тому що зрадливі, і пізнаємо зраду. Ошукане серце не любить. Й коли втрачаємо істину, втрачаємо і любов. Поет Катулл, якого зрадила жінка, у І столітті до нашої ери, осягнув, що “ошукане серце може дужче бажати, та не може кохати”.

Усе це міркування такі. Але душа наших людей не трудиться, а скільки б виправдувальних причин до ситуації не шукали.

Я глибоко зворушений Вашим грибним кошичком, як Ви мені його намалювали. Але можете і не плести, хіба ходитиму я по гриби. Але я і так зворушений.

Знаєте про віщо я мрію. Про хату на хуторі чи десь за селом. І щоби був у мене котик у хаті. І щоби я сам садив города і тішився, як проростає кожна культура.

Я дуже багато думав про отого музику із Оренбурзького хору. Як він плакав після тривалого прослуховування музики. Коли зустрінемось, то розкажете мені про нього іще у подробицях. Добре? Я, як дозволить Господь, то буду ізнов у своєму краї десь 15-16 квітня. Якби Ви були дома, то найімовірніше я підійшов би до Вас 16 квітня. Може, не зовсім зранку, але так до 11-ої.

От скільки Вам написав.

Пишіть і мені. Завжди буду радий.

Із найщирішими побажаннями!



Андрій Кондратюк.

13 квітня 2003 року.

Добрий день, Андрію Івановичу! Христос Воскрес!
Одержав листа і листівку. Щиро дякую. Вас теж сердечно вітаю з Великоднем і бажаю, щоб пасхальний настрій не зникав протягом усього року. Дай Боже за рік діждати, як кажуть у нашій місцевості.

А ще сердечно вітаю Вас з ювілеєм! Зичу Вам в першу чергу доброго здоров’я. Як буде нормальне здоров’я, то все інше прикладеться. З телепередачі почув про роман “Хутір” та 1000! сторінок Бажаю, щоб незабаром він побачив світ і щоб Ви отримали належну шану за нього, щоб ніколи не зазнали матеріальних нестатків і морального пригнічення, щоб усі Ваші задуми втілились в життя, а мрії збулися.

Відповідаючи на той лист, що я отримав після зустрічі з Вами (Ви його обігнали), порозмірковую про Вашу мрію відносно хати на хуторі з городом, на якому б усе проізростало і Ви цим тішились (як Довженкова мама із “Зачарованої Десни”) і з котиком. І Шевченко про це мріяв, і багато інших відомих і невідомих людей. І я зараз жалію, що продав за безцінь батьківську хату, де був чудовий садочок і ставочок за 100 м, і земля родюча, і вода в глибоченному колодязі найсмачніша у світі. Але, на жаль, невмолимо насувається старість, а з нею немічність і хвороби. Щасливі ті люди, що збудували міцну сім’ю, виховали дітей у дусі християнської моралі і мають з їх боку турботу і піклування і не заради спадщини. Але не всі сімейні можуть похвалитись таким щастям. І повірте, що чимало сімейних людей щиро позаздрили б Вашій самотності. Ви маєте і чималі здобутки у житті. У Вас квартира у Києві (а могло б і не бути), Ви член СП України, і головне, Ви творча людина. А творчий процес здатний відволікати справжнього письменника від будь-яких власних негараздів і навіть від фізичного болю. Творчість, це одночасно і муки, і радість. Ще й на додачу маєте дачу у рідному краю, і приймуть Вас як дорогого гостя в кожій школі нашого району і віддадуть Вам належну шану. І ще один аспект. Я ходив перед святом на могилки до Мами впорядковувати могилу, а потім походив поміж плитами і почитав надгробні написи. Як багато народу лежить, не досягнувши 50-річного віку. Від 30 до 50 років відмічені біля 70% могил. Так що нам ще не треба, і навіть гріх обижатись. Дякуймо Господові, що дотяг нас у сьомий десяток.

Релігійної теми я більше не буду ніколи торкатись, щоб не впасти у спокусу. Ви маєте рацію.

Баяніст Льоня Вас, мабуть, зацікавив самотньою долею. Напишу Вам, чому він не оженився. Полюбив він танцюристку із хору (анс. пісні і танцю) і повіз її познайомити із своїми батьками в село. Не встигли вони ступити на подвір’я, як вийшла його рідна сестра і з порога до нареченої “Блядь!”. Дівчина розплакалась і втекла. Коли жив уже в Березному, то знайшов розведену. Ця жінка вже й купила нові штори, побілила квартиру, прикупила посуду. І тут знайшлися “доброзичливці”, які її охарактеризували як рідкісну курву ( і це правда) і сім’я розпалась. Потім до нього стала ходити старша на 10 років жінка. Красуня! Принесе дров, чисті простирадла. Помиє його, сама прийме ванну, переспить з ним і йде додому. Так тривало декілька років і вона раптом померла. Він дуже сумував і більше й не робив спроб відшукати жінку. Вважав, що це його доля бути холостяком. Той “добродій”, що забрав його квартиру за баночку супу чи капусняку (він не міг це їсти) в день, похоронив Льоню безсовісно. Не дав знати на його роботу, тіло не переночувало у квартирі, а просто з моргу повіз на кладовище. Ми, його друзі і колеги, прийшли, коли могила завершувалась. На хресті не було таблички. Володя, з яким я Вас познайомив, зібрав дані і зробив табличку. Прикрасили хреста вінком, впорядкували і прикрасили могилу. Хай спокійно спочиває і нас довго дожидає.

Музику любив з дитинства. Батько грати не дозволяв ( “Корова як диль, а він на баяні грає!”), то він ховався в льосі з баяном. Останнє десятиріччя він часто признавався: “Я живу музикою”.

Ваші виступи по радіо я не мав можливості послухати, бо ще торік робили зовнішню побілку, тягли ришти і відірвали дроти, що їм заважали. І досі не підключили. А по телебаченню двічі дивився і слухав. Виглядали Ви досить пристойно. На щоках здоровий рум’янець, живі молоді очі, повний рот зубів (біло заздрю). Манера розмовляти співуча, чудова дикція, словниковий запас багатий, як і подобає письменнику. Про весняні настрої сказали не як письменник-прозаїк, а як поет!

Крізь ще голі гілки проглядають білі хатки-мазанки, а в повітрі бринить очікування вибуху зелені, пахощів, цвітіння і все це підносить християнську душу у піднебесну височінь на крилах зачарування і віри. Ще Ви говорили про заземленість сучасних молодих людей, що в більшості не здатні поетично сприймати красу світу. Щоб не виглядіти категоричним. Ви декілька разів підкреслили: “Я так думаю”, “Мені так здається”. Дуже гарно Ви сказали про те, як в 3 роки Ви з Батьком йшли до дядька чи в гості, чи у справах і раптом Вас заполонило щось досі незвідане. Аж значно пізніше Ви зрозуміли, що в тому моменті у Вашій душі на все життя поселилась художність.

Ви говорили ще про неможливість висловитись, що являється трагедією творчої душі (я це зазнав сповна – сказали Ви). Привели приклад: роман “Важке прозріння” був написаний в 1966-67 р.р., а побачив світ аж у 90 р.

А завершили виступ думкою, що відома мені з нашого листування: Якщо хоч одна жива душа перейметься Вашим світовідчуттям, світосприйманням, світобаченням, то Ви вважатимете, що затрачені час і сили, і творча Голгофа були недаремні, немарні.

Ще ведуча згадувала про “Дорогу до Еммануїла Канта” і мені пригадується епізод з “Листів”, де Ви вишукуєте свої прибалтійські корені по лінії бабусі чи прабабусі і там була згадка про Канта (по-моєму).

Декілька разів показували книжку “Новели нашого хутора” з обох боків.

Ваш виступ явився прикрасою передачі “Мистецька світлиця”. Я горджуся знайомством з Вами.

Шановний Андрію Івановичу! Ще раз вітаю Вас з 65-річчям від Дня народження. Бажаю жити довго, але не нудно (нагадую, що я гуморист) і до глибокої старості мати силу доглядати за собою без сторонньої допомоги.

Пробачте мені за безліч граматичних і стильових помилок. Оправдуюсь тим, що граматику я завершив вивчати ще в 1954 році.

Будьте здорові! До побачення!

Анатолій Поліщук,

28 квітня 2003 року.

Добрий день, Анатолію Павловичу!
Сердечно дякую Вам за теплого і ґрунтовного листа. Що Ви так у деталях описали, як я бачився Вам по телевізії. На жаль, я сам того зобачити не міг. Але то тільки здається так Вам, що при здоров’ю іще. Насправді здоров’я не маю. Але намагаюсь зберегти бадьорість духу. Й інколи це вдається. Але як часто завважує сутність моє поринання у глибокий туск. Особливо навесні, коли раптові неочікувані зміни у при- роді будять і мінливість настрою. Творчість не завжди може порятувати у таких моментах. Але як часто і поклик творчості згасає. Як не в суєті щоденній, то від пригніченого настрою. Усе те дуже й дуже взаємопов’язане. Але як тяжко писати в усвідомлюванні, що до друку нема жодної перспективи.

У Київі зацвіли каштани, груші, яблуні, бузок. І в міськім середовищі запіяло птаство.

Ваш лист окрилює мене доброзичливістю і душевним теплом. Але, може, Вам іще не все відомо із мого життя.

А Ваше визначення щодо фальші, неприйняття моєю душею фальші не раз уже спонукувало мене переглядати своє життя від початків і дотепер. І це бринить уже як спонука шукати й любити істину у всіх явищах і з’явах. Бо істина і над любов могутніша. Вірніше, одне без одного немислимі.

У вагонах київського метро із’явилися інколи понаклеювані віршики українських класиків. А мені із того запам’яталося Плужникове:

Каменю – приділ – лежати,

Вітрові – закон! – лети.

Тільки я поставлений бажати.

Як не цілі, то бодай мети.

Старокиївські пагорби крізь світовий сум і туск навіть після дикої поруйнації бачаться іще прекрасними.

Після довгої прохолодної зими настало майже літнє тепло. Інколи до +30 градусів. Перед очевидним настроєм скороминущості не раз розгублюєшся. Інше зовсім, коли осінь веде у заспокоювання.

Ваш лист кладе на серце розраду у моїй самотності.

Подібне заспокоювання казала мені якось одна лікарка: “А Ви не переживайте надто, що самотні. Уявіть собі, що була би коло Вас неприємна людина, то це у стократ тяжче, аніж самотність. Уявіть собі і таке. Коло Вас приємна людина, а Ви не можете дати їй матеріального забезпечення. То це також було би для Вас тяжко”.

Усе це так. Але і Шекспірове тут же біжить. Самотній путь подібний смерті.

Але то усе таке. Насувається упритул до мене велика проблема. Завтра повинні прийти майстри, і будуть робити ремонт у квартирі. Це клопіт великий. Якби вони встигнути ізробити хоча б до кінця травня. Тільки після ремонту зможу приїхати до свойого краю. Якщо дозволить Господь.

Пишіть мені. Ваші листи цілковито грамотні і дуже, дуже художні. Вони для мене – завжди розрада.

Іще раз сердечно дякую за привітання і листи. Пишіть. Чекаю.

Нехай оберігає Вас і Вашу родину Господь!.



Андрій Кондратюк.

11 травня 2003 року.

Добрий день, Андрію Івановичу!
Найперше, пробачте, що привласнив Ваше прізвище. Я почав адресувати в старих добрих традиціях і за логікою так правильніше. А коли збагнув помилку – не захотів черкати, псувати конверта, бо можуть вернути листа. По-друге, прошу пробачення за те, що довго не відписував. Я був запряжений у весняно-городні роботи, як коняка. Прийду увечері додому, з останніх сил помию ноги і в ліжко. А днів через 10 – сапання. Мушу давати раду сам. В дружини гіпертонія і внук.

Враховуючи те, що Ви професіональний журналіст і пройшли з цим фахом добрячий шмат життєвої дороги, вітаю Вас з Днем журналіста (6 червня) і зичу доброго здоров’я і щастя. Добре, що Ви намагаєтесь зберегти бадьорість духу. Поринання у глибокий туск, а особливо навесні мені знайоме з юності. Коли зацвітав бузок, мене буквально душили якісь незрозумілі й досі емоції. Я їх приховував від усього світу.

Розділяю з Вами думки про взаємозв’язки між настроєм, покликом творчості і безперспективністю щодо друку; між істиною і любов’ю. Відмічаю розум лікарки, що дала Вам аргументовану опору в самотності: погано, якщо поруч неприємна людина, і не краще, якщо добрій жінці не можеш дати елементарних матеріальних благ (елементарних – поняття неоднозначне в оцінці різних жінок).

А от те, що Ви вважаєте ремонт квартири великою проблемою – не розділяю. Може, через те, що такі речі я роблю сам з дружиною. Дай Боже, щоб Ви вийшли з цієї проблеми тріумфальним переможцем. А ще бажаю, щоб майстри виявились порядними людьми і не пили з Вас праведну кров. Заходив до редакції і працівниця комп’ютерного кабінету розказує, що чула по київському радіо Ваш виступ, в якому Ви мене розхвалювали, цитували мої листи і навіть обзивали поетом. Напишіть, що там було насправді. На жаль, в мене відрізали радіо, і я не зміг почути таке надзвичайно рідке явище, як добре слово про мене. Та ще й через столичне радіо. Коли я Вас проводив до маршрутки на Моквин, Ви двічі згадали Дремлюгу М. В. Потім я надумав, що, може, Ви з ним особисто знайомі,чи сусіди, і Вам тому хотілось знати мою думку про нього. Заглянув в музичну енциклопедію і виявив, що 12 червня йому виповнюється 86 років. Не маю відомостей, чи він ще живий. Є в нього і кантати, і ораторія, і симфонічні поеми, і симфонії, і музика до кінофільмів, але я знайомий лише з деякими романсами, яких в його доробку понад 60. Мені подобається його музика.

Прочитав два Ваші твори “Із київських настроїв”: про Віктора Некрасова та “Із бібліотеки Петра Білинника” Нардепа Хмару, з яким сталася притичина в підземнім переході, я раніше поважав як фаната-правдолюбця. Але він для мене змілів, коли придибав під крильце БЮТ. Що Юля не злодій, мене ніхто не переконає. Будь вона тричі опозиціонер. А як кажуть, що там всі злодії (в ВР), то мені від цього не легше. Вражає фраза: “Сюди жебраки і каліки свою долю виносили, що як дивишся на них, то наче сучасна книга народного буття перед тобою розгортається”. Сміливо і справедливо!


Каталог: berezne -> files
files -> Березнівська центральна районна бібліотека Організаційно-методичний відділ
files -> Біографічна довідка
files -> Відгуки, зауваження, пропозиції щодо розміщення, добору літератури, оформлення просимо надсилати на адресу
files -> Березнівська центральна районна бібліотека Сектор довідкової та інформаційної роботи
files -> Березнівська центральна районна бібліотека організаційно-методичний відділ Національно-патріотичне виховання в бібліотеках
files -> 2015 р. Ббк 91 24 «Витязь молодої української поезії»
files -> Великої Перемоги немеркнуче світло До 70-річчя перемоги над нацизмом у Другій світовій війні
files -> Березнівська центральна районна бібліотека Сектор довідкової та інформаційної роботи Рекомендаційно-бібліографічний список до 85-річчя від дня народження Ліни Костенко
files -> Ббк 91 о 24 «Я народився І жив для добра І любові»
files -> Ббк 4 б 48 Березнівщина – перлина українського Полісся : краєзнавчий бібліографічний посібник, випуск /матеріал підготували О. Гурин, Н. В. Юрчик. Березне, 2016. 78 с


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

Схожі:

Щоб не відійшов у забуття iconМетодичні рекомендації до проведення заходів
П'єр-Огю́ст Ренуа́р (нар. 5 лютого 1841, Лімож — † грудня 1919) — французький художник. Представник французького імпресіонізму, що...
Щоб не відійшов у забуття iconПроект з усної історії «Без пам’яті про минуле ми приречені на забуття»
...
Щоб не відійшов у забуття iconКнига забуття роман-автокоментар Київ «Ярославів Вал» 2013
Тепер, коли війна закінчена й померлі мертві, І ми отримали те, що отримали, саме тепер час опублікувати таку книгу, як ця
Щоб не відійшов у забуття icon175 років від дня народження П’єра Огюста Ренуара (1841–1919)
П'єр-Огю́ст Ренуа́р (нар. 5 лютого 1841, Лімож — † грудня 1919) — французький художник. Представник французького імпресіонізму, що...
Щоб не відійшов у забуття iconКонкурс „ Шкільна бібліотека 2017" Номінація : „Бібліотека виховний простір навчального закладу"
Недостатньо, щоб виховання не псувало нас, необхідно, щоб воно змінювало нас на краще” (М. Монтень)
Щоб не відійшов у забуття iconСкрипник Іван Петрович класний керівник 8 класу “Серцем – до дитини
Світ існує не для того, щоб ми його пізнавали, а для того, щоб ми виховували себе у ньому Георг Крістоф Ліхтенберг
Щоб не відійшов у забуття iconЦентр з обслуговування закладів освіти Слов'янського району
«Учитель покликаний використовувати всі можливості, щоб саме в роки дитинства донести до свідомості й серця найтонші відтінки барв,...
Щоб не відійшов у забуття iconКоли дитина відчує красу рідного слова, вона відчує любов до мови
«Учитель покликаний використовувати всі можливості, щоб саме в роки дитинства донести до свідомості й серця найтонші відтінки барв,...
Щоб не відійшов у забуття iconЖиттєвий І творчий шлях Уласа Самчука. Роман
Коли у мене з одної корови стало шість … Щоб я, що цілий вік лив піт, що витворив стільки хліба, яким можна прокормити цілу державу,...
Щоб не відійшов у забуття iconВеликі Сорочинці. Ярмарок. Гоголь Духовна мікрогалактика Михайла Коцюбинського
Часто велике не народжує нічого. Воно просто існує для того, щоб бути тлом, відтінюючи, щоб своєю безмежною сутністю створювати передумови...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка